Системи землеробства і сівозміни

СИСТЕМИ ЗЕМЛЕРОБСТВА І СIВОЗМ1НИ

1. Системи землеробства та їх класифікація

Система землеробства це комплекс взаємопов’язаних агротехнічних, меліоративних i органiзацiйно-господарських заходiв, спрямованих на ефективне використання землі, зберiгання i підвищення родючості ґрунту, вирощування високих i сталих врожаїв. Примітивні системи землеробства були поширені за умов незначного (до 25 %) використання придатних для вирощування сільськогосподарських культур земель. Залежно вiд способiв використання землi розрiзняли залежні, вирубно-вогневi i перелоговi системи землеробства.

Залежна система

була поширена в країнах де була можливість розорювати дiлянки землi, якi нiколи не оброблялись. З часом, коли врожай знижувався настiльки, що не окуповував затрат працi, дiлянку залишали i займали нову.

Вирубно-вогневу систему використовували в лiсових районах, де лiс вирубували або спалювали дiлянками, на яких висiвали сiльськогосподарськi культури.

Перелогова система

вiдрiзнялась вiд залiжної тим, що після використання дiлянку на кiлька рокiв залишали i використовували новi площі, якi до цього ранiше уже були в користуваннi (перелоги).

Для всiх примiтивних систем землеробства характерним було те, що родючiсть ґрунту на залишених пiсля використання дiлянках вiдновлювалася за рахунок природиих процесiв пiд впливом рослинності.

Екстенсивнi системи землеробства

почали застосовувати, коли перiод перелогу внаслiдок значното розорювання земель i збiльшення чисельностi населения скорочувався до одного року. Однорiчний перелiг називали па ром, а систему землеробства — паровою. При такiй системи землеробства поле пару чергувалося з одним або кiлькома полями зернових, а посiви сiльськогосподарських культур займали до 2/З розораних земель. Родючiсть ґрунту відновлювалася в результатi обробiтку пару внесення добрив. Недоліком цієї системи була вiдсутнiсть в сiвозмiнi технічних і просапних культур, що стримувало розвиток тваринництва i знижувало загальний рiвень культури землеробства.

До екстенсивних належить трав’яна система землеробства, в якiй площi пiд зерновими культурами зменшувалися за рахунок збiльшення питомої ваги багаторiчних трав (50 % i бiльше полiв сiвозмiни). Родючiсть ґрунту в трав’янiй системi землеробства вiдновлювалась в ре зультатi вирощування багаторiчних трав i була досить ефективною в районах, сприятливих для їх вирощування.

Перехідні системи землеробства змiнили екстенсивнi в перiод, коли почали використовувати всi орнопридатні землі i в структуру посiвiв, крiм пару, зернових колоскових і багаторiчних трав, включали просапнi культури. Серед перехідних систем землеробства була поширена поліпшена зернова
в якiй разом з полем пару вирощували просапнi та ярi зерновi культури суцiльного суцільного способу сівби Впровадження такої системи сприяло полiпшенню продуктивності землi (пiд посiви вiдводилось 75% площі)підвищенню продуктивностi i окультуренні полів за рахуннок вирощування високоврожайних просапних культур. Просапнi культури, крiм того, обов’язково удобрювали, що, позитивно впливало на родюцість ґрунтів.

У тридцятих роках ХХ ст. широко поширилась перехiдна травопiльна система землеробства

з перiодичною зміною на полi однорiчних культур багаторiчними травами. При цiй системi значнi площi вiдводились для висiвання сумішок багаторiчних злакових i бобових трав з метою лолiпшення родючостi i структури ґрунтів. При використаннi травопiльної системи мало вносили органiчних i мiнеральних добрив. Ефективнiсть цiєї системи землеробства в Україні знижувалась також i внаслiдок не обґрунтованої замiни озимої пшеницi ярою, менш урожайною. В сучасних сiвозмiнах високу питому вагу багаторiчнi трави займають лише на кормових угiддях та еродованих землях.

Інтенсивні системи землеробства

передбачають комплекс заходiв, направлених на пiдвищення родючостi ґрунтів i зростання врожайностi сiльськогосподарських культур. Це — обґрунтоване чергування культур у сiвозмiнах з урахуванням потреби тосподарства в продуктах рослинництва та захисту земель вiд ерозії; запровадження диференційованого механiчного обробiтку ґрунту; збiльшення виробництва ортанiчних добрив та рацiональне їх використання разом з мiнеральними; широке застосування мелiоративних заходiв (осушення i зрошення, вапнування i гiпсування, залiсення ярiв i балок, створення полезахнспих насаджень, терасування, виположувания схилiв та нарiзування в них щiлин тощо); удосконалення системи насiнництва та впровадження найбiльш продуктивних сортiв i гiбридiв; захист культурних рослии вiд бур’янiв, хвороб i шкiдникiв.

