Вступ

У систему політико-правових цінностей, вироблених упродовж століть людством, входить чимало принципів і вимог щодо оптимальної організації державної влади, здатної забезпечувати ефективне керівництво країною як у центрі, так і на місцях. Серед них, безумовно, чільне місце посідає принцип децентралізації державної влади на рівень територіальних громад та органів, які вони обирають на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Сучасну демократичну, соціальну, правову державу неможливо уявити без повноцінної системи місцевого самоврядування. Адже якою б досконалою не була державна влада в центрі, вона ніколи не буде ефективною, якщо не буде оптимально організованою на місцях.

Місцеве управління і самоврядування найтіснішим чином пов'язані одне з одним. Однак їх не можна ототожнювати, оскільки, говорячи про місцеве управління, маємо на увазі діяльність місцевих органів державної влади, що стосується самоврядування, тобто воно складається з діяльності саме самоврядних органів, які обрані місцевим населенням і виконують функції, пов'язані із забезпеченням його потреб та інтересів. В своїй роботі я хочу розглянути саме місцеве самоврядування, його сутність та урегульованість вітчизняним законодавством.

Розв'язанню саме цього завдання присвячений розділ XI Конституції, в якому конкретизується положення загальних засад конституційного ладу в Україні з питань місцевого самоврядування.

Відповідно до Основного Закону місцеве самоврядування в Україні має в цілому ґрунтуватися на принципових засадах, сформульованих у Всесвітній Декларації місцевого самоврядування та Європейській хартії про місцеве самоврядування. В руслі даного підходу розділ XI визначає поняття та суб'єкти місцевого самоврядування, порядок формування його органів, сферу відання, матеріальну і фінансову основу тощо.

Конституція України в питаннях місцевого самоврядування є досить гнучким політико-правовим документом. Визначаючи концептуальні основи місцевого самоврядування в Україні, Конституція чимало питань його становлення і розвитку залишає для регулювання окремими законами. Тому в рамках Конституції місцеве самоврядування може вдосконалюватися відповідно до особливостей того чи іншого етапу розвитку держави.

З огляду на актуальність даної теми роботи, метою її є дослідження нормативно-правової бази як вітчизняної так і міжнародної, стосовно правового статусу та організації діяльності органів місцевого самоврядування в України.

Розділ 1. Загальні положення місцевого самоврядування

1.1 Поняття місцевого самоврядування

У кожній державі залежно від її устрою, історичних, національних, географічних та інших особливостей місцеве самоврядування має специфічну правову форму. Так, Англія уславилася як батьківщина такого управління на місцях, головною особливістю якого є вимога самостійності громад та більш значних спільностей людей, що історично склалися, в управлінні місцевими справами в межах законів, але без втручання центральної державної адміністрації та її чиновників на місцях. З середини XIX ст. місцеве управління такого роду за ініціативою прусського юриста Рудольфа Гнейста стало йменуватися «місцеве самоврядування».

Свої особливості має самоврядування в Італії, Франції, Німеччині, а тепер також і в Росії. Казахстані, Литві та інших державах. Тому загальне поняття місцевого самоврядування, як про це свого часу зазначив відомий західний державознавець українського походження Юрій Панейко, можна одержати лише шляхом індукції, емпірично узагальнюючи усталені правові форми самоврядування в окремих державах[1]
.

Сьогодні, коли колективна думка фахівців про місцеве самоврядування більш-менш сформувалася та знайшла своє втілення в таких документах, як Всесвітня Декларація про місцеве самоврядування та Європейська хартія про місцеве самоврядування, суть місцевого самоврядування до кінця можна зрозуміти, лише розібравшись у тих дискусіях, які ведуться навколо питання про джерело та природу тієї влади, яка здійснюється територіальними колективами громадян та тими органами, які вони обирають.

Наука про місцеве самоврядування починалася від спроби відповісти на запитання: чи здійснюють територіальний колектив та його органи окрему, відмінну від державної владу, чи вони міцно вмонтовані в державний механізм та виконують функції органів держави? Оскільки однозначної відповіді на це непросте запитання поки що немає, то продовжують існувати та справляти свій вплив на практику державотворення дві основні теорії місцевого самоврядування: громадська і державна.

Прихильники громадської теорії місцевого самоврядування схильні розглядати територіальний колектив (громаду) та його органи як джерело і суб'єкт такої публічної влади, яка не належить державі, а є самостійною, так званою «муніципальною владою».

В основі державної теорії місцевого самоврядування лежить ідея децентралізації державної влади, залучення територіального колективу (громади) та його органів служити державі, брати на себе виконання частини функцій і повноважень державної влади.

Українське законодавство базується на державній теорії місцевого самоврядування, про що свідчить Розділ XI Конституції України і Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (від 21 травня 1997 р,). Нині існуюча законодавча база є концентрованим вираженням шестирічного історичного досвіду місцевого самоврядування в Україні, який був досягнутий на практичному втіленні в життя Законів України: «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування», що діяв до 12 червня 1997 р. в редакції від 26 березня 1992 р., і був, так би мовити, «перехідним» законом, який створював умови і сприяв адаптації практичних працівників до нових понять і засад місцевого самоврядування — сприяв «розумовому» усвідомленню нових відносин, коли на передній план виходять територіальні громади. мешканці яких самі без сторонньої допомоги вирішують свої проблеми і не сподіваються, що якийсь щабель владної структури забезпечуватиме їхній розвиток і благополуччя.

Нова Конституція України, Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» вперше вводять у соціально-політичну, правову сфери нашого життя такі поняття, як територіальна громада, відокремлення від державної комунальна власності, самостійний місцевий бюджет, статут територіальної громади тощо. Проте це не означає, що ці ознаки місцевої публічної влади в її соціально-політичній, економічній, правовій іпостасях де-факто відбулися і стверджують засади локальної демократії. До їх запровадження слід пройти нелегкий шлях децентралізації державної влади, а найголовніше — зруйнувати політичні, правові, психологічні стереотипи командно-адміністративного владарювання. І це не дивно, оскільки донедавна офіційна, а скоріше — неофіційна політична лінія характеризується нейтралістським спрямуванням, намаганням усе вирішити і розподілити на рівні державному, урядовому. З одного боку, це наслідок об'єктивного процесу ствердження власної державності, з іншого, — суб'єктивна невіра в можливості демократизації суспільства «знизу». Конституційне визнання місцевого самоврядування, гарантія його функціонування потребують аналізу місця останнього як суб'єкта конституційних правовідносин. Такими є учасники названих правовідносин, які мають суб'єктивні права і виконують юридичні обов'язки, а також наділені правосуб'єктністю. В основу правосуб'єктності органів місцевого самоврядування покладена їх компетенція.

