Економічна характеристика країн Африки

Зміст Вступ 1. Загальна економічна характеристика Африки 2. Економічна характеристика Північної Африки як регіону в цілому 3. Економічна сутність декількох країн регіону окремо 4. Інтеграційні процеси та позиції іноземного капіталу у Африці Висновки Список використаних джерел Вступ До африканського регіону належать 54 країни, серед

яких 52 мають власну державність. Більшість з них невеликі за розмірами та з недостатньою природною матеріальною базою для саморозвитку. В Африці нараховується 62 країни, що розвиваються, більша їх частина (38) відноситься до найбідніших і слаборозвинених країн Тропічної Африки або Африки південніше Сахари. Лише п'ять країн можна вважати великими та середніми (Нігерія, Єгипет, Ефіопія, Заїр, а також ПАР). Серед

інших тільки 12 з населенням від 25 до 10 млн. чоловік. Розпорошення та незбалансованість ресурсів, вузькість внутрішнього ринку, до яких додаються багатоукладність господарства, затримка первинного нагромадженим капіталу, слабкість класу підприємців, зумовлюють важливу роль держави у процесі становлення й розвитку національних економік країн континенту. З перших кроків розвитку національної економіки державний сектор набув в африканських країнах значних

масштабів і став домінуючим у найбільш важливих галузях господарства. Північна Африка знаходиться в найбільш широкій частині материка, вона включає 18 країн, що розвиваються, на які припадає 4,5% світового промислового і 5,6% сільськогосподарського виробництва; 7,8 % населення світу; 5% світового торгового експорту; 5,4 % світового ВВП. Цей регіон має сприятливе економіко-географічне положення, розташовуючись на стику

трьох континентів — Європи, Азії й Африки, торгівля тут завжди відігравала традиційно важливу роль і посилилася після будівництва Суецького каналу. Тоді ж регіон здобув і важливе військово-стратегічне значення. Відмінною рисою регіону є етнічно-релігійна спільність: здебільшого держави регіону — однонаціональні арабо-мусульманські. Є абсолютні, абсолютистсько-теократичні і конституційні монархії.

1.Загальна економічна характеристика Африки За останні десятиліття значно поглибилася диференціація африканських країн за рівнем соціально-економічного розвитку. На одному полюсі виявилися найменш розвинуті країни — фінансові банкрути зі зруйнованою і кримінальною економікою (Ліберія, Сьєрра-Леоне, Чад, Республіка Конго, Сомалі та інші); інший полюс утворює

ПАР, що є індустріально-аграрним гігантом за африканськими мірками, а також країни (Нігерія, Зімбабве, Гана, Кенія, Ботсвана, Кот-д'Івуар, Сенегал, Габон, Уганда та інші), що володіють більш-менш розвинутим промисловим сектором, який ґрунтується на видобутку корисних копалин і переробці сільськогосподарської сировини. Країни Африки мають багаті запаси різноманітних природних ресурсів, але розподілені вони вкрай нерівномірно,

що позбавляє ряд країн одержання так званої ресурсної ренти. Основна спеціалізація африканських країн у світовому господарстві — аграрно-сировинна. Африка як і раніше є основним постачаль¬ником діамантів, міді, олова, нікелю, кави, какао та інших товарів для розвину¬тих країн і НІК Азії. Лідирують в економічному розвитку ті країни, у яких політична стабільність збігається із продуманою державною політикою

і наяв¬ністю природних ресурсів. У цих країнах широко діють ТНК, що здійснюють свої інвестиції в сільськогосподарське виробництво, сферу послуг, добуваючі та переробні галузі, комунікації. Серед багаточисельних проблем регіону гостро стоїть питання перенаселення, підвищення природного руху населення, який постійно обганяє економічне зростання. Це і пояснює наявність в Африці такої великої кількості найбідніших країн

із ВВП па душу населення менше 800 доларів. На початку 90-х років темпи росту економіки африканських країн виросли у зв'язку з підвищенням попиту на сировинні ресурси з боку азіатських країн. Фінансова криза 1997-98 рр. тимчасово призупинила розвиток. На данин момент ситуація дещо стабілізувалася, але перспективний прогноз невтішний: на світовому ринку спостерігається і прогнозується на майбутнє зниження попиту на сировину

і сільськогосподарську продукцію, що неминуче позначиться на темпах розвитку африканських країн. З огляду на сформовану світову кон'юнктуру, ряд африканських країн став ширше розвивати нетрадиційні галузі, що орієнтуються на експорт. Кенія і Малаві вирощують і продають квіти, в експортних зонах вільного підприємництва Мадагаскару і Маврикії виробляються різноманітні промислові товари, у

