Українсько-румунська зовнішньополітичнаконфронтація: територіальний, ідеологічний та дипломатичний аспект
Українсько-румунські відносини на початку ХХІ ст. знаходяться вепіцентрі міжнародної та громадської уваги. Значна частина дослідників,політологів, експертів з міжнародних відносин відзначає, що вони на сучасномуетапі набули ознак зовнішньополітичної конфронтації, яка відображається, восновному, на стані двосторонніх контактів. Фактично українсько-румунськийфрагмент міжнародних відносин сьогодні став вузловим елементом політичногонапруження в Центральній та Південно-Східній Європі. Тим паче, на фоні подійквітня 2009 р. у Республіці Молдова, більшість експертів схильна говоритипро агресивність зовнішньополітичної стратегії Румунії у східного напрямку.Весь комплекс українсько-румунських непорозумінь включає в себе як дипломатичнінатяки на територіальні претензії Румунії до України, так і розбіжності щодореалізації Україною різноманітних економічних проектів. Разом з проблемоюнаціональних меншин він набуває характеру латентного протистояння, в публічнійінтерпретації якого останнім часом все ясніше звучить підтекст ймовірноговійськового конфлікту. А тому вивчення цієї проблеми є надзвичайно актуальним ібажаним завданням як з наукового погляду, так й інформаційно-виховного.
Падіння тоталітарного режиму Н. Чаушеску та прихід до влади вРумунії демократичних сил у грудні 1989 р., а також проголошеннянезалежності України у 1991 р., внесли суттєві зміни вукраїнсько-румунські відносини. Перед румунським парламентом і урядом, політичнимипартіями і громадськими організаціями Румунії постала проблема розробки новоїстратегії двосторонніх стосунків. 8 січня 1992 р. Румунія визналанезалежну Україну, а 1 лютого 1992 р. встановила дипломатичні відносини знею [2, 237].
Після визнання Румунією незалежності України, 24 вересня 1992 рокубуло засновано Посольство України в Румунії. У грудні 2001 року було відкритоГенеральне консульство України у Сучаві. Одразу після встановленнядипломатичних відносин Генеральне консульство Румунії в Києві булотрансформовано у Посольство Румунії в Україні. У Чернівцях та Одесіфункціонують Генеральні консульства Румунії [4, 183].
Таким чином, на початку 90-х рр. ХХ ст. відбулось становленнядипломатичних контактів між Україною та Румунією, яке не супроводжувалосьпротистоянням, а навпаки, виявило зацікавленість обох сторін до налагодженнядобросусідських відносин. На сучасному етапі політичні контакти між двомакраїнами відбуваються як на рівні глав держав, так і на рівні глав урядів іміністрів закордонних справ. Президенти країн продовжують обговорювати шляхивирішення основних проблем які існують між Україною та Румунією. Важливиммоментом є також розширення співробітництва у економічній та культурних сферах[1, 143].
Проте відносини Києва і Бухареста можуть зіпсуватися, а Румунія,що раніше підтримувала приєднання України до НАТО, може переглянути своюпозицію. Питання в тому, що 2 березня 2009 р., в Бухаресті булизаарештовані румунський офіцер Флорічел Аким і громадянин Болгарії ПетарЗіколов, обвинувачені в шпигунстві на користь України. Румунські ЗМІ повідомилитакож про оголошення персоною нон-грата військового аташе українськогопосольства в Бухаресті, який отримував від підозрюваних секретну інформацію,зокрема що стосується об'єктів НАТО.
Офіційний Київ ці повідомлення не коментував, що викликало певнеобурення деяких політичних сил в Україні. Голова парламентського комітету з питань оборони та національноїбезпеки України, народний депутат А. Гриценко висловив думку, що Київ мавби відреагувати на дії Бухареста. «Якщо висилають два наших військовихдипломатів, так само два військові дипломати Румунії повинні бути вислані знашої країни», – заявив депутат. Слід зазначити, що подібна відповідь – симетричнеоголошення дипломатів персонами нон-грата – вважається загальноприйнятоюповедінкою держав в умовах шпигунських конфліктів. У випадку ж якщо держава,чий дипломат був висланий з країни-перебування, не реагує так само симетрично,це фактично прирівнюється до визнання своєї провини.
