Вступ
Державнаполітика відіграє надзвичайно важливу роль у суспільному житті. Саме вонапокликана своєчасно виявляти назрілі проблеми розвитку суспільства, аналізуватиїх, установлювати причини виникнення, складнощі, суперечливість та знаходитишляхи вирішення цих проблем. У сфері державної політики приймаються відповіднідержавно-політичні рішення, розробляється відповідний інструментарій,створюється механізм їх реалізації.
Реформуваннясуспільного життя України, становлення демократичної, соціальної, правовоїдержави, багатопартійності та інших демократичних інститутів у процесітрансформації українського суспільства вимагають підготовки нового поколінняаналітиків, консультантів, експертів, викладачів, організаторів для системидержавного управління, партій і рухів, засобів масової інформації, центрів,фондів та інших структур, систематичного підвищення їхньої кваліфікації. Нині вУкраїні практично не вироблено кваліфікованого аналізу державної політики тамеханізмів політики впровадження у зв'язку з відсутністю як методик, науковоїта навчально-методичної літератури, так і спеціально підготовлених фахівців. Цескладне й відповідальне завдання, від вирішення якого безпосередньо будутьзалежати наші успіхи в усіх сферах життєдіяльності українського суспільства.
Отже,цим продиктована необхідність докладного аналізу державної політики, особливо вумовах того перехідного стану, в якому зараз перебуває Україна, а також потребадослідження історичного й міжнародного досвіду її розробки та впровадження,вивчення відповідних науково-теоретичних надбань, що насамперед сприятимез'ясуванню особливостей складної динаміки державної стратегії й тактики,допоможе зрозуміти основні закономірності й механізми її впровадження вУкраїні.
Вітчизнянийісторичний досвід і теоретичні дослідження зарубіжних науковців переконливозасвідчують, що початковий етап суспільного процесу, різновидом якого й є,зрештою, державна політика, починається тоді, коли проблема розглядається ще встадії свого зародження як гіпотетична або можлива, коли вона повинна бутизаздалегідь розпізнана й ідентифікована. В такому разі варіанти розв'язанняпроблеми можуть бути швидко вивчені та експериментальне перевірені, а це і єпредметом наукового аналізу державної політики.
У своючергу, державна політика, в широкому розумінні цього терміна, може визначатисяяк вибір державними інституціями між діяльністю та бездіяльністю щодо вирішеннясуспільних проблем. Адже втрати українського суспільства в темпах реформуваннязумовлені не стільки відсутністю чітких уявлень про цілі й перспективи країни всвітовому геополітичному просторі, скільки відсутністю наукової, цілісноїпрограми соціально-економічного й політичного розвитку на найближчі й більшвіддалені роки.
Удержавотворчій політиці, яка здійснювалася в умовах тоталітарних формацій тапанування однієї ідеології й не передбачала плюралізму думок, несміливірекомендації науки не лише іґнорувалися, а й часом вважалося некоректнимпорушення питання про необхідність наукового підходу до осмислення державнихінститутів та категорій управління суспільним розвитком.
Процесрозробки і впровадження державної політики багатогранний, тому, характеризуючийого, не можна застосовувати однакові критерії, оскільки кожна проблемапотребує індивідуального вирішення. Для аналізу в політичних науках частовикористовуються теоретичні класифікаційні підходи й моделі.
1. Поняття тапризначення механізму держави, його співвідношення з апаратом держави
Державнаполітика – це набір цінностей, цілей та знарядь, пов'язаних з визначеннямсуспільних проблем
Державнаполітика – це не випадкова, безсистемна поведінка учасників процесу політики, ацілеспрямована дія/бездія, що розробляється для досягнення поставленої мети.
Державнеуправління – це своєрідна форма і засіб практичного втілення в життя державноїполітики. Політика й управління тісно взаємопов'язані, внаслідок чого політикастає управлінням, а управління становить найбільшу політику. Управлінськіпитання не є політичними, але при цьому політика нічого не варта без підтримкиуправління, тому що управління не є політикою.
Управління– це система органів та установ, призначених здійснювати рішення політичноївлади. Соціальне управління вирізняється з-поміж інших керованих систем тим, щов його рамках діють не лише стихійні механізми, а відразу дві взаємопов'язанідетермінанти: і свідомий, і спонтанний способи регулювання. Відомо, що вбільшості випадків у людини не виникає потреби в спеціальному науковомуобґрунтуванні своїх дій, тобто апеляції до науки. Така потреба з'являєтьсятільки тоді, коли рішення має багато варіантів і людині складно оцінитинаслідки своїх дій, коли колектив, яким управляють, є досить великим, і відтого, як він буде організований, значно залежить результат його діяльності.Державне управління в людському суспільстві організовує, регулює, спрямовує таконтролює діяння суб'єкта державного управління, спрямоване на об'єктдержавного управління.
Характеризуючидержавне управління, необхідно передусім відзначити, що це – підзаконнадіяльність органів виконавчої влади спрямована на практичну організаціюсуспільного життя і забезпечення особистої безпеки громадян, створення умов дляїхнього матеріального, культурного та духовного розвитку. [6]
Дляздійснення своїх завдань і функцій кожна держава створює різноманітніорганізації. Така система всіх державних організацій, що беруть участь уздійсненні завдань і функцій держави, називається її механізмом. Серед названихорганізацій є державні органи, що наділені державно-владними повноваженнями.Систему таких органів і називають апаратом держави. Звідси механізм державикриє в собі:
Ø апарат держави;
Ø державні підприємства;
Ø державні установи;
Ø інші державні організації.
