Знайомство з Ефіопією та Кенією

Міністерство освіти та науки України

Реферат на тему:

Знайомство з Ефіопією та Кенією

Суми 2010

Ефіопія – земля найдавніших цивілізацій Африки

Територія та географічне положення. Ефіопія – велика держава
у східній Африці. На півночі країна межує з Еритреєю, Джибуті, на сході та південному
сході – із Сомалі, на півдні – із Кенією, на заході – із Суданом. Країна не має
виходу до моря. Назва держави походить від грецького «Айтьопія» - «країна людей
з обличчями, обпаленими сонцем». Давні мандрівники назвали цю країну Абіссинією.

Природа. Більшу частину країни посідає Ефіопське нагір’я
із середньою висотою 1800 м над рівнем моря, окремі гірські масиви та вершини сягають
3000 і навіть 4000 м.

Найвища точка Ефіопії – гора Рас-Дашен (4623 м) у горах Симен. На південь
від Червоного моря Ефіопію перетинає Ефіопсько-Сомалійське плато, вершини якого
досягають 1500 м. Вони плоскі, схожі на столи; місцями піднімаються конуси згаслих
вулканів. Цей район і досі залишається сейсмічно активним, тут часто відбуваються
землетруси силою до 5 балів, а іноді й сильніші. Східні райони країни займає напівпустельна
рівнина. Температура повітря тут більше ніж +40°С. У гірській частині Ефіопії клімат
нежаркий. Середньомісячна температура коливається від +15°С до +26°С. Зимовими ночами
температура може знизитися й до 0°С, а вершини гір укриваються снігом. Опади розподіляються
за сезонами. Їхня середньомісячна кількість: від 200-500 мм – на рівнинах до 1000-2000
мм – у горах.

На північному заході країни розташоване високогірне озеро Тана, найбільше
в Ефіопії. Із нього витікає один із витоків Нілу – річка Аббай (Голубий Ніл), що
утворює мальовничий водоспад Тіїсат заввишки 50 м. Інші великі річки – Вебі – Шебелі,
Джуба, Атбара. Крім того, у рифтовій долині розташована велика кількість гарячих
джерел.

Рослинний і тваринний світ крани дуже багатий. На сході розташовані
трав’яні савани та рідколісся та лісо савани із низькими акаціями та велетенськими
баобабами, у горах на різній висоті зустрічаються пустелі, савани, дощові тропічні
ліси та гірські субтропіки. У долинах річок є місця, що повністю заросли дикорослими
кавовими деревами. Ефіопія вважається батьківщиною кавового дерева.

У тваринному світі країни багато ендеміків. У горах водяться мавпи-колобуси
з гарною довгою шерстю, що оберігає їх від нічних заморозків. У саванах водяться
слони, зебри, антилопи, леопарди, гієни, у посушливих районах – страуси. В Ефіопії
багато заповідників і національних парків: на річці Аваш, зері Абіята, а також лісовий
парк Меннагема та ін.. Водоспад Тіїсат оточує ботанічний сад із пальмами, дикорослими
бананами, триметровими папоротями, орхідеями.

Надра країни вивчені слабо. Знайдено родовища природного газу, золота,
калійної солі.

