Психологічні аспекти осягнення феномену релігійної віри

ЗМІСТ
 
Вступ
1.        Віра у контексті різноманітних підходів дослідження та її особливостіу світлі психології релігії
2.        Форми вияву релігійної віри
3.        Зміст та вияви релігійного фанатизму
Висновок
Література

Вступ
Темаконтрольної роботи «Психологічні аспекти осягнення феномену релігійної віри».
Однією з нагальних проблем сучасного суспільства є пошукдуховних орієнтирів, що породжує гостру потребу у формуванні нової парадигмисвітосприйняття. Людина у процесі самопізнання та самотворення шукає все новихі нових можливостей реалізувати свої сутнісні сили, прагне виконати власнежиттєве призначення і тим самим досягти самоствердження та самовиповнення. Уцьому задіяні всі сутнісні сили людини, і зокрема феномен релігійної віри,завдяки якій людина не лише переживає своє Я, а й прагне вийти за його межі.
Глибиннізміни в суспільстві спонукають людину переглянути власні уявлення про сенсжиття, про своє місце в ньому, про значення епохальних зрушень для душевноїрівноваги людини, взаємної довіри та терпимості. Ці проблеми поглиблюєневпевненістю людини, що, безперечно, заохочує до пошуку тих екзистенціалів,які спроможні слугувати їй певним прихистком. Іноді саме релігійна віра стаєтим чинником, який допомагає відновити рівновагу, прилучитися до сфериАбсолютного. Адже саме вона задовольняє певні світоглядні орієнтації, оскількидає змогу мати об'єкт поклоніння, який надає сенс існуванню. Коли людинавпевнена, що її життя має сенс, вона здатна долати неймовірні труднощі.
У сучасній релігієзнавчій літературі феномен релігійної віризалишається малодослідженою проблемою. Загалом релігійна віра розглядається, якправило, у трьох вимірах: богословському (Т. Дайчер, Б. Ничипоров, Ф. Хоп-ко таін.), філософському (Б. Дейвіс, Ю. Шмелев та ін.), релігієзнавчому (О.Карагодіна, А. Козирева, О. Предко, В. Носович, Д. Угринович та ін.).

1.        Віра у контексті різноманітних підходів дослідження та її особливостіу світлі психології релігії
Наявні різноманітні аспекти осягнення концепту віри. Так,наприклад, Мартін Бубер у своїй праці «Два образи віри» зазначає продва типи релігійної віри, що сутнісно різняться. Перший образ віри — це станбезпосереднього діалогу людини з Богом і повної до Нього довіри, другий —християнська віра, за якої відбувається своєрідний «стрибок віри», щозмінює внутрішній світ людини.
Релігійна віра є саме життя духу, що спрямований до Вічного,Божественного. Ця теза є провідною в житті старців (старець у православ'ї — керівник совісті).Старецтво як своєрідна інституція сповідників і порадників допомагало людям устані душевної кризи. Люди свято вірили старцям, йшли до них пішки з найвіддаленішихмісць у разі душевного відчаю. Про такого старця Зосиму можна прочитати вромані Ф. Достоєвського «Брати Карамазови». Маловірній дамі Хохлаковій,котра заплуталась у питаннях віри, старець пропонує досвід діяльної любові,наголошуючи: «Постарайтесь любити ваших близьких діяльно і безперервно. Уміру того як будете досягати успіхів у любові, будете переконуватися… і вбезсмерті душі вашої. Якщо ж дійдете до цілковитої самовідданості в любові доближнього, тоді ж безперечно увіруєте і ніякий сумнів навіть не в змозі зайти ввашу душу. Це випробувано, це точно» [5, с. 66]. Отже, діяльна любов лише посилює віру, долаючисумнів.
Величезнезначення надається феномену релігійної віри в Біблії. Так, святий апостол Яков рішуче повстаєпроти тих, хто відокремлює віру від добрих справ, стверджуючи: «Якакористь, брати мої, коли хто говорить, що має віру, але діл не має? Чи можеспасти його віра? Коли ж брат чи сестра будуть нагі, і позбавлені денногопокорму, а хто-небудь із вас до них скаже: „Ідіть з миром, грійтесь таїжте“, та не дасть їм потрібного тілу, — що ж то поможе? Так само й віра, коли діл не має — мертва в собі» (Як. 2:14— 17). Також апостолПавло не визнавав віри без її плодів і наголошував: "І коли маю дарпророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навітьгори переставляти, та любові не маю, — то я ніщо!" (1 Кор. 13:2).
