Міжнародний договір

Название документа: Міжнародний договір ПВНЗ "Європейський університет" Кафедра документознавства та інформаційно-аналітичної діяльності Реферат З дисципліни "Економіка та організація інформаційної діяльності" на тему: "Міжнародний договір" Виконала: Студентка V курсу

Групи 254 Нічик Тетяна Київ 2010 Зміст 1. Особливості укладення міжнародних договорів 2. Ратифікація міжнародних договорів 3. Відповідальність сторін в міжнародному договорі Список літератури 1. Особливості укладення міжнародних договорів Сьогодні, коли більшість держав прагне до інтеграції у світове товарно-грошове співтовариство, врегульована зовнішньоекономічна діяльність і налагоджені міжнародні відносини мають велике значення для ефективного

економічного розвитку. Основною формою зовнішньоекономічних відносин є зовнішньоекономічний договір (контракт). Порядок укладання й особливості зовнішньоекономічних договорів в Україні встановлено ст.ст. 377-389 ГК України, законами України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16 квітня 1991 р. № 959-ХІІ, "Про міжнародні договори України" від 29 червня 2004 р. № 1906-IV, "

Про міжнародне приватне право" від 23 червня 2005 р. № 2709-IV, "Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності від 23 грудня 2008 р. № 351-IV, Положенням про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затвердженим наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 6 вересня 2001 р. № 201, Указом

Президента України "Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів" від 4 жовтня 1994 р. № 567/74 тощо. Сутність та особливості зовнішньоекономічних договорів Відповідно до п. 9 ст. 1 ЗУ "Про зовнішньоекономічну діяльність" під зовнішньоекономічним договором розуміють матеріально оформлену угоду двох чи більше суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності

та їхніх іноземних контрагентів, спрямовану на встановлення, зміну чи припинення взаємних прав і обов'язків у зовнішньоекономічній діяльності. Зовнішньоекономічний договір укладається виключно між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності й іноземними контрагентами. Усі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають однакове право здійснювати будь-які її види, прямо не заборонені законами України, незалежно від форм власності й

інших ознак. ЗУ "Про зовнішньоекономічну діяльність" встановлена обов'язкова проста письмова форма договору (якщо інше не передбачено міжнародним договором України чи законом). При цьому ст. 31 ЗУ "Про міжнародне приватне право" містить конкретніші вимоги до форми зовнішньоекономічного договору. Якщо сторони правочину знаходяться в різних державах, то форма договору залежить від права місця проживання сторони, яка зробила пропозицію, якщо

інше не встановлено договором. Форма правочину щодо нерухомого майна визначається за правом держави, у якій знаходиться майно, а щодо нерухомого майна, право на яке зареєстроване на території України правом України. Права та обов'язки сторін зовнішньоекономічного договору визначаються правом місця його укладення, якщо сторони не погодили інше. Відповідно до п. 5 ст. 382 ГПК України при недосягненні згоди сторін стосовно порядку визначення права,

такий порядок встановлюється відповідно до закону про зовнішньоекономічну діяльність. При цьому ст. 6 ЗУ "Про зовнішньоекономічну діяльність встановлює, що зовнішньоекономічний договір складається відповідно до цього закону й інших законів України з урахуванням міжнародних договорів України. Суб'єкти ЗЕД при складанні тексту зовнішньоекономічного договору мають право використовувати відомі

міжнародні звичаї, рекомендації міжнародних органів і організацій, якщо це не заборонено прямо й у виключній формі цим та іншими законами України. Істотні умови, які мають бути передбачені в договорі Положенням про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затвердженим наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції

України від 6 вересня 2001 р. № 201, визначені обов'язкові умови, які мають бути передбачені в договорі, якщо сторони такого договору не погодилися про інше щодо викладення умов договору й така домовленість не позбавляє договір предмета, об'єкта, мети й інших істотних умов. До таких умов належать наступні пункти. 1. Назва, номер договору (контракту), дата й місце його укладення.

2. Преамбула, де вказується повне найменування сторін-учасників зовнішньоекономічної операції, під якими вони офіційно зареєстровані, із зазначенням країни, скорочене визначення сторін як контрагентів ("Продавець", "Покупець", "Замовник", "Постачальник" тощо), особа, від імені якої укладається зовнішньоекономічний договір, найменування документів, якими керуються контрагенти

при укладенні договору (установчі документи тощо). 3. Предмет договору, що визначає, який товар (роботи, послуги) один із контрагентів зобов'язаний поставити (здійснити поставку) іншому із зазначенням точного найменування, марки, сорту або кінцевого результату роботи, яка виконується. 4. Кількість і якість товару (обсяги виконання робіт, надання послуг).

5. Базові умови поставки товарів (приймання-здавання виконаних робіт або послуг), де вказується вид транспорту й базові умови поставки (відповідно до Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів, які визначають обов'язки контрагентів щодо поставки товару і встановлюють момент переходу ризиків від однієї сторони до іншої, а також конкретний строк поставки товару (окремих партій товару).

