Міграційні процеси і міграційна політика держав

Термін «міграція» відбувається від латинського «migrate, migro«, тобто переміщення, переселення. Існуючі словники пояснюють  даний термін:

як переселення,  переміщення людей, етносів, їхніх частин або окремих представників, пов'язане із зміною постійного місця проживання або з поверненням до нього[] ;

як переміщення, переселення населення в середині країни або з однієї країни в іншу[];

як соціально-економічний і демографічний процес, що представляє собою сукупність переміщень, що  здійснюється  людьми між країнами, районами, поселеннями[] ;

 як переміщення людей через територіальні межі або інші території із  зміною місця проживання  назавжди або на тривалий період часу[];

як  переселення, переміщення  населення, в середині країни - внутрішні міграції населення, з однієї  країни в  іншу - зовнішні міграції населення: еміграція, імміграція[] ;

як переміщення людей, пов’язане, як правило, із зміною місця проживання[] ;

як переміщення людей, працівників, пов’язане, переважно, із зміною місця проживання і місця роботи[] ;

міграція людей є процесом  їх переселення з метою облаштування та працевлаштування[] .    

Аналіз вищевикладених  точок зору показує, що більшість дослідників, із незначними  різночитаннями, під міграцією розуміють переміщення людей  між країнами, адміністративно - територіальними утвореннями, поселеннями,  пов’язане, переважно, із тимчасовою або постійною зміною проживання,  роботи, укладом  життя.

Таким чином, основними ознаками, що дозволяють ідентифікувати міграцію серед інших переміщень населення є:

а)переміщення людей, переселення, пересування, тобто - процес;

б)перетинання в процесі рухів як державних, так і адміністративних меж територій;

в)тимчасова або постійна зміна місця проживання або роботи;

г) метою міграції є поліпшення соціально - економічного  стану.

Як особливий процес міграція населення є предметом дослідження багатьох наукових галузей знань, а саме: філософії, соціології, права. Тому при розкриті поняття міграція необхідно, насамперед, обпиратися на визнану в теорії права ідею розглядати правові явища з позицій трьох взаємозалежних підходів - філософського, спеціально-юридичного і соціологічного.

Філософський  підхід:  

Правильне розуміння, що відбувається в навколишній дійсності, а в більшості в соціальній сфері залежить від ступенів пізнання  речей і явищ, визначення їхнього місця і ролі в житті суспільства. Принциповою, вивіреною практичною основою як природно-наукового, так і соціального пізнання була і залишається діалектична методологія. Вона дозволяє зрозуміти роль практики в пізнанні, носить загальний характер, конкретизується стосовно до різних сфер практичної і теоретичної діяльності відповідно їхніх умов і задач, тобто дозволяє зв'язати конкретні явища громадського життя з найбільше загальними філософськими категоріями, що висвітили  саму сутність цих конкретних явищ.

 Міграцію як універсальне поняття можна ототожнити з таким синонімічним  рядом - рух, переселення, пересування, переміщення тощо. За своїм обсягом міграція є надзвичайно широким поняттям, а тому воно, не конкретизоване концептами більш детального змісту (наприклад, термінами про переміщення людських і матеріальних ресурсів), є лише виключно абстрактним уявленням, яке не відображає якостей та властивостей окремих сфер міграційного буття чи міграційних відносин.

Тобто, якщо побудувати «піраміду концептів« про міграцію, тоді на її вершині буде поняття «міграції», дещо нижче - «міграційного буття» або «міграційного простору». 

На наш погляд, для більш глибшого осмислення міграції треба зупинитися на змісті поняття «міграційного буття» та «міграційного простору». 

Перше поняття знаходиться в постійному розвитку й утримує в собі розуміння діалектики багатоманітних форм, що іде від однобічних абстракцій до конкретного уявлення як єдності загального, особливого та одиничного.                          

Друге - це водяна, повітряна і сухопутна територія, по якій здійснюється рух міграційних потоків як природного, так і соціального походження.

 У теорії і на практиці розрізняють природний та соціальний міграційний простір, як явища, що мають багато відмінного та спільного. При цьому враховують, що природа та соціум хоч і являють собою єдине ціле, проте ніколи не бувають одним і тим самим. Міграційний простір є складовою як природного, так і соціального просторів, невід'ємним та незамінним атрибутом  кожного з них. З цього можливо зробити висновок про тісний взаємозв'язок між системами природи і соціальними структурами, рухом та спокоєм. 

 Міграційний простір постійно накопичує в собі людський потенціал, привносить у конкретні ландшафтні зони певні збудження, видозміни, інновації - гармонію чи дисгармонію. Це означає, що суб'єкти міграційного процесу, які розглядають міграційний простір як навколишнє природне та соціальне середовище, зазнають від нього зустрічного впливу. Вони, облаштовуючись чи розташовуючись у системі координат міграційного простору, завжди взаємодіють з природними та соціальними умовами. Така взаємодія спричиняє вплив на міграційний простір, а вже з його боків - на суб'єктів міграційного руху. Таким чином відбувається еволюція міграційного простору, не лише природного, а й соціального.

Продовжуючи вивчати «піраміду концептів» про міграцію, можливо, казати що на нижчих ступенях цієї піраміди помістяться терміни «міграційне явище» та «міграційний процес».

Термін «міграційне явище»  означає універсально - специфічне явище, яке включає до себе міграції  людей, тобто процеси їх переселення з метою облатування та працевлаштування.    

Термін «міграційний процес» це хід або протікання будь-якого міграційного явища, послідовна видозміна його етапів, періодів та станів, а також розвиток побічних наслідків, що йдуть від них[].  До міграційного процесу, на наш погляд, можна віднести, наприклад, вибуття й прибуття громадян, їх інтеграцію в національні політичні суспільства, адаптацію до кліматичних та виробничих умов, натуралізацію тощо. У соціальному просторі міграційні процеси відбуваються безперервно, а це, у свою чергу, зумовлює їх перехрещування і стикування. Тому чистих, тобто «обмежених» міграційних процесів фактично не буває.

