Українсько-словацькі відносини: формування системи міждержавного співробітництва (1990-ті роки)

ЗМІСТ
Сторінки
Вступ
Розділ 1. ДЖЕРЕЛА, ІСТОРІОГРАФІЯ І МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯСТОСУНКІВ МІЖ УКРАЇНОЮ ТА СЛОВАЦЬКОЮ РЕСПУБЛІКОЮ У 90-ТІ РОКИ ХХ СТОЛІТТЯ
1.1 Джерельна база дослідження новітньої історіїукраїнсько-словацьких відносин
1.2 Рівень вивчення проблеми і методологія засадиконкретно-історичного аналізу українсько-словацького співробітництва
Розділ 2. СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК СИСТЕМИ УКАЇНСЬКО-СЛОВАЦЬКИХМІЖДЕРЖАВНИХ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИХ ТА ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН
2.1 Українсько-словацькі політичні контакти; формування основукраїнсько-словацького стратегічного партнерства у 1990-ті роки
2.2 Чинники розвитку українсько-словацькихзовнішньоекономічних зв’язків
2.3 Проблеми інвестиційного співробітництва України іСловацької Республіки
Розділ 3. УКРАЇНСЬКО-СЛОВАЦЬКІ ЗВ`ЯЗКИ І ВЗАЄМОВПЛИВИ В ГУМАНІТАРНІЙ ІКУЛЬТУРНО-ДУХОВНІЙ СФЕРАХ
3.1 Українсько-словацькі культурні, наукові і освітнівзаємозв’язки
3.2 Проблеми гарантії прав національних меншин в українсько-словацькихстосунках
Висновки
Список використаних джерел і літератури
Додатки

ВСТУП   Україна іСловацька Республіка — нові незалежні європейські держави, які виникливнаслідок вікових національно-визвольних змагань українського і словацькогонародів, краху тоталітаризму на зламі 80-90-х років ХХ століття, кардинальноїзміни міжнародних відносин і припинення двополюсного протистояння в Європі ісвіті. Принципово схожим є становлення суверенної державності України та СР:вони обидві усамостійнилися мирним шляхом в процесі розпаду колишніхсоціалістичних федерацій-радянської і чехословацької.
Актуальністьтеми: Завдяки зваженим скоординованим і цілеспрямованим спільнимзовнішньополітичним діям Україна і СР сформували впродовж 90- х років хх століття не тільки стійкідвосторонні міждержавні зв`язки на різних рівнях, але й основу цілісної системистратегічного партнерства. Вона охоплює весь комплекс українсько-словацькогоспівробітництва і базується на збігу головних національно-державних інтересівнаших країн та погодженій реалізації їх через механізми координації діяльностідвох суверенних держав на міжнародній арені.
Розвитокдвосторонніх міждержавних відносин визначений Постановою Верховної Ради України“Про основні напрями зовнішньої політики України” від 2 липня 1993 р. першимз-поміж головних напрямів української зовнішньої політики [74.- с 40] У ційпарламентській постанові пріоритетними стратегічними напрямами у сферідвосторонніх міждержавних відносин вказано розвиток політичних, економічних,науково-технічних, культурних та інших стосунків насамперед з так званимиприкордонними державами в тому числі Центрально-Східної Європи, до якихналежать і Словаччина [74.- с.41] З часу схвалення вищим законодавчим органомУкраїни основоположного документу зовнішньополітичної діяльності державипройшло майже десятиліття. Це дозволяє підвести певні підсумки реалізації йогоположень на практиці. Тому актуальним є наукове дослідження процесу становленняі розвитку системи і механізму функціонування міждержавного партнерства Україниі СР в 1990-ті роки з метою подальшого зміцнення двосторонніх стосунків тапозицій української держави в Європі.
Змінагеополітичної ситуації на європейському континенті в перші роки третьоготисячоліття внаслідок розширення трансатлантичних і загальноєвропейськихструктур на Схід, згідно з рішенням Паризького саміту НАТО (листопад 2002 р.)та Копенгагенського саміту Європейського Союзу (грудень 2002 р.) потребує,однак, серйозного переосмислення стану і перспектив стосунків між Україною ідержавами Центрально-Східної Європи. У цьому контексті назріла необхідність і глибокогонаукового аналізу українсько-словацьких відносин. Словаччина, разом із 7-микраїнами регіону включена до чергової хвилі розширення НАТО і в групі 10-тиєвропейських держав до розширення ЄС. Україна залишилася поза євроатлантичнимиструктурами, зберігши партнерствоз НАТО і набуваючи статусу безпосереднього сусіда ЄС. Центрально-Східна Європановими східними кордонами ЄС поступово сегментується на дві частини. Майбутнійшенгенський режим на цих кордонах, несе в собі ризики виникнення жорстких бар`єрів,які суттєво ускладнять і українсько-словацьке співробітництво. З огляду на такізміни в геополітичному становищі України і СР, актуальними є узагальненнядосвіду їх міждержавного співробітництва впродовж 1990-х років для збереження ірозвитку найбільш ефективних його напрямків, видів і форм на двосторонньомурівні і адаптації українсько-словацьких стосунків до нової системи взаємодіїУкраїни з державами-членами ЄС.
Новітня історіястановлення і розвитку українсько-словацьких відносин ще не стала предметом іоб`єктом спеціальних наукових досліджень як в українській, так і в словацькійісторичній науці. Тому актуальним і важливим з науково-теоретичного і практичногопогляду є конкретно-історичний, комплексний аналіз процесу формування системиспівробітництва між незалежними українською та словацькою державами впродовж1990-х років, що дозволяє підсумувати як позитив співпраці, так і розритигальмуючі чинники двостороннього співробітництва.
Джерельну базудипломної роботи складають:
1.        Комплексопублікованих джерел складають, зокрема, договори, угоди, протоколи та іншіміжнародно-правові документи, які регулюють українсько-словацьке міждержавнеспівробітництво, вміщені в офіційних публікаціях законодавчих актів України іСР і спеціальних збірниках документів.
2.        Опублікованіофіційні статистичні матеріали, зокрема, статистичні щоденники України і СР,матеріали загальнодержавних переписів населення Словаччини в 1991 р. та 2001р., України – в 1989 р. і 2001 р., зовнішньоекономічна і регіональна статистика.
3.        Преса таперіодичні видання.
4.        Монографічнівидання.
5.        Підручники,довідкова література.
Історіографічнийогляд: Висвітлення теми дипломного дослідження в українській історіографіїзалишається поки що недостатнім. Вагомих спеціальних праць монографічногохарактеру з комплексним аналізом проблем історії українсько-словацькогоспівробітництва 90-х років хх століття в Україні до теперішнього часу неопубліковано. Загалом тематика становлення і розвитку взаємин незалежноїУкраїни із Словаччиною та іншими країнами Центрально-Східної Європи значнопоступається за рівнем уваги з боку вітчизняних істориків іспеціалістів-міжнародників, порівняно із пріоритетним висвітленням нимиеволюції, наприклад, українсько-російських стосунків або відносин із США та великимиєвропейськими державами. До середини 1990-х років з`являлися лише окремінаукові розвідки щодо джерел формування зовнішньополітичних стосунків міжУкраїною та Словаччиною, процесу усамостійнення СР і її розвитку та окремихаспектів українсько-словацького співробітництва [16;47;56;57].
У другій половині1990-х років кількість публікацій, що торкалися тим чи іншим чином проблемукраїнсько-словацького, суттєво зросла. Побачили світ видання загальногохарактеру про зовнішню політику України та місце незалежної української державив глобальній системі міжнародних відносин, де українсько-словацькі стосункирозглядалися у загальноєвропейському і регіональному контексті [10;27].Глибокий історичний екскурс в українсько-словацькі та українсько-чеські взаєминизробив у декількох роботах С.В. Віднянський, визначивши вплив їх минулого насучасність [11;19]. Були опубліковані і перші спеціальні історичні статті зпроблем становлення українсько-словацьких відносин, зокрема, В. Приходька — водночас і автора монографії з історії чехословацької “ оксамитової революції”1989 р. [60;62]. Етнополітичний аспект українсько-словацьких взаємин вперше вукраїнський історіографії висвітлили М.П. Макара та І.І. Мигорич [45–с.160].
На зламі другого і третього тисячоліть, а, точніше, в1999-2001 рр. поява цілої низки публікацій про двосторонні стосунки, переважнополітологічного характеру, була викликана дипломатичним суперництвом України іСР за місце непостійного члена Ради Безпеки ООН та введенням Словаччиноювізового режиму. [4-с.6].
Стійкий ріст інтересу українських вчених до історії країнрегіону, в цілому, та Словаччини, зокрема, і до розвитку Україноюдобросусідського співробітництва з ними став, однак, помітним лише з 2000-2002рр., коли з нагоди 10-річчя незалежної української державності та її зовнішньоїполітики і дипломатії, а також 10-річчя встановлення Києвом офіційнихдипломатичних відносин з країнами Центральної і Південно-Східної Європи почавпідсумовувати досвід першого етапу двосторонніх зв`язків та результати європейськоїі регіональної політики України. Саме в такому ракурсі розглядаютьукраїнсько-словацькі відносини вчені історики С.В. Віднянський, П.П. Брицькийта А.Ю. Мартинов у роботах, присвячених зовнішньополітичній діяльності Українив 1991-2001 рр. [14;15]. В Інституті історії України НАН України булопідготовлено ґрунтовну двотомну анотовану історичну хроніку “Україна і Європа”[76-с.308] Тут в частині першій міститься і узагальнений хронологічний матеріалз історії українсько-словацьких стосунків 1990-2000 рр. з ініціативи істориківпровідних вищих учбових закладів України розгорнулася реалізація масштабнихдослідницьких проектів з історії країн Центрально-Східної Європи, в цілому, таСловаччини, зокрема. Під егідою Львівського національного університету ім. І.Франка в 2001 р. було опубліковано першу в Україні ґрунтовну історіюЦентрально-Східної Європи від найдавніших часів до сучасності, де стисловідображено і розвиток СР у 90-ті роки ххстоліття [31-с.206]. У 2002 р. львівські вчені ініціювали роботу надпідготовкою і виданням “Історії Словаччини”. Вивчення новітньої історії СРпротягом останніх років здійснюється також у Рівненському інститутіслов`янознавства .
Об`єктомдослідження в дипломній роботі є процес становлення і розвитку цілісної системидобросусідських, партнерських відносин між суверенними українською і словацькоюдержавами в 1990-ті роки.
Предметомнаукового аналізу охоплює основні рівні, напрямки, види і форми взаємодіїголовних складових елементів системи міждержавного українсько-словацькогоспівробітництва протягом вказаного періоду: співпрацю глав держав, урядів,міністерств і відомств та інших органів державної влади і управління,діяльність змішаних українсько-словацьких комісій, механізми міждержавногозовнішньополітичного, зовнішньоекономічного і культурно-освітньогоспівробітництва, взаємної гарантії прав національних меншин. Разом з тим, незалишено поза увагою безпосередню взаємодію суб`єктів господарської діяльності,політичних і громадських організацій та об`єднань, культурно-національнихтовариств, неурядових організацій та ініціатив, міжлюдські контакти і загаломмасову взаємодію в гуманітарній сфері. Це дозволяє розглядати міждержавністосунки комплексно.
Хронологічнірамки роботи – 90-роки ххстоліття обумовлені набуттям національно-державної незалежності Україною в 1991р., а СР — в 1993 р. та перетворення їх внаслідок цього у суверенних суб’єктівміжнародних відносин і міжнародного права. Головні принципи і напрямидвосторонньої взаємодії заклав Договір про добросусідство, дружні відносини іспівпрацю між Україною і Словацькою Республікою (29 червня 1993 р.). Еволюціяукраїнсько-словацьких стосунків з початку 1990-х років склала перший етапстановлення і розвитку основ стратегічного двостороннього партнерств. Рубіжнимдля завершення цього етапу був 2000 р., коли в другому півріччі-внаслідокведення Словаччиною візового режиму суттєво змінився характер стосунків вгуманітарній та інших сферах, а наприкінці-підписанням 5-6 грудня 2000 р. вБратиславі комплексу нових двосторонніх угод обидві сторони зробили вагомийкрок до інтенсифікації співпраці на сучасному-другому етапі співробітництва.
Методологічнаоснова дослідження складає загально наукові методи історизму та об`єктивності упідході до висвітлення явища на основі комплексного використання джерел упоєднанні з методами історичних досліджень, а саме, систематизації, синтезу,порівняльного аналізу, періодизації, класифікації.
Апробаціядослідження — здійснена шляхом виступів на звітних-наукових конференціяхпрофесорсько-викладацького складу РДГУ. Тема: Формування основукраїнсько-словацького стратегічного партнерства у 1990-ті роки.
Структура роботи:визначається метою і завданням дослідження, побудована запроблемно-хронологічним принципом. Робота складається зі вступу, основноїчастини, яка містить 3 розділи, висновків, списку використаних джерел талітератури й додатків.
Мета дослідження– розкрити еволюцію основних напрямів, видів і форм українсько-словацькогоміждержавного співробітництва на основі конкретно-історичного аналізу процесустановлення і розвитку добросусідських відносин і основ системи стратегічногопартнерства між Україною та Словаччиною у 1990- ті роки.
Основнимидослідницькими завданнями в контексті головної мети роботи, які авторнамагалася вирішити в ході дослідження, є наступні:
— визначити місцеі роль українсько-словацького міждержавного
співробітництвав системі міжнародних відносин і зовнішньої політики України та СР;
— простежитипередумови і головні історичні чинники становлення відносин співробітництва міжУкраїною і СР;
— виділити етапиі періоди розвитку сучасних українсько-словацьких відносин;
— визначитиосновні напрямки, види і форми та основні структурні елементи системиміждержавного українсько-словацького співробітництва в 90- ті роки хх століття;
— розкритиеволюцію зовнішньополітичної взаємодії України та СР;
— проаналізуватичинники розвитку зовнішньоекономічних зв`язків між Україною та СР впродовж 1990 х років;
— розкритиукраїнсько-словацькі взаємозв`язки івзаємовпливи 1990-х років у культурно-духовній сфері;
— вказати наособливості підходів сторін до взаємної гарантії прав національних меншин;
 - узагальнитидосвід українсько-словацького міждержавного співробітництва 90-х років хх століття, виділити його головнізавдання із вдосконалення системи партнерських відносин між Україною та СР напочатку третього тисячоліття.
Практичнезавдання дипломної роботи, полягає в тому, що методологічні підходи, апробованів роботі, доцільно застосовувати для вивчення проблем співробітництва України зіншими державами Центрально-Східної Європи; а також у навчальному процесі вищихта середніх-спеціальних навчальних закладах, ліцеях, гімназіях та школах.
Розділ1. ДЖЕРЕЛА, ІСТОРІОГРАФІЯ І МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ СТОСУНКІВ МІЖ УКРАЇНОЮ ТАСР У 90-ТІ РОКИ ХХ СТОЛІТТЯ
Джерела,концептуально-теоретичні підходи, методи та інструментарій, які доцільнозастосувати для глибокого наукового дослідження новітніх відносин міжнародногоспівробітництва України і Словацької Республіки в 1990-ті роки, у контекстіконкретно-історичного аналізу мають суттєві особливості. По-перше, сучаснийнезначний часовий відступ від перебігу подій та процесів становлення системиукраїнсько-словацького співробітництва на першому етапі їх розвитку поки що недозволяє з усією повнотою практично і теоретично осягнути значення здійсненихстратегічних кроків, так як їх реальні наслідки проявляються лише вперспективі. По-друге, молоді держави не відразу засвоюють всі принципи іметоди відкритості дипломатії та політики, тому рівень інформування громадськостіз боку владних і дипломатичних структур України і СР щодо формуваннязовнішньополітичного курсу і двостороннього співробітництва бажає бути кращим,зокрема, заслуговує публікації хоча б договірна база українсько-словацькихвідносин. Вона недостатньо відображена в опублікованих збіркахзовнішньополітичних документів України та Словаччини. По-третє, в українськійісторіографії ще в продовж 70-80-х років ххстоліття склалася домінуюча заідеологізована методика дослідження міжнароднихвідносин із сусідніми країнами, які входили до колишнього радянського табору, закцентом на “інтернаціоналізм” і виключно дружні зв’язки. Певні стереотипитакого дещо спрощеного підходу за інерцією проявляється і в деяких сучаснихдослідженнях.
Але системнісуспільні зміни і фундаментальна перебудова глобальних і європейськихміжнародних відносин з межі 80-90-х років ххстоліття вплинули на характер і принципи міждержавних стосунків, у тому числіміж Україною та СР.
Аналізстановлення і розвитку українсько-словацьких міждержавних відносин 1990-х роківпотребує розгляду чинників їх еволюції у ракурсі новітніх теорій “конфліктуцивілізацій” і геополітики, позаяк, згідно з їх положеннями, Україна і СРзнаходяться на цивілізаційному “розломі” та геополітичному перехресті Сходу іЗаходу. Для більш глибокого історичного аналізу розвитку українсько-словацькихвідносин доцільно застосовувати синтез стадіального і цивілізаційного підходів.Конкретно-історичне вивчення проблем становлення і розвиткуукраїнсько-словацьких стосунків потребує також використання спеціальнихнауково-історичних методів: історико-генетичного – для вивчення характерних риспопередньої моделі співробітництва і особливостей підготовчого періодудвосторонніх стосунків; історико-порівняльного – для оцінки місця і ролідвосторонніх взаємин у системі міжнародних відносин України і СР;історико-системного – для узагальнення досвіду і уроків функціонування системиукраїнсько-словацького співробітництва.
1.1 Джерельнабаза дослідження новітньої історії українсько-словацьких відносин
Основною групоюджерел для вивчення історії відносин між Україною та СР періоду 90-х рр. хх століття є неопубліковані матеріализ українських та словацьких архівів. Гальмуючим чинником введення в науковийобіг цих джерел є те, що значний масив документального матеріалу з проблемсучасного українсько-словацького співробітництва поки що не систематизований іне сконцентрований у центральних архівних установах. Більшість його перебуває впоточних архівах міністерств і відомств та інших установ і організацій, дезнаходиться у непридатному або недоступному для вивчення і використання знауковою метою стані.
До групиопублікованих джерел відносяться насамперед офіційні видання національнихзаконодавчих і зовнішньополітичних актів, які регулюють співробітництво міжУкраїною та СР. Крім комплексу дво- і багатосторонніх договорів, угод,протоколів, конвенцій та ряду інших документів, які були укладені в 1990-тіроки між двома державами, сюди входять також рішення українського і словацькогопарламентів з ратифікації таких міжнародно-правових актів, закони і програмнідокументи, зокрема, урядові програми і заяви стосовно принципів зовнішньоїполітики як України, так і СР. Основні з цих нормативних документівопубліковані в 1990-ті роки в офіційних виданнях – “Відомостях Верховної РадиУкраїни” та “Зводі законів СР”. В якості джерел заслуговують особливої увагидокументи головних інституйованих суб`єктів міждержавногоукраїнсько-словацького співробітництва як міжнародного – договори, угоди,протоколи, програми, плани, концепції, так і внутрішнього характеру –розпорядження, постанови й інші матеріали кабінетів міністрів, відповіднихміністерств і відомств України та СР, спрямовані на реалізацію досягнутихдвосторонніх домовленостей. Більшість з них публікується в офіційних урядових івідомчих виданнях.
Критичногопідходу потребують матеріали преси, як джерела з вивчення процесу розвиткуспівробітництва між Україною та СР у досліджуваний період. У 1990-ті роки вобох країнах суттєво змінився характер преси – навіть існуючі ще з минулогорежиму щоденні і тижневі видання в більшості втратили офіційно-заполітизованеобличчя, стали більш-менш об`єктивними та інформаційно-плюралістичними. Разом зтим, як результат становлення багатопартійності, з`явилося маса нових видань –різноманітних за ідейною спрямованістю та партійною приналежністю.Трансформація преси в Україні, порівняно із Словаччиною, в 1990-ті дещозатягнулася через більш загальмований характер українських реформ. Значначастина особливо регіональних українських газет залишилися фактично офіційнимивиданнями місцевої влади, виходячи за її фінансової підтримки. А офіційнимидрукованими органами центральної влади України стали газети Урядовий кур`єр” та Голос України”. Тому матеріалищодо українсько-словацького співробітництва, які друкувалися у цих виданнях,відображали у більшості позицію української влади і мають переважно офіційнийхарактер.
У Словаччинівпродовж 1990-х років центральних видань такого характеру уже майже не було.Уряд СР не має і не мав власної газети. Правда, з 1993 р. почав виходити журналНаціональної Ради – “Parlamentny Kurier”.До кінця 2000 р. побачили світ майже 80 його номерів. Причому на сторінкахцього парламентського видання міститься матеріал переважно політико-публіцистичногоі аналітичного характеру. Законодавчі матеріали там не публікуються. Є лишерубрика про хроніку парламентських подій. Більш конкретні офіційні матеріалищодо проблем українсько-словацького співробітництва публікуються на сторінкахцентральних партійних видань СР.