Виходячи з цього, суб'єктами конституційних правовідносин у системі місцевого самоврядування є: територіальна громада; сільські, селищні, міські ради; сільський, селищний, міський голова; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст: депутати сільських. селищних, міських, районних, районних у містах, обласних рад; постійні комісії рад; виборчі комісії по виборах органів місцевого самоврядування; органи самоорганізації населення: сходи громадян;

Потреба вичленити з цілісної системи місцевого самоврядування окремі суб'єкти пов'язана з їх різною правосуб'єктністю: у місцевих рад одна компетенція, а у їх виконавчих органів — інша.

Конституція України визначає і гарантує місцеве самоврядування. Звідси висновок, що його суб'єкти мають законодавчі підстави на їх підтримку з боку держави, а при потребі (за її відсутності) — права добиватись надання останньої, оскільки це гарантується Конституцією.

Більше того, права місцевого самоврядування захищаються в судовому порядку. Виходячи з цього, судам загальної юрисдикції повинні бути підсудними будь-які порушення прав місцевого самоврядування, які віднесені до його компетенції. А саме: всі питання, пов'язані з управлінням майном, яке є комунальною власністю; затвердження усіх без винятку бюджетів адміністративно-територіальних одиниць і контролю за їх виконанням; встановлення місцевих податків і зборів; питання щодо проведення місцевих референдумів тощо.

Більшість дослідників погоджуються з тим, що для конституційних правовідносин характерний найвищий рівень узагальнень і найбільш абстрактна форма взаємодії їх суб'єктів. Взаємодія має загальний, а не індивідуальний характер[2]
.

Розглянемо, наприклад, ст. 145 Конституції «Права місцевого самоврядування захищаються в судовому порядку». Вона не потребує виникнення конкретних правовідносин. Не містить вона і наперед визначених суб'єктів даних правовідносин стосовно іншої сторони. З цього випливає, що названі права можуть захищатися як від незаконних дій окремих осіб, державних установ, так і держави в цілому. Конституційні правовідносини мають у наведеному випадку статутний характер. Хоча в інших законодавчих актах вони більше конкретизовані. Скажімо. п. 4 ст. 71 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»[3]
передбачає, що органи та посадові особи місцевого самоврядування мають право звертатися до суду щодо визнання незаконними актів місцевих органів виконавчої влади, інших органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, які обмежують права територіальних громад, повноваження органів та посадових осіб місцевого самоврядування.

Можна навести чимало прикладів, коли ради звертаються до суду за захистом своїх законних інтересів, порушених діями інших суб'єктів конституційних правовідносин. Так, на початку 1998 р. Комсомольська і Миргородська міські ради Полтавської області оскаржили в судовому порядку рішення Полтавської обласної ради щодо зарахування до обласного бюджету всіх сум податку на прибуток підприємств комунальної власності та плати за торговий патент, що суперечило закону. Вищий арбітражний суд визнав зазначене рішення обласної ради недійсним. Були й інші факти вирішення судами позовів рад на їх користь.

Це ж саме стосується і п.1 ст. 77 згаданого вище Закону: «Шкода, заподіяна юридичним і фізичним особам у результаті неправомірних рішень, дій або бездіяльності органів місцевого самоврядування, відшкодовується за рахунок коштів місцевого бюджету, а в результаті неправомірних рішень, дій або бездіяльності посадових осіб місцевого самоврядування — за рахунок їх власних коштів у порядку, встановленому законом».

Виходячи з цього, можна, загалом погоджуючись з думкою про найвищий рівень узагальнень і найбільш абстрактну форму взаємодії суб'єктів даних відносин, вести мову про те, що, врешті-решт, якісні характеристики конституційних правовідносин не є застиглими, даними раз і назавжди[4]
. Узгоджуючи, корегуючи свою поведінку з вимогами Конституції, суб'єкти сприяють їх рухомості від абстрактного до конкретного.

З наведених прикладів видно, що в одних випадках при виникненні спорів відповідачем і контрагентом виступає держава, а в інших — юридичні і фізичні особи.

Однак беззаперечним є те, що правовідносини загального виду суб'єктів місцевого самоврядування складаються під дією конституційних норм (правовідносини першого порядку). На основі регулятивної дії виникають конкретні правовідносини між їх суб'єктами. За своєю природою вони є рухомими. Вирішення їх у судовому порядку чи іншим шляхом (наприклад, добровільно) призводить до припинення останніх. Але загальний їх характер, тобто право звернення за захистом інтересів до суду, залишається.

Різні вони і за часом виникнення. Загальні правовідносини набули чинності разом з набранням сили Конституцією України і чинні постійно на період до її скасування або внесення змін, які стосуються місцевого самоврядування; конкретні — виникають у кожному випадку окремо і діють до вирішення спірних ситуацій.

Виникнення загально регулятивних правовідносин, насамперед, пов'язане з Конституцією. Саме в ній закріплені обов'язки держави перед місцевим самоврядуванням. І це стосується не тільки його конституційного визначення та судового захисту, а й багатьох інших важливих положень Основного Закону або інших законодавчих актів, виданих відповідно до Конституції. А саме: відносин власності; участі держави у формуванні бюджетів місцевого самоврядування: делегування повноважень та здійснення їх фінансування тощо.

