Оцінка рекреаційних ресурсів

Основні положення рекреаційної оцінки природних ресурсів

Оскільки оцінка відбиває відношення між об'єктом і суб'єктом, процедура оцінювання складається з таких обов'язкових етапів: 1) виділення об'єкту оцінки - природних комплексів, їх компонентів і властивостей; 2) виділення суб'єкту, з позиції якого ведеться оцінка (у перших спробах оцінювання рекреаційних ресурсів суб'єктом оцінки часто виступав туризм взагалі або фіктивний «пересічний турист», що було головною причиною декларативності оцінок та їх практичної обмеженості); 3) формулювання критеріїв оцінки, які визначаються масштабом і метою дослідження, а також властивостями суб'єкту; 4) розробка параметрів оціночних градацій (найбільш прийнятною вважається п'ятиступенева шкала оцінки передумов: 1. найсприятливіші; 2. сприятливі; 3. помірно сприятливі; 4. малосприятливі; 5. несприятливі).

У відповідності до основних позицій суб'єкту оцінки в рекреаційній географії склалися три типи оцінювання природних ресурсів: медико-біологічний, психолого-естетичний і технологічний.

Медико-біологічний тип.
Даний тип оцінки відбиває вплив природних факторів на організм людини. При цьому оцінюється їх комфортність для організму рекреанта.

Провідну роль при медико-біологічних оцінках відіграє клімат. Під кліматом розуміється багаторічний режим погоди, властивий певній місцевості. Його вплив на людину може проявлятися через конкретну погоду, під якою розуміється комплекс взаємообумовлених метеорологічних параметрів, що характеризують стан нижніх шарів атмосфери над певною місцевістю у певний час.

В центрі уваги при медико-біологічній оцінці знаходиться стан організму людини як відповідна реакція на комплексний вплив погоди. Рекреаційна оцінка клімату полягає у вивченні залежності стану людини від впливу метеорологічних факторів. Сучасні курортологи крім фізичного впливу погоди на людину велику увагу приділяють її емоційному впливу тощо.

В процесі пошуку нових методів вимірювання була розроблена система умовних (ефективних) температур. Ними характеризується комплексний вплив наступних метеорологічних елементів: температури повітря, відносної вологості, швидкості вітру, сонячної радіації та ін.

Із вченням про умовні температури пов'язана уява про «зону комфорту», яка для більшості людей знаходиться в межах від 17° до 23°С. Але зона комфорту може змінюватися у широких межах в залежності від стану здоров'я людини, віддаленості від постійного місця проживання, пори року та ін. Поза межами «зони комфорту» людина відчуває переохолодження або перегрівання. «Зона комфорту» у активних рекреантів знаходиться в межах 12-16°.

Встановлено, що гарне самопочуття зберігається при певних поєднаннях температури і вологості повітря (при 20°С - це 85% відносної вологості; при 25°С - 60%; при 30°С - 44%, при 35°С - 33%). Підвищену температуру легше переносити при сухому повітрі. Схожа ситуація і при низьких температурах. При від'ємних температурах вітер може суттєво погіршувати теплові відчуття людини (відомі випадки обморожування при сильному вітрі навіть при температурах повітря до +5°С).

Сприятливими для здоров'я людини можуть бути різні типи погод, якщо вдень багато сонця при незначній хмарності - це збільшує приход ультрафіолетових променів, формує гарну освітленість ландшафтів та збільшує таким чином їх привабливість.

В останні роки використовуються оцінки контрастної мінливості погоди. Контрастна мінливість погоди - це такий параметр, що може викликати суттєві зміни у фізіологічних функціях організму. Вона спостерігається або при проходженні активних атмосферних фронтів, які різко змінюють елементи погодного комплексу, або в умовах специфічних форм місцевої циркуляції. Чим вища мінливість погоди, тим важче відповісти на запитання: на яку погоду під час відпустки може розраховувати рекреант.

При використанні вказаної методики можна вирішувати різні прикладні завдання, зокрема здійснювати географічне районування за ступенем сприятливості кліматичних умов для відпочинку, туризму або лікування.