 Термін «міграційний процес» застосовується до різних міграційних сфер. Це міграційні процеси асиміляції, адаптації, акультурації, дисиміляції, диференціації, інтеграції, реінтеграції, обміну населенням. Перелік міграційних процесів складає довгий ряд і не є вичерпаним. Він здатен доповнюватися, оновлюватися та уточнюватися.

Разом з тим, міграційні процеси, якщо  вони інтенсивні і потенційно дієздатні, відчутно позначаються на соціальній інфраструктурі, культурній та національній сфері, у політичному й економічному житті. Процеси, що зумовлюються нелегальною міграцією, міжнародною злочинністю та наркобізнесом, привносять із собою, як правило, соціальну напруженість і суспільну дисгармонію. Виходячи з цього, міжнародне співтовариство дозволяє національним урядам забороняти надання притулку у своїх державах злочинцям, підсудним, терористам тощо.

  Таким чином «міграційний процес» явище системне, у якому єдине ціле утворене самостійними підсистемами, що знаходяться в інтеграційній єдності. Вивчення об'єктивного стану реальних справ у такому складаному явищі вимагає класифікації за їх місцем і роллю, соціальною і правовою природою, а також за галуззю та сферою власного самовияву.

Розглянуті  нами поняття володіють обсяговістю змісту, тому  воно є універсальними та містить у собі  високий ступінь абстракції та загальності.  Не відображаючи  особливості або специфіку сторін  різнопланового міграційного буття,  воно є  основою до розуміння  та  усвідомлення  природи та соціальної картини міграційного світового процесу. 

Спеціально-юридичний підхід:

Даний підхід перебуває в усвідомленні міграційних процесів із позиції правового регулювання, що складаються в цій сфері відношень.

У державному-правовому регулюванні міграційних процесів виділяються два аспекти. По-перше, приватно-правовий, тобто юридичне забезпечення суб'єктивних прав фізичних осіб, що вирішують за допомогою міграції свої соціально-економічні, культурні, політико-правові й інші проблеми. По-друге, публічно-правовий, тобто формування і захист державно-правових режимів, що забезпечують функціонування органів керування, суспільних інститутів, права і свободи громадян.

Саме публічно-правова сторона регулює міграційні процеси   і виникаючі адміністративно-правові відношення.

Головна роль державно-правового регулювання міграційними процесами належить  Конституції України. Закріпивши демократичні принципи побудови Української держави, Конституція гарантує свободу пересування, вільний вибір місця проживання, вільний в'їзд і виїзд з країни. У ній знайшли своє відображення положення про рівні права іноземців, можливість набуття притулку в Україні тощо.  Вона проголосила захист громадян, які знаходяться за кордоном.  

Так, нормами ст. 92 Конституція закріплює, по-перше, що винятково законами визначаються основи регулювання демографічних і міграційних процесів; по-друге, винятково законами встановлюються порядок утворення і функціонування вільних та інших спеціальних зон, що мають міграційний режим, відмінний від загального.

 Конституція гарантує мігрантам їх правовий захист, свободу пересування і вибору місця проживання в межах України. З цього приводові ст. 33 наголошує: «Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом». Принциповими з точки зору регулювання міграційних процесів є положення даної статті про права особи вільно залишати Україну, а для громадян України - також вільно повертатися в Україну. 

Ці положення доповнюються правами й обов'язками, що безпосередньо стосуються іноземців і викладені в ст. 26. Згідно із нею, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть ті самі обов'язки, як і громадяни України  (за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України), їм  може бути надано притулок у порядку, встановленому законом[] .

Таким чином, визначивши головні правові  засади міграційної політики,  Конституція України забезпечила подальшій розвиток правової бази щодо регулювання різноманітних внутрішніх та зовнішніх міграційних процесів, відкрила широке правове поле безпосередньо для мігрантів.

Важливим законодавчим актом, що безпосередньо впливає на розвиток міграційних процесів, став Закон України «Про громадянство»[]. Цей закон, по-перше, забезпечує право на українське громадянство всім без винятку жителям країни; по-друге,  є гарантією захисту некорінного населення від дискримінації та вимушеної еміграції. По-трете, надав право на українське громадянство вихідцям  з України, які з різних причин виїхали з її території,  якщо  вони не є громадянами інших держав і постійно проживають в Україні. 

Певний вплив на міграційні процеси має українське законодавство стосовно національних меншин.  Так, Закон України  «Про національні меншини в Україні»[],  забезпечує права національних меншин як невід'ємну частину прав  людини, сприяє міжнаціональному світу та злагоді, запобігає еміграції за етнічними міжусобицям. Нормативно-правова база, що безпосередньо стосується сфери міграції, складається з низькі законів, постанов уряду, відомчих документів. Насамперед  це Закон України «Про біженців»[]. Статус біженця в Україні може отримати особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства(підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Ще одним важливим законодавчим актом, що стосується врегулювання міграції, є Закон України «Про правовий статус іноземців»[]. Відповідно до цього Закону іноземці, які легально перебувають в Україні, користуються тими ж правами і несуть ті самі обов'язки, що і громадяни України. Закон передбачає право іноземців на притулок, отримання статусу біженця, натуралізацію в порядку, передбаченому законодавством. Він уможливлює імміграцію іноземців в Україну або тимчасове перебування в ній.   Закон України «Про імміграцію»[] вперше надає дефініцію «іммігрант» -  це  іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання.

