Журналістика як сфера масового розуміння

Реферат з журналістики Журналістика як сфера масового розуміння
Минуло десять років відтоді, як журналістика на пострадянському просторі в теорії й на практиці відмовилася від самоназви «засоби масової інформації й пропаганди» (ЗМІП). Вилучення із терміна слова «пропаганда» було визначною, історичною подією для нашої галузі й усього суспільства. Десятки років це слово було точкою опори ідеології тоталітарної держави (хоч в усьому світі визнавався за синонім майстерно замаскованої брехні).
Однак цей безсумнівний прорив вирішив тільки одну з теоретичних частин завдання, висвітливши при цьому невирішеність інших її частин. (Залишимо поза увагою те, що скасування терміна «пропаганда» у теорії не означало відкидання самої пропаганди з журналістської практики.) Поза рішенням лишилося питання, чи охоплює нова, вкорочена назва преси всі реалії відносин щодо масового поширення інформації, інтерпретацій, оцінок, поглядів, емоцій і ще багато чого іншого. Тому протягом перших років незалежності на наукових конференціях та в літературі час від часу виникали суперечки навколо самоназви преси: як правильно іменувати самих себе — засобами масової інформації (ЗМІ) чи засобами масової комунікації (ЗМК). В останні роки верх взяла друга формула, і це був крок уперед, який, однак, лише заплутав питання.
У 1995 році було висловлено думку, що ми не те й не інше. По-перше, ми не засоби масового спілкування, бо взагалі не маємо бути нічиїми не засобами, а тяжіємо до статусу самостійних, вільних й незалежних органів. По-друге, заперечення викликала нез'ясоване і, вочевидь, надмірно звужене розуміння преси як сфери тільки інформації чи навіть тільки комунікації. Висловлювалася думка, що об'єкт нашого впливу значно ширший за обсягом охоплення суспільних відносин і що насправді він охоплює масове спілкування. Тому й преса соціально відповідальної моделі у демократичному суспільстві має називатися органами масового спілкування. «Геть ЗМІ — хай живуть ОМС!» — таке гасло, хоч і було проголошено, не мало достатнього теоретичного обґрунтування, та до того ж наштовхнулось на потужну силу інерції масової свідомості та корпоративного консерватизму. Наступне гальмування, а потім і зворотний, як на загал, хід вивільнення української преси взагалі змусили відкласти принципову розмову з проблеми самоназви до невизначеного часу, коли вона буде покликана до життя не силою інтелекту теоретиків-ентузіастів, а силою зміни соціальних обставин. Але соціальний поступ українського суспільства одного разу вже поставив перед нами це запитання, і, «попри всі негаразди», на нього слід шукати відповідь.
Отже — хто ми є? Засоби чи органи? І чого — інформації, комунікації чи все-таки спілкування? Серед цих проблем єдина визначальна риса («масової») не викликає сумніву, хоч і потребує постійних уточнень. Залишимо їх для інших наукових розвідок, це окрема проблема: спеціалізоване видання для банкірів накладом тисячу примірників може впливати на соціальний процес більше ніж мільйонна щоденна газета.
Уже з першого погляду вражає принципова тотожність і така ж принципова відмінність цих сфер — інформації, комунікації та спілкування. Вони знаходяться нібито так близько одна від одної, що їх назви часто вживають як синоніми. Однак насправді вони принципово, концептуально відрізняються (можна було б сказати «діаметрально протилежні», якби їх не було три).
Можуть існувати одночасно два погляди на взаєморозташування цих сфер.
