Зміст
Вступ
Розділ 1.Європейський Союз: передумови створення, основні цілі та завдання
1.1 Передумовистворення, головне призначення та етапи розширення ЄС кінця ХХ – початку ХХІст.
1.2 Європейськаполітика сусідства, «Східне партнерство» — як основні стратегії розширення ЄСна Схід
Розділ 2.Взаємовідносини ЄС з Росією та Україною в контексті нового розширення
2.1 Головніположення стратегії «сусідства» роль Росії у ній
2.2 Проблеми іперспективи членства України у ЄС
Висновки
Списоквикористаної літератури
/>Вступ
Актуальністьтеми дослідження. Глобальні процеси, що відбуваються в світі, посиленавзаємозалежність інтересів суб’єктів міжнародних відносин в період останньогодесятиріччя ХХ та початку ХХІ століття обумовлюють розширення європейськогоінтеграційного простору та надають реальних рис розбудові європейськоїархітектурної моделі, спрямованої на формування суцільної зони добробуту,стабільності і безпеки. Розширення Європейського Союзу в сучасній геополітицісприймається як нагальна потреба у поширенні зони європейського контролю надвизначальним геополітичним простором з поступовим набуттям суттєвихперспективних геоекономічних переваг.
Останнєрозширення Європейського Союзу стало однією з визначальних віх його розвитку, атакож потужним чинником формування нового безпекового середовища в Європі.Прийняття до складу ЄС 12 нових членів значною мірою вплинуло як на динамікурозвитку євроінтеграційного процесу загалом, так і еволюцію його окремихвимірів, в тому числі безпекового.
Значенняцентрально-східного європейського регіонального простору в світовій політиці таекономіці визначається низкою географічних, соціально-економічних тавійськово-політичних факторів. Це важливий розгалужений комунікаційний вузол.Динаміка відносин по вісі Схід-Захід, глобальні резонансні кризові явища,світові війни тощо, фокусуючись в межах цього регіону, окреслювали визначальніриси та спрямовували перспективні тенденції у міжнародних відносинах на етапахїх формування і подальшої еволюції.
Процесрозширення на Схід для європейської спільноти не є простим. Інтеграція новихчленів, з одного боку, створює бажані перспективи для ЄС в можливостіоб’єднання всієї Європи в єдиних політичних та економічних межах. З іншогобоку, цей процес супроводжується чисельними перешкодами та проблемами длясамого ЄС, обумовленими такими грандіозними європейськими проектами як:введення єдиної валюти, формування спільної зовнішньої політики та політики угалузі безпеки, пошук моделі відносин з Росією тощо.
Одночаснорозширення географічних кордонів ЄС перетворює його із об’єднаннязахідноєвропейських держав на союз континентального масштабу, могутнійполітичний полюс, який стоїть перед якісно новими викликами як внутрішнього,так і зовнішнього характеру. Регулярне розширення надає ЄС кількісної ваги, алеодночасно робить його більш неоднорідним і ставить зростання політичної ваги узалежність від здатності ЄС уникнути послаблення його внутрішньої згуртованостіта єдності і готовності протистояти новим викликам та ризикам, що постали впостбіполярний період.
Такимчином, усе вищезазначене підтверджує актуальність обраної теми дослідження«Проблема розширення ЄС на сучасному етапі розвитку міжнародних відносин».
Метаі завдання дослідження. Метою даної роботи є комплексний аналіз феноменурозширення ЄС, його витоків, особливостей, суперечностей та геостратегічнихнаслідків.
Длядосягнення визначеної мети необхідно реалізувати наступні завдання:
· окреслити історію створення та призначення ЄС;
· проаналізувати еволюцію стратегічних напрямків європейськоїінтеграції в контексті взаємозалежності процесів поглиблення та розширення;
· окреслити етапи розширення, виявити їхні рушійні сили,закономірності;
· виявити основні передумови, історико-політичне значення тагеостратегічні наслідки розширення ЄС на схід;
· дослідити значення розширення та його вплив на формування іперспективи розвитку нової стратегії відносин ЄС з Україною та Росією.
Об'єктомдослідження є сєвропейські інтеграційні процеси та чинники, що впливають наеволюцію політики Європейського Союзу.
Предметомдослідження є політика розширення Європейського Союзу на Схід.
Методидослідження. Методологічною основою комплексного дослідження є системний підхідта геополітичний аналіз, за допомогою яких здійснено дослідження європейськогорегіонального середовища, що інтегрується.
Практичнезначення результатів дослідження полягає в можливості їх використання в науковійдіяльності студентів, при вивченні курсів «Міжнародні відносини»,«Політологія», «Всесвітня історія» та ін. Також матеріали дослідження можутьстати в нагоді студентам при написанні курсових, наукових, дипломних робітдотичних до даної проблематики.
Структурноробота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел(49 найменувань), додатків.
/>Розділ 1. Європейський Союз: передумовистворенная, основні ціліта завдання/>1.1 Передумови створення, головнепризначення та етапи розширення ЄС кінця ХХ –початку ХХІ ст.
європейськийсоюз міжнародний партнерство
ЄвропейськийСоюз (ЄС) — співтовариство демократичних країн Європи, що добровільнопожертвували частиною свого суверенітету для більш тісної інтеграції. Особливопідкреслюється, що Євросоюз — не федеративне або конфедеративне утворення, що умайбутньому розраховує замінити існуючі нині держави у вигляді чогось, схожогона «Сполучені Штати Європи», але це більше, ніж звичайне інтеграційнеугруповання з порівняно вузькими цілями. Держави — члени ЄС створили заколективною домовленістю загальні європейські установи, які рік у рік стаютьусе більше впливовими й на які покладають всі більші повноваження.
Маастрихтськіугоди 1992 р. декларують принцип додатковості інститутів Євросоюзу. Це означає,що європейські установи починають працювати тільки в тих випадках, коли їхнядія є більш ефективною на рівні ЄС, ніж на національному або місцевому рівнях.Цей принцип гарантує, що ЄС не буде зайво втручатися в повсякденне життягромадян вхідних у нього держав [44].
Якщорозглядати ЄС як державне утворення (а у такого підходу досить багатоприхильників), то воно потрапить у число самих великих і потужних державсучасного світу. За чисельністю населення (453млн чол. до кінця 2004 року)Євросоюз посідав третє місце у світі після Китаю й Індії. За розмірамитериторії — майже 4 млн км2 (після входження в організацію 10 нових членів) —уступає лише Росії, Канаді, Китаю, США, Австралії й Бразилії. По економічніймоці ЄС цілком може суперничати з лідером світової економіки США — 10350 млрддол.проти 10400млрддол. в американців [44].
ЄвропейськийСоюз зразка 2004 р. має практично всі атрибути суверенної держави: єдині органивлади (законодавчої, виконавчої і судової), єдиний митний простір — Шенгенськазона, єдиний фінансовий простір (зона євро), символіка (прапор, гімн),громадянство (прийняте Амстердамським договором 1997 р., воно доповнює, але нескасовує національне громадянство), представництва в третіх країнах, збройнісили (так звані Сили швидкого реагування створені на саміті ЄС у Гельсінкі вгрудні 1999р. і включають до 60 тис. військовослужбовців). На базі ЄС діє цілагрупа регіональних європейських галузевих організацій, таких як Євратом, Європол,Європейське космічне агентство й ін.
Ідеястворення союзу європейських країн у тій формі, у якій нині існує ЄС, виниклапісля найтяжких років Другої світової війни. Європа лежала в руїнах і буларозділена на два ворогуючі табори, але в ідею єдності європейських народів тодівірили не тільки розпачливі оптимісти. Іншого виходу в той непростий періодпросто не було, вся логіка історичного розвитку країн континенту підводила донеобхідності формування тісних інтеграційних угруповань. Застерегти Європу відпогрози нової війни могло тільки об'єднання колишніх супротивників зарадизагальної великої мети.
Першоюлюдиною з високих державних структур, що озвучив думку про європейськуінтеграцію, був міністр закордонних справ Франції Робер Шуман. День 9 травня1950 р., коли пролунала його заява про готовність піти на більше тісні контактиз іншими європейськими країнами й особливо з недавнім смертельним супротивникомНімеччиною, став відправною крапкою в багаторічному процесі досягненняєвропейської єдності, нині він святкується як День Європи. Симптоматично, щосам Робер Шуман був причетний до євроінтеграції: народившись у місті Мец уЛотарингії, на землі, що у ХХ ст. поперемінно входила то у Францію, то вНімеччину, він мав французьке ім'я й німецьке прізвище [42].
