Чисельність міст і міського населення Волинської губернії наприкінці ХVІІІ - середині ХІХ ст

Чисельність міст і міського населення Волинської губернії

наприкінці ХVІІІ – середині ХІХ ст.

Проблема кількості міст і міського населення Волинської губернії наприкінці ХVІІІ – середині ХІХ ст. залишається складною внаслідок кількох причин. Насамперед серед дослідників донині немає єдиного погляду ні щодо критеріїв поділу поселень на міські й сільські, ні щодо визначення поняття “місто”.

Більшість істориків схиляється до думки про неможливість подати загальне визначення міста для всіх часів як у світовому вимірі, так і в межах однієї країни. В кожну історичну добу і в кожній країні це поняття має конкретне економічне, соціальне й політичне значення.

Можна погодитися із сучасним російським ученим Б.М.Мироновим про актуальність твердження: містами є ті поселення, які визначалися сучасниками містами [2, 282]. Отож, ми маємо справу з містом кожного разу, коли його мешканці вважали, що вони жили в місті. Такий підхід дає змогу історично підійти до міста й об’єктивно оцінити, чим було місто в кожний конкретний період своєї історії і як воно розвивалося.

У Російській імперії від початку ХVІІІ ст. до 1917 р. містом називався населений пункт, визнаний таким офіційно державою. Населення такого міста автоматично набувало юридичних прав міських жителів. Жалувана грамота 1785 р. чітко визначала права міського населення. Офіційні міста мали різні ранги: губернське, повітове і неповітове, або заштатне, місто, тобто місто, яке не мало округи або повіту. До 1860-х років до міських поселень (але не до міст) належали містечка на території, приєднаній унаслідок поділів Польщі.

В офіційних містах складався особливий устрій суспільного життя; вони були центрами адміністративної, судової, військової та релігійної влади; мали переваги у проведенні ярмарків і встановленні пунктів стаціонарної торгівлі, яка заборонялась у селах. У першій половині ХІХ поняття “місто” в науковій літературі та урядових документах асоціювалося з поселенням, яке мало значну кількість населення, зайнятого переважно в торгівлі та промисловості, а село розглядалося як протилежність місту. Й уряд, і вчені розуміли, що такому поняттю відповідають далеко не всі міста в державі, то для означення міст, які відповідали ідельному поняттю, використовувалося слово­сполучення “справжнє місто”, а для інших – “несправжнє місто”. Однак формальні критерії для віднесення поселення до міст залишалися незмінними: статус міста присвоювався урядом, у місті повинні бути специфічні установи.

Під час вивчення питання про кількість міст у Волинській губернії в кінці ХVІІІ – першій половині ХІХ ст. нами враховується адміністративна приналежність поселення. До міст належать поселення, які виступають в офіційних документах як губернські і повітові міста. Містечка розглядаються як особливий тип поселень, переважну більшість яких можна віднести до міських поселень.

Волинська губернія як адміністративна одиниця остаточно склалася у 1797 р. До її складу увійшли повіти Волинського, частково Київського, Берестейського воєводств і Хелмської землі; на цій території було виділено 12 повітів: Володимир-Волинський, Дубнівський, Житомирський, Заславський, Ковельський, Кременецький, Луцький, Овруцький, Острозький, Новоград-Волинський, Рівненський, Старокостянтинівський. Житомир поступово утвердився також як губернський центр, хоча ще на початку 40-х років ХІХ ст. урядом розглядалося питання про перенесення такого центру до Луцька, Дубна чи Новоград-Волинська. У ХІХ – на початку ХХ ст. адміністративний поділ Волинської губернії майже не змінився, за винятком того, що у 1844 р. Бердичів з навколишніми селами був переданий до Київської губернії.

За площею Волинська губернія була найбільшою на Правобережній Україні. Вона займала 6376166 десятин 300 сажень і майже вдвоє перевищувала Подільську, але за чисельністю населення поступалася і Київській, і Подільській губерніям. Найбільшим за територією був Овруцький повіт – 903125 десятин, а найменшим – Острозький, площа якого складала всього 220625 десятин. Наприкінці ХVІІІ ст. густота населення найбільшою була у таких повітах: Острозькому (на одну особу припадало 2,68 десятини), Старокостянтинівському (2,73), Дубнівському (3,33), Заславському (3,55); найменш заселеними були Овруцький (10,62 десятини на одну особу), Рівненський (10,09), Луцький (8,21), Ковельсикй (7,56) повіти. Загалом у губернії наприкінці 90-х років ХVІІІ ст. густота населення складала 5,91 десятини на одну особу.

Наприкінці ХVІІІ і в середині ХІХ ст. кількість міст у Волинській губернії залишалася незмінною. Всі архівні джерела того часу називають містами 12 населених пунктів: Житомир – губернський і повітовий центр, Володимир-Волинський, Дубно, Заслав, Ковель, Кременець, Луцьк, Овруч, Острог, Новоград-Волинський, Рівне, Старокостянтинів – повітові центри. Повітовими центрами були визначені поселення, які виділялися серед інших не тільки рівнем економічного розвитку і кількістю мешканців у них, а й географічним розташуванням у центрі адміністративної території. Суттєвим чинником була майнова приналежність міста. Оскільки половина повітових міст (Дубно, Заслав, Овруч, Острог, Рівне, Старокостянтинів) перебувала у приватній власності, то губернські чиновники не раз пропонували перенести повітові центри у державні містечка, але цього не було зроблено.

