Україно-румунські відносини

Зміст
Вступ
1. Історіографія питань взаємовідносин України та Румунії
2. Історичні аспекти україно–румунських відносин
2.1 Проблеми кордону
2.2 Етносоціальні питання увідносинах України та Румунії
3. Політично–економічнівідносини на сучасному етапі
3.1 Відносини у політичній сфері
3.2 Торговельно–економічні відносини
Висновок
Список використаних джерел
Додаток
Вступ
Ревізіїєвропейських кордонів після першої світової війни, до і під час Другої світовоївійни заклали складний історичний спадок у процес розвиткуукраїнсько-румунських відносин.
Падіння диктатуриЧаушеску, розпад Радянського Союзу зробили відносини між посткомуністичноюРумунією та незалежною Україною дуже непростими. Деякою мірою період допідписання договору 1997 р. можна визначити як міні-«холодну війну»між офіційним Києвом та Бухарестом. Підписаний в 1995 р. в Парижі Пакт миру тастабільності в Європі визначав українсько-румунські територіальні протиріччя заскладністю та небезпечністю аналогічним до румуно-угорських.
Існуюча ситуаціяпевною мірою пов’язана з історичним минулим двох країн. Різноетнічністьнаселення, рівень соціально-економічного розвитку і особливостікультурологічного характеру, разом з зовнішньополітичними відносинами, вженеодноразово призводили до спроб радикального вирішення суперечливих політичнихпитань в південно-східній Європі.
Актуальність темикурсової роботи. Актуальність роботи обумовлюється потребою вивчення таврахування досвіду процесів, які відбувалися в Україні та Румунії, який можебути корисним для розв’язання подібних проблем на сучасному етапі україно-румунськихвідносин, політичного та соціально-економічного розвитку обох держав. Важливимє й усвідомлення значущості впливу стосунків України і Румунії на перебіг тадолю подій на міжнародній арені. Висвітлення цих проблем стає можливим наоснові застосування комплексності методологічних підходів, які передбачають,зокрема, розгляд взаємовідносин України і Румунії в історичному аспекті,включаючи сьогодення.
Об’єктомкурсового дослідження є Україна і Румунія в контексті політичних тасоціально-економічних відносин.
Предметом дослідженняє політичне та соціально-економічне життя двох держав їх історичного розвиткута на сучасному етапів.
Хронологічнірамки дослідження охоплюють період 1920 – 2000 – х рр… ХХ ст.
Якщо казати протериторіальні рамки дослідження, то вони охоплюють території України таРумунії.
Отже, не маючиможливості вичерпно дослідити генезу політичних процесів на територіїзазначених держав, ми ставимо за мету зосередити увагу на вивченні головнихчинників взаємовідносин України та Румунії у різні проміжки часу та їх вплив назагальноєвропейську ситуацію. У зв’язку з цим поставлені та вирішуються такізавдання:
-       проаналізуватиетносоціальні стосунки між українцями та румунцями, визначити рівеньвзаємовідносин між ними на регіональному рівні;
-       вирішенняприкордонних питань у взамовідносинах України та Румунії державотворцями;
-       проаналізуватиосновні напрямки політичних стосунків між двома державами;
-       виявитиосновні напрямки торгово-економічних відносин України і Румунії до і післяприйняття Україною незалежності;
-       розглянутита з’ясувати основні положення договору 1997 року.
Структура роботи.Мета, предмет і завдання дослідження зумовили структуру роботи, яка складаєтьсязі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літературита додатку. Обсяг роботи – 31 сторінка, із них 26 сторінок основного тексту,бібліографія налічує 20 позицій і подана на 2 сторінках.
1.Історіографія питаньвзаємовідносин України та Румунії
З наукової точкизору об’єктивно розглянути україно-румунські відносини можливо лише на тлізагальноєвропейського політичного процесу, тобто необхідно їх проаналізувати нелише з точки зору двосторонніх контактів, а й у контексті регіональногоспівробітництва та чорноморської геостратегії, оскільки стабільнеспівробітництво між Україною та Румунією відповідає інтересам ЄвропейськогоСоюзу й Північноатлантичного альянсу, зміцнюючи новий устрій об’єднаної Європиу безпосередній близькості до вибухонебезпечних Балкан.
Стан науковоїрозробки досліджуваної проблеми аж ніяк не можна вважати задовільним. Основнийі найбільш вагомий недолік історіографічного характеру – це відсутністьфундаментальних історичних досліджень, в яких би ґрунтовно і послідовноаналізувався комплекс проблем суспільно-політичного змісту щодоукраїно-румунських відносин.
ДослідженняВіднянського С. безпосередньо присвячене характеристиці політичних процесів вУкраїні та Румунії. Дотримуючись тієї точки зору, що стосунки двох країн можутьперейти в конфліктогенний простір, автор зосереджує увагу на вивченніособливостей політичних систем країн. При цьому дослідник аналізує політичнуситуацію у безпосередньому взаємозв’язку з соціально — економічними відносинамив середині кожної з країн.
Важливою такожвбачається і стаття Василенка В., об’єктом дослідження в якій стали основніпринципи договору 1997 року, підписаного між Україною та Румунією.
Нараховується рядстатей як наукового, так і публіцистичного змісту, автори яких намагалися дативласну оцінку україно-румунським взаємовідносинам в різні проміжку часу.Зокрема це статті Бройде З..
Викликаютьінтерес і статті, автори яких оцінюють розвиток політичних подій в кожнійокремо взятій державі, а саме в Румунії — стаття Кияка Т.; проблемні аспектисучасних взаємин між Україною та Румунією. Про події в Україні писали ГнатишинІ.М., Половець П.С.
Безумовно, жодназ цих розвідок не являє собою ізольовану характеристику тієї чи іншої країни.Весь попередній історичний розвиток взаємовідносин обох країн передумовиввзаємозалежність суспільно-політичних процесів, які, як вже зазначалося вище,відбувалися в різні проміжки часу.
Необхіднозазначити той факт, що більшість статей з даної проблематики носятьінформативно-публіцистичний характер і наукова цінність їх не визначальна.