Особі, яка постійно проживає за межами України і отримала дозвіл на імміграцію, дипломатичне представництво чи консульська установа України за її зверненням оформляють імміграційну візу, що є чинною протягом року з дня її оформлення. Зазначена особа в'їжджає на територію України в порядку, встановленому законодавством України. Після прибуття іммігранта в Україну він повинен звернутися протягом п'яти робочих днів до органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем проживання із заявою про видачу йому посвідки на постій непроживання. До заяви мають додаватися копія паспортного документа заявника із проставленою в ньому імміграційною візою та копія рішення про надання дозволу на імміграцію. Орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції протягом тижня з дня прийняття заяви видає іммігранту посвідку на постійне проживання. Особі, яка перебуває на законних підставах в Україні і отримала дозвіл на імміграцію, орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем її проживання видає посвідку на постійне проживання протягом тижня з дня подання нею відповідної заяви.

 Серед законів, які безпосередньо забезпечують врегулювання міграційних процесів, слід також назвати Закон України «Про порядок виїзду і в'їзду в Україну громадян України»[].  Цей Закон надає право вільного виїзду за кордон та повернення на батьківщину всім громадянам України, виключає будь-які обмеження прав громадян, які виїжджають за кордон на тимчасове або постійне проживання. 

  Значна питома вага в системі мір правового регулювання належить адміністративно-правовим засобам. Їхній вплив здійснюється одночасно з формуванням законодавчої бази врегулювання міграційних процесів та  виявляється, по-перше, у реалізації вимог Конституції і Законів України, по-друге, у створенні та в вдосконалені діяльності структур, покликаних організовувати виконання та контроль за додержанням законів.

Так, у Законі «Про біженців» визначено, що центральним органом державної виконавчої влади, який координує діяльність з вирішення проблем біженців, є спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції, яким  на сьогодні є Департамент в справах національностей та міграції, та відділи міграції в областях, містах Києва та Севастополя [].

Раніше питання про надання і позбавлення статусу біженця вирішували в межах своєї  компетенції органи  міграційної  служби  Міністерства України у справах національностей та міграції в  Республіці  Крим, областях, містах Києві та Севастополі.   З метою вдосконалення системи державного управління, підвищення ефективності функціонування органів виконавчої влади відповідно до Указу Президента України від 13 березня 1999 р. № 250 «Про зміни в системі центральних органів виконавчої влади України» [] діяльність Державного комітету в справах національностей та міграції мала спрямовуватись і координуватись через Міністерство Юстиції України. Відповідно до Указу Президента України від 15 грудня 1999 р. № 1573 «Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади України» [] Державний комітет України в справах національностей та міграції було розформовано, а його повноваження покладено відповідно на Міністерство Юстиції України, МВС України, Міністерство культури і мистецтв України.   

До цього типу регулюючих засобів відносяться відомчі нормативні акти органів виконавчої влади. Це, наприклад, «Правила  в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і  транзитного проїзду  через її територію»[], акти  Департаменту у справах національностей та міграції, у тому рахунку,  стосовно порядку розгляду заяв і надання статусу біженця, порядку апеляцій, розміщення біженців у пунктах тимчасового перебування тощо є важливою, складовою нормативно-правової бази України в сфері міграції.

 Таким чином, у результаті спеціально-юридичного підходу визначаються параметри державного впливу на міграційні процеси, правовий статус мігрантів їхня взаємодія зі структурами, що здійснюють державне керування.

Соціологічний підхід:

Численні взаємозв'язки юридичної науки з практикою обпираються на область знань, що досліджує повсякденну діяльність правових заснувань, функціонування правових інститутів, правове поводження посадових осіб і громадян. Такою практично орієнтованою областю знань є соціологія права.

Соціологічний підхід перебуває у вивченні й осмисленні емпіричних даних соціологічних досліджень міграційних процесів. У результаті установлюється впливу соціальних, економічних і правових чинників на зміну в міграційному просторі, а також на ціннісні орієнтації, установки і мотиви поводження мігрантів. За допомогою соціологічних даних вирішується проблема інформаційного забезпечення досліджень міграційних процесів. Тому аналіз сучасного стану збору інформації про міграцію, пошук шляхів оптимізації та розробка конкретних рекомендацій щодо реформування системи інформаційного забезпечення цих процесів є дуже актуальним.

Важливим й актуальним є налагодження статистики мігрантів, визначення міграційних процесів, виявлення нелегальних мігрантів. Статистичні листки їх обліку повинні заповнюватися органами внутрішніх справ на підставі звертань мігрантів за реєстрацією та свідчень затриманих нелегалів, з подальшою передачею до державних органів статистики для розробки. При цьому  вони мають включати такі графи: «прізвище та ім'я», «дата народження»,«статті», «національність»,«країна походження»,«громадянство», «країна з якої прибув до України», «дата затримання», «місце затримання» (при способі нелегального в'їзду до України чи при намаганні виїхати за межі нашої держави).

Таким чином, соціологічний підхід до дослідження міграційних процесів заснований на вивченні їх як правового явища на базі емпіричних матеріалів соціологічних досліджень.  

  Органічним доповненням до універсальних зрозумінь про міграцію, скажімо, таких, як «міграційне буття», «міграційний простір» і «міграційні процеси» є конкретні поняття. Саме  вони  відображають властивості, ознаки, риси і якості носіїв міграційної самосвідомості, міграційних відносин, процесів, подій, ситуацій.  Вони є детермінантами, за допомогою яких  у міграції як загальному явищі  відокремлюються  однопорядкові види та групи, тобто  здійснюється її структуризація.