Запланом, запропонованим Шуманом, в 1951 р. у Парижі було створено Європейськеоб'єднання вугілля й сталі (ЕОУС), що зв'язало вугільні й металургійні галузішести європейських країн: Франції, Німеччини, Нідерландів, Бельгії, Люксембургуй Італії. В1957 р. у Римі на базі ЕОУС було створено Європейське економічнеспівтовариство (ЄЕС), куди ввійшли ті ж шість країн. Римський договір ставосновним документом для подальшого будівництва єдиної Європи.
Першерозширення ЄЕС відбулося в 1973 р., коли до шести первісних країн приєдналисятри держави пробританської орієнтації— Великобританія, Ірландія й Данія. Ранішеця трійка бачила в ЄЕС погрозу своєї економічної безпеки й брала участь тількив роботі більше «розмитого» інтеграційного утворення — Європейської асоціаціївільної торгівлі (ЕАСТ).
В1981 р. до складу ЄЕС влилася Греція, яка серйозно відстала від своїх партнерівіз Західної Європи за економічними і соціальними показниками через багаторічнеперебування у влади військової диктатури. Через тривалі періоди диктаторськихрежимів із запізненням увійшли в загальноєвропейський інтеграційний простіркраїни Піренейського півострова: Іспанія й Португалія приєдналися до ЄЕС тількив 1986 р.
В1995р. відбулося ще одне розширення Євросоюзу, у нього вступили Швеція,Фінляндія й Австрія. Ці країни вже давно відповідали рівню ЄС по своїхмакроекономічних показниках, але не приєднувалися до нього через політикунейтралітету[42].
Такимчином, можна визначити три етапи розширення ЄС, які фактично співпадають здомінуванням в ЄС трьох основних теоретичних підходів щодо європейськоїінтеграції.
Мовайде про розширення в 70-ті роки та домінування міжурядового, або реалістськогопідходу до європейської інтеграції. Розширення 80-х років співпало, в своючергу, з ревізією неофункціоналістських підходів та їх прагненням пояснитикризові явища інтеграції, як якісний скачок до більш складних форм інтеграції.Розширення 90-х років викликало до життя та активізувало такі євроінтеграційнімоделі та концепції, як “міцне ядро”, “концентричні кола”, “багатошвидкісна Європа”,“Європа різних швидкостей”.
Юридичнаоснова існування Євросоюзу закладена рядом найважливіших угод. По-перше, цеПаризький договір 1951 р., що послужив піонерним документом євроінтеграції йстворив ЕОУС.
По-друге,Римський договір 1957р., про який вже було сказано. По-третє, Єдинийєвропейський акт 1986 р. По-четверте, Маастрихтські угоди 1992 р., якіперетворили економічний союз європейських країн у політичний і трансформувалиЄЕС у ЄС.
В-п'ятих,Амстердамський договір 1997 р. І, нарешті, у шостих, це договір Ніцци,підписаний в 2001 р.
В-сьомих Договірреформування або Лісабонська угода (Маастріхська угода, Угода про ЄвропейськийСоюз, Угода про функціонування Європейського Союзу) — нова базова угода щодопринципів функціонування ЄвропейськогоСоюзу. Новий договір призваний замінити європейську конституцію,прийняття якої практично провалилося. Угода містить положення про інституційнуреформу в Євросоюзі. Передбачається створення посади Президента ЄС, якийобиратиметься на 2,5 років і презентуватиме ЄС на міжнародних заходах. Договірмістить положення про скорочення кількості єврокомісарів і депутатів Європарламенту.
Європейськікерівні інституції отримають більшу повноту влади у вирішенні загальних питань.До них відносять безпеку, боротьбу зі зміною клімату та міграційні проблеми.Всі дипломатичні функції опиняться в руках верховного представника Євросоюзу ззовнішньої політики.
Формально новийдоговір не є конституцією— у ньому немає згадки про гімн чи прапор. Аледокумент зберіг всі ключові постанови про реформи, що були в первинномудокументі— євроконституції. Договір повинен допомогти врегулювати кризу, щопочалася в 2005 році, після того, як Франція та Нідерланди на своїхнаціональних референдумах не підтримали європейську Конституцію. Для введення вдію нової Лісабонської Угоди провести референдум планує лише Ірландія.
Офіційнепідписання Лісабонської Угоди сталось 13 грудня 2007 року, після чого документповинен бути ратифікований національними парламентами 27 держав Євросоюзу.
Базовіпринципи сучасного механізму розширення, які знайшли своє відображення в угодахпро вступ до ЄС, були розроблені та впроваджені саме в період першогорозширення, серед яких:
· першочергове обговорення умов та формування спільної позиціїкраїн-членів ЄС щодо прийому нових держав;
· проведення переговорів окремо з кожною країною-кандидатом наоснові визнання всіх acquis communautaire;
· надання основних повноважень в проведенні переговорів Радіміністрів та технічної ролі Комісії в підготовці рішень по складним проблемамта захисту положень комунітарної політики під час переговорів;
· вирішення проблеми адаптації не за рахунок модифікації вжеіснуючих правил, а шляхом впровадження однаково короткого адаптаційногоперехідного періоду з чітким календарем виконання для всіх кандидатів [49].
Такимчином, можна констатувати, що феномен розширення – це фактор, що стимулювавінтеграційний процес в Співтоваристві, оскільки переговори зкраїнами-кандидатами супроводжувались не лише пошуком компромісу, але йвпровадженням більш ефективних та дієвих механізмів функціонування. Збільшеннякількості членів Співтовариства та їх різнорідність зумовили необхідністьвпровадження важливих структурних та політичних змін. І хоча метод міжурядовогоспівробітництва продовжував грати вирішальну роль, його використання всечастіше враховувало комунітарні механізми та інтереси.
Напершому етапі розширення ЄС відчувався експансіоністський характерєвропейського інтеграційного процесу, який з самого початку прагнув охопитиякомога більшу кількість держав. Впровадження найбільш ефективних таоптимальних процедурних механізмів, сприяло подальшій еволюції не тількивнутрішніх комунітарних процесів, але й формуванню зовнішньої інтеграційноїстратегії Співтовариства, як до майбутніх членів ЄС, так і по відношенню докраїн, що не були потенційними претендентами на членство. Перше розширення ЄСсупроводжувалось встановленням особливих відносин майже з усіма європейськимикраїнами, що не належали до комуністичного табору. До договорів про асоційованечленство в ЄС Греції, Туреччини, Мальти та Кіпру додавались договори про вільнуторгівлю з країнами ЄАВТ. Вступ Великобританії до Спільного ринку призвів такождо зростання кількості “заморських територій”, асоційованих з ЄЕС.
Другийетап розширення, характеризується прагненням ЄС поширити демократичні свободина південь Європи, перетворивши його на зону стабільності та безпеки. Існувалапріоритетність політичної аргументації доцільності середземноморського розширення,яке відбувалося на фоні серії кризових явищ в європейській економічнійінтеграції і супроводжувалося не лише активною ревізією основних положеньнайбільш впливових інтеграційних теорій, але й переглядом базових комунітарнихпринципів, закладених Римськими угодами. Саме зі вступом Іспанії та Португаліївперше було застосовано принцип “двох швидкостей” в інтеграційному процесі і впрактичній площині розпочато обговорення шляхів інституційного реформування.Мова йшла про розробку більш гнучкої інституціональної структуриСпівтовариства, перегляду механізму голосування в сторону більш широкогозапровадження механізму кваліфікованої більшості [49].
Такимчином, результати переговорів щодо середземноморського розширення ЄС свідчилипро те, що основною запорукою збереження та ефективного функціонуваннякласичного механізму розширення є обов’язкове проведення внутрішніхкомунітарних реформ ще до початку переговорів з країнами-кандидатами. Проблеми,що не були вирішені під час переговорів, автоматично ставали внутрішнімипроблемами ЄС після завершення повного вступу країн-кандидатів. Підпадаючи підвплив окремих груп галузевих виробників країн-членів, переговорний процесвносив диспропорції до досягнення більш широких геополітичних завданьСпівтовариства.
Підчас розширення 90-х років на фоні досить повільного проведення внутрішніхкомунітарних реформ виокремлюються зростаючі тенденції розвитку європейськоїінтеграції на принципах концепції “різношвидкісної Європи”, що знайшло своєвідображення в частковій участі окремих держав ЄС в інтеграційних процесах.Так, надання Маастрихтськими угодами пільгового права Данії та Великобританіїутримуватися від участі в окремих інтеграційних програмах ЄС (спільна соціальната монетарна політика) хоча й сприяло подальшому поглибленню комунітарнихпроцесів, водночас створювало прецедент для інших держав ЄС щодо їх частковоїучасті в інтеграційному будівництві. Обмежена участь в СЗПБ Австрії, Швеції таФінляндії та застосування принципу “позитивного утримання” в процедурі прийняттярішення по політичному співробітництву були цьому яскравим підтвердженням.