6. Ціна й загальна вартість договору (контракту). 7. Умови платежів. 8. Умови приймання-здавання товару (робіт, послуг). 9. Упаковка та маркування - містить відомості про упаковку товару (ящики, мішки, контейнери тощо), нанесене маркування (найменування продавця й покупця, номер договору (контракту), місце призначення, габарити, спеціальні умови складування й транспортування та

інше), а за необхідності умови її повернення. 10. Форс-мажорні обставини. 11. Санкції й рекламації (порядок застосування штрафних санкцій, відшкодування збитків і пред'явлення рекламацій у зв'язку з невиконанням або неналежним виконанням одним із контрагентів своїх зобов'язань). 12. Урегулювання спорів у судовому порядку (із визначенням назви суду або чітких критеріїв визначення суду будь-якою зі сторін залежно від предмета й характеру спору,

а також погоджений сторонами вибір матеріального й процесуального права, яке буде застосовуватися цим судом, і правил процедури судового урегулювання). 13. Місцезнаходження (місце проживання), поштові й платіжні реквізити сторін. Цей перелік не є вичерпним. За домовленістю сторін, у договорі (контракті) можуть визначатися додаткові умови щодо страхування, гарантій якості, умов залучення субвиконавців договору, агентів, перевізників,

визначення норм навантаження (розвантаження), умов передачі технічної документації на товар, збереження торгових марок, порядку сплати податків, митних зборів, різного роду захисних застережень, із якого моменту договір починає діяти, кількість підписаних примірників договору, можливість і порядок внесення змін до договору та ін. Статтею 383 ГК України визначено, що КМУ з метою забезпечення відповідності зовнішньоекономічних договорів законодавству

України може запроваджувати їх державну реєстрацію. Види зовнішньоекономічних договорів, які підлягають обов'язковій державній реєстрації, а також порядок її здійснення визначають законом та іншими нормативно-правовими актами. Наприклад, обов'язковій реєстрації підлягають зовнішньоекономічні договори на здійснення експортних операцій з металобрухтом, що встановлено наказом Міністерства економіки

України № 505 від 15 грудня 2005 р. Крім того, зовнішньоекономічний договір може бути визнаний недійсним у судовому порядку, якщо він не відповідає вимогам законів України або чинним міжнародним договорам, згоду на обов'язковість яких надано ВР України. Труднощі, які виникають при виконанні зовнішньоекономічних договорів Навіть у сфері міжнародних відносин слід завжди пам'ятати про пильність

і враховувати особливості зовнішнього ринку. Тому перед укладенням зовнішньоекономічного договору із закордонним контрагентом необхідно ретельно перевірити правовий статус контрагента, його конкурентоспроможність і ділову репутацію в країні, де він зареєстрований. Як і при укладанні звичайних договорів, слід перевірити наявність повноважень у особи, яка укладає договір, і належним чином оформлену довіреність на вчинення таких дій, або ж пересвідчитися, що ця особа

дійсно була призначена на посаду директора (генерального директора, голови тощо), отримавши відповідний документ. Інакше може виявитися, що адреса, вказана в договорі, є фіктивною, юридичної особи взагалі не існує, а висувати позовні вимоги про порушення законних прав та інтересів фактично немає до кого. Крім того, сторони дуже часто не враховують, наскільки суттєво відрізняються норми права в їхніх державах. Наприклад, відповідно до українського, російського

і німецького права включення до контракту умови про стягнення штрафу в загальному порядку не позбавляє сторону можливості вимагати відшкодування збитків у частині, непокритій штрафом. А норми права Польщі й Чехії встановлюють, що договірний штраф визначається виключною неустойкою, тобто всі інші збитки, які перевищують штраф, не можуть бути стягнені в загальному порядку. Ще однією обставиною, яка породжує труднощі при виконанні зовнішньоекономічних договорів,

є недостатня чіткість (двозначність) при формулюванні окремих умов договору. Наприклад, при визначенні форс-мажорних обставин сторони не досить точно визначають, що саме є форс-мажорними обставинами, і термін дії таких обставин. Пізніше кожна із сторін договору матиме всі підстави визначати їх відповідно до національного законодавства, і спір доведеться вирішувати в судовому порядку.

Для уникнення непорозумінь і враховуючи норми права України, а також міжнародні звичаї й рекомендації міжнародних органів і організацій, зовнішньоекономічний договір суб'єкта ЗЕД України з іноземною стороною має укладатися двома мовами - українською й мовою іноземного контрагента. Це дає можливість зробити зовнішньоекономічний договір зрозумілим для обох сторін,

і вирішити всі непорозуміння до його підписання. У сучасній міжнародній торгівлі зовнішньоекономічні контракти досить часто укладаються шляхом обміну електронними листами, факсами, телеграмами. Але письмова форма договору відповідно до вимог чинного законодавства України є обов'язковою: вона дає можливість врахувати всі деталі зовнішньоекономічних відносин і покликана захищати українських юридичних і фізичних осіб.