Державніпідприємства – вид державних організацій, які безпосередньо реалізують функціїта завдання держави у сфері матеріального виробництва. Сюди слід віднестидержавні підприємства з виробництва товарів, надання послуг, торгівлі,громадського харчування та ін.
Державніустанови – вид державних організацій, на які покладено завдання з реалізаціїфункцій держави у сфері нематеріального виробництва. До них слід віднестиустанови у сфері культури, охорони здоров'я тощо. Це, наприклад, державнідошкільні дитячі установи, школи, училища, середні й вищі навчальні заклади,система лікарень, санаторіїв та інших установ охорони здоров'я.
Діяльністьдержави в умовах сучасного суспільства повинна враховувати рівеньзагальнонародних, групових, індивідуальних інтересів в організаціїжиттєдіяльності суспільства, що є основним показником її ефективності й навітьнеобхідності. Управлінські аспекти дії політики зумовлені не тількисоціально-економічними детермінантами, а й напрямом державної політики всуспільстві загалом. Як зауважує американський дослідник Т. Лові, «практикауправління визначає політику» [5].
Зв'язокдержавної політики й соціально-економічних суспільних детермінант в аспектіуправління виявляється в тому, що основними суб'єктами управління суспільствомє державні інститути, а тому поліпшення управління – найважливіший чинникдіяльності держави. Ось чому державна політика, на думку Г. Райта, єсферою, яка складається з багатьох дисциплін, сфокусованих на процесах іфункціях управління. Державне управління трактується як спільні зусилля певноїгрупи в контексті держави; охоплення всіх трьох гілок влади – виконавчої,законодавчої і судової; важливий чинник у формуванні державної політики, аотже, як один зі складників процесу політики [6].
Соціально-економічніумови водночас є суб'єктом і об'єктом впливу політики, адже навколишнєсередовище може лімітуватися й реґулюватися ефективною політикою. До поняттясередовища можемо віднести:
Ø географічні характеристики: клімат, ресурси, топографіютощо;
Ø демографічні характеристики: чисельність і динаміканаселення, розселення, урбаністичні умови, вікова структура населення;
Ø політичну культуру;
Ø соціальну структуру суспільства;
Ø економічну систему.
Взаємозалежністьсуспільних умов і державної політики зумовлена тим, що, відповідно доконкретно-історичних умов, державна політика може здійснюватися у двох режимах:нормальному та надзвичайному.
Першийґрунтується на об'єктивних законах і максимально враховує дії механізмівсоціальної саморегуляції, тобто здійснення політичної та управлінськоїдіяльності за допомогою мінімально необхідного владного реґулювання максимальновільної життєдіяльності суспільства.
Другий,надзвичайний, режим виходить із визнання особливого, вкрай гострогосоціально-політичного чи економічного стану й забезпечується певним (інколизначним) обмеженням прав і свобод громадян, а також значним звуженням діїмеханізмів саморегуляції.
Отже,враховуючи те, що об'єктом державної політики є насамперед соціальнаорганізація суспільства з властивими їй соціальною структурою й соціальнимипроцесами, можна стверджувати про об'єктивно обумовлену необхідністьвзаємозалежності суспільних умов і напрямів розвитку державної політики. Форми,методи, принципи, характер, перешкоди тощо для прогресивного розвиткуефективної державної політики зумовлюються потребами суспільного розвитку, яківиявляються через інтереси соціальних верств і груп. Взаємозв'язок державноїполітики й соціально-економічних умов суспільного розвитку є предметом дляокремого ґрунтовного дослідження середовища аналізу державної політики. Докладнішерозглянемо питання необхідності й меж втручання держави в суспільні сфери,тобто схарактеризуємо підстави для державної політики.
Проблемивзаємовідносин вільного ринку і держави мають досить складну архітектоніку.Суперечки навколо державно-політичного втручання в економічну сферу маютьтривалу історію, а ліберально-демократичні режими, що стимулюють амплітуднийсуспільний розвиток, сприяють узгоджено-поступальному зростанню добробуту в цихкраїнах. Як зазначає О. Кілієвич, «саморегульована ринкова економіка, звичайно,є утопією, і це питання на сьогодні не є дискусійним. Потрібна певна державнаполітика, яка спрямована на досягнення різних цілей, які ставить суспільствоперед владою» [10].
Найголовнішим,з нашого погляду, є залежність якості економічної політики від політичноїсистеми. Досить тривалий період наріжним каменем ідеологічної доктрини нашогорозвитку була абсолютизація економіки, але, як показує досвід, цей підхідвиявився хибним. Якщо політична система фрагментарна, інститути не мають ефективноїдієздатності, а парламентська більшість становить. опозицію уряду, то про якуякість економічної політики можна говорити? До цього слід додати негативну рольЗМІ щодо основних напрямів у реформуванні (невтішні економічні прогнози,сумніви стосовно напряму реформ та їхньої «вартості» для народу, акцентуваннятощо). Реально ефективна економічна політика вимагає відповідальних політиківта аналітичне забезпеченої державної політики, залучення всіх до процесуреформування, підвищення рівня освіти народу й культури ЗМІ, ліквідаціїбюрократичних перешкод на шляху розвитку бізнесу.
Ефективнасуспільна система нагальне вимагає державного втручання. Незважаючи надосконалість ринкових механізмів, останні все ж мають деякі недоліки, щовиявляються як через їх абсолютизацію, так і через неповноцінне застосування.
Найважливішийетап аналізу державної політики – етап впровадження, оскільки він єнайвідповідальнішим та найнебезпечнішим через можливість невтілення політики вжиття. Ми свідки того, що навіть раціонально розроблене і вибране заоптимальними критеріями, з дотриманням відповідних процедур рішення невпроваджується, тобто своєрідна дія/бездія є ефективним засобом державноїполітики. Багато причин впливають на невпровадження ефективно розробленогодержавно-політичного рішення.