Викликаютьнагальний інтерес окремі праці з даної проблематики, в яких в контекстіміжнародних відносин висвітлюються особливості україно – румунських відносин.Це передусім академічні видання наукового характеру.
Втім, мисподіваємося, що здійснення системного аналізу документального матеріалу укомплексі з об’єктивною оцінкою літератури із зазначеної проблематики,побудоване на принципі історизму, дасть можливість досягти мети курсовоїроботи.
/>2. Історичні аспекти україно–румунських відносин 2.1 Проблеми кордону
Для розуміння витоків проблем сучасних взаємовідносин України з Румунієюнеобхідно зупинитися на з’ясуванні основних історичних причин, які покладені в основустосунків двох держав.
Ослаблена внутрішньою кризою і військовими поразками Османська імперіябула змушена визнати 1878 року незалежність Румунської держави, яка виникла напівденних кордонах Австро-Угорщини і Росії.
Скориставшись розпадом Австро-Угорської і Російської імперій, а такожслабкістю нових держав, що утворились на їхніх територіях, Румунія 1918 рокупротиправно загарбала українські етнічні території – Південну Бессарабію іПівнічну Буковину.
На початку 1918 року Румунія на порушення загальновизнаних нормміжнародного права щодо правонаступництва держав окупувала Бессарабію, південначастина якої становила етнічну українську територію і повинна була належатиУкраїні як одній із держав-правонаступниць Російської імперії.
Наприкінці 1918 року Румунія окупувала Північну Буковину, ігноруючи волюпредставницьких органів українського населення цієї території — Народного Вічета Народної Ради — і нехтуючи тимчасовими домовленостями між українською тарумунською Народними Радами, юрисдикція яких поширювалася, відповідно, наПівнічну Буковину (населену переважно українцями) та Південну Буковину(населену головним чином румунами).
З листопада 1918 року Буковинське Народне Віче ухвалило рішення проприєднання Північної Буковини до Західноукраїнської Народної Республіки. 6листопада 1918 року на Північній Буковині був сформований регіональний комітетУкраїнської Народної Ради, який проголосив встановлення своєї влади напівнічній частині Буковини. Того ж дня представник центрального урядуАвстро-Угорщини на Буковині підписав Протокол про передачу всієї влади наБуковині представникам Української Національної Ради та Румунської НаціональноїРади, які представляли, відповідно, українське і румунське населення Буковини.
7 листопада 1918 року голови Української та Румунської Національних Радоприлюднили спільну Декларацію, в якій проголосили верховенство своєї влади навідповідній частині Буковини до того часу, доки не буде вирішено питання про їїподіл між українською та румунською державами.
Проте 11 листопада 1918 року румунські війська, долаючи збройний опірукраїнців, захопили Чернівці і окупували територію всієї Буковини.
Окрім порушення згаданої Декларації від 7 листопада 1918 року, діїРумунії суперечили положенням російсько-румунської угоди 1914 року про дружнійнейтралітет, згідно з якою Росія взяла на себе зобов'язання протидіяти спробампорушення територіальної цілісності Румунії і визнавала за останньою право убудь-який зручний момент приєднати до себе населені румунами областіАвстро-Угорської імперії. Іншими словами, щодо Буковини мав застосовуватисьпринцип більшості населення: уразі розпаду Австро-Угорщини частина її територіїмала бути поділеною між Російською імперією таРумунією з врахуванням існуючих етнічних кордонів. Отже, відповідно доугоди 1911 року, правил правонаступництва щодо міжнародних договорів і волінаселення Північної Буковини, ця територія не підлягала включенню до складуРумунії.
Запроваджений на окупованих Румунією українських землях жорстокий режимрумунізації став причиною збройних повстань у м. Хотин (1919 р.), м.Татарбунари (1924р.), а також численних заворушень і протестів з бокуукраїнського населення.
Україна, Росія та Радянський Союз ніколи не визнавали факту окупаціїРумунією Північної Буковини та Бессарабії. Ні тристоронні переговори з цієїпроблеми (Україна, Росія, Румунія), ні двосторонні (СРСР І Румунія), які малімісце у 20-х роках XX ст.., не призвели до її вирішення. У зв'язку з цим до1940 року між СРСР та Румунією не існувало юридично оформленого державного кордону:їхні території розділяла тимчасова демаркаційна лінія.
Геополітичні зміни в Європі наприкінці 30-х — на початку 40-х років XXст. дозволили Радянському Союзу відновити законні права України на ПівнічнуБуковину та Південну Бессарабію. На вимогу СРСР влітку 1940 року Румуніязвільнила окуповані нею території, не чинячи при цьому збройного опору.Відповідно до обміну нотами між СРСР і Румуніє, який мав місце 26 — 28 червня1940 року, території Північної Буковини і Бессарабії було повернено до складу РадянськогоСоюзу і вони стали частинами територій України і Молдавії. На основі Законів,ухвалених Верховною Радою СРСР 2 серпня 1940 року, до території України булодолучено Північну Буковину і Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повітиБессарабії, де переважало україномовне населення, а з території Українивилучалась Молдавська АРСР з приєднанням до неї решти Бессарабії і наданням їйстатусу окремої союзної республіки у складі СРСР.
Після цього на підставі спільного подання Української РСР і МолдавськоїРСР затвердженого Указом Президії Верховної Ради СРСР від 4 листопада 1940року, було визначено лінію українсько-молдавського державного кордону.Одночасно між СРСР і Румунією відбувалося юридичне оформлення і встановленнядержавного кордону на його українському і молдавському відтинках. На моментнападу Німеччини на СРСР 22 червня 1941 року державний кордон на українськомувідтинку було майже повністю делімітовано і демарковано; лишились формальноневизначеними його незначні ділянки у дельті Дунаю.
У такий спосіб з червня 1940 року і до квітня 1941 р. було юридичнооформлено територіальні зміни, які поклали край протиправній окупації етнічнихземель і в результаті яких державний кордон між Українською РСР і Румунією восновному співпав з лінією етнічного кордону між ними. Принагідно зазначимо, щотак званий Пакт Ріббентропа-Молотова, ні таємний додатковий Протокол, укладені23 серпня 1939 р. між СРСР і Німеччиною, не містили жодних положень щодотериторіальних розмежувань або встановлення державного кордону між СРСР таРумунією.