Для визначення кількості міських поселень звернемося до архівних джерел. Одним з найперших ґрунтовних переписів населення є “Географічний та економічний опис Волинської губернії 1798 р.”, складений відповідно до указу сенату від 10 квітня 1798 р. на вірогідній джерельній базі. Порівняння даних “Опису” з інвентарями 1798 р. підтверджує достовірність наведених відомостей. Незважаючи на істотне територіальне розширення Волинської губернії порівняно з раніше існуючим воєвод­ством, “Опис” 1798 р. фіксує всього 146 міських поселень (12 міст і 134 містечка) і аж 3380 поселень сільського типу (села, “деревни”, “сельцы”, а також майдани, рудні і поташні заводи, де було організовано не лише видобуток заліза чи виробництво поташу, але й там постійно проживали люди, переважно кріпосні селяни) (див. табл. 1) [4].

Таблиця 1

Кількість міст і містечок, міського і сільського населення Волинської губернії у 1798 р.

Із подимного реєстру 1776 р. відомо, що у Волинському воєводстві налічувалося 103 міста і містечка та 984 села [3, 374-348]. Як бачимо, відбулося зменшення кількості міст і містечок у процентному відношенні. Це пояснюється тим, що на підставі діючого в Росії закону 1785 р. про міста деякі містечка були зараховані до розряду сіл. Серед них можна назвати Боремель Дубнівського повіту, який мав 103 двори, Жидичин Луцького – 64, Поворськ Ковельського – 74, Губків Рівненського – 32 двори та інші.

Як бачимо, кількість міських поселень у тому чи іншому повіті не є показником рівня урбанізації. Наприклад, у Заславському повіті було всього 1місто і 7 містечок, але частка міського населення в ньому складала 21,55 %, що вище загальногубернського показника (16,01 %). У той же час у Ковельському повіті було удвічі більше міських поселень, ніж у Заславському, але міське населення не перещувало 13 % людності повіту. За період 1776-1798 рр. збільшення міського населе­ння проходило у південно-східній частині губернії, тобто у Житомирському, Старокостянтинівсько­му, Заславському і Новоград-Волинськолму повітах. Зменшення міського населення спостерігалося в північно-західних повітах губернії: Овруцькому, Володимир-Волинському, Ковельському.

Наприкінці ХVІІІ століття найбільш залюдненими були такі повітові центри: Дубно – 6535 осіб, Житомир – 5419, Старокостянтинів – 4581, Заслав – 4566, Острог – 4098 осіб, а також такі поселення, які названі містечками: Бердичів – 4815 осіб, Любар – 4556, Корець – 4706, Полонне – 4954 особи. За рівнем розвитку ремесла й торгівлі ці містечка не відрізнялися від міст, навіть перевищували їх, а Бердичів указом сенату від 8 серпня 1801 р. було “визнано комерційним в Європі містечком” [6, 4].

Щодо кількості містечок у Волинській губернії, то “Опис” 1798 р. містить відомості про 134 містечка. Треба відзначити, що така ж кількість містечок називається у звітах губернаторів за 30-50-і роки ХІХ ст., хоча в “ревізьких сказках” вона може бути дещо меншою. Наприклад, у складських книгах 8-го (1835 р.) було зазначено 129 містечок [11, 76]. В аналітичних оглядах розвитку ремесла, торгівлі та промислів, зроблених губернаторами у 40-50-х роках ХІХ ст., переважно фігурують 115-120 містечок.

Із фіскальною метою чиновники пропонували деякі містечка офіційно перевести до розряду сіл. Так, на думку волинського губернатора, висловлену в звіті за 1840 р., низку містечок Рівненського повіту (Клевань, Деражну, Олександрію, Тучин, Гориньгород, Людвіполь, Березне, Костопіль, Добровицю, Висоцьк), які “хоча й були утверджені колишнім польським урядом”, але не мають документів на підтвердження своїх привілеїв, можна перейменувати у села. Тоді б власники цих містечок втратили право на збирання податку з різників і продавців продуктів харчування [11, 99-100 зв.].

За кількістю мешканців міські поселення Волинської губернії 1798 р. можна класифікувати таким чином (табл. 2):

Таблиця 2

Класифікація міст і містечок Волинської губернії 1798 р. за кількістю населення.

Складено за: [4].

Як бачимо, наприкінці ХVІІІ ст. близько 60 відсотків міських поселень (а це виключно містечка) налічували до 1000 мешканців. Ще в однієї четверті міських поселень кількість мешканців не перевищувала 2 тисяч осіб. Було лише два міста – Дубно і Житомир , – у яких налічувалося понад 5 тисяч осіб.

У всіх класифікаціях міст за кількістю населення рубіжною є цифра 20-25 тисяч осіб. Це не випадково: саме в містах, населення яких перевищує 20-25 тисяч, створюються умови для радикальної зміни способу життя порівняно із селом. Наприкінці ХVІІІ ст. цілком виправдано вважали великими міста ті, в яких мешкало понад 25 тисяч осіб. Отже, ні одне місто Волині тоді й близько не наблизилося до зазначеної кількості мешканців. Таким чином, у жодному з волинських міст цього часу не склалися умови для формування нових, ринкових, відносин.

Наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ ст. простежувався значний приріст населення міст і містечок Волинської губернії. Основним статистичним матеріалом у вивченні питання про чисель­ність міського населення послужили результати переписів населення Російської держави (V-ХІІ ревізії), статистичні таблиці другої чверті ХІХ ст., а також адміністративно-поліцейські звіти. Про недоліки ревізького обліку населення не раз говорилося в історичних дослідженнях. Тому варто звернути увагу на так званий адміністративно- поліцейський облік населення, введений у Російській імперії наприкінці ХVІІІ ст. Він визначав приблизну чисельність населення в період між ревізіями, однак до середини ХІХ ст. не може вважатися самостійним видом обліку населення., оскільки цілком базувався на матеріалах ревізького і церковного обліків. Відомості про чисельність та рух оподаткованого і неоподаткованого населення губернатори включали до своїх звітів. Із 30-х років ХІХ ст. губернські звіти стали детальнішими. Губернатори щорічно подавали відомості “про рух народонаселення в губернії”, використовуючи матеріали останньої ревізії та церковного обліку про природний рух населення. З початку 40-х років у звіти включаються відомості про чисельність населення за статтю, про народжуваність, смертність та кількість шлюбів у повітових містах і повітах окремо. При цьому дані про населення базувалися не лише на результатах ревізій, але й враховували природній приріст. Тоді ж з’являються перші відомості про національний склад населення: у звіти був уведений спеціальний розділ “Іновірці”.