Ботсвані збирають автомобілі, Єгипет, Туніс, Сенегал і Уганда розвивають міжнародний туризм. Демократичні перетворення в єдиній економічно розвинутій країні регіону — ПАР дали можливість країнам-сусідам оживити торгівлю ПАР є головним інвестором економіки Анголи, Лесото, Ботсвани, Намібії. Раніше вивезення товарів на експорт

із цього регіону здійснювався переважно з портів Дурбан і Кейптаун, у даний час ПАР фінансує реконструкцію порту в Мапуту (Мозамбік). Створюються митні і торгові союзи. У травні 2000 р. Організації африканської єдності (ОАЄ), що включає 53 країни, виповнилося 38 років і вона була перетворена на Африканську Спілку (АС).

Змінюються інтереси подібних спілок. Якщо раніше її метою було протистояння неоколоніальній політиці колишніх метрополій, то тепер країни об'єднуються за економічними мотивами для протистояння діям ТНК, що проводять активну хижацьку політику по перерозподілу сфер впливу, ринків збуту, потоків капіталу і доступу до сировинних ресурсів. Майже всі африканські країни страждають від технічної відсталості, низького освітнього рівня населення, високого приросту населення, територіальних

і національних конфліктів. Це найбільш активний регіон світу з організації політичних переворотів. У перші десятиліття після деколонізації Африка виділялася високими темпами економічного розвитку, але згодом вони знизилися: якщо в 1951-61 роках вони складали 4,4 % середньорічного приросту ВВП, то в 1991-2000 роках - 1,5%. Проблеми слаборозвинених країн Африки полягають у тому, що вони не мають власних резервів для подолання бідності.

Відсутність багатих покладів корисних копалин не дає їм можливості одержати прибутки від мінеральної ренти. Якщо ж і якісь корисні копалини є в надрах країни, їхній видобуток залежить під притоку зовнішніх інвестицій. Але тут гальмом для них виступає політична нестабільність

і відсутність транспортної інфраструктури. Можна було б розраховувати на приток капіталів для створення трудомістких виробництв, але низький рівень письменності, високий при цьому відсоток функціонально неосвіченого населення стримує розвиток даних виробництв. Світове співтовариство постійно надає допомогу цій групі країн у різних формах, але відсутність механізму її раціонального застосування призводить до розкрадення та розбазарювання цих надходжень. Вкрай низький рівень накопичення коштів населення

і капіталів виробництва унеможливлює інвестування галузей для створення засобів виробництва, підготовки кваліфікованої робочої сили, удосконалення технологій. Це у свою чергу, не сприяє росту продуктивності праці, викликає низький рівень споживання, тобто низький рівень накопичення є результатом злиднів і одночасно причиною їх збереження. Незначні інвестиції, що мають місце, не забезпечують впровадження нових технологій.

Низький попит навіть на товари першої необхідності не дає можливості створювати підприємства серійного виробництва. 2. Економічна характеристика Північної Африки як регіону в цілому Північна Африка знаходиться в найбільш широкій частині материка. Можливо, саме тому більшість країн Північної Африки мають доволі великі розміри. Усього декілька країн мають площу менше 1 млн. км².

А найбільщі країни цієї частини Африки — Судан та Алжир— значно більше 2 млн. км². • Алжир • Єгипет • Лівія • Мавританія • Марокко • Судан • Туніс • Західна Сахара Канарські острови, Ефіопію, Еритрею та Мадейру також іноді відносять до Північної Африки.

На початок XX ст. майже вся Північна Африка опинилася під владою європейців. Так, Франції належали (в якості колоній або протекторатів) Алжир, Мавританія, Туніс і більша частина Марокко. Великобританія володіла Суданом і (в якості протекторату — до 1922 року) Єгиптом. Іспанія володіла північною частиною Марокко та

Західною Сахарою. Італія після Турецько-італійської війни 1911—1912 років оволоділа Лівією, а в 1936 році захопила Ефіопію. Однак в 1950-х и 1960-х рр. більшість цих країн досягли незалежності. Сьогодні в Північній Африці знаходиться 15 незалежних країн. З них 13 — республіки, тільки Марокко є королівством. Та ще дуже складне становище склалося в Західній Сахарі.

Ця країна до 1976 р. керувалася Іспанією, але після того, як іспанці покинули територію Західної Сахари, була захоплена Марокко. Але населення Західної Сахари вимагало незалежності. Почалися бойові дії, справжня партизанська війна проти марокканців. В 1991 р. була прийнята угода про припинення вогню.