 Узагальнюючи погляди дослідників проблем міграції, - Римаренка Ю., Малиновської О., Бузницького Ю., Білухи Ю., Піскуна О., Прибиткової І. - щодо її критеріїв та видів, вважаємо за доцільне у даному досліджені використати таку структуру міграційних процесів:

1) за територіальною ознакою: а)внутрішні, б)зовнішні;

2) за часовою ознакою: а)постійні чи незворотні, б)тимчасові, в)сезонні, г)кочові, д)маятникові;

3) за способом реалізації: а)організовані, б)неорганізовані;

4)за відношенням до країни: а)еміграція, б)імміграція (іноді відокремлюють транзитну міграцію).

5) за ступенем контрольованості: а)легальна, г)нелегальна.

Коротко охарактеризуємо складові запропонованої структури.

За територіальною ознакою: а) зовнішні; б) внутрішні.

 Звернувшись до енциклопедичного словника з питань народонаселення бачимо, що міграції зовнішні – це різновиди переміщення або ж переселення, причому лише за обов’язкової умови ретельного врахування перетину адміністративних і територіальних кордонів, у тому числі й міждержавних чи транснаціональних.

Міграції зовнішні часто визначають терміном «міжнародні переселення», тобто виїзд за межі національних територій з метою облаштування чи працевлаштування. Такого роду міграції можна поділити на місцеві, власне регіональні, міжконтинентальні та внутрішньоконтинентальні, локальні й планетарні[].

 Так, у 1994-1995 р. з України виїхало до країн СНД і Балтії росіян-76 тис. чол. це 55%, українців -41 тис. чол. це 29%, білорусів -3 тис. чол. це 2,2%. У Ізраїль -26,5 тис.  чол. або 36%, у США -21,5 тис. чол. або 31%, до Німеччини -16,5 тис. чол. або 16%[].

Внутрішню міграцією є переміщення або переселення всередині того чи іншого ландшафтного регіону або ж соціального утворення, у межах яких здійснюється майже безперервна міграція матеріальних і людських ресурсів, природних та соціальних благ[] .

У соціальній сфері внутрішня міграція нам бачиться як тимчасове або постійні переміщення, подеколи іменовані соціальною мобільністю. Соціальна мобільність населення означає його міграцію як за вертикаллю, так і за горизонталлю, скажімо, з регіону в столицю або з одного районного чи обласного центру в інший. За деяких випадків соціальні переміщення громадян, наприклад, у межах міста, як міграції не розглядаються, хоч вони мають місце але прослідкувати їх майже неможливо бо це звичайний рух кожної живої істоти.

     Так загалом у 1961-1990р. на Україні сільське населення зменшилося за рахунок міграції на 6,5 млн. чоловік, або в середньому на 225 тис. чол. щороку. Проте в 1986-1990 р. щорічний міграційний вплив сільських жителів почав послідовно знижуватися :1989 р. він становив 124,0 тис. чол. ,1990 р.-70,7 тис. чол, 1991 р.-36,6 тис. чол.[]

За часовою ознакою міграція буває по-перше, постійною, або безповоротною, це переміщення на постійне або довгострокове місце проживання, по-друге, тимчасовою - переміщення на відносно короткий час, по-трете, сезонною, яка характеризується щорічним переміщенням, пов'язаним з роботою, по-четверте, кочовою та маятниковою, особливістю якої є щоденні поїздки на роботу за межі місця проживання. Зупинимося на кожній з них.

Переїзд з одного населеного пункту в інший, з однієї держави в іншу з метою постійного  проживання і працевлаштування, що зумовлюється досить різними соціально-політичними чинниками, такими як економічні, культурні, професійні чи сімейні, можна сказати, що це міграція безповоротна.

 Вона означає зміну не лише місця   праці, але й водночас - місця навчання, роботи, проживання. Такий переїзд супроводжується здебільшого сподіванням на те, що особа, яка залишає Україну, вже ніколи не повернеться. Цим може й пояснюватися те, що до когорти незворотних мігрантів належать в основному ті громадяни, які виїжджають за кордон з політичних мотивів зокрема  втеча під переслідувань, з надією вигідно працевлаштуватися «втеча мізків», зі сподіваннями укласти шлюб тощо. Втеча від злиднів та бідності є однією з вагомих, на наш погляд, причин, яка надає масового характеру. Так, східна українська діаспора розсіяна по всіх республіках колишнього СРСР. За переписом 1989 р., у Російській Федерації налічувалося 4 мли 363 тис. українців (3,0 % всього населення Росії), у Казахстані - понад 896 тис. (5,4), у Молдавії - понад 600 (13,8), Білорусії - 291 (2,9), Узбекистані - 153,2 (0,8), Киргизстані - понад 108 (2,5), Латвії - 92,1 (3,4), Грузії - 52,4 (0,9), Естонії - 48,3 (3,1), Литві - майже 45 (1,2), Таджикистані - майже 41,4 (0,8), Туркменистані - 35,6 (1), Азербайджані - 32,3 (0,5), Вірменії - 8,3 тис. українців (0,2 %)[]. Незворотні територіальні переміщення можуть мати перспективи ще й у тому, що нащадки тих, хто переїхав назавжди в тий або інший регіон, не будуть повертатися до місця колишнього проживання, цілком адаптувавшись у новій соціальній обстановці, та   самоіндефікуватися у визначеному національному середовищі.

   Тимчасові територіальні переміщення  характеризуються відтоком із місць постійного проживання людей,  на період визначеного  часу (від декількох місяців до декількох років)[]. Передбачається, що цей процес має, насамперед, місце в регіонах із визначеною міжнаціональною напруженістю і супроводжується локальними спалахами конфліктів. Масова свідомість у цьому випадку спрямована на уявлення того, що міжнаціональна напруженість - явище тимчасове, що швидко йде на спад. Однак навіть після тимчасового територіального переміщення надії на спокійне життя можуть  зникнути, тому що соціально-політична ситуація в конкретному регіоні може і, напевно, буде змінюватися.  Так, тимчасове переміщення людей із Республіки Інгушетія в Північну Осетію, а також із Чеченської Республіки в Дагестан, інші регіони. Мінлива обстановка, зміна політичного алгоритму, погроза безпеки багатьом людям, змушують знову і знову формувати міграційні потоки, що час від часу направляються то в одну республіку, то в іншу, то в одну країну, то в  іншу.