Цей перелік свідчить, то загально регулятивні правовідносини виникли на базі конституційних норм та інших юридичних актів. За своїм змістом вони загальні, а не індивідуальні. встановлюють правовий статус місцевого самоврядування, його права та обов'язки і, нарешті, служать передумовою для функціонування конкретних правовідносин. У даній проблемі особливо важливим є питання правосуб'єктності названих органів. Їх повноваження чітко визначені в Конституції та згаданому вище Законі. Будь-який вихід за межі цих повноважень, привласнення собі повноважень інших органів, у тому числі місцевих органів державної виконавчої влади, слід вважати таким, що виходить за межі конституційно-правових відносин З метою уникнення зазначених інцидентів законодавець заборонив органам державної виконавчої влади, їх посадовим особам втручатися в законну діяльність органів та посадових осіб органів місцевого самоврядування, а також вирішувати питання, віднесені Конституцією та названим Законом до повноважень органів та посадових осіб місцевого самоврядування, крім виконання делегованих їм радами повноважень та в інших випадках, передбачених законом п. 2 ст. 71 Закону), 3 цього питання також виникають спори, які вирішуються судами. Так, у Полтавському обласному суді розглядається позов облдержадміністрації до обласної ради з приводу створення нею структурного підрозділу, не встановленого чинним законодавством. Одночасно передбачається, що для здійснення спільних програм місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування можуть укладати договори, створювати спільні органи та організації (ст. 35 Закону). Наведені повноваження слід розцінювати як один з шляхів зміцнення правового статусу органів місцевого самоврядування, оскільки вони виступають за таких умов як рівноправні учасники договірних зобов'язань з органами державної виконавчої влади. Як суб'єктам конституційних відносин органам місцевого самоврядування властиві певні особливості, визначені Конституцією і які відрізняють їх від інших суб'єктів даних правовідносин Звернемо, насамперед, увагу на порядок їх формування. Він відбувається у двох рівнях. На ріпні первинного суб'єкта таке формування згідно зі ст. 140 Конституції проходить шляхом добровільного об'єднання жителів кількох сіл, селищ, міст у сільську громаду. В чинному законодавстві про місцеве самоврядування це положення про добровільність знайшло подальший розвиток у ст. 6 згаданого Закону. Вона, зокрема, передбачає як добровільне об'єднання територіальних громад сусідніх сіл в одну громаду, так і вихід із складу сільської громади. В обох випадках такі заходи здійснюються за рішенням місцевих референдумів. Мета діяльності територіальних громад також чітко визначена Основним Законом: самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Привертає увагу і визначений Конституцією принцип здійснення місцевого самоврядування. Воно відбувається на двох рівнях: безпосередньо; через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі комітети. Законодавець з метою найповнішого залучення населення до вирішення громадських справ надав право органам місцевого самоврядування створювати органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна (ст. 140 Конституції[5]
). Пункт 1 ст. 14 Закону також визначає порядок їх створення: це відбувається після виявлення ініціативи жителів територіальної одиниці; остаточно питання вирішується самостійно жителями після одержання дозволу ради. Подібних характеристик не має жодний інший суб'єкт конституційно-правових відносин,

У цілому місцеве самоврядування як суб'єкт конституційно-правових відносин базується на його соціальній природі, місці і ролі в системі суспільних відносин, є інструментом участі широких верств населення в управлінні державою. Одночасно самі конституційні правовідносини не є чимось застиглим. Вони як продукт конституційних норм удосконалюються суб'єктами названих відносин під дією норм: чинних законодавчих актів, виданих на основі Конституції. і свідчать про рівень демократизму в суспільстві.

1.2 Конституційні принципи місцевого самоврядування

Принципи місцевого самоврядування, закладені в Конституції України, багато в чому відповідають принципам Європейської Хартії місцевого самоврядування і спрямовані на захист і зміцнення незалежності місцевої влади, принципів демократії та децентралізації влади. Держави — члени Ради Європи, котрі підписали цю Хартію, вважають, що права громадян брати участь в управлінні державними справами належать до загальних для усіх держав демократичних принципів. Це безпосередньо може бути реалізовано саме на місцевому рівні; існування наділених реальною владою органів місцевого самоврядування, створених демократичним шляхом, які мають широку автономію щодо власної компетенції, порядку і здійснення необхідних для цього способів, забезпечують ефективне і водночас наближене до людини управління.

Конституційні принципи місцевого самоврядування — це і право і реальна здатність органів місцевого самоврядування регламентувати значну частину державних справ і управляти ними в інтересах місцевого самоврядування. До конституційних принципів місцевого самоврядування можна віднести такі: пріоритет прав людини, верховенство права; народовладдя; законність, незалежність і самостійність органів місцевого самоврядування в межах своїх повноважень; підзвітність перед населенням; захист прав, свобод і законних інтересів громадян; гласність; додержання балансу інтересів особи, суспільства та держави; децентралізація управління тощо.

Для практичного здійснення цих принципів потрібно вжити ряд заходів, насамперед законодавчого характеру. Вважаємо, що в законодавчому порядку треба було б закріпити економічну та фінансову основи місцевого самоврядування. Наступна умова забезпечення конституційних принципів — обов'язковість рішення органів місцевого самоврядування в межах їх компетенції, забезпечення законності на території ради, встановлення порядку розгляду спорів між радами. При законодавчому закріпленні інституту місцевої адміністрації слід було б передбачити чітке розмежування компетенції між державними адміністраціями і органами місцевого самоврядування, щоб координація їх діяльності була максимально ефективною. Слід також визначити перелік майна, яке має бути об'єктом комунальної власності і забезпечити право органів місцевого самоврядування на участь у приватизації майна підприємств деяких категорій.

Звернення України до проблем вироблення загальних підходів функціонування місцевої демократії, до міжнародних стандартів і конвенцій спеціального порядку, що встановлюють визнані більшістю правила, потребує вивчення практики становлення конституційних принципів управління і самоврядування не лише у «дальньому», але й «ближньому» зарубіжжі, насамперед не лише в країнах СНД.

До 1991 р. конституційний процес у колишніх союзних республіках багато в чому визначався конституційними змінами на рівні Союзу. Союзні республіки мали свої основні закони, які повинні були відповідати Конституції СРСР і могли враховувати особливості республік. Структурна і текстуальна схожість конституцій забезпечувалася тоді шляхом прийняття республіканських конституцій після набрання чинності, поряд з іншими. Конституції СРСР

У 1992—1993 рр. у багатьох країнах — членах СНД були прийняті нові конституції. Становить інтерес порівняльний аналіз текстів згаданих конституцій, які закріпили докорінні зміни в політичному, економічному і соціальному житті. Порівнюючи спільне і особливе в їх текстах, доцільно зіставити насамперед правові принципи організації державної влади. Спільним моментом є, наприклад, закріплення принципу поділу влади[6]
.

Порівняльний аналіз систем державної влади, закріплених у Конституції України та Російської Федерації і середньоазіатських конституціях, дає суперечливу картину конституційних процесів, що відбуваються в цих республіках. Іншого й не може бути в умовах, коли відбувається боротьба між різними напрямами в розвитку самих держав. Тому ще рано говорити про якість стійкі тенденції у формуванні систем державної влади і місцевого самоврядування[7]
.

Конституція України принципово по-новому підходить до вирішення питань управління. Поняття «державне управління» в Конституції України вже не зустрічається. Воно замінено поняттям «виконавча влада» і «місцеве самоврядування» (статті 118, 119). Фактично функції державного управління передаються територіальним громадам сіл, селищ, міст безпосередньо або через створені ними органи місцевого самоврядування (ст. 143) і органам виконавчої влади.

Слід зазначити, що Конституція України значно підвищує роль і значення місцевого самоврядування у вирішенні багатьох місцевих проблем. В ст. 7 Конституції України сказано, що в Україні проголошується і гарантується місцеве самоврядування. Ст. 19 Конституції встановлює принцип, згідно ) яким органи державної влади і органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі і в межах повноважень і способами, передбаченими Конституцією та законами України.