З середини 1990-хроків конкурентна боротьба на ринку щоденних і тижневих видань СР значнозагострилася. У неї втрутилися зарубіжні медіальні концерни, насампереднімецькі та австрійські. Вони активно скуповували контрольні пакети акцій газетта журналів СР. І на кінець десятиріччя більшість словацької центральної тарегіональної преси знаходилася уже в руках іноземних видавців. Це не могловідбитися і на характері самих видань та матеріалів, які публікуються в них.Занадто спрощено було б говорити, що іноземні тримачі контрольних пакетів акційпровідних словацьких газет диктують редакціям та журналістам – що і як потрібнописати. Свобода слова діє і в ринкових умовах. Але нові власники газетзацікавлені, щоб їх справа була прибутковою. Тому обсяг внутрішньо політичної іміжнародної інформації значно скорочений, зрозуміло, що зменшилась і кількістьінформації про Україну та українсько-словацьке співробітництво.
Повертаючись доукраїнських видань, слід зазначити, що більшість українських видань маютьпроблеми такого ж характеру, проте є ряд видань які висвітлюють політичнухроніку необмежено і тому, на мою думку, було доцільно використати принаписанні дипломної роботи. До таких видань насамперед я хтіла б віднести,періодичні видання: “Нове життя”; “Політика і час”; “Український історичнийжурнал”; “Науковий вісник Дипломатичної Академії України”; “Дукля”; “Політичнадумка”. В цих видання увага була сконцентрована насамперед на питанняхекономічного характеру, введення візового режиму для українських громадян в2000 році на територію СР, питання розвитку культурних зв`язків між Україною таСР, офіційні зустрічі глав і прем`єр-міністрів держав, входження СР до складуЄС та НАТО.
Ці матеріалиукраїнської преси і за період 1990-2004 рр., з критичною оцінкою їх змісту іспрямованості, склали важливу частину джерельної бази дипломної роботи.
Наступнимважливим джерелом висвітлення українсько-словацьких відносин є упорядкованізбірники документів; “Україна на міжнародній арені”, “Статистичний щоденник”,“Зібрання чинних міжнародних договорів України. Офіційне видання (виданняпублікується спеціальними томами за кожен рік). Проте, слід зазначити, що цівидання мають також свої недоліки, насамперед документи не повністю висвітлюютьзміст угод і договорів, відсутні коментарі і тлумачення упорядника до більшостіз наведених документів.
Частковозаповнюють прогалину в справі видання зовнішньополітичних документів щодорозвитку міжнародно-правової основи українсько-словацьких стосунків періоду1990-х років публікації міжнародних договорів і угод та хроніки співробітництваУкраїни з іноземними державами у спеціальних рубриках друкованого органу МЗСУкраїни – журналу “Політика і час”. Водночас, доступ через мережу Інтернет дотекстів основних міжнародно-правових документів, які регулюютьукраїнсько-словацьке співробітництво, забезпечено через розміщення їх на сайті“rada. кiev”.
Однак, у ціломувже давно назрів час для систематизації, узагальнення і публікації в Українііснуючої договірної бази українсько-словацького співробітництва в окремомудокументальному збірнику, що під силу МЗС України та його управлінням. Такевидання матиме практично-прикладне значення для багатьох суб`єктів українсько-словацькихстосунків. Можливо, воно стане і взірцем для публікації аналогічнихдокументальних збірок про дво- і багатосторонні стосунки України хоча б знайближчими сусідами і стратегічними партнерами.
1.2 Рівеньвивчення проблеми і методологічні засади конкретно-історичного аналізуукраїнсько-словацького співробітництва
Проблеми становлення і розвитку системи партнерського,добросусідського співробітництва між новими європейськими державами – Україноюта Словацькою Республікою привертають до себе все більше уваги політиків,вчених і представників громадськості в Україні та Словаччині. Але дотеперішнього часу в українській історіографії немає узагальнюючих, ґрунтовнихробіт з питань новітніх українсько-словацьких відносин.
Сучаснаукраїнська історіографія відносин між Україною та Словацькою Республікоювикористовує нові підходи і методологію дослідження проблеми, але водночас ібазується на позитивних традиціях національної історичної школи радянськогоперіоду [61-с.111-128]. Українська славістика 50-80 років хх ст. безумовно зробила багато длявисвітлення вузлових питань новітньої чехословацької та словацької історії.Провідні українські історики постійно залучалися до написання фундаментальнихробіт з чехословацької, чеської і словацької історії [34-с.115;35-с.665].Національна славістична школа публікувала й інтегровані монографії тапідручники з історії південних і західних слов`ян, в т.ч. чехів і словаків[30-с.387;32-с.448]. Цінність даних наукових робіт полягає в тому, що внауковий обіг вводився великий масив фактографічного матеріалу з доступнихрадянських і зарубіжних джерел, в т. ч. архівних, формувалася логічновзаємозв`язана хронологічна послідовність перебігу історичних подій та еволюціїміжнародних відносин, діяльності конкретних осіб.
Найбільшийінтерес у ракурсі досліджуваної в дипломній роботі проблематики щодо історичнихджерел становлення і розвитку новітніх українсько-словацьких зв’язківпредставляють публікації вчених 50-80-х років ххст. з питань участі України в системі співробітництва СРСР із європейськимидержавами. Варто стверджувати, що в радянській Україні під егідою академічногоІнституту історії склалася оригінальна історична школа дослідження“ітернаціональних зв`язків” [23;44;63-с.135]. Однак, і її представники вбільшості розглядали українсько-словацьке співробітництво, по-перше, в основномулише як підпорядковані центральним радянсько-чехословацьким відносинамміжреспубліканські зв’язкі Києва і Братислави, тобто на порядок нижчого –“другого” гатунку, ніж взаємини між Москвою і Прагою, а, по-друге як“побратимське” співробітництво що здійснювалося виключно під керівництвомправлячих компартій. Не могла піддаватися сумніву теза про те, що:“Співробітництво КПРС і КПЧ … є вирішальним фактором зміцнення братерськогосоюзу і дружби наших держав і народів” [33-С.14]
Виходячи з такогопостулату, в якості складової частини інтернаціональних міжпартійних і“побратимських” зв`язків у 80-ті роки хх ст. аналізувалося і т. зв.“прикордонне співробітництво” між Україною та Словаччиною. Проблематикаприкордонних зв`язків почала вивчатисяукраїнськими вченими уже в першій половині 1980-х років. Узагальнюючумонографію з питань співробітництва прикордонних адміністративно-територіальниходиниць опублікував у 1984 р. волинський вчений В.П. Колесник, який успівавторстві з Калениченком П.М. видав дещо раніше і роботу прорадянсько-польське прикордонне співробітництво[36;39-с.176]. У жовтні 1980 р. вм. Ужгород було проведено першу міжнародну нараду з питань розвиткуприкордонних економічних зв`язківСРСР з європейськими партнерами по РЕВ [49-с.512]. Комплексно результатирозвитку прикордонного співробітництва в економічній, громадській та культурнихсферах розглядалося на всесоюзному семінарі в Ужгороді в 1988 р. Проблематикаукраїнсько-словацьких прикордонних зв`язків стала у 80- ті роки предметом спільних досліджень вчених Інститутусоціальних і економічних проблем зарубіжних країн АН УРСР та Інститутусуспільних наук САН. Слід зазначити, що це питання розглядали вже за напередзаданою схемою “того часу”; і лише з другої половини 80- х років українськівчені в своїх дослідженнях почали надавати аналізу системи т. зв. “прямихзвязків” в тому числі були питання виробничого кооперування з словацькимиприкордонними адміністративно-територіальними одиницями.
За появи в СРСРелементів ідейного та політичного плюралізму в період горбачовської перебудовимало хто із дослідників українсько-словацького співробітництва ризикнув вийтиза рамки ортодоксального положення про керівну роль компартії в“інтернаціональних зв`язках”. Тобто це був лише “косметичний ремонт”, так як кардинальнозмінити відносини країн “соціалістичної співдружності” не можна було, позаяквзагалі вся суспільна система ”розвинутого соціалізму” не піддаваласяреформуванню.
У контекстідосліджуваної теми становлення і розвитку українсько-словацьких відносин найважливішезначення мали наступні принципові зміни в методології української історичноїнауки за минуле десятиліття:
Перше – уметодологічному сенсі в українській історіографії відбувся кардинальний перелом– більшість серйозних дослідників відмовилися від аксіом ортодоксальногомарксизму і одномірного стадіального підходу до вивчення історичного процесу таперейшла на позиції історичного плюралізму і аналізу минулого й сучасності набазі цивілізаційного підходу або конструктивного поєднання методології цивілізаційностіі стадіальності.
Друге – історія ітеорія новітніх міжнародних відносин незалежної України почала вивчатися іззастосуванням загальноприйнятих у світовій науці методів дослідження глобальноїсистеми взаємовідносин як цілісної системи, що динамічно розвивається.
 Щодо останньогоположення – значний вплив на становлення новітньої української школи аналізуміжнародних відносин суверенної України мали теоретичні положення робітнайвідоміших західних істориків і політологів. Значна частина з них булаопублікована в перекладі українською і російською мовами впродовж минулогодесятиліття. Зокрема, праці Р. Арона, З. Бжезінського, П. Кальвокорессі[1-с.668;5;37].Вони спричинилися на формуванні українськоїісторико-політологічної науки міжнародних відносин, значну організаційну роль встановленні якої в Україні впродовж 1990- х років зіграв журнал “Політичнадумка”. На його сторінках публікувалася низка робіт, частина з яких потімсинтезовано вийшла у трьох найвагоміших колективних монографіях “Політичноїдумки” з питань політології поскомунізму, української державності та глобальнихміжнародних відносин[24;58;78].
Дещо вищим єнауковий рівень вивчення проблеми в Російській Федерації. Сучасна російськаісторіографія приділяє значну увагу трансформації процесам в країнахЦентрально-Східної Європи та змінам іх геополітичного становища. Зокрема,публікації 1999 року, журнал “Славяноведение” [53;55]; наукова конференція вМоскві присвячена 10-річчю антитоталітарних революцій, з аналізом їх політичнихсоціальних і економічних наслідків та видано книгу “Революція 1989 року вкраїнах Центральної (Східної) Європи: Погляд через десятиліття”[67-с.204];побачили світ ряд колективних робіт російських дослідників: “ПіслявоєннаЄвропа: економічні орієнтири і політичні коалізії” під ред. Новопашина Ю.С.;“Політичний ландшафт країн Східної Європи середини 90- х років”. за ред.Зудінова Ю.Ф.; Політична трансформація країн Центральної і Східної Європи”[65-с.215]. Але найвагомішим доробком стало трьохтомне колективне видання “Центрально-СхіднаЄвропа в другій половині хх ст.
Слід, однак,зазначити, що впродовж останнього десятиріччя ххст. і перших років хх1 ст. українська історична і політична наукасконцентрувалися в основному на глобальних і континентальних проблемах розвиткуміжнародних відносин та визначенні ролі й місця незалежної України в оновленійЄвропі і світі. Частково під впливом сучасної західної та російськоїполітології, українські вчені з середини 1990-х років у дослідженні міжнароднихвідносин почали надавати перевагу геополітичним конструкціям. Глобалізм,регіоналізм, та геополітика у підході до вивчення міжнародних відносинвідсували на другий план нагальні проблеми розвитку стосунків України з такимивідносно невеликими, як Словаччина. Тому, зовсім не випадково, що і в сучаснихпублікаціях українських вчених з проблем міжнародних стосунків питання новітніхукраїнсько-словацьких відносин майже не розкриті. До прикладу можна взятипідручники: “Міжнародні відносини та зовнішня політика (1980- 2000 роки)” [51-с.300-334];“Україна в сучасному геополітичному просторі” — 2002 року видання [77-С.60,369].
 Генераторомзовнішньої політики України інколи не бралося до уваги, тісна співпраця ізбезпосередніми сусідами, до яких відноситься і СР, — перший і необхідний крокдо зміцнення міжнародних позицій і покращення геополітичного становища власноїдержави. Хоча, як, відомо добросусідські відносини і співробітництво змежуючими державами, визначено як важливий критерій прийому країн-претендентівповноправними членами Євросоюзу і НАТО. Для успішної реалізації стратегічнихінтересів України варто повністю позбутися стереотипів ігнорування і найменшихсусідніх держав.
Зміцненнядобросусідських відносин між Україною і Словацькою Республікою відповідаєнаціонально-державним інтересам обох країн. Такого погляду притримується ібільшість словацьких дослідників. У цьому контексті значний науковий іпрактичний інтерес представляє хоча б стислий історіографічний огляд робітсловацьких вчених щодо становлення і розвитку стосунків між незалежнимиУкраїною та СР, які побачили світ в 90-ті роки хх ст. та впродовж 2000-2003 рр.[70-С.89-99].
Опубліковані роботи в СР, що стосуються українсько-словацьких відносиндоцільно розділити на декілька тематичних груп: перша – це публікації із питаньдвостороннього співробітництва у контексті кардинальних змін геополітичноїситуації на європейському континенті, у цілому, і в регіоні Центрально-СхідноїЄвропи, зокрема; друга – робота з конкретних проблем політичного і економічногоміждержавного співробітництва; третя – публікації щодо нових форм, видів інапрямків співпраці між Україною і СР, насамперед на міжрегіональному ітранскордонному рівні та в сфері гуманітарних відносин.
Найвагомішимироботами такого системного плану з проблем українсько-словацьких стосунків єдві індивідуальні монографії відомого словацького політолога-міжнародника ОлександраДуліби, видані у 1998 і 2000 рр.; зокрема, “Кінець сучасної Центральної Європи?Україна і Словаччина після першої хвилі розширення НАТО на Схід”; “Україна іСловаччина. Геополітичні характеристики розвитку і міжнародного становищаУкраїни. Імплікація для Словаччини”.
Суть обохмонографій О. Дуліби полягає не в простому описі подій чи переліку фактів –дослідник концентрується на аналітичному формуванні варіантів впливу змінигеополітичного становища України на майбутній розвиток Центрально-Східної (новоїЦентральної – за визначенням словацького вченого) Європи, у цілому, таСловаччини і українсько-словацького співробітництва, зокрема. Словацькийдослідник підкреслює, що в Україні і навколо неї відбуваються такі процеси, якікардинальним чином можуть змінити обличчя і карту Європи, як і майбутнєСловаччини.
У роботахсучасних словацьких вчених з питань становлення і розвитку відносин міжУкраїною і СР 1990-х років обов`язковоаналізується вплив т. зв. “російського фактору” на їх двостороннєспівробітництво. При цьому зазначається тим же О. Дулібою, що навіть післявнутрішньословацьких демократичних змін у 1998 році., РФ і надалі займає більшемісце у словацькій східній політиці, ніж безпосередній сусід СР – Україна.[80-С.36].
Специфікоюсловацької історіографії є те, що більшість публікацій з проблем сучаснихукраїнсько-словацьких відносин підготовлені експертами незалежних дослідницькихцентрів та неурядових організацій СР. Відомим незалежним словацьким аналітичнимцентром генерування ідей розвитку співпраці з Україною впродовж тривалого часує Асоціація зовнішньої політики Словаччини (далі – АЗПС). Це недержавнегромадське об`єднання, що було засноване утравні 1993 року, об`єднуєнезалежнихекспертів і організації, які займаються проблемами міжнародних відносин. Так,наприклад, 24-25 жовтня 1997 року в Братиславі відбулася організована АЗПСконференція “Україна, Центральна Європа і Словаччина. Інтереси і перспективиспівробітництва 14 лютого 1998р. з доповіддю виступив колишній президентУкраїни Л.М. Кравчук: “Місце України в системі європейської безпеки”. АЗПСпостійно публікує матеріали проведених нею зустрічей, дискусій та конференцій[51-С.254].
Еволюція українсько-словацькихвідносин другої половини 1990-х років у контексті внутрішньополітичного розвиткуі зовнішньої політики СР надзвичайно ретельно проаналізована на сторінкахунікального в Центрально-Східній Європі видання ще однієї незалежної словацькоїінституції – Інституту громадських питань (ІГП), м. Братислава. Експертаминеурядового ІГП з 1995 р. готуються об`ємні аналітичні доповіді про стан таосновні тенденції розвитку словацького суспільства, які виходять у виглядікниги-щорічника.У кожному із щорічників ІГП окремо виділено підрозділи, де вхронологічній послідовності викладено оглядово-аналітичний матеріал про основніподії українсько-словацьких відносин.
Таким чином,сучасною словацькою історичною і політичною наукою новітні відносини між Україноюі СР досліджуються комплексно і багаторівневе. Домінує, однак, політологічнийабо геополітичний підхід до вивчення двосторонніх зв’язків Українсько-словацькіміждержавні взаємини періоду поч. 1990-х років аналізується переважно черезпризму реалізації головних національно-державних інтересів СР – вступу до ЄС іНАТО та інтеграції в загальноєвропейський або євроатлантичний простір безпекита економічного розвитку.
Отже, сучасна українська і словацька історіографія розглядає питаннястановлення системи міждержавного співробітництва України і СР переважно вконтексті геополітичних змін на європейському континенті і в регіоніЦентрально-Східної Європи.
Розділ 2. СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК СИСТЕМИУКРАЇНСЬКО – СЛОВАЦЬКИХ МІЖДЕРЖАВНИХ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИХ ТА ЕКОНОМІЧНИХВІДНОСИН
Становленнясистеми українсько-словацьких міждержавних відносин нерозривно пов`язане ізтрьома найважливішими групами чинників. Перша – проголошення незалежностіУкраїни (1991р.) і Словацької Республіки (1993 р.) та подальша розбудова українськоїі словацької державності. Друга – перетворення суверенних України і СР ізоб`єктів у суб`єкти міжнародних відносин. Третя – становлення новоїпостбіполярної системи міжнародних відносин як у глобальному вимірі, так і наєвропейському континенті.
Розвиток відносинміжнародного співробітництва, які з межі 1980- 1990-х років поступовоформувалися між Україною і Словаччиною, був складовою частиною всіх трьохвказаних процесів – усамостійнення двох держав, перетворення їх у активнихсуб`єктів міжнародних відносин і кардинальної зміни глобальної та регіональноїсистеми стосунків. Аналіз джерел свідчить про взаємну підтримку державних снагукраїнського і словацького народів ще до проголошення незалежності двох країн.Україна одна з-поміж перших держав світу визнала незалежність Словаччини і буласпівініціатором резолюції про прийняття СР до ООН [75–С.5] Україна й Словаччинавпродовж 1990-х років тісно співпрацювала в ході розбудови регіональнихінтеграційних структур і в рамках міжнародних організацій, спільно формувалисистему та механізм добросусідського співробітництва.
Становленняцілісної системи українсько-словацького співробітництва у 1990- ті роки було бнеможливим без тісної співпраці двох держав у зовнішньополітичній сфері. Яксправедливо вказують українські спеціалісти-міжнародники, міжнародні відносини– насамперед політичні, головною ланкою яких є взаємодія між державами.[40-С.11].
Важливим чинникомстановлення і розвитку міждержавного співробітництва України і СР є економічнасфера діяльності. Основними складовими частинами системи зовнішньоекономічнихУкраїни і Словаччини є взаємна торгівля товарами і послугами, виробнича інауково-технічна кооперація, інвестиційне, фінансове та інше господарськеспівробітництво. Для двох держав, які безпосередньо межують, важливе значеннямає також спільна розбудова транспортної і прикордонної інфраструктури,розширення її пропускної спроможності для забезпечення нарощення обсягів якдвосторонніх економічних зв`язків, так і виконання важливої транзитної ролі в міжнароднихтоваропотоках.
Становленнясистеми економічного співробітництва України і Словаччини впродовж першоїполовини 1990-х років відбулося в досить складних умовах. По-перше, з розпадомрадянської федерації в 1991 р. українська і, відповідно, з конституційнимприпиненням чехословацької в 1993 р. – словацька економіка втратили порівняльнівимоги функціонування в рамках єдиного, на порядок масштабнішого ринку безмитних та інших перепон. Вони перетворилися в самосійні, але значно меншісегменти світового ринку і вимушені були завойовувати для себе на ньому новіпозиції в жорсткій конкурентній боротьбі.
Порівняно зУкраїною, Словаччина опинилась в дещо кращому стані, відразу після “розлучення”уклавши із колишнім партнером по федерації – Чеською Республікою митну унію.Невдовзі країни Вишеграду заснували Центральноєвропейську асоціацію вільноїторгівлі ( абревіатура англійською – CEFTA). А на теренах СНД до теперішнього часу нема вагомихінтеграційних економічних структур за участі України, стагнують українсько-російськігосподарські зв`язки, більш ніж десятиліття точаться безрезультатні дискусіїпро створення зони вільної торгівлі в рамках СНД.
По-друге, розпадфедеральних народногосподарських комплексів на початку 1990- х роківсупроводжувався після розпуску Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ) і розваломукраїнсько-словацьких економічних, науково-технічних та інших господарськихзв`язків у рамках системи колишньої “соціалістичної економічної інтеграції”.
По-третє, повнапереорієнтація Словаччини у зовнішньоекономічних зв`язках на Захід в 1990-тіроки, що надалі посилюється і зараз – напередодні вступу СР до ЄР, дещовідсунула на другий план для словацького державного керівництва доцільністьрозгортання інтенсивного економічного співробітництва СР з Україною.