Вiдповiдно до грунтово-клiматичних поясiв на тери торiТ Украiни розрiзняють три основних природно-клiма тичних i економiчно-виробничих зони: Полiсся, Лiсостеп, Степ. Окремо видiляються гiрськi областi, в яких впроваджуються специфiчнi системи землеробства.

У тридцятих роках XX ст. широко поширилась перехідна травопільна система землеробства з періодичною зміною на полі однорічних культур багаторічними травами. При цій системі значні площі відводились для висівання сумішок багаторічних злакових і бобових трав з метою поліпшення родючості і структури ґрунтів. При використанні травопільної системи мало вносили органічних і мінеральних добрив. Ефективність цієї системи землеробства в Україні знижувалась також і внаслідок необґрунтованої заміни озимої пшениці ярою, менш урожайною. В сучасних сівозмінах високу питому вагу багаторічні трави займають лише на кормових угіддях та еродованих землях.

Інтенсивні системи землеробства передбачають комплекс заходів, направлених на підвищення родючості ґрунтів і зростання врожайності сільськогосподарських культур. Це — обґрунтоване чергування культур у сівозмінах з урахуванням потреби господарства в продуктах рослинництва та захисту земель від ерозії; запровадження диференційованого механічного обробітку ґрунту; збільшення виробництва органічних добрив та раціональне їх використання разом з мінеральними; широке застосування меліоративних заходів (осушення і зрошення, вапнування і гіпсування, залісення ярів і балок, створення полезахисних насаджень, терасування, виположування схилів та нарізування в них щілин тощо); удосконалення системи насінництва та впровадження найбільш продуктивних сортів і гібридів; захист культурних рослин від бур'янів, хвороб і шкідників.

Відповідно до ґрунтово-кліматичних поясів на території України розрізняють три основних природно-кліматичних і економічно-виробничих зони: Полісся, Лісостеп, Степ. Окремо виділяються гірські області, в яких впроваджуються специфічні системи землеробства.

Полісся характеризується помірно-континентальним кліматом з річною кількістю опадів 550—650 мм і сумою добових температур (вище 10 °С) 2300—2600°.

Основними заходами інтенсифікації землеробства в цій зоні є добір найбільш продуктивних культур, їх сортів і гібридів, підвищення родючості ґрунтів внесенням високих доз гною та інших органічних добрив (торфоком-постів, заорювання подрібненої соломи і зеленої маси люпину) з використанням мінеральних добрив, вапнування, осушення перезволожених земель, поглиблення орного шару, запровадження поукісних та післяжнивних

Лісостеп за кліматичними умовами поділяється на три підломи: достатнього, нестійкого і недостатнього зволожеиня. Середньорічна кількість опадів в цих підзонах становить відповідно 550—600 мм, 500—550 та 450— 500 мм. Вегетаційний період з температурою вище 10 °С триває 155—170 днів, а загальна сума температур становить 2600—2800°.

Основними заходами в системі землеробства підзони достатнього зволоження є оптимізація умов живлення рослин за рахунок збільшення виробництва і внесення органічних добрив, 3ахист ґрунту під водної ерозії (контурне нарізування полів), зменшення у сівозмінах на еродованих землях питомої ваги просапних культур, впровадження протиерозійного обробітку ґрунту.

У підзонах нестійкого і недостатнього зволоження крім перелічених заходів значна увага приділяється раціональному використанню вологи ґрунту на основі чергування культур у сівозміні з великим і незначним водоспоживанням. У агрофірмі «Дніпро» Черкаського району Черкаської області, розміщеному в підзоні нестійкого зволоження, в результаті внесення гною до 18 т/га, оптимізації структури посівних площ з доведенням питомої ваги озимої пшениці, кукурудзи і гороху в посівах зернових відповідно до 36,4; 35,4 і 18,2 % середня врожайність зернових становить 56—60 ц/га, силосної маси — 450 500, сіна багаторічних трав —90, кормових коре-неПЛОДІВ 720—750 ц/га.