Офіційною назвою Пакту Ріббентропа — Молотова є Договір про ненапад міжСРСР і Німеччиною. Його форма і зміст не суперечили нормам міжнародного права ібули у повній відповідності з міжнародною практикою укладання такого типу договорів.У ньому не було жодних положень, що стосувались територіальних питань і булиспрямовані проти третіх держав. Договір втратив чинність після нападу Німеччинина Союз РСР 22 червня 1941 р.
Що стосується додаткового Протоколу, то цей документ був юридичнонечинним з моменту його підписання, оскільки в ньому йшлося про «територіально-політичнийпереустрій областей», що входили до складу Естонії, Латвії, Литви, Польщіта Фінляндії без відома і згоди зазначених держав.
Румунія прямо не згадувалась у Протоколі, п.3 якого лише передбачав, щоНімеччина не має інтересів у Південно-Східній Європі і визначає наявність такихінтересів у Радянського Союзу щодо Бессарабії.
Тому ні Україна ні Радянський Союз ніколи не брали на себе зобов’язаннящодо утримання від відновлення права на протиправно окуповані Румунієюукраїнські етнічні території, а завжди послідовно наполягали на йогореалізації. Саме це право і було юридичною підставою територіальних змін, щовідбулися в Південно-Східній Європі влітку 1940 р. Як союзник Німеччини удругій світовій війні її співучасник в агресії проти СРСР, 1941 р. Румуніяокупувала значно більші ніж у минулому частини українських територій відповіднодо домовленостей між Гітлером і Антонеску, а також між військовим командуваннямНімеччини і Румунії.
Під час другої румунської окупації Україна зазнала значних людських іматеріальних втрат, а проти її мирного населення було здійснено тяжкі злочини.Звільнення українських земель від румунської окупації фактично відбулося 1944року внаслідок поразок, яких почали зазнавати країни-агресори наприкінці другоїсвітової війни.
У правовому плані повоєнне територіальне врегулювання між Україною таРумунією було здійснено шляхом підписання 10 лютого 1947 року Паризькогомирного договору між країнами — учасницями антигітлерівської коаліції, в томучислі Україною, з одного боку, та Румунією — з іншого. Паризький мирний договірпідтвердив легітимність включення до складу України Північної Буковини, (ниніЧернівецька область) та Південної Бессарабії (нині частина Одеської області) —українських етнічних земель, протиправно загарбаних і окупованих Румунією ще1918 року. Цей договір став одним з головних юридичних актів, які підбилипідсумки другої світової війни, визначили основи територіального розмежування міжУкраїною та Румунією та створили правове підґрунтя для формування сучасногоукраїнсько-румунського кордону.
Не будучи спеціальною угодою з питань кордонів, Паризький договірвстановив кордон з Румунією лише у загальних рисах. Його стаття 1, єдина«територіальна» стаття, не фіксувала опису лінії проходження кордону.Тут були лише посилання на карту малого масштабу, що практично унеможливлювалоточну ідентифікацію кордону, особливо на окремих невизначених раніше ділянках,зокрема, в районі дельти Дунаю.
У зв'язку з цим після набуття Паризьким договором чинності (15 вересня1947 року) виникла потреба в уточненні радянсько-румунського кордону з метоюйого делімітації (на картах великого масштабу) та демаркації (на місцевості).
4 лютого 1948 року між урядами СРСР та Румунії було укладено Протокол проуточнення проходження ліні державного кордону між Радянським Союзом таРумунією. Статті цього документа та додатки до нього фіксували опис проходженнялінії державного кордону на деяких його ділянках і, зокрема, встановили, що, якокремі острови у дельті Дунаю, так і «острів Зміїний (Шерпілор),розташований у Чорному морі на схід від гирла Дунаю», входять до складуСоюзу РСР. Відповідно до нього була створена радянсько-румунська змішанадемаркаційна комісія, яка протягом 1948-1949 років здійснила демаркаціюрадянсько-румунського державного кордону. 27 вересня 1949 року було підписаноПротокол-опис проходження лінії радянсько-румунського державного кордону, а 25листопада 1949 року — Договір між Урядом СРСР і Урядом Румунської НародноїРеспубліки про режим радянсько-румунського державного кордону, невдовзіратифікований парламентами обох країн без жодних застережень.
27 лютого 1961 року в Бухаресті було підписано новий Договір між СРСР таРумунією про режим радянсько-румунського кордону, співробітництво івзаємодопомогу з прикордонних питань. Цей Договір підтвердив проходження лініїдержавного кордону між Радянським Союзом та Румунією на основі Паризькогомирного договору 1947 р., Протоколу про уточнення проходження лініїрадянсько-румунського державного кордону 1948 року, документів демаркації1948-1949 рр., а також Договору про режим радянсько-румунського кордону 1949року.
Договір 1961 року, був ратифікований парламентами обох держав, з поглядуміжнародного права зберіг свою чинність і після проголошення акту незалежностіУкраїни 24 серпня 1991 року та наступного розпаду СРСР.
Закон України «Про правонаступництво України», ухваленийВерховною Радою 12 вересня 1991 року, підтвердив, що Україна є правонаступницеютих прав і зобов'язань за міжнародними угодами, укладеними колишнім СРСР, якіне суперечать Конституції України та інтересам держави. Цим же Законом буловстановлено, що лінія державного кордону, яка відокремлює територію Україні відінших держав, визначається так, як вона існувала за станом на 16 липня 1990рок) — дату ухвалення Декларації про державний суверенітет України. Відповіднодо загальновизнаних міжнародно-правових норм, що визначають правилаправонаступництва і, зокрема, відображені у статті 11 Віденської конвенції 1978року про правонаступництво держав стосовно договорів, Україна успадкувалаіснуючу на момент розпаду СРСР лінію державного кордону з Румунією./> 2.2 Етносоціальні питання у відносинах України таРумунії
На наш погляд важливою особливістю взаємовідносин України з Румунією єтой факт, що на території України проживає достатня кількість румун, і натериторії Румунії певна кількість українців. Тому співробітництво у сферіетнонаціональної політики є одним з центральних питань україно-румунськихвідносин.