Одна з них полягає у тому, що сфера масової інформації охоплює собою (включає у себе) сферу масової комунікації та сферу масового спілкування, адже вона — загальна сфера масового обігу інформації у суспільстві й включена, у свою чергу, у найширшу, універсальну сферу інформації як її окремий (масовий) випадок. Масова комунікація та масове спілкування, у свою чергу, — окремі випадки, точніше сказати — окремі способи обігу інформації у суспільстві. Перша здійснюється у межах суб'єкт-об'єктних відносин, друга — у межах відносин інтерсуб'єктних. Обидві являють собою надзвичайно складні моделі суспільних відносин з приводу інформації, і нерозривно взаємопов'язані: не можна не помітити, що масове спілкування — це «подвоєна» масова комунікація, подібна до шосе з двостороннім рухом, це перетворення монологу на діалог, а на щаблях філософських — метафізики на діалектику.
Другий погляд трактує справу так, що сфера масової інформації (тільки інформації або просто інформації, тобто — інформування) — це початковий і найпростіший етап поширення інформації в суспільстві, який передує наступному й більш широкому етапу масової комунікації, включений в неї, і обидві, одна в одній, входять у щось найширше — у сферу масового спілкування, яка інтегрує їхні дії.
Передбачається, що масове інформування взагалі не має на увазі слухача: «Ми інформуємо усіх, а хто сприйме — не має для нас особливого значення». Уся справа у тому, щоб знайти, опрацювати та опублікувати соціально значущу інформацію. Слід наголосити, що така позиція не є відображенням примітивного ставлення до ролі преси в суспільстві та соціальному поступові, а є широко поширеною у світі моделлю відносин між пресою й аудиторією. Вона віддзеркалена навіть у англійському терміні «broadcasting», що означає водночас і «вести радіомовлення», і «розсівати зерна» — мовляв, де-небудь та й зійдуть. За класифікацією Дж. Мілля, це є лібертаріанська модель преси. Удавана байдужість її до реакції аудиторії, по-перше, спирається на демократичну довіру до вміння читачів самим розібратися у суті справи, по-друге, дозволяє зосередити всі сили редакцій на якісному й оперативному інформуванні, без відволікань на коментування, тлумачення тощо, а по-третє, має за лаштунками доволі складні й ефективні методи моніторингу власної результативності.
Багато осередків мас-медіа розвинених країн працюють у цьому ключі, процвітають у ринкових умовах і задовольняють інформаційні потреби своїх читачів, які нічого іншого крім інформації й не бажають від них отримувати. «News, no views» — гасло цієї преси, його можна перекласти так: «Ми даємо новини, а ви розумійте їх як хочете».
Єдина суттєва вада цієї моделі й усього рівня масового інформування в тому, що в ній нібито відсутні, виключені з міркувань і розрахунків ті, для кого все робиться. Тут немає нічого, крім суб'єкта інформування. Усе інше — об'єкт комунікації чи протилежний суб'єкт спілкування — існують поза цією сферою, у власних сферах, відповідно, масової комунікації та масового спілкування. А з цим не можна погодитися, принаймні теоретично, оскільки увага тут зосереджується лише на частині цілого — як на цілому.
У такому випадку, справді, перехід до рівня масової комунікації був би кроком уперед: такий перехід передбачає появу поряд з суб'єктом інформування (комуніканта) й її об'єкта (комуніката). Це відразу викликає з передбачуваного небуття (ще раз зауважимо: не із забуття) масову аудиторію й ставить її на місце учасника обміну інформацією, нехай і пасивного, однобічного. Уся структура оперування інформацією у просторі масової свідомості починає нагадувати або авторитарну, або, у її країньому вигляді, тоталітарну моделі преси — за класифікацією Дж. Мілля.
Однак дослідники процесів комунікації, хоч і визнають її двополярність (це неможливо не визнавати), не акцентують уваги на активній ролі об'єкта у сприйнятті поширюваної інформації. Усякий поступ до спільної рівності тих, хто здійснює комунікацію, є поступ від комунікації до спілкування. «Комунікативний процес є основою спілкування», — цілком справедливо зауважив В. В. Різун (11, с. 3).