Однак країна до сих пір не отримала незалежності і війна в будь-який момент може розпочатися знову. Країни Північної Африки є найбільш розвинутими серед африканських країн. В основному це країни середнього рівня розвитку: Єгипет, Лівія, Туніс, Марокко, Алжир. Країни Середнього і Близького Сходу належать до регіону Західна Азія. У зону

їхнього тяжіння входять також такі північноафриканські країни, як Марокко, Алжир, Туніс, Лівія, Єгипет — мусульманські країни, схожі з ними по етнічному, культурно-релігійному і геополітичному принципах, У науковій літературі і статистиці останнім часом все частіше зустрічається інформація про новий регіон — Північна Африка і Близький Схід. Він включає 18 країн, що розвиваються, на які припадає 4,5% світового промислового

і 5,6% сільськогосподарського виробництва; 7,8 % населення світу; 5% світового торгового експорту; 5,4 % світового ВВП. Цей регіон має сприятливе економіко-географічне положення, розташовуючись на стику трьох континентів — Європи, Азії й Африки, торгівля тут завжди відігравала традиційно важливу роль і посилилася після будівництва Суецького каналу. Тоді ж регіон здобув

і важливе військово-стратегічне значення. Відмінною рисою регіону є етнічно-релігійна спільність: здебільшого держави регіону — однонаціональні арабо-мусульманські. Розширюється число країн, у ста¬тусі і назві яких є термін "мусульманська" держава. Країни регіону неоднорідні за рівнем економічного розвитку. Основу країн складають нафтоекспортуючі члени ОПЕК, де

ВВП на душу населення складає 17-20 тисяч доларів. Є найбідніші, такі як Судан із ВВП менше 300 доларів. Регіон багатий корисними копалинами (фосфати, хроміти, боксити, цинк), але головне багатство — енергоносії — нафта і природний газ. Промисловість у більшості північноафриканських країн не розвинута. Лише в дельті Нілу на північ від Каіру, столиці Єгипту, зосереджені виробничі підприємства.

В основному виробляються різні тканини, одяг, взуття. Головну роль у їх видобутку та експорті відіграють країни ОПЕК (Іран, Ірак, Саудівська Аравія, Алжир, Ка¬тар, Кувейт, Лівія, ОАЕ). Прибутки від продажу нафти — "нафтодолари" за ос¬танні десятиліття інвестувалися в економіку як розвинутих (США, країни

За¬хідної Європи), так і нових індустріальних країн. За оцінками експертні ця цифра досягає більше трильйона доларів. Більша їх частина пішла на створен¬ня нових галузей промисловості в цих країнах: автомобілебудування, нафтопе¬реробки, хімії органічного синтезу, основної хімії, електроємної кольорової ме¬талургії, легкої промисловості та інших. Деякі країни регіону вклали значні кошти у створення промислових зон спільного

підприємництва. І все ж таки ця група країн поки серйозно залежить від світової кон'юнк¬тури на ринку нафти і газу: коливання, особливо падіння цін на нафту, відразу ж негативно позначаються на економіці країн, у яких від 50 до 90 % прибутків експорту дають нафтодолари. У регіоні, крім нафтоекспортуючих країн, є багаточисельна група виробників сільськогосподарської продукції (Єгипет, Марокко, Судан). У структурі виробництва переважають зернові — рис, пшениця

і ячмінь, також овочі і фрукти; тваринництво спеціалізується в основному їм вівчарстві. В сільському господарстві зайнята більша частина населення Північної Африки. В середземноморських районах Марокко, Тунісу, Алжира, Лівії та Єгипту вирощують ячмінь, цитрусові та оливки. В долині Нілу збирають великі врожаї бавовни та цукрової тростини.

В оазах Сахари головною культурою є фініки. На південь від Сахари, в зоні сахеля, вирощують посухостійкі культури, які не потребують великої кількості води. Це, насамперед, зернові культури: просо та сорго. Але навіть вони в цих умовах не дають великих врожаїв, тому населення зони потребує продовольчої допомоги, яка надходить сюди з самих різних країн світу. А Ефіопія

є батьківщиною такої культури, як кава. З огляду на значний демографічний потенціал регіону, уся продукція сільського господарства використовується для виробництва продуктів харчування (питома вага сільськогосподарської сировини не більше 1%), знач¬на частина продовольства імпортується. Розташування регіону на перехресті торгових шляхів закріпило за ним функції торгового центру. У сфері послуг Лівану, Єгипту зайнято 50-60 % населення.