Румунська преса відзначилаще одну деталь у взаєминах України і Бухареста. На 25–26 лютого 2009 р.був запланований офіційний візит президента Румунії Траяна Басеску до Києва,який потім скасували без пояснення причин. Засоби масової інформаціїприпускають, що ці події були взаємозв'язаними – офіційний Бухарест нібито вжетоді знав про шпигунство.
Хоча Україна і Румунія –це країни які мають тісні співдружні відносини, проте існує багато іншихневирішених проблем. Гострі суперечності виникли також і щодо визначенняприналежності острова Зміїного в Чорному морі. Зростає напруження з приводубудівництва каналу Дунай-Чорне море [5, 12].
Однією з головнихпроблем сучасних українсько-румунських відносин – є проблема острова Зміїного,а саме – територіальний конфлікт, який виник між Румунією та Україною. У 2004році Влада Румунії звернулась з позовною заявою до Міжнародного суду проделімітацію континентального шельфу навколо острова Зміїного, а 3 лютого 2009року, Міжнародний Суд виніс рішення, з якого можна констатувати перемогуРумунії, оскільки….
Доцільно буде нагадати,що згідно додаткового договору «Про дружбу та взаємодопомогу», 1948 р., тапротоколу про уточнення лінії державного кордону між Румунією і СРСР, острівЗміїний перейшов до СРСР і був включений до складу УРСР. Також 27 лютого 1961 р.була підписана нова угода про режим радянсько-румунського кордону, співпрацю івзаємодопомогу в прикордонних питаннях між СРСР і Румунією, яка підтвердиланаявне розмежування цих двох країн і є чинною по сьогоднішній день. Це розмежуваннябуло підтверджено на конференції в Гельсинки у 1975 р., яка остаточновизначила і юридично визнала існуючи державні кордони, зокрема радянські ірумунські.
Після отриманняУкраїною незалежності почався новий етап україно-румунських відносин, в якому проблемаострова Зміїний отримала нове звучання: знову розгорнулась гостра боротьбанавколо українських територій. На початку 1990-х рр. в Румунії різкопосилюються велико-румунські настрої. Так, історики з румунської сторонинаполягають на тому, що острів історично належить до їхньої держави, що йогоісторія щільно і нерозривно пов’язана з румунською державою.
Наступним кроком урозвитку україно-румунських відносин мало стати підписання угоди проделімітацію континентального шельфу і економічних зон у Чорному морі. Дипломатиобох країн заявили, що рішення проблеми неможливе без урахування інтересів обохдержав. Отже питання перейшло в площину визначення статусу Зміїного, а не йогоналежності. У 1997 р. були встановленні принципи делімітаціїконтинентального шельфу у майбутньому, зафіксовані в міждержавній угоді увигляді обміну листами між міністрами закордонних справ. Позиція України вцьому плані базується на сучасних нормах морського права, а також конвенції ООН1987 року. Буквально після підписання договорів румунська сторона почаладискусію щодо статусу Зміїного: «Що це – скеля чи острів?» Від визначеннястатусу об’єкта залежить розмежування морського шельфу. За умови визнання йогоостровом він має право на ексклюзивну економічну зону та на територіальні водинавколо нього. Румунська сторона наполягала, що Зміїний не острів, а скеля.Основним аргументом є відсутність ресурсів води на острові та неможливістьжиттєдіяльності на острові без морського сполучення з «великою землею». В своючергу КМУ України, щоб закріпити статус Зміїного, затвердив комплексну програмуподальшого розвитку інфраструктури та провадження господарської діяльності нао. Зміїний та континентальному шельфі. Зараз на острові постійно проживаютьприкордонники, члени їх сімей, науковці, обслуга маяка, який функціонує ще з 19ст., також у липні 2006 року Одеська облрада ухвалила рішення про створення наострові Зміїному населений пункт Біле. А в листопаді 2007 року ПрезидентУкраїни врочисто вручив паспорти з відміткою про реєстрацію в селищі Білешістьом прикордонникам.