Визначивши конституційно-правові засади організації місцевого самоврядування, Конституція фактично поклала край пошукам варіантів місцевого самоврядування в Україні, який був позначений численними протиріччями, а то й протилежними підходами щодо того, бути чи не бути місцевому самоврядуванню і яким воно має бути.

Конституційні принцип місцевого самоврядування в Україні в цілому відповідають принциповим засадам, закріпленим у Всесвітній декларації місцевого самоврядування і Європейській Хартії про місцеве самоврядування[8]
. В світлі цього підходу розділ XI Конституції «Місцеве самоврядування» визначає також і суб'єкти місцевого самоврядування, порядок формування його органів, сферу повноважень, матеріальну та фінансову основу, права місцевого самоврядування, статус територіальних засад, інші питання організації місцевого самоврядування.

У питаннях місцевого самоврядування Конституція України являє собою досить фундаментальний і разом з тим гнучкий політико-правовий документ. Визначаючи концептуальні засади місцевого самоврядування в Україні, Конституція залишає досить широке поле діяльності для законотворчості, регулювання багатьох питань окремими законами.

Конституція по-новому визначає самоврядування, проголошуючи первинним суб'єктом його не адміністративно-територіальну одиницю, а територіальну громаду як певну самоорганізацію громадян, об'єднаних за територіальною ознакою. В Конституції передбачається підвищення ролі різних форм безпосередньої участі територіальних громад — жителів сіл, селищ, міст в управлінні місцевими справами і вирішенні соціальних проблем.

Основною формою безпосереднього здійснення територіальними громадами сіл, селищ, міст своїх самоврядних повноважень є місцеві вибори та референдуми. Причому предметом місцевого референдуму може бути будь-яке питання, віднесене законом до відання місцевого самоврядування. Прийняте місцевим референдумом рішення не потребує ніякого затвердження державними органами і є обов'язковим для виконання відповідною радою, місцевими органами державної виконавчої влади, підприємствами, організаціям та установами, а також громадянами, коли воно не суперечить законам.

Головною формою безпосередньої участі жителів сіл, селищ, міст у здійсненні окремих повноважень, віднесених до відання місцевого самоврядування, є загальні збори громадян за місцем проживання, які можуть скликатися на рівні мешканців будинку, вулиці, кварталу, житлового комплексу, мікрорайону, а також окремих населених пунктів, які не є окремими адміністративно-територіальними утвореннями. Рішення зборів, прийняте в межах чинного законодавства, є обов'язковим для виконання органами територіальної самоорганізації громадян, усіма громадянами, котрі проживають на відповідній території.

Це, проте, не означає, що роль виборних та інших органів місцевого самоврядування принижується. Місцеве самоврядування може ефективно функціонувати лише за умови оптимального поєднання безпосередньої та представницької демократії. Відповідно до ч. З ст. 140 Конституції України місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування. До цих органів, як це прийнято у багатьох демократичних державах світу, належать: сільські, селищні, міські ради, які складаються з депутатів, обраних на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування; районні і обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад.

Досвід зарубіжних країн свідчить, що саме виборні органи місцевого самоврядування є головними носіями самоврядних повноважень, основною формою самоорганізації територіальних громад. У літературі слушно зазначено, що проголошення сільських, селищних, міських, районних та обласних рад органами місцевого самоврядування зовсім не означає, що вони виключаються з системи народовладдя взагалі, перестають бути однією з чинних форм участі громадян в управлінні справами суспільства і держави, оскільки згідно зі ст. 5 Конституції України народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування[9]
.

Конституція України наділяє сільські, селищні та міські ради правом мати і свої виконавчі органи. Їх правовий статус, порядок створення, реорганізації та ліквідації визначається законом. Однак це мають бути виконавчі органи відповідних рад, а не створені на противагу паралельні самоврядні структури. Такий підхід не виключає розподілу функцій і повноважень між радою та її виконавчим органом, механізму вирішення можливих конфліктів, які можуть виникнути між ними, при відображенні у межах закону певного верховенства ради як представницького органу відповідної громади.

Розділ 2. Організація роботи органів та посадових осіб місцевого самоврядування

2.1 Скликання сесій та порядок робот, правомочність сесій

Сільська, селищна, міська, районна у місті ( у разі її створення) районна, обласна рада проводить свою роботу сесійно. Сесія складається з пленарних засідань ради, а також засідань постійних комісій ради.

Перша сесія новообраної ради відповідного рівня скликається відповідною територіальною виборчою комісією не пізніш як через місяць після обрання ради у правомочному складі (правомочний склад ради - це кількість депутатів, обраних до відповідної ради, повноваження яких визнано і не припинено в установленому законом порядку, яка становить не менш як дві третини від загального складу ради). Її відкриває і веде голова цієї виборчої комісії, який інформує раду про підсумки виборів депутатів та сільського, селищного, міського голови і визнання їх повноважень.

Першу сесію районної, обласної ради скликає і веде голова відповідної районної чи обласної виборчої комісії. Наступні сесії ради скликаються головою ради в міру необхідності, але не менше одного разу на квартал, у разі немотивованої відмови голови ради або неможливості ним скликати сесію ради, сесія скликається заступником голови відповідної ради. Сесія ради повинна бути також скликана на вимогу не менш як однієї третини від загального складу депутатів ради, або голови державної адміністрації відповідного рівня. Пропозиції щодо скликання сесії направляються голові ради письмово із зазначенням питань, які пропонуються внести на розгляд сесії та мотивуванням необхідності її скликання.

У разі якщо голова ради та його заступник у двотижневий строк не скликають сесію на вимогу повноважних суб’єктів, сесію може бути скликано депутатами ради, які становлять не менш як одну третину складу ради або постійною комісією ради, пропозиція про скликання у цьому разі оформляється як рішення групи депутатів за підписами однієї третини депутатів або рішення постійної комісії.

Рішення про скликання сесії відповідної ради приймається головою ради або його заступником у формі розпорядження. Рішення про скликання сесії ради з зазначенням часу скликання місця проведення сесії та питань, які передбачається внести на розгляд ради доводиться до відома депутатів і населення шляхом публікації у відповідному друкованому органі ради, не пізніш як за 10 днів до сесії, а у виняткових випадках - не пізніш як за день до сесії.

Сесія ради є правомочною, якщо в її пленарному засіданні бере участь більше половини депутатів від загального складу ради ( загальний склад ради - кількісний склад депутатів ради, визначений радою відповідно до законодавства України).

Перед кожною сесією проводиться поіменна реєстрація депутатів, що прибули на сесію, реєстрацію депутатів здійснюють працівники виконавчого апарату ради. Комісія з питань законності і правопорядку контролює поіменну реєстрацію депутатів і доповідає про її результати голові відповідної ради. Прізвища депутатів відсутніх без поважних причин, доводяться до відома ради. У разі відсутності встановленої для правомочності сесії відповідної кількості депутатів, за розпорядженням голови ради проведення сесії переноситься на інший час.