Простежуєтьсясвоєрідне чергування заходів по поглибленню інтеграції та її розширенню. Так,згідно з рішеннями Маастрихтських угод, пріоритетність поглибленняінтеграційних процесів, що передбачало утворення Європейського Союзу з1.01.1993 р. та прийняття фінансового плану формування комунітарного бюджету(12 грудня 1992 р.) протягом семи років (1993-1999 рр.), чергувалося звідкриттям 1 лютого 1993 р. переговорів з Австрією, Швецією, Фінляндією таНорвегією, відносно їх вступу до Співтовариства (1.01.1995 р.). Після переходудо другого етапу формування єдиної валюти (1.01.1994 р.) та проведенняміжурядової конференції 1996 р. із проблем реформування основних інститутів ЄС,розпочався аналітичний етап вивчення перспективи нового розширення на схід [48].
Простежуєтьсясвоєрідна закономірність, яка проявляється в залежності ефективногофункціонування ЄС при постійно зростаючій кількості його членів від поступовогопереходу до наднаціональних форм правління. Надання пріоритету інституційномуреформуванню та посиленню ефективності механізму прийняття рішень вСпівтоваристві, з точки зору прихильників федералістського майбутнього Європи,не лише позитивно впливало б на його діяльність, але й сприяло б самому процесурозширення. Така позиція досить добре узгоджується з основними положеннямидоктрини “концентричних кіл”, що передбачають в перспективі формуванняєвропейської федерації в межах пан-європейського конфедеративного об’єднання./>1.2 Європейська політика сусідства, «Східнепартнерство» — як основні стратегії розширенняЄС на Схід
Європейськаполітика сусідства — нова політика Європейського Союзу; має на меті створити напівдень і схід від нових кордонів розширеного Європейського Союзу зонустабільності миру і добробуту шляхом налагодження тісних довготривалих відносинз сусідніми країнами.
Європейськаполітика сусідства (ЄПС) спрямована на те, щоб не припустити виникнення новоїлінії розподілу між розширеним ЄС та його сусідами, і надати їм можливістьбрати участь в різних видах діяльності ЄС шляхом тіснішої політичної,економічної, культурної співпраці та взаємодії в галузі безпеки. Концепція ЄПСохоплює такі країни: Алжир, Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Єгипет,Ізраїль, Йорданія, Ліван, Лівія, Молдавія, Марокко, Сирія, Туніс, Україна, атакож Палестинська автономія.
Впершеконцепція ЄПС була викладена у зверненні Комісії «Ширша Європа» у березні 2003року. Вона засвідчила, що формування відносин з сусідами — один з пріоритетівзовнішньої політики розширеного ЄС. ЄПС не торкається питання потенційногочленства. Вона пропонує сусіднім країнам привілейовані відносини, якібудуватимуться на взаємному визнанні спільних цінностей, головним чином у сферіверховенства права; справедливого управління; дотримання прав людини, зокрема,прав меншин; принципів ринкової економіки та безперервного розвитку. Глибинацих відносин залежатиме від того, наскільки ефективно втілюватимуться спільніцінності.
Дляфінансування діяльності в рамках ЄПС запроваджується новий «Європейськийінструмент сусідства й партнерства» (ЄІСП), який починаючи з 2007 року замінитьчинні програми технічної допомоги «ТАСІС» і «МЕДА» в країнах ЄПС і в Росії.ЄІСП має новий спеціальний компонент для підтримки транскордонногоспівробітництва на кордонах ЄС. До 2006 року включно для фінансуваннятранскордонної співпраці Комісія буде спрямовувати кошти за допомогою чиннихінструментів у так звані «Програми сусідства» [49].
12травня 2004 року Комісія представила конкретну стратегію реалізації ЄПС іаналітичні доповіді щодо семи перших країни з «кола друзів»: Ізраїлю, Йорданії,Мароко, Молдови, Палестинської автономії, Тунісу та України. На основістратегії виробляються детальні плани дій з кожною країною-партнером. Плани дійвизначають пріоритетні завдання, виконання яких має зблизити країну з ЄС.
Східне партнерство —проект Європейського Союзу (ЄС), що має на меті зміцнення стосунків зі східнимисусідами ЄС і є продовженням східного напрямку існуючої Європейської політикисусідства [46].
Ініціатива Східногопартнерства була представлена Польщею за підтримки Швеції у травні 2008 року наРаді ЄС. Ця ініціатива передбачала участь 6 країн Східної Європи — України,Молдови, Білорусі, Грузії, Вірменії та Азербайджану. До основних сфер, депропонувалося зміцнити співпрацю, належали:
Робота над Угодою проасоціацію, яка включатиме комплексне порозуміння про зону вільної торгівлі міжЄС та 6 країнами партнерами;
Фінансування комплекснихпрограм, що мають покращити адміністративну структуру влади цих країн;
Інтеграція з економікамикраїн ЄС, що передбачає зближення законодавства цих країн з законодавством ЄС;
Створення економічногосоюзу між учасниками проекту Східного партнерства;
Співпраця в боротьбіпроти корупції, організованої злочинності, нелегальної міграції;
Збільшення мобільностіробочої сили та перспективи відкриття ринків праці ЄС для населеннякраїн-претендентів;
Посилення енергетичноїбезпеки;
Реалізація програм, щоспрямовані на подолання економічної і соціальної нерівності українах-претендентах;
Реалізація індивідуальнихпрограм (охорона кордонів, допомога у ліквідації наслідків стихійного лиха,підвищення енергетичної ефективності та відновлюваних джерел енергії);
Посилення контактів міжкраїнами-претендентами та ЄС і між їх громадянами;
У червні 2008 року насаміті Ради ЄС ініціатива знайшла підтримку усіх представників членів ЄС.[46]
3 грудня 2008 рокуЄвропейська Комісія прийняла цей проект, оприлюднивши Комунікацію «Східнепартнерство». В проекті зроблено акцент на створенні зони вільної торгівлі,підписанні угоди про асоціацію, лібералізації візового режиму для країн, щоберуть участь у проекті, співпраці задля енергетичної безпеки, одночаснозбільшивши фінансування проекту до 600 млн. євро до 2013 року. 20 березня 2009року Рада ЄС остаточно затвердила проект Східного партнерства, оголосивши проте, що його офіційний старт відбудеться 7 травня 2009 року у Празі.[46]
7 травня 2009 під часустановчого саміту «Східного партнерства» у м. Прага прийнято спільну заяву,згідно з якої «Східне партнерство» буде доповненням до двосторонніх договірнихвідносин між ЄС та кожною з держав-партнерів.
Важливимдосягненням ефективної реалізації євроінтеграційних стратегій країн ЦСЄ можнавважати визнання політики розширення ЄС у якості каталізатора трансформаційнихперетворень в пострадянських країнах, для яких головними принципами на шляхуреалізації євроінтеграційної стратегії визначено: визнання інтеграції до ЄС уякості найважливішого політичного пріоритету; орієнтація на ЄС як на основноготорговельного партнера країн-кандидатів; наявність високого рівня інвестиційноїінтервенції, тобто суттєве збільшення надходжень інвестицій з ЄвропейськогоСоюзу; стійка політика бюджетних витрат на реалізацію програм європейськоїінтеграції; суспільна адаптація до принципів європейської спільноти.
Останнєрозширення ЄС загострює щонайменше дві важливі проблеми реформуваннякомунітарного механізму прийняття рішень, пов’язані з майже подвійним зростаннямкількості держав-членів Спільноти та значним збільшенням питомої ваги “малих”держав [48].
Першийфактор робить міжурядовий підхід, заснований на принципах консенсусу, ще меншефективним, збільшуючи тим самим ризик утворення незалежних контактних груп таприйняття ними рішень по спірним питанням поза структурами ЄС.
Другий- пов’язаний з загостренням проблеми “демократичної кривої” та надпропорційнимпредставництвом в ЄС країн з невеликим населенням, дефіциту політичних ресурсіві досвіду “малих” країн при головуванні в ЄС. При збереженні існуючих тенденційрозширення посилюється відносна диспропорція щодо політичного впливу тазначення “великих” держав в ЄС, котрі не лише представляють майже 2/3 населенняСпівтовариств, але й є головними донорами комунітарного бюджету.
