Приватнийвищий навчальний заклад
«МІЖНАРОДНИЙУНІВЕРСИТЕТ ФІНАНСІВ»
Private institution of higher education
«INTERNATIONAL UNIVERSITY OF FINANCE»
Кафедрафінансів та кредиту
КУРСОВАРОБОТА
здисципліни: „ Гроші та кредит ”
натему: Європейська валютна система і проблеми Європейського союзу
Студента Могилата Д.Ю.
Курс 3 група ПФК-82
Спеціальність фінанси такредит
Перевірила Савкова О.М.
Київ2010
Зміст
Вступ
1. Монетарна (валютна) інтеграція ЄС
2. Європейський валютний механізм
3. Європейська валютна система
4. Теорія оптимальних валютних зон та практикаЄвропейської валютної системи
5. Європейський валютний союз: становлення тапроблеми розширення
6. Валютна криза 1992/1993 рр.
7. Шлях до Європейського валютного союзу
8. Європейський валютно-курсовий механізм (ERMII)
Література
Вступ
Новий етап урозвитку західноєвропейської інтеграції — програма створення валютної йекономічної спілки, розроблена комітетом Ж. Делора в квітні 1989 року.
План “Делора”передбачав створення загального ринку, заохочення конкуренції в ЄС, координаціюекономічної, бюджетної, податкової політики з метою стримування інфляції,стабілізації цін і економічного росту, обмеження дефіциту держбюджету йудосконалювання методів покриття. На основі “плану Делора” до грудня 1991 рокубув вироблений Маастрихтский договір про Європейську спілку, що передбачаєпоетапне формування валютно-економічної спілки. Перший етап фактично почався влипні 1990 року одночасно з повним скасуванням валютних обмежень по прямуваннюкапіталів у ЄС.
Основна увагавиділена зближенню рівнів економічного розвитку, зниженню темпів інфляції іскороченню бюджетного дефіциту. Другий почався із січня 1994 року створеннямЄвропейського валютного інституту у Франкфурте-на-Майне в складі керуючимицентральними банками країн-членів. Ціллю створення Європейського валютногоінституту було підготування до організації Європейської системи центральнихбанків і емісії банкнот ЕКЮ.
Європейськарада, що проходила в грудні 1995 року в Мадриді, підтвердив рішення провведення єдиної європейської валюти з 1 січня 1999 року, що стане третімзаключним етапом. Учасники ради вирішили відмовитися від назви “ЕКЮ”, прийнявшизамість нього евро.
По задумахради евро стане не рівнобіжною, наднаціональною валютою який є ЕКЮ, як-отєдиної, загальної для всіх членів Євросоюзу валютою, що остаточно замінитьмарки, фунти, франки...
Для введенняєдиної європейської валюти країни Європейської спілки повинні задовольнятитаким критеріям:
1. Рівень інфляціїне повинний перевищувати більш ніж на 1,5 % середній рівень трьох країн-членів ЄСіз найбільше низьким рівнем інфляції.
2. Державназаборгованість повинна складати менше 60 % від ВНП.
3. Державнийдефіцит повинний складати менше 3 % від ВНП.
4. Протягом щонайменшедвох років повинні дотримуватися межі коливань валютного курсу, передбачені механізмомобмінних курсів, без девальвації стосовно валюти інших країн-членів ЄС.
5.Довгострокові процентні ставки не повинні перевищувати більш ніж на 2 % середнійпоказник для трьох країн із найбільше низьким рівнем інфляції. Умови дійсножорсткі, але без їхнього виконання, переконані фінансисти, переходити на єдинувалюту марно, тому що попросту почнеться перекачування національного багатстваз більш розвитих країн у менше розквітаючі, за чим піде знецінювання й уперспективі — погроза повного краху як власне валюти, так і економічної системиспілки в цілому. Вибір серед країн ЄС тих, хто стане членом Європейськоївалютної спілки, повинний бути зроблений на початку 1998 року на основіекономічних показників теперішнього року. По попередніх оцінках країни, щозадовольняють кваліфікаційним вимогам, складають половину від загального числакраїн ЄС. Це — Німеччина, Франція, Бельгія, Голландія, Люксембург, Австрія, Ірландіяі, можливо, Фінляндія.
Технічнийперехід передбачений у трьох етапу. На першому, із 1 січня 1999 року по 1 січня2002 року, на евро перекладаються безготівкові взаєморозрахунки банків ікорпорацій, йде перерахунок кредитів і внесків, довгострокових фінансовихзобов'язань. У цей період уводиться фіксований курс обміну валют країн-учасницьспілки. На другому етапі — перше півріччя 2002 року — у наявному обертанніз'являються банкноти евро і розмінні монети. У цей час теперішні національнігроші обертаються паралельно з евро, але йде поступовий їхній обмін і виведенняз обертання.
Після 1 липня2002 року, на третьому етапі, єдиним законним платіжним засобом у федераціїєвропейських держав залишиться тільки евро. Емісія і контроль за обертаннямнаявних евро — відповідальність майбутнього Європейського центрального банку. Покипідготування до його введення і деякі функції ЕЦБ виконує Європейськийфінансовий інститут у Франкфурті. Ціль загальної валюти: створення зониекономічної стабільності, полегшення обмінів і узгодження економічних політик. Дотриманнявстановлених термінів дозволить відповісти на запитання про готовність СтарогоСвітла створити противагу впливу США: долар використовується в 60 % світовихторгових операцій, притім що ВНП США складає 20 % світового ВНП.
Нестабільністьобмінних курсів усередині чинної європейської валютної системи призводить доважких наслідків для економік країн-учасниць, що змушені страхуватися відобмінних ризиків. На думку експертів, евро дозволить громадянам і підприємствамщорічно заощаджувати 8 млрд. доларів завдяки зникненню цього ризику в ЗахідноїЄвропі. Слід зазначити те, що цілком нереально, щоб усі країни-члени ЄС досяглинамічених критеріїв конвергенції до 2000 року. Найважливіша і трудноразрешимаяпроблема для більшості західноєвропейських країн лежить в області бюджетногодефіциту.
Цілкомвиправдане побоювання, пов'язане з тим, що заради сумнівної євровалютиприйдеться відмовитися від самої стабільної у світі національної валюти, який єнімецька марка. Населення Німеччини в цілому не схвалює скасування своєївалюти. Негативно відношення до валютної спілки і Великобританії. Очевиднустриманість виявляють і інші країни-члени ЄС за винятком Франції, що самоюрішучою уявою коштує за створення ЕВС. Проте політичне керівництво головнихдержав Європи твердо настроєне на “дожимание” опозиціонерів і перелом увідношенні громадськості до єдиної валюти.
1.Монетарна (валютна) інтеграція ЄС
В той час якв 60-х рр. минулого сторіччя разом із заснуванням митного союзу і формуваннямринкових засад в сільськогосподарському секторі Європейською ЕкономічноюСпівдружністю (ЄЕС) було зроблено кроки до створення Спільного ринку з вільнимрухом товарів, країни-члени ще не визначили спільні правила розвитку в сферівалютного регулювання. Координація макроекономічних процесів і стабілізаційнаполітика, яка потрібна для підтримання системи фіксованих валютних курсів,практично не проводилась. Це призвело наприкінці 1960-х рр. до валютної кризи всередині Європейської Економічної Співдружності, яка спричинила значні змінивалютного паритету двох важливих валют інтеграційного утворення – французькогофранка і німецької марки. Для того, щоб в майбутньому попередити подібні кризи,в 1969 р. Рада Міністрів ЄС прийняла рішення щодо розробки поетапного плануформування економічного і валютного союзу. З’явились численні пропозиціїекспертних груп з приводу даного питання, проте найбільш обґрунтованим вбачавсязапропонований План Вернера. Він був представлений на розгляд Раді МіністрівЄЕС і передбачав, що Співдружність повинна формувати економічну зону, в якійбуде забезпечено вільний рух товарів і послуг, робочої сили та капіталу і умовиведення торгових і виробничо-інвестиційних операцій без порушень конкуренції.Крім цього, в цій зоні потрібно створити самостійний в межах світової валютноїсистеми валютний простір з повною конвертацією валют і незмінними паритетамибез жодних меж коливань валютних курсів. Реалізація даних цілей повинна бутиобов’язковою для всіх країн-учасниць і потрібно створити механізм передачіважливих рішень економічної політики на національному рівні до наддержавногорівня Співдружності.
З приводузапропонованого плану Вернера точилась жорстка дискусія між «монетаристами»,які на перших фазах бачили необхідність регламентованих домовленостейкраїн-членів, при яких відбуватиметься поступовий перехід до системи фіксованихкурсів, що потягне за собою координацію національних політик макроекономічноїстабілізації, та «економістами», які вважали, що треба розпочинати з координаціїстабілізаційних політик перед етапом реалізації юридичного переходу донезмінних фіксованих кусів. Рішення Ради Міністрів ЄЕС в 1971 р. сталокомпромісним. Було вирішено, що вже на перших етапах будуть зменшені відхиленнявід центральних валютних паритетів серед країн-учасниць Співдружності до ±1,2%.Поряд з цим грошова, кредитна та бюджетна (зокрема, фіскальна видаткова)політика в країнах-членах повинна тісніше координуватись на основі посиленихконсультацій між міністрами країн-членів без регламентації чітких механізмівкоординації.
2.Європейський валютний механізм
Внаслідокнаступної валютної кризи в 1971р. рішення Ради Міністрів Співдружності прозвуження меж коливань не було імплементовано. Внаслідок Вашингтонськихдомовленостей наприкінці 1971 р. були встановлені межі коливань валют ЄС щододолара США на рівні ± 2,25%, а серед валют ЄС – відповідно ± 4,5%. А вже зпочатку 1972 р. знов почали активно обговорювати план Вернера і рішенням РадиМіністрів ЄС було зменшено межі коливань серед валют країн-учасниць до ±2,25.Для підтримки домовлених меж було застосовано новий на той час механізм інтервенційв валютах країн-членів додатково до інтервенцій в доларах США. Було такожприйнято рішення про вирівнювання фінансування сальдо валютного балансу, що виникаловнаслідок здійснення інтервенцій.