На острові відкритопошту, філію банку «Аваль», ретранслятор мобільного зв'язку, налагодженокабельний зв'язок. Починаючи з 2003 року, на острові постійно працюють вахтовимметодом науковці Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова.
16 вересня 2004 рокуРумунія передала на розгляд Міжнародного суду ООН питання про делімітаціюконтинентального шельфу і виняткових економічних зон між двома країнами. 3лютого 2009 року Міжнародний Суд вирішив, що Зміїний є островом, (для цьогоУкраїни приклала зусилля) але замість 200 миль економічної зони навколо нього,Україна отримала всього лише 12 миль, тобто можна констатувати фактичну поразкуУкраїни щодо морського шельфу. Влада Румунії представила в суді безліч «доказів»,один із яких абсолютно вже здивував Європу – вони представили себе «жертвамисталінських репресій» і зажадали назад «споконвічно румунські землі». Тобтотепер навіть невідомо, чого чекати від таких сусідів – адже Бухарест вжевідкрито на Бессарабію (теж «споконвічно румунські землі») поглядає. Марк Твенписав: «Купуйте землю – її більше не роблять». Румунія пішла іншим шляхом.Придбати накладно, а відібрати цілком можливо.
Після приходу до владив Румунії президента Т. Басеску, Президент України В. Ющенко у своємупривітанні колезі висловив сподівання на те, що у відносинах між Україною таРумунією буде відкрита нова сторінка, яка ознаменується розв`язанням проблемнихпитань українсько-румунських двосторонніх відносин у дусі партнерства тадобросусідства. Але попри це румунська сторона активізувала діяльність стосовновизнання о. Зміїний скелею, що надало б їй право привласнити цю територію. 16вересня 2004 р. Румунія звернулася до Міжнародного Суду ООН з проханнямпереглянути справу про делімітацію континентального шельфу виключнихекономічних зон між Україною та Румунією у Чорному морі.
3 лютого 2009 р.Міжнародний суд ООН в Гаазі вирішив територіальну суперечку між Україною іРумунією. Рішення Міжнародного суду ООН щодо розмежування шельфу в Чорному моріміж сторонами було компромісним, проте в деяких пунктах воно відображає більшепозицію Бухареста. Питання щодо Зміїного викликало чергову хвилю спекуляцій уукраїнській політиці, і під приводом програшу України у суперечці з румунамибув відправлений у відставку Міністр закордонних справ України В. Огризко.Почали лунати заяви про дипломатичну та територіальну поразку України. ПрезидентУкраїни В. Ющенко з приводу цього відзначив: «Ми не програли, черезміжнародне право ми знайшли відповідь, яка коштувала нам мільярди доларів заостанніх 15 років».
Міжнародний вердиктстав спробою залагодити багаторічну суперечку між двома країнами щодо морськоїмежі в Чорному морі. Той факт, що обидві сторони знайшли в собі сили правовимчином розв`язати острівне питання є позитивним аргументом на користь перспективвирішення проблемних питань дипломатичним шляхом. Однак, цим питаннямнепорозуміння між Україною та Румунією не вичерпуються.
Чергове загострення вукраїнсько-румунські відносини привнесли проблеми, пов`язані з будівництвомканалу в дельті Дунаю (Дунай-Чорне море), яке Україна розпочала в травні 2004 р.Румунія звернулася до міжнародних інстанцій з протестом проти поглибленняУкраїною гирла Бистре, заявляючи, що це може спричинити екологічну катастрофу.Українська сторона запевняла, що експертиза була проведена, і для прискореннясправи надала Бухаресту на ознайомлення всі необхідні документи. Звісно,причиною побоювань офіційного Бухареста був зовсім не екологічний «альтруїзм»,а можлива втрата монополії на проходження суден із Дунаю у Чорне море.