 
2.1 Перші українсько-словацькі політичніконтакти; формування основ стратегічного партнерства у 1990-ті роки
Формуваннясистеми відносин між Україною та Словаччиною у політичній сфері розпочалися назламі 1980-1990-х років в основному на базі системи так званих “дружніх” або“побратимських” радянсько-чехословацьких зв`язків попереднього періоду. Але цебули за характером неінституйовані стосунки поки що не суверенних складовихчастин федерацій, що знаходилися на порозі занепаду і розвалу. Певний час післядемократичної чехословацької революції 1989 р. до 1993 р. – Словаччина та дорозпаду СРСР і отримання незалежності в 1991 р. — Україна не могли виступатиповноправними суб’єктами міжнародних відносин. Це однак не завадилопредставникам української і словацької сторін встановити перші політичніконтакти. Та сама система українсько-словацьких стосунків у цей час мала щехарактер “напівсуверенітетної” або перехідної.
У проаналізованих мноюдоступних історичних і політологічних працях вчених України питанню становленняУкраїнсько-словацьких відносин на їх початковому етапі приділяється досить малоуваги. В найбільш повній, з виданих до теперішнього часу, роботі з питаньспівробітництва України з європейськими державами в 1990-2000 рр. – історичнійхроніці, підготовленій у Інституті історії України НАН України, зафіксованолише один факт офіційних двосторонніх контактів до 1993 р. – візит міністразакордонних відносин Словаччини П. Демеша до Києва у листопаді 1991 р.[76-С.257]. На думку відомого словацького політолога Олександра Дуліби події1989- 1992 рр. не висвітлено тому, що з формально-наукового погляду до 1 січня1993 р. ще не існувала незалежна словацька державність і було б не доцільноговорити про українсько-словацькі відносини цього періоду.
Відправним пунктом для аналізу становлення тарозвитку двосторонніх відносин у політологічній та частині історичнихдосліджень зазвичай береться визнання Україною незалежності Словаччини 1 січня1993 р. і встановлення офіційних стосунків та укладання базового двосторонньогодоговору про дружбу і добросусідство 29 червня 1993 р.
Проте, на моюдумку, важливим аспектом у співпраці держав на перехідному етапі є переговориукраїнського і словацького прем`єра в березні 1991 р. – словацькою стороноюбуло висвітлено бажання взяти участь у ліквідації негативних наслідків аваріїна Чорнобильській АЕС. В зоні радіоактивного забруднення і в районах біля неї уВолинській та Житомирській областях мешкали колишні так звані оптанти та їхнащадки, які переселилися до України у перші повоєнні роки [18;41]. В більшостісвоїй вони виявили бажання повернутися на історичну батьківщину. Рух поверненнябуло інспіровано активністю нащадків “волинських чехів”, яким Прага допомагалапереселитися до чеських земель. Тому уже в квітні 1991 р. і уряд Словаччинипризначив своїх уповноважених по переселенню колишніх оптантів та їх сімей зУкраїни. 19 листопада 1991 р. Кабінет Міністрів Словаччини ухвалив концепціюпереселення і проживання в Словаччині громадян словацького походження зУкраїни, виділивши на її реалізацію майже 170 млн. крон. Реально, однак,виконати план переселення краян з України вдалося лише після усамостійнення СР.У період 1993- 1998 рр. з України до СР переселилося 306 сімей у складі 1194чол. Словацька влада подбала про виділення їм житла, надання фінансової таіншої матеріальної допомоги [6.-С.117-122].
Формування основстратегічного партнерства між державами починається уже з весни 1991 р. – задекілька місяців до усамостійнення України в Києві відбулися українсько-словацькіпереговори на рівні глав урядів, де були досягнуті домовленості про формуванняпринципово нової системи двостороннього співробітництва.
Тому післяздобуття незалежності, Київ намагався інтенсифікувати діалог насамперед ізПрагою. 27 листопада 1991 р. міністри закордонних справ двох країн А. Зленко таЇ. Дінтстбір у Празі підписали Протокол про співробітництво між Міністерствомзакордонних справ України та Федеральним міністерством закордонних справЧеської і Словацької Федеративної республіки.
Завдяки проведенійзовнішньополітичними відомствами двох підготовчій роботі, 30 січня 1992 р.Чеська і Словацька Федеративна Республіка (ЧСФР) офіційно визнали незалежнуУкраїну і встановила з нею дипломатичні відносини; сторони домовилися розвивативідносини на основі принципів рівності, взаємної поваги до самовизначення,незалежності і суверенітету, територіальної цілісності та невтручання увнутрішні справи одна одної. Але потрібно зважити на те, що у червні 1992 р.чесько-словацька федерація почала рух до конституційного саморозпуску і лише 1січня 1993 р. було проголошено незалежність Словацької Республіки. Тому зміжнародно-правового і державно – конституційного погляду відлік новітньогоукраїнсько-словацького співробітництва як міждержавного дійсно розпочинається зцього часу. Слід зазначити, що саме Україна була першою з-поміж держав світу,яка визнала суверенну СР, це і було початковим кроком українсько-словацькогоміждержавного співробітництва.
Колективом вченихвідділу всесвітньої історії та міжнародних відносин Інституту історії УкраїниНАН України в анотованій історичній хроніці скрупульозно проаналізовано ухронологічному плані українсько-словацьких міждержавних відносин 1993- 2000 рр.У хроніці двосторонніх стосунків наведено перелік майже 30 головних акційукраїнсько-словацької співпраці цього періоду [76.-С.257-261]. У іншій –найбільш об`ємній частині цього видання “Україна в міждержавних відносинах зкраїнами регіону” також наведено факти двостороннього і багатосторонньогоукраїнсько-словацького співробітництва, зокрема, матеріали щодо офіційноговізиту до України 29- 30 червня 1993 р. президента СР Міхала Ковача,прем`єр-міністра СР Владіміра Мечіара (14- 15 червня 1995 р.), зустрічейурядових делегацій України і Словаччини на Штрбському Плесі (22-23 січня 1996р.) та в м. Ужгород (6-7 березня 1997 р.) тощо [76.-С.163- 232].
Враховуючи такийдетальний виклад подій і фактів українсько-словацьких відносин періоду 1990-хроків у вказаній та інших публікаціях, автор вважала більш доцільним в першучергу сконцентрувати увагу в тексті дипломної роботи на аналізі системнихпроблем міждержавного співробітництва України з Словаччиною – взаємодіїголовних суб`єктів, становленню основних напрямів, рівнів, договірно-правовоїоснови і механізмів співпраці, а не на простому переліку хроніки стосунків.Тобто, перевага в дослідженні надається проблемному підходу, але, безумовно, узв`язку із хронологічним.
Хроніка подійміждержавних взаємин України і СР за 1990-ті роки викладена і в іншихдокументальних публікаціях. двотомника “Україна на міжнародній арені”,наприклад, міститься декілька документів про українсько-словацькеспівробітництво першої половини 1990-х років. А саме: інформація про прийомсловацького міністра П. Демеша 14 листопада 1991 р. Верховній Раді України, проофіційний візит Президента Словацької Республіки М. Ковача 29-30 червня 1993 р.до Києва, про перебування в Словаччині (і ФРН) з офіційним візитом міністразакордонних справ України А. Зленка у лютому 1994 р., про перебування в Україніу червні 1995 р. з офіційним візитом голови уряду СР В. Мечіара[74.-С.221,296-297,313-314,378-379].
У другій частиніцього документального видання поміщено проект резолюції “Прийом СловацькоїРеспубліки у члени ООН”, внесений делегаціями 98 країн, тому числі України, на47- й сесії Генеральної Асамблеї ООН 15 січня 1993 р. З- поміж документів проміжнародно-договірні відносини України наводяться постанови Верховної РадиУкраїни про ратифікацію Договору про добросусідство між Україною та СР (24лютого 1994 р.), Договору між Україною і СР про спільний державний кордон (15липня 1994 р.), та Договору між Україною і СР про режим українсько-словацькогодержавного кордону, співробітництво та взаємодопомогу з прикордонних питань (15липня 1994 р.) [75.-С.5,402,404-405].
29- 30 червня1993 р. М. Ковач, уже як Президент СР, здійснив офіційний візит в Україну, підчас якого був підписаний базовий договір про добросусідство, дружні відносини іспівробітництво між Україною і Словаччиною. Надалі, правда, тривало-до 2001 р.в українсько-словацьких стосунках не було офіційних взаємовізитів на рівні главдержав. Та М. Ковач і Л.Кучма зустрілися на саміті президентівцентральноєвропейських держав у січні 1998 р. в словацькому місті Левоча.Український президент у червні 1999 р. був присутній у м. Братиславі середпочесних гостей на інавгурації обраного вперше в загальнонародному голосуванніПрезидента СР Рудольфа Шустера. У вересні цього ж року президенти України і СРзустрілися на саміті Балто-Чорноморської співдружності в м. Ялта. У листопаді1999 р. Р. Шустер взяв участь у інавгурації Л. Кучми, обраного в друге напрезидентський пост [66.-С.388]. Крім того, обидва президента зустрічалися нащорічних самітах глав держав центральноєвропейських країн та інших міжнароднихзаходах.
Особливе значеннямав візит Президента України Л.Д. Кучми до Словаччини 12-14 червня 2001 р. — фактично це був перший офіційний візит українського президента в СР та другаофіційна зустріч глав двох держав, починаючи з 1993 р. Результати переговорівна найвищому рівні і досягнуті домовленості під час червневого 2001 р. візитуПрезидента України до СР обидві сторони розцінили як якісний прорив вукраїнсько-словацьких стосунках [75.-С.330]. Період 1994-1997 рр. варто вважатичасом найбільш інтенсивної міжурядової взаємодії щодо пожвавлення всіх видівукраїнсько-словацького співробітництва, насамперед в економічній сфері. Більшачастина українсько-словацьких міжвідомчих і міжурядових документів проспівробітництво укладалося своєрідним “пакетом” під час взаємних офіційнихвізитів і переговорів урядових делегацій на чолі з главами урядів. Найбільшим уВАЗП МЗС України є пакет міжурядових документів, підписаних під час візитуукраїнської делегації на чолі з прем`єром В.А. Ющенком до Братислави 5-6 грудня2000 р. Це – угоди між Кабінетом Міністрів України і Урядом СР протранскордонне співробітництво, про співробітництво і взаємну допомогу в разівиникнення надзвичайних ситуацій, про соціальне забезпечення, проспівробітництво в галузі інформації.
Слід зазначити іпро недоліки у розвитку двостороннього співробітництва. Важливим моментом уроботі є період підготовки зустрічі урядових делегацій на чолі зпрем`єр-міністрами П. Лазаренком та В. Мечіаром в березні 1997 р. в Ужгороді,словацька сторона по-перше, ніяк чітко не могла визначитися із місцемпроведення переговорів – український уряд пропонував зустрітися в Ялті, алеуряд СР під тиском Москви, яка займалася в цей час “кримським питанням”,відмовився. Кабінет Міністрів СР тому запропонував провести зустріч іпереговори урядових делегацій в прикордонному Ужгороді. По-друге, навітьпрес-служба прем`єра СР В. Мечіара доостаннього моменту не здатна була пояснити, які ж конкретні питання і документибудуть розглядатися на зустрічі урядових делегацій України і СР в м. Ужгород.
Можливо, і черезтакий підхід ужгородська зустріч і переговори урядових делегацій України і СР вберезні 1997 р. стали останніми в практиці українсько-словацького міждержавногоспівробітництва 1990-х років.
Черговимсистемним недоліком у розвитку українсько-словацької зовнішньополітичноївзаємодії періоду 1990-х років була недосконалість двосторонніхміжпарламентських зв`язків. Контакти між законодавчими органами двох державреально встановилися лише в другій половині 1990-х років. У березні 1996 р.делегація Національної Ради СР відвідала з трьохденним візитом Україну.Делегацію очолив голова парламентського комітету з питань зовнішньої політикиДушан Слободнік [46.-С.8]. Останній був одним із основних ідеологів націонал-ізоляціоністськоїполітики Словаччини періоду 1994-1998 рр. Україна розглядалася загаломсловацькою стороною у цей час лише як “перехідний пункт” в орієнтованій наРосію східній зовнішній політиці СР. Тому візит делегації НР СР не привів достворення системи регулярних двосторонніх міжпарламентських контактів.
І лише внаступному виборчому періоді: в СР – 1998- 2002 рр. словацько-українськіміжпарламентські зв`язки набрали більш активногохарактеру. Це було пов`язано значним чином із тим, що головою НР СР післяпарламентських виборів у Словаччині було обрано Йозефа Мігаша – лідера Партіїдемократичної лівиці (ПДЛ), який до 1996 р. обіймав пост посла в Україні і дотого ж раніше отримав українську вищу освіту. Особисто Й. Мігаш і очоливсловацьку парламентську делегацію, котра 4-6 травня 1999 р. відвідала Київ іЗакарпаття. У Верховній Раді України словацькі парламентарі знайомилися зроботою вищого законодавчого органу і вели переговори про розширеннядвостороннього міжпарламентського співробітництва. В інтерв`ю друкованомуоргану українського парламенту – газеті “Голос України”, опублікованому 7травня 1999 р., Й. Мігаш позитивно оцінив стан українсько-словацьких відносин іперспективи двосторонніх міжпарламентських зв`язків [50.-С.3].
Єдиного позитивув формуванні системи міжпарламентського співробітництва Україна і СР досяглилише в 2000-2002 рр., коли була створена і почала діяти українсько-словацькагрупа міжпарламентського співробітництва, очолювана депутатами НР СР –Станіславом Бартошом (ПДЛ) і Верховної Ради України – Нестором Шуфричем (СДПУ(о)).Однак, за весь період діяльності їй вдалося організувати лише одну поїздкуукраїнських парламентарів до Словаччини. І функціонування цієї групи фактичноприпинилося після чергових парламентських виборів в Україні і СР в 2002 р.
Майже так самобезсистемно як українсько-словацькі міжпарламентські зв`язки розвивалося в1990-ті роки і співробітництво між провідними партійно-політичними силамиУкраїни і Словаччини. Перші офіційні міжпартійні контакти встановилися лише в1998-1999 рр. Так, в травні 1998 р. делегація української Народно-демократичноїпартії та Всеукраїнського об`єднання“Нова Україна” була запрошена на передвиборчий з`їзд правлячого в СР Руху за демократичну Словаччину (РЗДС),який відбувся у м. Кошице. Прем`єр-міністр СР Владімір Мечіар – голова РЗДС тазаступник голови словацького парламенту Августін-Маріан Гуска під час зустрічіз членами української делегації – керівником виборчого штабу НДП Р.Шайгородським, заступником голови “Нової України” С. Ревою та іншимиобговорювали питання розвитку дружніх українсько-словацьких відносин іміжпартійного співробітництва. Передбачалося, зокрема, інтенсивно розвиватизв`язки між НДП і РЗДС, не лише в розрізі співпраці центральних партійнихорганів, але і шляхом розширення взаємодії на рівні їх регіональних партійнихорганізацій. Насамперед, територіально суміжних: Кошицької і Пряшівськоїкрайових організацій РЗДС зі словацького боку та Закарпатської обласноїорганізації НДП – з українського [70.- 1998.- 23 травня.-С.2]. Ідейнівідмінності між правоцентристською НДП і національно популістським РЗДС,поразка Руху на парламентських виборах 1998 р. в Словаччині та перехід його вопозицію не дозволили надалі розвинути цей проект українсько-словацькогоміжпартійного співробітництва.
Більш послідовноу сфері розвитку міжпартійних зв`язків діяли наприкінці 1990-х роківлівоцентристські сили України і Словаччини. 13 травня 1998 р. наукраїнсько-словацькому кордоні відбулася зустріч делегації керівництвасловацької ПДЛ, очолюваної Й. Мігашом, із представниками СДПУ(о). Булопогоджено, що тісні робочі зв`язки міждвома партіями лівоцентриського спрямування встановляться як на регіональному,так і загальнопартійному рівнях [70.- 1998. – 16 травня.- с.2]. У ходітравневого 1999 р. візиту Й. Мігаша на чолі парламентської делегації до Києваним були також проведені переговори з головою СДПУ(о) В. Медведчуком. Лідеридвох партій підписали протокол намірів про співробітництво ПДЛ і СДПУ(о)[76.-С.26]. У складі української парламентської делегації в серпні 1999 р. головаСДПУ(о) В. Медведчук, члени Політбюро партії – І. Різака та Н. Шуфрича у 1999р. відвідала Братиславу, де мали зустрічі з президентом СР Р. Шустером,прем`єр-міністром М. Дзуріндою, головою парламенту Й. Мігашем та керівництвомПДЛ. Але в подальшому, контакти між українськими соціал-демократами (об`єднаними) та словацькими посткомуністами,ймовірно, також з виборчих причин перервалися. ПДЛ за результатами виборів доНР СР у вересні 2002 р. не змогла пробитися до парламенту і втягнулася в смугузміни керівництва, внутрішньопартійної кризи та організаційного розколу.Загалом лівоцентристський рух у Словаччині на сучасному етапі знаходяться встані тимчасового занепаду і дезінтеграції. Тому українські лівоцентристськіпартійно-політичні сили поки що не мають солідного партнера із словацького бокудля подальшого розвитку міжпартійного співробітництва.
Таким чином,друга половина 90-х років ххстоліття в стосунках між Україною і СР була періодом інтенсивного розвиткузовнішньополітичних відносин. Але і в цій сфері не обійшовся без проблем. У1999 р. розгорнулося дипломатичне суперництво між нашими державами за місценепостійного члена у Раді Безпеки ООН, яке в кінці кінців виборола Україна. 28червня 2000 р. Словаччина ввела візовий режим для в`їзду на її територію громадянУкраїни. Такі коливання можна з-поміж іншого вважати і наслідком недостатньогорівня координації зовнішньополітичних кроків між Україною та СР інепослідовності реалізації політики стратегічного партнерства з боку обохдержав. Відомий словацький політолог, спеціаліст із словацько-українськихвідносин Олександр Дуліба взагалі вважає, що у 1990 ті роки Україна не зайняланалежного їй місця у східній політиці СР, де пріоритет надавався розвиткустосунків із Російською Федерацією.
2.2Чинники розвитку українсько-словацьких зовнішньоекономічних зв'язків
Комплексфакторів, які суттєвим чином впливали на розвиток українсько-словацькихзовнішньоекономічних відносин і становлення системи двосторонніх господарськихзв'язків протягом 1990-х років, включає позитивні та негативні впливи якміжнародного, в тому числі міждержавного, так і внутрішнього характеру. Незовсім сприятливі, зазначені вище, стартові умови зародження нової моделіукраїнсько-словацького економічного співробітництва не завадили одначе формуваннюїї як цілісної системи економічної взаємодії двох суверенних держав. Позитивомстало те, що Україна і СР двохсторонні економічні зв'язки будували в 1990-тіроки, як два рівноправні партнери, котрі самостійно вирішували всі питанняспівпраці і погоджено усували перепони на шляху розвитку традиційних іпринципово нових форм господарського співробітництва.
Стратегічноважливим динамізуючим чинником був факт розбудови національних економік післяунезалежнення України і Словаччини за схожими стратегічними напрямками — відкритих назовні та орієнтованих на експорт. Погоджено у більшості випадківвпродовж 1990-х років здійснювалися цілеспрямовані кроки з інтеграції двохкраїн у світо-господарські зв'язки та міжнародний поділ праці, включення взагальноєвропейські інтеграційні процеси та регіональне співробітництво вЦентрально-Східній Європі.
Спільніриси мала також системна ринкова трансформація економічних відносин наперехідному етапі, спрямована в обох державах на створення соціальнеорієнтованої ринкової економіки. Причому, деяким чином у досліджуваний періодмайже співпадали цикли і вектори господарського розвитку та ринкових реформ вУкраїні і Словаччині. Обидві незалежні держави в основному відмовилися від«шокового» варіанту ринкової трансформації, але не відразувизначилися в подальшій стратегії реформування. Тому до другої половини 1990-хроків і Україна, і СР втягнулися в смугу гальмування економічних реформ таперіод господарського спаду. Загальним негативом структури народногогосподарства України і СР, яку вони отримали в спадок від минулого, був занадто«важкий» характер економіки та велика питома вагавійськово-промислового комплексу. Низькими залишалися техніко-технологічнийрівень виробництва і конкурентоспроможність словацької та української продукціїна світовому ринку.
Меншаза розмірами і більш мобільна щодо структурних змін словацька економіка швидшевийшла з господарської кризи і з другої половини 1990-х років стабільно маєнайвищу динаміку росту основних макроекономічних показників з-поміж країнЦентрально-Східної Європи. Повільність ринкових перетворень в більш масштабнійУкраїні в період 1990-х років не дозволила так швидко, як в СР, вийти зсистемної господарської кризи. Тому невелика Словаччина почала наприкінці1990-х років навіть наздоганяти Україну за абсолютними агроекономічнимипоказниками. А інші країни Центрально-Східної Європи — Польща, Чехія і Угорщинавзагалі суттєво випередили, наприклад, за обсягом валового внутрішньогопродукту (ВВП) Україну (Див.Дод.1.)