Раніше Ліван відігравав роль головного фінансового центру регіону, тепер вона перейшла до Бахрейну. Одним із джерел валютних надхо¬джень є прибутки від туризму (Єгипет, Туніс, Сирія, Марокко). Регіон відрізняється найвищим у світі рівнем витрат на озброєння. Це пов'язано з тим, що тут є багато "гарячих точок" і місць із "тліючими конфліктами". Країни регіону

є членами різноманітних інтеграційних утворень: Ліги арабсь¬ких держав, Магрибу, ОПЕК, Ради із співробітництва країн Перської затоки. Група країн, до яких відносять найменш розвинуті, тобто країни з низьким доходом, — багаточисельна. Найчастіше рівень соціально-економічного розвитку оцінюють за рівнем письменності, за душовим ВВП, купівельною спроможності, розміром зовнішнього боргу, структурою господарства, структурою зайнятості

населення в різних сферах виробництва. 3. Економічна сутність декількох країн регіону окремо Єгипет, або Арабська Республіка Єгипет (АРЕ) - держава на північному сході Африки та Синайському півострові в Азії (близько 6% території). Єгипту належать також кілька невеликих островів у Суецькій затоці та Червоному морі. На півночі країна омивається

Середземним морем, на сході - Червоним морем. На заході межує з Лівією, на півдні - з Суданом, на північному сході - з Ізраїлем. Площа країни 1001,45 тис.км2. Населення Єгипту становить 61,401 млн. чол. Столиця – Каїр. Населення столиці з передмістями становить понад 16 млн. жителів. Великі міста Олександрія, Порт-Саїд, Луксор, Ель-Файюм,

Асуан. Офіційна мова країни – арабська, хоча населення володіє ще кількома мовами, що безсумнівно пов’язане з туризмом, грошова одиниця – єгипетський фунт. Єгипет – аграрно-індустріальна країна з економікою змішаного типу при сильному державному секторі. Основні галузі промисловості: текстильна, харчова, туризм, хімічна, нафтова, цементна. Темп зростання ВВП – 5,6%. ВВП на душу населення – 1146 доларів.

Прямі закордонні інвестиції близько 858 млн. доларів. Імпортує Єгипет продовольчі товари, машини і обладнання, промислові товари – від цементу до автомобілів, переважно у країн ЄС – 43,1%, США – 18,0%, країни Азії та Африки – 17,5%, імпорт становить близько 17,3 млрд. доларів. Експортує нафту і нафтопродукти, бавовну і текстиль та різні сільськогосподарські культури – рис, картопля,

фрукти і овочі. Експорт становить 13 млрд. доларів, головними експортерами продукції Єгипту вважаються: США – 38,3%; країни ЄС – 29,3%; арабські країни – 13,0%; країни Азії та Африки – 11,2%. Основи сучасної єгипетської економіки були закладені при Мухаммеді Алі, який правив країною в 1805-1849. У той час почалося вирощування бавовни для експорту в європейські країни, більш інтенсивне будівництво гребель

і каналів, перших залізниць і модернізація портів. Починаючи з 1920-х років створюються текстильні і інші промислові підприємства. Після революції 1952 однією з головних задач національного розвитку стала індустріалізація Єгипту. До початку 1990-х років в промисловому виробництві було зосереджено 22% трудових ресурсів країни. Серйозний удар по економіці завдала поразка у війні з

Ізраїлем в червні 1967. Внаслідок війни були загублені такі важливі райони, як зона Суецького каналу і Синайський півостровів, де зосереджені основні нафтові родовища країни. У 1991 за домовленістю з МВФ уряд Єгипту оголосив про початок реалізації програми реформування економіки. У 1993 почалася реалізація програми приватизації, за якою до 1997 передано в приватні руки 85 з 314 державних підприємств. Інші тенденції - лібералізація торгівлі, зниження ролі держави в сфері

інвестиційної діяльності, інтеграція економіки Єгипту в світову економічну систему. Так як близько 97% території Єгипту - пустеля, то придатними для землеробства є тільки декілька оаз і вузька смуга землі вздовж середземноморського узбережжя - всього 2,5 млн. га, 97% з яких зосереджені в долині і дельті Нілу. В дельті Нілу вирощують рис, бавовну, пшеницю, фрукти і овочі, в

Середньому Єгипті і Фаюмській оазі - бавовну, кукурудзу, сорго, цукрову тростину, фрукти і овочі, у Верхньому Єгипті - цукрову тростину, пшеницю, конюшину і бавовну. Переважна частина промислових підприємств зосереджена навколо Каїра і великих міст в дельті Нілу. У промисловій зоні Каїру, де проживає майже 25% всього населення країни, розташований металургійний комбінат, текстильні

підприємства - в дельті Нілу, у Олександрії - нафтопереробні заводи і підприємства харчової промисловості. До кінця 1990-х років в промисловому секторі економіки на перший план вийшли нафтовидобувна і нафтопереробна промисловість, за ними слідували харчова, текстильна і металургійна промисловість. Базові галузі промисловості зосереджені в державному секторі. Розвиток електротехнічної промисловості і машинобудування оснований на збиранні виробів з готових деталей.