Деякідослідники проблеми розширення ЄС вважають за доцільне використаннянаднаціонального методу прийняття рішень більшістю голосів, що у поєднанні іззбільшенням кількості “малих” держав, посилює корекцію механізму представництвазгідно з демографічним фактором. Збільшення представництва держав відповідно докількості населення і застосування принципу “подвійної більшості” забезпечуєдодаткову “демографічну перевірку” кожного рішення, прийнятого більшістюголосів та надає можливість “великим” державам більш пропорційно представлятиінтереси їх населення.
Розширенняна схід активізувало дискусії навколо чисельних старих та появу нових моделейта концепцій європейської інтеграції, серед яких визначаються два основнихпідходи: міжурядовий та наднаціональний. Піддаючи сумніву ефективність методівпопередніх розширень та пов’язані з ними труднощі (виконання умов ССП,структурні зміни, еволюція в процесі прийняття рішень, міграційний тиск),прихильники міжурядового підходу пропонують застосування принципівдиференційованої інтеграції, що передбачає впровадження двох рівнів чи етапіврозширення: інтегровану систему асоційованих угод, націлену на підтримкупан-європейської зони вільної торгівлі промисловими товарами та участь увнутрішньому ринку на зразок Європейської Економічної Зони, за виняткомвільного пересування робочої сили. За цим сценарієм кандидати можуть вважатисячленами Євросоюзу, але їх участь тимчасово обмежувалася б внутрішнім ринком,СЗПБ, співробітництвом у питаннях юриспруденції та внутрішніх справ, але невключала участь в ССП, Економічному та валютному союзі. Пропозиціїдиференційованої інтеграції в умовах зростаючої різнорідності в економічному,політичному та соціальному рівнях розвитку держав-членів ЄС можуть розглядатисяяк альтернатива викликам розширення, яка хоча й суперечить базовимінтеграційним положенням, проте дозволяє поєднати можливості розширення тапоглиблення, зберігаючи темпи інтеграції, не збільшуючи при цьому кардинальнобюджет ЄС [46].
Зісвого боку, прихильники наднаціонального будівництва, прагнучи уникнутиперспективи розвитку ЄС по шляху “багатошвидкісної” чи “багаторівневої”інтеграції, яка б не тільки привела до певного розрізнення форм та ритмуєвробудівництва між країнами-членами ЄС, але й остаточно підірвала б закладеніРимськими угодами принципи неподільності та єдності договірно-правової базиСпільноти та початкову єдність європейського інтеграційного процесу,першочергову увагу звертають на зменшення різнорідності країн ЄС черезвирівнювання їх соціально-економічного розвитку та виділення на витратиСтруктурним Фондам та Фондам Солідарності майже третину комунітарного бюджету.
Сучаснийетап розширення продемонстрував необхідність знаходження якісно нових рівновагміж суперечливими тенденціями в посиленні ефективності та розширення, щовимагатиме з часом від ЄС переходу від структури так званих “стовпів” допоширення загальноєвропейських норм на податкову, економічну, соціальну сфери,стосовно проблем зайнятості, навколишнього середовища, тощо. З іншого боку,загострення розбіжностей інтересів, викликане зростанням гетерогенностіСпільноти, може призвести до обмеження спільного поля діяльності окремимисферами, де загальноєвропейські правила будуть абсолютно необхідними.
Однієюз визначальних рис сучасного інтеграційного періоду є суттєві зміни вкласичному механізмі розширення, які враховують не лише економічні, політичніта інші особливості країн-кандидатів, але й трансформаційні процесирегіонального та глобального характеру, що відбуваються в сучасній європейськійсистемі міжнародних відносин. Мова йде як про впровадження Спільнотою системикритеріїв відповідності країн-кандидатів комунітарним вимогам (так званіКопенгагенські критерії), так і про зміни в характері традиційних рекомендаційкраїнам-кандидатам, які формувалися не стільки з урахуванням їх сучасногостану, скільки в середньостроковій перспективі. Така позиція враховувала нелише перехідний статус кандидатів, які практично не були готові до членства вЄС, але й зміни, що могли відбутися за досить довгий та складний переговорнийперіод. Одним із проявів такого підходу стала нова стратегія розширення ЄС.Вона затверджувала диференційований підхід до кандидатів та встановлювалаправила “регати”, коли прогрес в переговорах та перехід до обговорення новихрозділів acquis communautaire ЄС ставав питанням індивідуальної готовностікожної з країн ЦСЄ. Принцип самодиференціації стає з цього моменту визначальниму формуванні комунітарної стратегії відносин з країнами, що претендують начленство в ЄС. Його закріплення знайшло своє відображення в розробленій восени2003р. стратегії “Ширшої Європи” та прийнятому весною 2004 р. Договорі проКонституцію для Європи.
Розширеннята одночасне реформування ЄС перетворюються на потужний чинник, що змінює світовігеополітичні реалії і визначає основні параметри розвитку європейськогополітичного та економічного простору.
Зогляду на взаємовплив цих процесів, можна виокремити три етапи становлення іреалізації політики Євросоюзу щодо країн ЦСЄ та розвитку співробітництва зними. Кожний з цих етапів відображує еволюцію політики ЄС щодокраїн-претендентів на вступ:
1)1989-1993 рр. країни ЦСЄ задекларували намір розпочати інтегрування до єдиноїЄвропи, а ЄС проголосив готовність до пошуку форм інтеграції нових демократичнихкраїн ЦСЄ із розробкою критеріїв вступу для країн-кандидатів;
2)1994 – 1998 рр. – розгортання політичного діалогу між ЄС та країнами –асоційованими членами в рамках Європейських угод про асоційоване членство;
3) з1998 р. до 2004 (2007) р. – період переговорів між ЄС та країнами ЦСЄ провступ, підписання Партнерських угод про вступ, конкретизація критеріїв, вимогта індивідуальних рекомендацій, розроблених Єврокомісією для кожного партнерана основі контролю відповідності стану внутрішніх інституціональних реформкопенгагенським критеріям членства в ЄС [48].
Характерноюознакою політичної стратегії ЄС щодо країн ЦСЄ є уніфікація, що включаєрозробку критеріїв відповідності країн з ЦСЄ політичним та економічним умовамЄС. Однією з важливих умов виступає проведення політики розширення ЄС на Схід,що не заважатиме процесу подальшої внутрішньої інтеграції країн-членівЄвросоюзу. Це передбачає узгодження позицій держав-членів ЄС у розробціспільної стратегії розширення, вдосконалення механізмів прийняття рішень тафункціонування комунітарних інституцій.
Такимчином, стратегія ЄС щодо країн ЦСЄ полягає в забезпеченні інституціональнихумов належного функціонування розширеного Союзу, а її основним елементомвизначено імплементацію внутрішньосоюзних норм і регулюючих правиласоційованими членами. Вихідним положенням є той факт, що розширення є проектомполітично обумовленим: політичні зиски від економічної інтеграції, включаючирозширення ЄС, визначаються в контексті отримання геостратегічних переваг в інтересахпосилення регіональної безпеки і стабільності.
Основнимизавданнями політики розширення на Схід передбачено формування поширеногоєвропейського політичного простору та реформування інституцій Союзу,поглиблення економічного регіоналізму й формування європейської зони вільноїторгівлі. Серед проблемних аспектів процесу розширення на Схід є вплив цьогопроцесу на стабільність Союзу. Черговий етап розширення, хоча і розглядається уякості засобу зміцнення стабільності та безпеки на європейському континенті вцілому, може становити певну загрозу для внутрішньої безпеки Євросоюзу. Процесигеополітичного перегрупування сил мають потенціал до збільшення гетерогенностіСоюзу [44].
Головніторговельно-економічні наслідки розширення ЄС обумовлюються дисбалансомторгівлі та зростаючим дефіцитом товарообігу з боку держав ЦСЄ при дефіцитіторговельного балансу всередині Європейського Союзу. Спостерігається відміннаструктура взаємної торгівлі. Вагомим аспектом наслідків розширення Євросоюзу всфері економіки є перегляд та реструктуризація субсидій в рамках спільноїсільськогосподарської політики, а також проблема формування бюджетних внесків.Питанням на майбутнє залишається ефективність реалізації рішень в сферіекономічної та торговельної політики ЄС, що в значній мірі впливатиме наполітичну та економічну стабільність Союзу.
Важливоюхарактеристикою процесу еволюції політики ЄС до інтеграційних процесів в Європіє, в першу чергу, адаптивність ЄС до політики розширення, що полягає вспроможності Союзу абсорбувати нових членів, одночасно підтримуючи динамікуєвропейської інтеграції. Мова йде про запобігання негативним наслідкам відрозширення Євросоюзу за рахунок країн ЦСЄ та Балтії, на що і був спрямованийпроцес вироблення уніфікованих критеріїв інтеграції держав-претендентів навступ протягом періоду, що досліджується.