Через ріквідбулась хвиля розширення: до Європейського валютного механізму, якийпрактикували 6 країн-учасниць (Бельгія, ФРН, Франція, Італія, Люксембург іНідерланди) 01.01.1973 р. приєднались Великобританія, Данія та Ірландія. Вберезні 1973 р. під тиском спекулятивних притоків капіталу зі США Бельгія, ФРН,Франція, Данія, Люксембург і Нідерланди відпустили курси своїх валют до долараСША, при цьому домовлені межі коливань валютних курсів між країнами-учасницями залишилисьнезмінними і обов’язковими до виконання. Великобританія, Італія та Ірландіявідмовились від зв’язування валютних курсів між країнами Співдружності. Ця ситуаціяозначала для 6 країн-учасниць реалізацію режиму координованого «груповогоплавання» до долара США.
В зв’язку знедостатньою координацією національних економічних політик домовлені валютнікурси між країнами-учасницями валютного блоку не могли зберігатись вдовготерміновій перспективі. В 1979 р. виникла необхідність корекції валютнихкурсів. Франція спочатку в 1974, а потім в 1976 р. вимушена була відмовитисьвід європейського валютного механізму. Швеція, яка була асоційованим членомцього механізму, теж відмовилась від нього. Наприкінці 1978 р. валютний блокзвузився до 5 країн-учасниць і не включав такі важливі для ЄвропейськоїСпівдружності країни, як Францію, Великобританію та Італію.
3.Європейська валютнасистема
В березні1979 р. Європейська Співдружність заявила про організацію Європейської валютноїсистеми як етапу вищого ступеню економічної інтеграції серед своїх членів,включаючи кінцеву мету створення спільної валюти і єдиного центрального банкуСпівдружності. Ця система профункціонувала майже два десятиліття і сталапідґрунтям для створення Європейського монетарного (валютного) союзу в 1999 р.та введення євро. Рішенням Європейської ради від 05.12.1979 р. було проголошеномету формування «стабільної валютної зони в Європі» і проведення «направленоїна внутрішню та зовнішню стабільність економічної політики». Хоча в цьомуостанньому формулюванні основними завданнями стали внутрішня ціновастабільність і стабільність валютних курсів.
Створення ЄВСсхвально сприйняли усі 9 країн-членів ЄЕС. Навіть Великобританія (крім періоду1990-1992 рр.) та Італія (з перерваною участю з 1992 по 1996 рр.) з самогопочатку і до кінця існування брали участь у ЄВС. З 1989 р. зобов’язання участівзяла на себе Іспанія, з 1992 р. – Португалія, Австрія (з 1995 р.) і Фінляндія(з 1996 р.)
Слідрозрізняти два періоди функціонування ЄВС. В період часу до валютної кризи1992/1993 існувало 12 закріплень центральних паритетів з можливістю проведеннявалютних інтервенцій в межах встановленого валютного коридору навколоцентрального паритету із забороною його розширення. Другий етап – існування ЄВСпісля кризи 1992/1993, внаслідок якої деякі країни-члени вибули з валютноїсистеми. Європейська валютна система проіснувала до 1.01.1999 р. ітрансформувалась в Європейський валютний союз. Внаслідок розширення ЄЕС (Греціяу 1981 р., Іспанія і Португалія у 1986 р., Австрія, Фінляндія і Швеція у 1995р.) та повернення назад деяких країн, що вибули з ЄВС у 1992/1993, на 1998 р. Європейськувалютну систему представляло 13 валют країн-членів: бельгійський/люксембурзькийфранк, датська крона, німецька марка, іспанська пезета, французький франк,ірландський фунт, італійська ліра, голландський гульден, португальське ескудо,австрійський шилінг, фінська марка, грецька драхма, фунт стерлінгів. Швеціяучасті в ЄВС на 1998 р. не брала.
Основними положеннямиЄвропейської валютної системи були:
встановленімежі відхилення двосторонніх обмінних курсів національних валют ЄВС відцентральних паритетів;
система валютнихінтервенцій з метою попередження виходу обмінного курсу зі встановлених межвідхилень;
європейськарозрахункова одиниця ECU “European Currency Unit”;
індикаторвідхилень каса-курсу ЕСU від центрального курсу ЕCU з метою попередженняасинхронної економічної політики країн-членів ЄВС.
вирівнюваннявалютного, а отже, платіжного балансу, а також механізми сприяння фінансуваннюдефіцитів країн-членів ЄВС;
Всі валютиЄвропейської валютної системи фіксувались одна до одної, а коливання відцентральних паритетів встановлювались на рівні ±2,25%. Деяким країнамбуло дозволено тимчасово встановити межі коливань ±6% (Італія з 1979 по 1990р. через вищі рівні інфляції, політичні труднощі в зв’язку зі значним рівнемекономічної дивергенції між Північчю та Півднем, а також Іспанія та Португалія,які після їхнього входження в Європейську Співдружність значно відставали векономічному розвитку від традиційних країн-членів, з 1989 по 1992 р.практикували ці розширені межі коливань). Після валютної кризи 1992/1993 рр.межі коливань були розширені до ±15%, однак між Німеччиноюта Нідерландами на основі двосторонніх домовленостей залишилися межі ±2,25%.
Європейська валютнасистема була повністю симетричною: жодна з валют країн ЄвропейськоїСпівдружності не відігравала спеціальної ролі порівняно з Бреттон-Вудськоюсвітовою валютною системою, де провідні позиції належали долару США. Також вмежах ЄВС між країною з сильною валютою і країною зі слабкою валютою існуваладвостороння угода про автоматичне пристосування шляхом обов’язкового проведеннявалютних інтервенцій – центральний банк країни зі слабкою валютою повинен бувкупляти свою національну валюту і тим самим зміцнювати її вартість, а ЦБ країниз сильною валютою повинен був продавати свою національну валюту, забезпечуватибільшу наявність цієї валюти на ринку, що робило її дешевшою. Двосторонні інтервенціїмогли проводитись лише в встановлених межах коливань.
Європейськавалютна система передбачала створення єдиної розрахункової одиниці ECU. Вонаявляла собою кошик 11 валют ЄВС, включаючи ті країни ЄС, що не використовувалипопередній європейський валютний механізм (Греція, Іспанія та Португалія).Кожна валюта мала свою вагу в цьому кошику в залежності від розміру країни, їїважливості в внутрірегіональній торгівлі Європейської Співдружності, рівня ВНДта засобів для сприяння розвитку ЄС. Ці ваги переглядались кожних п’ять років зметою, щоб 1 ЕКЮ дорівнював 1 долару США. На 31.12 1998 р., коли ЄКЮ замінювалосьєдиним законним платіжним засобом євро, було зафіксовано ваги і курси, щоподані в колонках 3 та 4 таблиці:
Таблиця
Показники Європейськоївалютної системиНаціональні валюти
Кількість валюти
в ЕКЮ
центральний
курс ECU
(національна
валюта/ECU)
Вага націо-
нальних
валют в
ЕCU, %
(колонка 2/
колонка3) ´
100%)
Індикатор
відхилень
каса-курсу
ЕСU від цент-
рального
курсу ЕCU
(від 0 до 15%)
Бельгійський/люксем-
бурзький франк 3,301/0,13 40,7844 8,4 10,31 Датська крона 0,1976 7,54257 2,6 10,96 Німецька марка 0,6242 1,97738 31,6 7,70 Іспанська пезета 6,885 168,220 4,1 10,79 Французький франк 1,332 6,63186 20,1 8,99 Ірландський фунт 0,008552 0,796244 1,1 11,3 Італійська ліра 151,8 1957,61 7,8 10,37 Голландський гульден 0,2198 2,22799 9,9 10,14 Португальське ескудо 1,393 202,692 0,7 11,17 Австрійський шилінг - 13,9119 11,25 Фінська марка - 6,01125 11,25 Грецька драхма 1,440 357,000 0,4 - Фунт стерлінгів 0,08784 0,653644 13,4 - Шведська крона - - - -
Джерело: DeutscheBundesbank, Devisenkursstatistik, Januar 1999, Statistisches Beiheft zumMonatsbericht 5.
Колонка 5: Індикаторвідхилень каса-курсу ЕСU від центрального курсу ЕCU вимірювався за такоюформулою (100 – вага національної валюти в кошику ЕКЮ)´ 0,75 ´ 0,15).
0,75 – визначенакритична межа як 75% від максимально допустимого відхилення між каса-курсом ЕСUта центральним курсом ЕCU 75%. 0,15 – максимально допустиме відхилення каса-курсуЕСU від центрального курсу ЕCU.
Розрахунковаодиниця ЕКЮ використовувалась з 1981 р. в усіх офіційних розрахунковихоперацій. Касса-курс Євро визначався до долара США і через нього на основікросс-курсу до третіх валют світу. ЕКЮ використовувалось при випуску приватнихборгових інструментів. Технічно і формально вони являли собою кошики валют.