Так, Шеррі у книзі «У людській комунікації. Перегляд, огляд та критика», що вийшла у Кембриджі у 1966 році, пише: «Комунікація є по своїй суті суспільною справою. Люди розгорнули велику кількість різноманітних комунікативних систем, які зробили можливим їхнє суспільне життя… Слово „комунікація“ означає буквально „участь“, та саме по тій мірі, по якій ви та я у даний момент знаходимося у стані комунікації, ми спільно беремо участь (є співучасниками). Ми утворюємо не стільки союз, скільки єдність» (14, с. 3-5).
Ствердження цілком справедливе. Єдине, що можна було б закинути його авторові, це те, що воно однаково належить до сфер інформування, комунікації й спілкування — та інформації у найширшому розумінні. Крім того, Шеррі, як і його попередники та продовжувачі, не переносить комунікацію у масовий світ. Зате він уже «має його на увазі» у своїх міркуваннях, і вже цим опиняється попереду інших. А якщо б він придивився пильніше до існування комунікації у тому, що ми називаємо світом масової інформації, він міг би побачити, що в ньому замало лінійності відносин «Я — Ти» та навіть площинності «Я — Ти — Він». У світі диктату відносин типу «Я — Всі», як у переході від евклідової геометрії до геометрії Лобачевського, починають розгортатися дивні ефекти.
Зокрема, він виявив би, що комунікація в ньому — це зовсім не єдність і тим більше не союз: світ масових комунікацій насправді царство випадковості, де кожен комунікативний акт сполучає того, хто каже, з «невідомо ким», який є, до того ж, «невідомо яким» і належить до непевної кількості подібних до нього невідомих, що відрізняються від нього та між собою невідомо чим. Однак вони всі реальні людські істоти, вони виявляють себе хоч би тим, що купують наші газети. У цьому розумінні комунікація набагато складніша ніж спілкування, незважаючи на те, що в інших значеннях спілкування набагато складніше комунікації.
Шеррі не виходить за межі лінійності: «У тій мірі, у якій ми одне з одним погоджуємося, ми кажемо, що ми однієї думки або що ми розуміємо одне одного. Це й є єдність». Це, на наш погляд, і так — і не так. Так — у лінійному вимірі. Ні — тому що тут описаний найменший квант єдності, а справжня єдність має соціокультурні масштаби.
І всі надбання філософів щодо суб'єкт-об'єктного характеру комунікації не працюють «поверхом нижче», у сфері масової комунікації, де замість звичного їм суб'єкта лінійного обміну інформацією («Я — Ти») є особливий суб'єкт (джерело інформації, комунікант), який спрямовує інформацію не об'єкту, а посереднику-журналісту, медіативна функція якого полягає тільки в тому, щоб передати, скомунікувати інформацію подальшому об'єкту, який, однак, є масовим і тому виступає як медіа-об'єкт. Це «медіа» обумовлене й тим, що об'єкт-читач дістає свій статус не від суб'єкта-співбесідника, а від посередника-журналіста, певної третьої іпостасі, який з огляду на свій актив й вольовий характер може прийняти на себе статус медіа-суб'єкта, оскільки до того ж, щойно у стосунках з тим, хто промовляв, був звичайним, тобто класичним суб'єктом.
Журналіст є подвійним посередником, він обмінюється інформацією й з її джерелом — й з читачем, і той, й інший вірять йому. Однак тут є ще одна «медіа» особливість, надзвичайно важлива: він здійснює себе через інформацію, яку слід визнати апріорі сумнівною, бо вона, можливо, була перекручена ним з різних причин.
Власне кажучи, тут немає ні союзу, ні єдності, тому що кожен учасник обміну не відповідає за істину. Той, хто сказав, той, хто передав, і той, хто зрозумів, подібні до учасників дитячої гри у «зіпсований телефон».
У сфері масового інформування, урізаної через неявну присутність об'єкта, поява пасивного учасника комунікації — об'єкта — тільки заплутує справу розуміння, тому що насправді те, що було промовлене, і те що було зрозуміле, разюче відрізняються одне від одного, а чим відрізняються — лишається невідомим через відсутність зворотного зв'язку, діалогу, бесіди — загалом, спілкування. Як же в такий спосіб може здійснитися розуміння?