Чергові сесії ради відкриває і веде голова ради. Порядок денний і порядок роботи затверджуються більшістю голосів депутатів, присутніх на засіданні.

Пленарні засідання Деснянської районної ради м.Чернігова розпочинаються об 11-й годині і закінчуються о 16-й годині, якщо не приймається інше рішення . Перерва в роботі засідань робиться через дві години на 20 хвилин. Рада має право прийняти рішення про зміну часу проведення засідань. Тривалість роботи сесії встановлюється радою відповідного рівня, виходячи з кількості і особливостей питань, які розглядаються ( а в останній час враховується і режим відключень енергопостачання у відповідному регіоні).

На початку роботи сесії, до обрання лічильної групи, підрахунок голосів при голосуванні здійснюють члени постійної комісії з питань законності і правопорядку . В разі необхідності для підрахунку голосів при проведенні відкритого голосування районна рада утворює лічильну групу депутатів.

На час проведення засідання кожної сесії ради утворюється секретаріат, який обирається відкритим голосуванням з депутатів у складі керівника та членів секретаріату. Секретаріат організує ведення протоколу, стенограм засідання сесії веде запис бажаючих виступити, реєструє депутатські запити, питання, довідки, повідомлення, заяви, пропозиції та інші матеріали, організовує роботу зі зверненнями громадян, які надійшли на адресу сесії та інформують про них головуючого.

Сесії ради проводяться гласно. У разі необхідності рада може при йняти рішення про проведення закритого пленарного засідання .

В засіданнях сесії можуть брати участь з правом дорадчого голосу народні депутати України. За згодою сесії можуть бути присутні на її засіданнях депутати рад, що діють на території ради, представники державних органів, органів самоврядування, громадських об’єднань, політичних партій, трудових колективів, акредитованих при раді засобів масової інформації, а також інші особи по запрошенню голови ради, або по їх письмових заявах, переданих у секретаріат. Вхід на сесію здійснюється по списках запрошених. Запрошені на засідання ради особи не мають права втручатись в роботу сесії, зобов’язані утримуватись від проявів схвалення чи осуду доповідей, виступів, рішень, які приймаються, оплесками, вигуками, та іншими діями, дотримуватись порядку і підкорятись розпорядженням головуючого . Особа, яка не є депутатом і припускається грубих порушень Регламенту ради, може бути випроваджена з залу засідань розпорядженням головуючого.

На сесії ради робота ведеться українською мовою.

Головуючий на засіданні забезпечує виконання положень Регламенту ради, а саме:

- керує засіданнями ради, слідкує за дотриманням правомочності сесії і прийнятого депутатами порядку її роботи;

- надає слово доповідачам та виступаючим на сесії в послідовності надходження їх записок в секретаріат сесії;

- за згодою сесії надає слово для виступів в дебатах з обговорюваного радою питання особам, запрошеним на сесію;

- оголошує письмові запити, особисті заяви та довідки депутатів, надає депутатам слово для усних запитів, запитань, а також зауваження щодо ведення сесії;

- проводить голосування депутатів з питань, які потребують прийняття рішень відповідної ради та оголошує його результати;

- на початку відкритого голосування оголошує кількість пропозицій, які пропонуються на голосування, уточнює їх формулювання, нагадує, якою більшістю голосів може бути прийняте рішення;

- дає доручення, пов’язані з забезпеченням роботи сесії ради, постійним комісіям ради.

Депутат виступає на засіданні після надання йому слова головуючим. Виступи проводяться, як правило, з трибуни, а за згодою головуючого - із залу. Депутат може виступити з одного і того ж питання не більше двох разів . Передача права на виступ на користь іншої особи не допускається . Слово по порядку ведення засідання, для довідки, відповіді на питання та для роз’яснення може бути надано головуючим поза чергою.

Голова ради, його заступник мають право взяти слово в будь-який час, кількість їх виступів з одного і того ж питання не обмежуються.

Виступаючий не повинен вживати грубих і некоректних висловів закликати до незаконних та насильницьких дій. В разі порушення цього правила головуючий має попередити виступаючого, а при повторному порушенні вправі позбавити його слова. Для повторного виступу в такому разі слово даному депутату по цьому ж питанню не надається. Якщо виступаючий взяв слово без дозволу головуючого він може бути його позбавлений. Якщо виступаючий відхилився від обговорюваної теми, головуючий може закликати його дотримуватись теми що обговорюється. Якщо виступаючий продовжує припускатись такого порушення Регламенту, то після одного попередження він може бути позбавлений слова.

Запитання доповідачам і співдоповідачам подаються письмово або ставляться усно, в ході обговорення доповідей головуючий зобов’язаний забезпечити виявлення різноманітних думок з обговорюваного питання.

Обговорення питання, яке розглядається, припиняється за рішенням ради. Пропозиція про припинення обговорення ставиться на голосування. Якщо депутат не встиг висловитись у зв’язку з припиненням обговорення, за його бажанням текст його виступу може бути додано до протоколу сесії.

Після припинення обговорення доповідач і співдоповідач мають право взяти заключне слово. Після закінчення обговорення питання головуючий на сесії оголошує про початок голосування.

2.2 Порядок прийняття рішення Ради. Голосування в органах місцевого самоврядування

В другому розділі курсової роботи я зупинюсь на порядку прийняття рішень ради.

Рішення ради приймається відкритим (у тому числі поіменним) або таємним голосуванням. Таємне голосування обов’язково проводиться у випадках передбачених Законом України “Про місцеве самоврядування в Україні”.[10]

За пропозицією не менш як однієї третини присутніх на засіданні депутатів ради на сесії проводиться поіменне голосування шляхом опитування депутатів ради за алфавітним списком. При цьому голос голови ради не враховується.

Розгляд пропозицій, доповнень і зауважень до проекту рішення ради проводиться після прийняття радою внесеного проекту рішення за основу. В разі, коли проект рішення не приймається за основу, питання по якому був підготовлений проект рішення знімається з порядку денного сесії. Якщо проект рішення прийнято за основу, ставляться на голосування поправки і пропозиції до нього. Головуючий на сесії інформує депутатів про кількість пропозицій, що надійшли на голосування, уточнює їх формулювання. У разі коли дві або більше пропозицій стосуються одного і того ж питання рада проводить голосування по пропозиціях у тому порядку, в якому їх внесено.

Перед голосуванням по кількох поправках або пропозиціях, які суперечать одна одній, головуючий на засіданні послідовно оголошує їх зміст і, якщо немає зауважень до їх змісту, переходить до голосування кожної поправки чи пропозиції. Якщо рада прийме першу поправку інші на голосування не ставляться.