Відокремлюючі сезонні міграції, як самостійний вид міграції, незалежний і не характеризуючий особливості внутрішньої міграції, ми повинні сказати що це переміщення працездатного населення до місць тимчасового працевлаштування з метою отримання вигідної роботи за найманням, після виконання якої особа повертається   до місця попереднього (постійного) мешкання.

 Сезонні міграції тому називаються сезонними, що їх обсяги та частота залежать від пори року (виїзд на збір врожаю або ловлі риби), а тимчасовий період перебування в іншому місці - від домовленості про виконання того чи іншого виду трудової діяльності. Цей різновид міграції працездатного населення найчастіше пов'язується з сезонними сільськогосподарськими роботами, для виконання яких потрібні робітники різної кваліфікації

 При умовах соціально-економічної кризи та лібералізації  законів, помітно активізувалися сезонні міграції в Україні. Працевлаштування за кордоном вперше було дозволене Законом України від І березня 1991 р. «Про зайнятість населення», який у  ст. 10 зафіксував: «громадяни мають право на професійну діяльність у період тимчасового проживання за кордоном»[]. За даними Центру міжнародних досліджень НДСІ,  який проводив опитування осіб, які від'їжджали за кордон у 1992 р. засвідчено, що 2/3 з них були готові вигідно там працевлаштуватися. Спеціалісти НДСІ вважають, що тимчасовий виїзд з метою працевлаштування за кордоном може змінюватися на  Україні від 1 до 2 млн. чол. на рік, бо для пошуку роботи за межами України в 1994 р. виїжджало 40% усіх опитуваних у віці 20-35 років.  Вони, до речі, мали найнижчий рівень освіти - лише 34% респондентів були з вищою освітою[] .

  До цієї групи можна приєднати кочову міграцію, яка характеризується багаторазовим переміщенням з регіону в регіон, з міста в місто, з країни в країну, з метою покрашення власного життя.  Вона може бути яка внутрішньою так і зовнішньою, і носити накопичувальний, вибірковий характер.  

 Іншим видом міграції, що має ознаки  часового характеру є маятникова міграція, якій притаманні масові за своїми розмірами (масштабами) щоденні, щотижневі або місячні переміщення населення від місць їх мешкання до місць працевлаштування та водночас і систематично в зворотному напрямку.

 Маятникові міграції заключають у собі маршрутні переміщення осіб з пункту А. до пункту Б. з метою працевлаштування за найманням, а тому в них бере участь значна частина міського й сільського населення. Причиною маятникової міграції такого виду є відсутність роботи в місці проживання і можливість працевлаштування в іншому, яка знаходиться поблизу помешкання. У процесі маятникової міграції здійснюється територіальне переміщення одного з головних ресурсів виробництва - робочої сили. Таке переміщення має циклічний характер (одноденний, щотижневий, місячний) і не супроводжується, як правило, зміною місця помешкання.

Але маятникова міграція - не лише територіальні переміщення до місця роботи та місця помешкання. Що недільні поїздки з села до міста для продажів продуктів харчування є іншим різновидом маятникової міграції.  У процесі такого виду міграцій забезпечується споживчий обмін між робітниками та селянами з використанням ринку товарів та послуг. За цих обставин матеріальні блага не створюються, як це буває за поїздок на роботу,  вони просто передаються від одних громадян до інших.

  За способом реалізації міграції поділяють на організовані та неорганізовані. Перші здійснюються з допомогою та за участю держави, відповідних компетентних органів, другі ж - силами й коштом самих мігрантів без організаційної та матеріальної їх підтримки з боку певних установ.

     Отже, організовані міграції характеризуються соціальним переміщенням    та переселенням, як правило, спланованим у часі або просторі, які здійснюються за деяких випадків під соціальним впливом стихійних і навіть спонтанних сил, але згодом  вони набувають упорядкованого та цілеспрямованого характеру.

  Енциклопедія «Міграційні процеси в сучасному світі» за ред. Ю.Римаренка, пояснює вищезазначений  термін як соціальні переміщення чи соціальну мобільність населення, яка здійснюється за допомогою або участю державних органів влади та управління, громадських і політичних організацій, міжнародного співтовариства, наднаціональних структур.

Таким чином, організовані міграції поділяються на два види: а)які здійснюються добровільно; б) які здійснюються примусово. Вивчаючи цю проблему ми прийшли до висновку, що важливими ознаками організованої міграції є дія адміністративно-правових норм та наявність адміністративно-правових відносин.

Добровільно організовані міграції, як правило, регулюються за допомогою методів заохочення, стимулювання.  Примусові організовані міграції забезпечуються за допомогою примусових методів, про що свідчить їх назва. Вони можуть бути, на наш погляд,  трьох видів.

 До першого виду  примусових міграцій слід віднести ті, що  пов'язані з депортацією і ре депортацією. Треба відмітити, що депортація це примусове переміщення населення з території за реальними чи припущенними причинами, такими як погроза військовими діями, природними катастрофами, ядерними іспитами чи терористичними актами. Депортація також здійснюється державою проти громадського населення з приводу того, що їх діяльність приносити шкоду державі, чи їм загрожує небезпека по якимось причинах, чи їх праця потрібна іншим країнам. Вони потребують відповідної підготовки держави до здійснення соціальних переміщень, певних ресурсних і фінансових витрат, ідеологічного та політичного забезпечення. Забезпечення масштабності організованої міграції залежить від тих  гарантій і пільг, що можуть надаватися з боку держави переселенцям, які на певних умовах погоджуються на переїзд з однієї місцевості в іншу.  Ре депортація 450 тис. кримських татар після проголошення України незалежною і самостійною в 1991 р. За відсутності коштів їх повернення на Кримський півострів супроводжувалося навантаженням на соціальну інфраструктуру і міжетнічними протистояннями[].