Ситуація ускладнилася узв`язку із розповсюдженням румунською стороною необ`єктивної інформації щодоекологічного стану у регіоні. На думку Румунії він міг погіршитись у разіпродовження будівництва судноплавного українського каналу [6, 497].
Для ознайомлення світовоїспільноти із суттю справи щодо каналу Дунай-Чорне море Україна презентувала на18-й сесії Міжнародної координаційної ради Програми ЮНЕСКО «Людина і біосфера»проект поновлення судноплавства в українській частині дельти Дунаю. Члени радипозитивно оцінили проект, наголосивши, що Україна виконала свої зобов`язання івжила заходів для посилення природоохоронної функції Дунайського біосферногозаповідника.
8 квітня 2009 р. Україна завершила будівництво майжедвокілометрової греблі на вході до Дунаю. Насип, що змінив перебіг річки дляпроходу суден по українському каналу, приймав президент В. Ющенко, якийвідзначив: «Ми затверджуємо свою геоекономічну, геополітичну присутність тут.Бо це найкращий, оптимальний варіант уніфікації із 7-м транспортнимєвропейським коридором, який дає простір для формування транспортних перевезеньна Кавказ, Середню Азію і далі на Схід».
Із здобуттямнезалежності в 1991 р. Україна зіткнулася з проблемою територіальнихпретензій Румунії, яка претендувала на «свої історичні території». Негараздитоились навколо земель Північної Буковини та Південної Бессарабії [3, 94].
Однією з недружніхстосовно України акцій стала ухвалена 28 листопада 1991 румунським парламентом«Декларація про референдум в Україні», в якій Північна Буковина, округи Герцата Хотин, а також південь Бессарабії (тепер це Чернівецька та частина Одеськоїобласті) були оголошені «румунськими територіями». У заяві містився заклик допарламентів та урядів інших країн у своїх актах про визнання незалежностіУкраїни не поширювати їх на згадані території [4, 187]. Різко негативна реакціяУкраїни змусили Румунію обрати помірковану позицію щодо територіальногопитання.
Однак, коли Румуніяпочала підготовку до вступу у НАТО, то Бухарест почав налагоджувати відносини зУкраїною. Основна причина полягала в тому, що від кандидатів на вступ до цієїорганізації вимагали обов`язкового врегулювання взаємин із сусідніми державами.Почалося встановлення дружніх відносин. У спільному договорі 1997 р. сторонипідтвердили як «непорушний» існуючий між ними кордон і зобов`язалисьутримуватися в майбутньому від будь яких замахів на нього. Румунська сторонаусвідомила безперспективність територіальних претензій до України, проте цепитання продовжує сьогодні залишатись актуальним в програмах деякихнаціоналістичних сил Румунії.
Набуття членства в НАТОу квітні 2004 р. вивело Румунію в геополітичній площині на порядок значновищий, ніж посідає Україна. Сучасна Румунія висловлює наміри і побажання якпредставник сильного воєнного альянсу [5, 14–15]. А тому Україна не маєможливостей впливу на Румунію за допомоги військово-політичного інструментаріюНАТО. Це ставить проблему вступу України до НАТО в площину усвідомленнястратегічних інтересів нашої держави, в тому числі і на українсько-румунськомудипломатичного фронті.
Інше питання, щопродовжує бути джерелом певної напруги у відносинах – це так звана проблемазахисту прав національних меншин. Час від часу в румунській пресі з'являютьсяпублікації про начебто серйозні утиски прав румунської національної меншини вУкраїні, про закриття румунських шкіл, заборону вживання румунської мови тощо.Звичайно, це робиться за схемою, згідно з якою слід якнайгучніше табезпідставно говорити про «примусову українізацію», щоб у міжнародної спільнотисформувалося уявлення про порушення прав національних меншин в Україні.