Слід вказати й на специфіку методики оцінки клімату гірських територій, які все більше включаються в рекреаційну діяльність. По-перше, гірському клімату властива сильна мінливість у залежності від висоти над рівнем моря (за умовами адаптації та акліматизації в гірських районах виділяються наступні зони: до 2000 м - зона індиферентності,
перебування у якій не викликає помітних реакцій організму; 2000 - 4000 м - зона повної компенсації,
де прояв змін в організмі людини може повністю компенсуватися за рахунок власних ресурсів протягом декількох днів акліматизації; вище 4000 м - зона неповної компенсації,
в якій чітко проявляються ознаки гіпоксії (нестачі кисню), знижується працездатність людини, починається «гірська хвороба»), крутизни й орієнтації схилів, форм рельєфу та ступеню закритості горизонту. По-друге, гірський клімат має риси, властиві зоні поширення оточуючих ландшафтів. Кліматична диференціація гірських районів знайшла відображення у класифікації гірських курортів, яка враховує профіль курорту, природну зону його розташування, висотну поясність (низькогірні курорти - до 1000 м, середньогірні - 1000-2000 м, високогірні - вище 2000 м), характер рослинності та ін.

Роботи з медико-біологічної оцінки клімату, провідним показником якої є тривалість періоду із сприятливим (комфортним) середовищем для людини, особливо важливі для великих за площею країн з широким діапазоном класів погод та їх контрастною мінливістю. Ще більш важливими є такі оцінки для розвитку міжнародного туризму. їх результати завжди включають до путівників та рекламних буклетів.

Психолого-естетичний тип.
Естетичні початки у психіці людини, потреба у красі - одні з найсильніших проявів духовного світу людини. В зв'язку з цим при оцінюванні природних рекреаційних ресурсів важливо дати їм психолого-естетичну оцінку, адже краса у будь-якому прояві виховує людину. Не випадково території, що володіють більшою естетичною цінністю, при рівності інших властивостей завжди користуються більш високим попитом у рекреантів.

При психолого-естетичній оцінці враховується емоційний вплив певних рис природного ландшафту на людину. Методика такої оцінки відрізняється складністю та слабкою розробленістю. Зводиться вона до визначення емоційної реакції людини на той чи інший природний комплекс.

Тривалий час уява про естетичну цінність ландшафту ґрунтувалася на смаках і традиційних підходах ландшафтних архітекторів. В останні роки психологами, соціологами та географами запропонована низка показників для вимірювання естетичних властивостей ландшафтів. Так, у США вивчення розподілу туристів по ділянкам національних парків показало, що найбільший притягальний ефект мають крайові зони (екотопи) і фокусні пункти. Під крайовими зонами розуміються прикордонні смуги між двома різнорідними середовищами: вода - суходіл (сильний ефект), ліс - поляна (середній ефект), пагорб - рівнина (слабкий ефект). Відштовхуючий ефект спричиняють одноманітні деревні насадження, заболочені території, ділянки із спотвореним ландшафтом. Ці спостереження дали можливість вивести деякі кількісні показники, зокрема показник насиченості території «крайовими ефектами», який розраховується шляхом ділення протяжності прикордонних смуг на площу досліджуваної території.

Насиченість території фокусними пунктами залежить від характеру рельєфу. Для оцінки цієї властивості ландшафту вживають відношення максимальних відносних висот до одиниці площі (га, км²
та ін.).

Естетична цінність ландшафту залежить від морфологічної структури ландшафту, різноманітності елементів пейзажу. Останнім часом стало широко вжинатися поняття «ландшафтне різноманіття». Останнє складається з внутрішньої структури природного комплексу та його зовнішніх зв'язків з іншими природними комплексами.