Вказанев Таб. 1 різке падіння номінального ВВП України в 1999 р. дійсно булореальністю, позаяк стрімко знизився курс української національної валюти — гривні стосовно ВКВ під впливом наслідків світової і російської фінансовоїкризи 1997-1998 pp. І,тому, набагато менша Словаччина майже наблизилася за обсягом номінального ВВПдо показників України. Згідно з даними словацької статистики, в 2000 р.номінальний ВВП СР складав 19 млрд. 203 млн. дол. США (в поточних цінах).Зовнішньоторговельний оборот Словаччини наприкінці 1990-х років перевищив 20млрд. дол. США: в 1999 р. експорт СР досяг 10 млрд. 289 млн. дол. США, імпорт11 млрд. 321 млн. дол. США, у 2000 p., відповідно, 11 млрд. 869 млн. і 12 млрд. 787 млн. дол.США. У другій половині 1990-х років щорічний обсяг зовнішньої торгівлі Українибув майже у 2 рази більшим, ніж Словаччини, і перевищив показник 40 млрд. дол.США. Але необхідно враховувати, що за перерахування наведених абсолютнихпоказників ВВП, зовнішньої торгівлі на відносні — хоча б з розрахунку на 1жителя країни, Словаччина була значно попереду України, маючи майже в 10 разівменшу кількість населення. Безумовно, в України в минулому і зараз є набагатомогутніший економічний потенціал, ніж у Словаччини, але ефективністьвикористання чи віддача, наприклад, українського промислово-виробничого абоекспортного потенціалу, як свідчать наведені дані, суттєво нижча ніжаналогічного словацького. Таким чином, абсолютні і відносні показникисоціально-економічного розвитку СР в 1990-ті роки засвідчують, що до цієї державиУкраїна повинна була ставитися як майже до рівноцінного економічного партнера.
Лишез 2001-2002 pp. почався динамічний рістукраїнської економіки, який зараз, у свою чергу, є за темпами найвищим середпострадянських країн СНД. Відновлення економічного росту, досягнення високихтемпів приросту ВВП, збільшення обсягів зовнішньої торгівлі та інше створюютьміцну базу для переходу до нового етапу економічного співробітництва міжУкраїною та СР. Але ризиками для подальшої успішної двохсторонньої співпрацістають геополітичні зміни в Європі внаслідок розширення ЄС на Схід та,відповідно, зміна статусу спільного українсько-словацького кордону на частинунових зовнішніх кордонів європейської спільноти, що в перші роки неминучематиме певні бар'єрно-економічно риси.
Водночасє ряд постійно діючих об'єктивних чинників, які сприяють двохсторонньомуекономічному співробітництву. Зокрема, важливою об'єктивною передумовоюінтенсивної українсько-словацької господарської взаємодії, яка була присутня в1990-ті роки і продовжує існувати в сучасності та довготривалій перспективі, єгеостратегічний фактор — безпосередня взаємодія просторово близькихнародногосподарських комплексів, вигідне розташування двох держав на перехрестіекономічних шляхів в Європі між Сходом і Заходом (чи й більше — в стратегічномуцентрі євразійської співпраці) та Північчю і Півднем (що дозволило обомдержавам ефективно включитися в Балто-Чорноморське і Балто-Адріатичнеекономічне співробітництво). Не використати вигоди географічного розташування зметою отримання не політичних, а насамперед економічних дивідендів було бстратегічною помилкою двох держав. При цьому спільна українсько-словацькагеоекономічна стратегія дозволяє досягти кумульованого або і синергетичногоефекту. Тому уже з другої половини 1990-х років Україна і СР почаликоординувати дії і розробляти спільні міжнародні господарські проекти,насамперед з євразійського транзиту енергоносіїв до Європи. Хоча й тут, як і наінших напрямках українсько-словацького економічного співробітництва в 1990-тіроки не обійшлося без проблем і навіть конфлікту стратегічнихнаціональне-державних інтересів.
Принципововпродовж 1990-х років змінився характер суб'єктів-учасниківукраїнсько-словацьких зовнішньоекономічних відносин. У попередні десятиліття«соціалістичної співдружності» реально єдиним учасником міжнароднихекономічних зв'язків була держава, у власності якої знаходилися майже всіпідприємства-виробники і експортери. Існувала державна монополія на зовнішнюторгівлю, яка здійснювалася, за незначними винятками, лише через спеціалізованідержавні експортно-імпортні структури, наприклад, зовнішньоторговельніорганізації та об'єднання.
Ліквідаціяадміністративно-директивної, одержавленої економічної системи, кардинальналібералізація зовнішньоекономічних зв'язків та інші реформні кроки привели дотого, що з початку 1990-х років найбільш динамічним елементомукраїнсько-словацьких економічних відносин стала велика маса конкретнихсуб'єктів господарської діяльності. Держави також залишилися прямими учасникамизовнішньоекономічних стосунків. Але значно меншим чином, особливо внаслідокзвуження державного сектору в економіці України і СР у ході приватизації.
Основноюфункцією держав в системі українсько-словацьких господарських стосунків 1990-хроків стало створення сприятливих умов для безпосередньої взаємодії новихринкових суб'єктів, більшість з яких уже належала до недержавного, найчастішеприватного сектора. У своїх торговельних, виробничо-коопераційних,інвестиційних та інших контактах і співпраці із закордонними партнерами ціпідприємства і організації керувалися принципами раціональності, економічноїдоцільності та отримання прибутку. Держави, однак, формують своєріднийзаконодавчо-нормативний і міжнародно-правовий «коридор», щоб приватніінтереси ринкових структур-учасників українсько-словацького економічногоспівробітництва не вступали в суперечку із суспільними інтересами тастратегічними завданнями двохсторонньої господарської співпраці.
Дотакого нового рівня взаємовідносин в економічному співробітництві Україна іСловаччина рухалися в 1990-ті роки поступово — через перехідний період змін всистемі двосторонніх стосунків. Причому, перші зрушення в українсько-словацькихекономічних відносинах відбулися ще в період планової економіки. У другійполовині 1980-х років в Україні, як і на загальносоюзному рівні,впроваджувалися нові механізми у сфері зовнішньоекономічних стосунків. Акцентбуло зроблено на розвиток прямих виробничих і науково-технічних зв'язківпідприємств і організацій.
Прямізв'язки соціалістичного періоду дозволили українським підприємствам налагодитирізні види економічного співробітництва і набути досвіду роботи на зовнішньомуринку та в здійсненні експортно-імпортних операцій. Надалі не всі контрагентиукраїнсько-словацьких прямих зв'язків утримали контакти з різних причин — черезроздержавлення і приватизацію підприємств і пошук новими власниками іншихпартнерів, вичерпання ефективності співробітництва тощо. Загалом перехід яквсередині держав, так і в зовнішньоекономічних зв'язках до ринкових відносинсуттєво змінив характер українсько-словацького економічного співробітництва.
Цевплинуло на процеси розвитку співробітництва в основній сферізовнішньоекономічних відносин України і СР — у взаємній торгівлі, яка впродовж1990-х років еволюціонувала досить нерівномірно. Серйозний вплив на двостороннюторгівлю мали і наслідки фінансової кризи 1997-1998 p., що спричинили падіння її обсягів.
Торговельно-економічнамісія в складі посольства України в СР у звіті за 2000 р. наводить цікаві даніпро питому вагу України в зовнішньоторговельних операціях Словаччини. Так, в1998 р. експорт до України складав 1,9% загального обсягу словацького експорту,в 1999 р. — 1%, в 2000 р. — 0,9 %. А частка України в імпорті СР становила заці ж роки, відповідно, 1,8, 1,28 і 1,48%. У загальному обсязі товарообігу СРдоля України складала в 1998 р. — 1,8%, в 1999 р. — 1,3%, а в 2000 р. — 1,36%.Для порівняння слід зазначити, що доля Російської Федерації в товарообігу СРпротягом 1998-2000 pp. зрослаз 6,6 до 9,26%, хоча така питома вага торгівлі з Росією та її ріст був швидшеобумовлений збільшення експорту російських енергоносіїв до Словаччини тадеблокацією російського зовнішнього боргу перед СР, який становить понад 1млрд. дол. США.
Згідноіз офіційними даними словацької зовнішньоекономічної статистики, які видаютьсядещо точнішими, ніж аналогічні українські офіційні статистичні показники,динаміка обсягів експорту-імпорту між Словаччиною і Україною виражена внаціональних грошових одиницях — словацькій кроні (за орієнтовного середньогокурсу: 40 словацьких крон = 1 дол. США) була наступна(Див. дод. 2)
ДаніТаблиці 2. висвітлюють ще більшу нерівномірність розвитку зовнішньої торгівліміж Україною і Словаччиною в 1990-ті роки. Критичне наростання дефіцитузовнішньоторговельного обороту для української сторони в середині 1990-х років(1995 р. — понад 1 млрд. слов. крон, тобто більше 50 млн. дол. США ) примусилодержавні органи України більш предметно зайнятися проблемоюзовнішньоекономічних зв'язків із Словаччиною.
Погіршенняторговельних показників та необхідність виправлення становища були і одними ізголовних причин ініціювання зустрічі і переговорів урядових делегацій України іСР, очолюваних прем'єрами Є. Марчуком і В. Мечіаром, у Високих Татрах (СР) всічні 1996 р. Про це свідчать положення щодо необхідності кардинальних змін увзаємній торгівлі, які містяться у спільній заяві двох глав урядів зарезультатами переговорів на Штрбському плесі.
Водночасна українсько-словацьких переговорах урядових делегацій у Високих Татрах булипідписані і важливі міжурядові документи — Конвенція між Україною і СР проуникнення подвійного оподаткування і Декларація про принципи та напрямкиспівробітництва між Україною і СР у сфері зовнішньоекономічної діяльності. Тутже 22 січня 1996 р. була укладена і Угода про співробітництво міжТоргово-промисловою палатою України і Торгово-промисловою палатою СР.
Торгово-промисловіпалати обох країн взяли на себе важливу функцію сприяння розвиткузовнішньоекономічних зв'язків між Україною та СР. Хоча статус і можливості двохпалат дещо різняться — словацька ТПП є складовою частиною державної системи іструктури підтримки експорту, а українська -швидше добровільною асоціацієюучасників експортно-імпортних зв'язків, через координацію дій із організації міжнароднихвиставок, ярмарків, практичного пошуку партнерів із ділового співробітництва,налагодження контактів між підприємствами-контрагентами зовнішньоекономічнихвідносин та іншою широкою активністю торгово-промислові палати суттєво сприялирозширенню кола учасників українсько-словацьких економічних зв'язків
Удругій половині 1990-х років з'явилися принципово нові моменти у самомуміжпалатному співробітництві.
Цікавимфактом, однак, є те, що таку форму українсько-словацького міжпалатногоспівробітництва ініціювали насамперед регіональні торгово-промислові палатиприкордонних областей України і Словаччини. Восени 1997 р. в м. Київ відбуласязустріч представників ТТП України та СР, на якій констатовано, щоспівробітництво палат в розвитку українсько-словацького економічногоспівробітництва є недостатнім. Тому Кошицька палата ТПП СР і Закарпатська ТГШуже в січні 1998 р. підписали угоду про між палатну співпрацю, яка передбачалачергові спільні акції: організацію і проведення ярмарків, загальних і тематичнихвиставок товарів, організацію презентацій фірм і робочих зустрічей, проведеннясемінарів. Одночасно регіональні палати почали роботу над проектом із створенняСловацько-української торгової палати, з розрахунком на отримання для йогореалізації фінансової підтримки програми Європейської Комісії ФАРЕ-КРЕДО. В1999 р. така змішана українсько-словацька палата була створена. Установчі збориз формування української частини Ради Словацько-Української ТПП, якповідомлялося в листі Закарпатської ТГШ до Йозефа Лукача — голови СУТГТП,відбулися в м. Ужгород 6 липня 1999 p. A 8 липняв м. Кошице пройшла зустріч українських і словацьких членів Ради СУ ТПП. Планомїї діяльності уже на другу половину 1999 р. передбачалося організація тасприяння проведенню міжнародних ярмарок, виставок, контактних днів вукраїнських містах Одесі, Горлівці, Вінниці та Ужгороді та словацькому–Лученці.
Такимчином, розвиток співробітництва ТПП України і СР та їх регіональних структурсвідчить, що активним чинником в системі українсько-словацького економічногоспівробітництва були не тільки державні органи, а й торгово-промислові палати,підприємницькі об'єднання і асоціації. Разом з тим, основну координуючу роль урозвитку системи зовнішньоекономічних зв'язків між Україною і СР відігравала двохсторонняміжурядова українсько-словацька Комісія з питань економічного інауково-технічного співробітництва.
Черговимпотенційним програшем в динамізації українсько-словацького економічного інауково-технічного співробітництва 1990-х років стала невдача спільних зусильУкраїни і СР по вступу української сторони до Центральноєвропейської асоціаціївільної торгівлі (CEFTA). Цебагатостороннє субрегіональне міжнародне економічне об'єднання було створено в1993 р. У 1996 p. CP запропонувала Україні підтримкувходження до цієї зони вільної торгівлі. Але необхідними умовами повноправногочленства держави в CEFTA булинаступні вимоги: членство в ГАТТ/СОТ, асоційоване членство в ЄС та підписанняугод про вільну торгівлю з кожною із країн-членів CEFTA [7.-С.1-32]. Незважаючи на те, щоУкраїна ще не виконувала цих основних вимог до кандидатів на вступ до CEFTA, українська і словацька сторонипочали вести активну підготовчу роботі з приєднання української держави до цієїАсоціації. Так, дані питання виносилися на розгляд робочої групи експертів16-19 січня і 13-15 березня 1996 p., обговорювалися на четвертому і п'ятому засіданнях міжурядової комісіїз питань економічного і науково-технічного співробітництва. Кроком вперед булопідписання під час робочої зустрічі урядових делегацій 6-7 березня 1997 р. в м.Ужгород Меморандуму про заходи щодо лібералізації умов взаємної торгівлі міжУкраїною та СР. У квітні 1997 р. розпочали роботу групи українських ісловацьких експертів з аналізу торговельно-економічних режимів двох країн дляпідготовки пропозицій щодо можливостей, термінів і графіків проведенняпереговорів про лібералізацію українсько-словацької торгівлі… Але надаліспільна діяльність обох сторін з підготовки вступу України до CEFTA припинилася. Українська сторона об'єктивноне була спроможна забезпечити в прискореному темпі набуття членства в ГАТТ/СОТ,асоційованого членства в ЄС, як необхідної вимоги до кандидатів на вступ вАсоціацію. А СР, переорієнтувавшись в 1997-1998 р. у східному напрямку напріоритетний розвиток співробітництва з Росією поступово втратила інтерес долобіювання вступу України в CEFTA. Тобто, спроба підняти на вищий і багатосторонній рівень хоча бзовнішньоторговельне співробітництво та перейти до режиму вільної торгівлі вукраїнсько-словацьких економічних відносинах другої половини 1990-х роківзавершилася безрезультатно.
2.3Проблеми інвестиційного співробітництва України і Словацької Республіки
Складнимдля українсько-словацького міждержавного економічного співробітництва 1990-хроків виявився перехід і до інших вищих форм господарської співпраці, таких якреалізація спільних інвестиційних проектів та забезпечення взаємного серйозногозростання прямих іноземних інвестицій в національні економіки. Причому в1990-ті роки тут існували і існують серйозні проблеми як на макрорівніміждержавного українсько-словацького господарського співробітництва, так і намікрорівні — в безпосередній взаємодії суб'єктів господарської діяльності.
Складністьукраїнсько-словацького співробітництва 1990-х років в інвестиційній сфері наміждержавному рівні була значним чином зумовлена негативною спадщиною,отриманою від минулої «соціалістичної економічної інтеграції» врамках Ради Економічної Взаємодопомоги". Найскладніші проблеми для Україниі СР виникла навколо незавершеного гігантського будівництва Криворізькогогірничо-збагачувального комбінату (КГЗК), який зараз є найбільшою і найдорожчоюнедобудовою в цілій Європі.
У1983 р. в Берліні була підписана багатостороння угода країн-членів РЕВ проспівробітництво у спорудженні КГЗК. В 1985 р. почалося спорудженняінфраструктури, а в 1986 р. практичне будівництво комбінату. Багатосторонні домовленостів цій сфері були доповнені двосторонніми договорами СРСР із європейськимикраїнами РЕВ. 24 вересня 1986 р. підписано міжурядову угоду між СРСР і ЧССР проспівробітництво в будівництві КГЗК. Однак, після революції 1989 р. та змінирежиму, чехословацька влада 16 квітня 1992 р. схвалила рішення про припиненнядержавної участі в будівництві комбінату і оголосила тендер на продаж правачехословацької сторони на інвестування в це будівництво. 27 грудня 1992 р. задекілька днів до припинення чинності федерації та усамостійнення СР і ЧР булопідписано договір між урядом ЧСФР та Східнословацьким металургійним комбінатом(м. Кошице) про перехід на кошицьке підприємство прав на вкладенічехословацькою державою в спорудження чехословацької частини КГЗК кошти і научасть в подальшому будівництві. 16 лютого 1994 р. Україна і Словаччинапідписали міжурядовий протокол щодо спорудження КГЗК, який став додатком дорадянсько-чехословацької угоди від 24 вересня 1986 р
КабінетМіністрів України ще в 1992 р. створив спеціальну державну комісію з розглядупитань подальшого будівництва КГЗК, яка прийшла до висновку про доцільністьзавершення робіт, так як, наприклад, колишніми учасниками було завершено об'єктина 70-85%. Зокрема, словацька сторона виконала зобов'язання по будові на 75%.Надалі, однак, участь словацької сторони у будівництві КГЗК була тіснопов'язана із долею Східнословацького металургійного комбінату (абревіатурасловацькою — ВСЖ). 20 травня 1994 р. було укладено угоду між ВСЖ і КГЗК прореалізацію словацьким підприємством відведеної йому частки будівництва тапостачання в Кошице залізорудної сировини.
Ужев цей час Україна намагалася створити міжнародний консорціум для завершенняспорудження КГЗК. Переговори з цього питання українськими державними органамивелися також з Румунією і Болгарією. Румунська сторона, зокрема, незаперечувала проти створення такого консорціума у формі спільного підприємства.Тому і словацьким учасникам було запропоновано в 1996-1997 pp., вперше — під час зустрічіпрем'єрів України і СР у Високих Татрах в січні 1996 p. взяти участь у заснуванні ідіяльності спільного підприємства для завершення будівництва КГЗК [75.-С.205].Але невдовзі внутрішні проблеми самого ВСЖ унеможливили реалізацію такогопроекту.
ВСЖза сприяння уряду В. Мечіара був фактично приватизований групою менеджерівкомбінату на чолі з Олександром Резешем. Це приклад так званої «політичноїприватизації», яка відбувалася в 1994-1998 pp. в Словаччині. Поступово А. Резешсконцентрував у своїх руках і в руках членів родини контрольний пакет акційкомбінату. Але приватизовані таким шляхом провідні словацькі підприємства черезнеефективне управління нерідко банкротували. Що не оминуло й ВСЖ.
Наприкінці1998 р. фінансово-господарське становище ВСЖ погіршилося настільки, щобанки-кредитори оголосили дефолт комбінату за неповернутими кредитам борги.Консорціум словацьких і закордонних банків призначив кризовий менеджмент начолі з Габріелем Ейхлером для виводу ВСЖ із боргової кризи. Почався розпродажмайже 150 нерентабельних дочірніх підприємств ВСЖ, в т.ч. за кордоном.
Суб'єктивнимипричинами кризового стану ВСЖ були насамперед стратегічні помилки менеджменту іосновних власників комбінату. З-поміж них варто назвати наступні. Надмірніамбіції та неефективні фінансові затрати основних власників ВЖС — сім'ї А. Резешащодо можливості перетворення комбінату в транснаціональну корпорацію, яка боперувала щонайперше у Центрально-Східній Європі (ВСЖ на приватизаційномуконкурсі придбав угорський металургійний комбінат ДАМ-Дьордь, намагався ввійтидо складу акціонерів польського металургійного комбінату в Катовіце та рядучеських металургійних комбінатів). Велика диверсифікація виробничої тафінансово-господарської діяльності ВСЖ: крім основного — сталеплавильноговиробництва, кошти непродуктивно вкладалися у створення СП і дочірніхпідприємств за кордоном, не пов'язаних із металургією, власниками було куплено,наприклад, футбольний клуб «Спарта» (м. Прага) тощо. Розбазарювання іпривласнення коштів ВСЖ власниками контрольного пакету акцій. Сім'я А. Резеша перетвориласяв один із найбагатших кланів у Словаччині, придбала особисто для себенерухомість за кордоном, зокрема в Іспанії, парк престижних автомобілів талітаків для себе і комбінату, частину акцій ВСЖ ними було переведено на своїфірми в офшорні зони. Фінансування політики — ВСЖ був головним фінансовимспонсором РЗДС та В. Мечіара, а А. Резеш на парламентських виборах 1998 р.навіть безпосередньо очолив виборчий штаб «мечіарівців», позаяк самезавдяки «політичній приватизації» за сприяння В. Мечіара сім'я А. Резешаоволоділа в середині 1990-х років контрольним пакетом акцій ВСЖ.