Таблиця 3

Зміна чисельності населення Волинської губернії та повітових міст у 1798-1853 рр.

Табл. 3 засвідчує про зростання населення міст Волині. Від 1798 до 1853 р. людність 12 міст Волинської губернії збільшилася з 40 тисяч до майже 107 тисяч осіб, тобто у 2,6 раза, а усієї губернії – з 1 млн. 92 тисяч до 1 млн. 497 тисяч, тобто в 1,4 раза. Отже, темпи приросту чисельності населення повітових міст у зазначений період були майже у двічі вищими порівняно з приростом усього населення Волині.

Приріст населення міст відбувався протягом досліджуваного часу, за винятком декількох років, коли панувала епідемія холери: у 1830-1831 рр. і 1848-1849 рр. Наприклад, у 1848 р. епідемія холери виникла в губернії в червні місяці, спочатку в Житомирі, куди була занесена з Києва, а згодом поширилася по усіх повітах, чому сприяло особливо тепле літо. Епідемія тривала до кінця 1848 р., але останні її прояви зникли лише в березні 1849 р. На цю заразну хворобу захворіло 63929 осіб, тобто 4,51 % усього населення губернії, померло 24698 (38,61 %) хворих. Смертність від холери була вищою серед євреїв, що можна пояснити їх більшою мобільністю, скупченістю проживання в містах і містечках [11, 19-20].

У 1848 р. епідемія спричинила зменшення населення міст на 4,45 %, а всієї губернії – на 1,24 %. Найбільше постраждали міста Дубно, Луцьк, Рівне, Острог, де людність зменшилася, відповідно, на 8,51 %; 8,45 %; 7,07 % і 6,36 %. Після епідемії простежувалося поступове зростання чисельності міського населення: у 1853 р. воно збільшилось на 6,61 % порівняно з 1848 р., але порівняно з 1846 р. – всього на 1,49%.

За першу половину ХІХ ст. високими темпами приросту населення виділявся Овруч (772 %), Житомир (334 %), Володимир-Волинський (233 %), Кременець (227 %). Причини швидкого розвитку цих міст були різні: наприклад, Овруч опинився в центрі внутрішньої колонізації, яка тоді інтенсивно проходила в північно-східному регіоні губернії, а піднесення Житомира зумовлене його перетворенням у 40-50-х роках ХІХ ст. на справжній губернський центр.

Повільно зростало населення Дубна (44,5 %), Заслава (83 %), Острога (84 %). Стагнація Дубна почалася в 30-х роках, коли після ліквідації Кременецького ліцею в ньому остаточно занепали великі ярмарки. Через різні причини, пов’язані з їх власниками, не мали сприяливих умов для розвитку Заслав і Острог.

До обезлюднення міст і зменшення міського населення загалом приводили часті пожежі. Погорільці перелесялися у навколишні села. Якщо ними були євреї, то для цього потрібно було мати дозвіл від генерал-губернатора, не зважаючи на те, що до часу пожежі мешкали у приватному містечку. Прикладом може бути містечко Білгородка Заславського повіту. У квітні 1835 р. тут згоріли 31 єврейська і 3 селянські хати. Хоча власник містечка князь Євстахій Сангушко виділив погорільцям по корцю зерна й дозволив безкоштовно використовувати лісоматеріали з найближчого лісу для будівництва житла, але потерпілі бажали за краще переселися у сусідні села [5].

Однак, не зважаючи на швидкий приріст чисельності міської людності, на початку 50-х років у Волинській губернії лише у Старокостянтинові і Кременці кількість мешканців перевищувала 10 тисяч осіб, а в Житомирі наближалася до 25 тисяч. Загалом же частка населення повітових міст зросла з 3,67 % у 1798 р. до 7,14 % у 1853 р.

Наявні у нашому розпорядженні відомості про народжуваність і смерність у повітових містах за 1832, 1835, 1846-1848, 1853 рр. засвідчують, що природний приріст не завжди був основним джерелом поповнення і росту міського населення Волині (для прикладу див. табл. 4).

Таблиця 4

Природний рух населення повітових міст Волинської губернії у 1846-1847 рр.

Складено за: [7, 8].

Збільшення чисельності за рахунок переселення з інших губерній Росії також не проходило; указ сенату від 25 грудня 1796 р. забороняв міщанам переїжджати в інші губернії: щоб перейти в міщанську громаду міста іншої губернії, необхідно було отримати згоду більше 50 % членів міського товариства, затвердження міського голови, магістрату або ратуші, мати свідоцтво на право вільного поселення в іншу губернію, яке треба було подати для остаточного затвердження в Казенну палату. Крім цього, міщанин зобов’язаний був платити до наступногої ревізії всі податки у тому міському товаристві, де проживав раніше, і в цьому, куди переселився.