Люди вірять в ті ідеї, які огорнуто живим уявленням. Живістьідей посилює віру. Як вказував Павло Соколов (1850—1920р.р.), живість чуттєвогообразу посилює живість самої ідеї і робить її більш доступною вірі. Відомо, щов осіб, які впадають в релігійний екстаз і уявляють собі хресні стражданняХриста, на руках і ногах з'являються виразки, стигми саме в тих місцях, яківідповідали ранам розіп'ятого Христа. «Віра ніде так не потребує конкретногоі чуттєвого символу, як в сфері релігії» [12, с. 1307]. Жива ідея прагневиразити себе, перетворитись на уявлення. Скрізь, де думка про Бога охоплюваладушу і наповнювала все єство людини, вона запалювала полум'яну віру, викликалатрепет любові і сльози блаженства. Навіть отці церкви неодноразово вказували,що вірити в Бога — значить осягати його, проникатися ним.
Смислове наповнення поняття «віра» доволіполісемантичне. Воно охоплює довіру, схвалення, переконання тощо, які містятьмогутній духовний потенціал. Наприклад, довіра є тим чинником, завдяки якомувизнається релігійна істина навіть у тому разі, коли відсутні докази. Вона,виходячи за межі індивідуальних можливостей людини, здатна подолати сумніви.Отже, віра здійснює самотрансценденцію людини.
О. Введенський навіть стверджував про необхідністьзапровадження в психологію біогенетичного закону, якому б підпорядковувалосьвсе психічне життя людини. Саме таким повинен бути принцип релігійної віри —кінцевих ідеалів думки і життя, ідеалів істини, добра і краси, що наявні лишечастково в нашій дійсності, проте в досконалій повноті знаходяться в Богові [4,с. 5]. Віра як впевненість в буттєвості конечного та безконечного спонукає доактивності, піднімаючи людське життя до моменту вічності. Релігійна віраґрунтується на моральнісному законі, тому й життя людини втратило б смисл, якбивона жила всупереч йому.
Оскількивіра має полісмислове навантаження, то варто виокремити деякі її особливості. Упсихології релігії віра розглядається як стан психіки, як особливий душевнийакт, який немовби розкриває все, що відбувається з людьми, які вірять. Якзазначав О. Введенський, з психологічної точки зору віра в Бога "є стансвідомості, який не вичерпується ні одним знанням про Бога, ні одним почуваннямЙого, але є їх (знання, почування, прагнення) поєднання в єдиному акті живоївпевненості, що безумовно виключає сумнів" [3, с. 428]. Коли ж цейдушевний стан огортається змістом, розглядаються онтологічні перспективи,гносеологічні характеристики і праксеологічні можливості віри. Цей аспектаналізу віри є цариною філософії релігії. І нарешті, оформлений зміст вірифіксується в догматах, визнанні істинності релігійних положень, які вивчаютьбогослов'я та історія релігії.
Для представників богословсько-теологічної думкимонотеїстичних релігій релігія — це віра в єдиного Бога. Поширена в ранніх формах релігіївіра в духів, богів та їхні потойбічні сили, на їх думку, це лише підготовчастадія до істинної віри в Бога.
Віра є основою християнського життя. Вчення Ісуса Христа, апостолів івсієї Церкви говорить про віру як про основну умову християнського життя,спасіння, оскільки з вірою приходять надія і любов, будь-яка добра слава.Класичне визначення віри можна знайти у Святому Письмі: «Віра… єздійснення очікуваного і впевненість в невидимому» (Євр. 11).
Основа віри, з точки зору теологів, — це Божественнеодкровення, яке дане в Біблії. У межах християнської теології вірарозглядається не просто як характеристика внутрішнього, суб'єктивного світулюдини чи позначення і належності до певної конфесії. Усі християнські церквивизнають віру обов'язковою умовою спасіння людини.