На підприємствах Єгипту збирають такі товари тривалого користування, як холодильники і телевізори, легкові і вантажні автомобілі, автобуси і трактори. Високою ефективністю відрізняються державні підприємства по випуску цементу і фосфатів. Металургійні комбінати мають низьку продуктивність. Трудові ресурси Єгипту приблизно складають 19 млн. чол.

Понад 1/3 зайняті у сільському господарстві, близько 12% - безробітні. Єгипет є членом у таких міжнародних організаціях як СОТ, ЛАД, МБРР, МВФ, МФЧХ, ООН, ОАЄ. Алжирська Народна Демократична Республіка - країна на півночі Африки, на сході межує з Тунісом і Лівією, на південному сході - з Нігером, на південному-заході - з

Малі, на заході - з Марокко, на півночі - Середземне море. Займає площу у 2382 тис. км2 та має приблизне населення 29,921 млн. чоловік. Столиця країни – Алжир, офіційна мова – алжирська, грошова одиниця – алжирський динар. Алжир – аграрна країна з розвинутою гірничодобувною промисловістю. Одна з найбільших і найрозвинутіших країн Африки.

Основні галузі економіки: нафтова та газова, легка промисловість, гірнича, електроенергетична, нафтохімічна, харчова. ВВП на душу населення у Алжирі становить 1521 доларів, темп зростання ВВП – 5,1 % прямі закордонні інвестиції дорівнюють 262,9 млн. доларів. Імпортує Алжир, переважно все те, що й Єгипет, на суму у 12,5 млрд. доларів. Експортує країна нафту, зріджений газ, нафтопродукти, вино, фрукти

і овочі, залізняк та тютюн, експорт становить 12,6 млрд. доларів. Партнери в імпорті : • Франція - 30.3% • Італія - 8.2% • Німеччина - 6.5% • Іспанія - 5.5% • США - 5.2% • Китай - 5.1% • Туреччина - 4.3% Партнери в експорті : • США - 22.6% • Італія - 17.2% • Франція - 11.4% • Іспанія -

10.1% • Канада - 7.5% • Бразилія - 6.1% • Бельгія - 4.6% Швидко розвивалися целюлозно-паперова і текстильна промисловість, виробництво цементу й електроустаткування. Процес формування економічних районів в Алжирі не завершений. Значні території країни ще не освоєні в господарському відношенні. Виділяються наступні великі економічні райони: Північний-

Захід (охоплює Оран, Сайда, Тіарет і Тлемсен); Центральна Північ (Алжир, Медеа, Тізі-Узу і Ель-Аснам); Північний схід (Аннаба, Костянтина, Opec, Сетіф), а також територія Алжирської Сахари. Північний-Захід з родючими землями став основним районом товарного землеробства (м'яка пшениця й особливі винні сорти винограду). Північний схід з великими покладами залізної руди, фосфоритів

і ін. мінералів одержав гірничопромислову спеціалізацію в сполученні з відсталими формами сільського господарства. Центральна Північ почала формуватися як район найбільш різнотипного сільського господарства з головним центром переробної промисловості в м. Алжир. Після відкриття в Алжирській Сахарі великих ресурсів нафти і газу на її території стали складатися окремі гірничодобувні центри, вузли

і мінерально-сировинні райони. Алжир є членом у таких міжнародних організаціях як ООН, Ліга арабських держав, МБРР, МВФ, Міжнародна Федерація Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, ОПЕК, ОАЕ та інші. Лівія або Велика Соціалістична Народна Лівійська Арабська Джамахірія, країна на півночі Африки, що межує на сході з

Єгиптом, південному сході із Суданом, на півдні з Чадом і Нігером, заході з Алжиром і Тунісом, на півночі з Середземним морем. Лівія займає площу у 1760 тис. км2, столицею країни є місто Тріполі, національна валюта – лівійський динар. Експортує нафту, природний газ, нафтопродукти. Імпортує

Лівія продовольчі товари, машини і обладнання, промислові товари та інше. ВВП станом на 2006рік становить 74,97 млрд. доларів, а ВВП на душу населення 12.700 доларів. Ісламська Республіка Мавританія, держава на північному заході Африки, яка межує на північному сході з Алжиром, на сході і півдні з Малі, на південному-заході з