До міських станів приписувалися іноземці, навіть коли проживали на приватних землях. В окремих містах вони складали значний відсоток. Наприклад, у Дубні у другій половині 40-х років мешкало близько 200 німецьких сімей. Сюди вони прибули з Царства Польського на запрошення князя Любомирського, який в опублікованому газетному оголошенні “обіцяв їм усілякі вигоди”. Німці займалмся ремеслом, переважно ткацтвом. Німецька громада була настільки значною у цьому повітовому місті, що мала свою управу на чолі з купцем 3-ої гільдії Рауде, підпорядковану місцевому магістрату.

Основним джерелом поповнення міських жителів було переселення в міста сільського населення. На підставі статистичних і архівних даних можна визначити групи сільського населення, які були основним резервом поповнення населення міст. До них можна віднести такі групи: вільні люди, однодворці, шляхта.

У містах поселялися відпущені на волю кріпосні селяни. Однак поміщики дуже рідко і за великий викуп відпускали своїх селян, крім цього, для цього потрібен був дозвіл міністра внутрішніх справ. Ще 3 жовтня 1776 р. видано урядовий указ про дозвіл удільним і казеним селянам записуватится в купецький і міщанський стани. 25 травня 1808 р. – указ про дозвіл однодворцям відпускати своїх селян на свободу. 7 січня 1828 р. – указ про дозвіл державним селянам, які поселилися в містах, будувати і купувати будинки. Однак подвійний податковий гніт (у міських станів) стримував процес переходу державних селян у міста. 22грудня 1837 р. вийшов повторно указ про дозвіл державним селянам переселятися в міста. Проте на Правобережній Україні в першій половині ХІХ ст. більшість селян залишалася кріпосними; це перешкоджало їхньому переселенню в міста. Селяни-кріпаки, як правило, не мали можливості йти в міста. Таким чином, панщинна система ведення господарства стояла на шляху переселення селян у міста для заняття ремеслом і промислами.

Одним із важливих джерел поповнення міського населення на Волині, яка входила у “смогу осідлості” євреїв, було насильне переселення царським урядом єврейського населення із сільської місцевості у міста і містечка. Починаючи з кінця ХVІІІ ст., урядом були вжиті заходи щодо переселення євреїв.

Наприкінці 30-х років ХІХ ст. єврейське населення Волині в основному було переселено із сільської місцевості у міста і містечка. Цим пояснюються більш високі темпи росту кількості міського населення за час з 1833 до 1842 р. Для росту міського населення мало значення збільшення адміністративно-управлінського апарату. У містах залишалися жити відставні солдати й офіцери нижчого рангу. У 30-х роках ХІХ ст зросла чисельність війська у містах і містечках Волинської губернії, що було пов’язано з повстанням 1830-1831 рр.

“Военно-статистическое обозрение”, підготовлене у 1848 році, відображає таку соціальну структуру населення повітових міст (див. табл. 5):

Таблиця 5

Соціальна структура населення повітових міст і повітів Волинської губернії за 1848 р.

Складено за: [1].

Таким чином, протягом першої половини ХІХ ст. кількість міст залишалася незмінною. Простежувалася тенденція до зменшення містечок. Чисельність міського населення зростала впродовж усього досліджуваного періоду, але особливо в 30-40-х роках ХІХ ст. Основними джерелами його поповнення було сільське населення, яке переселялося до міст унаслідок урядової політики зменшення кількості чиншевої шляхти, насильного переселення євреїв до міст, а також збільшення чисельності чиновників, відставних військових і притоку іноземців.

Военно-статистическое обозрение Российской империи. – Т.3. – Ч.3: Волынская губерния. – Спб, 1850. – 158 с.+32 с.

Миронов Б.Н. Социальная история Росии. – М., 1999. – Т. 1. – 548 с.

Magazin fűr die neue Historie und Geografie angelegt vor A.F. Bűsching. Thiel XXII. – Halle, 1788. – 456 s.

Центральный государственный военно-исторический архив Российской Федерации, ф. ВУА, д.18 653, ч. 1-12.

Центральний державний історичний архів України, м.Київ (далі: ЦДІАУ), ф. 442, оп 1, спр. 2024.

ЦДІАУ, ф. 442, оп. 1, спр.4982.

ЦДІАУ, ф. 442, оп.1, спр. 6476.

ЦДІАУ, ф. 442, оп.1, спр. 6882.

ЦДІАУ, ф.442, оп.1, спр. 7357.

ЦДІАУ, ф. 442, оп. 1, спр. 10412.

ЦДІАУ, ф. 442, оп. 65, спр. 198.

Адреса для листування: Статтю подано до редколегії

43010, Луцьк, Київська пл., 13/7. 15.09.2001 р.

Тел. (дом.): (03322) 7-91-44.

УДК 930.2 + 325. 15 В.В.Петрович – аспірантка Волинського державного університету імені Лесі Українки

Німецька, польська та єврейська громади в світлі історичної топографії міста Володимира ХІІІ-XVІІІ ст.

Роботу виконано на кафедрі археології та джерелознавства ВДУ ім. Лесі Українки; науковий керівник – доктор історичних наук, професор М.М.Кучинко

У статті на базі археологічних та інших джерел подається історія й місце проживання німецької, польської та єврейської меншин у м. Володимирі в Х-ХVІІІ ст. у світлі історичної топографії.

Ключові слова: меншина, топографія, кагал, німці, євреї, поляки

Petrovych W.W. German, Polish and Jewish minorities in the light of historical topography on Volodymyr in X-XVIII. The article on the basis of archaeological and other sources sets out to represent in the light of historical topography places of settlement and history of the German, Polish and Jewish minorities on Volodymyr in X-XVIII centuries.

Key words: minority, topography, cagal, Germans, Judi, Polish people.

Одним із важливих, але досі мало вивчених аспектів середньовічної історії міста є з’ясування і конкретизація місць поселень етнічних меншин на його території. Історичні умови розвитку давнього Володимира пояснюють послідовність заселення його території та процес формування відповідної планувальної структури.