Згідно даних перепису населення 1992 р. в Румунії проживає 65,8 тис.українців (0,3% всього населення країни), які за своєю чисельністю посідають4-те місце серед інших нацменшин. За неофіційними даними в країні мешкаєблизько 200 тис. українців. Більша частина українського населення Румуніїкомпактно проживає в чотирьох історичних районах країни – південній Буковині,Мараморощині, Східному Банаті, Північній Добруджі.
Абсолютна більшість українського населення (83,8%) проживає в сільськіймісцевості (серед усього населення країни відповідний показник становить45,7%). В містах мешкає 16,2% українців (серед усього населення — 54,3%)Румунії. У 59 селах українці становлять значну частину населення (понад 20%),зокрема: в ЗО селах вони становлять від 20 до 49% населення; у 13 селах — від50 до 89%; у 16 селах — понад 90%. Половина з цих майже цілковито українськихсіл розташована в повіті Марамуреш (Бистрий, Вишивська Долина, Луг на Тисі,Поляни, Ремети, Кривий, Русково, Вишня Рівна); чотири села — в повітіКараш-Северін (Копачеле, Зоріле, Корнуцел, Новий Салбаж-дел); два села в повітіСучава (Негостина і Бродина); два села в повіті Тіміш (Драгомірешти йПадурени).
Українці Румунії переважно православного віросповідання (80,3%). Незначначастина сповідує інші конфесії: п'ятидесятники — 7,6%; греко-католики — 2,6;інші — 9,5.
Українську мову вважають своєю рідною 60,5 тис. (92,0%) українцівРумунії, румунську — 4,7 тис. (7,1%), інші мови (угорську, російську, сербськута хорватську тощо) — 0,9%. Частка осіб, які вважають своєю рідною мовоюукраїнську, найбільша серед українців повіту Марамуреш (97,8%) і найменша вповіті Тульча (68,1%). Характерно, що українська мова краще зберігається у тихповітах, де українське населення менше урбанізоване — сільськими жителями є93,6% українців повіту Марамуреш і 61,6% повіту Тульча.
З історичного погляду українське населення Румунії поділяється на трикатегорії. Найдавнішою та найчисельнішою з них є автохтонне українськенаселення повітів Марамуреш і Сучава, яке проживає на цій території приблизно зXII століття. За румунськими історичними джерелами, наприклад, відомо, що селоПоляни, 96,9% мешканців якого й нині є українці, було засновано в 1411 р., селоВишня Рівна — у 1360 р.
Про українців Буковини згадують у своїх творах молдовські літописці таісторики Григорій Уреке (1592-1647 рр.), М.Костін (1633-1691 рр.), Д.Кан-темір(1673-1723). Так, М.Костін у своєму літописі серед населення Молдови називає йрусинів, які «заселяли Чернівці, Хотин, всю область Дністра».
Вагомим доказом постійного проживання українського населення нБуковинських Карпатах є праця вченого-енциклопедисти Д.Кантеміра «ОписМолдавії» (1716 р.). У ній Д.Кантемір чітко окреслив території зукраїнським населенням, прилучені до володінь Молдовського князівства СтефаномВеликим. Включення елементів української розмовної мови в молдавські грамотиXIV -XVI ст. свідчить, що ця мова була поширена не тільки серед простолюдуМолдови, а й у середовищі правлячої верстви. Українською мовою, зокрема,володів сам Стефан Великий.
Безперервність проживання русинів (українців) на Буковині простежена впрацях багатьох, зокрема румунських, істориків. Ці дані переконливоспростовують твердження окремих румунських авторів про те, що українціпоселяються на Буковині лише після російсько-турецької війни 1768-1774 рр.,коли ця територія перейшла у володіння Австрії, та що сучасні українці Румуніїє нібито українізованими румунами". Насправді ж тривалий час на Буковинівідбувався прямо протилежний процес. В умовах чимраз більшого, особливопочинаючи з останньої третини XVIII ст. припливу румунського населення зТрансільванії, яке переселялося на Буковину, за свідченням румунськогоісторика, цілими селами разом зі своїми священиками, дяками, старостами істражниками, тиску румунської адміністрації та румунського духівництвапосилювалася румунізація місцевого українського населення. Доходило до того, якзасвідчив знавець буковинської історії австрійських часів Г.Піддубний, що«цілі села українців зникали так, що від них інколи не лишалося навітьнайменшого сліду.»
В листопаді 1918 р. північна (з переважанням українського населення)частина Буковини відокремилася цивілізованим конституційним шляхом відпівденної, більшість у якій становили румуни. Скликане Українським крайовимкомітетом 3 листопада 1918 р. в Чернівцях народне віче схвалило досягнутуукраїнськими й румунськими депутатами австро-угорського парламенту від Буковини(входила тоді до складу Австро-Угорщини) згоду про поділ краю, відповідно донаціонального складу населення, на північну (українську) і південну (румунську)частини. При цьому віче, виражаючи всенародне прагнення жити в єдності з усімукраїнським народом, ухвалило рішення не про утворення автономії в складі Австро-Угорськоїімперії, а про прилучення австрійської часті української землі до України.
Таким чином, національно-територіальне розмежування Буковини й перехідусієї влади в північній її частині до Українського крайового комітету булиздійснені правовим шляхом, на основі вільного волевиявлення населення, щознайшло своє відображення в протоколі, підписаному австро-угорським президентомкраю та українськими й румунськими депутатами австро-угорського парламенту.Однак королівська Румунія не погодилася з таким рішенням і, користуючись там,що Австро-Угорщина невдовзі розпалася, того ж 1918 р. анексувала ПівнічнуБуковину й Бессарабію. У 1940 р. ці землі відійшли до Радянського Союзу.Румунія повторно окупувала їх, а також частину південної України в 1941 р. яксоюзниця нацистської Німеччини, створивши тут регіон Трансністрію. Після Другоїсвітової війни Румунія була змушена залишити ці території.