Історичний розвиток. Територія сучасної Ефіопії є одним із найдавніших
районів становлення предків людини. Археологами виявлені кам’яні знаряддя, вік яких
оцінюється приблизно в 3 млн. років. У I тис. до н. е. Ефіопія була
частиною Савського царства. За переказами, в однієї із цариць був син Менелік від
ізраїльського царя Соломона. Династія, заснована Менеліком, правила ефіопською імперією
до 974 р. До кінця I ст. н. е. було засноване королівство Аксум. Один із його правителів
– цар Езана – прийняв християнство. За нього була реформована давня ефіопська писемність,
з’явився найбільш точний календар, велися спостереження за небесними світилами.
У VII ст. королівство почало
слабшати, оскільки брало участь у боротьбі між Персією та Візантією, і в X ст. владу в країні
захопила мусульманська династія Соломонідів. На XIII-XV ст. припадає черговий
розквіт Ефіопського царства, були побудовані нові храми, палаци, церкви. Відкриття
наприкінці 19 ст. Суецького каналу привернуло до Ефіопії увагу європейських держав.
У 1872 р. Італія захопила порт Ассаб, а в 1885 р. – Массауа й направила військову
експедицію для подальшої колонізації країни. Однак населення під керівництвом імператора
Менеліка вчинило настільки сильний опір, що Італія в 1896 р. була змушена капітулювати
та визнати незалежність Ефіопії. Фактично Ефіопія – єдина африканська країна, яка
змогла протистояти колонізаторам. Однак через 40 років фашистська Італія все-таки
окупувала Ефіопію. У результаті окупації Ефіопія була приєднана до Еритреї та Сомалі.
Вони стали єдиною італійською колонією – Східна Африка. Але й тоді окупанти не знали
спокою – населення вело партизанську війну. У 1941 р. за допомогою британських військ
Ефіопія змогла повернути собі незалежність. У 1974 р. імператор Гайле Силассіє I скинутий із престолу
в результаті військового перевороту, а в березні 1975 р. Ефіопія здобула статус
республіки під назвою Соціалістична Ефіопія, пізніше – Народно-Демократична республіка
Ефіопія. Пострадянський режим проіснував до 28 травня 1991 року, коли Ефіопський
Революційний Демократичний фронт згорнув авторитарний уряд Менгісту Гайле Маріама
і становив контроль над Аддис-Абебою. Було оголошено про формування тимчасового
уряду. У 1993 р. в результаті проведеного в раїні референдуму від Ефіопії відділилася
Еритрея, що стала незалежною державою.

Виконавча влада належить Перехідному уряду, законодавча – Перехідному
уряду й Раді представників (парламенту). Голова держав – президент Ради представників.
Країна поділена на 14 національно-адміністративних районів.

Населення. Населення Ефіопії багатонаціональне.3/4 населення
складають народи амгара, оромо, третій за кількістю народ – тіграї. Крім того, у
країні проживають ще близько тридцяти народів як африканського походження – сідамо,
шангалла, сомалі, так і неафриканського – індійці, єменці, вірмени. Офіційною мовою
є амгарська, але використовуються також тигре, галла, англійська, арабська, і ще
близько сімдесяти місцевих мов і наріч. Більшість жителів Ефіопії належить до так
званої ефіопської раси, що займає поміжне становище між європеоїдною та негроїдною
расами. Для них характерні тонкі риси обличчя, смаглява шкіра, хвилясте волосся.

Близько 45% ефіопів сповідують іслам, 40% - православ’я (Ефіопска православна
церква), інші жителі дотримуються традиційних вірувань.

Природний приріст населення в країні високий – 30%, майже 45% населення
країни складають діти та підлітки.

Жителі носять традиційний одяг – довгі сукні й накидки, прикрашені
орнаментом і вишивкою. Живуть вони в круглих або прямокутних хатинах із конусоподібним
солом’яним дахом.

Більшість населення проживають у селах. Міськіжителі складають лише
17%. Найбільшими містами є Аддис-Абеба (2,7 млн осіб), Дире-Дауа (128 тис. осіб),
Гондер (98 тис. осіб).

Аддис-Абеба – столиця Ефіопії, поетична назва якої в перекладі
з амхарської мови означає «нова квітка». Місто було засноване в 1889 р. на висоті
2500 м над рівнем моря імператором Менеліком II. Центр міста
побудований у стилі модерн, однак схожі будинки важко знайти. Виділяється своєю
грандіозністю Будинок Африки, де проходять зустрічі керівників африканських країн.
Окраїни міста забудовані одноповерховими глинобитними будиночками, які поступово
зносять, а на їхньому місці зводять новобудови. В Аддс-Абебі є два університети,
там розміщується резиденція економічної комісії ООН в Африці. Визначними пам’ятками
міста є палац імператора Менеліка II, коптський храм Святої Трійці,
знаменитий відкритий ринок Меркато, археологічний і національний музей. В Аддис-Абебі
зосереджена більша частина підприємств переробної промисловості країни.