Середоб'єктивних причин занепаду ВСЖ ключову роль зіграла загальна рецесіяметалургійного виробництва у світі наприкінці 1990-х років та планомірне йогозниження в країнах ЄС, техніко-технологічна відсталість основного виробництвакомбінату. «Резешовці» з середини 90-х років самі намагалися залучитиіноземних інвесторів для модернізації та розгортання нового виробництва на ВСЖ- створили у складі комбінату СП з фінськими фірмами. Але А. Резеш не допускавцих іноземних інвесторів до управління комбінатом. В 1997-1998 pp. він формально відійшов відкерівництва ВСЖ, передавши правління в руки т.зв.«кіндер-менеджменту», на чолі з сином Юліусом та групою його30-річних товаришів. Однак, застава частини пакету акцій «резешовців»банкам за отримані кредити, вимушений продаж та інтенсивна торгівля акціямикомбінату на ринку цінних паперів поступово підірвали роль сім'ї А. Резеша, якосновних власників ВСЖ. Підприємство стало неплатежеспроможним, томубанки-кредитори взяли над ним контроль.
Затаких умов говорити про ефективну участь ВСЖ у продовженні будівництва КГЗК немогло бути й мови. Представники словацького підприємства до того ж наукраїнсько-словацьких переговорах у жовтні 1999 р. в Братиславі зажадали відУкраїни повернення своєї частки, вкладеної в спорудження КГЗК. Вони оцінили їїв 44 млн. дол… СІЛА і вимагали негайно повернути в грошовій формі.
Епопеякризи ВСЖ завершилася вступом стратегічного іноземного інвестора — американської корпорації U.S.Steel до підприємства. В березні 2000 р. КабінетМіністрів М. Дзурінди, після тривалих переговорів із потенційними інвесторамиВСЖ, обрав американську фірму, як найбільш ефективного нового власникакомбінату. Але U.S.Steel погодилася викупити за 700 млн.дол., із розстрочкою платежу до 10 років та зарахуванням реінвестицій усплачену ціну лише основне — сталеплавильне виробництво комбінату потужністю до4 млн. т металу в рік. Дочірні підприємства і соціальні об'єкти американців нецікавили. Тому уряд СР пішов на поділ існуючого цілісного комбінату на двіюридичні особи: першу — новостворене підприємство U.S.Steel-Кошице і друге — залишену частину –ВСЖ.
Американськіінвестори не мали бажання вкладати кошти в криворізький довгобуд, а фінансовеслабий ВСЖ не мав можливості активізувати свою участь у будівництві КГЗК.Українська сторона, однак, продовжувала пропонувати Словаччині створитиакціонерне товариство на території України для завершення будівництва КГЗК.
19квітня 2000 p., однак, на засіданнікабінету міністрів Словаччини було схвалено рішення щодо: а) повного припиненняучасті СР у спорудженні КГЗК; б)офіційного виходу СР з усіх договорів,пов'язаних із будівництвом КГЗК.
Міністрекономіки СР Любомир Гарах на прес-конференції після засідання уряду заявив, щопричиною такого кроку Словаччини є невиконання Україною договірних зобов'язаньпо КГЗК. Водночас, Л. Гарах підкреслив, що уряд не буде брати на себе ніякихзобов'язань Східнословацького металургійного комбінату щодо участі вспорудженні КГЗК, позаяк це — приватно-корпоративна фірма, яка сама відповідаєза своїми договірними зобов'язаннями [30.-С.76-81]
Проблемаучасті словацької сторони і ВСЖ зокрема у будівництві КГЗК до теперішнього часузалишається предметом українсько-словацьких міждержавних переговорів. На 9-му і10-му засіданнях міжурядової комісії з питань економічного і науково-технічногоспівробітництва в 2002 р. представники України знову пропонували СР створити наукраїнській території підприємство з іноземними інвестиціями для завершеннядовгобуду. Але, на жаль, перспективи як завершення спорудження КГЗК, так іучасті в цьому ВСЖ -досить песимістичні. Наприкінці 2002 р. контрольний пакетакцій ВСЖ через словацький ринок цінних паперів викупила агресивна фінансовафірма «Пента» Це — група молодих словацьких гравців на ринку ціннихпаперів, які, зазвичай, або дешево купують підприємства з метою дорожчоїперепродажі їх після фінансово-господарського оздоровлення, або купуютьконтрольні пакети акцій на замовлення іноземних клієнтів. Тривалимінвестуванням і виробничою діяльністю «Пента» не займається. Змінавласників ВСЖ не дозволяє прогнозувати активної участі словацької сторони вдобудові КГЗК в Україні.
Впродовж1990-х років були приклади успішного інвестування словацьких фірм в Україні.Серед них варто назвати інвестицію «Хемосвіту» в Луцьку, денаприкінці 1996 р. за сприяння українського уряду словацькому інвестору вдалосявикупити 50% плюс 1 акцію підприємства Луцькпластмаса. На 1 січня 2001 рокуобсяг прямих словацьких інвестицій в Україні становив 43,3 млн. дол. США. За2000 рік він збільшився на 2,9 млн. дол. США, або на 7,1%. Характерною ознакоюрозвитку інвестиційної діяльності Словаччини в Україні за цей період є те, щобільшими темпами зростали інвестиції, спрямовані у виробничі галузі (9,5%).Причому типова вага словацьких інвестицій, спрямованих у підприємства, щовиробляють продукцію є однією з найбільших — 75,5% (в цілому по Україні 54,9%,в польських інвестиціях — 29,7%, в угорських — 23,4%).Одним з потужнішихсловацьких інвесторів — акціонерним товариством «Хемосвіт» — вкладенов спільні українсько-словацькі підприємства інвестиції близько 16 млн. дол.США. Підприємством «Мінер фін» вкладено в гірничодобувнупромисловість понад 20 млн. дол. США. В цілому по Україні було зареєстровано195 спільних підприємств за участю словацького капіталу, з яких 67, або 34,3%безпосередньо випускають продукцію
Однакна міждержавному рівні тісної координації інвестиційної діяльності абореалізації спільних інвестиційних проектів у 1990-ті роки було явно мало. Лишенаприкінці десятиліття Україна запропонувала СР взяти участь у транзиті каспійськоїнафти через новозбудований нафтопровід Одеса-Броди та системою нафтопроводів«Дружба». Українсько-словацькому співробітництву у транзитіенергоносіїв до Європи може сприяти і той факт, що газо- і нафтотранзитнусистему СР в 2001-2002 pp. приватизували могутні російські корпорації «Газпром» (ускладі російсько-німецько-французького консорціуму) та ЮКОС. Росіяни єпартнерами і України в новоствореному консорціумі з транзиту природного газу доЄвропи через українську територію. Але наскільки буде ефективною співпрацяУкраїни і СР в рамках таких багатосторонніх енергетичних проектів покаже час.
Неслід забувати, що позиція Словаччини з транзиту енергоносіїв тривалий час,особливо у другій половині 1990-х років не завжди була сприятливою для України.Уряд В. Мечіара в середині 1990-х років розпочав переговори з Москвою щодоможливості будівництва додаткової гілки від трансконтинентального газопроводу«Ямал-Західна Європа» з Польщі до Словаччини. Російська сторона вособі колишнього керівництва «Газпрому» виношувала плани будівництватакого газопроводу в обхід України, щоб позбавити українську державу вагомоїролі в газотранзиті. У 1999-2000 pp. уряд М. Дзурінди висловив підтримку російським планам і готовність СРвзяти участь у будівництві гілки «Ямал 2». Така позиція словацькоїсторони викликала серйозну напругу в українсько-словацьких міждержавнихвідносинах. У реальності, однак, «Газпром» не має коштів длямасштабного будівництва додаткових газопроводів. Тому ідея спорудженняросійсько-білорусько-польсько-словацького газопроводу в обхід території Українив 2002 р. втратила актуальність. Уроком є, що в майбутньому СР і Українаповинні уникнути поспішності в односторонньому прийнятті стратегічних рішень уважливих сферах економічного і інвестиційного співробітництва.

Розділ3. УКРАЇНСЬКО-СЛОВАЦЬКІ ЗВ'ЯЗКИ І ВЗАЄМОВПЛИВИ В ГУМАНІТАРНІЙ ІКУЛЬТУРНО-ДУХОВНІЙ СФЕРАХ
Міждержавнеспівробітництво України і СР у сфері культури, науки, освіти і захисту правнаціональних меншин має визначальне значення для формування дієвих механізміввзаємозбагачення духовної культури двох близьких слов'янських народів,збереження культурно-національної самобутності словацької меншини в Україні таукраїнської і русинської в Словаччині, формування мультикультурногосуспільства, наростання процесів взаємовпливу в сфері мистецтва і літератури тау всіх інших областях життєдіяльності. Становлення основ системиукраїнсько-словацького культурно-духовного співробітництва впродовж 1990-хроків відбувалося в загальному контексті розвитку як двосторонніх міждержавнихвзаємин, так і культурного будівництва і етнополітики в умовах незалежностіУкраїни і Словаччини.
Особливістюкультурно-духовних, наукових і міжетнічних зв'язків, однак, є їх багатовіковепідґрунтя, глибші історичні корені і ширша масова участь творчих еліт ігромадян у цьому виді українсько-словацького співробітництва. Позитивниммоментом співпраці двох народів у сфері культури, науки, освіти і правнаціональних меншин є значно нижчий рівень можливого негативного впливуміжнародних і міждержавних відносин та деяких політико-ідейних чинників навзаємодію культур націй та етнічних груп. Разом з тим, пізнання культурнихздобутків і традицій сусіднього народу, національних меншин взаємозближеннякультур надзвичайним чином сприяє формуванню клімату довіри і поваги вміждержавних відносинах.
Слідтакож підкреслити цивілізаційну ідентичність України і Словаччини, які з першихднів незалежності зголосилися до цінностей європейської цивілізації ієвропейської культури. Але, згідно із положеннями модерністської теорії«конфлікту цивілізацій», висунутої С. Гантінґтоном, Україна іСловаччина знаходяться на т. зв. цивілізаційному розлом, який проходить зпівночі на південь від Скандинавії до Адріатики, зокрема, відокремлюючигреко-католицькі західноукраїнські землі від східноукраїнських — православних.Тому Західна Україна, як і Словаччина та інші держави Центрально-СхідноїЄвропи, належить за цією теорією до західної цивілізації. Сучаснийамериканський дослідник вважає, що цій цивілізації в Європі протистоятьправославна і мусульманська цивілізації. В основу такого новітньоготрьохмірного поділу Європи (а світу — на 8 цивілізацій) С. Гантінґтон поклавкультурно-цивілізаційні відмінності. Песимістичними є прогнози американськоговченого, щодо найбільшої імовірності виникнення конфліктів на межі стикуванняцивілізацій [77.-С.21,24].
Алереальна практика навіть українсько-словацького культурного співробітництва1990-х років засвідчила, що попри гантінґтонівські нібитокультурно-цивілізаційні відмінності відбувалося не дистанціювання, а культурнезближення двох народів. І далеко не за рахунок лише взаємодії «цивілізаційнеблизьких» західноукраїнських областей із Словаччино, а, навпаки, завдякипереважно співробітництву на міждержавному рівні.
3.1Українсько-словацькі культурні, наукові і освітні взаємозв'язки
Які вся система міждержавних відносин України Словаччини в 1990-ті роки,двохстороннє культурне співробітництво поступово позбулося заідеологізованоїбази, характерної для попереднього комуністичного режиму. Культурні зв'язки прицьому не зазнали руйнації організаційних структур співпраці, характерної длядеяких інших областей відносин. Тому вони еволюційне продовжувалися. Неминучим,все ж, виявився перехідний етап межі 1980-1990-х років у історії новітньогоукраїнсько-словацького культурного співробітництва.
Документзазначений в збірнику документів “Україна на міжнародній арені”[75.-С.215],засвідчує, що ще в серпні 1989 р. було укладено Договір про співробітництво міжМіністерством культури Української Радянської Соціалістичної Республіки іМіністерством культури Словацької Соціалістичної Республіки на 1989-1991 pp. Це — єдиний відомий нам конкретнийукраїнсько-словацький документ, підписаний у відповідності із міжурядовимидомовленостями з травня1998 р.
УСтатті 1 Договору традиційно для документів того періоду стверджувалося, щоміністерства культури сприятимуть культурному співробітництву між Україною іСловаччиною, «спрямованому на залучення широких мас трудящих до досягненькультури”. Однак, наступні статті Договору були більш прагматичними іконкретними. Так, в Статті 2 визначалися по 14 закладів культури і мистецтвадвох країн, між якими встановлювалося безпосереднє співробітництво. З-поміж нихбули наступні пари: Музей історії Києва — Музей історії Братислави; Українськийдержавний музей історії Великої Вітчизняної війни 1944-1945 pp. — Музей Словацького національногоповстання (м. Банська Бистриця); Державний академічний театр опери і балету їм.Т.Г. Шевченка — Опера Словацького національного театру; Дніпропетровський театропери і балету — Театр Й.Г. Тайовського з Банської Бистриці; Державнийакадемічний український драматичний театр ім. М. Заньковецької зі Львова — Українськийнаціональний театр з Пряшева та інші. Державна Республіканська бібліотека м. Київбула включена як у вказаний список — партнером Державної наукової бібліотеки зПряшева, так, згідно із Статтею 6 щодо спільної бібліотечної діяльності, іпартнером Бібліотеки Матиці Словенської (м. Мартин) [74.-С.219]
Міністерствакультури України і Словаччини, як видно з тексту Договору від 21 серпня 1989 p., домовилися також про щорічнийобмін двома тематичними виставками (Ст.З), співробітництвогастрольно-концертних організацій „Укрконцерту“ і»Словаколконцерту" (Ст.4), обмін самодіяльними колективами,культосвітніми працівниками та інше (Ст.5). У сфері кінематографії,розглядалася можливість проведення кінофестивалів у годному із міст України іСловаччини, спільне виробництво кіно продукції тощо (Ст.7).Загалом,українсько-словацький Договір про культурне співробітництво від 21 серпня 1989р. був виваженим і не занадто заідеологізованим документом з конкретнимипрактичними завданнями. Зроблений нами вище детальний виклад його зміступояснюється тим, що основні положення вказаного Договору, як показує аналіздокументу і надалі лягли в основу ряду двосторонніх українсько-словацькихдокументів 1990-х років про співробітництво у сфері культури.
Започаткованіна базі положень Договору та існуючі з попереднього часу широкі безпосереднізв'язки між культурними установами України і Словаччини у більшостіпродовжувалися і на етапі незалежності двох держав. Це і є ще одним позитивомукраїнсько-словацького культурного співробітництва. Безпосередні зв'язкитворчих колективів, обміни, гастролі, стажування тощо мали місце постійно. Так,в 1988 р. в Україні на гастролях побували симфонічний оркестр Кошицькоїконсерваторії, струнний квартет Словацької філармонії. Група українськихартистів відвідала Пряшівський театр. Режисер із Словаччини І. Іванчо поставиву Закарпатському обласному музично-драматичному театрі п'єсу словацькогодраматурга Я. Калоша «Дім для молодшого сина». Відбулися виставкитворів закарпатських художників у м. Кошице, а східнословацьких -у м. Ужгород.У вересні 1988 р. широка культурна програма за участі словацьких митців булапредставлена на традиційних Днях Братислави в м. Київ. У 1989 р. в київськомуДержавному музеї образотворчого мистецтва експонувалася виставка «Живописі музика в творчості словацьких художників і музикантів», а всхіднословацькому м. Требішов — виставка закарпатських художників. В 1990 р. вКиєві працювала виставка творів О. Новаківського з колекції пряшівськогопрофесора М. Мушинки. Наступного року — на щорічному огляді «Маковицькаструна — 91», присвяченому 750-річчю міста Бардейов, на запрошення Союзурусинів-українців — організатора фестивалю виступив вокальний ансамбльЛьвівського політехнічного інституту. Тернопільський театр ім. Т.Г. Шевченкавиступив з виставами перед глядачами в м. Пряшів [21.-С.87]
Поступовоформувалася міжнародно-правова основа українсько-словацького співробітництва вобласті культури. Невдовзі після усамостійнення України — уже на початку 1992р. був підписаний перший двохсторонній документ у цій сфері — Протокол прокультурне співробітництво між Міністерством культури України та Міністерствомкультури Словаччини.
Поштовхомдо розробки нової комплексної договірної бази співробітництва України уже ізнезалежною Словаччиною в сфері культури став візит президента СР М. Ковача доКиєва в червні 1993 p.,підписання генерального українсько-словацького договору про співробітництво ідобросусідські відносини та переговори словацької делегації з українськоюстороною про всі аспекти співпраці.
Спеціальначастина Договору про добросусідство, дружні відносини і співробітництво міжУкраїною та Словацькою Республікою, укладеного в Києві 29 червня 1993 р.присвячена питанням українсько-словацького культурного співробітництва. Якзазначається у Статті 16, сторони розглядають розширення та поглиблення традиційнихкультурних зв'язків… як природну потребу своїх народів. Вони зміцнюватимуть ірозвиватимуть співробітництво в галузі культури, науки, освіти таінформації." Держави зобов'язалися, що «сприятимуть розширеннюобмінів між творчими колективами, діячами мистецтва, спеціалістами, установамикультури та освіти на державному, регіональному та місцевому рівнях...”
Відразуж після завершення візиту за результатами українсько-словацьких переговорів нанайвищому рівні МЗС України направив центральним міністерствам і відомствампрограму-інформацію з конкретними завданнями щодо реалізації досягнутихдомовленостей. Міністерство культури України повинно було розробити подальшийплан співробітництва із Міністерством культури СР.[75.-С.215].
УправліннямиМіністерства культури України восени 1993 р. знову подали пропозиції з основнихнапрямків співробітництва для включення до проекту українсько-словацькогодокументу. 24 вересня 1993 р. Т. Бартакова направила підготовлений словацькоюстороною проект Договору. Вона у власноручному короткому листі, відправленомуфаксом до управління з міжнародних зв'язків Мінкультури України, досить цікавозауважила: „Дуже вибочаюся за тривале мовчання, але завжди було щось більшактуальне. Зараз актуальна Україна”.
Словацькийпроект ретельно аналізувався і обговорювався у всіх структурах українськогоміністерства. Цікаво, що в преамбулі словацького варіанту є посилання на нібитодіючу угоду про культурне співробітництво на базі чого й укладається данийдвохсторонній документ. Хоча, насправді, саме в цей час — 1993 р. у сферікультурного співробітництва між двома країнами ніякого чинногоміжнародно-правового акту і не було. Тому українські спеціалісти змінили цеположення в тексті проекту документу і зробили посилання на базовий українсько-словацькийдоговір про співробітництво. Українська сторона також відмовилася відформулювань — договір, угода в назві документу. Більш доцільним було йогоіменування, виходячи із змісту та короткостроковості дії -1994-1995 pp., планом співробітництва.
Впродовжгрудня 1993 р. — січня 1994 р. тривало погодження основних положень новогодвохстороннього плану співробітництва. З 14 по 18 лютого 1994 р. у Словаччиніперебувала делегація Міністерства культури України на чолі з міністромІ.Дзюбою. Під час перебування української делегації в СР міністрами двох країні був підписаний План співробітництва між міністерствами культури України іСловаччини на 1994-1995 роки [1.4.12.]. Українська делегація відвідала такожмісця компактного проживання українців у Східній Словаччині — Бардейов,Свидник, Пряшів, а 15 лютого 1994 р. — взяла участь у зустрічі з представникамиСоюзу русинів-українців Словаччини.
Однак,укладення нового плану автоматично не привело до пожвавленняукраїнсько-словацького культурного співробітництва. Навпаки, в 1994 pp. у цій сфері тривав застій, якийрозпочався ще в 1993 р. Поясненнями такого негативного стану могли бути складнівнутрішньополітичні процеси, які розгорнулися в обох країнах. Зокрема, вСловаччині: урядова криза, відставка Кабінету В. Мечіара та створеннятимчасового коаліційної влади весною 1994 p., a потім — осінні позачерговіпарламентські вибори. В Україні цього року відбувалися президентські вибори, щопривели до зміни глави держави. Здається, ці внутрішньополітичні катаклізми1994 р. на певний час майже паралізували двохсторонню взаємодію міністерств івідомств України та СР.
Незалежновід політичних потрясінь та бездіяльності галузевих міністерств двох держав,українсько-словацькі культурні контакти продовжувалися. Товариство “Україна»і Союз русинів-українців Словаччини з 24 по 27 лютого спільно провели Дніукраїнських фільмів на теренах компактного проживання русинів-українців уСловацькій Республіці. Цей традиційний фестиваль проходив у чотирьох містахСхідної Словаччини — Пряшеві, Медзилабірцях, Гуменному та Бардейові.Український кінематограф представляли кінорежисери Л.Осика — з фільмом«Гетьманські клейноди». Учні Ужгородської дитячої музичної школи ім.П.І.Чайковського з успіхом виступили на Міжнародному конкурсі юних піаністів ум. Кошице, де учениця 2-го класу О. Петрецька зайняла почесне третє місце. У40-ий раз у червні 1994 р. у Свиднику відбулося щорічне Свято культурирусинів-українців Словаччини за участі понад ЗО колективів з українських сілПряшівщини, а також гостей з-за кордону. Україну представляли: Закарпатськийнародний хор, музичний гурт «Соколи» та Прикарпатський ансамбль пісніі танцю «Верховина» з Львівщини. У Словаччині на гастролях побувавМукачівський російський драматичний театр з виставою О.Островського «Накаждого мудреца довольно простоты». З 21 вересня по 15 жовтня 1994 р.тривало гастрольне турне лауреатів Всеукраїнського фестивалю «Червонарута-93» по країнах Європи, в рамках якого відбувся виступ українськихартистів у Пряшеві.