Індикаторвідхилень каса-курсу ЕСU від центрального курсу ЕCU. Відмінне від країн-членівЄВС спрямування економічної політики країни-члена, яке б призводило до змінвалютного курсу, вбачалось можливим в системі закріплених курсів до моментузнаходження валютного курсу в межах закріпленого коридору. З метою попередитивідмінну динаміку валютного курсу національної валюти країни-учасниці від іншихкраїн-учасниць ЄВС, було введено індикатор відхилень каса-курсу ЕСU відцентрального курсу ЕCU. При перевищенні критичної межі 75% від максимального відхиленнякаса-курсу ЕСU від центрального курсу ЕCU він мав бути сигналом до необхідностіперегляду економічної політики країни-учасниці. Максимальне відхиленнякаса-курсу ЕСU від центрального курсу ЕCU становило ±15%. Чим більшою булавага національної валюти країни-учасниці ЄВС у кошику валют, тим меншимдопускалось відхилення від центрального паритету, і навпаки. Якщо австрійськийшилінг не був представлений в кошику (вага дорівнювала 0%), тоді верхня межавідхилення каса-курсу ЕСU від центрального курсу ЕCU досягала ±15%. Для Німеччини звагою німецької марки в кошику 31,6% допускалось відхилення в два рази менше ±7,7%. (Див. 3, 4 та 5колонки таблиці). У випадку, коли країною-учасницею досягалась критична межа75% від максимального відхилення каса-курсу ЕСU від центрального курсу ЕCU,тоді цій країні з метою попередження дивергенції макроекономічних процесів необхіднобуло брати до уваги проведення таких заходів:
валютніінтервенції в різних валютах (в т.ч. в доларах);
внутрішні заходивалютної політики ( напр., зміни облікової ставки. При зміцненні валюти –зменшення облікової ставки, при знеціненні валюти – її збільшення);
змінузакріпленого центрального паритету;
інші заходиекономічної політики (напр., в сфері фіскальної політики: зменшення державнихзакупок або збільшення податків при знеціненні валюти, чи збільшення державнихзакупок або зменшення податків при зміцненні валюти).
В системізакріплених валютних курсів внаслідок проведення країнами-учасницями ЄВС валютнихінтервенцій (операцій з купівлею-продажем валютних резервів) в них виникало сальдовалютного балансу (а отже, платіжного балансу), яке врівноважувалось за рахуноккороткострокового фінансування. Короткострокове фінансування на основі угодиміж центральними банками країн Європейської Співдружності здійснювалось у формівзаємної кредитної допомоги за рахунок отримання країною-учасницею валют від центральнихбанків ЄС інших країн-учасниць строком на три місяці з можливістю двохразовихпродовжень строку кредиту ще по три місяці. Центральні банки при участі вфінансуванні зобов’язувались в розмірі встановлених квот кредитора. Отриманнякредитів, в свою чергу, обмежувалось квотами боржника. В окремих випадках заумов погодження членів ЄС сума квот могла збільшуватись за рахунок додатковихвалютних резервів (Rallonge), причому межа суми фінансування для окремогоцентрального банку могла бути розширена на загальну суму додаткових валютнихрезервів ЄВС, а отримання однією країною валютних кредитів не моглоперевищувати половини всієї суми додаткових валютних резервів.
Таблиця
Короткостроковевалютне сприяння, в млн. ECUЦентральний банк Квота боржника Квота кредитора Німецький Бундесбанк 1740 3480 Банк Франції 1740 3480 Банк Англії 1740 3480 Банк Італії 1160 2320 Банк Іспанії 725 1450 Національний банк Бельгії 580 1160 Банк Нідерландів 580 1160 Банк Швеції 495 990 Австрійський національний банк 350 700 Національний банк Данії 260 520 Банк Фінляндії 220 440 Банк Греції 150 300 Банк Португалії 145 290 Центральний банк Ірландії 100 200 Сума квот 9985 19970 Додаткові валютні резерви для фінансування/ отримання валютного кредиту 8800 8800 Разом 18785 28770
Джерело:Deutsche Bundesbank
У 1988 р. буловпроваджено єдину систему середньострокових фінансових позик для вирівнюванняплатіжних балансів країн Європейської Співдружності. Загальна сума фінансовихрезервів становила 16 млрд. ECU. Для фінансування Європейська Співдружністьмогла відкривати позики у фінансових інститутах або на ринках позичковогокапіталу до 14 млрд. ECU.
Європейський валютнийінститут. На другому етапі формування економічного і валютного союзу в 1994 р.розпочав свою діяльність Європейський вадютний інститут. Його завданнями булипідготовка Європейської Співдружності до третього етапу формування економічногоі валютного союзу, посилення координації грошових політик країн-учасниць ЄС, атакож контроль над нормальним функціонуванням розрахункової системи ECU,управління надання кредитів в межах сприяння відтворенню рівноваги валютних(платіжних) балансів країн-учасниць ЄС. Крім цього, центральні банкикраїн-учасниць ЄВС повинні були тримати в ЄВІ принаймні 20% своїх золотих ідоларових резервів в еквіваленті активів в ECU. Ці активи в ECU могливикористовуватись центральними банками для платежів по вирівнюванню сальдовалютного балансу внаслідок проведених валютних інтервенцій.
4.Теорія оптимальних валютних зон та практика Європейської валютної системи
Поглибленняекономічної інтеграції вимагає, з одного боку, зменшення витрат країнінтеграційного утворення, пов’язаних із трансакціями та довготерміновимиризиками внаслідок обміну їхніх національних валют, а з іншого – забезпеченнясинхронного та симетричного розвитку макроекономічних систем завдякикоординації валютної політики, яка має вплив на валютний, фінансовий, товарнийі зрештою на грошовий та кредитний ринок країн інтеграційного утворення. З цихмотивів для інтеграційного утворення вбачається необхідним формування такогоекономічного і валютного простору, який би забезпечував максимальнуефективність та оптимальність економічного розвитку країн-учасниць.
Теоріяоптимальних валютних зон передбачає виявлення механізмів визначення розміругеографічної території, в межах якої добробут резидентів країн буде більшим,якщо держави цих країн запровадять режим фіксованих обмінних курсів або введутьспільну валюту. Започаткував цю теорію американський економіст Роберт Манделл.
Аналізпроблеми оптимальних валютних зон тісно зв'язаний з питанням вибору режимуобмінного курсу і, зокрема, з обговоренням переваг і недоліків фіксованих ігнучких обмінних курсів. Теорія ОВЗ виділяє умови, коли для країн фіксованийобмінний курс є кращим з огляду на досягнення внутрішньої (рівень цін ібезробіття) і зовнішньої (платіжний баланс) рівноваги, а також на зовнішнішоки.
Критерії оптимальностівалютної зони: 1) мобільність факторів виробництва; 2) відкритість економіки іїї розмір; 3) диверсифікованість виробництва; 4) подібність темпів інфляції; 5)економічна інтеграція; 6) гомогенні преференції, 7) політична інтеграція; 8) іншікритерії ( проксі-критерії).
Оптимальнавалютна зона – географічна територія, в межах якої робоча сила є достатньомобільною для того, щоб дозволити країнам швидко пристосовуватись до змін ідисбалансів в системі оплати праці і до проблем, що викликані безробіттям. Якщоумова високої мобільності робочої сили виконана, то на цій території можназапровадити режим фіксованих обмінних курсів або ввести єдину валюту. Крімцього, в межах оптимальної валютної зони окремі регіони отримують вигоду відзапровадження спільної валюти, якщо витрати на конвертування валют дляздійснення торгівлі перевищують прибутки, які отримують за умов індивідуальнихвалют.
Мобільністьфакторів виробництва. Р. Мандел стверджував, що «валютна зона є оптимальною увипадку високої мобільності факторів виробництва в межах розглянутої області, афіксований обмінний курс відіграє роль коригуючого механізму на противагу гнучкогообмінного курсу». Таким чином, мобільність праці стала першим критерієм утеорії ОВЗ.
Проведений Р.Манделлом аналіз ґрунтувався на досить простій моделі, у межах якої розглядалисядві країни, які постійно знаходяться в ситуації повної зайнятості і рівновагиплатіжного балансу. Припускалась повна немобільність робочої сили між країнами.Наступним припущенням моделі було те, що номінальна заробітна плата і ціни вкороткостроковому періоді не могли змінюватися без виникнення безробіття. Зміниреального курсу, а отже, конкурентноздатності економіки цілком визначаютьсяколиваннями номінального обмінного курсу. Крім того, політика центральногобанку була спрямована на стримування інфляції. В основі моделі лежав ефектзрушення попиту, який проявлявся у переході регіону від споживання товару, щовиробляла країна А на споживання товару, що виробляла країна В (див.рис.1.1).Спочатку розглядалася ситуація, коли країни А і В мають власні валюти. Зрушенняпопиту приводить до безробіття і падіння рівня ВВП в країні А та зростання ВВПй інфляційного тиску в країні В, а також до негативного сальдо країни А іпозитивного сальдо торгового балансу країни В. У моделі можна прослідкувати, щовиконується закон єдиної ціни, тобто, коли ріст попиту на продукцію країни Вприводить до появи інфляційного тиску на ціни продукції усередині країни В, атакож до подальшого росту пропозиції продукції. Це, у свою чергу, призводить дозбільшення попиту на працю в країні В й у короткостроковому періоді допідвищення рівня заробітної плати, що також сприяє росту цін. Аналогічним чиному країні А буде спостерігатися зниження цін на вироблену продукцію і рівнязайнятості. Якщо дві країни мають різні валюти, то цього можна досягти зміноюобмінного курсу. Країна А мусить провести номінальну девальвацію її валюти повідношенню до валюти країни В з метою зменшення експортних цін країни А длявідновлення попиту на її продукцію. Альтернативно, за умов відсутності дій країнА, країна В для стримування цін повинна провести номінальну ревальвацію своєївалюти. При цьому країна В бере на себе частину тягаря адаптації в регіоні зарахунок зміцнення реального обмінного курсу. У випадку, коли практикуєтьсяфіксований обмінний курс, весь тягар, викликаний впливом шоку, цілком ляже накраїну А, у якій будуть спостерігатися падіння виробництва і ріст безробіття.Отже, в цьому випадку оптимальною валютною політикою для розглянутих країн будевідхід від фіксованого обмінного курсу, що дозволяє нейтралізувати вплив шоку.