Культура. Культурні традиції народів, що населяють Ефіопію,
сягають корінням глибокого історичного минулого. Із часів Аксумського царства існує
ефіопська писемність. Мова Аксумського царства – гииз – до XIX ст. залишалася мовою
ефіопської літератури та зараз використовується для ефіопського християнського богослужіння.
Саме місто Аксум є центром християнства в Ефіопії. На його території збереглися
пам’ятки ранньохристиянської та дохристиянської епохи, зокрема монолітні обеліски,
виточені у формі багатоповерхових палаців. У монастирі Аксума більше ніж 1600 років
вивчається богослов’я.

У XVII-XVIII ст.. столицею Ефіопського царства було місто Гондер,
що вражає своїми кам’яними палацами та церквам. А неподалік від Гондера берігся
унікальний комплекс монолітних храмів царя Лалібели, вирізьблений у скелях Ефіопського
нагір’я.

Народи Ефіопії здавна займали я землеробством і скотарством. Більшість
ефіопів традиційно не вживають дичину та свинину, проте п’ють у великій кількості
солодку каву, а також місцеве сільське або європейське фабричне пиво, а на свята
віддають перевагу тедж або мес – хмільному напою, настояному на меді. На відміну
від інших африканських народів, сільські жителі північної та центральної частин
Ефіопії здавна використовували на полях орне знаряддя, що нагадує соху, у яке запрягали
биків. Також зі стародавніх часів в Ефіопії розвинене штучне зрошення полів.

Господарство. Ефіопія належить до найбідніших країн Африки. Основу
її економіки складає сільське господарство. Головний експортний товар – кава.

Основні споживчі культури – пшениця, ячмінь, просо, сорго, кукурудза,
сочевиця. Важливою галуззю є тваринництво. За поголів’ям великої рогатої худоби
Ефіопія посідає перше місце в Африці. Промислові галузі – харчова, текстильна, шкіряно-взуттєва
– переробляють сільськогосподарську продукцію. У невеликій кількості добуваються
золото, платина, марганцева руда, калійна сіль. 85% від усіх підприємств є державними.

Транспортна система розвинена слабо. Незважаючи на значну площу країни,
загальна довжина залізниць складає лише 988 км, автомобільних – 44300 км (із твердим
покриттям – тільки 3650 км). Також на низькому рівні розвитку перебуває медичне
обслуговування й система освіти.

Часті посухи та землетруси, що трапляються в країні, негативно впливають
на її економіку. Крім того, політична нестабільність, що панує в державі, також
підриває її економічне благополуччя. На самітах держав «великої сімки» були розроблені
рекомендації з відновлення та розвитку економіки країни, списані бори, затверджена
програма гуманітарної допомоги та сприяння.

Кенія

Територія та географічне положення. Кенія – держава у східній
частині Африканського континенту. Офіційна назва – Республіка Кенія. На сході країна
межує із сомалі, на півночі – з Ефіопією і Суданом, на заході – з Угандою, на півдні
– із Танзанією; на південному сході омивається водами Індійського океану, а на заході
виходить до озера Вікторія. Довжина морської берегової лінії – 536 км. Територія
Кенії розташована у двох півкулях: екватор ділить її на дві приблизно рівні частини.
Походження назви цієї спекотної екваторіальної країни пов’язане з ім’ям гірської
вершини згаслого вулкана, укритого снігом, яку місцеві племена масаїв і самбуру
називають «Кеє-Нійя», що означає «біла гора».

Природа. Через центральну частину Кенії, із півночі на південь,
проходить Східно-Африканська рифтова система – зона розломів земної кори. Глибина
рифтових долин сягає 600 м, а ширина – 14-85 км. Крім глибоких улоговин і високих
стрімких стін, рифт проявляється в наявності згаслих вулканів, таких, як найвища
точка країни – гора Кенія (5199 м). У західній частині країни вздовж узбережжя озера
Вікторія й кордону Угандою простягаються височини та плоскогір’я. Н хід від рифтових
долин і гірського масиву Кенії простягаються великі трав’янисті рівнини.

Клімат кенійської території на північ від екватора спекотливий і сухий.

Південна частина включає три кліматичні зони: вологе тепле узбережжя,
помірний клімат нагір’їв і спекотливий вологий клімат у районі озера Вікторія.

Річок у країні мало. Вони беруть початок на нагір’ях і переважно є
короткими та порожнистими. Більшість із них впадають в Індійський океан, багато
всихає під час посушливого періоду. Головні річки країни – Тана й Галана. На півночі
розташоване велике сильно засолене озеро Рудольф (Туркана), а в рифтових долинах
– мальовничі озера Наїваша, Накуру. Кенії також належить невелика частина озера
Вікторія.