Восени1994 р. процес українсько-словацької культурної взаємодії отримав неочікуванийпоштовх з боку українського зовнішньополітичного відомства. На політичнихконсультаціях між міністерствами закордонних справ України і СР словацькасторона гостро поставила питання про недоліки в двохсторонньому культурномуспівробітництві, що в кінцевому результаті дозволило пожвавити культурнізв'язки між Україною та СР у 1994-1995 рр.
Українськідержавні органи проаналізували стан виконання Плану українсько-словацькогоспівробітництва у сфері культури на 1994-1995 pp. та схвалили конкретні заходи пойого інтенсифікації, фінансово підтримали реалізацію міжнародних контактів.Крім того, розпочалася робота над новим двостороннім документом співробітництвау сфері культури. 23 січня 1996 р. під час переговорів урядових делегацій уВисоких Татрах було підписано Договір між Міністерством культури і мистецтвУкраїни та Міністерством Культури Словацької Республіки про співробітництво вгалузі культури, який залишається чинним до теперішнього часу.
Водночас,необхідно підкреслити, що в рамках механізму міждержавного співробітництва вкультурній і гуманітарній сферах інтенсивно розвиваються відносно самостійнінапрями взаємодії загальноосвітніх, спеціальних і вищих учбових закладівУкраїни і СР. Львівський національний університет ім. І. Франка підтримуєнаприклад тісні зв'язки із Бансько-бистрицьким університетом М. Бела. Збансько-бистрицьким університетом співробітничає з другої половини іУжгородський національний університет. Крім того, УжНУ має договірні зв'язки ізсловацькими університетами в містах Кошице і Пряшів, Братиславськимуніверситетом ім. Коменського. В УжНУ вперше на Україні створено кафедру словакістики, викладання деяких предметів на якій ведуть словацькі вчені. Відповідно,українські вчені по взаємообміну викладають, наприклад, в Пряшівськомууніверситеті. Регулярно здійснюється обмін групами студентів, насамперед, дляпроходження стажування і практики [71.-С.122-129]. Розвиткуукраїнсько-словацького наукового співробітництва сприяло укладення ще в 1993 р.угоди про співробітництво між НАН України та Словацькою академією наук, взаємневизнання обома сторонами документів про освіту та вчені ступені, видані вУкраїні та СР, угоди між Міністерством науки і освіти України та Міністерствомосвіти СР. Академічні заклади двох країн також практикують регулярне здійсненняміжакадемічного обміну вченими, проведення спільних конференцій, науковихсемінарів та інших заходів. Так, наприклад Інститут історії України НАН Українита Інститут суспільних наук САН провели в 1996 р. в м. Ужгород спільний семінар«З історії та сучасного розвитку національних меншин в Україні йСловаччині: проблеми і шляхи досягнення національної злагоди»[19.-С.154-156]. Однак, наприкінці 1990-х років інтенсивність українсько-словацькогонаукового співробітництва суттєво знизилася. У той же час, позитивним моментомє завершеність механізму взаємодії України та СР у сфері культури, науки іосвіти через змішану міжурядову комісію. Уже з перших своїх засідань з середини1990-х років комісія схвалює план реалізації погоджених заходів, якийпередається на розгляд і затвердження кабінетам міністрів обох держав.Напередодні наступних засідань комісії, сторони, як правило, звіряють виконанняпогоджених раніше заходів. Такий підхід дозволяє чітко планувати і розвиватиукраїнсько-словацьку співпрацю в культурно-духовній, науковій та освітнійсферах.

3.2Проблеми гарантії прав національних меншин в українсько-словацьких стосунках
Вивченняпитань еволюції української та русинської меншин у Словаччині і словацької — вУкраїні української історіографією розгорнулося з початку 1990-х років. З-поміжробіт, виданих в Україні і СР впродовж останніх років щодо становища словацькоїнаціональної меншини в Україні та української і русинської — в СР іукраїнсько-словацького співробітництва з гарантії прав цих етнічних спільнот,логічно виділити декілька основних груп праць історичного таісторико-етнологічного характеру: перша — спеціальні монографічні видання,з-поміж яких заслуговують особливої уваги праці ужгородських вчених М. П. Макарита І.Л. Миговича [25.-С.207]; друга — матеріали різноманітних, в т. ч.міжнародних наукових конференцій і семінарів, деякі з яких були спеціальноприсвячені питанням національних меншин на прикордонних територіях України іСловаччини [43.-С.67-71]; третя — роботи словацьких вчених з історії тасучасності національних меншин в СР, насамперед публікації науковихспівробітників М. Гайдоша і С.Конечного Інституту суспільних наук САН з проблемукраїнської і русинської меншини в СР; четверта — дійсно конкретно-історична,-видання словацьких культурно-національних товариств в Україні — МатіциСловенської на Закарпатті, Ужгородського товариства словаків та інших,культурно-національних організацій української і русинської меншини в СР Союзурусинів-українців, Русинської Оброди та інших. Окрему групу робіт складаютьвидання щодо правових гарантій реалізації прав національних меншин в Україні таСР та етнологічні теоретичні розробки [26.-С.316]. Але публікацій щодопрактичного здійснення словаками в Україні і русинами та Українцями вСловаччині своїх прав — в українській історіографії поки що недостатньо. Томуавтор дисертації вважала необхідним висвітлити у 2-х спеціальних статтях деякіаспекти впливу двохстороннього співробітництва України і СР на становищесловацької меншини в українсько-словацькому прикордонні [68;71.-С.122-129].
Всистемі українсько-словацького міждержавного співробітництва 1990-х роківпроблеми гарантії прав національних меншин займали важливе місце і у деякімоменти, на жаль, заграли гальмуючу роль у розвитку двосторонніх відносин міжУкраїною і СР. Уже з перших років незалежності українська сторона удвосторонніх стосунках досить різко реагувала на специфічні процеси етнічногосамоусвідомлення та самовизначення окремих спільнот на межуючи прикордоннихтериторіях України і Словаччини. Особливо негативно Київ ставився до розколуукраїнськомовного населення Словаччини, насамперед Пряшівщини на українську ірусинську етнічні групи (національні меншини). Де-юре ці дві етнічні спільнотибулим визнані самостійними ще федеральною Чехословаччиною в 1991 р. під часпроведення загальнодержавного перепису населення. У 1996 р. уже незалежнаСловаччина офіційно визнала кодифікованою «русинську мову». Центральнідержавні органи вважали небажаним вплив цих внутрішньословацьких етнічнихпроцесів на сусіднє із Словаччиною Закарпаття. Як в СР, так і на прикордонних знею західноукраїнських територіях етап своєрідного «русинськоговідродження» розглядався Києвом виключно як прояв «політичногорусинства», котрий є виявом автономізму або і сепаратизму, що можезагрожувати суверенітету і територіальній цілісності молодої українськоїдержави. Негативним фактом, який підтверджував небезпідставність такихпобоювань українського державного центру став факт проголошення саме у столиціСловаччини — м. Братиславі опереткового «Уряду Підкарпатської Русі»,в якому були як лідери політичного русинського руху на Закарпатті, так і громадяниСР. Це серйозно зашкодило двохстороннім міждержавним відносинам і привело дотого, що тривалий час — і в 1993-1994 pp., і в другій половині 1990-х років співробітництво у справівзаємних гарантій прав національних меншин між Україною та СР майже булопаралізованим. На два роки (з 1998 р.) була взагалі заморожена роботаміжурядової українсько-словацької комісії з питань культури, освіти інаціональних меншин.
СпівробітництвуУкраїни і СР у міжетнічній сфері в 1990-ті роки заважало певним чином і доситьповільне впровадження в обох країнах загальноєвропейських норм гарантії правнаціональних меншин. Зокрема, визнання двома державами обов'язковості положеньрамкових конвенцій Ради Європи щодо захисту прав національних меншин іпідтримки мов національних меншин та регіональних мов тощо. Досить повільно ісуперечливо йшло також становлення українського і словацького законодавства,спрямованого на організаційно-правове регулювання міжнаціональних відносин.Проблемними для обох молодих держав у 1990-ті роки залишалися питання державноїмови і законодавчого регулювання у сфері використання мов через значну часткуугорців серед населення СР і росіян — в Україні. Тобто, в правовій сфері, в т.ч. щодо гарантій для національних меншин і для української, і для словацькоїдержави був впродовж 1990-х років був комплекс схожих нерозв'язаних проблем.Однак, українські державні органи набагато швидше, ніж словацькі, спробуваликомплексно вирішити питання, схваливши законодавчі положення з гарантії правнаціональних меншин. У 1991 р. українська держава декларувала рівні права всіх національностей,а в 1992 р. в Україні було схвалено спеціальний закон про національні меншини.Словацькі державні органи лише у 2002 р. визнали необхідність такого жзаконодавчого акту і почали розробку закону про національні меншини вСловаччині.
Системаміжетнічних стосунків та гарантій прав національних меншин в Україні післяздобуття нею незалежності регулюється цілісним комплексом законодавчих та іншихправових документів. Основними з-поміж них є наступні: Конституція України(06.1996), «Декларація прав національностей» (1.11.1991), ЗаконУкраїни «Про національні меншини в Україні» (25.06.1992), ЗаконУкраїни «Про біженців» ( 24.12.1993), Закон України «Прогромадянство України» (04.1997), Закон України «Про місцевесамоврядування в Україні» (21.05.1997) та ряд інших законодавчих актів.
Згідноіз положеннями українського законодавства, схваленого в 1991-2002 pp., представникам усіх національностейгарантуються рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права.Законодавчо забезпечуються права на всебічний розвиток національних меншин. Увідповідності із Статтею 11 Конституції України: «Держава сприяєконсолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості,традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійноїсамобутності всіх корінних народів і національних меншин України».
ВКонституції України закріплено також положення про заборону будь-якоїдискримінації представників національних меншин. Так, у Статті 24 вказано, що вУкраїні не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри,політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціальногопоходження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак,гарантуються рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права, свободарозвитку етнічної самобутності. А Статтею 10 Конституції гарантується вільнийрозвиток, використання і захист мов національних меншин в Україні.[Див.дод.6].
Щев перші роки свого незалежного існування українська держава забезпечилаформування законодавчої та іншої нормативно-правової бази, яка безпосередньорегулює становище і гарантію прав представників національних меншин в Україні. У1992 р. Верховною Радою України було схвалено спеціальний Закон України«Про національні меншини в Україні» (Закон 1992 p.). Мета цього закону, як вказуєтьсяв преамбулі його тексту — гарантування національним меншинам в Україні права навільний розвиток.
Статтею3 Закону визначено загальну і досить широку дефініцію «національнаменшина»: «До національних меншин належать групи громадян України,які не є українцями за національністю, виявляють почуття національногосамоусвідомлення та спільності між собою».
Такетлумачення поняття «національна меншина», закріплене положеннямиЗакону, має з одного боку не досить чіткі рамки, що з правового погляду незовсім позитивно. Але з іншого — вагомий плюс, так як жорстко не обмежуєможливість віднесення окремих громадян та їх груп до тих чи інших національнихменшин чи самоідентифікацію їх із приналежністю до таких меншин. Це також необмежує штучними правовими рамками громадянську ініціативу представниківнаціональних меншин і не стримує самостійну активність культурно-національнихтовариств.
Водночас,Стаття 11 Закону 1992 р. гарантує громадянам України право вільно обирати тавідновлювати національність. Примушення громадян у будь-якій формі до відмовивід своєї національності не допускається. Держава гарантує забезпеченняіндивідуальних прав представників національних меншин. Згідно із Статтею 1Закону «Про національні меншини в Україні», Україна гарантуєгромадянам республіки незалежно від їх національного походження рівніполітичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи, підтримуєрозвиток національної самосвідомості і самовиявлення. При цьому, при забезпеченняправ осіб, які належать до національних меншин, держава виходить з того, щовони є невід'ємною частиною загальновизнаних прав людини. Водночас,представники національних меншин, юс і всі громадяни України, повиннідотримуватися Конституції та законів України, оберігати її державнийсуверенітет і територіальну цілісність, поважати цінності державотворчогоукраїнського народу та інших національних меншин. Тобто, українськезаконодавство розглядає представників національних меншин насамперед якгромадян України і складову частину українського суспільства. Індивідуальніправа і свободи представників національних меншин забезпечуються державою натакому ж рівні, як і права представників титульної української нації. Разом зтим, в Україні законодавчо забезпечено і реалізацію колективних правнаціональних меншин. У Статті 6 Закону 1992 р. зафіксовано, що українськадержава гарантує всім національним меншинам права на національно-культурнуавтономію. Під такою автономією розуміється: користування і навчання рідною мовоючи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національнікультурні товариства, розвиток національних культурних традицій, використаннянаціональної символіки, відзначення національних свят, сповідування своєїрелігії, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масовоїінформації, створення національних культурних і навчальних закладів та будь-якуіншу діяльність, що не суперечить чинному законодавству.
Тобто,національно-культурна автономія, згідно із положеннями цього Закону 1996 p., зовсім не означає створенняокремих адміністративно-територіальних одиниць національних меншин, а охоплює восновному лише гарантію їх колективних прав в сфері культури і освіти тазбереження етноспецифіки меншин.
Напринципах гарантії колективних прав національних меншин законодавчо забезпеченотакож певні пільги для використання представниками меншин своєї рідної мови,поряд із державною — українською. Згідно із Статтею 8 Закону 1992 p., у роботі державних органів,громадських об'єднань, а також підприємств, установ і організацій, розташованиху місцях, де більшість населення становить певна національна меншина, можевикористовуватися її мова поряд з державною українською мовою.
Аналіззаконодавчої бази України щодо гарантії прав і розвитку національних меншинзасвідчує існування достатньої правової бази для збереження специфіки іневеликої словацької спільноти, представники якої мешкають в основному вприкордонній з СР Закарпатській області. Закарпаття є одним із найбільшполіетнічних за складом населення регіонів України. [71.-С.130].(Див.дод.3;4).
Чисельністьсловацької національної меншини скорочується. В останній час це пов'язано і звиїздом частини етнічних словаків з України до СР. Динаміка словацькогонаселення в Закарпатській області, згідно з офіційними даними переписівнаселення наступна: 1959 р. — 12 299 чол. (1,3% населення), 1970 р. — 9 573чол. (0,9%), 1979 р. — 8 245 чол. (0,7%), 1989 р. — 7 329 чол. (0,6%), 2001 р.- 5 695 чол. (0,5%)
Але,згідно з даними культурно-національних товариств словацької меншини, наЗакарпатті зараз проживає значно більше осіб словацької національності, ніжзафіксовано офіційною статистикою України, їх чисельність досягає нібито 15-17тис. чол. [21.-С.60]. Сучасне національне відродження словаків на Закарпаттірозпочалося із усамостійненням України і Словаччини. Важливу роль у ньомуграють культурно-національні товариства словаків краю. Найбільш авторитетнимисеред них є: Об'єднана культурно-освітня організація «Матіца Словенска наЗакарпатті», заснована у 1994 p., Товариство словаків Закарпаття імені Л. Штура, Ужгородськетовариство словаків, Обласне товариство словацької інтелігенції, Закарпатськеобласне культурно-просвітнє товариство словацьких жінок «Довіра» таінші.
Найбільшоюсловацькою культурно-освітньою організацією на Закарпатті є створена в м. Ужгородів листопаді 1993 року «Матіца Словацька», яка об'єднує насьогоднішній день вісім первинних організацій, розміщених в місцях компактногопроживання словацької меншини. Загальна чисельність цієї організації складаєблизько 300 членів. Вона має друкований орган на двох мовах — «Podkarpatsky Slovak», який висвітлює її роботу,розкриває проблематику сучасного стану словацької національної меншини як врегіоні, так і в Україні в цілому [6.-С.35-38]. Важливим засобом інформації длянаціональних меншин є радіо та телебачення. В січні 1996 року була створенаобласна об'єднана телерадіо редакція передач словацькою мовою. З 1993 року і донедавнього часу телепередачі виходили в ефір нерегулярно. Вказана редакціязараз має щоденну 30-хвилинну телепередачу «Словенські погляди», а нарадіо — кожну другу та четверту п'ятницю місяця на протязі 50-ти хвилинвиходить передача «Словацький калейдоскоп», а також 50-хвшшннаспільна передача з українською, угорською та румунською редакціями — «Радіо — 2000».
Обласнаоб'єднана телерадіо редакція словацьких передач разом з студією«Кошіце» Словацького телебачення, Національно-етнічною редакцієюСловацького радіо з м. Пряшева представляли на міжнародному фестивалі «Мійрідний край» відео- та радіопередачі, які показали життя словацькоїнаціональної меншини у Закарпатті.
Вгалузі культури словацької національної меншини також відбулися позитивнізрушення: активно розвивається народне самодіяльне мистецтво, а також народнедекоративно-прикладне мистецтво, співацько-танцювальні ансамблі. Щорічно«Матіца Словацька» та інші словацькі культурно-освітні організації вспівпраці із Закарпатським обласним управлінням культури проводять днісловацької култури під назвою «Slovenska veselica», а в співпраці з Середнянською дитячою школою мистецтвпроводяться конкурси народної пісні «Zlaty slavik», де приймають участьспівацько-танцювальні ансамблі з різних населених пунктів компактногопроживання словацької національної меншини [68.-С.115-116].
Культурно-національніорганізації словаків зіграли активну роль у відроджені словацького шкільництвав області. З 1991 р. в населених пунктах, де компактно мешкають словаки, — вТур'ї Реметах, Середньому, Глибокому, Великому Березному, Довгому та в кількохшколах Ужгорода було запроваджено факультативне вивчення словацької мови.Найбільш інтенсивно впроваджується викладання словацькою мовою в середній школіс. Сторожниця [25.-С.207]. У 1994 р. в Ужгородському університеті було створенословацьке відділення, а потім на його базі сформувалася кафедра словацькоїфілології УжНУ. Допомогу в підготовці національних кадрів надає СР, дездобувають вищу освіту понад 50 представників словацької національності ізЗакарпаття. На мовних курсах у СР кожен рік підвищують свій рівень знань 25вчителів і студентів.
Післяреволюції 1989 р. відбулися бурхливі і суперечливі процеси всерединіукраїномовного населення Словаччини. Раніше — в другій половині XX століття цілісна, визнана державоюяк єдина українська національна меншина розпалася на дві частини — українськута русинську [2; 6-8]. При цьому, кожна із груп почала ідентифікувати себесуттєво відмінною від іншої [2; 8; 20; 22; 42; 73.]. Культурно-національнаорганізація української меншини — Культурна спілка українських трудящих (КСУТ)ЧССР на межі 1989-1990 pp. розкололася і на початку 1990 р. частина колишніх її членів заснувалаСоюз русинів-українців Чехословаччини (СРУЧ), зараз — Союз русинів-українцівСловаччини (СРУС), зберігши до теперішнього часу в основному проукраїнськийхарактер цієї організації [28.-С.36-37]. У відповідь русинська течія створила вберезні 1990 р. нове культурно-національне товариство — Русинська Оброда.
Такимчином, українськомовне населення Словаччини, сконцентроване в основному наПряшівщині — у північно-східній частині країни, в 1990 р. розкололося іетнополітично, і організаційно. Лідери українофільського крила меншини вСловаччині визнають правомірність існування т.зв. культурного русинства, якрегіонально-історично обумовленої особливості автохтонного українськогонаселення. Але т. зв. політичний русинізм вважають загрозою для українськоїспільноти в СР, котра може привести до втрати нею національної ідентичності таетнічної спорідненості з українським народом. Лідери словацького русинізму,навпаки, підкреслюють, що русини не є частиною українського народу, асамостійним етносом (чи й народом) Центрально-Східної Європи. Слід підкреслити,що дані антагоністичні погляди притаманні в основному керівній верхівцікультурно-національних товариств і частині національної інтелігенції, а середрядової маси етнічної спільноти вони проявляються лише на рівні буденної самоідентифікації. Такі протилежні підходи верхівки українофільської тарусинофільської течій в СР, однак, не дають можливість двом групам українців уСловаччині конструктивно співпрацювати для збереження і розвитку національноїсамобутності етносу. Періодичне загострення протистояння лідерів двох течій маєне завжди сприятливий вплив навіть на міждержавні українсько-словацькі відносини.(Дивдод.5)
Згідноз даними перепису населення 2001 p., в Словаччині мешкало 24201 русин (0,5% населення) та 10814 українців(0,2% населення). У 1991 р. чисельність русинів у СР складала 17197 чол.(0,33%), а українців — 13291 чол. (0,25%). При цьому, згідно з даними перепису2001 p., 80% українців та 90%русинів Словаччини проживають на території Східної Словаччини — в Пряшівськомуі Кошицькому краї. Тут сконцентровані і їх основні культурно-національніінституції: товариства СРУС -в м. Пряшеві, Русинська Оброда — в м. Медзілаборце.