Фазавтілення в життя – це найвідповідальніший акт усього процесу політики. Адже некожне прийняте рішення зрештою втілюється. На практиці досить частим явищем єпроблема прийняття політики без чіткого узгодження її цілей.
Існуєдва типи державного управління: застаріле і нове. Прихильники першого вважаликращим для всієї системи управління наявність досвіду і знань. Створенняорганізаційних структур, бюджету організації, методів роботи тощо вважалосяголовним для досягнення поставленої цілі. Суспільна дійсність спонукалазосередитися й на причинах вибору, оцінювання та аналізу політики. Новедержавне управління відмовилося від розмежування управління й політики.Прихильники цього напряму вважають за доцільне впливати як на вибір, так і навтілення напряму політики в життя. Нове управління державними органами ставитьсобі за мету не тільки виконувати законодавчі накази якомога ефективніше таекономніше, а й впливати на вибір та втілення в життя політики, яка загаломполіпшить якість життя для всіх.
Взаємопов'язаністьсоціально-економічних умов розвитку суспільства й державної політики здержавним управлінням найбільше виявляється через завдання державної політики.Серед них найважливішими є:
1)визначення стратегії суспільно-політичного розвитку й завдань державногоуправління;
2)визначення та обґрунтування національного інтересу як чинник консолідаціїдиференційованого суспільства;
3)своєчасне виявлення проблем, що постають перед суспільством, і визначенняшляхів та механізмів їх вирішення;
4)оцінка співвідношення й розстановки політичних сил у суспільстві, встановленняїх сильних і слабких сторін та формування на цьому ґрунті стратегії і тактикиуправління;
5)вивчення й аналіз усієї сукупності інтересів і потреб, які панують у суспільстві,а також особливостей соціальних взаємин;
6)науковий аналіз альтернатив, які випливають як із сукупності соціальнихвзаємин, так і з кожної конкретної ланки цих відносин;
7)аналіз і врахування існуючих суперечностей;
8)визначення союзників при вирішенні конкретних або магістральних завданьрозвитку;
9)розподіл характеру й змісту угод, компромісів, на які необхідно йти зарадидосягнення цілі;
10)винайдення оптимальних форм дії політики;
11)використання всіх реальних можливостей для вирішення завдання;
12)здійснення необхідних заходів для доведення державно-політичного рішення досвідомості конкретного об'єкта управління.
Методологічноістотним для дослідження державної політики як управлінського процесу, а такожефективності цього процесу є з'ясування того, в якому режимі він працює. Упраці А.С. Васильєва для етапу аналізу впровадження рішень у життярекомендовано застосовувати теорію ризику та мережеве планування й управління[13].
Загаломдержавне управління та державна політика асоціюються переважно з усвідомленимрегулюванням суспільних справ і колективних ресурсів з боку офіційних державнихінститутів, що контролюють основні важелі влади груп інтересів. Управліннясуспільством, як відзначав американський дослідник Ч. Ліндблом, може бути змальованеяк механізм з вищими бюрократами «нагорі», простими громадянами «внизу» тарештою ланок, які субординовані відповідно до Їхніх проміжних рангів. Цейвеликий за обсягом і складний механізм є багаторівневою системою функціональнихфаз і рангових ланок, що перебувають у стосунках координації й субординації.Кожен вищий рівень і ранг, з одного боку, більш інформований, ресурсне тафункціонально забезпечений, ніж нижчий, а з іншого – більше відповідальний запідтримку режиму оптимального функціонування підпорядкованих йому ієрархічнихрівнів.
Уширокому розумінні категорія управління досить часто визначається як функціяорганічних систем різноманітної природи та складності, що забезпечує збереженняїхньої структури, підтримку внутрішнього режиму функціонування й реалізаціїпрограми. Управління – це система органів та установ, призначених здійснюватирішення політичної влади. Соціальне управління вирізняється з-поміж іншихкерованих систем тим, що в його рамках діють не лише стихійні механізми, авідразу дві взаємопов'язані детермінанти: і свідомий, і спонтанний способирегулювання. Відомо, що в більшості випадків у людини не виникає потреби вспеціальному науковому обґрунтуванні своїх дій, тобто апеляції до науки. Такапотреба з'являється тільки тоді, коли рішення має багато варіантів і людиніскладно оцінити наслідки своїх дій, коли колектив, яким управляють, є доситьвеликим, і від того, як він буде організований, значно залежить результат йогодіяльності. Державне управління в людському суспільстві організовує, регулює,спрямовує та контролює діяння суб'єкта державного управління, спрямоване наоб'єкт державного управління. Характеризуючи державне управління, необхіднопередусім відзначити, що це – підзаконна діяльність органів виконавчої влади;спрямована на практичну організацію суспільного життя і забезпечення особистоїбезпеки громадян, створення умов для їхнього матеріального, культурного тадуховного розвитку [6].
Розглядаючиуправлінські засади формування і впровадження державної політики, зазначимо, щодержавне управління є особливим типом соціального управління, за якого державнаорганізація як ієрархізований суб'єкт політики:
Ø наділена універсальним комплексом державно-владнихповноважень;
Ø офіційно застосовує адміністративні методи керівництва тапримусові санкції;
Ø використовує легітимні форми соціального спілкування йлегальні засоби взаємодії з групами й індивідами;
Ø цілеспрямовано регулює колективні ресурси соціуму.