Цю прикру закономірність помітили ще античні мудреці, згодом філософи класичної школи та батьки-засновники герменевтики не раз приступалися до цієїсуперечності, що нагадує своєю софістичністю загадку про те, чи дожене Ахіллес черепаху.
Якщо скомунікованим лишилося тільки те, що зрозумів об'єкт, то хіба має значення, що саме було промовлено суб'єктом? Об'єкт все одно вибере те, що йому треба, якою б не була звернена до нього промова. Це добре відомий принцип Рассела: людина несвідомо перетворює те, що вона чула, у те, що вона може зрозуміти (3, с. 31). А що саме він вибрав-зрозумів, лишається суб'єктові неясним. Якщо ж помножити такого об'єкта на мільйон чи мільярд, тобто досягти обсягів аудиторії сучасних газет чи глобальної телевізійної мережі, вийде одне з двох: або нічого не можна буде зрозуміти взагалі, або все поволі рушить на свої місця й почнуть проявлятися закономірності.--PAGE_BREAK--
Словом, з усією наочністю виникає висновок: задля забезпечення справжнього розуміння необхідно переходити від комунікації до спілкування
А відтак перехід у сферу масового спілкування завершив би таку «піраміду розуміння», оскільки визнав б за кожним з аудиторії й за всіма разом, за аудиторією в цілому, статус суб'єкта спілкування замість об'єкта комунікації, а разом з цим — і право на власні думки, рішення й дії щодо отриманої інформації.
М. Каган, оглядаючи ретроспективно стан теоретичної думки на цій ділянці, до якої він тільки приступав, констатував: комунікація й спілкування спочатку збігалися за змістом, потім їх розвели, але поглиблено не прояснили. Ще й нині в багатьох наукових текстах, словниках і навіть енциклопедіях їх ототожнюють, хоч після виходу в світ робіт М. Бахтіна та М. Кагана цього робити вже не слід.
Каган зауважив: «Спілкування — категорія філософської науки» (6, с. 3-4). Від цього місця науці журналістиці треба рухатися далі, тому що масове спілкування — це вже її категорія, точніше однієї з її складових, теорії масового спілкування, яку треба створити.
Щоб просунутися далі, доведеться повернутися до двох згадуваних поглядів на взаєморозташованість трьох сфер обертання інформації у просторі масової свідомості. Стрункість і послідовність обох побудов такі, що їх неможливо просто відкинути. Отже, або істинною може бути тільки одна з них, або ми стоїмо перед необхідністю створити більшу піраміду, яка поєднала б першу точку зору з другою.
Власне кажучи, відносини між масовою комунікацією та масовим спілкуванням не повинні викликати особливих суперечок. Після створення М. Каганом на науковому підґрунті А. Потебні та М. Бахтіна теорії спілкування тут панує відносна ясність.
Ще не протиставляючи так рішуче, як це зробив М. Каган, комунікацію спілкуванню, а суб'єктно-об'єктні відношення інтерсуб'єктним, М. Бахтін написав: «Подія життя тексту, тобто його справжня сутність, завжди розігрується на межі двох свідомостей, двох суб'єктів» (2, с. 310). М. Каган у «Мире общения» блискуче завершив їх протиставлення.
Тому для нас уся проблема зводиться до того, чи є сфера масової інформації ширшою за ці дві разом, чи, навпаки вужчою ніж кожна з них і тому охоплює їх як простіші, більш примітивні види відносин між людьми щодо обміну інформацією.
Питання має надзвичайне теоретичне значення та практичну актуальність: рефлективна відповідь на нього дозволить просунутися значно далі у саморозумінні й самовизначенні журналістики як явища соціокультурного масштабу. Від того, як журналісти визначають себе самі, як сприймають власне становище у суспільстві, значною мірою залежить, як до нас ставитимуться різні верстви населення, громадські, політичні й державні структури тощо.