Арбітражного вирішення спорів У міжнародній практиці широкого застосування вже давно набула практика арбітражного вирішення спорів, пов'язаних із виконанням зовнішньоекономічних договорів. Сторони можуть на власний розсуд обрати міжнародний комерційний арбітраж, де розглядатиметься спір, таким чином забезпечивши повний і неупереджений судовий розгляд. Крім того, розгляд справ здійснюється в прискорені (порівняно з українською судовою системою) строки

висококваліфікованими арбітрами. Тому слід бути готовими до того, що іноземний контрагент запропонує підписати арбітражну угоду, або арбітражне застереження. Україна в ЗУ "Про міжнародний комерційний арбітраж" від 24 лютого 1994 р. № 4002-ХІІ визнала корисність арбітражу як методу, що широко використовується для вирішення спорів, які виникають у сфері міжнародної торгівлі, і при необхідності комплексного врегулювання міжнародного комерційного арбітражу

в законодавчому порядку. Стаття 7 Європейській конвенції, яку Україна ратифікувала в 1963 р дозволяє сторонам обрати право, яке застосовуватиметься арбітрами під час розгляду справи з урахуванням положень контракту і торговельних звичаїв. Відповідно до п. 2 ст. 1 ЗУ "Про міжнародний комерційний арбітраж" до міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін

передаватися: 1) спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, які виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном; 2) спори підприємств із іноземними інвестиціями й міжнародних організацій, створених на території України, між собою, спори між їхніми учасниками, їхні спори з

іншими суб'єктами права України. Арбітражне рішення, незалежно від того, у якій країні воно було винесене, визнається обов'язковим і при поданні до компетентного суду письмового клопотання виконується з урахуванням ЗУ "Про міжнародний комерційний арбітраж". Особливістю зовнішньоекономічних договорів вважається застосування міжнародних термінів з урахуванням Міжнародних правил тлумачення комерційних термінів (ІНКОТЕРМС), розроблених

Міжнародною торгівельною палатою у 1936 році, основна мета яких - створити єдині й чіткі торговельні правила по всьому світу, використання базових умов постачання згідно з Правилами ІНКОТЕРМС. І хоча самі Правила носять рекомендаційний характер, але складаючи договір (контракт), їх використання допомагає в тлумаченні того чи іншого терміна й запобігає численним непорозумінням. Механізм укладання й виконання зовнішньоекономічних договорів, на перший погляд, дещо складний.

Українські законодавці намагаються адаптувати чинне законодавство до вимог міжнародного права, проте слід пам'ятати: правова система будь-якої країни не є ідеальною, має свої прогалини й колізії. Захист власних інтересів із урахуванням усіх можливих недоліків є прерогативою при укладанні будь-якого зовнішньоекономічного договору. 2. Ратифікація міжнародних договорів Ратифікація міжнародного договору заключна стадія його

укладення. Після цього договір набирає чинності. Стаття 9. Ратифікація міжнародних договорів України 1. Ратифікація міжнародних договорів України здійснюється шляхом прийняття закону про ратифікацію, невід'ємною частиною якого є текст міжнародного договору. На підставі підписаного та офіційно оприлюдненого Президентом України закону Голова Верховної Ради України підписує ратифікаційну грамоту, яка засвідчується

підписом Міністра закордонних справ України, якщо договором передбачено обмін такими грамотами. 2. Ратифікації підлягають міжнародні договори України: а) політичні (про дружбу, взаємну допомогу і співробітництво, нейтралітет), територіальні і такі, що стосуються державних кордонів, розмежування виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу України, мирні; б) що стосуються прав, свобод та обов'язків людини

і громадянина; в) загальноекономічні (про економічне та науково-технічне співробітництво), з загальних фінансових питань, з питань надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України; г) про участь України у міждержавних союзах та

інших міждержавних об'єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки; ґ) про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України, умови тимчасового перебування в Україні іноземних військових формувань; д) що стосуються питань передачі

історичних та культурних цінностей Українського народу, а також об'єктів права державної власності України; е) виконання яких зумовлює зміну законів України або прийняття нових законів України; є) інші міжнародні договори, ратифікація яких передбачена міжнародним договором або законом України. 3. Пропозиції щодо ратифікації міжнародного договору України подаються Міністерством закордонних справ України протягом шести місяців з дня його підписання:

а) стосовно міжнародних договорів, що укладаються від імені України Президентові України; б) стосовно міжнародних договорів, що укладаються від імені Уряду України Кабінету Міністрів України. 4. Пропозиції щодо ратифікації міжнародного договору України включають такі документи: а) подання відповідно Президентові України або Кабінету Міністрів України; б) проект подання

Верховній Раді України, в якому визначається кандидатура доповідача законопроекту на пленарному засіданні Верховної Ради України; в) проект закону про ратифікацію міжнародного договору України; г) текст міжнародного договору українською мовою або документи, зазначені у пункті "г" частини другої статті 4 цього Закону; ґ) довідку про погодження проекту закону зацікавленими міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади; д) супровідну (пояснювальну) записку, в якій обґрунтовується

доцільність укладення міжнародного договору України, визначаються його вірогідні політичні, правові, соціально-економічні, гуманітарні та інші наслідки, а також суб'єкти виконання міжнародного договору України; е) фінансово-економічне обґрунтування та, у разі подання пропозицій щодо ратифікації міжнародного договору України, реалізація якого потребує матеріальних чи інших витрат за рахунок Державного бюджету України, бюджету