Загаломдержавна політика пов'язана з виробленням стратегічного курсу, основнихнапрямів розвитку держави й засобів досягнення цілей і завдань. В основумеханізму сучасної державної політики покладено такі концептуальні положення:
Ø формування легітимного суб'єкта й інституціональноїієрархії державної політики;
Ø розробку стратегічного курсу та прийняттядержавно-політичних рішень;
Ø адміністративні й інші засоби реалізації рішень;
Ø блок державного контролю й арбітражу, забезпеченнясамокорекції політичного режиму та зворотного зв'язку з об'єктами державногокерівництва.
Наступноюланкою в механізмі державної політики є розробка державної стратегії таприйняття рішень, пов'язаних із законодавчим процесом і оперативним управліннямз боку органів виконавчої влади. Активну участь у виробленні державної політикиберуть і законодавчі та виконавчі інститути влади. Залежно від співвідношеннявладних повноважень між ними, вирізняють дві основні моделі розробки державноїстратегії та прийняття рішень: активна і представницька. Для активної моделі нехарактерне формування законодавчими інститутами визначальних принципів іконституційних норм, вироблення стратегії загальнодержавної політики. Водночаспрактична реалізація стратегічних рішень і сама технологія оперативногоуправління закріплена за виконавчими органами.
Згідноз іншою, представницькою моделлю, законодавчі парламентські органи обмежуютьсялише формуванням найзагальніших орієнтирів і правил гри, а прийняття багатьохважливих оперативно-стратегічних рішень делеговано в структури виконавчоївлади.
Третімскладником механізму здійснення державної політики є процес застосуваннятехнологічних прийомів і методів оперативного управління, зумовленихнеобхідністю реалізації стратегічних цілей і рішень та орієнтованих у першучергу на практичний управлінський вплив. Цей етап управлінського циклу безпосередньопов'язаний з політичними режимами, що відображають особливостіінституціональної взаємодії державних органів з громадянами, так само як іметоди політико-правового управління (співвідношення примусу й переконання,насилля й закону тощо).
Останнійблок у механізмі державної політики забезпечує контроль управлінського процесуй самокорекцію його режиму, тобто вирішення конфліктів, робота системи наглядуй арбітражу, забезпечення дії зворотного зв'язку, пов'язаного передусім зсудово-конституційним процесом, та функціонування контрольно-наглядовихінститутів (прокуратура, омбудсмен тощо).
Узв'язку з аналізом управлінських засад формування і здійснення державноїполітики та характеристикою ієрархії функціональних блоків постає проблемасубординації між носіями державних повноважень, координації між суб'єктами йоб'єктами державного управління. Розглядаючи державу як систему субінститутів,зазначимо, що вони розмежовуються за своїми повноваженнями та функціями нагоризонтальні (галузі влади) й вертикальні (рівні влади) ряди. Процесдержавного управління (за А. Бентлі) поділяється на групову активність людей,що діють у межах трьох гілок влади на три горизонтальних субпроцеси:законодавчий, адміністративний і судовий. Подібну ієрархізовану структуру має ісам об'єкт державної політики та управлінської взаємодії – суспільство.Структурування громадянського суспільства як сфери державної взаємодіїрозглядається за такими підходами.
Ø Як об'єкт державного реґулювання, вирізняють сферисуспільного життя, окремі види наявних у суспільстві ресурсів і відповідні їмнапрями державної політики: економічна, соціальна, культурна, освітня,інформаційна та інші.
Ø Підставою для класифікації об'єктів державного управління єподіл на різноманітні соціально-демографічні, професіонально-кваліфікаційні чиетнічні групи людей. На зміну соціального стану цих груп спрямованийуправлінський вплив, відповідно до якого здійснюється специфічна жіноча,молодіжна чи етнонаціональна політика (політика прибутків і зайнятості з диференційованимвираженням для окремих соціально-професійних верств населення).
Характеристикауправлінських засад формування і впровадження державної політики складається зтаких елементів:
Ø сукупності субпідпорядкованих дій людей;
Ø взаємодії управлінських ланок і блоків інституціональногомеханізму, спрямованих на вироблення й реалізацію стратегічних цілей і рішень;
Ø управлінського циклу, в якому немає жорсткої послідовностіфункціональних фаз, оскільки вони можуть іти паралельно, що призводить донівелювання чіткості їхнього початку й кінця.
Процесформування і впровадження державної політики ділиться на дві фази: прийняттярішень і втілення їх у життя. Загалом прийняття починається з формулюванняпропозицій політики і закінчується (якщо взагалі має кінець) офіційнимухваленням певного закону, нормативного акта, адміністративної директиви чиіншої постанови, затвердженої згідно з правилами конкретного політичного рівня.Втілення рішень починається з прийняття певної політики і триває, доки цяполітика є чинною [7].2. Апаратсоціально-демократично орієнтованої держави. Принципи його організації тадіяльності
Апаратдержави – система всіх державних органів, які здійснюють завдання та виконуютьпевні функції держави.
Основнимипринципами державного апарату є: демократизм; національна рівноправність;законність; суверенність; поділ влади; соціальна справедливість; гуманізм імилосердя; поєднання переконання і примусу; гласність, відкритість і врахуваннягромадської думки.
Принципдемократизму характеризується тим, що державний апарат формується з волібільшості населення, виражає та виконує волю громадянського суспільства.
Державно-правовийрежим – сукупність засобів і способів реалізації державної влади, щовідображають її характер і зміст з огляду на співвідношення демократичних інедемократичних засад. Розрізняють демократичний і недемократичний режими.
Основнимиознаками демократичного режиму є:
Ø проведення виборів державних органів у центрі і на місцяхта органів місцевого самоврядування;
Ø плюралізм у політичній, економічній, ідеологічній тадуховній сферах життєдіяльності людей;
Ø рівноправність людей, гарантії здійснення ними їхніх прав,виконання їхніх обов'язків;
Ø демократизм правосуддя, пріоритет методів переконання передметодами примусу тощо.