За етнічною ознакою більшість міських жителів належала до місцевого українського населення, що було нащадками літописних волинян. Проте, окрім українців, у місті проживали німці, євреї, поляки, литовці та представники інших народів. Початок їх розселення у Володимирі сягає періоду Київської Русі. Галицько-Волинський літопис, описуючи смерть і поховання князя Володимира Васильковича 1288 р. у м. Володимирі, відзначає велику жалобу місцевих жителів з цього приводу. За князем Володимиром, читаємо в літописі, плачуть “ всі володимирці, чоловіки, жінки і діти; німці і сурожці, новгородці та євреї” [5, 445]. Ці факти переконують, що вже в ХІІІ ст. у Володимирі проживали представники різних національностей.

Особливе місце займала тоді німецька колонія. Невеликі групи німців з’являються в Луцьку та Володимирі наприкінці ХІ ст., переважно як купці в складі німецьких посольств або як мандрівники. В цих містах вони відкривають торгову справу. Після татарської навали 1240-1241 рр. приплив німців посилюється. Їх запрошують галицько-волинські князі для відбудови зруйнованих міст, розвитку торгівлі й ремесел. Так, князь Данило користувався допомогою німців при реорганізації своїх володимирських володінь. Вони поселяються на спустошених і безлюдних, унаслідок татарських погромів, місцях. Щоб зацікавити переселенців (колоністів), їх звільняли на певний час від податків, надавали місцеве самоврядування і своє судочинство за Магдебурзьким правом. Це сприяло тому, що в Луцьку та Володимирі німці розселяються активніше і масовіше, ніж в інших містах. Про особливе місце німців у Володимирі дізнаємося з історичного факту, який згадується у літописі, коли володимирський князь Мстислав Данилович наказав читати заповіт свого брата князя Володимира Васильковича у володимирській катедрі перед боярами і “містичами”, русичами і німцями [5, 439]. Назва “містич” вживалася до населення, що проживало у великих і привілейованих містах. Це є свідченням того, що Володимир був великим і багатим торгівельним містом, у якому міська громада була організована подібно до німецьких міських громад. М.Грушевський робить припущення, що у Володимирі в цей час могла бути чи тільки німецька колонія, чи організація з горожан руських і німецьких [2, 225].

Німецькі купці були у Володимирі на особливому становищі, тому що навіть грамоти на дозвіл будівництва складів солі у місті писалися німецькою мовою. Ці склади розміщалися в основному на берегах річок Волині. Один із них був розміщений в урочищі “Товарна гора” на р. Луг поблизу Володимира [8, 18-19].

Зміст торгівельних угод та інших документів свідчить про те, що Володимир здавна мав свою самоуправу. Цікавим, на нашу думку, є документ 1324 р., який дійшов до наших днів і зберігається в архіві німецького міста Штральзунда. Це лист, написаний від імені володимирської міської громади до громади міста Штральзунд. У ньому йдеться про нещастя, яке сталося біля села Регена з двома володимирськими купцями, братами Бертрамом Русином і Миколаєм. У них відібрали товар, коли вони їхали з транспортом сукна із Фландрії. Насамперед привертає до себе увагу те, що цей документ написаний “від консулів і громади міста Володимира”. Згадка про “консулів” дає підставу вважати, що у ньому міська організація будувалася за зразком німецького права і що вона мала існувати не лише між німцями, які проживали у Володимирі, але й охоплювати всю громаду міста [8, 20]. На думку М.Грушевського, важко припустити, що слово “консул” лише формально було застосоване до володимирської громади [2, 225]. На цьому документі вперше була поставлена печатка з гербом міста Володимира.

Про те, який вплив мали німецькі купці на володимирських князів, ми довідуємося із сумної літописної згадки про вбивство князем Левом Даниловичем князя Войшелка, котрий приїхав святої неділі до Володимира і спинився в монастирі св. Михайла Великого. А Мархолт німчин прикликав до себе всіх князів на обід – Василька, Льва й Войшелка – і почав обідати, пити й веселитися [5, 427]. З цього видно, що у Володимирі існувала заможна і сильна верства купецтва, до якої належали не тільки місцеві люди, але й іноземні, зокрема німці.

Німецьких купців та ремісників зустрічаємо на Волині і в польсько-литовську добу, чому сприяли спеціальні розпорядження тодішніх можновладців. Так, у грудні 1349 р. король Казимир ІІІ видав універсал, у якому підтверджував дозвіл “усім і кожному, зокрема купцям з Прусської землі, прибувати до міста Володимира, там вести справи, торгувати і затримуватися під гарантією безпеки майна й особи”. В цей же період стали виникати в місті німецькі ремісничі цехи та купецькі товариства.

Водночас потрібно зазначити, що переселення німців на Волинь і до Володимира, зокрема, не носило регулярного і масового характеру. Процес колонізації Волині німцями розпочався в кінці XVІІІ ст., особливо активно продовжувався в другій половині ХІХ ст. та завершився в середині ХІХ ст.

Історія перебування євреїв у місті Володимирі бере свій початок з кінця ХІІІ ст. Іпатіївський літопис повідомляє, що в році 1288 смерть великого князя Володимира Васильковича оплакувалася, поміж іншими, і євреями [5, 445]. Окремі представники єврейського народу зустрічаються в місті пізніше і при князі Вітовті, котрий надає їм привілеї, що забезпечують мирне співжиття з корінним населенням та безперешкодний розвиток економічної діяльності. На Волинь, прибувають окрім ашкеназі, тобто європейських євреїв, котрі розмовляли діалектом германської групи індоєвропейської сім’ї (ідиш), ще й так звані сефарди, які переселялися з Піренейського півострова і розмовляли мовою ладино (іспано-єврейським діалектом).