Автономної Республіки Крим чи місцевих бюджетів, пропозиції щодо покриття витрат відповідних бюджетів; є) порівняльну таблицю - в разі подання пропозицій щодо ратифікації міжнародного договору України, виконання якого потребує прийняття нових або внесення змін до чинних законів України або яким вносяться зміни до іншого міжнародного договору України; ж) електронні версії текстів документів, зазначених у пунктах "б", "в",

"г" та "є" цієї частини. 5. Підготовка пропозицій щодо ратифікації міжнародних договорів України (документів, зазначених у частині четвертій цієї статті) здійснюється міністерством, іншим центральним органом виконавчої влади, визначеним, відповідно до частини п'ятої статті 4 цього Закону, відповідальним за укладення міжнародного договору України. Міністерство, інший центральний орган виконавчої влади готує пропозиції щодо ратифікації міжнародного

договору України і подає їх Міністерству закордонних справ України протягом двох місяців з дня його підписання. Міністерство закордонних справ України подає зазначені пропозиції відповідно Президентові України або Кабінету Міністрів України. 6. Президент України або Кабінет Міністрів України розглядають пропозиції щодо ратифікації міжнародного

договору України і приймають рішення про внесення на розгляд Верховної Ради України в порядку законодавчої ініціативи проекту закону про ратифікацію міжнародного договору України. 7. Якщо на ратифікацію подається міжнародний договір, виконання якого потребує прийняття нових або внесення змін до чинних законів України, проекти таких законів подаються на розгляд Верховної Ради України разом з проектом закону про ратифікацію

і приймаються одночасно. 8. Державні органи, зазначені у частині шостій цієї статті, на вимогу Верховної Ради України або її комітетів та у строки, визначені ними, надають додаткову інформацію, що стосується проекту закону про ратифікацію міжнародного договору України. 9. Верховна Рада України розглядає внесений Президентом України або Кабінетом Міністрів України проект закону про ратифікацію міжнародного договору

України і приймає відповідне рішення. Стаття 10. Заяви та застереження України до міжнародних договорів При підписанні, ратифікації, затвердженні, прийнятті міжнародного договору або приєднанні до нього можуть бути зроблені заяви та сформульовані застереження до його положень відповідно до норм міжнародного права. Повноваження на укладення міжнародного договору України 1. Ведення переговорів щодо підготовки тексту міжнародного договору, його прийняття, встановлення

його автентичності або підписання міжнародного договору України здійснюються лише уповноваженими на те особами. 2. Президент України, Прем'єр-міністр України і Міністр закордонних справ України мають право вести переговори і підписувати міжнародні договори України без спеціальних повноважень. 3. Глава дипломатичного представництва

України в іноземній державі або глава представництва України при міжнародній організації має право вести без спеціальних повноважень переговори про укладення міжнародного договору, підготовку тексту міжнародного договору та його прийняття з державою акредитації або в рамках відповідної міжнародної організації. 4. Повноваження на ведення переговорів і підписання міжнародних договорів

України надаються: а) щодо міжнародних договорів, які укладаються від імені України Президентом України; б) щодо міжнародних договорів, які укладаються від імені Уряду України Кабінетом Міністрів України; в) щодо міжвідомчих договорів - у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Стаття 7. Делегація чи представник України для укладення міжнародного договору України 1.

Делегація чи представник України, наділені повноваженнями відповідно до частин першої та четвертої статті 6 цього Закону, зобов'язані вести переговори та здійснювати інші дії згідно з наданими їм повноваженнями та директивами. 2. Делегація чи представник України подають відповідно Президентові України або Кабінету Міністрів України звіт про виконання директив.

Звіт повинен містити погоджені з Міністерством закордонних справ України висновки та пропозиції щодо наступних дій з укладення міжнародного договору. Стаття 8. Надання згоди України на обов'язковість для неї міжнародного договору Згода України на обов'язковість для неї міжнародного договору може надаватися шляхом підписання, ратифікації, затвердження, прийняття договору, приєднання до договору.

Згода України на обов'язковість для неї міжнародного договору може надаватися й іншим шляхом, про який домовилися сторони. Стаття 9. Ратифікація міжнародних договорів України 1. Ратифікація міжнародних договорів України здійснюється шляхом прийняття закону про ратифікацію, невід'ємною частиною якого є текст міжнародного договору. На підставі підписаного та офіційно оприлюдненого

Президентом України закону Голова Верховної Ради України підписує ратифікаційну грамоту, яка засвідчується підписом Міністра закордонних справ України, якщо договором передбачено обмін такими грамотами. 2. Ратифікації підлягають міжнародні договори України: а) політичні (про дружбу, взаємну допомогу і співробітництво, нейтралітет), територіальні і такі, що стосуються державних кордонів, розмежування виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу

України, мирні; б) що стосуються прав, свобод та обов'язків людини і громадянина; в) загальноекономічні (про економічне та науково-технічне співробітництво), з загальних фінансових питань, з питань надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених

Державним бюджетом України; г) про участь України у міждержавних союзах та інших міждержавних об'єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки; ґ) про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України, умови тимчасового перебування в

Україні іноземних військових формувань; д) що стосуються питань передачі історичних та культурних цінностей Українського народу, а також об'єктів права державної власності України; е) виконання яких зумовлює зміну законів України або прийняття нових законів України; є) інші міжнародні договори, ратифікація яких передбачена міжнародним договором або законом України. 3. Пропозиції щодо ратифікації міжнародного договору