РозширенняЄвросоюзу відбувається на основі процесів поглиблення інтеграції в політичній(інституційне реформування), економічній (економічний та валютний союз),зовнішньополітичній (СЗППБ) сферах. Ключовим моментом процесу адаптації ЄС додихотомії розширення – поглиблення виступає асиметрична взаємозалежністьпроцесів пристосування ЄС та країн-претендентів з ЦСЄ на вступ до нових вимогполітики розширення. ЄС має пристосуватися до подальшого поглибленняінтеграційних процесів і до реалій розширення, надаючи суттєвої підтримкикраїнам-претендентам в процесі подолання відставання як в розвитку, так і встановленні ринків та структури господарства.
Важливимстратегічним наслідком розширення ЄС на Схід є зміна так званої геополітичноїгеометрії. Мова стосується процесу геополітичного перегрупування сил, що можутьактивізувати наявні політичні, економічні та культурні неузгодженості в ЄСчерез збільшення гетерогенності Союзу та послаблення можливості досягненняконсенсусу і подальшого поглиблення інтеграційної динаміки [44].
Характерноюознакою стратегії розширення ЄС щодо країн ЦСЄ було прогнозування рівняабсорбованої спроможності перших та принципова згода останніх практично з усімавиробленими умовами ЄС, що позбавило від необхідності самостійного й негайногорозв’язання багатьох проблем політичного, соціального та економічногохарактеру. Визначальними сферами було визнано впровадження інституційнихреформ, імплементацію правових норм, інтенсифікацію торговельної співпраці таінвестиційної діяльності. Копенгагенські критерії виявились найбільш ефективнимчинником впливу на перебіг демократичних та ринкових перетворень в країнах ЦСЄ.Водночас критерії членства виявились надто широко сформульованими і складнимидля виконання країнами ЦСЄ.
Головноюметою пошуку індивідуалізованих моделей відносин з новими країнами – сусідами єформування зони стабільності на кордонах ЄС. Вихідним є аналіз нового підходуЄС щодо Нових Незалежних Держав – Молдови, Білорусі, України та РосійськоїФедерації.
Європейсько-російськийдіалог є визначальним для ефективної реалізації європейських інтеграційнихпроцесів у східному напрямку. Визначені принципи діалогу Росія – ЄС: формуваннявідносин двох системно рівних партнерів на засадах комплексного підходу,взаємної вигоди та ефективного співробітництва. Стосунки між Україною та ЄС єважливими для обох сторін. Для української держави необхідним вбачаєтьсявизначення нових принципів відносин ЄС – Україна в рамках концепції Ширшої Європив контексті реалізації офіційно проголошених євроінтеграційних прагнень. ДляУкраїни налагодженні стосунки з ЄС надають можливість стабілізувати процесполітичної та економічної трансформації всередині країни. Україна демонструєповільні темпи переорієнтації внутрішнього ринку на ринки ЄС, відзначаєтьсянизьким рівнем інвестиційної інтервенції.
Важливимчинником розвитку діалогу Україна – ЄС залишаються українсько-російськівідносини. На шляху досягнення відповідного вимогам ЄС рівня розвитку й стабільностіУкраїна тяжіє до розширення співробітництва з Росією як до найближчого ісистемно рівного партнера. Такий підхід співвідноситься з російським баченнямпроблеми, за яким Україна та Росія мають просуватися до ЄС паралельно йузгоджено. З огляду на це важливим є аналіз відмінностей європейськихспрямувань Росії та України. В процесі реалізації офіційно проголошеної метиінтеграції України до Євросоюзу неодмінним є визначення стратегічних партнерівсеред європейських держав. Активна участь України в розробці нової формивзаємин з розширеним ЄС сприятиме стабілізації процесів реформування, зміцненнюміжнародної позиції та національної безпеки України.
/>Розділ 2. Взаємовідносини ЄС з Росією та Україною в контекстінового розширення/>2.1 Головні положення стратегії«сусідства» роль Росії у ній
КонцепціяШиршої Європи закладає нові принципи відносин з країнами-сусідами, серед якихокреме місце посідає Росія. Головним принципом відносин в рамках новоїконцепції сусідства є привілейовані відносини партнерства між ЄС такраїною-сусідом через запровадження диференційованих моделей співробітництва.
Росіяу відносинах з Європою дотримується прийнятного для неї геостратегічного курсуна зміцнення євразійських аспектів у європейських справах з метою перешкоджаннянарощуванню потенціалу євроатлантичних тенденцій.
Стратегічніінтереси ЄС вимагають більш масштабної політичної експансії в різних регіонах,включаючи євразійський простір. Актуальною є тенденція до розширення сфериєвропейських геостратегічних та геоекономічних інтересів на східному тапівденному напрямах. Насамперед, це регіон ЦСЄ та далі до Центральної Азії, ізперспективними проектами розбудови комунікаційних транспортних коридорів звідповідною інфраструктурою. Реалізація подібних проектів означає формуванняпроєвропейського геоекономічного простору з неодмінним включенням країн-сусідівдо сфери своїх інтересів, що в певному сенсі перетинається з російськимипланами формування поширеної зони впливу. Визначення цих питань і складаєпорядок денний діалогу Росія – ЄС [48].
Політикавстановлення приблизно рівного торгового та політичного режиму для всіх країнсоціалістичного табору, яка передбачала нормалізацію торгових відносин черезнадання цим країнам режиму найбільшого сприяння та підписання в 1988-1989рр.угод про торгівлю та співробітництво між ЄС та СРСР і деякимисхідноєвропейськими країнами досить швидко зазнала значної диференціації. Здержавами Центральної та Східної Європи, а також країнами Балтії були підписаніЄвропейські угоди, які передбачали встановлення з ЄС відносин асоціації, а зновими незалежними державами, що утворилися після розпаду Радянського Союзу(крім Таджикистану), були підписані окремі угоди, що отримали назву Угод пропартнерство та співробітництво (УПС).
Запровадженасистема УПС, які являють собою звичайну модернізовану форму стандартнихторгівельних угод, що лежать на досить низькому рівні договірних відносин ЄС зтретіми країнами і не передбачають встановлення будь-яких преференцій. В той жечас, на той момент Угоди про партнерство та співробітництво були важливимкроком вперед у відносинах з Новими незалежними державами (ННД), оскількиявляли собою юридичну основу формування нової системи співробітництва ЄС ззазначеними країнами та відкривали нові формати для подальшого співробітництва.
Універсальнийхарактер Угод про партнерство та співробітництво, відсутність диференційованогопідходу до ННД та бажання ЄС змістити в УПС акценти більше на питанняполітичного співробітництва, залишивши економічне співробітництво на другомуплані, свідчило про другорядне значення для ЄС відносин з ННД. Враховуючивідсутність достатньої підготовленості країн ННД в проведенні внутрішніх реформта вирішенні власних економічних проблем, ЄС на той момент не розглядавподальшої перспективи відносин з ННД ні в практичній, ні в теоретичній площині.
Розширенняна схід поставило ЄС перед необхідністю перегляду існуючої системи відносин зННД, формування концептуально-теоретичної основи, яка б враховувала особливостігеостратегічних змін, що відбулися в результаті останнього розширення. Новоюстратегією взаємовідносин ЄС та країн СНД на найближчу перспективу сталаконцепція “сусідства”, яка визначила характер, особливості та межі такогоспівробітництва.
Вцілому виділяються консервативний та ліберальний підходи в питанні формуваннясхідної політики ЄС, які різняться принципово протилежними позиціями як щодонаднаціонального та міжурядового характеру інтеграційного будівництва, так і,відповідно, можливостей подальшого розширення ЄС на схід від Польщі таставленням до ролі Росії в пострадянському просторі [45].
Консервативнийпідхід, представлений більшою мірою Францією та Великобританією, передбачаєформування східної політики ЄС через призму стосунків з Росією і розвитоквідносин з іншими ННД, в тому числі з Україною, з врахуванням їх проекції настосунки ЄС-Росія.
Прихильникиліберального підходу (Німеччина і особливо Польща) вважають, що східна політикаЄС повинна диференціювати країни, які мають намір у майбутньому стати йогочленами, і ті, що не прагнуть до членства в ЄС. У зв’язку з цим Росія, в силусвоєї специфіки, має зайняти особливе місце в східноєвропейській концепції ЄС,ставши окремим суб’єктом його зовнішньої політики, інтереси якого відрізняютьсявід інтересів інших країн регіону [45].