Отже, треба визначитися, що є що, і це допоможе зрозуміти, хто є ми.
По-перше, не можна не зважати на те, що і перший, і другий, і третій рівні єдині в одному (й найголовнішому) якісному параметрі — усі вони є рівнями обігу інформації. Така глибинна, внутрішня, іманентна спорідненість, справді, вимагає їхнього включення у сферу інформації не просто як у більшу, а як у найбільшу, для них — всеохоплюючу.
По-друге, будь-яка з трьох сфер обертання інформації не може функціонувати без джерела її поширення, інакше кажучи, без особи чи організації, від яких інформація починає поширюватися на масову аудиторію.
Не буде помилкою назвати його джерелом інформування.
Отже, є масова інформація, а чи є масове інформування? Як сфери, різні за обсягом (перша — всеохоплююча, друга — першопочаткова)? З функціонально-змістової точки зору тут немає помилки.
А томувся піраміда «розпадається» не на три, а на чотири рівні, й вона починає більше нагадувати велику сферу, в якій від центру масового інформування (скажімо, від редакції газети чи телерадіокомпанії) як від позиції № 1 на всі боки розходяться концентричні сфери.
Найменш дослідженою тут є сфера масового спілкування. Автор розвиненої теорії спілкування (не масового, а, так би мовити, лінійного, коли «Я» спілкується й розуміється тільки з «Ти») — М. Каган писав: «Спілкування стало предметом спеціального вивчення у загальній та соціальній психології, у соціології й педагогіці, у етології й етнографії, у етиці й естетиці, у лінгвістиці й семіотиці, у теорії культури й теорії інформації» (6, с. 5). Настає час, коли цей перелік слід доповнити й журналістикою. Вона не тільки не є чужею спілкуванню, але саме спілкування — масове — є її суттю в демократичному суспільстві.
Масштаби спілкування, навіть лінійного, — максимально широкі. Так, М. Каган справедливо підсумовує власні розвідки в цій галузі: «Людське спілкування завжди лежало в основі людського буття» (6, с. 8). Отже, квант спілкування двох тяжіє до того, щоб заповнити собою увесь простір людського існування взагалі.
А в основі людського спілкування завжди лежало розуміння.
Якщо ж подивитися на всю справу з найвищого — з філософського — рівня, стане очевидною істина, яку не можна спростувати. Вона звучить так:
Подібно до того, як у світі речей немає нічого, крім матерії, що вічно рухається, у світі людей немає нічого, крім нескінченного спілкування. Воно здійснюється у діалозі, існує в соціокультурному масштабі й відбувається через розуміння.
Отже, врешті-решт піраміда перетворилася на концентричні сфери й виглядає так, у бік розширення:
1) сфера масового інформування,
2) сфера масової комунікації,
3) сфера масового спілкування,
4) сфера масової інформації.
Вінчає все це, охоплює все, вміщує в себе все перелічене сфера інформації.
Але чи не зникає за цими сферами власне журналістика? Чим вона, власне, є у цьому списку?
Журналістика є журналістикою, тобто і першим, і другим, і третім, і четвертим. І важливою частиною п'ятого, яке все вінчає й охоплює.
Чим же є сьогодні осередки української преси, як на загал, так і у кожному конкретному випадку?
Вони є всім. Усі є першим — засобами масового інформування. Термін цей є цілком новим, але зовсім не несподіваним, не суперечливим внутрішньо, а до того ж — з потужною валентністю у зовнішніх поняттєвих зв'язках. Цілком можливо, він не приживеться в теорії журналістики, а тим більше у її практиці, але залишиться на спогад як приклад послідовного й ретельного дослідження процесів масової інформації.