Внутрішнє пейзажне різноманіття визначається внутрішньою морфологічною структурою ландшафту (характеристика рельєфу, рослинності, гідрологічних особливостей, характер взаємозв'язку між різними компонентами та Ін.). Існують такі показники внутрішнього пейзажного різноманіття як ступінь мозаїчності ландшафту ~ відношення кількості контурів урочищ до площі досліджуваних ландшафтів; ступінь різноманітності ландшафтів - відношення видів урочищ до площі ландшафтів; кількість контурів урочищ на одиницю шляху туристського маршруту, частота перегинів рельєфу на одиницю відстані та ін.

Внутрішні естетичні властивості природних комплексів характеризуються також такими показниками як ступінь лісистості (в залежності від цього виділяють відкриті, напіввідкриті та закриті простори), повнота деревостою, ярусність лісу та ін.

Вважається, що при лісистості більше 50 % естетичні властивості ландшафтів різко знижуються. При оцінці найвищий бал отримують природні комплекси з напіввідкритими просторами. Відкриті простори внаслідок своєї зорової статичності не забезпечують різноманітності.

Важливим є також характер поєднання рослинності із рельєфом. Поєднання хвилястого рельєфу з лісом на узвишшях візуально збільшує розчленованість ландшафту, навпаки, заповнення лісом понижених ділянок створює ефект вирівняного ландшафту. У першому випадку естетична оцінка підвищується, а у другому - знижується.

Зовнішнє пейзажне різноманіття природного комплексу характеризується різноманітністю пейзажів, що розкриваються на множину сусідніх природних комплексів. У рівнинних районах зовнішня орієнтація природного комплексу має меншу роль, ніж у гірських. У рівнинних районах особливе значення має ступінь лісистості. Безумовно, що напіввідкриті і відкриті простори мають більш високе зовнішнє пейзажне різноманіття, ніж закриті території.

До показників зовнішнього пейзажного різноманіття відносяться: кількість сусідніх природних комплексів, які можна бачити одночасно; розміри горизонтального і вертикального кутів сприйняття зовнішніх пейзажів; глибина перспективи; пересіченість лінії горизонту та ін. Наприклад, у гірських районах найвищу оцінку отримують вершини гір, з яких сприймається найбільша кількість природних комплексів, а найнижчу - гірські ущелини. Чим більший горизонтальний кут сприйняття зовнішніх пейзажів (максимальний дорівнює 360° на піках гірських вершин, мінімальний дорівнює 0° у повністю залісеному просторі), тим більша ймовірність потрапляння у поле зору сусідніх природних комплексів.

Вертикальний кут сприйняття зовнішніх пейзажів характеризується через максимальне відхилення від горизонтальної лінії променю, що обмежує вертикальний кут сприйняття ландшафту.

Глибина перспективи зовнішнього пейзажу залежить від висоти точки спостереження. Максимальною вона буде при знаходженні на гірській вершині, найменшою - в лісових масивах, глибоких котловинах.

Силует лінії горизонту характеризується ступенем розчленованості оточуючої території та вимірюється кількістю перегинів на одиницю горизонтального кута сприйняття.

Серед інших методів психолого-естетичної оцінки природних комплексів останнім часом значна увага приділяється таким, як міра екзотичності та унікальності. Екзотичність визначається як ступінь контрастності місця відпочинку по відношенню до місця постійного проживання, а унікальність - як ступінь неповторності об'єктів та явищ.

Технологічний тип.
Технологічна оцінка відбиває взаємодію людини і природного середовища через «технологію» рекреаційної діяльності. Відповідно, цей тип оцінки охоплює два аспекти. З одного боку, оцінюються можливості того чи іншого виду або цілої системи рекреаційних занять, а з іншого - можливості інженерно-будівельного освоєння території. У даному випадку в якості суб'єкту оцінки з позицій рекреанта виступає рекреаційна галузь. З точки зору рекреаційної галузі природний ресурс повинен володіти високими якостями (комфортністю, лікувальними властивостями та ін.), достатніми для організації відпочинку і санаторного лікування певного масового контингенту населення, значними запасами і площею, тривалим періодом експлуатації.