/>
Рис. 1.1Зміна попиту, що спричинена зміною в уподобаннях: перехід на споживання відтовару, що виробляється в країні А на товар, що виробляється в країні В.(Асиметричний шок) .
Якщо обидвікраїни мають спільну валюту, або продовжують застосовувати фіксований обміннийкурс між їхніми національними валютами – виробництво і зайнятість в країні А можутьбути відновлені за допомогою інших методів:
зниження номінальноїзаробітної плати, а отже, цін;
зміщеннявверх кривої пропозиції товарів, вироблених всередині країни А через заохоченняміграції робочої сили з країни А в країну В (див. рис.1.2);
експансіоністськафіскальна політика в країні А.
/>
Рис.1.2. Досягненнярівноваги без зміни рівня цін, через заохочення міграції робочої сили з країниА в країну В.
В контекстінаведеної моделі Р. Манделла необхідність забезпечення мобільності капіталуможна пояснити таким чином. Припустимо, що за умов фіксованого обмінного курсувнаслідок зменшення попиту на товар країни А відбувається заохочення міграціїробочої сили з країни А в країну В. При цьому необхідно забезпечувати відтіктої частини фізичного капіталу в країну В, яка відповідає за обсяги виробництватовару країни А, на який зменшився попит.
У випадку,коли відбулось зменшення ціни в країні А внаслідок зменшення обсягів в нійвиробництва, а країна не застосовує стабілізаційної політики в умовахфіксованого обмінного курсу (робоча сила не мігрує), виникає необхідністьзниження номінальної процентної ставки в країні А і це вимагає переміщенняфінансового капіталу з країни А в країну В, де процентна ставка буде вищою. Якщоє обмеження на рух як фізичного, так і фінансового капіталу, тоді в країні А порядз безробіттям виникає проблема погіршення позицій капіталіста, який неефективновикористовує капітал. Коли ж обмеження на міжнародний рух капіталу між країнамиА і В зняті, то внаслідок відтоку фінансового капіталу з країни А виникаєпорушення рівноваги на фінансовому ринку і в умовах режиму фіксованогообмінного курсу це вимагає від країни В аналогічне зменшення процентної ставки,що призводить до інфляційних очікувань в ній. Тому, щоб не провокувати зменшенняцін в країні А (а внаслідок цього зменшення процентної ставки в обох країнах) іне створювати асиметричний шок, країна А вимушена заохочувати міграцію робочоїсили і відтік прямого капіталу в країну В.
Якщо б країниінтеграційного утворення вирішили використовувати гнучкий обмінний курс длязгладжування ефектів змін попиту, то це б давало можливість застосовувати депресивнійкраїні А експансіоністську монетарну політику, яка б призводила вдовготерміновому періоді до зростання цін і інфляційних процесів. Це б вимагаловід країни А стабілізації через ревальвацію національної валюти, що б означалознецінення національної валюти країни В. Такі процеси здатні поглиблювати асиметричнішоки.
Ізвищевказаного можна зробити висновок, що якщо застосовується режим фіксованогообмінного курсу між країнами або ними запроваджується єдина спільна валюта,тоді це нівелює роль валютного курсу як механізму для короткотерміновогопристосування до змін відносного попиту на товари регіонів. Країни підпадають вцьому випадку під вплив хронічних дисбалансів в оплаті праці або проблем,пов’язаних з безробіттям та міграцією робочої сили, або ж посиленням зовнішньоїдержавної заборгованості внаслідок активізації державних закупок. Однак, якщомає місце міграція робочої сили в межах регіону, то вона здатна приводити вдовготерміновому періоді до вирівнювання макроекономічних систем країн регіону,що вважається більш оптимальним виходом з ситуації. Альтернативно, використовуючиіндивідуальні валюти і режим гнучкого обмінного курсу (курс визначаєтьсяринком), резиденти обох країн при купівлі товарів іншого регіону стикаються зризиками, які випливають з руху валютного курсу (ревальвації і девальвації). Однак,країни захищені від міграції їхнього населення в інший регіон з чужою мовою ікультурою та проблеми утворення «центру» і «периферії» економічної активності врегіоні. Приведені Р. Манделлом аргументи не заперечують використання системигнучких валютних курсів, як таких, однак серйозно підривають її репутацію увідношенні національних валют з огляду на нестабільність грошового і валютногоринку, а отже, макроекономічної асиметричності в інтеграційному утворенні.
Приведенівище аргументи свідчили про необхідність забезпечення в ЄвропейськійСпівдружності мобільності факторів виробництва (в т.ч. робочої сили), щодозволяє компенсувати вплив асиметричних шоків на економіку при використаннірежиму фіксованого валютного курсу чи єдиної валюти в середині інтеграційногоутворення і гнучкого обмінного курсу їхніх валют (спільної валюти) щодо третіхкраїн.
Відкритістьекономіки. Інший економічний показник, на основі якого пропонувалося визначати територіальнімежі оптимальної валютної зони, був зазначений у роботі Р. Маккіннона, в якій досліджуваласьроль відкритості економіки. При цьому в якості критерію відкритостівикористовувалося співвідношення торгових і неторгових товарів. Під терміном«оптимальна валютна зона» у роботі розумілася зона з єдиною валютою, натериторії якої існує загальна для всіх грошово-кредитна політика і більшгнучкий обмінний курс стосовно зовнішніх валют. Це дозволяє якнайкраще досягтинаступних трьох цілей:
підтримка повної зайнятості;
підтримкарівноваги платіжного балансу;
підтримкастабільного рівня внутрішніх цін.
У випадку,коли торгівля між країнами А і В є вільною, їхні ціни будуть однаковими(конкуренція здатна вирівнювати ціни торгових товарів), а отже, зміна обмінногокурсу не буде впливати на відносні ціни країни А і В. На основі цьогоміркування, Р.Маккіннон запропонував таке формулювання:
«Країни, якіхарактеризуються високою торговою відкритістю і їхня міжнародна торгівляздебільшого пояснюється торгівлею одна з одною, здатні формувати оптимальнувалютну зону».
Розглянемовипадок, коли дві країни А і В не мають спільної валюти, а отже, кожна з нихмає взаємний обмінний курс SAВ, але водночас двосторонні обмінні курси повідношенню до третіх країн – SA і SB… Треті країни є додатковими торговимипартнерами для країн А та В, причому країна А є провідним торговим партнеромкраїни В, і навпаки. З огляду на те, що країни А і В є досить відкритими іторгівля між ними відбувається інтенсивно, то стирається відмінність між їхнімицінами на торгові товари: PASAB = РВ. Припустимо, що країна А змінює свійномінальний валютний курс до третіх країн SA. Це автоматично змінює внутрішнюціну та торгові товари країни А – PA, при тому, що рівень світової цінизалишається незмінним SAР*. Для того, щоб не виникло асиметричних цінових шоківв межах інтеграційного утворення для важливого торгового партнера країни А–країни В, остання повинна теж на таку ж величину змінити свій валютний курс дотретіх країн SВ. Тоді, реальний обмінний курс обох країн щодо третіх країн будетеж однаковим: SA PA/P* = SB PB/P*. За цих умов, країнам А та В можнавідмовитись від двостороннього обмінного курсу між собою і виходити на зовнішніринки зі спільним валютним курсом щодо третіх країн.
Інша модельР. Маккіннона вказує про недоцільність використання між країнами інтеграційногоутворення гнучкого обмінного курсу з огляду на порушення стабільностівнутрішніх цін. Розглядаються дві країни А і В з власною валютою, причомукраїна А є малою економікою у порівнянні з країною В. Усі товари в економіціподіляються на дві групи. Перша група товарів – це торгові товари (товари, що можутьекспортуватися (експортуються) та імпортуються), тоді як друга – неторговітовари. Причому більшість товарів в інтеграційному утворенні складають торговітовари. Припускається, що при розгляді країни А з малою економікою ціни торговихтоварів країни В не змінюються в ситуації, коли можуть змінюватись обміннийкурс і ціни на торгові товари країни А. В тому випадку, коли частка торговихтоварів у загальному обсязі благ, спожитих усередині країни А, велика, режим гнучкогообмінного курсу виявляється несумісним зі стабільністю внутрішніх цін в країніА.
Диверсифікованістьвиробництва. Асиметричні шоки виникають в країнах, які мають вузьку виробничута торгову спеціалізацію. Країни, що мають широку товарну спеціалізацію меншою міроюпідпадають під вплив змін попиту або пропозиції певної товарної групи, яка єоднією з численних товарних груп у виробничій (торговій) структурі країни. Цейкритерій оптимальної валютної зони запропонував відомий вчений П. Кенен.
При цьому стверджуєтьсянаступне :
– доситьдиверсифікована економіка не є чутливою до змін в умовах торгівлі;
– в умовахпадіння попиту на певний вид торгових товарів в диверсифікованій економіці небуде спостерігатися значний ріст безробіття в порівнянні з моногалузевою економікою;
– диверсифікованістьекономіки сприяє стабільності у процесі капіталоутворення.
П. Кененстверджував, що країни, які є членами валютної зони, повинні матидиверсифіковану виробничу та торгову структуру і водночас їхні виробничіструктури повинні бути схожими. Країнам з високодиверсифікованою економікоюбільш вигідно дотримуватись системи фіксованого курсу в межах валютної зони,тоді як слабко диверсифікованим національним економікам варто використовуватирежим гнучкого обмінного курсу, оскільки він відіграє роль корегуючогомеханізму в ситуації впливу на економіку різних шоків. Тоді така валютна зонабуде оптимальною.