Сенегалом, на північному заході з Західною Сахарою, на заході омивається Атлантичним океаном. Площа Мавританії становить 1030 тис. км², столицею є місто під назвою Нуакшот. Офіційні мови країни це стандартна арабська та французька, національною валютою є аг війя. Експортує Мавританія залізну руду, рибу, гіпс, імпортує продовольчі товари, машини і обладнання, промислові товари та

інше. Навідміну від Єгипту, Алжиру та Лівії Мавританія не є експортером нафти, газу та нафтопродуктів. ВВП цієї країни, станом на 2006 рік становить 7.159 млрд. доларів, а ВВП на душу населення 2,402 доларів. Республіка Туніс, країна на півночі Африки на узбережжі Середземного моря. Туніс на південному-сході межує з Лівією і на заході з

Алжиром; площа 164 тис. км². Столиця країни і головний порт, має таку ж назву, що й сама країна – Туніс. Офіційна мова країни арабська, а національною валютою прийнято вважати туніський динар. Імпортує Туніс продовольчі товари, машини і обладнання, промислові товари та інше. Експортує нафту, фосфати, хімікати, текстиль, продукти харчування, маслинова олія.

ВВП цієї країни, станом на 2006 рік становить 86.67 млрд. доларів, а ВВП на душу населення 8,255 доларів. Народна Демократична Республіка Ефіопія, раніше мала назву Абіссінія, держава на сході Африки, що межує на північному сході з Джібуті й омивається Червоним морем, на сході і південно-сході із Сомалі, на півдні з

Кенією, на заході і північно-заході із Суданом. Столицею цієї країни є місто яке має назву Аддис-Абеба. Ефіопія – аграрна країна. Серед провідних галузей промисловості – хімічна, нафтопереробна, харчова, текстильна, металообробна, цементна. ВВП країни становить 6,7 млрд. доларів, темп зростання ВВП – (-1%). ВВП на душу населення становить лише 110 доларів.

Імпортую Ефіопія у першу чергу промислові товари на 1,7 млрд. доларів. Головними партнерами по імпорту є Італія – 10,1%, США – 9,3%, Японія – 8,1%, Йорданія – 5,4%. Експортує сільськогосподарську продукцію на суму близько 1,1 млрд. доларів. Головними експортними партнерами Ефіопії є такі країни як Німеччина – 22,4%, Японія – 11,5%,

Італія – 9,4%, Великобританія – 4,6%. Провідну роль в економіці Ефіопії відіграє споживче сільське господарство, в якому на початку 1990-х років створювалося понад 50% ВВП. В цей же період у ВВП росла частка торгівлі і послуг. Відбулося підвищення рівня економіки на сферу послуг припадало 22% ВВП, зростання виробництва не перевищувало 4% річних, темпи зростання

ВВП становили 1,9%. Основним чинником поліпшення економічного становища стали іноземні позики і фінансова допомога. Обробна промисловість в Ефіопії розвинена слабко частка її продукції в ВВП становила всього 7%. У основному функціонують підприємства по переробці сільськогосподарської продукції і легкої промисловості. Основні вироби обробної промисловості - тканини, продовольство, пиво, взуття,

цемент, мило, алкогольні напої, ліки і рослинні масла. Підприємства обробної промисловості зосереджені поблизу міських центрів - Аддис-Абеби, Харера і Дауа. Розвиток промисловості стримується через недостачу електроенергії, хоч країна володіє великим гідроенергетичним потенціалом, який оцінюється приблизно в 60 млрд. кіловат на годину. 4.Інтеграційні процеси та позиції іноземного капіталу у

Африці У сучасних умовах обов'язковою вимогою прискорення розвитку є розширення й інтенсифікація зовнішніх і насамперед зовнішньоекономічних зв'язків. Очевидно, найскладніші соціально-економічні проблеми африканського суспільства не можуть бути вирішені без об'єднання зусиль країн континенту та глибокої інтеграції у світову економіку. Африка вельми специфічна щодо економічних

інтеграційних процесів. Це пов'язано, з одного боку, з вкрай низьким рівнем економічних взаємозв'язків (3 — 5% загально¬го обсягу зовнішньої торгівлі), взаємною конкуренцією на ринках сировини та продукції тропічного землеробства, а також у питаннях отримання кредитів, а з іншого, — життєвою необхідністю об'єднання ресурсів, подолання на¬слідків штучного поділу континенту. Тож закономірно, що в Африці виникло багато різноманітних

інтеграційних угруповань, почали свій розвиток економічні аспекти діяльності Організації африканської єдності (ОАЄ), були створені відповідні спеціалізовані органи. У 1963 р. був створений Африканський банк розвитку, 1975 — Асоціація фінансових установ африканського розвитку. Загалом на африканському континенті виникло кілька десятків регіональних