Отже,демократичний правовий режим – це здійснення державної влади на засадах чинногоправа з використанням демократичних форм народного представництва,виконавчо-розпорядчої діяльності, правосуддя, контролю і нагляду,рівноправність населення, а також гарантування їхніх прав, свобод, законнихінтересів, виконання кожним своїх обов'язків. [8]
Яккорінна, так і решта національних груп, що проживають на території України, єрівноправними. Держава гарантує всім здійснення, охорону, захист і відтворенняполітичних, економічних, громадських, соціальних і культурних прав.
Державнийапарат організується й діє на підставі законів. Його діяльність спрямовуєтьсяна виконання законів у порядку, передбаченому чинним законодавством.
Державнийапарат є єдиним носієм влади на засадах самостійності й незалежності,виразником суверенітету народу і нації.
Державнавлада в Україні здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу йсудову. Єдиним органом законодавчої влади є Верховна Рада України, виконавчої –Кабінет Міністрів України. Правосуддя в Україні здійснюється виключноКонституційним, загальними та господарськими (арбітражними) судами.
Принципсоціальної справедливості державного апарату означає, що його завданням єзабезпечення соціальної злагоди, консенсусу між різними частинами суспільства,балансу різноманітних інтересів усіх соціальних прошарків, груп та інших верствнаселення.
Державнийапарат визначає, гарантує, допомагає здійснювати всім верствам населення їхнісуб'єктивні права, охороняє та захищає основні права людини і громадянина,віддаючи пріоритет загальнолюдським цінностям, забезпечує гуманне й милосерднеставлення до всього населення України і кожного, окремо взятого, індивіда.
Важливимпринципом державного апарату України є поєднання методів виховання і примусу.Примус до осіб застосовується лише тоді, коли вичерпано всі методи переконання,але особа не підкорилася загальнодержавним інтересам та інтересамгромадянського суспільства.
Своїфункції державний апарат виконує відкрито, співпрацює з різними громадськимиоб'єднаннями і рухами, вивчає громадську думку і враховує її в організації таздійсненні покладених на нього завдань.
Отож,державний апарат (вибраний чи призначений) є системою державних органів, щоздійснюють свої функції, реалізуючи волю громадянського суспільства, всьогоукраїнського народу.
Первинноюклітинкою державного апарату є орган держави. Це окремий службовець чиструктурно оформлений колектив державних службовців, наділений владнимиповноваженнями, відповідними матеріально-технічними засобами, утворений назаконних підставах для виконання конкретних завдань і функцій держави.
Одинслужбовець як орган держави – це, скажімо, Президент України, що є главоюдержави і виступає від її імені. Структурно оформлений колектив службовців маєкерівників і виконавців. Керівник виступає від імені певного органу. Кожнийорган наділяється на підставі закону владними повноваженнями, які полягають утому, що орган держави спроможний встановлювати формально обов'язкові правилаповедінки (як нормативні, так і індивідуальні) та домагатися їх здійснення.[12]
Вюридичній літературі розглядають різні підстави класифікації державних органів.Розрізняють, наприклад, такі види органів держави:
Ø за місцем у системі державного апарату: первинні(створюються через вибори всім населенням або його частиною); вторинні(створюються первинними, походять від них і підзвітні їм);
Ø за змістом або напрямками державної діяльності: органидержавної влади, глава держави, органи державного управління чивиконавчо-розпорядчі органи, судові органи, контрольно-наглядові органи;
Ø за способом утворення: виборні, призначувані, ті, що можутьуспадковуватися;
Ø за часом функціонування: постійні, тимчасові;
Ø за складом: одноособові, колегіальні;
Ø за територією, на яку поширюються їхні повноваження:загальні, або центральні; місцеві або локальні.
Законністьі демократія. Демократія (в перекладі з грецької – народовладдя) означає:
Ø широку участь громадськості в управлінні справами держави йсуспільства;
Ø підвищення активності політичних партій і громадськихорганізацій, інших громадських об'єднань;
Ø зміцнення правової основи державного та суспільного життя;
Ø утвердження прав і свобод громадян і людини;
Ø свободу інформації та постійне врахування громадськоїдумки;
Ø вдосконалення системи державних органів і органів місцевогосамоврядування.
Законністьє невід'ємним елементом демократії. Демократія не може бути над законом чи позазаконом, а тільки в межах закону. Конституція України має вищу юридичну силу, її норми – прямоїдії. Решта правових актів не повинні суперечити Конституції і конституційнимзаконам України.
Державніоргани, органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи мають діяти вмежах їхньої компетенції.
Державана різних етапах свого розвитку виконує певні завдання, здійснює різноманітніобов'язки. Таке виконання завдань та обов'язків характеризує сутність ісоціальне призначення держави, а також її зміст.
Діяльністьдержави характеризується певними напрямками в економічній, політичній,екологічній, ідеологічній, гуманітарній та інших сферах суспільного розвитку.Це, врешті-решт, має привести до досягнення певної мети, що її ставить державана коротку чи довгострокову перспективу.
Звідсиможна зазначити, що до основних ознак, які характеризують функції держави, слідвіднести: такі, що безпосередньо відображають чи конкретизують сутністьдержави; через які реалізуються основні завдання держави; здійснення яких ведедо досягнення державою поставленої мети на певному історичному відтинку часу;що їх слід розглядати як напрямки та аспекти діяльності держави. [8]
Отже,функції держави – основні напрямки її діяльності, в яких відображаються йконкретизуються завдання і мета держави, проявляються її сутність, зміст ісоціальне призначення в соціальне неоднорідному суспільстві.