При проведенні відкритого чи поіменного голосування, в разі необхідності підрахунок голосів проводиться лічильною групою. Голосування може бути проведено без підрахунків голосів за явною більшістю голосів, якщо жоден з депутатів не вимагатиме іншого. Якщо один або декілька депутатів вимагатимуть підрахунку голосів, проводиться підрахунок тих, хто голосував ‘за’, ‘проти’, чи ‘утримався’ . При голосуванні з одного питання кожен депутат має один голос і подає його за пропозицію, проти неї, чи утримується при голосуванні. Голосування по проекту рішення проводиться в цілому за все рішення або по пунктах та розділах, а потім в цілому.

Рішення ради вважається прийнятим, якщо за нього подано більшість голосів від загального складу ради, крім особливих випадків, передбачених законодавством.

У необхідних випадках для прийняття рішення необхідно провести таємне голосування. Для його проведення, а також визначення результатів по ньому з числа депутатів обирається відкритим голосуванням лічильна комісія. До неї не можуть входити депутати, чиї кандидатури висунуто до складу органів, що обираються. Комісія обирає зі свого складу голову і секретаря комісії, при цьому рішення комісії приймаються більшістю голосів її складу.

Під контролем лічильної комісії виготовляються бюлетені для таємного голосування за встановленою формою і у визначеній кількості. В бюлетені для таємного голосування включаються всі питання, які розглядалися радою для включення в списки для таємного голосування і за яких проголосувало не менше половини від кількості депутатів присутніх на сесії.

Час, місце голосування, порядок його проведення встановлюються лічильною комісією на основі регламенту і оголошуються головою комісії. Перед початком голосування виборчі скриньки опечатуються, перевіряються і пломбуються головою у присутності членів комісії. Голосування проводиться у приміщенні за наявності кабіни для таємного голосування. Кожному депутату видається один бюлетень пі його особистий підпис. Після цього депутат користується правом голосу. Депутат, який присутній на сесії, але не одержав бюлетень, або одержавши бюлетень, не опускає його у виборчу скриньку, вважається таким, що утримався.

Після закінчення голосування лічильна комісія підраховує голоси. Рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало більше половини від загального складу ради. Про результати таємного голосування складається протокол. При виявленні помилок у порядку та процедурі проведення голосування проводиться повторне голосування.

Рішення ради підписує голова ради. З цього моменту воно й набирає чинності, якщо не встановлено іншого строку введення його в дію. Рішення ради надсилаються відповідним підприємствам, установам, організаціям, посадовим особам і доводяться до відома громадян. На вимогу громадян їм може бути видана копія рішення.

Рішення, прийняті у межах компетенції ради є обов’язковими для виконання органами виконавчої влади, іншими організаціями та посадовими особами, а також громадянами. Рішення ради, які не відповідають Конституції і законам України визнаються незаконними.

2.3 Вирішення Радами питань місцевого значення, проведення в життя рішень вищестоящих органів влади, забезпечення додержання законності і правопорядку

Ради, як органи місцевого самоврядування правомочні вирішувати питання віднесені Конституцією України та Законом України “Про місцеве самоврядування” до їх відання. Виключною компетенцією місцевих рад є питання, що стосуються місцевого значення. Це можуть бути питання соціально-економічного і культурного характеру, у галузі фінансів і управлінській діяльності, у галузі торгівлі, транспорту та зв’язку; будівництва; у сфері освіти, охорони здоров’я, фізкультури і спорту тощо. Відповідно до покладених обов’язків ради приймають рішення про утворення виконавчого комітету ради, визначення його чисельності, затвердження персонального складу. А також у необхідних випадках за поданням голів рад приймають рішення про утворення інших виконавчих органів.

Одним з важливих етапів у роботі ради є доведення власних рішень до народу, тому з цього погляду дуже доречними є рішення рад про заснування засобів масової інформації відповідної ради, а також про призначення та звільнення їх керівників.

Рішення рад завжди спрямовані на підтримку демократичних принципів та принципів законності. Взяти хоча б рішення про недовіру сільському чи міському голові, або скасування актів виконавчих органів ради, які не відповідають Конституції та законам України, іншим актам законодавства, рішенням відповідної ради, прийнятим у межах її повноважень; або прийняття рішення про проведення місцевого референдуму.

Важливим з усіх боків є прийняття та затвердження місцевого бюджету, а також затвердження звіту про його виконання. Невід’ємними при цьому є питання про утворення позабюджетних цільових ( у тому числі валютних ) коштів, затвердження положень про ці кошти; встановлення місцевих податків і зборів та розмірів їх ставок у межах, визначених законом.Важливим з усіх боків є прийняття та затвердження місцевого бюджету, а також затвердження звіту про його виконання. Невід’ємними при цьому є питання про утворення позабюджетних цільових ( у тому числі валютних ) коштів, затвердження положень про ці кошти; встановлення місцевих податків і зборів та розмірів їх ставок у межах, визначених законом.

Як уже було зазначено левову частку займають економічні питання. Так ради встановлюють для підприємств та організацій, що належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, розмір частки прибутку, яка підлягає зарахуванню до місцевого бюджету; приймають рішення щодо відчуження комунального майна. Ради також затверджують місцеві програми приватизації, а разом з тим і перелік об’єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації; визначають доцільність, порядок та умови приватизації об’єктів права комунальної власності; вирішують питання про придбання в установленому законом порядку приватизованого майна, про включення до об’єктів комунальної власності майна, відчуженого в процесі приватизації, договір купівлі-продажу якого в установленому порядку розірвано або визнано недійсним, про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади.

Окрім того ради приймають рішення про передачу іншим органам окремих повноважень щодо управління майном, яке належить до комунальної власності відповідної територіальної громади, а також визначають межі цих повноважень та умови їх здійснення. Вирішують питання про створення у разі необхідності органів і служб для забезпечення здійснення з іншими суб’єктами комунальної власності спільних проектів або спільного фінансування комунальних підприємств, установ, організацій, визначення повноважень цих органів, а також вирішують відповідно до законодавства питання про створення підприємствами комунальної власності спільних підприємств, у тому числі з іноземними інвестиціями.

Актуальними на місцевому рівні є питання землеустрою.

В зв’язку з цим ради вирішують питання земельних відносин, затверджують відповідно до закону ставки земельного податку, розміри плати за користування природними ресурсами, що є у власності відповідних територіальних громад. Відповідно до прийнятих рішень надаються дозволи на спеціальне використання природних ресурсів місцевого значення, а також скасовуються такі дозволи.