 Іншим видом є організовані міграції, пов'язані з екологічними чи виробничими катастрофами. Одною з таких катастроф є аварія на Чорнобильській АЕС України в 1996 р. Найбільше постраждали від неї Житомирська, Чернігівська, Київська обл. та м. Київ. Питома вага жителів цього регіону серед емігрантів у 1986 р. становила 20%. У 1987 р. -24,5%, 1988 р. -34,1%, у 1989 р. -30,8%, 1990 р. -30,3%, 1991 р. -45,7%. У цілому за період з 1990 по 1996 р. 32047 чоловік були евакуйовані в рамках програми обов'язкової евакуації і 26728 чоловік були евакуйовані в рамках програми добровільної евакуації. У однім лише 1996 р. 2705 чоловік були евакуйовані в обов'язковому порядку, 1790 чоловік - добровільно, і 5118 висловили бажання бути евакуйованими. Однак за період із 1993 р. зареєстровано 617 чоловік (65 у 1996 р.), що повернулися в місця колишнього проживання, розташовані в заражених зонах. На 1 січня 1997 р., 2365 тис. чоловік усі ще проживали в зонах зараження, із них 12500 чоловік у межах зони обов'язкової евакуації, 647 тис. у межах зони гарантованої добровільної евакуації і 1705 тис. чоловік у межах зони суворого радіологічного контролю[].

Третім  видом є міграція, яка пов’язана з  відвідуванням держави з  офіційними візитами, організацією зустрічі, різних міждержавних симпозіумів та конференцій. 

  Неорганізовані міграції, тобто стихійні, бувають груповими та індивідуальними,  вони характеризуються тим, що організовані силами й коштами самих мігрантів без організаційної та матеріальної їх підтримки з бокові певних установ. Групові неорганізовані міграції здійснюються групою осіб, які об'єднані однією метою. 

За відношенням до країни міграція поділяється на: еміграцію; імміграцію.

  Еміграція - переселення, вимушене чи добровільне переміщення людей з своєї вітчизни в іншу країну світу з економічних, політичних, або релігійних причин[]. Еміграція може бути довготривалою з метою постійного мешкання; тимчасовою, якщо емігранти через певний час повертаються, та сезонною - у певну пору року або на періодичні заробітки. Залежно від причин, що зумовлюють переселення, вирізняють еміграцію економічну (соціально-економічні заподій) і політичну (опозиційне ставлення до політичного режиму). Інколи еміграцію набуває масового і характеру. У таких випадках уряди країн, до яких переселяються емігранти, регламентують таке переміщення законодавчими актами. 

 Так, У 1980 р. з України виїхало назавжди 6,8 тис. чол. , у 1988 р. - вже 17 тис. чол. , 1989 р. - 50 тис. чол. , а в 1990 р. - більше 95,4 тис. чол. За перше півріччя 1994 р. Україна вперше зареєструвала негативне сальдо міграції, яку становило 69.7 тис. чол. Еміграція в США та Канаду цього долі досягла 18,1 тис. чол., до Ізраїлю виїхали 21,7 тис. чол., Німеччини - 9,3 тис. чол., Австралії - 0,8 тис. чол. Тенденція до еміграції з України продовжувала зберігатися й у першому півріччі 1995 р., впродовж якого чисельність жителів України скоротилася за рахунок еміграції на 40,8 тис. чол., у тому числі в міських поселеннях - на 29,3 тис., а в сільських - на 11,5 тис, чол.

  Імміграція - в'їзд до чужої країни на постійне або ж досить тривале, навчання, працевлаштування, «втечі» від дискримінації, переслідувань тощо[]. 

В Законі України «Про імміграцію»[] під імміграцією розуміють прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання.

 Іммігрант це іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання.

Квота імміграції  це гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надати дозвіл на імміграцію протягом календарного року.

 А дозвіл на імміграцію це рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованих йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію. Під імміграційною візою розуміють позначку у паспортному документі, що засвідчує право іноземця або особи без громадянства на в'їзд в Україну для постійного проживання.  Поняття імміграція є протилежним терміну "еміграція”.

   Перші біженці з'явилися в Україні після трагічних подій в Азербайджані, у 1988-1989 рр. Влітку 1989 р. в Україну прибули кілька тисяч турків - месхитинців з Узбекистану. Найбільший наплив біженців був пов'язаний з воєнними діями в Придністров'ї. Протягом 1993 р. в Україні перебувало майже 18 тис. чол., які вимушено емігрували з Азербайджану, Вірменії, Грузії, Таджикистану, РФ[] Приплив біженців посилився в зв'язку з чеченською війною. Переважна більшість біженців - українці, але серед них є чимало вірмен, росіян, чеченців. У основному це члени змішаних сімей, громадяни, які  пов'язані з Україною родинними зв'язками.

Транзитна міграція - це проїзд громадян третьої країни через територію країни[].

Транзитний проїзд іноземців через територію України дозволяється за наявності у них транзитної української візи, проїзних квитків або інших документів, що підтверджують транзитний характер поїздки.