Консервативнийпідхід сьогодні в ЄС є в цілому домінуючим. Саме цим пояснюється прийняття ЄСстратегії “сусідства” у відносинах з країнами, що стали новими сусідами ЄС насході. Особливістю нової стратегії є її недиференційований підхід до відносин зкраїнами, що знаходяться на периферії ЄС. Вона не виділяє серед географічногооточення ЄС країни, що прагнуть стати членами ЄС (Україна, Молдова),прирівнюючи їх статус до країн, що не хочуть (Росія, Білорусь), чи не можуть(країни середземноморського регіону) претендувати на членство. Суть ідеїполягає у спробі знайти формулу, яка б дозволила мінімізувати для розширеногоЄС негативні наслідки сусідства з даними державами, насамперед в контекстізагроз нелегальної міграції, контрабанди, злочинності. Надання статусу “сусіда”не передбачає жодних інтеграційних перспектив, а лише певне сприяння унаближенні до політико-правових стандартів Євросоюзу. Статус “сусідства” не єкроком вперед у східній політиці ЄС, а являє собою спробу спростити характервзаємин з новими сусідами, звівши спільні інтереси лише до проблем міграції,торгівлі та міжнародної злочинності./>2.2 Проблеми і перспективичленства України у ЄС
1 травня 2004 рокуУкраїна стала безпосереднім сусідом Європейського Союзу, коли Польща, Угорщината Словаччина приєдналися до ЄС. Перед ЄС та Україною, які погодилисязміцнювати свої взаємини, постають в цих умовах нові проблеми й відкриваютьсянові перспективи.
Членство в ЄС є однією зголовних стратегічних цілей України. Європейський Союз ще не визнав Українупотенційним кандидатом у члени. Проте згідно з 49 статтею Договору про ЄС, Союзвідкритий для всіх європейських країн, а Україна таки належить до Європи.Сучасна позиція ЄС щодо України є, в принципі, неоднозначною. Більше за те, цяпозиція обмежує вплив ЄС на ситуацію в Україні, оскільки не дає змогивикористовувати наймогутніший інструмент зовнішньої політики ЄС – встановленняперед країнами-кандидатами жорстких умов вступу.
Термін дії Угоди пропартнерство та співробітництво (УПС), як правова основа відносин між Україноюта ЄС закінчився в березні 2008 року.
Всі положення УПС ще невиконані, що слугує для ЄС основним аргументом проти переходу у взаєминах зУкраїною на нову договірну основу. Проте більшість положень УПС є настількизагальними, що роблять її виконання, по суті, неістотним. Крім того, існує щекілька аргументів на користь переведення відносин між Україною та ЄС на новуправову основу.
По-перше, від 1998 рокуУкраїна визначає вступ у ЄС як свою стратегічну мету. По-друге, УПСобговорювалася на основі Маастрихтського договору, підписаного на початку 1992року, який вступив у дію восени 1993 року. Відтоді процес інтеграції в ЄСсуттєво еволюціонував, про що свідчило набуття чинності Амстердамської (1997р.) та Ніццької (2001 р.) угод. Найочевиднішим є розширення компетенціїЄвросоюзу у сфері юстиції та внутрішніх справ, а також у зовнішній політиці таполітиці безпеки й оборони [48].
По-третє, співробітництвоміж ЄС та Україною дедалі більше виходить за межі передбачених в УПСможливостей, свідченням чого є поява нових програм. УПС стосується переважноекономічних питань, тимчасом як на практиці відносини між Україною та ЄС стаютьдедалі складнішими й різноманітнішими, а співробітництво поступово й подеколинесподівано поширюється на непередбачені Угодою галузі. Сьогодні ценайпомітніше у сфері юстиції та внутрішніх справ, хоча обидві сторони визнають,що значний потенціал співробітництва криється також у сферах зовнішньоїполітики та політики безпеки й оборони, майже не згаданих в УПС.
Одним словом, термін діїУПС закінчився, і відносини між ЄС та Україною потребують переходу на новуправову основу.
В 2007 роцірозпочинається процес укладення Посиленої угоди між Україною та ЄС. Взаємини зУкраїною є лакмусовим папірцем для політики Євросоюзу щодо «ширшої Європи», протеЄС не готовий до наступного розширення і потребує перерви. У випадку розширенняна першому місці стоять Балкани.
З проекту тексту угодиусуваються згадки про можливість членства України в ЄС. Натомість ЄС пропонуєстворити зону вільної торгівлі. Загалом візерунок Угоди досі залишаєтьсяневизначеним.
Нові члени ЄС, особливоті, що межують з Україною (Польща, Словаччина, Румунія та Угорщина), глибокозацікавлені відігравати провідну роль у зміцненні політики Євросоюзу щодоУкраїни. Крім того, ці країни мають значний та цінний для України досвід вуспішному впровадженні політичних та економічних змін, а також у подоланніперешкод на шляху до вступу в ЄС.
Україна може статипартнером у різних сферах співпраці з Вишеградськими країнами (Угорщиною,Польщею, Словаччиною та Чеською Республікою), розвиваючи, зокрема,співробітництво у прикордонних регіонах, полегшуючи пересування населення,створюючи спільні миротворчі сили.
На жаль, «Інструментнового сусідства» зорієнтований майже повністю на прикордонні зони новихсусідів ЄС. Оскільки негативні наслідки розширення ЄС відчуватимуться сильнішеу Західній Україні, основну увагу приділено транскордонним програмам у цьомурегіоні та створенню тут плацдарму для безпечної інвестиційної діяльності.
На даному етапі Українане зуміла виробити чіткої стратегії щодо ЄС. У багатьох аспектах її політиказводиться переважно до декларацій, які недостатнім чином узгоджені між різнимиінституціями.
Проєвропейські прагненняУкраїни обмежуються, як правило, деклараціями щодо зовнішньої політики і маловпливають на політику внутрішню. Браком позитивних внутрішніх реформ Українаістотно підриває до себе довіру з боку ЄС. Більше за те, складається враження,що паралельна політика України стосовно Росії та СНД суперечить її стратегіїщодо ЄС.
Основні завдання проекту«Східне партнерство» в стосунках з Україною
«Східне партнерство»передбачає:
· подальше спрощення візового режиму та поступовий рух до йоголібералізації,
· укладення поглиблених зон вільної торгівлі,
· підтримку процесу адаптації законодавства та зміцненняінституційної здатності країн-партнерів,
· сприяння регіональному розвитку на основі політики регіональноговимірювання ЄС,
· створення інтегрованої системи управління кордонами,
· співпрацю у сфері енергетичної безпеки [46].
У рамках ініціативипередбачено багатосторонній діалог на чотирьох рівнях:
· зустрічі глав держав і урядів;
· щорічні зустрічі на рівні міністрів закордонних справ;
· зустрічі чотирьох тематичних платформ:
· демократія, належне управління та стабільність;
· економічна інтеграція та наближення; енергетична безпека;
· міжлюдські контакти;
· панелі для підтримки роботи платформ.
У червні 2009 р.проведено перші установчі засідання всіх тематичних платформ, під час якихсхвалено загальні принципи і привила процедури їх діяльності.
За підсумками установчихзасідань Європейська Комісія має намір підготувати проект основних цілейдіяльності кожної з платформ, який буде винесено на розгляд наступних засідань(орієнтовно — у листопаді 2009). Крім того, Єврокомісія доопрацює концепціїмайбутніх проектів в рамках «Східного партнерства» і представить їх на розглядУкраїнської Сторони.
Напрями співпраціЄвросоюзу з Україною визначено також у концепції відносин ЄС зі східними тапівденними сусідами «Ширша Європа — сусідство…», схваленій Єврокомісією вберезні 2003 р. [46]
У березні 2004 р.Кабінетом Міністрів України підготовлена і затверджена Стратегія економічного ісоціального розвитку України на 2004-2015 pp. (шляхом європейської Інтеграції),яка передбачала конкретні заходи щодо реалізації завдань євроінтеграційноїстратегії України. Сьогодні вже можна констатувати, що більшість її пунктівсвоєчасно не виконані. Це стосується проблем приведення законодавства України увідповідність до вимог законодавства ЄС, вступу до COT, інтеграціїінфраструктурних мереж України з європейськими та інших.
Отже, європейськаінтеграція України залежить від прогресивної внутрішньої європеїзації. Тому,щоб наміри України викликали довіру, європейська інтеграція мусить стати їїпріоритетом у внутрішній політиці. Реформи, що здійснюються поки що вкрайнерішуче й непослідовно, потребують потужного імпульсу.