Порядіз функціями держави деякі автори виокремлюють і функції державних органів таїхніх посадових осіб. Розрізняють функції законодавчих, виконавчих, судових іконтрольно-наглядових органів держави.
Реалізуючидержавні функції, державні організації повинні:
Ø зважати на об'єктивні закони розвитку суспільства ікеруватися цими законами в повсякденній діяльності;
Ø стимулювати соціальну активність людини і громадянина,звертати увагу на виробничо-економічне і соціально-культурне самовизначенняособистості;
Ø брати до уваги інтереси й потреби різних соціальнихспільнот, груп та об'єднань людей, конкретних особистостей, визнавати їхнюреальність і сприяти здійсненню;
Ø підпорядковувати всю свою діяльність служінню громадянськомусуспільству, не втручатись у приватні справи людини і суспільства, якщо це невиходить за межі конституційного регулювання суспільних відносин. [11]
Так,приміром, Конституція України закріплює: «Кожна людина має право на вільнийрозвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи іншихлюдей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний івсебічний розвиток її особистості».
Державніфункції та функції державних органів слід відрізняти від форм і методів їх здійснення.Такими формами є законодавство, управління правосуддя, контроль і нагляд,правоохоронна та право-реалізаційна діяльність. До методів здійснення державнихфункцій у найзагальнішому вигляді відносять переконання, заохочення і примус.Кожна державна функція та функція державних органів може здійснюватись у різнихформах і різними методами.
Дляхарактеристики напрямків діяльності держави та її органів у громадянськомусуспільстві дуже важливе місце відводиться питанню відповідних меж державноговтручання в діяльність суб'єктів громадянського суспільства. Обмеженнядіяльності держави та її органів у громадянському суспільстві повинновраховувати два критерії:
Ø можливості державного управління небезмежні, а надмірнеперевантаження держави невиправдано великою кількістю завдань веде до зниженняефективності їх виконання;
Ø збільшення кількості державного управління веде дозменшення самоуправління і самоврядної діяльності суб'єктів громадянськогосуспільства, що є неприпустимим у демократичній, правовій державі.
Одниміз напрямків вирішення цієї проблеми на користь громадянського суспільства єрозширення місцевого самоврядування. «Місцеве самоврядування здійснюєтьсятериторіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, такі через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їхвиконавчі органи.
Органамимісцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальнихгромад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради.
Питанняорганізації управління районами в містах належить до компетенції міських рад» (ст. 140Конституції України). Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від21 травня 2005 р. визначає його як гарантоване державою право та реальнуздатність територіальної громади – жителів села чи добровільного об'єднання всільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста – самостійно або підвідповідальність органів і посадових осіб місцевого самоврядування вирішуватипитання місцевого значення в межах Конституції та законів України. [3]
Отже,сучасне законодавство України розширює можливості самоврядної діяльностігромадян, що дає змогу поєднувати реалізацію державних функцій як державнимиорганізаціями, так і самоврядними структурами на місцях.
Недемократичнірежими поділяють на тоталітарні та авторитарні.
Тоталітарнийрежим – сукупність таких засобів і способів реалізації державної влади, за якихуся життєдіяльність суспільства і кожного окремого громадянина (особи)абсолютно регламентована: влада на всіх рівнях формується закрито однією особоючи кількома людьми з правлячої верхівки, не контролюється населенням; відсутнябудь-яка можливість для вільного виявлення і врахування інтересів усіх групнаселення; найменші вільності негайно придушуються всіма засобами, аж допрямого насильства, існує однопартійна система, звичним є грубе втручання вособисте життя людини і громадянина.
Авторитарнийрежим – така сукупність засобів і способів реалізації державної влади, за якихвона концентрується в руках правлячої верхівки; допускаються деякі розмежуванняполітичних сил, легальні можливості через представницькі органи чи громадськіоб'єднання обстоювати інтереси певних верств населення. Але якщо такаполяризація політичних сил стає антагоністичною, включається механізм діїреакційного закону чи пряме насильство.
Заіншими ознаками демократичні режими класифікуються як:демократично-ліберальний, демократично-радикальний, демократично-консервативнийта ін. Серед недемократичних розрізняють: військово-поліцейський, фашистський,расистський, терористичний, диктатуру певної партії, класу, іншої групи чипрошарку в соціальне неоднорідному суспільстві тощо.
Отже,форма держави характеризується відповідною організацією та реалізацієюпублічної влади, взаємозв'язком держави з особою і громадянським суспільством.3. Правоохоронні органиу механізмі держави української держави
Правоохороннасистемаохоплює всю сукупність державно-правових засобів, способів ігарантій, що забезпечують охорону й захист людини і громадянина від протиправнихдіянь, а саме: об'єкти й мету правоохорони; суб'єктів правоохорони;правоохоронну діяльність.
Усучасній літературі поняття «правоохоронна діяльність» визначається по-різному.В основі різних визначень лежить наявність державних і недержавних суб'єктівтакої діяльності. Більшість авторів уважають, що правоохоронна діяльність можездійснюватися не тільки державою, її органами, посадовими особами та іншимидержавними організаціями, а й недержавними структурами.
Немаєєдиного підходу і до характеристики місця й ролі правоохоронної діяльності всистемі інших правових форм діяльності держави зі здійснення її функцій.