Основу другої групи українців Румунії становили запорозькі козаки, від 5до 10 тис. яких після зруйнування Запорозької Січі Катериною II в 1775 р.покинули Україну й оселилися в Північній Добруджі та гирлі Дунаю на територіїсучасної Румунії. Тут вони отримали від турецьких властей право насамоуправління й заснували Задунайську Січ, яка проіснувала до 1828 р. З часомза рахунок припливу українців з України та інших місцевостей Румуніїчисельність цієї групи зросла. На кінець 1980-х рр. налічувалося майже 30 сілабо «слобід», в яких проживали нащадки запорозьких козаків.
Третю категорію українського населення в Румунії становлять жителі 8-10сіл Східного Банату. Основу цієї групи становлять вихідці із Закарпаття —лемки, бойки і гуцули, — які мігрували сюди в другій половині ХУПІ ст. впошуках вільної землі після того, як Австрійська імперія змусила Туреччинузалишити цю територію (приблизно в цей же час українці-русини Закарпаттяпереселилися в югославську Бачку).
Ще одна специфічна група українців з'явилася в Румунії внаслідок поразкинаціонально-визвольних змагань 1917-1920 рр. в Україні. Румунія наприкінці 1920р. стала одним із центрів української політичної еміграції з територіїНаддніпрянської України. В цей час тут нараховувалося від 3 до 5 тис.українських емігрантів (армія та уряд УНР, цивільні особи). До середини 1920-хрр. частина з них повернулася на батьківщину або переїхала до інших країн.Створений у вересні 1923 р. українською громадою в Румунії емігрантськийГромадсько-допомоговий комітет зареєстрував до літа 1929 р. близько 3 тис.українських емігрантів. Емігранти-військовики були розміщені в таборах для інтернованих(спочатку в Брашові й Фарагоші, потім в Орадя-Маре).
З жовтня 1919 р. в Бухаресті діяла місія Українського Червоного Хреста наБалканах, перенесена в Румунію з Белграда. Після ліквідації в середині 1920-хрр. таборів для інтернованих значна частина емігрантів, передусім із числарядового складу військових підрозділів, повернулася на батьківщину,перемістилася в інші країни — Чехословаччину, Німеччину, Францію абопереселилася за океан, головно, в Канаду. Частина набула румунськогогромадянства. У 1930-х рр. більшими скупченнями української політичноїеміграції були Бухарест, Брашов, Бакеу, Гімеш, Дорна-Ватра, Журжа, Пятра-Нямц,Скута-ру та деякі інші міста й місцевості.
Давнє українське населення Румунії, переважно селяни-бідняки, зазнавало вміжвоєнний період відчутного соціального й національного гніту. Українську мовубуло заборонено, а українців оголошено «румунізованими румунами, яківтратили рідну мову .
Після Другої світової війни становище українців Румунії значнополіпшилося. Тоді відбулися ще не перевершене й досі піднесення культурноїдіяльності, зародилась українська література, з'явились українські школи в усіхселах та містах, де проживали українці. Були відкриті дві педагогічні школи,які готували вчителів для українських шкіл. У 1952 р. на філологічномуфакультеті Бухарестського університету відкрито український відділ. З травня1949 р. стала виходити двотижнева газета „Новий вік“. У ці рокивидаються українські підручники, художня та інша україномовна література. Вмісцевостях, де проживали українці, працювали українські клуби, бібліотеки,діяли хорові, драматичні та інші самодіяльні колективи, що здобули популярністьі серед румунського населення.
Проте в кінці 1950-х на початку 1960-х рр. під тиском нової національноїполітики румунських правлячих кіл процес національного відродження українцівРумунії поступово згасає. Стає очевидною тенденція до поступової асиміляціїукраїнського населення під гаслом так званої гомогенізації нації. Наприкінці1960-х рр, українські ліцеї й школи стали закриватися, бібліотеки спалено…Всілякими утисками й залякуванням режим Чаушеску примушував українців зрікатисярідної мови, своєї етнічної ідентичності. Результати цієї політики значноюмірою залежали як від асиміляторських зусиль місцевої адміністрації, так і відсили опору українського населення.
В ці роки фактично лише українські письменники Румунії й далі стояли насторожі рідного слова й духу. 31970 по 1990 р. у Румунії було видано 159 книжокзагальним тиражем 66 272 примірники, які належать перу більш ніж 30 українськихавторів: І.Шмуляка, Ю.Павліша, О.Бевка, та інших.
Другий етап національного відродження розпочався після падіння диктатуриЧаушеску. На початку 1990 р. було створено Союз українців у Румунії (СУР), якийпровадить певну роботу в напрямку реукраїнізації значною міроюденаціоналізованого українського населення. У 1996 р. засновано Демократичнийсоюз українців в Румунії (ДСУР) на чолі з І.Семенюком. СУР має свої філії вповітах Марамуреш, Сучава, Тулча, Бреїла.
Значну увагу СУР приділяє відродженню культурно-освітньої діяльності вукраїнських селах. У 1990 р. в селі Русково на Мараморощині відбувся першийфестиваль української пісні й танцю, в якому взяли участь самодіяльні колективиз різних населених пунктів Румунії, а також з-поза меж цієї країни. У 1996-1998рр. СУР за фінансової й організаційної підтримки Управління національних меншинМіністерства культури Румунії провів Дні Т.Шевченка, Фестиваль українськихколядок та звичаїв, Дні української культури, виставку писанок тощо. Нині в Румуніїдіють 25 українських самодіяльних художніх ансамблів.
Поступово відроджується українська школа. За даними управління з питаньосвіти національних меншин Департаменту із захисту національних меншин урядуРумунії, в 1997/98 навчальному році в школах з українською мовою навчання(фактично нею викладається лише частина предметів, наприклад, у ліцеїім.Т.Шевченка в Сігету-Мармаціей українською мовою викладається 40% предметів,зокрема, математика, психологія, педагогіка, фізкультура, трудове виховання) навчалося443 учні (всі в повіті Марамуреш), зокрема в 1-4 класах (початкова освіта) —219, у 5-8 класах (гімназійна освіта) — 84, в 9-12 класах (ліцейна освіта) —140. Крім того, в дошкільних установах з українською мовою виховання перебувало234 дитини.