Подібністьтемпів інфляції. На початку 1970-х рр. з'явилась низка праць (зокрема, працяДж. Флемінга), де як критерій оптимальності валютної зони пропонувалосявикористовувати подібність темпів інфляції. Необхідно відзначити, що данийкритерій розглядає проблему ОВЗ із монетарної точки зору на відміну від більшранніх критеріїв, основу яких складали реальні характеристики економіки. При цьомуДж. Флемінг виділяв кілька умов, що сприяють встановленню схожих темпівінфляції, – наприклад, подібність політики в області зайнятості, подібністьтемпів економічного росту і позицій профспілок. Проблемою при забезпеченнісинхронного розвитку темпів інфляції можуть стати різні циклічні фазиекономічної активності, а також відмінності у ситуації з платіжним балансом.Умови фіксованого обмінного курсу будуть загострювати проблему, яка описуєтьсякривою «безробіття – інфляція» Філіпса, а також проблему використання валютногомеханізму та регулювання номінальної процентної ставки для стабілізаціїплатіжного балансу за умов фіксованого обмінного курсу. При цьомуекспансіоністські чи рестрикційні монетарні маневри здатні спричиняти розбіжностів темпах інфляції і можуть автоматично приводити до колапсу режиму фіксованогообмінного курсу. Наявність активної країни-лідера в валютній зоні у питанняхзабезпечення синхронності динаміки інфляції, здатна підвищити ймовірність життєздатностісистеми з фіксованим режимом обмінного курсу в інтеграційному утворенні.Введення єдиної валюти між країнами інтеграційного утворення означає втратумонетарної і валютної незалежності країн-членів створеного валютного союзу ізнімає проблему виникнення відмінностей у темпах інфляції.
Економічнаінтеграція. Різні характеристики економічної інтеграції між країнами такожрозглядалися як потенційні критерії оптимальності валютної зони. Ще Р. Манделлу своїй праці (1961 р.) відзначив, що схожа структура виробництва в двохпотенційних учасників валютного союзу знижує ймовірність впливу на нихасиметричних шоків. У підсумку гнучкий обмінний курс у меншому ступені буденеобхідний для країн зі схожою структурою виробництва з метою протидіїасиметричним шокам. Дж. Інграм в якості критерію оптимальності валютної зонизапропонував використовувати інтеграцію фінансових ринків і, зокрема, наявністьна ринках країн довгострокових фінансових активів. Він підкреслював, що увипадку високої інтеграції фінансових ринків на території розглянутого регіонунемає необхідності переходити до системи плаваючих курсів. Якщо ж міжнароднафінансова інтеграція в межах інтеграційного утворення слабка, то розходження впроцентних ставках сильніше виявляється в довгостроковому періоді, щопризводить до зрушення основної маси операцій на фінансовому ринку убіккороткострокових активів. Зміна довгострокових процентних ставок призводить додестабілізації міжнародних потоків капіталу, а також до асиметричних шоків накредитному, грошовому, а потім на решта ринках і країни ставлять під сумнівсистему з фіксованим режимом обмінних курсів.
Іншимпоказником економічної інтеграції є фіскальна інтеграція країн. Кожна країнавикористовує трансферні платежі для згладжування рівня безробіття міжрегіонами. Наслідки впливу асиметричних шоків в інтеграційному утворенні можутьбути згладжені шляхом використання подібних трансфертних платежів між країнами валютноїзони. В цьому випадку слід розробити систему фіскальних трансфертів, що дозволяєперерозподіляти фінансові засоби між країнами інтеграційного утворення. Доситьочевидно, що найбільш бажаною в цьому випадку стає тісна фіскальна інтеграція міжрегіонами валютної зони. Проте реалізація описаних механізмів пов’язана здеякими труднощами. Слід нагадати, що кожна окрема країна – учасниця валютноїзони в умовах повністю фіксованого режиму обмінного курсу (або при введенніспільної валюти) не може використовувати свою незалежну грошово-кредитнуполітику в якості інструменту впливу на економічну активність. Фіскальнаінтеграція буде означати втрату практично всіх інструментів стабілізаційноїполітики, що вбачається проблематичним в умовах циклічного розвиткукапіталістичної економічної системи. Тому слід говорити про можливістьфіскальної координації між країнами інтеграційного утворення. Отже, країни, якідомовляються про здійснення взаємної фінансової компенсації внаслідоквиникнення асиметричних шоків, здатні формувати оптимальну валютну зону.
Гомогенніпреференції країн-членів валютної зони при стабілізації шоків. В країнах-членахвалютної зони функціонують фірми, які по різному сприймають шоки економічноїполітики. Для одних фірм вигідні експансіоністські механізми, для інших –рестрикційні. Об’єднуючись у впливові групи фірми намагаються чинити вплив наекономічну політику своїх країн, яка може мати різне спрямування та різніефекти розвитку економік. Для запобігання цьому необхідна політична інтеграціяміж країнами-членами валютної зони, яка розглядається, з одного боку, вконтексті різних показників економічної політики (інфляція, зайнятість, дефіцитбюджету), а з іншого – в контексті можливості досягнення компромісу у впливовихбізнесових і політичних колах інтеграційного об’єднання і прийняття швидких іпогоджених скоординованих рішень.
Проблеманегомогенності преференцій економічних суб’єктів країн-учасниць валютної зоничастково вирішується шляхом переходу до єдиної валюти і єдиного центральногобанку. Групи лобістів в цьому випадку втратять вплив на національні урядикраїн-учасниць, оскільки ті, у свою чергу, уже не зможуть приймати незалежнірішення в сфері валютної та монетарної політики.
Політичнаінтеграція також передбачає формування в суспільствах країн-членів валютноїзони почуття солідарності і «спільної долі», яке повинно нівелюватинаціоналістичні і сепаратистські прояви, що здатні посилюватись в умовахзагострення соціальних потрясінь і позицій бізнесу внаслідок координованоїполітики, направленої на запобігання/згладжування асиметричних шоків.
Проксі-критерії оптимальної валютної зони. До них відносяться кореляція шоків іволатильність реального обмінного курсу. Такого роду критерії засновані лише накореляційно-регресійному параметричному аналізі та непараметричному аналізідинаміки макроекономічних індикаторів, на відміну від критеріїв, що базуютьсяна фундаментальних характеристиках країн, які прагнуть поглиблювати економічну,зокрема валютну інтеграцію.
Наприклад, уP. Ваубель пропонує використовувати волатильність реального обмінного курсу, якпоказник, що визначає готовність країни вступити у валютний союз. Якщо наекономіку впливає невелике число шоків, для коректування яких необхідні зміниобмінного курсу, то волатильність реального обмінного курсу буде невисокою. Длятаких країн витрати відмови від гнучкості номінального обмінного курсу якінструмента стабілізації при входженні чи утворенні валютного союзу будутьмінімальні. Представлені аргументи були перевірені емпірично, зокрема, у роботіЯ. фон Хагена і Р. Нюмана.
Іншимкритерієм оптимальності є співвідношення між числом симетричних і асиметричнихшоків. Якщо кореляція симетричних та асиметричних шоків для розглянутих країн висока,то і ті, і другі будуть впливати на економіку. Тому витрати, пов'язані знеможливістю використання незалежної грошово-кредитної політики, а також гнучкогорежиму обмінного курсу для цих країн будуть меншими.
Дані критеріїдопомагають лише визначити перелік країн чи регіонів, готових до валютноїінтеграції, але не дозволяють виділити причини існуючих розходжень для країн і,таким чином, запропонувати способи їхнього усунення. Інший аспект проблемиполягає в тому, що перераховані критерії, які засновані на історичних даних, недозволяють оперативно враховувати можливі структурні зміни в економікахрозглянутих країн, що можуть підвищити, чи навпаки, понизити необхідністьвалютної інтеграції для країни.
Більшістькраїн ЄС в 1990-х рр. відповідали критеріям торгової відкритості тадиверсифікації виробництва і міжнародної торгівлі. Практично всі країни булидосить відкритими, особливо ті, які мають малу економіку.
З огляду нате, що відкритість економік робить внутрішні ціни сильно залежними від змінвалютного курсу, слід говорити про ентузіазм Бельгії, Ірландії, Нідерландів,Люксембургу у питаннях поглиблення валютної інтеграції та створенняЄвропейського валютного союзу.
Важливимпоказником на час розпочатої в Європі дискусії стосовно формування оптимальноївалютної зони для країн ЄС та ЄАВТ був ступінь схожості у виробничих структурах.Найбільш проблематичними країнами зі значним відхиленням від центральногомасиву схожих за структурами країн вбачались Норвегія, де серед товарних групдомінували нафта та риба, а також Греція з переважанням сільськогосподарськоїпродукції та Нідерланди як потужний виробник, експортер та споживач природногогазу в ЄС. Крім того, виробнича структура Данії з добре представленимитоварними групами агропромислового виробництва значно відрізнялась відкапіталомісткого Центру ЄС з домінуючим хімічним, автомобільним виробництвом таелектричним машинобудуванням (Німеччина, Австрія, Франція, Італія).
європейськийвалютний кризасоюз
/>
Рис. 1. Кластернепредставлення схожості виробничих структур між країнами ЄС. Розраховано авторомна основі даних Євростат, 1999 р.
Такі країнияк Швеція, Фінляндія та Ірландія наприкінці 1980-х рр. мали більш гомогенну ізЦентром структуру виробництва, але в середині 1990-х років вони розпочалиструктурні зміни в економіці та інтенсивно стали розвивати наукомісткевиробництво, зокрема телекомунікації (Швеція та Фінляндія), комп’ютерні приладита технології (Ірландія), які поруч із традиційними секторами з відносно нижчоютехнологічною місткістю почали віддаляти виробничі структури цих країн від капіталомісткогоЦентру.
Ступіньвідмінності у торгових структурах між європейськими країнами можна представитина рисунку. У 1990-х чітко виділився центральний кластер, що відображавгомогенність товарних структур: Німеччина, Австрія, Португалія, Великобританія,Фінляндія, Швеція та Італія. Значну негомогенність з цим регіоном виявлялиДанія, Греція, Ірландія, Нідерланди та Норвегія.