М. Лютер стверджував, що християнська віра є обов'язковоюумовою справедливості, благочестя і спасіння людини; відсутність віри означаєгріх. П. Тіліх визначив віру як вищий інтерес особистості, який знаходиться вцентрі її духовного життя і охоплює всі структури, котрі складаються знесвідомих і свідомих елементів. В акті віри долаються протилежності міжсуб'єктом і об'єктом, між іманентним і трансцендентним. Віра, на думку П.Тіліха, реалізує безпосередній зв'язок між людиною і Богом, при цьому Бог розглядаєтьсяне як трансцендентна істота, а як основа людського буття.
Увіри є два тлумачення, значення. Перше — це віра в кого-небудь чи що-небудь черезвизначення їх істинності та цінності, наприклад віра в Святу Трійцю, в Церкву.Друге значення віри — це довіра. Віруючи в існування Бога, слід довіряти Божому слову,сподіватися на Його обіцянки. Обидва аспекти віри необхідні християнину, якийповинен увірувати розумом, серцем і душею, а потім постійно жити цією вірою.
Отці церкви прагнули розкрити ті духовні чинники, які єсмисложиттєвим центром людини. Такими доброчесностями стали віра, надія, любов.Немає любові без надії, надії без любові, немає їх двох без віри. Ізсповідування віри народжується надія, що супроводжується любов'ю, якаперевершує їх. Г. Сковорода також виокремлював віру, надію, любов як духовніорієнтири, що забезпечують народження оновленої, одухотвореної людини. Вірауможливлює рух до Бога і зустріч з ним, стає способом подолання загрозивідносності (Т. де Шарден). Надія як можливість неможливого та незбагненногостає формою переживання зв'язку теперішнього і майбутнього, а любов поєднуєБога та людину.
У зв'язку з традиційним поділом психіки людини на сферупочуттів, мислення і волю у філософії, в психології склалося три підходи доосмислення феномену віри. Кожний із них пов'язує процес осягнення віри з однієюскладовою психіки.
Представникиінтелектуальних теорій (В. Вундт, Дж.-С. Мілль, Ф. Брентано, Г.-В.-Ф. Гегель та ін.)розглядали віру як феномен інтелекту. Дж.-С. Мілль ототожнював її з нерозривноюасоціацією ідей. На думку Гегеля, віра — це різновид знання, «чистасвідомість сутності». У цих підходах увага зосереджується на змістовомухарактері віри, тому й домінантою є переконаність, впевненість суб'єкта.Прихильники емоційної теорії (В. Джемс, П. Соколов, Д. Юм та ін.) розглядали віру якпочуття. Д. Юм стверджував, що віра — «деякі відчуття» чи «живеуявлення», а В. Джемс тлумачив віру як почуття реальності об'єкта, щовкорінене в сфері підсвідомого. О. Введенський, визнаючи роль інтелектуальногота вольового компонентів у структурі релігійної віри, зазначав, що лише в серцізнаходиться щастя людини, оскільки це зумовлено, по-перше, інтимно-особистим,задушевним характером сердечного життя, по-друге, його відносною незалежністювід життя розуму та волі. Саме почуттєвий елемент оживотворюєабстрактно-теоретичну думку, в почутті відбувається зв'язок з абсолютно-сущим,який виявляється як сприйняття дій Всемогутнього, як поклоніння переддосконалостями Величного та як трепетна любов, що сходить до цариниБожественного. Представники вольових теорій (Р. Декарт, П. Лавров, Й.-Г. Фіхте та ін.) розглядали віру якатрибут волі.Так, Декарт звертав увагу на те, що віра є проявом «свободи волі»,а Фіхте стверджував, що віра виступає рішучістю волі визнати знання. Отже,концепт віри по-різному осмислювався в історії філософії та психології.Безперечно, релігійна віра охоплює три названі компоненти, оскільки вона фіксуєцілісний стан суб'єкта, що включає інтелект, почуття та волю. Ступінь виявукожного з цих елементів залежить від сакральної значущості об'єкта,суб'єктивної відданості індивіда. Оскільки віра зачіпає всі сторони людськоїдуші, у ній немовби «присутня» вся особистість в інтелектуальній, емоційній,вольовій сферах. Віра не може існувати без уяви та ідей, які б не прагнули допрояву в уявленнях. Коли ж порушується цей своєрідний ланцюг (випадає хоча бодна його ланка), віра поступово починає згасати.