Однак великий князь Олександр Ягеллон, син Казимира, у першій половині 1495 р. наказує “жидову (з) землі нашої вон вибити”. Вигнанню підпали всі євреї, котрі мешкали у Великому князівстві Литовському, в тому числі й у Луцьку, Володимирі та інших містах [3, 37]. Нова єврейська громада в місті Володимирі виникає згідно з твердженням С.А.Бершадського на початку XVI ст., коли після відміни акту про вигнання євреїв з Литви (1503 р.), починається їх масове повернення [5, 105].

Єврейське населення Володимира об’єднується у кагал, який був органом самоврядування. Як правило, він виникає там, де місцеві жителі (християни) вже користуються магдебурзьким правом, оскільки статут магдебургії міста цілком віддає у виключне користування і місцеву торгівлю, і ремесла у руки своїх же членів, не допускаючи ніякої конкуренції, тим більше з боку євреїв. Для того, щоб зробити своє перебування міцним і юридично, й економічно, євреї прагнули отримати паралельну привілею – самостійну єврейську магдебургію – тобто кагал [3, 4-5].

Приблизно тим же часом датується і спорудження великої мурованої синагоги, котра знаходи­лася на так званій “Жидівській вулиці” (нині вул. Роксолани), поблизу церкви святого Миколая Чудотворця [14]. В урочищі Острівок, передмісті Володимира, відкрито старі єврейські могили. На кам’яних плитах – написи староєврейською мовою, які вказують на те, що ці могили можна віднести до XV-XVІ ст. [10, 167-168].

Серед населення міста євреї становити торгово-промисловий прошарок. До середини XVІ ст., коли кількість їх була ще порівняно незначною, вони орендують митні збори, знімаючи мито на прикордонних і внутрішніх заставах; беруть на відкуп соляний, восковий та інші торги, стаючи інколи виключними монополістами. Починаючи з XVІ ст., до орендарів-євреїв переходить також і експлуатація поміщицьких маєтків та інших прибуткових статей – чопового, мостового та інших зборів.

Після орендарів іншу сильну економічну групу складала та частина єврейського купецтва, котра займалася гуртовою торгівлею. Майже вся транзитна торгівля Польщі й Литви була зосереджена в руках єврейських та німецьких купців. За ревізією 1552 р., євреї володіли у місті Володимирі вже 22 будинками на міських ґрунтах, 7 – на “попівській землі”, а 2 родини – жили в найманих помешканнях. Як визначають ревізори переважна більшість із них займалася торгівлею [4, 654].

У привілеї, наданому місту Сигізмундом-Августом у 1570 р., євреї згадуються декілька разів на рівні з міщанами, причому вони були звільнені від усяких мит, окрім податку на сіль та віск. Отримуючи великі прибутки, багаті євреї досить часто надавали значні позички найвищим у Речі Посполитій сановникам і навіть самому королю, за що отримували певні привілеї. 27 травня 1576 р. оголошено королівського листа Стефана Баторія, в якому підтверджено грамоту Сигізмунда-Августа від 7 липня 1570 р. про дарування різних прав і вольностей міщанам-євреям Володимира, яку показав “Єско Михелевич жид володимирський від усіх жидів володимирських вольностей торгів, шинків, солодов, броваров” [6, 104-105].

Становище євреїв у місті було кращим, ніж корінного населення. Про це переконливо свідчать історичні документи і факти. Відзначаючись великою організованістю і сконцентрувавши в своїх руках значні фінанси, внаслідок торгових операцій, оренд, мит та інших важливих статей прибутку, єврейська громада була найчисленнішою в місті після української і польської верстви. Євреям на відкуп віддавалися митниці та заборонялося воєводам втручатися у митні справи: “нехай митом відають митники по давньому праву як за Вітовта і за Жигмонда було” [6, 105].

У документах за 1573 р. натрапляємо на повідомлення, що орендарем королівського мита в землі Волинській був єврей Меєр Ізайяшевич, котрий орендував, зокрема, митну комору-митницю у м. Володимирі, що, безумовно, приносило йому великі прибутки [7, 225].

В інвентарі Володимирського староства за 1636 р. вказується, що в місті було “домів осідлих жидівських, які мають свою вулицю від Ринку – 60 і до юрисдикції пана старости належать” [6, 104].

Як засвідчують джерела, єврейська громада Володимира була однією з чотирьох найбільших на Волині (12,4 % усього населення міста) і відігравала значну роль в історії т. зв. “Волинської синагоги” (Союз усіх кагалів Волинського воєводства). Провідна роль у ній належала видатному громадському діячеві Іоле-Тобу Ліпман Геллеру, котрий у 1635-1644 рр. займав пост рабина. З тих часів володимирська громада вершила, поряд із громадами міст Острога, Луцька, Кременця, долю всього волинського єврейства.

Як вказує О.Цинкаловський, у Володимирі з проживанням єврейського населення пов’язані такі назв й урочища міста, як Дівича дорога, Королівщина, Бабина Долина, р. Смоча (або Смочисько), Шкартані, Тухівщина, Кильщина і вже згадувана Жидівська вулиця, де від найдавніших часів оселилися євреї [9, 226]. Ці місцевості займали значну частину середмістя і передмістя Володимира.