Розщепленняукраїнської національної меншини, поява в 1990-ті роки «політичногорусинізму» як у Східній Словаччині, так і в межуючій з нею Закарпатськійобласті України суттєво ускладнили міждержавну українсько-словацьку взаємодіющодо гарантії прав національних меншин. Взаємне співробітництво у сферігарантії прав етнічно споріднених материнським українському і словацькомународам меншин було передбачене спеціальною статтею базового договору проспівробітництво і добросусідство між Україною та СР (1993 p.). Механізмом такої взаємодії єдвостороння українсько-словацька комісія з питань національних меншин, освіти ікультури, її основні завдання визначені Положення про створення українськоїчастини цієї комісії, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України №212від 25 березня 1995 p., іпередбачають, зокрема, організацію роботи, пов'язаної з розробленням тареалізацією комплексних заходів щодо співробітництва між Україною та СР взабезпеченні прав осіб, які належать до національних меншин, сприяння створеннюнеобхідних соціально-економічних та інших умов для збереження і розвиткуетнічної, культурної, мовної і релігійної самобутності словацької національноїменшини в Україні та української національної меншини в СР [73.-С.86-100].
Напершому засіданні Комісії, яке відбулося в Києві 8-9 лютого 1995 p., було констатовано, що в Україні таСР в цілому забезпечено необхідні умови для задоволення культурно-освітніхпотреб осіб, які належать до словацької національної меншини на українськійтериторії та української національної меншини в Словаччині. Українська сторонапоінформувала, що в місцях компактного проживання словаків у Закарпатськійобласті навчання в початкових класах ведеться словацькою мовою, запровадженофакультативне вивчення цієї мови та історії Словаччини в ряді загальноосвітніхшкіл. В Ужгородському державному університеті створено відділення словацькоїмови та літератури. У книжковому видавництві «Карпати» функціонуєредакція словацьких видань. Газета «Вісті Ужгородщини» регулярнодрукує спеціальну сторінку «Словацький кур'єр». На цьому ж засіданнізасіданні Комісії українська сторона висловила стурбованість у зв'язку з тим,що «останнім часом у середовищі словацьких українців посилилася тенденціядо штучного поділу на русинів-українців та „власне русинів“, якпредставників „окремого слов'янського народу“… На територіїСловаччини відбуваються зібрання прихильників „політичногорусинства“, в т.ч. й громадян України, під час яких виголошуютьсясепаратистські заклики, спрямовані на порушення територіальної цілісності нелише України, а й Словаччини, деяких інших європейськихдержав»[73.-С86-100].
Словацькоюстороною, згідно з текстом Протоколу першого засідання Комісії, «буловзято до відома стурбованість Української Сторони». Вперше була викладенаофіційна позиція СР з цього питання: «Вона полягає в тому, щоетнокультурні аспекти життя української громади в Словаччині повиннірозв'язуватися на основі чинного законодавства, спираючись на демократичнізасади. Водночас політичні вимоги прибічників „політичногорусинства“, що можуть призвести до загострення громадянського протистоянняв українській громаді Словаччини, негативно позначитися насловацько-українських відносинах, не сприймаються найвищими державними чинникамиСловацької Республіки» [73.-С.93]. Було погоджено, що з цих питань сторонипокращать взаємне інформування та проведуть, у випадку необхідності,консультації з метою протидії небажаним ускладненням, вироблення єдинихпоглядів і позицій.
Нажаль, "єдиних поглядів і позицій" щодо т. в. «русинськогопитання» в українсько-словацьких міждержавних відносинах надалі так і небуло досягнуто, що мало деякий негативний вплив на загальний стан і динамікунасамперед політичного двостороннього співробітництва. Як вважає О. Дулеба,попри офіційні заяви чільних державно-політичних діячів України і СР, що встосунках обох країн нема спірних проблем, в українсько-словацьких відносинах1990-х років, принаймні, декілька разів саме з «русинського питання»виникла напруга, чи, як пише словацький політолог — "іскрило". О. Дулебапояснює небезпідставні претензії України щодо більш-менш позитивного ставленнядержавних органів СР до розвитку русинського руху в Словаччині декількомачинниками. Внутрішнім українським етнополітичним — стурбованістю Києва з появина початку 1990-х років автономістських і сепаратистських гасел«політичного русинства» в прикордонному із СР Закарпатті. Другим — зовнішнім фактором занепокоєння для України О. Дулеба вважає прихильнеставлення Росії до русинства. Правда, словацький вчений вказує, що підхід СР дорусинської проблеми як деструктивний фактор в українсько-словацьких стосункахбув актуальним лише впродовж 1993-1994 pp. Надалі нібито пронаціоналістськийуряд В. Мечіара (1994-1998 р.) припинив державну підтримку будь-якоїнаціональної меншини в СР [80.-С.67]. Але О. Дулеба суперечить сам собі, жали в2001 р. на міжнародній конференції знову йменував «русинське питання»серед «неофіційних» проблем сучасних українсько-словацьких відносин.Під неофіційними розуміються проблеми двосторонніх стосунків, які тривало вчуються,а, значить, не обговорюються і не вирішуються [80.-С98-110].
Аналізпротоколів подальших засідань Комісії другої половини 1990-х років засвідчує,що обговорення «русинського питання» обидві сторони намагалисяуникнути. Такий підхід, на наш погляд, був свідомим, позаяк позиції обох сторінне зблизилися і не було сенсу непродуктивно і безрезультатно дискутувати натакій основі. Умисне вилучення «русинської проблеми» з колаобговорюваних на засіданнях питань мало водночас декілька серйозних позитивів.По-перше, це дозволило Комісії сконцентруватися на вирішення конкретних питаньосвітнього і культурно-національного розвитку словацької меншини в Україні тарусинів і українців у Словаччині. По-друге, на певний час вдалося уникнутидеструктивного впливу «русинського питання» на загальний кліматукраїнсько-словацьких міждержавних відносин. По-третє, через серйозні проблемиофіційних державних органів Словаччини з тенденціями до автономізму в середовищімайже 600-тисячсної угорської меншини на півдні країни, зблизилися українськата словацька державницькі позиції щодо непорушності територіальної цілісності,суверенітету і невтручання у внутрішні справи незалежних держав. Тому впротоколах засідань Комісії другої половини 1990-х років послідовно фіксувалисявказані положення.
Зокрема,друге засідання Комісії (м. Братислава, 24 жовтня 1996 р.) констатувало, що:«дійова охорона національних меншин може бути забезпеченою лише за умовипослідовного визнання територіальної цілісності і недоторканості державнихкордонів. Комісія вважає за потрібне наголосити на неприйнятності будь-якихвимог щодо територіальної, адміністративної або будь-якої іншої формиавтономії, що базується за етнічним принципом, і одночасно відкидає будь-якіпрояви етнічного сепаратизму, оскільки згадані прояви можуть дестабілізуватиситуацію у регіоні Центрально-Східної Європи.» [60.-С.98-110].

ВИСНОВКИ
Становлення і розвиток системи українсько-словацького міждержавногоспівробітництва впродовж 1990-х років, як засвідчує здійснений нами в роботіконкретно-історичний аналіз цього процесу, мали системний характер. Тобто,еволюція різних напрямів, форм і видів відносин між Україною та Словаччиною іформування структури двостороннього міждержавного співробітництва в 1990-тіроки відбувалися під цілеспрямованим керівництвом держав і державних органів усіхрівнів, що в кінцевому результаті привело до виникнення цілісної, ефективнофункціонуючої системи двосторонніх добросусідських відносин та заклало основистратегічного українсько-словацького партнерства у стосунках між двома незалежнимидержавами. У цілому, міждержавні зв`язки України та СР в 1990-ті роки стабільнорозвивалися як відносини міжнародного співробітництва.
Розвитку системи партнерських міждержавних відносин головну роль граливищі органи державної влади У країни і СР. По-перше встановилися дієві контактиміж главами держав і урядів. По-друге, найбільш широкими і оперативними буликонтакти на рівні кабінетів міністрів, центральних відомств і міністерств.По-третє, Можна виділити три періоди становлення і розвитку системиукраїнсько-словацького міждержавного співробітництва на першому етапі розвиткудвосторонніх відносин 1990-х років: перший – перехідний або підготовчий період,який включає 1989- 1992 рр., коли продовжувалися у видозміненому виглядібагаторічні політичні, культурні, і економічні зв`язки попередніх років іводночас встановлювалися нові, як правило, неінституйовані контакти міжУкраїною і СР переважно “напівсуверенного” характеру; другий охопив 1993-1998 рр.,- період формування основ українсько-словацьких міждержавних відносинстратегічного партнерства, як перед цілеспрямованого формування системидвосторонньої взаємодії незалежних і суверенних держав, міцну базу якої заклавДоговір про добросусідство, дружні відносини і співробітництво між Україною таСловацькою Республікою від 29 червня 1993 р.; третій – період якісних змін,коли в 1999-2000 рр., внаслідок вичерпання в основному екстенсивних чинниківрозвитку, розгорнувся обопільний пошук оптимальних варіантів міждержавногоспівробітництва в нових умовах.
Система партнерського міждержавного співробітництва України і СР впродовж1990-х років формувалися в усіх областях двосторонніх відносин. Водночас,співробітництво між Україною та СР у кожній із сфер – політичній, економічній,та культурно-духовній має свою внутрішню структуру із взаємопов`язанимиелементами та рівнями. Основна увага в дипломній роботі була сконцентрована нависвітленні процесу становлення і розвитку співробітництва державних органівУкраїни та СР.
Проведений мною аналіз засвідчує, що в становленні і поступовоналагоджувалися зв’язки між регіональними, місцевими органами державної влади ісамоврядування, територіальними, місцевими органами державної влади і самоврядування,територіальними спільнотами на міжрегіональному рівні.
Проблематичним для українсько-словацького співробітництва 1990-х років,однак був той факт, що взаємодія на рівні глав держав певний час не маладостатньо регулярного та інституційного характеру. Після візиту президента СРМ. Ковача до Києва у 1993 р. сторони тривало не спромоглися підняти зустрічі нанайвищому рівні до рангу офіційних. Впродовж другої половини 1990-років обидвапрезидента зустрічалися і комунікували в основному на самітах глав держав Центральноєвропейськоїініціативи і на більш-менш регулярних зустрічах президентів країн ЦентральноїЄвропи. Однак перший офіційний візит до Словаччини Президент України Л.Кучмананіс лише в 2001 р.
При цьому, слід зазначити, що діалог між українським президентом і йогословацьким колегою – Р. Шустером досить продуктивний. Глава словацької державипостійно надає політичну підтримку Україні в її євроінтеграційних планах,розвитку зв`язків із загальноєвропейськими інституціями і трансатлантичнимиструктурами. Офіційні та робочі і неформальні зустрічі двох президентів суттєвоспряли прискоренню не тільки міждержавного співробітництва на рівні центральнихорганів влади двох держав, але й міжрегіональних, транскордонних зв`язків.
В цілому в українсько-словацьких міждержавних стосунках з дняпроголошення незалежності обох держав не існувало спірних проблем і протиріч. Зсамого початку відносини між Україною та СР мали добросусідський, партнерськийхарактер. Фактом є, що Україна першою з-поміж країн світу визнала незалежністьСР. У 1993 р. були зроблені перші конкретні кроки до створення солідноїміжнародно-правової основи двостороннього міждержавного українсько-словацькихвідносин, насамперед підписано базовий договір про дружбу і співробітництво.
На деякий час в 1993-1994 рр. були помітними прохолодні стосунки міждержавами, це пояснюється зміною влади і вибраного нового курсу. У 1994-1995рр. нова словацька влада на чолі з М. Мічіаром взяла курс на реалізацію новоїсхідної політики, проголосивши водночас принцип нейтралітету і позаблоковостіСР. Такий статус в середині 1990-х років фактично мала і Україна, котрадобровільно відмовилася від статусу ядерної держави. Схожість позицій обохдержав на міжнародній арені у той час створювала позитивне підґрунтя длярозвитку двостороннього співробітництва. Але уже на київських переговорахпроявився специфічний підхід словацького урядового керівництва до політичної ігосподарської співпраці з Україною. Зокрема, офіційна Братислава розглядала узовнішньоекономічних зв`язках Україну лише як “передмістядля проникнення словацьких товаровиробників на більш об`ємний російський ринок. Загалом ізовнішньоекономічна, і зовнішньополітична лінія СР все більше спрямовувалася наРосійську Федерацію. За спробою словацької економічної експансії на російськийринок з середини потрібно бачити і прагнення СР зменшити надзвичайно великийдля такої компактної економіки дефіцит у зовнішньоторговельному обігу з РФ –щорічно не менше 1 млрд. дол. США внаслідок імпортної залежності Словаччини відпоставки російських енергоносіїв. Але і за таких об`єктивних обставинекономічна і політична орієнтація СР на РФ відсувала питання співробітництва зУкраїною на другий план.
Серйозним кроком до кардинальної зміни українсько-словацької співпраці сталипереговори урядових делегацій на початку 1996 р. на Штрбському Плесі (ВисокіТатри). У спільній заяві прем`єрів Є. Марчука та В. Мечіара вказувалося напотенційно великі можливості співробітництва між Україною та СР, особливо уекономічній сфері. Але без врахування реальної ситуації в економіці обох країнглавами урядів було поставлено завдання збільшити майже вдвічі обсяг взаємноготоварообігу. Це завдання виявилося не реальним для виконання, тим більше вумовах глобальної економічної кризи 1997- 1998 рр. та колапсу російськогофінансового ринку, який неминуче досить суттєво відбилося на економіці Українита СР.
Таким чином, переорієнтація українсько-словацького міждержавногоспівробітництва з середини 1990-х років із політичних на економічні проблеми виявиласяне зовсім результативною. Навіть з світогосподарських об`єктивних причин різкаінтенсифікація двосторонніх економічних зв`язків була неможливою. При цьому,українська економіка знаходилася ще у стані глибокої системної кризи. А безстійких економічних інтересів сторони знаходили все менше і спільнихзовнішньополітичних інтересів.
З приходом до влади у 1998 р. нового уряду на чолі з М. Дзюріндоюпроголосив курс на вступ СР до НАТО і ЄС. В листопаді 2002 р. на Паризькому самітіНАТО Словаччина була запрошена до вступу в альянс, а на Копенгагенському саміті(грудень 2002 р.) – до Європейського Союзу. Повноправним членом НАТО і ЄССловацька Республіка стала вже в цьому році — 1 травня.
Тому зараз Словаччина має дещо інший статус на міжнародній арені, відміннийвід України. Можливість самостійного розвитку міждержавних зв`язків із Україноюпевним чином Словаччині регламентуватиме Брюссель. Гальмуюче діятимуть ще йінші негативні чинники, зокрема, нові східні – шенгенські кордони ЄС.
Така зміна геополітичного тла і нові умови можуть ускладнити практичнуреалізацію українсько-словацького партнерства. Та проаналізований нами досвідміждержавного співробітництва України і СР в 1990-ті роки засвідчує, щозапобігти стагнації двосторонніх українсько-словацьких стосунків можназдійсненням провідних спільних кроків з розбудови міждержавного співробітництвана всіх сформованих за минуле десятиліття напрямках і рівнях співпраці.
Проведені в дипломній роботі аналізу процесу становлення і розвиткусистеми українсько-словацьких міждержавних відносин в 1990-ті роки дозволяєзробити щодо цього наступі узагальнення, висновки і рекомендації:
Становлення і розвиток українсько-словацького міждержавногоспівробітництва впродовж 1990-х років мали системний характер: еволюція різнихнапрямів, форм і видів відносин між Україною та Словаччиною відбувалися підцілеспрямованим керівництвом держав і відповідних державних органів і вкінцевому результаті привела до формування цілісної системи двосторонніхдобросусідських відносин та заклала основи стратегічного українсько-словацькогопартнерства у стосунках між двома незалежними державами.
Упродовж 1990-х років сформувалися системи ефективної взаємодії міжосновними державними інституціями України і СР – парламентами і урядами,главами держав і урядів, міністерствами і відомствами та іншими структурамидержавної влади і органами самоврядування.
Разом з тим, зв`язки головних суб`єктів – структурних елементів системиукраїнсько-словацького міждержавного співробітництва мали в досліджуваний періодрізну інтенсивність і глибину.
Офіційні контакти глав держав першої половини 1990-х років обмежилисьтільки одним офіційним візитом президента СР М. Ковача в 1993 р. до України.Робочі зустрічі президентів двох країн стали більш-менш регулярними та інтенсивнимилише наприкінці 1990-х років. У 1999 р. відбулося три зустрічі українського ісловацького резидентів – Л. Кучми і Р. Шустера (15 червня 1999 р.; 10-11вересня 1999 р.; 30 листопада 1999 р.); 2000 р. – президенти мали дві зустрічіі переговори (19 квітня 2000 р.; 19 листопада 2000 р.). Ці інтенсивні іпостійні робочі контакти глав держав дозволили перейти до компромісних формспівпраці. З початку третього тисячоліття безпосередні контакти і переговорипрезидентів України та СР здійснювалися переважно в ході офіційних візитів.12-14 червня 2001 р. Л. Д. Кучма наніс перший офіційний візит до Словаччини, а1-3 грудня 2002 р. Р. Шустер відвідав з офіційним візитом Україну. Таким чином,співробітництво глав держав зараз є ключовою ланкою політичного діалогу міжУкраїною і Словаччиною.
Досить тісним уже з середини 1990-х років були прямі контакти міжкабінетами міністрів України і СР та главами урядів. У 1995-1997 рр.започаткована принципово нова форма співпраці урядів – регулярні зустрічі іпереговори міжурядових делегацій. Припинення регулярних зустрічей урядовихделегацій після 1997 р. варто вважати серйозною втратою для обох сторін і всієїсистеми українсько-словацького міждержавного співробітництва, слід зауважити,що така співпраця була унікальною формою міждержавного співробітництва Україниз країнами Центрально-Східної Європи. Тому вбачається доцільним відновленнятакої плідної форми взаємодії урядів для обох сторін і всієї системиукраїнсько-словацького міждержавного співробітництва.
Важливе місце у співпраці країн займають міністерства закордонних справ,які застосовують у своїй роботі методи регулярних консультацій, попередньоговияснення і узгодження позицій, організації візитів і переговорів глав тавідповідальних працівників зовнішньополітичних відомств тощо. Проте у роботіМСЗ України є помітні прорахунки, зокрема, це стосується відсутністю протидіїМЗС України планам СР — введення в 2000 р. для українських громадян “жорсткого”візового режиму.
Особливо важливу, якщо і незамінну роль у формуванні системи ікоординації міждержавного співробітництва України і СР з середини 1990-х роківзіграла діяльність Міжурядової українсько-словацької комісії з питаньторгово-економічного і науково-технічного співробітництва та Міжурядовоїукраїнсько-словацької комісії з питань національних меншин, освіти і культури.Як засвідчує аналіз результатів їх роботи за попередній період – це один ізнайбільш ефективних механізмів реалізації конкретних завдань двосторонньогоміждержавного співробітництва.
Позитивом, однак, слід вважати створення українсько-словацькоїміжпарламентської групи, яка повинна взяти на себе роль ініціатора такоординатора взаємодії законодавчих структур.
Чинники, які впливали на розвиток системи українсько-словацькогоміждержавного співробітництва в 1990-ті роки і будуть визначати його майбутнюеволюцію варто розділити на декілька груп. Це – головна група: системні абовизначальні системотворчі фактори. Вони мають внутрішньополітичний ізовнішньополітичний характер. Зокрема, з-поміж зовнішніх чинників важливусистемотворчу роль відіграють, з одного боку, як позитив, спільні для України іСР національно-державні інтереси щодо зміцнення миру і міжнародної безпеки тапрактична їх участь у створенні нової системи колективної безпеки і стабільностів глобальному і європейському вимірі; посилення євроінтеграційих процесів ірозширення ЄС та НАТ на Схід, з чим пов`язаний і основний – проєвропейськийкурс української і словацької зовнішньої політики; подальше поглибленнярегіонального і субрегіонального співробітництва; розвиток добросусідських,партнерських українсько-словацьких відносин. З іншого боку, ряд зовнішніхчинників гальмуюче діє на еволюцію двостороннього міждержавногоспівробітництва. Зокрема, дещо відмінне міжнародне і геополітичне становищеУкраїни та СР, належність до різних інтеграційних об`єднань і структур. У цьомусенсі найсерйознішою якісною зміною є вступ Словаччини до ЄС і НАТО, за реаліїтого, що Україна ще тривалий час знаходитиметься поза євроінтегаційними ітрансантлантичними структурами і залишатиметься членом СНД та інших міжнароднихоб`єднань на пострадянському просторі. Тому варто в українсько-словацькомуміждержавному просторі формувати такі механізми співпраці, які б не вступали впротиріччя із виконанням Україною і Словаччиною договірних зобов`язань передіншими державами-партнерами або їх об`єднаннями. Загалом, спільними іпогодженими діями обох сторін цілком можливо хоча б пом`якшити діюнесприятливих зовнішніх впливів на українсько-словацьке співробітництво.