У контексті духовного світу люди різняться за багатьмаознаками. Визначальною з них є суть (зміст) предмета віри, тобто те, у що(кого) вірять, яким зумовлюється світогляд і духовні цінності людини. Важливоюособливістю віри є ступінь обґрунтованості, осмисленості, глибини, стійкості тадієвості її предмета. Щира віра у щось або когось породжує довір'я (довіру).Безмежна сила віри зумовлена насамперед тим, що вона дає надію, по суті,створюючи для людини життєву перспективу. Адже коли відсутня надія, людинапотрапляє у стан безвиході (фрустрації), подолати який можна лише маючинеймовірну силу волі. Надія є надзвичайно потужним мотивом людської активності,оскільки стверджує віру, вселяє впевненість.
Святий Августин вважав, що є три види бачення: тілесне —завдяки очам люди бачать предмети; духовне — уява дає змогу «побачити»відсутні речі; розумове, коли з допомогою чистих думок і серця споглядаютьідеальні поняття і вічні істини. Третій шлях бачення Бога допомагає людині «побачити»Бога в «умоспоглядальному вигляді». Саме віра допомогла Августину перетворити живуі полум'яну думку про Бога в бачення Бога. «Тому чим живіші образи, тимповніше злиття містика з об'єктом його споглядань, тим полум'яніше його віра, тимглибша випробовувана ним духовна насолода» [12, с. 1317—1318].
Духовним знання стає тоді, коли воно перетворюється наособистісно значуще. Для богослова «знання» стає нерозривнопов'язаним з «вірою» і «переживанням», тому що йогоцікавить не природа речей, а тільки вплив її на самобутній характер релігійногопереживання людини.
Навідміну від раціонального наукового ірраціональне релігійне знання ґрунтуєтьсяна вірі, яка, за В. Джемсом, наділена емоційністю і інтуїтивністю. Науковезнання відрізняється від релігійного також за ступенем образності. Релігійнаістина приходить до віруючого не через розум, а через почуття як динамічне,процесуальне релігійне «переживання, як „життя в істині“». Для того щобвірити, слід знати предмет своєї віри, уявляти його властивості, безпредметноївіри не існує. Однак віра не вичерпується знанням, до нього повинен приєднатисяірраціональний елемент, здатний дати живий колорит дійсності. Цей елементперебуває за межами мислення і логічних співвідношень.

2.        Форми вияву релігійної віри
Інтенсивність, живість релігійної віри виявляється в екстазі.Релігійний екстаз (грецьк. extasis — зміщення, несамовитість) — «особливийтимчасовий стан свідомості віруючої людини, що виникає під впливом виконаннярелігійних обрядів, молитов, участі в колективних ритуалах тощо чи застосуванняособливих психотехнічних прийомів (самозосередження, медитація)» [10, с.107]. Екстаз супроводжується запамороченням свідомості, втратоюпросторово-часових координат. У цьому психологічному стані людина немовбивиходить за межі свого Я.
Особливо великий вплив на віру мають образи і видіння. Деякімістики визнавали їх необхідним елементом своєї психології. Так, св. Тереза зазначала, щозапорукою релігійного споглядання є конкретні уявлення, які допомагаютьсприймати живіше образ Ісуса Христа. Коли ж вона переживала «душевну посуху»,то в цей час «не могла, всупереч всім своїм зусиллям, уявити всерединісебе людського Ісуса Христа» [12, с. 1323]. Для того щоб досягнути екстазу, потрібноусамітнитись і поринути в роздуми про страждання Ісуса Христа. У цьому станіобрази виникають самі собою, набуваючи форми видінь. Душа, охоплена ними,поринає, за словами св. Терези, «в щасливе божевілля», Бог сходить «внадра душі»: «Світло, що виходило від Нього було так відмінне віднашого, що навіть світло сонця здавалось нечистим порівняно з ним; воностосувалось до земного світла, як чиста, осяяна сонцем вода в кришталевійпосудині до брудної води калюжі, або як справжнє світло до намальованого… За деякими ознаками меніздавалось, що це немовби образ Господа; але за багатьма іншими, це був Він сам» [12, с. 1324—1325].