Реалізуючи право на прояв, збереження й розвиток власної культури та наінформацію, українці Румунії видають газету „Український вісник“
Відповідно до розпорядження уряду Румунії від 1997 р., якимпередбачається застосування написів іншими мовами в місцях, де чисельністьнаселення з іншою, ніж румунська, рідною мовою перевищує 20% усього населення,в 59 селах написи виконуються також українською мовою.
Незважаючи на окремі непорозуміння, які існують між обома державами,український і румунський народи завжди з симпатією ставились один до одного,свідченням чого є, зокрема, й взаємне сприяння розвитку національних меншин —української в Румунії й румунської в Україні. Ці питання знайшли своєвідображення й у широкомасштабному Договорі про дружбу і співробітництво міжУкраїною та Румунією, підписаному в 1997 р.
Другий етап національного відродження українців Румунії відбуваєтьсяскладно, але він триває. Його результати залежать передусім від поглибленняпроцесу демократизації суспільного життя Румунії, створення належних умов длявільного розвитку національних меншин країни.
/>3. Політично–економічні відносини насучасному етапі 3.1 Відносини у політичній сфері
На сучасному етапі розвитку міждержавних відносин між Україною таРумунією важливими вбачаються, на нашу думку, відносини у політичній сфері тадвосторонні контакти на вищому рівні. Загалом взаємини між Україною і Румунієюскладаються непросто і як висловився посол України в Румунії Бутейко А., залишаються проблемними і на сьогоднішній час.
Нагадаємо, що Румунія відмовилась визнати результати референдуму пронезалежність України в тих районах, на територію яких вона претендувала. Хочатака позиція офіційного Бухареста, який націоналістичними гаслами намагавсяконсолідувати розбухане реформами посткомуністичне суспільство, не відповідалапринципу непорушності кордонів, що намагається захистити ОБСЕ. У квітні 1993 р.Румунія подала МЗС України ноту, де, посилаючись на факт розпаду колишньогоСРСР, проголосила неправомірним Договір про режим радянсько-румунськогодержавного кордону, що був підписаний 27 лютого 1967 р.
Отже, виникла потреба проведення міждержавних переговорів, які малисприяти пошуку компромісів у двосторонніх відносинах. Окрім того, гостраекономічна криза в Україні і Румунії, пошук власного місця в міжнароднійсистемі розподілу праці, необхідність співробітництва для розв’язання певнихполітичних й економічних завдань теж підштовхували українське й румунськекерівництво до взаємних компромісів і налагодження сталих добросусідськихвідносин. Значний вплив на готовність Бухареста врегулюватиукраїнсько-румунські відносини мала жорстка позиція НАТО, на членство в якомуРумунія була зорієнтована з початку 90-х рр., щодо кандидатів на вступ до цієїорганізації, від яких вимагалось обов’язкове врегулювання відносин із сусіднімидержавами. Тому не дивно, що перший крок у цьому напрямку зробила румунськасторона на початку 1995 р; після чого розпочалися складні й триваліукраїнсько-румунські переговори. Лише під час шостого раунду цих переговорів,що відбулися у лютому 1996 р. у Бухаресті, було погоджено всі статті базовогодоговору.
Імперативна потреба налагодження прагматичного українсько-румунськогоспівробітництва спонукала Київ та Бухарест стимулювати складний переговорнийпроцес. У березні 1996 р. в Ізмаїлі відбулася робоча зустріч прем’єр-міністрівУкраїни та Румунії, результатом якої стало підписання п’яти міжурядових угод,зокрема щодо співробітництва в міжнародному автомобільному транспорті,повітряному сполученні, в галузі науки, охорони здоров’я, спрощення порядкуперетину кордонів громадянами прикордонних районів. Також було підписановажливу конвенцію про уникнення подвійного оподаткування. Кількість пропускнихпунктів на українсько-румунському кордоні було збільшено з 10 до 18.
Наприкінці 1996 р. новий румунський уряд В.Чобря оприлюднив своюпрограму, одним з пунктів якої був захист прав румунів, котрі мешкають вУкраїні, щодо надання їм статусу корінного населення, тоді як права й обов’язкищодо українського населення Південної Буковини та Марамощини у цьому документіне згадувалися.
Особиста зустріч 28 квітня 1997 р. на самміті Чорноморського економічногоспівробітництва у Стамбулі Л.Кучма та Е.Константинеску сприяла парафуванню 3травня 1997 р. українсько-румунського договору. Цьому також сприяло бажанняРумунії прискорити вступ країни до НАТО.
2 червня 1997 р. президенти України та Румунії підписали Договір продобросусідські відносини і співробітництво між обома країнами (додаток 1). Такзакінчилися складні переговори щодо тексту документа, які тривали два роки.Знадобилось 12 раундів консультацій експертів. В результаті Київ домігсяпідтвердження непорушності кордонів, а Бухарест – можливості навігаціїдунайським рукавом Кілія і протекції для румунської меншини в Україні шляхомстворення прикордонних єврорегіонів. Проте договір не розв’язав головне питання– про розподіл континентального шельфу та про виняткові економічні права двохкраїн на Чорному морі.
З 1998 р. Румунія змінює стратегію розвитку відносин з Україною. Новийпрем’єр-міністр Румунії Р.Василе у програмній декларації зокрема зазначив, щоРумунія може визнати сучасні реалії, але не може з ними погодитися і невідмовляється від своїх прав. На підтвердження цієї заяви у квітні 1998 р.асоціація „За Бессарабію і Буковину“ провела в румунському парламентіурочисті збори, присвячені „об’єднанню“ Бессарабії з Румунією 1918 р.Президент Румунії, зокрема, заявив, що неписані закони історії заважаютьРумунії та Бессарабії бути разом, „як того бажали б вони“. Але, якпідкреслив Е.Константинеску, „національну ідею не можна забути ніколи,можна видозмінити форми боротьби за неї“, зокрема за збереженнянаціональної ідентичності румунів на Бессарабії та Буковині. Але політична грана національних почуттях подібна до забав із полум’ям у стозі сіна. Про цесвідчить історичний досвід долі судетських німців напередодні Другої світовоївійни і сучасна напруга з албанцями в Косово.