України подаються Міністерством закордонних справ України протягом шести місяців з дня його підписання: а) стосовно міжнародних договорів, що укладаються від імені України Президентові України; б) стосовно міжнародних договорів, що укладаються від імені Уряду України Кабінету Міністрів України. 4. Пропозиції щодо ратифікації міжнародного договору України включають такі документи: а) подання відповідно

Президентові України або Кабінету Міністрів України; б) проект подання Верховній Раді України, в якому визначається кандидатура доповідача законопроекту на пленарному засіданні Верховної Ради України; в) проект закону про ратифікацію міжнародного договору України; г) текст міжнародного договору українською мовою або документи, зазначені у пункті "г" частини другої статті 4 цього Закону; ґ) довідку про погодження проекту закону зацікавленими міністерствами

та іншими центральними органами виконавчої влади; д) супровідну (пояснювальну) записку, в якій обґрунтовується доцільність укладення міжнародного договору України, визначаються його вірогідні політичні, правові, соціально-економічні, гуманітарні та інші наслідки, а також суб'єкти виконання міжнародного договору України; е) фінансово-економічне обґрунтування та, у разі подання пропозицій щодо ратифікації міжнародного договору України, реалізація якого потребує матеріальних чи

інших витрат за рахунок Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим чи місцевих бюджетів, пропозиції щодо покриття витрат відповідних бюджетів; є) порівняльну таблицю - в разі подання пропозицій щодо ратифікації міжнародного договору України, виконання якого потребує прийняття нових або внесення змін до чинних законів України або яким вносяться зміни до іншого міжнародного договору

України; ж) електронні версії текстів документів, зазначених у пунктах "б", "в", "г" та "є" цієї частини. 5. Підготовка пропозицій щодо ратифікації міжнародних договорів України (документів, зазначених у частині четвертій цієї статті) здійснюється міністерством, іншим центральним органом виконавчої влади, визначеним, відповідно до частини п'ятої статті 4 цього Закону, відповідальним за укладення міжнародного договору

України. Міністерство, інший центральний орган виконавчої влади готує пропозиції щодо ратифікації міжнародного договору України і подає їх Міністерству закордонних справ України протягом двох місяців з дня його підписання. Міністерство закордонних справ України подає зазначені пропозиції відповідно Президентові України або Кабінету Міністрів України.

6. Президент України або Кабінет Міністрів України розглядають пропозиції щодо ратифікації міжнародного договору України і приймають рішення про внесення на розгляд Верховної Ради України в порядку законодавчої ініціативи проекту закону про ратифікацію міжнародного договору України. 7. Якщо на ратифікацію подається міжнародний договір, виконання якого потребує прийняття нових або внесення змін до чинних законів України, проекти таких законів подаються на розгляд

Верховної Ради України разом з проектом закону про ратифікацію і приймаються одночасно. 8. Державні органи, зазначені у частині шостій цієї статті, на вимогу Верховної Ради України або її комітетів та у строки, визначені ними, надають додаткову інформацію, що стосується проекту закону про ратифікацію міжнародного договору України. 9. Верховна Рада України розглядає внесений

Президентом України або Кабінетом Міністрів України проект закону про ратифікацію міжнародного договору України і приймає відповідне рішення. Стаття 10. Заяви та застереження України до міжнародних договорів При підписанні, ратифікації, затвердженні, прийнятті міжнародного договору або приєднанні до нього можуть бути зроблені заяви та сформульовані застереження до його положень відповідно до норм міжнародного права. 3. Відповідальність сторін в міжнародному договорів

У цивільному законодавстві розрізняють види відповідальності за різними критеріями. Так, за підставами виникнення прав та обов'язків, за порушення яких встановлено відповідальність, вона поділяється на договірну і позадоговірну. Договірною вважається відповідальність у формі відшкодування збитків, сплати неустойки, втрати завдатку або позбавлення суб'єктивного права за невиконання або неналежне виконання зобов'язання, яке виникло з договору. Наприклад, за поставку товарів, що виявилися недоброякісними

(брак), постачальник сплачує покупцеві штраф у розмірі 20 відсотків від вартості цих товарів, повертає суму - вартість товарів, якщо вона була сплачена покупцем, а також відшкодовує витрати, яких зазнав покупець у зв'язку з проведенням експертизи, зберіганням, поверненням забракованих товарів постачальникові тощо. Така відповідальність є договірною, бо вона настає за порушення обов'язків, що основані на договорі поставки. Позадоговірна відповідальність настає за вчинення протиправних дій однією особою щодо

іншої за відсутності між ними договору або незалежно від наявних між ними договірних відносин. Вона настає за порушення обов'язку, встановленого законом або підзаконним актом, і найчастіше виражається у формі відшкодування збитків. Так, у разі заподіяння каліцтва або іншого ушкодження здоров'я організація чи громадянин, за шкоду, зобов'язані відшкодувати потерпілому заробіток, втрачений ним внаслідок втрати або зменшення працездатності,

виплатити потерпілому одноразову допомогу у встановленому законом порядку, а також компенсувати витрати, викликані ушкодженням здоров'я, зокрема на посилене харчування, протезування, сторонній догляд тощо (статті 455 і 456 ЦК). У цьому разі відповідальність є позадоговірною, хоч потерпілий з організацією чи громадянином може перебувати у трудових договірних відносинах. У п. 2 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду

України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди" від 1 квітня 1994 р. звертається увага на необхідність відрізняти обов'язок боржника відшкодувати збитки, заподіяні невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання, що виникло з договору (ст. 203 ЦК), від позадоговірної шкоди, тобто від зобов'язання, яке виникло внаслідок заподіяння шкоди (глава 40 ЦК). Звичайно, можуть мати місце випадки, коли сторони перебувають у договірних відносинах, але заподіяння

шкоди однією із сторін другій стороні не пов'язано з виконанням зобов'язання, що випливає з цього договору. За таких обставин, незалежно від наявності договору, при вирішенні спору слід керуватися главою 40 ЦК. За правилами про позадоговірну відповідальність здійснюється відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок загибелі (смерті) чи ушкодження здоров'я пасажира під час користування транспортом, а також шкоди, заподіяної здоров'ю або майну споживача товарами (роботами, послугами) неналежної якості (ст.

17 Закону України "Про захист прав споживачів" ). У цивільно-правовому зобов'язанні з боку кредитора або боржника можуть діяти двоє або більше осіб. Залежно від розподілу прав та обов'язків між суб'єктами зобов'язання з множинністю осіб розрізняють часткові, солідарні та додаткові (субсидіарні) зобов'язання. Відповідальність за порушення цих зобов'язань теж буває частковою, солідарною або субсидіарною.

Часткове зобов'язання має місце тоді, коли в ньому беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників і кожен із кредиторів має право вимагати виконання, а кожен з боржників повинен виконати зобов'язання у певній частці. Припускається, що ці частки є рівними, якщо інше не випливає із закону або договору. В зобов'язаннях, які виникли з часткових договорів між організаціями, право кредитора вимагати виконання та обов'язок боржника виконати зобов'язання визначаються у частках,

що встановлюються договором (ст. 173 ЦК). За часткової відповідальності кожна із зобов'язаних осіб відшкодовує збитки і сплачує неустойку пропорційно до розміру своєї частки спільного боргу. Солідарні зобов'язання виникають тоді, коли вони передбачені договором, встановлені законом чи іншими правовими актами, зокрема при неподільності предмета зобов'язання. Якщо, приміром, у такому зобов'язанні є один кредитор

і кілька боржників, то кредитор має право вимагати виконання як від усіх боржників разом, так і від кожного з них окремо, причому як повністю, так і в частині боргу. Не одержавши повного задоволення своїх вимог від одного із солідарних боржників, кредитор має право вимагати неодержане з решти солідарних боржників. Усі боржники залишаються зобов'язаними доти, доки зобов'язання не буде виконано повністю.

Виконання солідарного зобов'язання повністю одним із боржників звільняє решту боржників від сплати боргу кредиторові (статті 174 і 175 ЦК). Отже, при порушенні солідарного обов'язку настає солідарна відповідальність, при якій кредитор може вимагати сплати неустойки або відшкодування збитків як від усіх боржників разом, так і від кожного з них окремо. Так, відповідно до ст. 192

ЦК за договором поруки у разі невиконання зобов'язання боржник і поручник відповідають перед кредитором як солідарні боржники, причому поручник відповідає в тому самому обсязі, як і боржник, зокрема відповідає за сплату відсотків, відшкодування збитків, за сплату неустойки, якщо інше не встановлено договором поруки. Субсидіарна (додаткова) відповідальність настає тоді, коли існують основне і додаткове до нього зобов'язання і обидва порушені.

Нові положення щодо субсидіарної відповідальності містить ст. 641 проекту ЦК. До заявлення вимоги до особи, яка відповідно до закону, інших правових актів або умов зобов'язання несе відповідальність додатково до відповідальності іншої особи, що є основним боржником (субсидіарна відповідальність), кредитор повинен заявити вимогу до основного боржника. Якщо основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора або кредитор не

одержав від нього в розумний строк відповіді на заявлену вимогу, ця вимога в повному обсязі може бути заявлена до особи, яка несе субсидіарну відповідальність. Кредитор не має права вимагати задоволення своєї вимоги до основного боржника від особи, яка несе субсидіарну відповідальність, якщо ця вимога може бути задоволена шляхом зарахування зустрічної вимоги до основного боржника або безспірного стягнення коштів з основного боржника.

Особа, яка несе субсидіарну відповідальність, повинна до задоволення вимоги, поставленої їй кредитором, попередити про це основного боржника, а якщо до цієї особи вчинено позов залучити основного боржника до участі у справі. Інакше основний боржник має право висунути проти регресної вимоги особи, що відповідає субсидіарно, заперечення. які він мав проти кредитора. За загальним правилом, цивільне законодавство передбачає обов'язок боржника перед кредитором відшкодувати

збитки у повному обсязі. Це стосується як витрат, що їх зробив кредитор, втрат або пошкодження його майна, так і неодержаних кредитором доходів, які б він одержав, якби боржник виконав зобов'язання (ст. 203 ЦК). Відповідальність у цих випадках вважається повною. За окремими видами зобов'язань законодавством може бути встановлена обмежена відповідальність за невиконання

або неналежне виконання зобов'язань (ч. 1 ст. 106 ЦК). Це означає, що за порушення обов'язку сплачується лише неустойка, а збитки не відшкодовуються, або хоч і відшкодовуються, але не в повному обсязі. Так, згідно з ч. 3 ст. 13 Закону України "Про транспорт" підприємства транспорту відповідають за втрату, нестачу, псування або пошкодження прийнятого до перевезення вантажу або багажу у розмірі фактичної шкоди.