Змістовенаповнення таких станів може різнитися. Засновник ордена Ігнатій Лойола такожвипробував видіння та екстази. Як зазначав П. Соколов, Лойола був містиком згарячою головою та холодним серцем. Його теорія споглядання ґрунтується навпливі уяви на віру. Дисциплінуючи уяву, потрібно спрямувати її в руслослужіння і підпорядкування одній великій ідеї; при цьому слід навчити уявуспоглядати цю ідею як реальний предмет, огортаючи її найяскравішими фарбамиконкретної дійсності. Щоб виховати в собі віру, за методом Лойоли слід протягомтридцяти днів розмірковувати про Бога, про свої гріхи, життєвий шлях ІсусаХриста, долю християнської церкви, споглядати Святу Трійцю. їх потрібносприймати всіма своїми почуттями (бачити, чути, пробувати, відчувати пристрастіХристові) і переживати так, як переживаються реальні факти. Чим яскравіші,реальніші ці образи, тим глибше і переконливіше вони закарбовуються в свідомості.Такі вправи необхідно невпинно повторювати. Отже, «Духовні вправи»Лойоли є своєрідним підручником з психології віри, своєрідним керівництвом з «оживлення»релігійної свідомості завдяки силі уяви та її переживання.
Д.Мережковський окреслював основні ступені сходження до екстазу св. Терези [8, с. 46—60]. На першому етапі — самозаглиблення,зосередження всіх душевних сил «Повільно душа занурюється немовби всолодкувате запаморочення». Далі наступає захоплення, нестяма. Іноділюдина буквально за декілька секунд набагато більше переживає і відчуває, ніжза все життя. Тому, як зазначає св. Тереза, душа занурюється в блаженство, в «почуттявічної гармонії». У цей же момент відбувається «підняття в повітрі»,знайоме святим. Третій ступінь — мука бажань, «душа вмирає від бажання вмерти».Наступає бачення Христа. Ці внутрішні бачення доволі миттєві, проте залишаютьвражаючий слід в душі. Саме полум'яна любов до Бога давала можливість св.Терезі долучитись до Божественного єства. Ці видіння посилюють її любов до Христа.Наступним етапом є пронизення, під час якого насолода була настільки сильною,що монахиня навіть не бажала б, щоб закінчивсь біль. Бог дає св. Терезіможливість випробувати любов «возвеличеної плоті», а «шлюбнепоєднання людини з Богом для св. Терези… є дещо не тільки духовне, але йплотське, тому що є величне явлення людської Особистості, а Особистість — вся людина, з духом іплоттю»[8, с. 56]. Найвищого апогеюособистість досягає в єднанні з Богом. І ця сила екстазу, як вказувала св. Тереза, стає рушієм іперетворювачем не лише окремої людини, а й всього людства на шляху доБогошлюбності.
Св. Тереза вважала, що для досягнення екстазу потрібно усамітнитись,роздумуючи про страждання Христа. Коли розум цілком зосереджується на уявленні Його страждання,єство наповнюється бажанням єднання з Ним. Образи набувають форми бачень, душуохоплює агонія. Криза розв'язується могутнім емоційним поривом. Бог сходить внадра душі, коли відбувається єднання з Ним. Під час сходження до стану екстазуемоційно-вольовий компонент повністю підкорює інтелект.
Важливу роль релігійної віри у формуванні своєріднихпсихологічних епідемій можна відстежити на прикладі бісоодержимості,демономанії, які були поширені в середньовіччі, їх спричиняли віра впотойбічний світ, страх перед «вселенням» біса. За бісоодержимостідумки і вчинки людини цілковито залежать від надчуттєвого об'єкта як вселеногобіса, ототожнюються з ним.