Нові можливості для співпраці між Україною та Румунією відкрилися післяпідписання 5 червня 1998 р. в Ялті Статуту Організації ЧорноморськогоЕкономічного співробітництва (ЧЕС). Європейський Союз визнав і підтримує роботуЧЕС, спрямовану на стабільність, безпеку і процвітання регіону. ЧЕС зробилопозитивний внесок у розвиток чорномор’я в різноманітних галузях: транспорті,енергетиці, телекомунікаціях, екології. ЄС сподівається на подальший розвитоксвого співробітництва з ЧЕС і готовий в разі необхідності надати практичнудопомогу через відповідні програми Союзу.
Якщо характеризувати політичні відносини між обома країнами, що склалисяна сьогоднішній день, то як зазначає з даного приводу посол України в РумуніїБутейко А., то вони характеризуються двоякістю. З одного боку, вони розвиваються,з другого – можна сказати, що найпроблемніші моменти в зовнішньополітичномуспектрі України стосуються Румунії.
Досі не укладено договір про розмежування континентального шельфу тавиключно економічної зони в Чорному морі. Особливо делікатною виглядає ситуаціядовкола о. Зміїний (рум. Шерпілор). Річ в тім, що румунська сторона наполягаєна неврахуванні острова при делімітації континентального шельфу, оскільки він,згідно з Конвенцією Об’єднаних Націй про морське право від 1982 р., ніби-тоналежить до „скель, що непридатні для проживання людей, або для власногоекономічного життя, не мають виключної економічної зони й континентальногошельфу“. Мало того Румунія наполягає на мораторії на експлуатацію ресурсівконтинентального шельфу в зоні делімітації до вирішення суперечки, що дозволитьзаконсервувати мінеральні ресурси в тих секторах, де претензії обох державнакладаються.
Або інше: між Україною й Румунією дуже великий потік вантажоперевезеньзалізничним транспортом – але нема угоди, яка регулювала б ці перевезення.Румунія є країною, з якою маються тісні економічні зв’язки – але єдинезасідання Ради з економічного співробітництва відбулося ще в 1996 р.
 3.2 Торговельно–економічні відносини
Що стосується розвитку торгівельно-економічних відносин між обомадержавами, то тут слід зазначити той факт, що дані відносини мають пріоритетнийхарактер у зовнішньоекономічній діяльності України та Румунії. До того ж румунидивляться на економічні стосунки з Україною крізь призму своїх інвестицій. Саметак: це не дуже відомий факт, але Румунія розглядає себе одним з найбільшихінвесторів в українську економіку.
Слід звернути увагу і на те, що Румунія і Україна виявили зацікавленістьв закінченні будівництва Криворізького гірничо-збагачувального комбінатуокислених руд. Уряд України підтримав ідею створення акціонерного товариства заучастю Румунії, Словаччини та України. Передбачалася організація спільногопароплавства на Дунаї, спорудження каскаду ГРЕС на річці Тиса, будівництвогазопроводу Хуст-Сату-Маре тощо.
Згідно з даними Держкомстату України, динаміка торгівлі товарами іпослугами між Україною та Румунією останні роки має наступний вигляд (у млн.дол. США). 1996 1997 1998 1999 2000 Товарооборот 251,1 250,4 222,6 137 227,54 Експорт 168,3 161,5 172,1 81,4 174,25 Імпорт 82,8 88,9 50,5 55,6 53,29 Сальдо +85,5 +72,6 +121,6 +25,8 +65,9
Зовнішньоторговельний оборот між Україною та Румунією у 2001 р. становивприблизно 360 млн. доларів США, що на 25% більше, ніж 2000 року. Експортувалисяв основному напівфабрикати із заліза та нелегованої сталі, нафтопродукти, кокс,залізна руда та залізорудні концентрати, феросплави. Імпортувалисьпаливно-мастильні матеріали, вироби неорганічної хімії, меблі взуття, текстильнівироби, медикаменти. Однак потенціал економічного співробітництва між двомакраїнами набагато вищий, тож Україні та Румунії необхідно поглиблювати своєспівробітництво в цьому напрямі. Головними напрямками, які можуть збільшитизовнішньоторговельний оборот між двома країнами, є паливно-енергетичнийкомплекс, спільна робота над диверсифікацією енергопостачання в Європу,поглиблення співробітництва у сфері транспорту, гірничо-металургійногокомплексу, машинобудуванні, легкої та переробної промисловості.
У 1994 р. було підписано угоду про створення міжурядовоїукраїнсько-румунської Консультативної Ради з питань торговельно-економічногоспівробітництва (МКР), перше засідання якої відбулося у березні 1996 р. вКиєві.
14 серпня 1998 р. було утворено Єврорегіон „Нижній Дунай“, доякого увійшли прикордонні регіони України (Одеська область), республікаМолдова, та Румунії (повіти Брела, Галац, Тульча). У рамках Єврорегіонунамічено реалізувати серію спільних проектів. Спорудження поромних переправчерез Дунай, реконструкції під’їзних автошляхів та пунктів перетину кордону,модернізація перевалочних баз для прийому та обробки експортно-імпортних ітранзитних вантажів, формування транскордонного біосферного заповідника удельті Дунаю та відновлення екологічної рівноваги придунайських озер.
6 жовтня 2000 р. в м. Ніредьгаза (Угорщина) керівники Закарпатськоїобласті, повіту Сату-Маре (Румунія) та областей Саболч-Сатмар-Берег (Угорщина)підписали угоду про тристороннє співробітництво „Інтеррегіо“. Цяугода діятиме в рамках Карпатського Євро регіону і має на меті розробку тареалізацію за сприяння міжнародних програм РНАКЕ, ТАСІ8 та КР0500 спільнихтранскордонних проектів співробітництва на рівні органів місцевогосамоврядування (міжнародні пункти перетину кордону, будівництво доріг,екологічні та природо-рекреаційні заходи).
/>Висновок
Отже, як висновок, слід зазначити, що Румунія відіграє важливу політичнуй економічну роль для України. Для подальшого співіснування цих двох державслід намітити приоритетні шляхи розвитку для кожної.