Водночас тогочасні джерела містять відомості про непрості стосунки між православним населенням і євреями. Так, 30 квітня 1590 р., Феофан, грецький єпископ Мглинський, спільно з крилошанами володимирського собору, від себе особисто та від імені єпископа Володимирського Мелетія Хребтовича внесли скаргу до гродського суду про те, що коли вони всі в понеділок після Світлої неділі йшли хресним ходом від Успенського собору до Спаського монастиря, а звідти до церкви Св. Миколая, що розташована на “Жидівській вулиці”, то “невірнії жидове-бахурчики (молоді євреї) кидали камінням на процесію”. 22травня 1590 р. підстароста Володимирський Роман Велгорський виправдав євреїв від звинувачення, виходячи з того, що вони в синагозі в присутності возного Мойсея Дегтевського присягнули, що “ані каменем, ані жодним предметом не кидали в Хресний хід” [7, 105].

Можна стверджувати і про існування певної дискримінації євреїв з боку королівської та магістерської влади. Відомо, що євреї в Речі Посполитій не мали права бути членами ремісничих і цехових організацій, але й тут вони знаходили, внаслідок своїх економічних і фінансових впливів, так би мовити, обхідні шляхи. Дуже багато відомостей про ремісничі єврейські організації міститься в книгах судів подвоєводських, оскільки кожний єврей – ремісник мусив купити в підвоєводи “право на магістерію” [6, 105].

Досить часто євреї отримували королівський привілей на торги та ярмарки без відома міщан. Сильні економічні позиції євреїв в українських містах помітні вже на переломі XІV-XV ст. У той час вони не зазнавали жодних перешкод з боку міщанства. Як слушно зауважив М.Грушевський, що євреї “… краще, ніж інші, вміли приноровитися до тих неможливих обставин, в які поставило міщан шляхетське хазяйство Польщі”. Факти переконливо свідчать, що Річ Посполита, а отже й Україна з її містами, була в часи пізнього середньовіччя найбільш сприятливою країною для проживання євреїв. Цілком логічним видається висновок М.Грушевського, що з кінця XV ст. “Корона Польська стає помалу збірником жидівства з цілого світу і жиди дійсно починають заливати міста і містечка” [2, 255].

Із наведеного матеріалу можемо зробити висновок, що становище євреїв у містах України, особливо заможної верстви, було досить високим. Український народ упродовж віків толерантно й дружелюбно ставився до євреїв-співвітчизників. І лише в час великих потрясінь, складних і трагічних моментів нашої історії головну роль відігравали не національні, а, безумовно, соціально-економічні чинники та явища.

Люстрація м. Володимира, яка належить до 1765 р., досить детально описує матеріальне становище населення, в тому числі і євреїв. На той час у місті проживало в межах різних “юрисдикцій” 1327 євреїв, котрі загалом володіли 159 будинками [4, 655]. У люстрації наведено також і скаргу місцевої єврейської громади на студентів (напевно, існуючої в місті василіянської школи), які на “окопиську” (єврейському цвинтарі) ховати трупів не дозволяють, хіба тільки потаємно вночі. Щотижня кагал змушений був давати його милості Оранському (володимирському ксьондзу) по 45 польських злотих [9, 240]. За переписом 1784 р. числилося в місті 340 євреїв, а в 1790 р. – 630. Обставини зменшення єврейського населення порівняно з 1765 р. викликані були економічною кризою, пережитою євреями усього Волинського воєводства [4, 655].

У той же час повинності євреїв досягали високих розмірів. Вони скаржилися люстраторам (у 1786 р.), що не будуть у змозі платити далі до скарбу старости: крамарі – 500 зл., шинкарі – 3897 зл., котлового – 413 зл., лопаткового – 1000 зл., копового – 28 зл., а також як і податку губернаторові на утримання війська та за встановлення рабина – 300 зл. та інші. В той же час, володимирські міщани скаржилися, що “ринок так забудували жиди своїми крамничками, що немає де виставити товарів” [9, 240].

Історія перебування євреїв у м. Володимирі через двісті років знову перетинається із церквою Св. Миколая. Так, після великої пожежі 14-15 липня 1794 р. вищезгадана церква згоріла, а місцеві євреї захопили садибу-згарище на цій церкві. В 1798 р. священик Іоан Парчевський вніс скаргу до магістрату щодо цього захвату. Погост колишньої Миколаївської церкви, близько 320 кв. сажень, котрий розташований поряд з єврейською синагогою, впродовж наступних років був забудований єврейськими будинками [7, 146]. За переписом 1831 р., Володимир нараховував 8 636 жителів, з них 1778 – українців і вже 6 122 – євреїв [4, 655-656]. І, як пише О.Цинкаловський, Володимир на цей час являв собою властиво єврейське місто [9, 244].

Розглянемо також й історичні моменти перебування поляків у Володимирі. По смерті волинського князя Юрія ІІ Тройденовича в 1340 р. польський король Казимир Великий, маючи певні династійні претензії щодо волинсько-галицьких земель, у 1364 р. захоплює Галичину та Волинь. Тим же періодом, як стверджують польські автори, зокрема О.Стецький, датується й утвердження під час нетривалого загарбання Волині римо-католицької єпархії. Казимир Великий засновує у Володимирі єпископську кафедру і кафедральний костел [1, 65]. Якщо ж і дійсно була заснована ця кафедра і костел, то існування їх було нетривалим і зліквідовано після повернення Володимира під владу литовсько-руських князів. Однак через те, що більшість литовського населення Великого князівства Литовського дотримувалися римського церковного обряду, у 1375 р. папа Григорій ХІ, за поданням польського короля Людовіка і його родича Владислава Опольського, знову засновує католицьку кафедру у Володимирі, хоча це місто і не було тоді ще під владою Польщі, а належало русько-литовському православному князю Любарту Гедиміновичу. Проте ця кафедра на той час існувала лише формально, за назвою, і в 1427 р. була перенесена до Луцька, де ще з 1393 р. діяв домініканський монастир [1, 66].