Поглибленняінтеграційних процесів на європейському континенті безпосередньо відповідаєнаціональним інтересам України. Політична стратегія реалізації Україною намірунабути статусу асоційованого, а згодом і повноправного членства в Євросоюзі маєґрунтуватися на детальному аналізі планів ЄС щодо розширення на Схід, а такожзапозиченні досвіду країн ЦСЄ в розробці й реалізації євроінтеграційнихстратегій, що базуються на поєднанні ефективного політичного діалогу тавзаємовигідного економічного співробітництва. Досягнення рівня відповідностікритеріям членства в ЄС є складним трансформаційним процесом. Але незалежно відреалізації мети повноправного членства, опанування європейськими критеріямисприятиме становленню України як політично виваженого та економічно стабільногопартнера у світовій політиці.
Черговийетап розширення ЄС стимулював ускладнення вимог, уточнення критеріїв для оцінкивідповідності претендентів, що й визначатиме адаптивний потенціал України щодовимог європейської інтеграції на довготривалу перспективу. Процес розширення ЄСдля України вимагає певного перегляду стратегії взаємин з країнами ЦСЄ наЗаході і з Росією на Сході та визначення формату й параметрів взаємин з ЄСпісля розширення.
Хочастратегія ”сусідства” демонструє домінування консервативного шляху розвиткуєвропейського будівництва, оскільки де-факто є визнанням сьогодні перспективирозширення лише за тими країнами, з якими зараз ведуться переговори, дляУкраїни зберігаються щонайменше два сценарії розвитку відносин з ЄС на тривалуперспективу.
Перший,найбільш поширений сьогодні в ЄС, передбачає формування російськоцентричноїмоделі Східної Європи, як спроби системного розв’язання російської проблеми тастворення такої форми залучення РФ до загальноєвропейського процесу, яка бвідповідала взаємним потребам співробітництва та кооперації. Інші ННД за цьогосценарію не відіграють самостійної ролі, а сприймаються або як сферавідповідальності Росії, або як спільне європейсько-російське близьке зарубіжжя.
Другийсценарій, який сьогодні носить більш теоретичний характер, але є найбажанішимдля України, передбачає можливість довгострокового вибіркового зближення з ЄСчерез підписання угод про асоціацію без будь-яких зобов’язуючих термінів. Йогореалізація в значній мірі залежить від фактору політичної волі країн ЄС тавизнання, що ЄС є проектом не лише для Західної та Центральної, але й уперспективі – і для Східної Європи [48].
ВизнанняЄС відповідальності стосовно певної держави чи групи держав є першим кроком дозапуску інституційного механізму. Рішення про прийняття певної країни до ЄСзалежить таким чином насамперед від політичних факторів, а вже потім відтехнічних чи інституційних. Стосовно ННД Східної Європи такого визнання покинемає. В ЄС сьогодні ще не відчувають такого великого інтересу до СхідноїЄвропи, щоб могло відбутися вибіркове політичне рішення, яке б виділилозазначені країни серед інших країн регіону.
/>Висновки
Природнагеополітична унікальність європейського регіону, стала усвідомлена історична такультурна ідентичність, цивілізаційне самовизначення, наявні високігеоекономічні параметри й безумовні комунікаційні переваги обумовлюютьгеостратегічне спрямування європейського континенту та аргументовано визначаютьрегіон як один з впливових світових політичних та економічних центрів.
Європейськийдосвід регіонального будівництва демонструє сьогодні майже безальтернативнуефективну модель розвитку, рушійними силами якoї виступає позитивний досвідеволюції інтеграційного процесу на засадах європейської ідентичності.
Зіншого боку, в умовах зростання глобальної конкуренції та перетворення регіоніву територіальні корпорації, завдання ЄС ускладнюватимуться, оскількиєвропейський регіоналізм об’єктивно спрямовуватиметься не лише на вирішеннявнутрішніх європейських проблем, але й на посилення позицій європейськогорегіону на світовому рівні.
Процесрозширення ЄС в нових геополітичних умовах визначається в термінах формуваннявпливового світового центру сили на європейському континенті. Подальша еволюціяданого політичного процесу залежатиме від двох основних факторів:
· успішного проведення економічних, політичних та соціальних реформвсередині самих країн-кандидатів;
· забезпечення дієздатності та функціонування європейськихінституцій з огляду на перспективу сучасного безпрецедентного розширення.
Головнимиособливостями формування стратегії розширення ЄС є:
· політичні переваги розширення, що поділяються на чотири категорії:геостратегічні переваги, міжнародна безпека, внутрішня стабільність Євросоюзу,підтримка демократії та реформ в регіоні ЦСЄ;
· етапність та поступовість, що визначаються пошуком ефективноговирішення завдань, обумовлених дихотомією розширення – реформування: процесвступу нових країн-членів з ЦСЄ повинен позбутися наявних негативних впливів наавтентичні європейські інтеграційні тенденції всередині Союзу;
· відповідність економічних преваг від розширення пріоритетнимполітичним цілям з метою формування єдиного європейського політичного простору,що вимагає узгодженості стратегій і позицій країн-членів ЄС;
· уніфікація критеріїв відповідності країн-кандидатів з ЦСЄ на вступдо ЄС та процедур контролю за дотриманням виконання вироблених критеріїв, щоеволюціонували до відмови від пошуку уніфікованих групових рішень для всьогорегіону на користь пошуку індивідуалізованих моделей і відповідних політик, якімають реалізовуватися у контексті загального стратегічного бачення ролі і місцяєвропейського регіону.
Характерноюознакою політичної стратегії Євросюзу щодо країн ЦСЄ є пошук уніфікованихпроцедур вступу до ЄС. Континентальна універсалізація засад внутрішнього життядедалі тісніше приєднує можливості партнерства до моделі національного розвиткуі стає основою розв’язання питань міжнародної стабільності та безпеки.
Форматта часові рамки розширення на Схід не є однаковими й визначаються, по-перше,політичним (рівнем політичної, соціальної та економічної відповідності) таекономічним станом держави-заявника; по-друге, наслідками чергового розширеннядля держав-членів ЄС; по-третє, масштабом пристосувань, які має здійснити Союздля збереження ефективності функціонування ЄС.
Послідовнерозширення географічних рамок ЄС закономірно супроводжується ускладненняммеханізму розширення у зв’язку з еволюцією інтеграційного співробітництва внапрямку поступового домінування принципів наднаціонального будівництва. Узв’язку з цим, можна виділити наступні радикальні кроки інтеграційних реформ,що супроводжували феномен розширення:
- розширення ЄС в 70-х роках співпало з формуванням спільноїполітики в нових сферах (регіональна політика, навколишнє середовище,технології), започаткуванням більш тісного співробітництва в політичній сфері(система ЄПС), проведенням інституціональної реформи (заснована ЄвропейськаРада, проведені прямі вибори до Європарламенту);
- розширення 80-х років супроводжувалося подальшим розвиткомСтруктурних Фондів, вдосконаленням механізму розподілу ресурсів на користь меншсприятливих регіонів країн-членів, прийняттям Єдиного Європейського Акту, якийзбільшив можливості прийняття рішень в Європейській Раді більшістю голосів тарозширенням повноважень Європейського Парламенту;
- вступ Австрії, Швеції та Фінляндії до ЄС відбувся післяратифікації Маастрихтських Угод, які передбачали низку важливих кроків щодопоглиблення інтеграції, утворення Європейського Союзу, формування Валютного таЕкономічного союзу, розвиток Спільної зовнішньої політики та політики безпеки ічергове розширення повноважень Європейського Парламенту;
- останнє розширення в 2004р. стало можливим лише після впровадженняв ЄС таких важливих реформ економічного, політичного та інституційногохарактеру як остаточне формування Економічного та валютного союзу і перехід доєдиної валюти, прийняття Конституції ЄС з відповідними реформами в механізміприйняття рішень, представництві в основних інституціях та системі головуванняв ЄР та РМ.
Процесрозширення ЄС базується на принципі політичної вибірковості. Протягом 90-хроків залучення певної країни до європейських інтеграційних процесів було нестільки наслідком успіху її внутрішніх трансформації, скільки їх передумовою.Переконливим свідченням проведення політики вибіркового зближення та врахуванняполітичної волі країн ЄС стало підписання угод про асоціацію на початку 90-хроків та визначення групи держав, що увійшли до так званої першої хвилірозширення.
Виділяютьсянаступні два вирішальні фактори, що стимулювали в зазначений період прийняття вЄС рішень за принципом вибіркового зближення:
Перший,викликаний розпадом соціалістичного табору, стимулював останнє розширення заучастю 8 колишніх соціалістичних країн.