Отже, неодержані доходи у цих зобов'язаннях не відшкодовуються. Відповідно до ст. 204 ЦК якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання встановлено неустойку, то збитки відшкодовують у частині, яка не покрита неустойкою. Законодавством або договором можуть бути передбачені такі випадки: коли допускається стягнення лише неустойки, але не збитків; коли збитки можуть бути стягнуті в повній сумі понад неустойку; коли за вибором

кредитора можуть бути стягнуті або неустойка, або збитки. Повне відшкодування збитків, заподіяних порушенням договірних зобов'язань між організаціями, передбачено нині у сферах поставки, купівлі-продажу, деяких підрядних відносин. Стосовно більшості інших господарських зобов'язань (постачання енергії та газу, перевезення, капітальне будівництво, проектні роботи тощо) передбачається не повна, а обмежена відповідальність за порушення

договорів або у формі виключної неустойки (коли допускається стягнення лише неустойки, але не збитків), або у формі дійсної (фактичної) шкоди, без права відшкодування упущеної вигоди. В умовах переведення економіки на ринкові засади не можна вважати нормальним такий стан у законодавстві, коли принцип повного відшкодування збитків при порушенні зобов'язань не здійснюється з потрібною послідовністю в усьому ланцюзі господарських зв'язків, а обмежується лише окремими його ланками.

За проектом ЦК повне відшкодування збитків набуває ширшого застосування. У співвідношенні неустойки і збитків як форм відповідальності загальною стає штрафна неустойка, а не залікова (як за ст. 204 чинного ЦК), тобто якщо за порушення зобов'язання встановлено неустойку, то її стягнуть у повному розмірі понад відшкодування збитків (п. 1 ст. 632 проекту ЦК). У зобов'язаннях за участю суб'єктів підприємництва, замість обмеженої, запроваджується,

як правило, повна майнова відповідальність. Так, якщо за чинним ЦК за невиконання або неналежне виконання обов'язків за договором підряду на капітальне будівництво відповідальна за це сторона сплачує встановлену неустойку (пеню) та відшкодовує в сумі, не покритій неустойкою, збитки, що виразилися у зроблених другою стороною витратах, у втраті або пошкодженні її майна (ч. 1 ст. 356 ЦК), то за проектом ЦК за порушення обов'язків за договором будівельного підряду

замовник і підрядник сплачують передбачену договором або законом неустойку та відшкодовують у повному обсязі збитки (п. 2 ст. 940 і ст. 943 проекту ЦК). За окремими видами зобов'язань законом чи іншими правовими актами може встановлюватися підвищена (зокрема, кратна) відповідальність за порушення цивільних прав та обов'язків. Так, за Законом України "Про бібліотеки і бібліотечну справу" від 27 січня 1995 р. користувачі

бібліотечних послуг мають право одержувати в користування книги, документи та інші носії інформації з бібліотечних фондів відповідно до правил користування бібліотекою, користуватися послугами довідково-інформаційного, бібліографічного характеру та одержувати інші послуги (у тому числі платні). Правилами користування бібліотечним фондом може передбачатись кратне відшкодування шкоди у зв'язку з втратою, знищенням, пошкодженням або крадіжкою книг, документів,

інших носіїв інформації, у тому числі окремих одиниць бібліотечного фонду (статті 20 і 23 закону). Міжнародні договори можуть укладатися як на чітко визначений, так і на невизначений строк. У практиці сучасних міжнародних відносин неодноразово траплялися випадки, коли держави в обґрунтування своїх позицій із того чи іншого питання посилалися на договори, що були укладені кілька сот років тому. Під час розгляду в 1953 р. Міжнародним

Судом ООН спору між Францією та Великою Британією щодо приналежності деяких островів у Ла-Манші Франція цілком правомірно застосувала франко-ан-глійський договір 1259 р. Тобто договір, який на момент розгляду був чинним протягом майже 700 років. Наведений приклад, на наш погляд, красномовно свідчить про важливість і необхідність з'ясування підстав припинення договорів або зупинення

їхньої дії. З припиненням міжнародний договір втрачає свою обов'язкову силу для його учасників. Він звільняє їх від усякого зобов'язання виконувати договір у подальшому і не впливає на права, обов'язки або юридичне положення учасників, що виникли внаслідок виконання договору до його припинення. Договір може припинятися за різних обставин: через закінчення його дії, денонсацію, порушення, появу нової норми juscogens, його виконання тощо.

Загалом підстави припинення міжнародних договорів можна поділити на неправомірні та правомірні. До неправомірних належить припинення (призупинення дії) міжнародного договору через порушення. Тобто сторона може припинити договір або зупинити його дію, якщо вважає, що друга сторона (інші сторони) спричинила його порушення. Неправомірне порушення суперечить одному з основних принципів міжнародного права принципу сумлінного виконання міжнародних зобов'язань (pactasuntservanda).