На жаль, приходиться констатувати, що як і в 1990-ті роки головнимсистемним чинником гальмування українсько-словацьких відносин в найближчий часбуде комплекс складних внутрішніх факторів. Найбільш серйозні з-поміж них –суттєве відставання України від Словаччини у справі реформування економічної іполітичної системи, реального впровадження ринкових відносин та побудовидемократії і громадянського суспільства, наближення його за цимихарактеристиками до цивілізованих європейських стандартів дещо вищий.
У цьому сенсі партнерське співробітництво між Україною та СР може зігратипозитивну роль навіть у демократизації українського суспільства. Для сучасноїУкраїни представляє значний інтерес досвід Словаччини із динамічної змінихарактеру внутрішньополітичних перетворень наприкінці 1990-х років тарадикальної переорієнтації зовнішнього курсу словацької держави. Саме цедозволило СР в надзвичайно короткий період часу, з історичного погляду,наздогнати інші держави Вишеграду в процесі інтеграції до загальноєвропейськихструктур. Україні зовсім не завадило б використання позитивних моментівінтеграційного досвіду СР та словацької стратегії і практики прискореннянаближення до ЄС і НАТО.
Конструктивна, погоджена і послідовна робота з подальшого зміцнення івдосконалення міждержавного співробітництва України і СР об`єктивно необхіднанавіть в силу того, що ці держави географічно розташовані поряд. І, може, ненастільки важливо, чи будуть їх стосунки формально йменуватись стратегічнимпартнерством. Але за суттю вони мають залишатися дійсно партнерськими надовготривалу перспективу – рівноправними, добросусідськими відносинамиспівробітництва двох незалежних європейських держав.

ЛІТЕРАТУРА
1.   Арон Р.Мир і війна між націями. Пер. з фран. – К.: МП “Юніверс”, 2000. – 668 с.
2.   БайцураА. Русини та українці? // Дукля. – 1997. — №6. — С.77-85.
3.   Бача Ю.За і проти. Про умови розвитку культури українців Чехословаччини після 1945року // Дукля. – 1990. — №2. – С.38-52.
4.   Біттнер О. На перехрестієвропнйських доріг (Словаччина) // Урядовий кур`єр. – 1998. – 18 липня.
5.   Бжезинский З. Великая шахматная доска.Господство Америки и её геостратегические империативы. – М.: Международныеотношения, 1999. – 256 с.
6.   Ванат І.Волинська акція. Обмін населенням між Чехословаччиною Радянським Союзом навесні1945 року. – Пряшів: Союз русинів-українців СР, 2001. – 256 с.
7.   Ванат І.Кілька штрихів до питання дослідження духовної культури українців Пряшівщини //Дукля. – 1997. — №6. – С.86-89.
8.   Ванат І.До питання про так звану українізацію русинів Пряшівщини // Нове життя. – 1998.- №50-51 (додаток). – С.1-32.
9.   ВашС.Владимир Мечіар:”Ухожу от вас с Господом Богом…” // Зеркало неделі. – 1998. –3-9 октября. С-5.
10.  Васильєва-Чикаленко Л.Д.Україна в міжнародних відносинах (1994-1996). – К.: Освіта, 1997. – 368 с.
11.  Віднянський С.В. У країна та“українське питання” в політиці Чехословаччини // Українська державність у ххстолітті. Історико-політичний аналіз. – К.: Політична думка, 1996. – С.177-198.
12.  Віднянський С.В. Українськепитання в зовнішньополітичних концепціях Чехословаччини (1918-1989 рр.) //Український історичний журнал. – 1997. — №1. – С.43-61.
13.  Віднянський С.В. Консолідаціяпрофспілкового руху в Чехословаччині. 1969-1975 рр. – К.: Наукова думка, 1979.– 212 с.
14.  Віднянський С.В., Брцький П.П. Україна як суб`єкт історії Європи у мунулому і в наші дні // Україна вєвропейських міжнародних відносинах. Нак. зб. – К.: Інститут історії УкраїниНАН України, 1998. – С.88-106.
15.  Віднянський С.В., МартиновА.Ю. Україна в постмодерній системі міжнародних відносин // Науковий вісникДипломатичної Академії України. – Випуск 5. Українська зовнішня політика тадипломатія: десять років незалежності. – К.: Дипломатична Академія України приміністерстві закордонних справ України, 2002. – С.221-229.
16.  Віднянський С.В., Сюсько І.М.Русини-українці в Чехословаччині: процес національного самоусвідомлення //Український історичний журнал. – 1991. — №5. – С.86-95.
17.  Вовканич І.І. Чехословаччинав 1945-1948 рр.: Нарис історії перехідного періоду. – Ужгород: Видавництво В.Падяка, 2000. – 352 с.
18.  Вовканич І.І., Гайдош М.Оптаційні процеси між Чехословаччиною і СРСР у перші післявоєнні роки //Науковий вісник. – Вип.2 – 1998.
19.  Вовканич І.І., Мадісон І.Українсько-науковий семінар “З історії та сучасного розвитку національнихменшин в Україні й Словаччині: прблеми і шляхи досягнення національної злагоди”// Український історичний журнал. – 1996. №5. – С.154-156.
20.  Вовканич І.І., Сюсько І.М.Сучасна словацька історіографія про українсько-русинську проблему в СР //Вісник Луганського державного педагогічного університету ім. Т. Г. Шевченка.№12. – Луганськ: ЛДПУ, 2000. – С.10-20.
21.  Гайніш Й.Й. Про стан іперспективи розвитку словацької національної освіти на Закарпатті // Кордониєднання. Проблеми міжетнічних відносин у Карпатському Єврорегіоні. – Ужгород:Карпати, 2001. – С.60-61.
22.  Гнать І. Ноєві нащадки і їхнащадки під Бескидом (Після ітродукції – про карпаторосів О. Солженіцина) // Дукля.– 1999. — №2. – С.39-44.
23.  Деятельность обществ дружбы с СССРвстранах социалистического содружества. – К.: Наукова думка, 1987. – 287 с.
24.  Демони миру та боги війни.Соціальні конфлікти посткомуністичної доби. – К.: Політична думка, 1997. – 508с.
25.  Етнічні меншини Східної та ЦентральноїЄвропи: компаративний аналіз становища та перспективи розвитку. – К.: ІНТЕЛ,1994. – 207 с.
26.  Євтух В.Б. Етнополітика вУкраїні: правничий та культурологічний аспекти. – К.: Фенікс, 1997. – 316 с.
27.  Івченко О.Г. Україна всистемі міжнародних відносин: історична ретроспектива та сучасний стан. – К.:РІЦ УАННП, 1997. – 688 с.
28.  Ілюк М. З`їздрусинів-українців Чехословаччини // Дукля. – 1990. — №2. – С.36-37.
29.  Ільченко В. Україна таСловаччина націлилися на мільярдний оборот // Урядовий кур`єр. – 1997. – 15 березня. – С.3.
30.  Історія південних і західнихслов`ян./ Ред.кол.Жебокрицький В.А., Дзюбко І.С., Кізченко А.Ф., Гранчак І.М. – К.: Видавництвокиївського університету. – 1966.- 387 с.
31.  Історія Центрально-СхідноїЄвропи. – Посібник для студентів історичних і гуманітарних факультетівуніверситетів. / За ред. Л.Зашк ільнякою – Львів: ЛНУ ім. І.Франка, 2001.- 660с.
32.  Історія південних і західнихслов`ян./ Ред.кол. Гранчак І.М.,Кізченко А.Ф., Чорній В.П. – К.: Вища школа. – 1987. – 448 с.
33.  Интернациональное сотрудничество КПССи КПЧ: история и современность / Ин-т марксизма-ленинизма при ЦК КПСС, Ин-тмарксизма-ленинизма ЦК КПЧ; Под общ. Ред. А.Г. Егорова, З. Снитила. – М.:Политиздат, 1984. – 455 с.
34.  История Чехословакии. Т.1/ Под.ред.Санчука Г.Е., Третякова П.Н. – М.: Издательство АН СССР. – 1956. – 415 с. с ил.
35.  История Чехословакии. Т.3/ Под.ред.Мельниковой И.Н., Недорезова А.И., Прасолова С.И., Шленовой Н.А. – М.:Издательство АН СССР. – 1960. – 662
36.  Калиниченко П.М., Колесник В.П.Граница дружбы и мира: о советско-польском приграничном сотрудничестве.1956-1979. – Львов: Издательство при Львовском государственном университетеиздательского объединения “Вищашкола”, 1980. –182 с.
37.  Кальвокоресси П. Мировая историяпосле 1945 года: в 2-х кн. – Кн.1. /пер с англ. – М.: Международные отношения,2000. – 592 с.
38.  Кальвокоресси П. Мировая историяпосле 1945 года: в 2-х кн. – Кн.2. /пер с англ. – М.: Международные отношения,2000. – 592 с.
39.  Колесник В.П. Интернациональные связитрудящих приграничных областей СССР и европейских социалистических стран. –Львов: Издательство при Львовском государственном университете издательскогообъединения “Вищашкола”, 1984. – 176 с.
40.  Коппель О.А., Пархомчук О.С.Міжнародні системи. Світова політика. – К.: “ФАДА ЛТД”, 2001. – 239 с.
41.  Крушко С. Оптанти. Збірник статей,спогадів, документів та фотографій. – Пряшів: Координаційний комітетреоптантів, 1997. – 272 с.
42.  Лаба І. Непрості проблеми українцівСловаччини // Шлях перемоги. – 2002. – 9 січня. – с. 11.
43.  Лаба І. Союз русинів- українцівСловаччини та питання прикордонного культурного співробітництва // Кордониєднання. Проблеми міжетнічних відносин у Карпатському Єврорегіоні. – Ужгород:Карпати, 2001. – С.67-71.
44.  Летопись важнейших событийсоветско-чехословацкой дружбы и сотрудничества (1944-1984)/ Отв.ред. Г.И.Шманько. – К.: Науковадумка. – 1986. – 200 с.
45.  Макара М.П., Мигороч І.І.Закарпатський соціум: етнологічний аспект. – Ужгород: Патент, 2000. – 160 с.
46.  Марциновський А.Брати-словаки – гості Верховної Ради // Голос України. – 1996. – 2 березня. –С.8.
47.  Мельникова І.М. Україна увзаємовідносинах з прикордонними державами Центрально-Східної Європи: створенняміжнародно-правових підвалин добросусідства і співробітництва (90-ті роки) //Україна в європейських міжнародних відносинах. Науковий збірник. – ІнститутісторіїУкраїни НАН України, 1998. – С.59-87.
48.  Мельникова І.М., Пруниця С.Ю.Соціалістична Чехословаччина. – К.: Політвидав України, 1976.
49.  Международные экономические отношения. / Подред. Н.Н.Ливенцева. – М.: МГИМО; РОСПЭН, 2001. – 512 с.
50.  Мігаш Й. Я вперше у життістав депутатом і відразу мене обрали головою парламенту (Бесіда) // ГолосУкраїни. – 1999. – 7 травня. – С.3.
51.  Міжнародні відносини тазовнішня політика (1980-2000 рр.): Підручник / Л.Ф. Гайдуков, В.Г. Кремінь,Л.В. Губернський та ін. – К.: Либідь, 2001. – 624 с.
52.  Мітряєва С.Націонольно-культурні товариства Закарпатської області. – Ужгород: ВидавництвоВ.Падяка,2001. – 164 с.
53.  Новопашин Ю.С. Новая региональнаяидентичность Центрально-европейских стран как научная проблема //Словяноведение. – 1999. — №3. – С.15-29.
54.  Основні напрями діяльностіСоюзу русинів-українців Словацької Республіки на наступний період (1995-1998)// Додаток до газети “Нове життя”. – 1995. — №1. – С.1-8.
55.  Новопашин Ю.С. Восточноевропейскиереволюции 1989 года: проблемы ызучения // Словяноведение. – 1999. — №4. –С.16-27.
56.  Передрій О.С., Сюсько І.М.Західне прикордоння – ворота в Європу // Політика і час. – 1994. — №3. –С.54-61.
57.  Передрій О.С., Сюсько І.М. Розлученняпо-чехословацьки // Політика і час. – 1993. — №3. – С.55-59.
58.  Поліологія поскумунізму: Політичнийаналіз посткумоністичного суспільства./ Кер.авт.кол. В. Полохало. – К.:Політична думка, 1995. – 417с.
59.  Постоловський Р.М. Проблемачехословацької демократії та її традицій в чеській, словацькій та зарубіжнійісторіографії // Слов`янський вісник: Міжвідомчий науковий збірник. Вип.1. –Рівне: РПУ, 1998. – С.22-37.
60.  Приходько В.О. Становлення ірозвиток українсько-словацьких взаємин // Дослідження історіїсоціально-економічного розвитку країн Центральної та Південно-Східної Європи:сучасний стан, прблеми, перспективи. – Ужгород: Патент, 1998. – С.98-110.
61.  Приходько В.О. Чехословаччинаі розвиток українсько-словацьких взаємовідносин: проблеми історіографії(1918-1998) // Закарпаття в складі Чехословаччини. Проблеми відродження інаціонального розвитку. – Ужгород: Патент, 1999. – С.111-128.
62.  Приходько А. “Ніжнареволюція” в Чехословаччині та формування нової і зовнішньої політики. –Ужгород: ГРРВВКІ, 1999. — 96 с.
63.  Политическая трансформация странЦентральной и Восточной Европы М.: «ИМЭПИ РАН», — 1997. – 135 с.
64.  Политический ландшафт стран ВосточнойЕвропы середини 90-х годов. Ред. Зудинов Ю.Ф., — М.: РАН Институтславяноведения балканистики, — 1997. – 261 с.
65.  Послереволюционная Восточная Европа:экономические ориентиры и политические коллизии, редактор Новопашин Ю.С., — М.:Избранное 1995. – 215 с.
66.  Проноза В.В., Сюсько І.М.Співробітництво України з державами Центрально-Східної Європи: регіональнийаспект міжнародної економічної інтеграції (90-ті роки) // Україна вєвропейських міжнародних відносинах. Науковий збірник. — К.: Інститут історіїУкраїни НАН України, 1998. – С.117-139.
67.  Революция 1989 года в странхЦентральной (Восточной) Европы: Взгляд через десятилетие. – М.: Наука, 2001. –204 с.
68.  Сергієнко Т. Білатеральні зв`язки словаків та українців. Історіята сучвсність // Міжетнічні відносини на Закарпатті: стан, тенденції і шляхиполіпшення. – Ужгород: ГРВВУСПІ, 2001. – С. 113-117.
69.  Сергієнко Т. Документальджерела з історї українсько-словацьких відносин 90-х років хх ст. // Науковийвісник Ужгородського національного університету. Серія: Історія. – Ужгород:Видавництво В. Подяка, 2002. – С.186-191.
70.  Сергієнко Т. Проблемиукраїнсько-словацького співробітництва: погляд словацьких вчених. //Регіональні студії. Науковий збірник. Випуск 4. – Ужгород: Ліра, 2002. –С.89-99.
71.  Сергієнко Т. Словацьканаціональна меншиа в двосторонніх українсько-словацьких відносинах // Carpatika-Карпатика. Випуск 17.Українсько-словацькі взаємини в галузі історії, літератури та мови. – Ужгород:УжНУ, 2002. – С.122-129.
72.  Токар М. Сторожниця. Сторінкиісторії суспільного та духовного життя. – Ужгород: Карпати, 1999. – 126 с.
73.  Туряниця В. стан, проблемиреалізації конституційних прав і свобод українською національною меншиною вСловаччині і словацькою в Україні та шляхи їх розв`язання // Carpatika – Карпатика. Випуск 17.Українсько-словацькі взаємини в галузі історії, літератури та мови. – Ужгород:УжНУ, 2002. – С.86-100.
74.  Україна на міжнародній арені.Збірник документів і матеріалів (1991-1995 рр.). У 2-х кн. / Упоряд. БудаковВ.В. та ін.; Відпов. ред. Удовенко Г.Й.; МЗС України. Кн. 1. – К.: ЮрінкомІнтер, 1998. – 736 с.
75.   Україна на міжнароднійарені. Збірник документів і матеріалів (1991-1995 рр.). У 2-х кн. / Упоряд.Будаков В.В. та ін.; Відпов. ред. Удовенко Г.Й.; МЗС України. Кн. 2. – К.:Юрінком Інтер, 1998. – 736 с.
76.  Україна і Європа (1990-2000рр.). Частина 1.Україна в міжнародних відносинах з країнами Центральної таПівденно-Східної Європи. Анотована історична хроніка // Мельникова І.М.,Євсеєнко І.В., Знаменська М.В., Мартинов А.Ю. – К.: Інститут історії УкраїниНАН України, 2001. – 308 с.
77.  Україна в сучасномугеополітичному просторі: теоретичний і прикладний аспекти: [Кол. моногр.] / Заред. Ф.М. Рудича. – К.: МАУП, 2002. – 488 с.
78.  Українська державність у ххстолітті. Історико-політичний аналіз. – К.: Політична думка. – 1996. – 436 с.
79.  Черній А.І., Черній В.А.Історія південних і західних слов`ян.В 3-х частинах.Частина 1,2,3.(віднайдавніших часів до кінця хх ст.). – Рівне: Рівненський інститутслов`янознавства Київського слов`янського університету – 1999. – 397 с.
80.  Duleba A. Ukrajina aSlovensko. Geopoliticke` charakteristiky vy`vinu a medzina`rodne` postavenieUkrajiny. Implikacie pre Slovensko. – Br.: Veda, 2000. – 402 s.
Додаток 1Таблиця 1. НомінальнийВВП України і СР та інших країн Центрально-Східної Європи в другій половині1990-х років (дол.США).Роки
Україна
49,7 млн.чол.)
Словаччіна
(5,4 млн.чол.)
Польща
(38,6 млн.чол.)
Чехія
(10,3 млн.чол.)
Угорщина
(10,2 млн.чол.) 1996 44,448 18,8 134,4 56,6 44,8 1997 50,150 19,4 143,1 56,5 45,6 1998 42,404 20,9 157,0 55,0 47,6 1999 25,1 18,6 154,6 53,6 48,2

Додаток2
Таблиця2. Зовнішня торгівля між СР і Україною (млрд. словацьких крон)Показник 1993 1995 2000 Експорт СР 4,300 5,672 6,796 Імпорт СР 4,686 3,739 8,737 Баланс СР -386 1,933 — 1,940

Додаток3
Таблиця.3. Зміна національного складу населення Закарпатської області за 1930-1989 pp. (згідно з даними переписів населення)Національність Чисельність, тис. чол. Частка в заг. чиселін.,% 1930 195 9 1979 1989 1930 1959 1979 1989 Все населення 725 920,2 1155,8 1245,6 100,0 100,0 100,0 100,0 в тому числі: Українці 450 686,5 898,6 976,7 62,1 74,6 77,8 78,4 Угорці 113 146,2 158,4 155,7 15,6 15,9 13,7 12,5 Росіяни 29, 6 41,7 49,5 - 3,2 3,6 4,0 Румуни 13 18, 3 27,2 29,5 1,8 2,0 2,3 2,4 Цигани - 5,0 5,6 | 12,1 - 0,6 0,5 1,0 Словаки 33* 12, 3 8,2 7,3 4,5* 1,3 0,7 0,6 Німці 13 3,7 3,7 3,5 1,8 0,4 0,3 0,3 Євреї 102 12,2 3,8 2,6 14,1 1,3 0,3 0,2 Білоруси - 0,9 2,3 2,5 - од 0,2 0,2
Інші
Національності 1 5,5 6,3 | 6,2 0,1 0,6 0,6 0,4
•Словаки і чехи разом

Додаток4
Таблиця.4. Національний склад населення Закарпаття згідно з даними перепису 2001 p.Національність Чисельність (чол.) Відсоток серед населення Співвідношення 2001 р. до 1989 р. (в%) Все населення 1254614 100,0 100,7 в тому числі: Українці 1010127 80,5 103,4 Угорці 151516 12,1 97,3 Росіяни 30993 2,5 62,7 Румуни 32152 2,6 109,0 Цигани 14004 1,1 115,4 Словаки 5695 0,5 77,7 Німці 3582 0,3 103,0 Євреї 565 0,05 21,4 Білоруси | 1540 0,15 61,1
Інші
Національності 4440 0,2 73,9

Додаток 5
Таблиця5. Українці-русини у складі населення Словаччини (згідно з даними переписівнаселення)Рік Кількість (тис. чол.)
Відсоток серед населення
(%) 1921 88,97* 3,0 1930 95,78* 2,9 1950 48,23** 1,4 1961 35,43** 0,9 1970 42,24** 1,0 1980 39,26** 0,8 1991 а) українці 13,281 0,3 б) русини 17,197 0,3 2001 а) українці 24,201 0,5 б) русини 10,814 0,2
Примітка:* українці і «руські»; ** — українці і росіяни (росіян близько 5-7 тис.чол)