/>
Центральний кластерз найвищим рівнем гомогенності торгових структур в європейському економічномупросторі
Рис. 2. Кластернепредставлення схожості торгових структур між країнами ЄС та ЄАВТ, 1998 р. Розрахованоавтором на основі даних Intracen, 1998 р.
Зрештою,осторонь процесів формування валютної зони залишилась Норвегія як країна ЄАВТ знеподібною до ЄС виробничою та торговою структурою, Швейцарія як країна, щопрагне забезпечувати нейтралітет та фінансову стабільність світовогогосподарства, Швеція (з огляду на бажання проводити незалежну монетарнуполітику, яка вбачалась основним важелем соціально-орієнтованої системикейнсіанського типу та здійснення структурних змін), Великобританія (в зв’язкуз тим, що вона традиційно була політичним сателітом США, які зобов’язували їїспільно координувати рішення в світовому господарстві, і це не виключаловиникнення асиметричних шоків для економічної системи ЄС). Данія спочаткуактивно взяла участь в просуванні ідеї єдиної валюти, але структурнівідмінності стали потім важливим аргументом проти швидкої її інтеграції вєдиний валютний простір.
Мобільністьробочої сили в ЄС є досить низькою. Впродовж 1990-х рр. 38% громадян ЄС змінилисвоє місце проживання. В той час, коли 21% громадян ЄС мігрували в інші регіонисвоєї країни, то лише 4,4% – в іншу країну ЄС. Здебільшого це відбувалось зособистих причин. Лише 5% з тих, хто мігрували в іншу країну ЄС, робили це зпрофесійних причин. На початку 2000-х рр. потоки міграції робочої сили становили0,3% від загальної чисельності населення ЄС. Ці факти свідчили пронезадовільний стан даного критерію для формування оптимальної валютної зони.Поясненням низької мобільності робочої сили в ЄС-15 є відмінність між країнамив мові, культурі, системі добробуту, стандартах охорони здоров’я і пенсійногозабезпечення. При виникненні асиметричних шоків країни ЄС не здатні сьогоднішвидко подолати проблеми безробіття. Однак, для нових країн-членів ЄС схильністьдо міграції робочої сили в країни ЄС з вищим рівнем добробуту є вищою.
Мобільністьфізичного капіталу в ЄС пов’язана, передусім, зі ступенем сумісності цьогокапіталу з організованим виробництвом в кожній окремій країні-члені ЄС. Вирівнюваннявиробничих структур, зростаюча тенденція заміщення фактору праці факторомкапітал у багатьох виробничих процесах, а також тенденція до злиття іпоглинання бізнесу дозволяє, не дивлячись на низькі рівні мобільності робочоїсили, забезпечувати в ЄС високу мобільність капіталу. Обсяги прямих інвестиційкраїн ЄС в межах ЄС-регіону з середини 1980-х рр. значно переважали пряміінвестиції країн ЄС щодо третіх країн.
За критеріємфінансових трансфертів ЄС не був і не є сьогодні оптимальною валютною зоною.Бюджет ЄС становить менше ніж 2% від ВВП ЄС і перерозподіл цих незначних коштівздійснюється переважно на користь реалізації Спільної аграрної політики і структурнихфондів для підтримки бідних (депресивних) регіонів, не дивлячись на те, чи вонипідпадають під вплив асиметричних шоків, чи ні.
На моментзавершення формування Європейського валютного союзу з меншою довірою доєвропейських інтеграційних структур та європейських інститутів, ніж донаціональних урядів ставились Швеція, Фінляндія, Великобританія, Австрія,Данія, Нідерланди. Найбільшу підтримку євроінтеграційним процесам виражалиПортугалія, Італія, Ірландія, Іспанія та Греція. Чітко вималювалась проблема «Північ– Південь» ЄС, де Південь бачив для себе більше вигод від європейськогоінтеграційного утворення. З огляду на ці тенденції, критерій політичної солідарностів ЄС слід вважати дуже хитким при поясненні оптимальності валютної зони євро.
5.Європейський валютний союз: становлення та проблеми розширення
В червні 1989р. комітет, який очолював президент Європейської комісії Жак Делор,запропонував план поетапного створення Європейського економічного і валютногосоюзу. Пропозиції цього проекту лягли в основу угоди про ЄС. Валютний союзповинен був створюватись в 3 етапи. На першому етапі (який розпочався в 1990р.) мало відбутись зближення основних макроекономічних показників івстановлення тісної координації в монетарній (грошово-кредитній) та фіскальнійполітиці при забезпеченні Спільного ринку з вільним рухом товарів і послуг,робочої сили та капіталу. Це передбачало реалізацію плану Вернера. Грошоваполітика мала бути направлена на довгостроковий період і забезпечуватистабільність цін, а отже, успіх системи фіксованого обмінного курсу. На другомуетапі (перехідному етапі) для реалізації Європейського економічного і валютногосоюзу необхідно було створити інституційні рамкові умови, які в процесіформування союзу повинні були вдосконалюватись до початку третього кінцевогоетапу. Другий етап передбачав створення Європейського центрального банку, якийби функціонував поряд із національними центральними банками країн-членів ЄС домоменту входження країн до валютного союзу та введення єдиної валюти.
На третьомуетапі (з 1997 по 1999 рр.) передбачалось утворити валютний союз та ввести єдинувалюту для всіх країн-членів ЄВС. Європейський центральний банк повинен бувстати єдиним емісійним органом в ЄВС, йому мало належати повне правовстановлення і проведення грошової політики, встановлення та регулюванняоблікової ставки, здійснення операцій на відкритому ринку та кредитнихоперацій, проведення валютних інтервенцій (в умовах системи керовано-плаваючогообмінного курсу ЄВС зі США та Японією, а також щодо країн-членів ЄС, якіобиратимуть валютне бюро, прив’язаний або керовано-плаваючий режим обмінногокурсу відносно єдиної валюти ЄВС). Країни-учасниці ЄВС при введенні єдиноївалюти повинні відмовитись від незалежної монетарної політики і незалежногоконтролю над пропозицією грошей.
Основнимкроком у реалізації плану Делора, стало підписання Маастрихтської угоди вгрудні 1991 р. і її ратифікація в 1992 р. Першою країною, яка повинна булареферендумом ратифікувати дану угоду, стала Данія. В результаті референдумуугода була відхилена незначною більшістю голосів. Франція, не дивлячись нарезультати референдуму в Данії, теж обрала аналогічну форму ратифікації угоди.Референдум у Франції забезпечив життя плану Делора. Останньою країною, якаратифікувала угоду в 1993 р., була Німеччина. Це відбулось після рішенняКонституційного Суду, яке підтвердило, що Маастрихтська угода не суперечитьКонституції Німеччини. Процес ратифікації угоди співпав з глибокою кризоюЄвропейської валютної системи 1992/1993 рр., яка могла повністю підірватиспільні домовленості країн-членів, що були досягнуті в 1991 р. Однак, міністрифінансів країн-членів ЄС домовились про розширення меж коливань валютних курсівщодо центральних паритетів в межах ЄВС і тим самим припинили кризовіспекулятивні процеси, що забезпечило подальшу реалізацію формування валютногосоюзу.
Крім того, щов Маастрихтській угоді Європейська Співдружність отримала нову назву ЄвропейськийСоюз, (що передбачало, не лише економічну інтеграцію, але і далекосяжнуполітичну стратегію інтеграційного утворення), Європейському парламенту булорозширено повноваження, було також прийнято рішення про запровадження єдиноївалюти 1 січня 1999 р.
Маастрихтськаугода визначила умови, за яких країни можуть брати участь у монетарному(валютному) союзі. Ці умови названі критеріями номінальної конвергенції.Дотримання та стійкість останніх мали перевірятись Європейським центральним банкомта Європейською Комісією. Цими критеріями були:
1) рівеньінфляції за рік не може перевищувати 1,5% середнього рівня інфляції трьохкраїн-членів ЄВС, які показують найкращі показники цінової стабільності;
2) дефіцитдержавного бюджету не повинен перевищувати 3 % ВВП;
3) відношеннядержавного зовнішнього боргу до ВВП не повинно перевищувати 60%;
4)довгострокова процентна ставка в останній рік перед перевіркою на стійкістькритеріїв конвергенції не повинна перевищувати 2% від довгострокових процентнихставок трьох країн-членів ЄВС, які показують найкращі результати в ціновійстабільності.
На 1991 р.тільки Франція і Люксембург задовольняли всім цим критеріям. Італія з бюджетнимдефіцитом в розмірі 10% ВВП і загальним розміром державного боргу, що перевищив100% ВВП, не відповідала жодному з визначених критеріїв номінальноїконвергенції.
В 1991 р. вНімеччині внаслідок об’єднання дефіцит державного бюджету збільшився до 5%. ВЄвропейській валютній системі, де практикувались фіксовані обмінні курси звузькими межами відхилень від центрального паритету, для об’єднаної Німеччини длярозвитку східних земель не залишалось нічого іншого, ніж проводитиекспансіоністську фіскальну політику. Стабілізація макроекономічної системиНімеччини при зростаючих державних закупках вбачалась можливою шляхом проведенняревальвації німецької марки. Ревальвація забезпечувала ще й додатковий позитивнийефект для економіки Німеччини – притік іноземного капіталу. Однак, ці заходи імпортувалирестрикційні ефекти в країни ЄВС, які погіршували реалізацію економічнихорієнтирів багатьох експортоорієнтованих економік та менш розвинутих країн ЄС,що намагалися надолужити Центр, зокрема Італії, Іспанії та Португалії. В 1992 р.розгорілась криза Європейської валютної системи.
6.Валютна криза 1992/1993 рр.