Протягом багатьох століть цей принцип існував у формі міжнародно-правового звичаю і тільки із середини XXст. набув договірного закріплення. Відповідно до п. 2 ст. 2 Статуту ООН "всі члени Організації Об'єднаних Націй сумлінно виконують прийняті на себе за чинним Статутом зобов язання, щоб забезпечити їм всім у сукупності права та переваги, що випливають з належності

до складу членів Організації". Віденська конвенція 1969 р. у ст. 26 проголошує: "Кожен чинний договір є обов'язковим для його учасників і повинен ними добросовісно виконуватись". Принцип pactasuntservandaспонукає сторони договору дотримуватись правомірних засобів припинення міжнародних договорів. Неправомірне припинення міжнародного договору є одним

із видів міжнародного правопорушення і тому тягне за собою міжнародно-правову відповідальність. У той же час ст. 60 Віденської конвенції 1969 р яка закріплює право припиняти договір через його порушення, уточнює, що воно має бути суттєвим. Пункт 3 ст. 60 визначає суттєве порушення як "а) таку відмову від договору, яка не допускається цією Конвенцією; б) порушення положення, яке має суттєве значення для здійснення об'єкта та цілей договору". Правомірне припинення міжнародного договору може відбуватися

лише відповідно до положень договору або в будь-який час за згодою його учасників. Якщо договір містить норми, які чітко встановлюють строк його дії і не визначають можливість подовження, цей договір припиняється автоматично при настанні календарної дати, що в ньому зазначена. Денонсація це заява сторони договору про припинення цього договору або вихід із нього (якщо договір є багатостороннім). Денонсація можлива лише в тому разі, якщо сам договір

її передбачає. В іншому разі одностороння заява держави про вихід з міжнародного договору та відмова від подальшого виконання передбачених ним обов'язків розглядатиметься як неправомірна та тягне за собою відповідальність. В Україні умови денонсації міжнародних договорів визначаються розділом V Закону України "Про міжнародні договори України". Держава має право припинити договір, якщо з часу його укладення відбулася докорінна зміна обставин

(rebussicstantibus). Віденська конвенція 1969 р. цілком слушно розглядає цю можливість скоріше як виключення, ніж як правило. В іншому разі посиланням на докорінну зміну обставин можна було б виправдовувати будь-яке невиконання своїх обов'язків за договором (ст. 62). Однією з односторонніх підстав припинення договору є подальша неможливість його виконання. Іноді вона може співпадати

із припиненням у зв'язку з докорінною зміною обставин, але взагалі має самостійне значення. Подальша неможливість виконання міжнародного договору перш за все стосується випадків загибелі або зникнення об'єкта договору (ст. 61)2. Зупинення дії договору відрізняється від припинення тим, що воно передбачає лише тимчасову перерву у виконанні договору. Сам договір при цьому не втрачає юридичної сили. Зупинення дії міжнародного договору можливе лише відповідно

до положень договору або в будь-який час за згодою усіх його учасників (ст. 57 Віденської конвенції 1969 р.). Договір, що зупинений на деякий час, може бути як припинений, так і поновлений. При цьому поновлення може відбуватися автоматично, якщо, наприклад, усунені певні обставини, що перешкоджали його виконанню. Стаття 72 Віденської конвенції 1969 р. передбачає юридичні наслідки зупинення дії договору: по-перше, зупинений договір звільняє учасників від зобов'язання виконувати договір

протягом періоду зупинення, по-друге, не впливає на правові відносини між учасниками, що встановлені договором. У період зупинення учасники повинні утримуватися від дій, що перешкоджають поновленню дії договору. Список літератури 1. Господарський Кодекс України // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003,N18, N19-20, N 21-22, ст.144 2. Дашков Л. П Бризгалін А.

В. Комерційний договір: від укладення до виконання К 2002. 3. Зобов'язальне право: теорія і практика. / Дзера О.В Кузнецова Н.С Луць В.В.та інші. / За ред. О.В.Дзери К.: Юрінком. 1998 912 с. Закон України "Про інформацію"//ВВР 1992 №48 Ст.650. 4. Закон

України "Про Концепцію Національної програми інформатизації// ВВР 1998 №27-28 Ст.182. 5. Закон України "Про науково-технічну інформацію" ВВР 1993 №33 С.345. 6. Закон України "Про Національну програму інформатизації" ВВР 1998 №27-28 Ст.181. 7. Закон України "Про пріоритетні напрями

інноваційної діяльності в Україні" ВВР 2003 №13.Ст93. 8.Сущук О.А. Міжнародні інформаційні системи: Навч.посібник К 2006-286 с. 9. Збірник нормативно-правових актів в сфері інформаційної діяльності К.:Юрінком Інтер, 2005 345с. 10. Галіцин В.К. Системи моніторингу К,: 2006. 11.

Богданова Е.Л. Информационный маркетинг: Учеб.пособие СПб 2002. 12. Вейтилингем Ромеш. Руководство по использованию финансовой информации: Науч.ред И.И. Елисеева М. Финансы и статистика, 2004.