Узалежнення Володимира, як і всієї Волині від Польщі посилюється за часів великого князя Жигмонда. А в 1569 р. на основі Люблінської унії місто остаточно підпадає під її владу. В ході ревізій володимирського та інших волинських замків (1545 р., 1552 р.), люстрацій і провадження поборових реєстрів, які, на думку О.Цинкаловського, окрім фіксації маєткового і фактичного стану княжих уділів, міст, містечок, монастирських маєтків, мали ще й на меті зорієнтувати польських колоністів-магнатів на землі старих волинських родів, часто зубожілих або тих, які втратили документи на право власності, ці землі за допомогою польського короля та уряду були, як правило, насильно відібрані та передані у володіння польської шляхти [9, 240].

Долю Волині поділяє і Володимир. За кошти польських магнатів – колоністів та спольщеної, покатоличеної волинської шляхти у місті починають будуватися католицькі костели [8, 65]. Першим історично засвідченим був домініканський костел Святої Трійці та монастир при ньому, заснований у 1497р. великим князем Литовським і королем польським Олександром Ягеллоном. Це була масивна мурована будова, що розмістилася на перехресті Устилузької та Кафедральної вулиць. У 1850 р. монастир був зліквідований, а костел – переобладнаний на урядові канцелярії. В 1554 р. на кошти княгині Ганни Збаразької був збудований у районі ринкової площі інший костел Іоакима й Анни, так званий костел фарний. Декілька разів він горів і востаннє перебудований у стилі бароко в 1752 р. Із XVII ст. доброчинцями костелу був польсько-шляхетський рід Підгородецьких. З іншого боку ринку у 1755 р. за сприянням старости Слонімського Ігнатія Садовського був побудований ієзуїтський костел і монастир. Після скасування у 1774 р. ордену ієзуїтів, його було віддано василіянам, а в 1840 р. тут розмістився православний монастир. Будував його архітектор Міхал Радзімінський. Як ієзуїти, так і василіянці утримували тут світську школу, що була широко відома на той час на всю Волинь [11, 148-149]. Василіяни заснували у Володимирі в 1786 свою аптеку (взагалі першу на Волині) [9, 246]. З 1752 до 1832 р. у Володимирі існували монастир і каплиця капуцинів. Місцевість між ним і домініканським монастирем називалася колись “капуцинські мури” [8, 70]. У пізніший час будівлі монастиря капуцинів були знищені.

Панування й засилля католицизму на Волині взагалі й у Володимирі, зокрема, позначилося на винищенні пам’яток православ’я та українського народу. Численні православні храми й монастир, котрі прикрашали місто три століття, майже зовсім зникли в місті.

За Люстрацією 1786 р., у Володимирі мешкало 117 осіб польської національності – католиків. Серйозному польському впливові піддавалася й освіта у Володимирі. Школа, що існувала при володимирській кафедрі за сприяння міського старости князя Костянтина Острозького отримала часткове фінансування. За часів уніатського єпископа Іпатія Потія в 1595 р. вона отримує королівські субвенції, за якими на школу призначено доходи з монастиря Св. Спаса. За часів наступника Іпатія Потія – єпископа Мороховського – ця школа була зреформована на зразок ієзуїтських колегій. Після ліквідації в XVIII ст. єзуїтського ордену вона перейшла під управу василіян і називалась колегією. Викладання у ній велося до 1831 р. лише польською мовою, тут панував польський дух і нетерпимість до всього нелатинського.

За переписом 1831 р., у Володимирі проживало 8 636 жителів, з них 723 – поляки [9, 243]. Проте, після поразки польського національно-визвольного повстання у 30-40-х рр. ХІХ ст., поляків помітно зменшилося.

Таким чином, можна зробити висновки. На території Володимира вже з ХІІІ ст., крім русинів (українців), проживали німці, поляки, євреї та інші. Місце проживання кожної з етно-релігійних громад обмежувалося зазвичай певною територією, на якій розміщувалися культові споруди та будинки мешканців. Найзаможніші громади володіли певними привілеями, до яких належало самоврядування, право на торгівлю і власні будівельні норми, згідно з якими забудовувалися землі громад. Для представників етно-релігійних громад, як правило, було властивий домінуючий вид діяльності: для німців – це торгівля, для євреїв – торгово-лихварська та реміснича діяльність, для поляків (до початку ХІХ ст.) – релігійно-церковне служіння та державне управління. Володимир у період ХІІІ-XVIII ст., як і Луцьк, Львів та багато інших міст, був заселений за національною ознакою.

Батюшков П.Н. Волынь. Исторические судьбы юго-западного края. – СПб. 1888. – С. 65.

Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994. – Т. 5. – С. 225.

История еврейского народа. – М., 1914. – Т. ХІ. – С. 37.

Еврейская энциклопедия. – Т. V.

Літопис Руський. – К.: Дніпро, 1989. – С. 445.

Марочкін В.П. Українське місто від XV до середини XVII ст. Звичаєво-правова атрибутика як історичне джерело. Історична онографія. – Торонто, 1999. – С. 105.

Теодорович Н.И. Город Владимир Волынской губернии в связи с историей Волынской иерархии. Исторический очерк. – Почаев, 1893. – С. 225.

Цинкаловський О. Княжий город Володимир. – Львів, 1935. – С. 18-19.

Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся. – Вінніпег: Товариство “Волинь, 1984. – Т. 1. – С. 244.

Cynkałowski A. Materiały do pradziejуw Wołynia i Polesia Wołyńskiego. – Warszawa, 1961. – S. 167-168.

Orłowicz P. Ilustrowany przewodnik po Wołyniu. – Łuck, 1929. – S. 148-149.

© Петрович В.В., 2001