Впродовж1987- початку 1992 рр. ЄВС характеризувалась відносною стабільністю. Іспанія,Португалія і Великобританія прив’язали свої валюти до європейського валютногомеханізму. Італія мала вузькі межі валютного коридору ±2,25%. Швеція, Норвегія іФінляндія прив’язали свої валюти в односторонньому порядку до ЕКЮ. Зміницентральних паритетів відбулись лише у зв’язку зі зменшенням меж коридору (дляіталійської ліри), а також внаслідок входження у валютний механізм ЄВС (дляфунта стерлінгів). Бельгія, Франція, Італія на момент входження в силу першогоетапу Європейського економічного і валютного союзу (липень 1990) повністюлібералізували рух капіталу. Зростання довіри до стабільності існуючихцентральних паритетів підтверджував факт значного зменшення на початок 1990-хрр. розбіжностей процентних ставок країн-членів ЄВС порівняно до Німеччини.
У вересні1992 р. закінчився п’ятирічний період стабільності в ЄВС і почались кризовіявища. Основними причинами виникнення кризи науковці і експерти називають:
1) наслідкиоб’єднання Німеччини, а саме: негативні ефекти експансіоністської фіскальноїполітики Німеччини на країни-члени ЄВС, яка тягнула за собою за умов існуючихвалютних паритетів ревальвацію валют ЄВС щодо долара США; негативні ефектирестрикційної монетарної політики Німеччини, яку імпортували інші країни-члениЄВС, що позначалось на скручуванні економічної активності та зростанні рівнівбезробіття. Така внутрішня фіскальна і монетарна політика Німеччини спричинила асиметричнийшок і дивергенцію між макроекономічними пріоритетами країн-членів ЄВС і немогла забезпечити належну монетарну, а отже, валютну координацію в межах ЄВС.
2) реакціякраїн-членів ЄВС на результати датського референдуму стосовно Маастрихтськогодоговору;
3) лібералізаціяміжнародних фінансових ринків в рамках Єдиного європейського акту;
4) знеціненнядолара по відношенню до валют ЄВС літом 1992 р. як наслідок непрофесійноїполітики адміністрації Буша низьких процентних ставок в США у відповідь наекономічну стагнацію, а також як наслідок політики високих процентних ставок івисокого попиту на капітал в Німеччині внаслідок її об’єднання;
5)спекулятивні валютні атаки, спровоковані на міжнародних фінансових ринках.
В зв’язку іззнеціненням долара США центральні банки ЄВС змушені були провадити значнівалютні інтервенції і це стало вирішальною подією для функціонування ЄВС: Великобританіята Італія припинили своє членство в європейському валютному механізмі, оскількиціна підтримки валютних курсів в межах ЄВС стала дуже високою. Будь-яка спробакраїн-членів ЄВС в межах європейського валютного механізму знизити своїпроцентні ставки в ситуації з високими процентними ставками в Німеччині моглабути не тільки неефективною, але й призвести до відтоку капіталу з ЄВС і поглибитиасиметричність макроекономічних процесів. Відхід Великобританії та Італії відєвропейського валютного механізму дозволив їм знизити процентні ставки істимулювати економічне зростання. Іспанія, Португалія, Ірландія провелинеодноразово девальвацію своїх валют, а скандинавські країни припинилиприв’язку своїх валют до ЕКЮ. В серпні 1993 р. відбувся обвал цілого валютногомеханізму ЄВС. Валютну кризу спровокував Бундесбанк Німеччини, який відмовивсязнизити облікову ставку. Це призвело до продажів спекулянтами у великійкількості національних валют Франції, Данії, Іспанії, Португалії та Бельгії.Через неможливість покласти кінець спекуляціям, провівши широкомасштабні валютніінтервенції, країни ЄВС вже в серпні 1993 р. вирішили розширити межі коливань курсівїхніх валют до ±15%. Лише для двостороннього обмінного курсуголландського гульдена і німецької марки залишились існуючі вузькі межі ±2,25%. Валютна криза1992/1993 рр. значно підірвала довіру країн-членів ЄВС до процесів поглибленнявалютної інтеграції. В посткризовий період цю довіру необхідно буловідновлювати.
7.Шлях до Європейського валютного союзу
ВМаастрихтській угоді було визначено положення щодо завершального етапуЄвропейського економічного і валютного союзу, а також щодо перехідного етапу іпроцедур входження країн ЄС у завершальний етап. В угоді вказувалось, що зпочатком завершального етапу формування економічного і валютного союзу міжвалютами країн-членів ЄВС встановлюються безповоротно фіксовані обмінні курсибез можливості надання виняткових умов для певних країн щодо меж відхиленькурсів від закріплених центральних паритетів. На перехідному етапі країниповинні були дотримуватись процедур, які уможливлювали виконання умов номінальноїконвергенції. Великобританії і Данії було надане право необов’язковоговиконання умов номінальної конвергенції.
Оскільки булозрозуміло, що не всі країни-члени ЄС одночасно приєднаються до схеми валютногосоюзу, було запропоновано створити Європейську систему центральних банків зафедеративним принципом (див. рисунок нижче)
Основнимизавданнями Європейської системи центральних банків мали стали:
визначення іпроведення грошової політики;
проведенняоперацій на валютному ринку;
управліннявалютними резервами країн ЄС/ЄВС.
Для виконаннязавдань грошової політики Європейський центральний банк мав виконувати такіфункції:
проведенняоперацій на відкритому і кредитному ринках;
запровадженняобов’язкової норми банківських резервів;
визначеннякоординованої орієнтації валютно-курсової політики країн ЄВС/ЄС щодо третіхкраїн.
/>
Булавизначена основна мета для Європейської системи центральних банків –гарантування цінової стабільності (стаття 105 Угоди ЄС). Отже, економічнаполітика, зокрема, монетарна політика країн-членів ЄВС мала формуватись іпровадитись в контексті довготермінової перспективи. Вона мала стати «справоюспільних інтересів» ЄВС і координуватись Радою ЄС. З початком перехідного етапуемісійним банкам країн-членів ЄВС заборонялось видавати кредити публічному(державному) сектору.
Якзазначалось вище, в 1994 р. було створено Європейський валютний інститут, якийпоряд з координацією монетарної політики повинен був забезпечувати підтримкуцінової стабільності. Крім цього, в його функції входило формуванняорганізаційно-технічних передумов для створення і роботи Європейськогоцентрального банку при переході до третього завершального етапу Європейськогоекономічного і валютного союзу, зокрема планування запровадження спільнихєвропейських банкнот, вироблення стратегії для ведення єдиної грошово-кредитноїполітики тощо. В рамках Акту про стабільність і економічне зростання, який єдоповненням до Маастрихтського договору, було задекларовано необхідністьдотримання країнами-членами ЄВС сталої фіскальної дисципліни з метоюнедопущення (зменшення) надлишкового дефіциту державного бюджету.
Сценарійтрансформації Європейської валютної системи в Європейський валютний союз. Вгрудні 1995 р. Рада ЄС прийняла план переходу до Європейського валютного союзу.В травні 1998 р. на засіданні голів країн ЄС та голів урядів на основі звітівЄвропейської Комісії і Європейського валютного інституту було встановлено, що11 країн-членів ЄС, а саме Бельгія, Німеччина, Іспанія, Франція, Ірландія,Італія, Люксембург, Нідерланди, Австрія, Португалія, Фінляндія виконалипередумови для участі в Європейському валютному союзі. Данія та Великобританіявикористали своє право не брати участі в валютному союзі, в той час як Греціяне могла брати участь в зв’язку з надлишковим дефіцитом бюджету, а Швеції невистарчало двох років участі в Європейському валютному механізмі.
В країнах ЄСзалишалась найгостріша проблема – стан державної заборгованості. Особливо цестосувалось Бельгії, Італії та Греції. В зв’язку з тим, що Бельгія і Італіявиконували інші критерії номінальної конвергенції, Рада Європи при прийняттірішення щодо участі цих країн в Європейському валютному союзі наклала на нихсамовідповідальність за забезпечення постійного скорочення частки зовнішньоїзаборгованості від ВВП. Від Австрії, Ірландії, Іспанії, Нідерландів, Німеччини,Португалії також очікувалось, що частка зовнішньої заборгованості від ВВП будепостійно зменшуватись і на момент введення в обіг єдиної валюти євро вона небуде перевищувати критичної межі.
Критеріїномінальної конвергенції країн ЄС-15 напередодні введення єдиної валюти євро,1997 р.Країни Фіскальні критерії Монетарні критерії Сальдо державного бюджету, % від ВВП Стан державної зовнішньої заборгованості, % від ВВП Рівень інфляції, % Довгострокова процентна ставка, %
Критичні значення
–3,0 60,0 2,7 7,8 Австрія -2,5 66,1 1,1 5,6 Бельгія -2,1 122,2 1,4 5,7 Великобританія -1,9 53,4 1,8 7,0 Греція -4,0 108,7 5,2 9,8 Данія 0,7 65,1 1,9 6,2 Ірландія 0,9 66,3 1,2 6,2 Іспанія -2,6 68,8 1,8 6,3 Італія -2,7 121,6 1,8 6,7 Люксембург 1,7 6,7 1,4 5,6 Нідерланди -1,4 72,1 1,8 5,5 Німеччина -2,7 61,3 1,4 5,6 Португалія -2,5 62,0 1,8 6,2 Фінляндія -0,9 55,8 1,3 5,9 Франція -3,0 58,0 1,2 5,5 Швеція -0,8 76,7 1,9 6,5
Джерело:Європейський валютний інститут, Звіт по конвергенції, травень 1998, С. 29.
В травні 1998р. вартісні відношення між національними валютами країн, що мали брати участь ввалютному союзі, було зафіксовано згідно з їхніми двосторонніми центральнимикурсами в межах ЄВС. На кінець 1998 р. євро в якості розрахункової одиницізамінила ЕКЮ по курсу 1:1.