Найкращою основою для оцінки рекреаційних ресурсів є ландшафтна карта, тому що в цьому випадку об'єктами оцінки слугують синтетичні одиниці - природні територіальні комплекси. Ранг одиниці визначається масштабом дослідження і відповідних йому карт: в дрібному масштабі можуть бути фізико-географічні провінції, в середньому - райони, ландшафти або їх крупні частини - місцевості, в крупному масштабі - урочища та фації.

На початку процедури оцінювання слід скласти схему обмежень рекреації, для чого враховуються як природні, так і господарські лімітуючі фактори. Прикладом лімітуючих факторів може бути дискомфортність клімату, значна ймовірність зустрічі із хижими тваринами, дефіцит пляжів, нестача прісної води або території для забудови та ін.

Остаточний вибір критеріїв технологічної оцінки ще не завершений. Оскільки мова йде не про вимоги окремих людей і соціальних груп, а про цілу галузь, то відбувається деяка формалізація оцінки, суб'єктивні вимоги виключаються. Суб'єктом оцінки, по суті, виступає певний вид рекреаційного заняття або їх комплекс, види й форми відпочинку і туризму.

Загальними для рекреаційної галузі властивостями природних комплексів є оздоровчі властивості; різноманітність, у тому числі потенційна інформативність природного комплексу; екзотичність; унікальність; антропогенна зміненість (перетвореність).

Для галузі важливі не тільки часткові оцінки природних комплексів для окремих видів рекреаційних занять, але й інтегральні. Особливо це актуально при побудові концептуальних схем, при складанні генеральних схем розміщення галузі, при рекреаційному районуванні.

Інтегральна оцінка здійснюється найчастіше шляхом поєднання часткових оцінок. Для цього просто сумуються часткові оцінки просторово сумісних видів рекреації. Точніше було б не механічно складати, а синтезувати часткові оцінки. При цьому виникає проблема ваги (значущості) кожної окремої оцінки. Ця методична проблема вирішується експертним шляхом.

Завершальним етапом оціночної роботи є вибір форми оцінки. На даний час склалися дві форми оцінок: якісна і кількісна (бальна). Сильний бік якісних оцінок - це глибокий аналіз генезису і морфологічної структури природних комплексів. Відмінною рисою бальних оцінок є кратність чисельних виразів і можливість співставлення.

Рекреаційне природокористування

Розвиток рекреації тісно пов'язаний із використанням значних територій. Таке «вторгнення» людини у природні комплекси має свої позитивні і негативні наслідки. Позитивний бік справи полягає у резервуванні значних просторів із малозміненою природою виключно для рекреаційного користування або з обмеженим промисловим, сільськогосподарським, лісогосподарським користуванням. Це резервування поширюється поки що на території із слаборозвиненою економікою, воно торкається у першу чергу гірських або заболочених місцевостей, а також приміських зон для розвитку щотижневої рекреації.

З розвитком рекреації у багатьох країнах «пробиває» собі дорогу так звана ландшафтна архітектура, заснована на вивченні позитивного емоційно-естетичного впливу ландшафтів на людину. З поступовою еволюцією міжнародного туризму країни намагаються більш повно представити свої ландшафти і населені пункти. У низці рекреаційних місцевостей інтенсивно проводяться меліоративні та лісівницькі роботи (прикладом може слугувати чорноморське узбережжя України, Росії, Болгарії, Румунії).

Але рекреаційне природокористування може характеризуватися і серйозними негативними наслідками для природних комплексів. Рекреаційні ресурси мають певні запаси, слід говорити про їх вичерпність, яка теоретично визначається порогом навантаження на них, після перевищення якого ресурси або суттєво змінюються у бік меншої привабливості, або деградують. Надмірна експлуатація ресурсів часто веде до їх знищення. Під впливом витоптування ущільнюються ґрунти, змінюється гідрологічний режим, зникають рослинні асоціації та ін.

Отже, масовий туризм ставить практичне і наукове завдання прив'язки охорони природи до принципу доступності цінних природних комплексів. У науковому плані ця проблема знаходить вираз у визначенні рекреаційній місткості природних комплексів. В практичному плані вона означає, що в основі рекреаційного планування, проектування та експлуатації природних комплексів повинні лежати науково обґрунтовані норми навантаження на довкілля.