Ознакиправоохоронної діяльності:
Ø в її основі – завдання з розгляду юридичної справи;
Ø вона здійснюється компетентними державними і недержавнимисуб'єктами, коло яких визначається чинними законодавчими актами;
Ø використовуються різні форми реалізації правових норм;
Ø приймаються відповідні процесуальні акти реалізації, щомають офіційний характер і передбачену законодавством форму;
Ø вона реалізується в чітко визначеній процесуальній формі таз використанням різноманітних юридичних методів. [10]
Отже,правоохоронна діяльність – це закріплені чинними процесуальними нормами діяннякомпетентних суб'єктів державних і недержавних організацій та їхніх посадовихосіб із розгляду юридичних справ, охорони й захисту суспільних відносин відправопорушень і прийняття спеціальних актів реалізації матеріальних правовихнорм із метою забезпечення законності та охорони правопорядку.
Державнавлада в Україні здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу йсудову. Вдосконалення органів державної влади реалізується в Україні на основіКонституції України.
Досистеми державних органів України належать: законодавчий орган – Верховна РадаУкраїни; глава держави – Президент України; виконавчі органи, що поділяються навищі (Кабінет Міністрів України, Раду міністрів Автономної Республіки Крим),центральні (міністерства, державні комітети і відомства України та АвтономноїРеспубліки Крим), місцеві (обласні й районні, міст Києва і Севастополя, районіву містах Києві й Севастополі державні адміністрації на чолі з головами цихадміністрацій та їхні відділи й управління, а також адміністрації державнихпідприємств і установ); виконкоми й голови сільських, селищних, міських (містрайонного та обласного підпорядкування) рад у частині виконання державнихповноважень, що були їм делеговані органами державної влади.
Органимісцевого самоврядування, що репрезентують спільні інтереси територіальнихгромад сіл, селищ і міст, тобто обласні й районні ради, а також органимісцевого самоврядування: міські, сільські, селищні ради та їхні виконавчіоргани є самостійною системою об'єднань громадян у громадянському суспільстві.
Системасудових органів охоплює: Конституційний Суд України; загальні [Верховний СудУкраїни, суди Автономної Республіки Крим, обласні, міські (міст Києва іСевастополя) суди, міжрайонні, районні, міські (міст обласногопідпорядкування), районні в місті народні суди]; арбітражні [Вищий арбітражнийсуд України, арбітражний суд Автономної Республіки Крим, обласні, міські (містКиєва і Севастополя) арбітражні суди, інші спеціальні суди].
Усамостійну систему органів держави виокремлюються контрольно-наглядові органиУкраїни. До них належать: Генеральний прокурор України і підпорядковані йомупрокурори; податкові адміністрації, санітарні, пожежні, контрольно-ревізійні таінші державні інспекції. [13]
Отже,апарат держави посідає головне місце в системі організацій державногомеханізму, оскільки здійснює державну владу та управління в суспільстві.
Основнимизасадами законності вважають:
Ø зверхність закону в системі нормативних актів;
Ø єдність законності;
Ø незаперечність закону в соціальній практиці;
Ø реальний характер законності;
Ø забезпечення прав людини;
Ø невідворотність відповідальності за правопорушення;
Ø взаємозв'язок законності й доцільності, законності йкультурності, законності й справедливості та ін.
ВУкраїні діє принцип зверхності права (правового закону). Найвища юридична силаналежить Конституції України, норми якої мають пряму дію. Рештанормативно-правових актів (включно з Конституцією та правовими актамиАвтономної Республіки Крим) не повинні суперечити Конституції України. Відносногромадян діє принцип: «дозволено все, що не заборонено законом». Державніоргани, органи місцевого самоврядування, посадові особи діють за принципом «дозволенолише те, що визначено законом».
Єдиназаконність означає, що не може бути різної дії закону в різних регіонах і щодорізних людей в Україні. На всій території України закон однаковою мірою повинендіяти стосовно до всіх суб'єктів права.
Незаперечністьзакону в соціальній практиці характеризується тим, що ніхто не може скасуватизакон, окрім органу, який його прийняв. Реальний характер законності має місцетоді, коли вимоги закону не тільки проголошуються, а й впроваджуються в життя.
Забезпеченняправ людини. Одним із важливих принципів законності є ідея здійснення законів вінтересах людини і для забезпечення її прав. Основні права та обов'язки людиниі громадянина закріплені в Конституції України та деталізуються в чинномузаконодавстві. Здійснення цих законів забезпечує права людини в усіх сферах їїжиттєдіяльності.
Невідворотністьвідповідальності за правопорушення. Кожне скоєння правопорушення має тягти за собоювідповідальність винної особи. Важливо не те, щоби винний був тяжко покаранийза скоєння правопорушення, а те, щоби жодне правопорушення не залишалосянерозкритим.
Взаємозв'язокзаконності й доцільності. Закони та – на їхній основі – підзаконні нормативніакти повинні встановлювати все, що доцільно, забороняти все, що недоцільно длягромадянського суспільства і суспільних інтересів. Закон не повинен захищатиінтереси лише якоїсь певної партії, класу чи групи людей. Якщо норма праваперестає бути доцільною, її належить негайно скасувати, а до того її дію маєпризупинити відповідний суд за власною ініціативою чи за поданням виконавчихабо інших органів.
Взаємозв'язокзаконності й культурності. За відсутності єдиної законності нема йкультурності. Ці два поняття обумовлюють одне одного. Якщо нема достатньоїкультурності, то нема й достатньої законності.
Взаємозв'язокзаконності й справедливості. Не тільки сам закон, а й способи його здійснення,а також його втілення в повсякденне життя мають спиратися на справедливість.