В червні 1998р. розпочала функціонувати Європейська система центральних банків (ЄСЦБ) ібезпосередньо Європейський центральний банк (ЄЦБ) з головним офісом уФранкфурті-на Майні. ЄЦБ взяв за основу рішення Європейського валютногоінституту для забезпечення з 1 січня 1999 р. запровадження єдиної валюти євро убезготівкових розрахунках, проведення єдиної валютної і грошово-кредитноїполітики та реалізації третьої фази переходу до валютного союзу – введення євров готівковому обігу з січня 2002 р. Єдина валюта повинна була не пізніше, ніж докінця лютого 2002 р. (а для Німеччини до кінця січня 2002 р.) повністю замінитинаціональні валюти країн ЄВС.
ЄЦБ єнезалежним інститутом від політичного впливу. Це є важливою передумовою длязапобігання інфляційним тенденціям, які мають місце внаслідок проведенняурядами (наприклад, перед новими виборами) експансіоністської політикизменшення облікових ставок і розширення грошової маси для стимулювання ринковоїкон’юнктури в короткотерміновій перспективі. Принцип незалежності ЄЦВ від європейськихнаддержавних органів і національних урядів країн ЄС був запроваджений з оглядуна емпіричні наукові праці, які вказували на існування оберненого значущогозв’язку між рівнем інфляції і ступенем незалежності центральних банків країнЄС.
Таблиця
Часткакапіталу національних банків країн ЄС в капіталі Європейського центральногобанкуЦентральні банки, які належать до валютної зони євро Частка в капіталі ЄЦБ, % Національний банк Австрії 2,3663 Національний банк Бельгії 2,8885 Банк Греції 2,0585 Центральний банк Ірландії 0,8384 Банк Іспанії 8,8300 Банк Італії 14,9616 Центральний банк Люксембургу 0,1496 Нідерландський банк 4,2796 Німецький Бундесбанк 24,4096 Банк Португалії 1,9250 Банк Фінляндії 1,3991 Банк Франції 16,8703 Центральні банки, які не належать до валютної зони євро Частка в капіталі ЄЦБ, % Банк Англії 14,7109 Національний банк Данії 1,6573 Банк Швеції 2,6580
Джерело: Bauer-EmmericsM., et al. Wie funktioniert das? Wirtschaft heute. – 4. Aufl. – MeyersLexikonverlag, Mannheim, 1999. – S. 267.
При проведенні грошової політики ЄЦБ запозичив антиінфляційний досвід Німецького Бундесбанку. Цінова стабільність, яка була основною метою ЄСЦБ, визначалась як ріст гармонізованого індексу споживчих цін в зоні євро менш ніж 2% відносно попереднього року. Цінова стабільність повинна бути забезпечена в середньостроковій перспективі. Цінова кон’юнктура залежить не лише від регулювання грошової маси, але й від цілої низки індикаторів грошового ринку (ставки банківського резервування, часток кожного з агрегатів в загальній грошовій масі і їхньої динаміки, швидкості грошей в обігу), кредитного ринку (облікової ставки і реальних та номінальних процентних ставок, валютних стерилізацій, обсягів наданих кредитів) валютного ринку (реального і номінального валютного курсу) і фінансового ринку (номінальних процентних ставок і номінального валютного курсу).
8.Європейський валютно-курсовий механізм (ERM II)
За рішеннямРади Європи (Амстердам 16 червня 1997 р.) стосовно запровадження валютно-курсовогомеханізму протягом третього етапу економічного та валютного союзу Європейськавалютна система (European Currency System) була замінена з 1 січня 1999 р.новим валютно-курсовим механізмом ІІ (exchange rate mechanism II).
Введеннявалютно-курсового механізму ІІ між євро та національними валютами країн, які неналежать до зони євро, відбувається з метою забезпечення валютної стабільностіта валютно-курсової солідарності і координації в європейському економічномупросторі. Новий валютно-курсовий механізм ІІ створює стимули для досягненняконвергенції через забезпечення заходів монетарної та валютної політикистабілізації з одночасним гарантуванням стабільності валютного курсунаціональних валют країн-членів угоди валютно-курсового механізму ІІ до євро, атакож до інших ключових валют. Участь в угоді про валютно-курсовий механізм ІІє добровільною і стає передумовою для введення євро та членства в Європейськомувалютному союзі. Валютний механізм ІІ було введено з огляду на відмову Данії,Швеції та Великобританії на даному етапі брати участь в ЄВС, можливе приєднаннякраїн ЄАВТ до даного валютного союзу, а також в зв’язку з тим, що було прийнятерішення про розширення ЄС країнами Центральної та Східної Європи, яке невиключає в довготерміновій перспективі їхній вступ до ЄВС. Введенняєвропейського валютно-курсового механізму ІІ новими країнами може відбуватись вбудь-який момент часу після входження до ЄС або за поданням центрального банкута уряду країни-кандидата на вступ в ЄС при узгодженні з Європейськимцентральним банком. З метою безпроблемної участі країни в валютно-курсовомумеханізмі ІІ необхідні певні пристосування економічної політики, а самепроведення цінової лібералізації та фінансової політики довіри для консолідаціїдержавних фінансів. При цьому валютно-курсовий механізм ІІ не повиненрозглядатись країною як ізольований (автономний) механізм, а має забезпечуватикомплексні умови економічної політики та функціонування економічної системи,зокрема сприяти структурним перетворенням, які необхідні для цілейєвропейського інтеграційного простору.
Длянаціональної валюти кожної країни, що запроваджує цю систему, встановлюється центральнийвалютний курс до євро. Валютно-курсовий механізм ІІ передбачає коливаннянавколо центрального валютного курсу національних валют до євро в обидвісторони. Стандартні межі коливань становлять ± 15%. Отже, валютно-курсовиймеханізм ІІ являє собою певною мірою валютний коридор. Якщо країни-члени ЄС такраїни-кандидати, які мають бажання стати в майбутньому членами ЄВС, в більшіймірі наблизились за економічним розвитком та критеріями конвергенції дорозвинутих країн ЄС, то вони можуть домовлятись з Європейським центральнимбанком про вужчі межі коридору, ніж визначені стандартною угодою між ЄЦБ тацентральним банком країни, що прагне стати членом ЄВС. Не виключаються такожіншого роду домовленості між центральними банками країн та ЄЦБ про вужчі застандартні межі коридору, проте за цих умов мотиви введення вужчих меж неоприлюднюються. Такими мотивами можуть бути, наприклад, прагнення країнизабезпечувати структурні перетворення через ревальвацію, межі якої не повиннібути суттєвими, оскільки це може призвести до значного безробіття та повноївтрати експортних можливостей підданих структурним змінам секторів. Широкі межікоридору можуть стати механізмом для девальваційних маневрів центрального банкуза вказівкою уряду, що негативно впливатиме на структурні зрушення. Вужчі межітакож не дозволяють центральному банку здійснювати необмежені валютніінтервенції і це зменшує спекулятивні тенденції на валютному ринку.
Рішенняприймаються спільно міністрами країн-членів ЄВС, Європейським центральнимбанком, а також міністрами і головами центральних банків країн, які не належатьдо зони євро і що запроваджують валютно-курсовий механізм ІІ, за участіпредставників Європейської комісії. Одностороннє введення спільної валюти євродля забезпечення швидкої “євроізації” поза угодою Європейського Союзу таМаастрихтських зобов’язань щодо економічної конвергенції суперечитиме філософіїЄС, яка полягає в поетапній економічній і валютній інтеграції та поетапнійпобудові інституційної архітектури.
Основноюметою введення меж коридору валютно-курсового механізму ІІ є здійсненнястабілізаційної політики, яка б не створювала негативних процесів в зоні євро таєвропейському інтеграційному просторі. При цьому передбачається застосуваннязв’язаних валютних інтервенцій, зв’язаного застосування облікової ставки,зв’язаної грошової емісії центральних банків в контексті зв’язаних межвалютного курсу. Межі валютного коридору, в свою чергу, зв’язують і фіскальнуполітику країн, що прагнуть економічної конвергенції. При цьому ці країни маютьширшу площину для стабілізаційних маневрів, ніж країни ЄВС, якщо відбуваєтьсязагроза ціновій стабільності. Валютно-курсовий механізм ІІ стає важливимважелем для забезпечення бажаних ефектів стосовно зовнішнього сектору країн, щопрагнуть досягти критеріїв конвергенції. Непомірні девальвації можутьрозширювати експортні можливості країни та приносити валютні надходження, однакне дозволяти змінювати структуру експорту, яка б вписувалась у системуміжнародного поділу праці в європейському інтеграційному просторі. Необмеженаревальвація, в свою чергу, може збільшувати схильність нерезидентів вкладатифінансовий капітал в країну, забезпечувати її імпортом диференційованихтоварів, які необхідні для структурних зрушень, але водночас вести доскорочення експортного виробництва, зменшення зайнятості, а також зростаннязовнішньої заборгованості в довготерміновій перспективі. Межі валютногокоридору
Починаючи з1999 р. участь в європейському валютному механізмі ІІ взяли Данія та Греція.Згодом Греція вийшла з цього механізму і в 2002 р. вона набула повноправногочленства в Європейському валютному союзі.
Література
1. Основи економічної теорії: Підручник у двохкнигах./ Ніколенко Ю. В., Лемківський А. В., Євтушевський В. А. — К.: «Либідь»,1998.
2. Макроекономіка: Навч. посіб. / Базілінська О.Я.– К.: Центр навчальної літератури, 2005.
3. Bauer-Emmerics M., et al. Wiefunktioniert das? Wirtschaft heute. – 4. Aufl. – Meyers Lexikonverlag,Mannheim, 1999. – S. 267.
4. Європейський валютний інститут, Звіт по конвергенції, травень 1998, С. 29
5. Deutsche Bundesbank,Devisenkursstatistik, Januar 1999, Statistisches Beiheft zum Monatsbericht
6. Василик В.Д — Теорія Фінансів