Одна з об'єктивних причин деградації деяких рекреаційних районів полягає у відставанні рекреаційної пропозиції від рекреаційного попиту, тобто у недорозвиненості рекреаційної галузі, що і веде до територіальної надконцентрації рекреантів.

Крім того, існуюча практика визначення економічної ефективності капітальних вкладень у рекреаційну галузь не враховує змін у природно-територіальних комплексах, котрі наступають внаслідок їх експлуатації з боку цієї галузі. На стадії проектування і визначення економічної ефективності капітальних вкладень відсутні економічні стимули для охорони рекреаційних ресурсів. Навпаки, часто більш вигідним вважається варіант, який не забезпечує збереження ресурсів (адже на його здійснення необхідні менші затрати).

Негативні наслідки для природних комплексів мають і суб'єктивні чинники їх деградації. До останніх відноситься й низька культура поведінки рекреантів, яка знаходить вираз у намаганні панувати над природою для задоволення своїх потреб. Туристи знищують лісовий підріст, необережно поводяться із вогнем, залишають сміття, грабують печери та ін.

Об'єктивним є протиріччя, яке виникає під час використання земельних, мінеральних, водних, трудових та інших ресурсів окремими підприємствами різних галузей промисловості, сільського господарства або транспорту. Вони забруднюють природне середовище, порушують екологічну рівновагу, часто використовують у великих обсягах цінні рекреаційні ресурси, інколи навіть невідновні. Яскравим прикладом є протиріччя «місто-курорт». Процес урбанізації у рекреаційних районах супроводжується стрімким зменшенням рекреаційної місткості. Місто починає «витісняти» курорт. Виникає потреба вирішення складної задачі - оптимізації чисельності постійних мешканців курорту і відпочиваючих.

Виробнича діяльність часто активно руйнує найцінніші рекреаційні ресурси. Наприклад, відбір пляжних матеріалів для потреб будівництва, спорудження портів та інших гідротехнічних об'єктів без врахування природних особливостей місцевості, веде до порушення балансу потоків наносів вздовж узбережжя, зникнення пляжів, підвищенню інтенсивності розмивання та руйнування берегів. У низці рекреаційних ареалів відбувається втрата цінних для організації лікування і відпочинку властивостей та зменшення рекреаційної місткості через функціонування екологічно шкідливих виробництв та інтенсивний розвиток транспортних мереж.

За рекреаційною галуззю не закріплені міжпоселенні території, а тих, що належать їй, явно недостатньо для забезпечення відтворення та нормального використання всього комплексу рекреаційних ресурсів. Наприклад, в межах Великої Ялти, до складу якої входять не тільки території населених пунктів, але й міжпоселенні території, 82% всієї території припадає на сільськогосподарські землі та Держлісфонд, а в межах Великої Алушти - навіть 97%. Цінні території у наш час дуже рідко резервуються для перспективного рекреаційного будівництва, навпаки, вони найчастіше займаються під житлову і промислову забудову. Отже, конкуруючі потреби в земельних ділянках та інших ресурсах через їх обмеженість обумовлюють необхідність включення рекреаційного землекористування у загальнодержавну систему землекористування.

Серйозні наслідки для рекреації також має тенденція приморської орієнтації цілої низки галузей промисловості, що працюють на імпортній сировині або виробляють експортну продукцію. Територіальне зростання промислово-складських зон і міст призводить до знищення давно відомих та добре облаштованих місць відпочинку (можна навести приклад Одеси). Інтенсивна вирубка лісу, яка перевищує нормативи, також зменшує привабливість природних комплексів.

Суміщення рекреації з іншими видами господарювання в унікальних районах вимагає дотримання певних пропорцій з метою забезпечення максимально сприятливих умов для відпочинку. Наступив той час, який вимагає враховувати рекреацію у розміщенні виробничих сил в існуючих та потенційних рекреаційних районах як фактор, що лімітує розміщення певних видів виробництв.