Згідноз Конституцією України парламентський контроль за додержанням конституційнихправ і свобод людини й громадянина здійснює Уповноважений Верховної РадиУкраїни з прав людини (омбудсмен). Закон України «Про Уповноваженого ВерховноїРади України з прав людини» від 23 грудня 2005 р. передбачає, щопарламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини ігромадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикціїна постійній основі здійснює Уповноважений Верховної Ради України з правлюдини, який у своїй діяльності керується Конституцією України, законамиУкраїни, чинними міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких наданоВерховною Радою України. [1]
Якщовичерпано внутрішні державні можливості захистити суб'єктивні права з допомогоюмеханізмів, що діють в Україні, людина має можливість звернутися за захистом їїправ до міжнародних судових установ чи міжнародних організацій, членом абоучасником яких є Україна. До таких механізмів належать:
1.Генеральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй (ГА ООН), яка прийняла 10грудня 1948 р. Декларацію прав людини. ГА ООН утворила такі органи:Спеціальний комітет із деколонізації; Спеціальний комітет проти апартеїду;Спеціальний комітет із розслідування дій Ізраїлю, що зачіпають права населенняокупованих територій, та Комітет здійснення невід'ємних прав палестинськогонароду.
2.Рада безпеки, яка зосереджує увагу на різних ситуаціях, пов'язаних ізпорушенням прав людини.
3.Екологічна та соціальна рада (ЕКОСОР), яка утворила ряд комітетів і комісій, асаме: Комітет із прав людини; Комісію зі статусу жінок; Комісію з соціальногорозвитку; Комісію запобігання злочинності та кримінального правосуддя.
4.Комісія з прав людини (КПЛ ООН) є головним органом ООН, що опікується правамилюдини. Підкомісія з питань запобігання дискримінації та захисту меншостей, якадопомагає в роботі КПЛ ООН.
5.Спеціалізовані установи ООН: Міжнародна організація праці (МОП); Освітньо-науковата культурна організація (ЮНЕСКО); Міжнародна юридична комісія (МЮК); Верховнийкомісар ООН та деякі інші.
Отже,в Україні захистові суб'єктивних прав людини й громадянина надається належнезначення. Якщо використано всі внутрішні можливості, людина може захистити своїправа з допомогою міжнародних організацій та іншими не забороненими закономзасобами. [9]
Висновки
державний політика демократичнийсуспільний
Державне управління як владний механізм реалізації державноїполітики у практиці суспільної дійсності є або досконалим урядуванням, абозабюрократизованим процесом. Тому головне завдання адміністративної реформиполягає у виробленні ефективних механізмів удосконалення результативностівіддачі державного управління через застосування критеріїв і процедур довершеногокадрового відбору фахівців та посилення системи підготовки й перепідготовкидержавних службовців.
Для сьогодення України грамотне використання владних механізміввпровадження державно-політичних рішень є нагально необхідною передумовоюдемократичного розвитку держави. Широта, глибина й ефективність відповідногоінструменту має відповідати державній стратегії розвитку країни та адекватновідображати впроваджувальну доктрину. Демократичні парадигми використовуютьінструменти державної політики як своєрідні індикатори ціннісних орієнтаційрозбудови громадянського суспільства.
Отже, процес практичного вдосконалення інтелектуальних здібностейзосереджений на мистецтві аналізу державної політики як науки, навчальноїдисципліни й сфери професійної діяльності в Україні.
Для успішного рішення проблеми реформування системи державногоуправління треба вирішити наступні проблеми:
Ø Погане опрацьовування документів
Ø Слабка законодавча база
Ø Бюрократія серед міністрів
Ø Уплутування державних службовців в державну політику.
Оцінювання ефективності й результативності державної політикипрезентує сучасні підходи до аналізу і впровадження державної політики.Аналітик-експерт завжди перебуває в ситуації оцінювання: від проблем до людей.Правильний вибір критеріїв та оцінювальних підходів сприятиме вдосконаленнюсоціально-економічної й політичної оцінки напряму державної політики усуспільному розвитку.
Список літератури
1. Конституція України: Прийнята нап'ятій сесії Верховної Ради України 28 черв. 2004 р. – К., 2004. –55 с.
2. Про державну службу: Закон України //Закони України. – К., 2004. – Т. 6. – С. 231–245.
3. Про стратегію реформування системидержавної служби в Україні: Указ Президента України // Уряд. кур'єр. –2007. – 19 квіт. – С. 14–16.
4. Актуальні проблеми реформуваннядержавного управління, – К.: Вид-во УАДУ, 2005. – 312 с.
5. Аналітичні записки з розробкинапрямів державної політики / Укл. В. Романов, О. Кілієвич. – К.:Вид-во УАДУ, 2007. – 236 с.
6. Бакуменко В.Д. Формуваннядержавно-управлінських рішень: проблеми теорії, методології, практики: Моногр. –К.: Вид-во УАДУ, 2007. – 328 с.
7. Білоус А.О. Політико-правовісистеми: світ і Україна: Навч. посіб. – К.: Асоціація молодих українськихполітологів і політиків, 2007. – 200 с.
8. Брус Т. Аналіз державноїполітики: оцінка як важливий етап процесу // Актуальні проблеми державногоуправління: 36. наук. праць / ДФ УАДУ. – Д., 2007. – Вип. 1 (1). –С. 83–91.
9. Веймер Д.Л., Вайнінґ Е.Р.Аналіз політики; концепції, практика / Пер. з англ. /. Дзюб, А. Олійник; Наук.ред. О. Кілієвич. – К.: Основи, 2006. – 654 с.
10. Воронько О.Державна кадрова політика України: її формування та принципи // Вісн. Укр.Академії держ. управління при Президентові України. – 2006. – №4. –С. 60–68.
11. Гаєвський Б.А.,Ребкало В.А. Культура державного управління: організаційний аспект:[Монографія]. – К.: Вид-во УАДУ, 2006. – 144 с.