Відмінності кліматичних умов обумовлюють різноманітність рослинності.
На узбережжі ростуть пальми, мангри, тики, сандалові дерева; у долині й на плато
заввишки до 900 м – баобаби, акації, а на плато заввишки від 900 до 2500 м розташовані
злакові савани. Південь і південний захід країни займають джунглі. У гірських лісах
ростуть високі дерева, багато з яких належать до цінних порід.

Тваринний світ Кенії досить багатий. У країні багато національних парків
і заповідників. Землі, що охороняються, займають майже 15% площі Кенії. У долинах
пасуться череди зебр, газелей, антилоп. На території країни водяться слони, носороги,
мавпи, буйволи, жирафи, леви, леопарди; багато великих птахів – страуси, секретарі,
дрохви, цесарки, грифи, фламінго, марабу. У річках і озерах, а також у прибережних
водах багато риби.

У надрах Кенії виявлені родовища міді, урану, кобальту, марганцю, але
більшість із них не мають промислового значення у зв’язку з низьким вмістом металів
у руді.

Історичний розвиток. У I тис. До н. е. територію Східної Кенії заселяли
нечисленні племена ндоробо, а на заході – нілото-кушитські племена. У VIII ст.. на узбережжі
араби заснували свої перші колонії, а в XI-XV ст.. були створені
незалежні міста-держави, найважливішими з яких були Момбаса й Малінді. Із кінця
XV ст.. територія сучасно
Кенії була об’єктом боротьби між португальцями, що з’явилися тут, й арабами, що
посіли в країні. У середині ХVII ст. більша частина узбережжя потрапила під владу султана
Омана, а в 1895 р. він віддав англійцям у тимчасове користування прибережні райони
Кенії. У 1920 р. країна стала британською колонією. У ході Першої та Другої світової
війн кенійські солдати боролися проти Німеччини у складі британських підрозділів
на Африканському й Азіатському континентах. Після Другої світової війни в країні
посилився національно-визвольний рух. Колоніальна влада жорстоко придушувала повстання
місцевих племен, але в 1961 р. англійці змушені були надати Кенії право на самовизначення.
12 грудня 1963 р. була проголошена незалежність держави.

Сучасна Кенія – багатопартійна республіка у складі Співдружності –
об’єднання, до якого входить Велика Британія та багато з її домініонів і колоній.
Виконавча влада перебуває в руках президента – голови держави та уряду. Законодавчу
владу здійснює однопалатний парламент – Національні збори. До складу країни входять
сім провінцій і столичний округ Найробі.

Населення. Кенія – багатонаціональна країна, на її території
проживають більше ніж п’ятдесят різних етнічних груп. Більшу частину населення –
понад 60% - складають народи банту (кікуйю, лухья, камба). Другу за кількістю групу
утворюють нілото-кушитські племена (луо, календжин). Окремими комунами проживають
індійці (близько 10 тис. осіб). Після проголошення незалежності в країні залишилося
кілька тисяч європейців.

У Кенії дві офіційні мови – англійська й суахілі. Близько 35% населення
сповідують християнство, є мусульмани, індуси, прихильники традиційних вірувань.

Як і в більшості африканських країн, показник природного приросту населення
в Кенії досить високий - 32‰. Середній вік жителів – 18,4 року, а в загальній віковій
структурі 41% населення – діти та підлітки.

У Кенії достатній рівень освіти, у країні є університети – Найробійський
й Егертонський, але рівень безробіття теж дуже високий, оскільки багато хто не може
знайти роботу по закінченні навчання.

У містах проживає 36% населення. Найбільшими містами є Найробі (більше
ніж 3,4 млн. осіб), Момбаса (777 тис. осіб), кісуму (170 тис. осіб).

Найробі – столиця й найбільше місто Кені. Воно було засноване
англійцями на початку XIX ст.. Це чудове сучасне місто, що є великим промисловим,
культурними і науковим центом. У Найробі розташовані африканські штаб-квартири міжнародних
організацій, зокрема ЮНЕСКО. Головним визначними пам’ятками є національний музей,
будинок парламенту, художня галерея Сорсбі, мечеть Джамія, глиняна мечеть Кірпарам.