Другий,пов’язаний з балканською кризою, яка стала поштовхом до прийняття системногорішення по підписанню Пактів Стабільності, які фактично є визнанням політичноївідповідальності ЄС за безпеку та стабільність і подальшу інтеграцію країнбалканського регіону до ЄС.
Такимчином, визнання сьогодні відповідальності ЄС стосовно певної держави чи групидержав є першим кроком до формування інтеграційного механізму, що дозволяєробити висновок про можливість подальшого розширення ЄС в найближчі 10 років зарахунок країн Балканського регіону та Туреччини.
Виходячиз проведеного аналізу, можна прогнозувати ускладнення вимог до кандидатів татрансформацію Копенгагенських критеріїв в напрямку їх адоптації до нових умовта особливостей розширення, що вже знайшло своє відображення в ключовихположеннях Конституції ЄС.
Однієюзі стратегій зближення ЄС з європейськими ННД є стратегія сусідства, яка хоча йбуде носити довготривалий характер, не буде остаточною формою взаємовідносин ЄСз цими країнами. Визначальними аргументами такого твердження є:
- збереження неоднорідності та часткової невизначеності європейськоїпериферії на сході ЄС;
- зростаюча, в умовах останнього розширення, диференціація впідходах ЄС щодо стратегії відносин з країнами-сусідами на сході;
- неминуче домінування плюралістичного підходу в східноєвропейськійрегіональній стратегії по завершенню адаптаційного періоду в ЄС. Згідно досвідупопередніх розширень цей період триває в середньому 10 років.
Підтвердженнямтакого висновку є нова форма взаємовідносин ЄС з Росією, яка будується нестільки на принципах сусідства, скільки на основі ідеї включення Росії взагальноєвропейський економічний та соціальний простір. Між ЄС та Росієюфактично існує консенсус щодо поглибленого “стратегічного партнерства” таформування “Спільного європейського економічного простору”, що передбачаєсприяння вступу Росії до СОТ, секторальний рух до вільної торгівлі, співпрацю вгалузі енергетики та захисту довкілля, діалог щодо проблем безпеки.
ДляУкраїни зазначена модель плюралістичного підходу щодо співробітництва з ЄСсьогодні є найбільш перспективною. Вона передбачає наявність декількох схемспівробітництва, які різняться у залежності від об’єкта застосування. Навітьякщо членство України в ЄС виглядає сьогодні віддаленим, такий підхід маєпередбачати розширення кількості внутрішніх сфер співробітництва України з ЄС.
Найбільшперспективними в цьому контексті можуть бути питання безпеки, внутрішняполітика, енергетика, транспорт, прикордонне співробітництво та регіональнакооперація, насамперед, в межах єврорегіонів.
Одночасно,слід враховувати, що у випадку формалізації відносин з ЄС цей шлях буде матидля України довготривалий характер. Це пояснюється як необхідністю поступовогопросування нашої держави на шляху євроінтеграції, так і вирішенням задачподальшого поглиблення інтеграції після завершення майбутніх розширень ЄС зарахунок вже визначених нових кандидатів.
/>Список використаної літератури
1. АвдокушинЕ.Ф. Международные экономические отношения: Учебник. – М.: Юристъ, 2005.
2. АринО.А. Мир без России.- М.: Эксмо: Алгоритм,2002.-478 с.
3. Барановский В.Г. Политическая интеграция в Западной Европе. – М.,1984.
4. БілинськийМ. Зовнішньополітична орієнтація України на порозі ХХ століття // Політичнадумка. – 1994. — №3. – C55-58.
5. ВасиленкоИ.А. Геополитикасовременного мира: Учеб. пособие для вузов.- М.: Гардарики, 2006. — 317 с.
6. ВасилевськийО.Л., Гончар М.Н. Структура геополітичних інтересів України. – К.,1995. – 99 c.
7. ВасиленкоС. Українська геополітика. Вектор визначено. // Віче. – 2000. — №9. – C.21- 26.
8. Восток/Запад: Региональные подсистемы ирегиональные проблемы международных отношений: Учеб. пособие для вузов/ Ред. Воскресенский А.Д.-М.: РОССПЭН,2002. — 283 с.
9. ГаджиевК.С. Геополитика. — М.: Международные отношения, 2003. — 462 с.
10. ГаланскийМ.М. Будущее мировой экономики и перспективы России. М.: Юристъ, 1999.
11. Геополитика/ Общ.ред. Манилов В.; Авт.-сост. Баришполец Д., Баришполец В., Манилов В. — М.: ТЕРРА-Книжный клуб, 2002. — 623 с.
12. Геополітичне майбутнє України./ Міжнародна науково-практичнаконференція. – К.: Дипломатична академія України при МЗС України. 1998. – 176с.
13. Геополитика: теория ипрактика. — М., 1993. – 123 с.
14. ГорбуноваН.Е. ЕвропейскийСоюз как политическая интеграционная модель: теория и практика. — М.,2005.-23с.
15. Дергачев В.А. Геополитика – К.: ВИРА-Р, 2000. – 448.
16. ДеркачА. Европейскийвыбор Украины. // Зеркало недели. – № 16 (391) суббота, 27 апреля — 10 мая 2002года.
17. Европеизацияи разрешение конфликтов: конкретные исследования европейской периферии: Пер. /Коппитерс Б., Эмерсон М., Хёйссен М. и др.; Коммент. Попеску Н., Нодиа Г.- М.:Весь Мир, 2005.- 312 с.
18. ЗагладинН.В. Всемирная история: ХХ век: Учебник для 11 класса общеобразовательныхучебных заведений. М.: «Русское слово», 2008.
19. ЗаяцД.В. Европейский Союз: бросок на Восток. – М., 2010. – 26 с.
20. КальвокорессиП. Мировая политика после 1945 г.: В.2-х кн. — М.: Междунар. отношения, 2000.
21. Коппель О.А., ПархомчукО.С. Міжнародні відносини XX сторіччя. – К., 1999. – 520 с.
22. КулагинВ.М. Международнаябезопасность: Учеб. пособие для вузов.- М.: Аспект Пресс, 2006.- 317 с.
23. ЛебедеваМ.М. Мировая политика: Учебник длявузов.-М.: Аспект Пресс,2003.-348 с.
24. МаклаковВ.В. Европейскийпарламент: Справочник.-М.,2001.-103с.
25. Международныеэкономические отношения / Под общей редакцией П.М. Кононова. М.: Экономика,2007.
26. Міжнародні відносини тазовнішня політика (1980—2000 роки) / За ред. Л. Ф. Гайдуков, В. Г. Кремень, Л.В. Губерський та ін. К.: Либідь, 2001. – 621 с.
27. НартовН.А. Геополитика: Учебник для вузов/ Ред. Староверов В.И.-2-еизд., перераб.идоп.-М.: ЮНИТИ-ДАНА: Единство,2002.-426 с.
28. ПавловЮ.М. Мировая политика и международная экономика. – М.: ИНФРА-М, 1998.
29. ПирожковС. Українські пріоритети в геополітиці // Віче. – 2000. — №5. – C. 24-27.
30. ПримаковЕ.М. Международные отношения накануне XXI века: проблемы, перспективы //Международная жизнь. – 1996. – № 10. – C.3–13.
31. Салмін О. Росія, Європата новий світовий порядок // Політична думка. – 1999. — №15. – С. 22-23.
32. Сорокин К.Э. Геополитикасовременности и геостратегия России. — М., 1996. – 167 с.
33. СинхаЯ. Многополярный мир– наша общая цель // Международная жизнь. – 2003. – № 3. – С. 42–49.
34. СиротаН.М. Геополитика.Краткий курс.- СПб.: Питер, 2006.- 172 с.
35. Современныемеждународные отношения: Учебник. — М.: Рос.полит. энцикл., 2001.-581 с.
36. СпиридоновИ.А. Мировая экономика. — М.: Юристъ, 1999.
37. ТихонравовЮ.В. Геополитика:Учеб. пособие.- М.: ЗАО «Бизнес-школа „Интел-Синтез“, 1998.- 366с.
38. Українана шляху європейської інтеграції. // Науково-практичний збірник матеріалівМіністерства економіки Україні. 1999.- 240 с.
39. Українау геополітичному інтер’єрі ХХ століття // Політична думка. – 1994. — №3. – С.13-15.
40. ЦыганковП.А. Теориямеждународных отношений: Учеб.пособие для вузов.-М.: Гардарики,2003.-590 с.
41. ШпэтЛ. 1992.Мечта о Европе: Пер.с нем. — М.: Международные отношения, 1993. — 269 с.