Проблема полягає втому, що румунська статистика всіх молдаван, що постійно проживають натериторії України, зараховує до румунів, приблизно так само, як іноді ототожнюютьукраїнців та росіян, хоча вони є окремими народами. Покладений в основутериторіальних претензій принцип етнічного розселення румунів, які начебтостановлять більшість населення на «спірних територіях», сьогодні не витримуєані наукової, ані публіцистичної критики.
У липні 2006 р. в. о. міністра закордонних справ УкраїниБорис Тарасюк та керівник зовнішньополітичного відомства Румунії Міхай РезванУнгуряну домовилися провести моніторинг на території України. Приводом сталипретензії Бухареста до Києва у систематичному порушенні прав громадян Українирумунського походження. Перший етап моніторингу був проведений вжовтні-листопаді 2006 року на території Чернівецької області України таСучавського повіту Румунії за участю експертів Ради Європи і ОБСЄ. Другий етапвідбувся у Закарпатській області України та повіті Марамуреш Румунії втравні-червні 2007 року.
Підбиття підсумків третього етапу україно-румунського моніторингу,яких проходив з 19 по 24 травня 2008 р. на південному заході Одеськоїобласті, міг бути зірваний через неконструктивну поведінку румунської сторони.Під час моніторингу румунська сторона намагалася перевести моніторинговийпроцес в політичну площину та здійснювала тиск на українську сторону,намагаючись схилити її до невизнанні існування молдавської національності.Зокрема, румуни неодноразово наполягали на тому, що вони не визнаютьмолдавського етносу як такого і вважають представників молдавської національноїменшини в Україні румунами.
За словами представників українського Міністерства закордоннихсправ, під час зустрічі із громадою с. Утконосівка Ізмаїльського районуОдеської області румунська делегація штучно створювала напругу, що викликалонегативну реакцію жителів села. Після цього спільна комісія була вимушенаприпинити моніторинг. Офіційний Бухарест звинувачення на свою адресузаперечував. Більш того, у висновках румунської сторони наголошується, що«українські чиновники намагалися обмежити діалог румунської делегації зпредставниками румунської общини». Таким чином, питання про права національнихменшин між Україною та Румунією продовжує залишатись відкритим та надуманим.Фактично воно використовується румунською владою для послаблення позиційУкраїни на міжнародній арені.
Отже, на сучасному етапі Румунія посідає важливе місце узовнішньополітичних інтересах України, що зумовлено багатьма факторами.Зокрема, суміжним кордоном, спільністю орієнтирів на європейську інтеграцію,широкими потенційними можливостями для розвитку взаємовигідноготорговельно-економічного співробітництва, а також проживанням у цих країнах,відповідно, української та румунської меншин. Проте, у відносинах двох державспостерігалась відкрита зовнішньополітична конфронтація у питаннях дотриманняправ національних меншин, статусу острова Зміїний, будівництва Україною каналу«Дунай – Чорне море», висунення територіальних претензій до України тощо.
Історія становлення та розвитку двосторонніх відносин міжофіційним Києвом та Бухарестом завжди була непростою та характеризуваласьнаявністю бурхливих дипломатичних баталій. Проте на українсько-румунськомунапрямку сьогодні нашою державою досягнуті певні результати, зокрема підписанаугода про режим державного кордону, здійснена делімітація континентальногошельфу, відновлений власний суднохідний канал «Дунай – Чорне море».Невирішеними залишаються, в основному, політико-ідеологічні питання щодопроблеми національних меншин та бажання Румунії приєднати свої «історичнітериторії». Сьогодні подібні виклики ставлять перед українською дипломатієюзавдання більш відповідально та консолідовано захищати національні інтереси.Найбільш перспективним методом для цього має стати пошук компромісу тавиведення за дужки заполітизованих та надуманих претензій та звинувачень.