Момбаса – друге за розмірами місто Кенії, найбільший порт
і промисловий центр країни. Воно було засноване арабами у XII ¸ст. як місто-держава
на узбережжі Індійського океану. У XVI ст.., коли узбережжя захопили
португальці, для захисту від нападу з моря була побудована фортеця – форт Хесус
(Ісус).

Культура. Народи Кенії славяться своїмиремеслаи – різьбленням
по дереву, каменю, плетивом, ткацтвом. Виготовляють також плетені головні убори,
намиста з коралів і напівкоштовного каміння, шкіряні сумки.

Кенійці носять прикраси, виготовлені зі скла або каменю, а у свята
на шию, руки а ноги одягають намиста, пір’я, браслети, а обличчя розфарбовують.

Значний вплив на культуру кенійців, особливо тих, що проживають у прибережних
районах, зробили захожі народи – греки, римляни, араби, португальці. У містах Ламу
і Пате – найдавніших у Приекваторіальній Африці – збереглися руїни стародавніх арабських
і суахілійських бастіонів, давні мечеті, храми, форти.

У колоніальний період розвитку були створені національні музеї, закладені
підвалини освітньої системи та театрального мистецтва.

Уряд активно займається розвитком спорту, а кенійці вважаються одними
з найкращих спортсменів світу. Найбільших успіхів вони досягли в легкій атлетиці,
стрибках, бігу. Одним із найвидатніших бігунів світу вважається кенієць Мозес Кептаун.
Збірна Кенії неодноразово ставала призером Олімпійських ігор із бігу, легкої атлетики,
стрільби злука.

Господарство. Кенія має економіку, що стабільно розвивається.
Провідним сектором економіки є сільське господарство, у якому зайняте майже 80%
працюючого населення. Основні культури – рис, пшениця, бавовна, кава, чай, цукрова
тростина, сизаль (агава). Кенія посідає перше місце у світі за виробництвом піретруму
(70% світового виробництва) – засобу для боротьби з паразитами та шкідниками рослин.
Екстракт піретруму отримують із далматської ромашки, яку вирощують у зволожених
рифтових долинах.

У Кенії розвинене солоне скотарство, птахівництво, свинарство. У прибережних
водах Індійського океану й озера Вікторія розвинене рибальство.

Більшість промислових підприємств переробляє сільськогосподарську продукцію.
Крім того, багато працює підприємств за участю іноземного капіталу – текстильні
фабрики, автоскладальні, нафтопереробні, лісопильні, цементні заводи. Кенія – великий
виробник та експортер шкіряної сировини.

Перевезення вантажів і пасажирів здійснюється за допомогою залізничного
й автомобільного транспорту. На узбережжі розташовані морські порти – Момбаса й
Ламу. У Найробі й Момбасі функціонують міжнародні аеропорти.

Провідною галуззю сфери послуг є туризм. Кенію щорічно відвідують до
1 млн. осіб, а прибуток від туризму є одним із головних видів доходу країни.

Саме в Кенії народилося поняття «сафарі», що в перекладі з мови суахілі
буквально означає «подорожувати», або «мандрувати». Сьогодні в Кенії туристам пропонують
кілька видів сафарі: класичне (із полюванням) і нові види – мандри саваною, фото
сафарі, підводне сафарі.

На території країни розташовані більше ніж сорок заповідників, резерватів
і національних парків. Саме національні парки приваблюють більшість туристів. Найвідоміші
з них – озеро Накуру, де зосереджена найбільша у світі популяція рожевих фламінго
та живуть тисячі різних птахів; Марсабіт – лісиста гора посередині пустелі; Рума
– на узбережжі озера Вікторія; Сибілон – на березі солоного озера Рудольф. Знаменита
Рифтова Долина також є національним парком – там були знайдені останки найдавнішої
людини. У заповіднику Самбуру охороняються леви, слони, зебри, жирафи, леопарди.

Список використаної літератури

Довгань Г. Д. Країнознавство: довідник/ Г. Д. Довгань, А. Й. Сиротенко,
О. Г. Стадник.-Х.: Веста: Вид-во «Ранок», 2007.-480 .: іл.