Приймаються рішення про організацію територій та об’єктів природозаповідного фонду місцевого значення та інших територій, що підлягають особливій охороні; вносяться пропозиції до відповідних державних органів щодо оголошення природних та інших об’єктів, що мають екологічну, історичну, культурну або наукову цінність, пам’ятками природи, історії або культури, які охороняються законом.

Важливими на місцях є питання безпеки громадян, тому ради приймають рішення, що стосуються діяльності міліції та її підрозділів на тій чи іншій території. Ради вживають заходів щодо упорядкування адміністративно-територіального устрою. Відповідно затверджуються програми місцевого містобудування, генеральні плани забудови відповідних населених пунктів, іншої містобудівної документації. Встановлюються відповідно до законодавства правила з питань благоустрою території населеного пункту, забезпечення в ньому чистоти і порядку, торгівлі на ринках, додержання тиші в громадських місцях, за порушення яких передбачено адміністративну відповідальність.

Робота рад тісно пов’язана з принципом демократизму. Так, вони приймають рішення про дострокове припинення органів територіальної самоорганізації населення, які є базовою частиною місцевого самоврядування. Ради приймають участь у затвердженні статуту територіальної громади, вирішують питання про мову, якою користуються у своїй роботі Ради.

Рішення, що приймаються радою, втілюються в життя виконавчими органами, що утворюються при раді. Тому робота рад в деякій мірі залежить від роботоспроможності її виконавчого органу.

Так приймаються рішення щодо забезпечення законності, правопорядку, охорони прав і законних інтересів громадян. Так вирішуються питання про створення загонів міліції, що утримуються за рахунок коштів місцевого самоврядування про чисельність працівників міліції та витрати на їх утримання. Відбувається співпраця з органами суду, прокуратури, юстиції, служби безпеки, внутрішніх справ та адвокатури.

Важливим моментом у роботі рад є повноваження щодо соціального захисту населення: встановлення за рахунок власних коштів і благодійних надходжень додаткових до установлених законодавством гарантій; вирішення питань про подання допомоги інвалідам, ветеранам праці та війни, сім’ям загиблих військовослужбовців, інвалідам з дитинства, багатодітним сім’ям, у придбанні будівельних матеріалів, в будівництві індивідуальних жилих будинків, проведення капітального ремонту житла.

До відання рад відносяться питання, що стосуються управління закладами освіти, охорони здоров’я, культури, фізкультури і спорту, оздоровчими закладами, які належать територіальним громадам, або передані їм, молодіжними підлітковими закладами за місцем проживання.

Таким чином, повноваження місцевих рад стосуються виключно питань місцевого самоврядування і спрямовані на покращення життєустрою населення та його безпеку.

2.4 Здійснення Радами контрольних функцій і повноважень

Місцеві ради є виразниками державної волі на місцях. Тому їх діяльність не обмежується лише прийняттям рішень місцевого значення. Вони здійснюють інші функції, які саме диктуються прийнятими рішеннями.

Таким чином в даному розділі я зупинюсь на контрольних функціях та повноваженнях місцевих рад.

Місцеві ради приймають рішення про необхідність проведення перевірок в межах їх компетенції щодо діяльності розташованих на її території підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності, а також державних органів і органів об’єднань громадян.

Звичайно є зрозумілим, що рада уповноважує на такі перевірки певних осіб, як правило це є депутати відповідних рад, які й входять з пропозицією до ради про перевірку законної діяльності тих чи інших органів. При наявності такого уповноваження, тобто прийняття рішення відповідною радою депутат може брати участь у перевірках, що проводяться за їх рішенням.

Після проведення певних контрольних дій депутат приймає для себе певне рішення щодо законності діяльності певного органу, доцільності його подальшого функціонування і таке інше. Тобто депутат підводить певні підсумки проведеної роботи, складає її результати.

Про результати перевірки та пропозиції щодо них депутат повідомляє раді або її органу, або голові ради, за рішенням чи дорученням яких здійснювалась перевірка.

Після детального ознайомлення з поданими матеріалами виноситься певне рішення, при цьому депутат має право вносити пропозиції щодо усунення виявлених недоліків і порушень керівникам (власникам) підприємств, установ, організацій і органів, діяльність яких перевірялась, а також органам, яким вони підпорядковані, порушувати питання про притягнення до відповідальності осіб, з вини яких сталося порушення. В разі виявлення порушень чинного законодавства України депутат може звернутися з цього приводу до відповідних державних органів.

Як відомо рішення ради приймаються на відповідних пленарних засіданнях, що є формою діяльності місцевих рад і не лише них. На цих засіданнях приймаються, розглядаються усі найважливіші питанні місцевого значення. Проте не завжди усі питання, рішення, дії відповідних органів стосовно яких проходить розгляд є зрозумілими, законними.[11]

Так от існує ще одна досить важлива форма контрольної діяльності рад, а точніше сказати частина депутатської діяльності в якій безпосередню участь беруть і ради.

Отже, депутат має право на депутатський запит.

Депутатський запит – це заявлена попередньо або на пленарному засіданні ради вимога депутата до голови, заступника голови ради, виконавчого комітету, керівників відділів, управлінь та інших органів виконавчого комітету, до керівників підприємств, установ, організацій, розташованих на території ради, незалежно від форм власності, а також до голови відповідної державної адміністрації, його заступників, керівників відділів, управлінь та інших служб місцевої державної адміністрації вирішити питання, дати офіційне роз’яснення або викласти позицію з питань, що мають суспільне значення і належать до відома ради.

Слід зазначити, що запит може бути внесено депутатом або групою депутатів у письмовій або усній формі. При цьому запит обов’язково підлягає включенню до порядку денного пленарного засідання ради, по ньому проводиться обговорення, голосування, після чого приймається рішення.

Голова ради доводить текст запиту до відома інших депутатів, а також до відповідного органу або посадової особи, до яких його звернуто.

Орган або посадова особа, до яких звернуто запит, зобов’язані у встановлений радою строк дати усну або письмову відповідь на нього. Відповідь на запит розглядається на пленарному засіданні.

При розгляді запиту на пленарному засідання у необхідних випадках можлива присутність сторони щодо якої розглядається питання, а також можлива присутність органів, посадових осіб, які можуть дати конкретні відповіді пояснення з питань, які є специфічними для певного виду діяльності.

Окрім депутатського запиту існує ще одне право депутата, яке тісно переплітається з діяльністю ради – це право на депутатське запитання.

Депутатське запитання – це засіб одержання депутатом інформації або роз’яснення з тієї чи іншої проблеми. На запитання, яке внесено депутатом, повинна бути отримана чітка, логічна, а головне аргументована відповідь.