Це «захворювання» яскраво виявилося у Франції, вмонастирі урсулінок. Спершу одна, а згодом ще три уявили, що в них вселивсябісівський дух; вони кричали, дрижали в болісних припадках, втративши больовучутливість. Бі-соодержимість миттєво охопила декілька монастирів Франції,почала набувати характеру епідемії. Засіб лікування тоді бачили лише у вигнаннібіса з одержимих. Французький психіатр і невропатолог Ріше так описував стан бісоодержимих:"їх крики подібні були на нестямне виття, рик грішників в пеклі, на виттявовків чи інших жахливих звірів… В них не було нічого людського. Інодіконвульсії змінювались станом екстазу, каталепсією чи симптомами, що нагадуютьсомнамбулізм..." [Цит. за 11, с. 33—34]. Винуватцем було визначено священика І. Грандьє,красномовного і пристрасного проповідника, якого спалили заживо.
Нагадує бісоодержимість крикливство, що було поширене середселян Росії. Припадки в крикливиць (кликали чи вказували на тих, хто наславпричинну) виникали на людях, частіше всього в церкві, оскільки хворі вірили, щов них сидить біс, котрий не любить всього святого. Хвора починала кричати несвоїм голосом, битись у судомах, обличчя ставало смертельно-блідим. їх такожлікували молитвами. Були спроби ліквідувати бісоодержимість, так, Петро І в 1715 р. видав указпро викорінення крикливства.
Прикрикливстві спостерігаються різноманітні психосоматичні розлади — загальненездужання, безперервне позіхання, судоми, конвульсивні рухи, депресія. Урелігієзнавчій літературі цьому феномену приділяється мало уваги. Йогонамагаються пояснити священики та лікарі. Перші вважають, що в крикливицювселяється біс, позбутися якого можна лише за допомогою священика чи старця,які спеціалізуються на «відчитуванні» біснуватих. Лікарі ж вважаютькрикливство видом нервового розладу (істеричний невроз, патологічненаслідування), спричиненого побутовими і соціально-психологічними умовамиселянського життя, що посилюється народними марновірствами.
Микола Країнський (1869—1951р.р.) в 1890—1899 p.p. вивчав причинипоширення епідемії крикливства в Смоленській губернії, відомої в історії якащепківська (с. Ащепкове) епідемія. Селянка Василиса звинуватила напівбожевільного Захара втому, що він злодій, збурила натовп, який кинувся на нього і вбив. За цекількох селян засудили; серед них був чоловік сусідки Сиклитиньї, яка, у своючергу, в усьому звинувачувала Василису. Василиса шукала розраду в молитві, вона почалаходити в монастир, в якому завжди було багато крикливиць, де трапився з неюнервовий припадок. Хвороба Василиси прогресувала: її почали возити помонастирях, а в селі почали «кричати» інші жінки. Тим часом Василиса подорожувала помонастирях з метою зцілення. Фанатизм і злість згодом охопили майже всенаселення. Щоб полегшити страждання крикливиць, М. Країнський застосовувавгіпноз, який дав позитивні результати.
Стійкість лікувального ефекту М. Країнський вирішиввипробувати, замовивши в Ащепковому урочисту службу. «Перенесення вАщепкове ікон з села Мокрого завжди було для крикливиць пробним каменем і прицьому дійстві найбільш різко проявлялись їх припадки. Забобонні люди говорили,що крикливиці не зможуть витримати дії святині, що припадки в них зновуповторяться. Ці запевнення сильно діяли на самих крикливиць, і всі вони сталичекати молебень в стані сильного збудження» [7, с. 165].
Народні марновірства пересилили лікувальне навіювання, як згадував М.Країнський, «гіпноз, що виявився могутнім засобом в окремих випадкахкрикливства, виявився безсилим зупинити епідемію» [7, с. 169]. Однак лікуваннягіпнозом не було даремним. Епідемія почала спадати.