і субрегіональних об'єднань, які охоплюють різноманітні аспекти економічного співробітництва. Серед них можна виділити загальноекономічні, валютно-кредитні та організації зі спільного використання природних ресурсів. Однак ефективність колективних економічних програм та зовнішньої допомоги у більшості випадків залишається низькою. Головна причина — нерозвинутість соціально-політичних структур, неефективність влади, особливо на місцях, корупція, некомпетентність, крім того, відсутність елементарної політичної

стабільності, етнічні, конфесійні та громадянські конфлікти, сепаратизм, регіоналізм, анархія. Країни континенту є експортерами матеріалів, мінеральної сировини, металів платинової групи та кольорових, а також технічних культур, окремих продовольчих товарів. На первинні сиро¬винні товари в експорті країн на південь від Сахари припадає 91,6%, для країн Північної Африки цей показник становить 85,9%, експорт продукції обробної

промисловості вкрай незначний. Питома вага Африки в імпорті готової продукції розвинутими країнами на початку 90-х років становила 0,5% і не мала тенденції до зростання. Частка готової продукції, в експорті лише у восьми країнах перевищує скромний показник у 15%. У світовому експорті країни на південь від Сахари мають такі позиції: продукти харчування — 5,4%, сільгоспсировина — 12,5%, руди й метали — 15,8%,

мінеральне паливо 14,5%, інші види сировини — 11,8%. Експорт сировини є основним джерелом валютних надходжень. Крім сировинної спрямованості характерною рисою експорту африканських країн є його слабка диверсифікація як за номенклатурою, так і за географічними ознаками. До 3/4 загального обсягу експорту надходить до розвинутих країн, при цьому,

як правило, одна, максимум дві-три країни домінують як імпортери. Абсолютна більшість країн континенту опинилась у небезпечній залежності від кон'юнктури ринку одного-трьох товарів. Наприклад, для Алжиру паливо дає 96% вартості експорту, Єгипту паливо — 34%, бавовна — 32%. На світовому ринкові загалом утримуються низькі ціни на необроблені сировинні товари, що значно консервує несприятливі для країн

Афри¬ки умови зовнішньої торгівлі. Іноземний капітал значною мірою створював підвалини економіки африканських країн і мав домінуючі позиції в усіх сучасних сферах виробництва тоді, коли національний капітал лише починав формуватися. Після здобуття незалежності спостерігалось широкомасштабне витискування іноземного капіталу (як державного, так і приватного) й водночас комерціалізація його діяльності. Втім, слабкість національного капіталу, відносна обмеженість його суто підприємницького потенціалу

в сучасних умовах робить необхідним його широке, хоч і не безпроблемне, співробітництво з капіталом іноземним. Загалом зберігається пріоритет капіталу колишніх метрополій. Це фіксується досить розвиненою системою преференційних угод та відповідних організаційних структур. Таким чином, значні економічні позиції в Африці зберігають

Англія та Франція, а також Бельгія, помітну активність виявляє американський та німецький капітал. ТНК переважно діють в обробній промисловості, де володіють від 40 до 70% капіталу, а також у гірничовидобувній промисловості. Найбільш поширені компанії зі змішаним капіталом. Африка не належить до найбільш привабливих щодо капіталовкладень регіонів. В останні роки чистий приплив капіталу на континент став мінімальним, а по деяких країнах

інвестиції зменшувались. Окремою важливою формою співучасті іноземного капіталу в розвитку Африканського континенту є кредити. У зв'язку з низькою кредитоспроможністю переважної більшості країн регіону розвитку набули насамперед державні кредити, що надаються як на двосторонній основі, так і через колективні програми допомоги. Дуже важливе значення мають кредитні програми

МВФ та МБРР. Зовнішні надходження стали істотною і постійно присутньою часткою державних бюджетів чималої групи африканських країн. Особливо це стосується найменш розвинутих країн, таких як Чад, Уганда, Малі, Судан, Гвінея, Танзанія. Але за абсолютними розмірами найбільшу допомогу отримують Єгипет, Нігерія, Алжир, Марокко, Туніс, Камерун. За абсолютними показниками головними боржниками на 2001 р. були Єгипет —39,9 млрд. доларів, Нігерія — 36,1 млрд. доларів,

Алжир — 26,8 млрд. доларів, Марокко — 23,5 млрд. доларів, Судан — 15,4 млрд. доларів, Заїр — 10,1 млрд. доларів. Найбільш істотною характеристикою розмірів заборгованості є її співвідношення з розмірами ВНП та експорту. Найскладніша, ситуація у країнах на південь від Сахари. Тут (без Нігерії) розміри загального боргу становили 1990 р.