За умовами зволоження Степ поділяють на три підзони: північний, центральний і південний. Природно-кліматичні умови північного і центрального Степу досить сприятливі для вирощування високих врожаїв основних культур. Тут випадає близько 450 мм опадів. У південному Степу середньорічна сума їх становить близько 300 мм, що в 2-3 рази менше за кількість вологи, яка випаровується з ґрунту. Нестача вологи є причиною того, що 5—10 % ріллі займають пари, які гарантують високі врожаї озимої пшениці. Ефективним заходом інтенсифікації землеробства в цих підзонах є зрошення та застосування безполицевого обробітку для захисту ґрунтів від вітрової ерозії.

2. Сівозміна — основна ланка системи землеробства

Структура посівних площ — це процентне співвідношення посівних площ окремих сільськогосподарських культур. При визначенні її виходять з конкретних економічних і природних умов господарства.

Сівозміна — це науково обґрунтоване чергування культур і пару на території і в часі або тільки в часі. Якщо одна культура вирощується на одному полі понад 2 роки, то такі посіви називають повторними, а при більш тривалому вирощуванні — беззмінними. Якщо в господарстві постійно вирощується лише одна культура, то її посіви називають монокультурою.

Відношення різних сільськогосподарських культур до вирощування в повторних і беззмінних посівах та в сівозміні неоднакове. За реакцією на повторне вирощування основні культури можна поділити на три групи: мало чутливі, що практично не знижують врожайності при вирощуванні протягом кількох років на одному полі — коноплі, картопля, рис, тютюн, бавовник; середньочутливі — кукурудза, зернові колосові; дуже чутливі, врожайність яких різко знижується навіть при вирощуванні протягом 2 років на одному полі — льон, соняшник, цукрові буряки.

Основними причинами зниження врожайності сільськогосподарських культур у повторних і беззмінних посівах є поширення хвороб (кореневі гнилі злаків, коренеїд цукрових буряків), шкідників (озима совка, дротяники, крихітка, колорадський жук та ін.), бур'янів (вовчок соняшниковий, повитиця). При чергуванні культур, які розрізняються технологією вирощування і біологічними особливостями, ці причини усуваються.

Розміщення основних сільськогосподарських культур у сівозміні. Розміщуючи культури в сівозміні, виходять з того, щоб всі вони висівалися після кращих попередників.

Попередником називається сільськогосподарська культура або пар, яка займала поле в минулому році. Оцінюючи попередники, беруть до уваги строки їх збирання, запаси вологи і поживних речовин, які вони залишають у кореневмісному шарі, кількість рослинних решток та їх ЯКІСТЬ, фізичний стан ґрунту і його засміченість бур'янами та збудниками хвороб і шкідників після їх вирощування.

Озимі в сівозміні. Кращими попередниками для них є чисті і зайняті пари.

Чистим паром називається поле, на якому не вирощують сільськогосподарські культури, а грунт утримується В розпушеному і чистому від бур'янів Стані, Використовуються пари лише в степових та південно-східних районах Лісостепу. Чисті пари поділяються на чорні, ранні та кулісні. Основний обробіток чорних парів починають влітку або восени після збирання попередника, під ранній пар — навесні наступного року. На кулісних парах упоперек напряму панівних вітрів смугами (кулісами) висівають високостеблові рослини (щоб запобігти вітровій ерозії грунту).

Чисті пари в міру з'явлення бур'янів протягом весняно літнього періоду обробляються культиваторами з боронами, До сівби озимих культур у них нагромаджується і Зберігається у верхньому шарі ґрунту достатня кількість вологи і поживних речовин, що за будь-яких погодних умов гарантує одержання дружних сходів озимих.

Зайнятим паром називають поле, на якому вирощуються культури, що рано навесні або в першій половині літа звільняють площу. До парозаймаючих культур належать озимі (суріпиця, ріпак, перко, вика, жито, пшениця) і ярі (овес, вика, горох, люпин, кукурудза, сорго) па зелений корм. Вирощуються вони у чистих посівах або у вигляді сумішок. Після збирання парозаймаючих культур залишається ще досить часу для підготовки поля до Сівби та нагромадження в посівному шарі достатньої КІЛЬКОСТІ вологи і поживних речовин. Зайняті пари використовуються в усіх зонах України.

Цінними попередниками для озимих є також багаторічні трави на один (Лісостеп і Степ) і два (Полісся) укоси, буркун на зелену масу. На грунтах Полісся озимі розміщують па сидеральних парах, де зелена маса бобових (ЛЮПИНУ) вирощується на зелене добриво.

З непарових попередників кращими для озимих у різних районах горох, а на Поліссі й люпин. Непоганими непаровими попередниками для озимих у поліських районах є льон, картопля, кукурудза на силос, а в степових — баштанні, сорго і кукурудза на силос. У Лісостепу кукурудза на силос є гіршим попередником, оскільки після її збирання (третя декада серпня) до сівби озимих (перша декада вересня) залишається мало часу. За цей період у посівному шарі ґрунту не нагромаджується достатня кількість вологи для одержання дружних сходів висіяної культури.