 Транзитним проїздом вважається [] перебування в Україні в межах визначеного у проїзному квитку часу, а у разі відсутності квитка -терміну, фактично необхідного для перетинання території України на відповідному виді транспорту. Транзитний проїзд автотранспортних засобів здійснюється тільки по дорогах категорії "М" і "А". У разі вимушеної зупинки на території України у зв'язку з надзвичайними обставинами (стихійне лихо, хвороба, ремонт транспортного засобу тощо) за наявності документа, що підтверджує причину та тривалість затримки, органом внутрішніх справ іноземцю може бути продовжено термін тимчасового перебування в Україні для усунення обставин, що спричинили вимушену зупинку, та для виїзду з України.

За статистичними даними МВС України  в 1996 р. було зареєстровано транзитних мігрантів 3,7 тис. чол. (0,8%), у 1997 р. - 5,5 тис. чол. (1,3%), 1998 р. - 5,7 тис. чол. (1,4%).

  Транзитні мігранти можуть бути по-перше, легальними, по-друге, нелегальними. Саме нелегальні транзитні мігранти сприймаються  як порівняно нова і зростаюча проблема, що викликає занепокоєння. Це викликано  ростом чисельних незаконних операцій, інших правопорушень, злочинів, скоєних вищевказаною категорією мігрантів. Серед затриманих за порушення кордону в 1998 р.  вони складали 71%[].

 По ступеню додерженості законності міграція буває: легальна та нелегальна.

Легальна міграція це перетин міжнародних кордонів на законних підставах. Такі мігранті в'їжджають у країну за наявністю в’їзної візи або інших законних підстав, перебувають у країні на протязі встановленого  часу, при необхідності та наявності підстав продовжують термін перебування.

        Протягом 1-го півріччя   поточного року в Україні з різною метою перебували і були зареєстровані в органах внутрішніх справ та готелях близько 241,2 тис. іноземних громадян і осіб без громадянства з понад 150 країн світу, що на 13,0 % більше, ніж за 1 - е півріччя минулого долі (213,5 тис.), у тому числі: 62,0 тис. у приватних справах (25,7 %); 59,9 тис. у службових справах (24,8 %); 46,4 тис. постійно проживають (19,2 %); 37,0 тис. з метою туризму (15,4 %); 24,2 тис. на навчання (10,0 %); 2,3 тис. на роботу за міжурядовими угодами (1,0 %),1,8 тис . транзитом (0,73 %); 894 чол. біженці (0,37 %)[].

 Нелегальна міграція характеризується тим, що суб'єкти покидають країни постійного проживання, проникають на території інших держав без офіційного дозволу, інших законних підстав. Так, поза пунктами пропуску затримано нелегальних мігрантів: в 1991 р. -277, 1992-397, 1993 р. -1466, 1994 р. -1373, 1995 р. -1403, 1996 р. –2225 р. , 1997 р. -5779, 1998 р. –6295[] .

 Досліджуючи теоретичні характеристики  міграції,  виділимо також її структурні компоненти,  які безпосередньо відображають існуючу етносоціодинаміку. На нашу думку, структура міграції може складатися:

- в залежності від соціального статусу - мігранти, що  займають різний соціальний рівень;

- в залежності від національної належності - мігранти домінуючого етносу і  представники  інших  народів  країни вибуття, а також мігранти етнічно близьких і різних спільностей;

- в  залежності  від  політичних орієнтацій - мігранти, що їдуть по політичних мотивах,  і ті, чиї політичні інтереси збігаються з діяльністю політичної еліти держав;

в залежності від причин, що  спонукали  перемінити  місце проживання;

мігранти, які  їдуть  у зв'язку з  міжнаціональною напруженістю, і ті, хто їде по економічним, екологічним або іншим причинам;

- в залежності від тривалості міграційного процесу,  а  також  кінцевого пункту прибуття і можливості соціальної адаптації мігрантів і неясність цих  термінів, а також можливих перспектив;

- в залежності від ступеня участі державних  органів - скоординована, цілеспрямована, різнорівнева робота органів влади і невміння, а, часом, небажання здійснювати роботу по забезпеченню міграції;

- в залежності від мети - мігранти, які  прагнуть змінити свій соціально-політичний статус, і ті, хто не бажає удосконалювати свій професійний рівень;

-в залежності від ступеня урбанізації - мігранти, що  переїжджають із великих або маленьких міст,  і тих, хто прибуває із сільської місцевості;

-в  залежності  від потужності міграційних потоків - мігранти, що  представляють регіони масового і  локального  виїзду населення.

Характеризуючи міграцію необхідно зупинитися на закономірностях міграції.

Деякі наукові джерела до традиційних закономірностей міграції відносять:

тенденції відтоку населення в міста із сільської місцевості;

концентрація населення у великих містах, шлюбна, навчальна, трудова міграція, поворотні хвилі міграції;

тенденції загального зниження інтенсивності поселень;

 розвиток тимчасових форм територіальної рухливості.

До нових закономірностей міграції відносять:

участь у міграційних процесах людей старіше або молодше працездатного віку;

неможливість стабільного матеріального становища людей працездатного віку, в наслідок відсутності (нехай навіть тимчасової) роботи і житла;

зріст додаткових соціальних, економічних, демографічних навантажень  на працездатне населення в місцях переселення мігрантів;

поява біженців і змушених переселенців;

зміна величини і сальдо  міграції  для  більшості територій;

трансформація основних причин і факторів міграції .

 Можливо відокремити нові закономірності міграції:

 - поява явних регіонів колишнього Союзу, з яких в масовому порядку виїжджають  люди;

 -   сталість, що приймає, в останні роки, транзитна міграція;

 - протиріччя  між компактно проживаючими мігрантами і місцевими       жителями, що  виникають у зв'язку з діяльністю  обох сторін;

цілеспрямований вплив державних структур ряду суверенних держав на витиснення зі своїх територій представників різних етнічних груп.