Побутовіумови сільської жінки, глибока релігійність і забобонна боязнь причини можутьсприяти розвитку крикливства. Важливе значення мала психологія натовпу. Чимбільш релігійною і забобонною була епідемія, тим різкіше були виражені наслідки.«Наелектризована забобонним страхом і прихованим доти побоюванням уявашвидко уражається думкою про те, чи не причинна вона» [7, с. 217]. У хворій уявіформується глибоке переконання, що вона причинна. Уява захворілої крикливиціпостійно готується до майбутніх страждань; поступово і послідовно розвиваєтьсястрах перед святинями, церквою, на які жінка реагує криком, падінням,збудженням. У крикливиці настільки вкорінена думка, що в ній сидить біс, щовона на будь-які запитання відповідає від його імені.
М. Країнський зазначав, що на розвиток епідемії крикливствавпливає психологія натовпу, загальна екзальтація всього населення, надзвичайналегковірність, входження в стан екстазу деяких осіб. Натовп, охопленийфанатичним марновірством, посилює таку епідемію. У розвитку крикливства значущуроль відігравав елемент наслідування. Картини біснування крикливиць під часпублічних відчитувань зміцнювали віру простого народу в бісоодержимість.
Отже, навіть релігійні епідемії підтверджують силу релігійноївіри.
Релігійна епідемія на індивідуальному рівні проявляється якпроцес самоідентифікації людини, що характеризується посиленнямемоційно-чуттєвої сфери, її домінуванням над раціональним компонентом іґрунтується на вірі, наслідуванні, навіюванні, само- і взаємонавіюванні.
Саме в екстазі, бісоодержимості, крикливстві найяскравішерозкривається сутність релігійної віри, роль та вплив її структурнихкомпонентів — емоційного, вольового, когнітивного — на моральнісно-духовнийсвіт людини, її психічне здоров'я.
3.        Зміст та вияви релігійного фанатизму
Емоційно-вольовий компонент віри яскраво проявляється в релігійномуфанатизмі, який втілюється в цілковитій відданості ідеям і неухильному їхдотримуванні, нав'язуванні своєї парадигми іншим. Він охоплює все єство людини.Саме в релігійному фанатизмі спостерігається високий ступінь ідентифікаціїлюдини з ідеями чи доктриною. Фанатик не здатний до компромісу і діалогу,готовий боротися за свої переконання будь-якими доступними йому засобами.
Яскравоілюструє феномен фанатизму епідемія самоспалення, пов'язана з розкольництвом.Для зміцнення самодержавства цар Олексій Михайлович через посередництвопатріархаНиконав 1653 р. провівреформу церкви, яка була спрямована на її підпорядкування монархії. З'явиласявеличезна кількість незгодних з реформою. Опозицію очолив протопоп Аввакум. Тисячістарообрядців були охоплені релігійним фанатизмом, який набув форми масовихсамоспалювань. До опозиції пристали церковні ієрархи, бояри, князі, селяни,юродиві. Самоспалювалися сім'ї та цілі села. Як свідчать історики, згоріло додвадцяти тисяч фанатичних прихильників «старої віри». У 80-ті роки XXст. група геологів у сибірській тайзі знайшла поселення старовірів — сім'ю Ликових. Самефанатична віра підштовхнула їх до відлюдництва, до драматичної безвиході. «Алета ж нестямність у вірі допомогла вижити, вистояти, винести все, що накресленобуло долею» [9, с. 195].
Особливою фанатичністю вирізнявся протопоп Аввакум, котрий повставпроти нововведень патріарха Никона. З релігійної ідеї, яка захопила Аввакума, повністю буввихолощений раціональний елемент, а тому він був висланий і «закопаний»у земляній тюрмі Пустозерська. Однак навіть звідти Аввакум продовжувавдуховно керувати розкольницьким рухом. У своїх молитвах, подвигах він доходивдо нестямного екстазу. «В ці моменти духовного екстазу звичайні явищажиття набували в його очах утаємничених обрисів, і він скрізь усвідомлювавприсутність невидимої сили, що його оберігала» [6 с. 117]. Його життястало яскравою демонстрацією крайнього вияву релігійного фанатизму, щопереходить в релігійне бузувірство. Отже, релігійний фанатизм — «доведена докрайньої міри відданість релігійним ідеям, прагнення неухильно дотримуватись їху практичному житті, нетерпимість до інших вірувань та іновірців» [10, с.353].