75,7% від ВВП (1986 р 66,7%, 1980 р 38,6%). Відносно вартості річного експорту борги країн субрегіону 1990 р. сягали 359,3% (1980 р.— 147,5%). Обслуговування боргу «з'їдає» до п'ятої частини експортної виручки, а в окремих країнах (Уганда, Мадагаскар, Кот д'івуар, Гана, Кенія, Бурунді, Ефіопія, Алжир) перевищує критичний показник у 30%. Борги більшості африканських країн є одними з найменш забезпечених.

Кредитори, особливо державні, змушені раз по раз переглядати терміни та лібералізувати умови сплати й обслуговування боргів, ширше запроваджувати пільгове кредитування, яке значно орієнтоване не на розвиток матеріальної сфери, а па врегулювання питань, пов'язаних зі старими боргами. Водночас донори дедалі настійливіше ставлять питання про контрольоване використання кредитів, встановлення нагляду за економікою і фінансами неспроможних боржників.

Економічна ситуація, що склалася на континенті, властиві їй якісні показники та довгострокові тенденції роблять практично неможливим паралельне вирішення проблем відсталості та залежності африканських країн. Довгострокові прогнози МБРР, зокрема, не передбачають відчутних змін в економічному становищі регіону, його ролі у світовій економіці, стандартах життя основної маси африканців.

Висновки Країни Північної Африки є найбільш розвинутими серед африканських країн. Але існує ряд проблем, що стримують подальший розвиток країн Африки: демографічний вибух, відплив кваліфікованої робочої сили в інші регіони світу, ринки мінеральної сировини перебувають в стані депресії через коливання цін, загроза дестабілізації стану, в окремих регіонах і на континенті в цілому, внаслідок міждержавних конфліктів,

Надто марнотратний і корумпований державний сектор, нерозвинута економічна інфраструктура, технологічна залежність від розвинутих країн, скорочення обсягів іноземних інвестицій, проблемність виходу на зовнішні ринки, наростаючий зовнішній борг, звуження самостійності в економічній політиці через необхідність суворо дотримуватися рекомендацій МВФ. Країни Північної Африки, а також всієї Африки загалом дотримуються таких загальних принципів економічної

політики: лібералізація господарської діяльності, відмова від активного державного втручання з економіку, стабілізація фінансової системи, всебічний розвиток ринкового господарювання, стимулювання експортного виробництва, удосконалення апарату управління, підвищення ефективності виробництва. Дотримання цих принципів призвело до ряду наслідків, зокрема: Позитивні: • інвестиційне пожвавлення, основні напрямки

інвестування гірничо і нафтодобувна промисловість; • зняття розвинутими країнами обмежень на імпорт деяких товарів африканської обробної промисловості, у результаті - зростання в 1,5 разу експорту регіону; • закладення основ приватно-підприємшщької діяльності, посилення приватного сектора у провідних галузях господарства; • активна політика міжнародних фінансових інститутів щодо списання і реструктуризації зовнішнього боргу країн;

Негативні: • маргінатізація соціально-економічної ситуації в регіоні (чисельність найменш розвинутих країн в Африці зросла за 10 років з 21 до 32); • асиметрія участі країн регіону у світових інтеграційних процесах глибоке проникнення у світові фінансові потоки при маргіналізації позицій у міжнародному поділі праці (МПП). Перед Африканськими країнами гостро постала необхідність дотримання таких основних напрямків та завдань: приватизація державних підприємств та банків, подальша лібералізація господарської

діяльності, стабілізація фінансової сфери, приріст загальноекономічних показників, скорочення ареалу бідності, покращання продовольчого раціону населення, доступу до безпечної для здоров'я питної води, послаблення загрози найбільш небезпечних захворювань, у тому числі Сніду, припинення деградації сільського господарства, диверсифікація експорту з врахуванням зміни попиту світового ринку, інтеграція на субрегіональному і регіональному рівнях, розвиток екотуризму міжнародного

масштабу тощо. Список використаних джерел 1. Козак Ю.Г Ковалевський В.В ”Економіка зарубіжних країн “ - Київ, 2003р. 2. Масляк П.О ”Економічна і соціальна географія світу “- Київ, 2003р. 3. Філіпенко А.С ”Економіка зарубіжних країн “ - Київ, 2001р. 4. Філіпенко А.С ”Світова економіка “ -

Київ, 2000р. 5. Опорний конспект,”Світова економіка “ - Київ, 2003р.