Перераховані закономірності носять комплексний характер і, взаємно переплітаючись, додають міграції стійку соціально-політичну спрямованість. Це дає можливість дослідникам по-своєму трактувати проблему суб'єкта міграційних процесів.  Одна з думок свідчить про те, що міграція обумовлена низьким рівнем економічного добробуту, голодом, економічними катастрофами і не кваліфікується як біженство, хоча її наслідки цілком порівняні з застосуванням масового насильства[]. Інше складається з того, що біженці і змушені мігранти являють собою різні типи міграційної поведінки. У першому випадку - раптовий, несподіваний розрив з минулим, з накопиченим майном. Тут діє страх і побоювання за своє життя і життя близьких їх абиякий  вибір переселення. Люди їдуть «куди очі дивляться» або діють «як усі», «як інші», що потрапляють в аналогічні ситуації. В другому випадку осмислений, у якомусь ступені раціональний вибір, який підготовлений до переїзду, переселення з якоюсь частиною майна і т.д.

Мігрант -  це особа, яка з власної волі переїжджає з території держави свого громадянства чи та , що немає громадянства, з території держави свого постійного мешкання на територію іншої держави з наміром оселитися там тимчасово чи постійно (визначення для конференції країн СНД)[].

Г.Вітковська виділяє чотири групи мігрантів: біженці, змушені мігранти - 1, змушені мігранти - 2, переселенці. Розкриваючи зміст подібного розподілу, вона відзначає, що біженці являються представниками найбільш жорсткої форми змушеної міграції, пов'язаної, як правило, із застосуванням або загрозою застосування насильства в моменти екстремального посилення дії певних чинників, які виштовхують.   Змушені мігранти - 1 (реальні змушені мігранти) - це люди, що випробували на собі наслідки міжнаціональних відношень у формі образ і погроз із боку осіб корінної національності, різних видів дискримінації. Вони перенесли різке погіршення здоров'я свого або членів родини від хвороб, пов'язаних з екологічними умовами.   Змушені мігранти - 2 (змушені мігранти страху) - це превентивні змушені мігранти. Основною рисою таких мігрантів є відсутність мотиваційної основи притягаючих чинників. До переселенців віднесені ті люди, що були виштовхнутими в мотиваційній основі. Крім того, у них є на місцях надійна підтримка в особі друзів, родичів і знайомих і вони об'єктивно мали можливість вивести майно [].

  З усієї сукупності наукових думок щодо суб'єкта міграційних процесів можна виділити наступне. Воно зводиться до визначення шести груп мігрантів: 1) емігранти, що виїжджають у силу сімейних або інших причин на постійне місце проживання в іншу країну: 2) трудові мігранти; 3) нелегальні іммігранти: 4) біженці: 5) студенти, стажисти, наукові співробітники і викладачі; 6) інші - туристи, що виїжджають на відпочинок, громадяни[]. 

 На наш погляд, це не повний перелік суб'єктів міграційних потоків, до них відносяться: 1. Емігранти, що виїжджають у силу сімейних або інших причин на постійне місце проживання в іншу країну; 2. Іммігранти, 3. Нелегальні іммігранти; 4. Нелегальні емігранти; 5. Студенти, стажисти, наукові співробітники, що виїжджають за кордон на практику; 6. Сезонні робітники; 7. Туристи; 8. Біженці; 9. Переселенці; 10. Маятникові мігранти; 11. Організовані мігранти; 12. Транзитні мігранти. Це перелік суб'єктів може бути доповнений у зв'язку з появою нового різновиду міграційних потоків.

Міграційну  поведінку мігранта можливо диференціювати на індивідуальну, групову і масову,  відзначимо, що не будучи тотожними, ці складові     здатні  взаємовпливати один на одного.

Формуючи індивідуальну міграційну поведінку на будь-якому етапі своєї діяльності, людина не в силах залишатися «у собі».  Вона змушена, спілкуючись з іншими людьми, обмінюватися інформацією, а при необхідності включатися в процес надання посильної допомоги там, хто, скажемо, переїжджає.  З часом у ході такого спілкування (з врахуванням загальної обстановки) може сформуватися групова міграційна поведінка. Вона, набуваючи відмітні риси і характерні риси, трансформується в масову.   Останнє ж не завжди може втілитися в процес дійсно масової міграції, як однієї, так і різних етнічних груп. Так чи інакше, у більшості буде присутнє і реалізовуватися індивідуальна поведінка, що є своєрідним стрижнем у всій системі міграції. Така інтерпретація дозволяє виявити взаємозалежність і взаємовплив міграційного поводження різних груп населення в умовах систем, які змінюються, що в остаточному підсумку впливає на сам процес переміщення індивідів, обумовлений чинниками етнічної, соціальної, політичної дискримінації. Якщо це дійсно так, то загальну схему передумов, що формують міграційне поводження, можна представити у виді потужного динамічного, одностороннього, що не терпить заперечення і, тим більше протидії, тиску з боку державних, суспільних структур, етнічних спільностей і окремих їхніх представників, які сприяють «виштовхуванню» некорінних жителів з обжитих територій.   Досить часто цей процес супроводжується збройною боротьбою і носить національний характер.

Друга складова полягає в цілеспрямованих,  послідовних діях тих же складових структур, направлена на методичне витиснення з своїх територій іноетнічного населення. У значній мірі така складова представлена як  піклування з боку влади про представників корінного етносу, що страждає від засилля «інородців» і не здатного, у силу цього, реалізувати свої споконвічні права на землю, житло, професію, освіту і т.д. 

Виходячи з всього вищесказаного можна, спираючись на результати наукового аналізу, виявити сучасні проблеми міжнаціональних відношень і науково пояснити їхній вплив на переміщення людей,  а також визначити можливі  наслідки  цього процесу для України й інших  країн.