У цій релігійній епідемії простежується неймовірна силанавіювання. Переслідування, тортури лише посилювали віру; мученицька смертьсприймалась як подвиг заради спасіння душі, поєднання її з Христом.
Уперіоди масових релігійних піднесень, коли віруючі були проникнуті фанатичноюпотребою дива, прагнули Божественних одкровень, фантастичне уявлення, щовиникало в когось одного, миттєво охоплювало решту, сприяло всезагальнимгалюцинаціям. У цьому контексті В. Бехтерев навів такий приклад. Під часрелігійних свят в м. Саратов Тамбовської губернії багато богомольців побачило взакинутому колодязі відображення отця Серафима. Проте коли підійшла віруюча,яка не була оповіщена про предмет видіння, і сказала, що на дні колодязя —каміння та сміття [1, с. 190], масові галюцинації призупинилися.
Фанатичність посилюється тоді, коли релігійна громада прагнеізолюватись від навколишнього світу, перетворюючись на своєрідну замкненуспільноту. В такій групі поступово блокуються можливості критичної оцінки,починає домінувати принцип підпорядкування. Особливо цей чинник діє на осіб, уяких уже сформувались залежні риси, яким важко долати життєві труднощі,оскільки в них виробився стереотип підпорядкування. Виникає потреба уперекладанні відповідальності за себе на будь-кого, ілюзорно сильного іавторитарного. Стан залежності іноді настільки сильний, що з нього неможливовийти; він часто стає незворотним. Оволодіваючи інтелектом, а потім іморальними цінностями якомога більшої кількості осіб і використовуючивідшліфовані століттями маніпуляції свідомістю, до яких належать навіювання іпереконання, ритуали тощо, лідери прагнуть змінити свідомість адептів ісвітогляд з реалістично-критичного на містичні форми, потрібні «вчителеві».Світ сприймається через призму ідеї, доктрини, зменшується критичністьмислення, виникає потреба знайти духовного поводиря.

Висновок
Процесосягнення релігійної віри, попри всю його розмаїтість, містить потужнийдуховний потенціал, що спонукає особистість до невпинної жаги самовизначення,до значної внутрішньої зосередженості і душевних випробувань. І ця унікальнажиттєва подорож особистості в царину духовного виводить її за межі Я, допомагаєздійснити прорив у сферу Абсолютного, Божественного.

 
Література
1. Бехтерев В. М. Внушение и его роль вобщественной жизни // Бехтерев В. М. Гипноз. — Донецьк: Сталкер, 2000. — С.125—246.
2. Біблія або Книги Святого ПисьмаСтарого й Нового Заповіту. — К: Українське біблейне товариство. — 2002. — 1159 с.
3. Введенский А. Вера вБога, ее происхождение и основание. — М.: Университет, 1891. — 465 с.
4. Введенский Алексей, профессор.Психология веры (Религиозная вера как биогенетический принцип в психологии) —Свято-Троицкая Сергиева Лавра, 1899. — 84с.
5. Достоевский Ф. М. БратьяКарамазовы. — Минск, главн. ред. БСЭ, 1980. — Ч. I — II. — 368 с.
6. Жытие протопопаАввакума // Протопоп Аввакум. — Захаров, М., 2002. — С. 7—62.
7. Краинский H. В: Порча, кликуши ибесноватые как явление русской народной жизни. С пред. академика В. М.Бехтерева. — Новгород: Губернская Типография, 1900. — 243 с.
8. Мережковский Д. С. Испанскиемистики: Св. Тереза Авиль-ская. Св. Иоанн Креста прил.: Маленькая Тереза. —Томск: Водолей, 1998. — 288 с.
9. Песков В. М. Таежныйтупик: документальная повесть. — М.: Молодая гвардия, 1990. — 208 с.
10. Релігієзнавчий словник / За ред. А.Колодного і Б. Лобовика. — К.: Четверта хвиля, 1996. — 392 с.
11. Рибо Т. Психология внимания. —СПб., 1890. — 128 с.
12. Соколов П. Вера. Психологический этюд //Вопросы философии и психологии. — 1902. — Кн. IV (64). — С. 1305—1362.