Загалом же для української сторони в взаємовідносинах з Румунією слідрішуче відстоювати свої прикордонні інтереси, роблячи стратегічно продумані,виважені кроки. Треба враховувати той факт, що румунська дипломатія є однією знайпотужніших у Європі, починаючи від часів міністрів Бретіану – батька,Бретіану – сина, а також гордості румунської дипломатії 30-х рр. минулогостоліття, ще одного міністра закордонних справ Таке Іонеску, який залишив післясебе, ніби дороговказ, настанову: » Справедливим є те, що не може бутиостаточним". Це повинні знати і враховувати українські укладачі угод устосунках з Румунією, що відверто кажучи, дотепер недостатньо бралося до увагиКиєвом.
Зовнішньополітичнастратегія як України, так і Румунії спрямована на залучення до процесуєвропейської інтеграції, широкий розвиток співробітництва з Європейським Союзомта Північноатлантичним альянсом, тому потреби взаємодії з європейськими татрансатлантичними структурами вимагатимуть подальшої гармонізаціїукраїно-румунських відносин і здатності знаходити ефективні компромісні рішенняскладних проблем, що торкаються важливих національних інтересів.
/>Список використаних джерел
1.  АхтамзянА.А. Советско-германские дипломатические отношения в 1922 – 1933 гг. – М., 1974
2.  Бойко О.Істрія України в запитаннях та відповідях. – К., 1997
3.  Бройде З.Утворення євро регіональних структур // Монтаж + технологія. – 1999. — № 5. – С.14 — 16
4.  ВасиленкоВ. Лінія досягнутого порозуміння // Політика і час. – 1999. — № 7. – С. 16 – 24
5.  ВіднянськийС. Україно – румунські відносини в загальноєвропейському контексті // Розбудовадержави. – 1997. — № 7. – С. 87 – 92
6.  Всесвітняісторія. – К., 2000. — 192 с.
7.  ГнатишинІ., Половець П. Зовнішньоекономічні відносини: регіональний аспект. – Чернівці.– 1992
8.  Горлов С.Совершенно секретно:альянс Москва-Берлин 1920-1933 гг. – М., 1997
9.  Гунчак Т.Україна. Перша половина ХХ ст. – К., 1993
10.     Договірпро відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією //Урядовий кур’єр. – 1997. – 5 червня
11.     История внешнейполитики СССР. – Т. 1. – М., 1980
12.     Историямеждународных отношений и внешней политики СССР. – Т. 1. – М., 1967
13.     ІсторіяУкраїни: нове бачення. – К., 1996
14.     Кияк Т.Амбітний і конфліктний сусід. Деякі проблемні аспекти сучасних взаємин міжУкраїною та Румунією //Українське слово. – 20 червня. – 2002 р. – С. 9
15.     Кінах А.Україна і Румунія роблять усе для інтеграції у світову та європейськуекономічні системи // Вісник. – 2002. — № 4. – С. 3
16.     Страны. Народы.Цивилизации. – М., 1999. – 1046 с.
17.     СубтельнийО. Україна: історія. – К., 1993. – С. 720
18.     ТрощинськийВ.П., Шевченко А.А. Українці в світі. – К., 1999. – 234 с.
19.     Шапиро М.Коммунистическая партияСоветского Союза. – Лондон, 1990
20.     ШаповалЮ.І. Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії. – К., 1993
/>Додаток
Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною таРумунією (витяг з договору)
Стаття 2
1 Договірні Сторони згідно з принципами і нормами міжнародного права тапринципами Гельсінського Заключного Акта підтверджують як непорушний існуючийміж ними кордон і тому утримуватимуться тепер і в майбутньому від будь-якихзазіхань на цей кордон, а також від будь-яких вимог чи дій, спрямованих назагарбання і узурпацію частини чи всієї території іншої Договірної Сторони.Стаття З
1 Договірні Сторони підтверджують, що вони ні за яких обставин не будутьвдаватися до погрози силою або використання сили проти територіальноїцілісності чи політичної незалежності іншої Договірної Сторони.
2. Будь-які проблеми та спори між Договірними Сторонами вирішуватимутьсявиключно мирними засобами відповідно до норм міжнародного права.
Стаття 6
1. При виникненні ситуації, яка, на думку однієї з Договірних Сторін,може створити загрозу миру чи міжнародній безпеці, Договірні Сторони будутьпроводити консультації щодо заходів, які сприятимуть зниженню напруженості таусуненню цієї ситуації.
Стаття 7
1. Договірні Сторони на двосторонній та багатосторонній основі будутьактивно сприяти процесу роззброєння у Європі, подальшому скороченню збройнихсил та озброєнь до відповідних рівнів оборонної достатності.
Стаття 13
1. 3 метою захисту етнічної, культурної, мовної та релігійноїідентичності української меншини в Румунії та румунської меншини в Україні.Договірні Сторони будуть застосовувати міжнародні норми і стандарти, щовизначають права осіб, які належать до національних меншин, а саме ті норми істандарти, які містяться у Рамковій конвенції Ради Європи про захистнаціональних меншин, а також в: документі Зустрічі Копенгагенської конференціїщодо людського виміру Організації з безпеки та співробітництва в Європі від 29червня 1990 року, Декларації Генеральної Асамблеї 00Н щодо прав осіб, якіналежать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин (Резолюція47/135) від 18 грудня 1992 року і Рекомендації 1201 (1993 року) ПарламентськоїАсамблеї Ради Європи щодо додаткового Протоколу до Європейської Конвенції зправ людини стосовно прав національних меншин, при тому розуміти, що цяРекомендація не стосується колективних прав і не зобов'язує Договірні Сторонинадати відповідним особам право на спеціальний статус територіальної автономії,заснованої на етнічних критеріях.Стаття 27
Цей Договір укладається строком на 10 років. Його чинність будеавтоматично продовжуватися на новий п'ятирічний строк, якщо жодна із ДоговірнихСторін не менше ніж за один рік до закінчення відповідного терміну йогочинності письмово не повідомить іншу Договірну Сторону про свій намірденонсувати цей Договір.