Ярі зернові в сівозміні. Яру пшеницю в Україні висівають після просапних — картоплі, кукурудзи, цукрових буряків тощо. Для ячменю кращим попередником є картопля, для кукурудзи — озима пшениця, горох, а в районах достатнього зволоження — картопля і цукрові буряки. Кукурудза краще інших зернових переносить повторні посіви. Для кукурудзи на зелену масу і силос добрими попередниками є цукрові буряки і соняшник.

Для ячменю і гороху рівноцінними попередниками є кукурудза і цукрові буряки. Вищі врожаї цих культур мають після картоплі. Врожаї ячменю і гороху різко знижуються в повторних посівах. У степових районах непоганим попередником для ячменю є озима пшениця.

Овес вирощують після тих самих попередників, що й ячмінь. Кращим попередником для сої є озима пшениця, а з просапних — картопля. Для проса і гречки кращими попередниками є озима пшениця, а з просапних — картопля, цукрові та кормові буряки.

Люпин у поліських районах краще висівати після озимої пшениці і картоплі, гірше — після ячменю і вівса.

Цукрові буряки реагують не лише на попередники, а й на передпопередники. Кращим попередником для них є озима пшениця після багаторічних трав і зайнятих парів, а в степових районах — ланка з чистим паром. Поганими попередниками для цукрових буряків є кукурудза і просо. В повторних посівах через погіршення фітосанітарних умов різко знижується врожайність коренеплодів.

Картоплю доцільно розміщувати після озимої пшениці, а в поліських районах — після озимого жита, льону, конюшини, люпину на зерно, зелену масу або зелене добриво. Вона краще інших культур переносить повторні та беззмінні насадження.

Соняшник висівають після озимої пшениці, картоплі. Менш цінними попередниками для нього є ячмінь і кукурудза. В повторних посівах врожайність його різко знижується, тому на попереднє місце соняшник можна повертати не раніше як через 7—8 років.

Льон розміщують після озимої пшениці і конюшини. Високі врожаї його мають при висіванні після картоплі.

Багаторічні трави підсівають під ярі або озимі колосові та кукурудзу на зелений корм. Кращою покривною культурою є ячмінь, дещо гіршою — овес, а з озимих — відповідно пшениця і жито. У кормових сівозмінах покривною культурою можуть бути однорічні трави на зелений корм або сіно. В степових районах використовуються безпокривні літні посіви багаторічних трав на чистих парах. З бобових трав у районах достатнього зволоження вирощують конюшину, в посушливих — еспарцет і люцерну. 11 кормових і ґрунтозахисних сівозмінах для триваЛОГО (2—3 роки і більше) використання багаторічних грав використовують бобово-злакові сумішки.

Чисті пари розміщують після культур, які найбільше виснажують грунт і погіршують умови вирощування наступних культур. Попередниками пару є соняшник, суданська трава, рідше — ярі колосові, просо. В Лісостепу після цих попередників вирощують парозаймаючі культури, найбільш поширеними з яких є ярі злаково-бобові сумішки па зелений корм та сіно.

Проміжні посіви. Проміжними називають культури, які вирощуються протягом періоду, коли поле не зайняте основними культурами (основною називають культуру, яка займає поле більшу час тину вегетаційного періоду). Вони бувають озимими і ярими.

Проміжні озимі на зелений корм висівають після збирання основної культури (наприклад, гороху), а врожай збирають навесні наступного року. Найчастіше використовують озиме жито в чистих посівах або в сумішках з озимою викою, суріпицею, ріпаком.

Ярі проміжні посіви поділяються на підсівні, післяукісні і післяжнивні.

Підсівні проміжні культури підсівають під покрив основних культур. У поліських районах під ячмінь або інші зернові (жито, пшеницю, овес) часто підсівають люпин, який навесні наступного року формує З0—50 ц/га зеленої маси, яку заорюють, а після цього садять картоплю або сіють гречку. Підсівними в цих районах можуть бути однорічна конюшина і суданська трава, а в Лісостепу — буркун.

Післяукісні проміжні посіви вирощують після збирання попередників на зелену масу і сіно. Врожай збирають у поточному році. Це здебільшого ярі культури пізніх строків сівби (кукурудза, просо, гречка, картопля).

Післяжнивні проміжні культури висіваються після ранніх зернових на зерно.