Якщо відповідь на запитання має важливе значення не лише для депутата, а й взагалі для всієї ради, то воно може бути оголошено на сесії ради. В усіх інших випадках відповідь дається депутату індивідуально.

Необхідно також зупинитись ще на одному моменті. Місцеві ради можуть створювати у своєму складі тимчасові контрольні комісії, які являються органами ради і здійснюють контроль з конкретно визначених радою питань, що належать до її повноважень.

Тимчасова контрольна комісія ради при здійсненні контролю з визначеного радою питання вправі залучати для участі в роботі спеціалістів по цьому питанню, експертів та інших необхідних комісії осіб. Засідання комісій проводяться, як правило закрито. Члени комісії та залучені для участі в її роботі інші особи не повинні розголошувати інформацію, яка стала відома їм у зв’язку з роботою комісії.

По підсумках своєї роботи тимчасові контрольні комісії ради подають звіти та пропозиції на розгляд ради.

Висновки

Визначивши конституційно-правові основи функціонування місцевого самоврядування, Конституція фактично завершила пошук варіантів місцевого самоврядування в Україні, який був позначений наявністю суперечливих, а часом і протилежних підходів відносно того, бути чи не бути місцевому самоврядуванню і яким воно стане в Україні.

Таким чином, первинним суб'єктом місцевого самоврядування Конституція проголошує не адміністративно-територіальну одиницю, а територіальну громаду як певну самоорганізацію громадян, об'єднаних за територіальною ознакою з метою задоволення в межах закону своїх колективних потреб і запитів та захисту своїх законних прав і інтересів. Іншими словами, в Конституції йдеться про підвищення ролі різноманітних форм безпосередньої участі територіальних громад - жителів сіл, селиш;. міст в управлінні місцевими справами.

Формами безпосереднього здійснення територіальними громадами сіл, селищ, міст своїх самоврядних повноважень є місцеві вибори та референдуми.

Іншими словами, в Конституції йдеться про підвищення ролі різноманітних форм безпосередньої участі територіальних громад - жителів сіл, селиш;. міст в управлінні місцевими справами.

Формами безпосереднього здійснення територіальними громадами сіл, селищ, міст своїх самоврядних повноважень є місцеві вибори та референдуми.

Рішення зборів, прийняті в межах чинного законодавства, є обов'язковим для виконання органами територіальної самоорганізації громадян, усіма громадянами, які проживають на відповідній території.

Тим часом це ніякою мірою не означає приниження місця і ролі виборних та інших органів місцевого самоврядування, оскільки місцеве самоврядування може ефективно функціонувати лише за умови оптимального поєднання безпосередньої і представницької демократії. Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування. До цих органів в Україні, як і, зрештою, в переважній більшості демократичних країн, відносяться: сільські, селищні, міські ради, що складаються з депутатів, обраних на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування; районні і обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст. Щоправда, порядок формування цих органів залишився за межами конституційно-правового регулювання.

Як свідчить зарубіжний досвід, розглянутий в моїй роботі, саме виборні органи місцевого самоврядування є основними носіями самоврядних повноважень, головною формою самоорганізації територіальних громад.

Не можна також залишити поза увагою і Закон України Про місцеве самоврядування в Україні, як основоположний, важливий і прогресивний нормативний акт який докладно роз’яснює і доводить положення Конституції України відносно місцевого самоврядування .

Список використаних джерел

Конституція України від 28.06.96 // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30. – ст.141

Закон України “Про місцеве самоврядування» від 21.05.1997 // Відомості Верховної Ради України. - № 24. – 1997. - Ст.170

Закон України «Про статус депутатів місцевих Рад народних депутатів» від 4 лютого 1994 року // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1994. - N 24. - ст.180

Біленчук П.Д., Кравченко В.В., Підмогильний М.В. Місцеве самоврядування в Україні (муніципальне право). Навчальний посібник. – К.: Атіка, 200. – с.12

Головченко В., Корпань О. Конституційні принципи місцевого самоврядування // Право України. - № 3. – 1998. – с.24-27

Делія Ю. Місцеве самоврядування як суб’єкт конституційних правовідносин // Право України. - № 11. – 1999. – с.25-27

Коваленко А. Місцеве самоврядування і природа ознаки межі // Право України. - № 2. - 1997. – с.24-26

Коментар до Конституції України. — К., 1996. — С. 311—312.

Конституційне право України. \ За ред. В.Ф. Погорілка. – К., “Наукова думка”. – 1999. – 733с.

Конституційне право. \ Під ред. В.В. Молдаван, В.Ф. Мелащенко. – К., “Юмана”, - 1996. – 312с.

Куйбіда В., Чушенко В. Поняття місцевого самоврядування в Україні // Право України. - № 5. – 1998. – с.25-28

Лаврик В. Місцеве самоврядування в Україні: більше запитань ніж відповідей // Право України. - № 7. – 1999.- с.41-43

Лучин В.О. Конституционные нормы й правоотношения. — М.. 1997. – 243с.

Основи конституційного права України. за ред В.В. Копейчікова. –К., “Юрінком” 1997. – 329с.

Прокопа І. Сільські поселення в системі місцевого самоврядування // Право України. - № 7. - 1998.- с.19-21

Смирнова Т. Форми реалізації громадянами права на участь у місцевому самоврядування за Конституцією України // Право України. - № 5. - 1998. – с.21-24

Тодыка Ю.Н. Конституционное право Украины: отрасль права, наука, учебная дисциплина. Харьков. 1998. – 352с.

[1]
Лаврик В. Місцеве самоврядування в Україні: більше запитань, ніж відповідей // Право України. – 1999. - №7. – с.42

[2]
Делія Ю. Місцеве самоврядування як суб’єкт конституційних правовідносин // Право України. - №11. – 1999. – с.25

[3]
Відомості Верховної Ради України № 24, 1997 Ст.170

[4]
Біленчук П.Д., Кравченко В.В., Підмогильний М.В. Місцеве самоврядування в Україні (муніціпальне право). Навчальний посібник. – К.: Атіка, 200. – с.12

[5]
Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30. – ст.141

[6]
Головченко В., Корпань О. Конституційні принципи місцевого самоврядування // Право України. - №3. - 1998. - с.25

[7]
Головченко В., Корпань О. Конституційні принципи місцевого самоврядування // Право України. - №3. - 1998. - с.25

[8]
Прийнята Постійною Конфепенцією Місцевих і Регіональних Органів влади Європи Ради Європи 18 березня 1992 року

[9]
Коментар до Конституції України. — К.,
1996. — С. 311—312.

[10]
Відомості Верховної Ради .№ 24, 1997.

[11]
ЗУ “Про статус депутатів місцевих Рад народних депутатів” // ВВРУ № 24 ст. 11,12