Другими, тобто такими, що належать до сфери масової комунікації, за радянських часів були всі ЗМІП. Матеріали, надруковані у «Правді», неможливо було спримати інакше, як у суб'єктно-об'єктному контексті. Неправильне розуміння й особиста інтерпретація правдистських публікацій були вкрай небезпечними й таврувалися спочатку як прояв контрреволюційності, потім як «вылазка врагов народа», а ще пізніше як дисидентство — з усіма наслідками. Вести діалог з газетою за сталінських часів можна було тільки в руслі підтримки єдиновірного курсу, а в післясталінські часи — у руслі пошуку найкращих шляхів виконання історичних рішень центрального комітету партії.
Нині сфера масового спілкування в Україні ніби пульсує: вона то поширюється, як на початку 90-х, то звужується, як наприкінці цього ж десятиліття, то знову виявляє тенденції до збільшення, як у часи політичної кризи зими 2001-го. Певні зміни відбуваються, хоч і у меншій амплітуді, напередодні виборів, особливо до Верховної Ради. Коли переглядаєш газети деяких партій — як лівого, так і правого сектору політичного спектру — не можеш позбавитися думки, що Й.Сталін був напрочуд скромною людиною: його портрет у «Правді» з'являвся лише раз на кілька місяців. На противагу йому автори сучасних «культиків особи» прикрашають своїми портретами кожну полосу пересічного номера газети, а вже передвиборні номери містять по кілька знімків на кожній з їхніх полос. Справедливо виникає запитання — а чи журналістика це взагалі? Може, це нове повернення старих ЗМІП з притаманними їм перекрученнями не тільки спілкування, а й комунікації й навіть інформування? Розуміння — загальнолюдська цінність, масове розуміння — явище соціокультурного, а не вузькопартійного масштабу.
Тому вузько трактований комунікативний спосіб спілкування осередків преси з масовою аудиторією в Україні лишається, він не припинив свого існування зі зникненням недемократичного державного устрою. А отже, він має живильне середовище у самому соціально-політичному житті суспільства. Такий спосіб зв'язку преси зі своїм читачем не є тільки рудиментарним, він покликаний до життя самою системою відносин між політичними партіями й їхніми лідерами з одного боку та рядовими членами з іншого. Але нині весь поступ демократизації українського суспільства, уся логіка розгортання процесів соціального визволення й національного відродження, створення незалежної демократичної держави вимагають подолання масово-комунікативного способу зв'язку з читачем через включення його у спосіб масового спілкування.
Ступінь щирості діалогу з читачем (інакше кажучи, ступінь діалогічності спілкування через пресу) прямо залежить від ступеня свободи преси взагалі й даної газети чи телерадіокомпанії зокрема. Зворотний бік цієї істини виглядає дуже непривабливо та й небезпечно для редакцій преси соціально відповідальної моделі. Як тільки читачі побачать, що замість спілкування з газетою починається їхнє «комунікування» — дуже швидко таке видання відчує зменшення аудиторії. У такому контексті краще вже обирати стратегію базового рівня, тобто просто інформувати: так менше ризику втратити довіру публіки.
Можна було б поставити тут наступне запитання, про те, що преса є засобом масового розуміння, якби це не було так драматично передчасно. Спочатку має закінчитися інформаційний бум, прийти усвідомлення того, що головне у інформації — не її кількість і навіть не якісні характеристики, а її якісне засвоєння, тобто розуміння. Найкраща інформація нічого не варта, якщо її не зрозуміли: її просто немає у того, кому вона адресована. Повинна настати епоха постінформаційна, і вона, цілком імовірно, матиме назву епохи герменевтики.
Тоді й настане час назватися ОМР — органами масового розуміння. Тоді все стане на свої місця.
Література
1. Бахтин М. М. Проблема диалогической речи // Собр. соч.: В 7 т., Т. 5. — М.: Русские словари, 1996. — Т. 5. — С. 209 — 218.
2. Бахтин М. М. Проблема текста // Собр. соч.: В 7 т., — М.: Русские словари, 1996. — Т. 5. — С. 306 — 328.
3. Брудный А. А. Понимание и общение. — М.: Знание, 1989. — 64 с.
4. Владимиров В. М. Комерційна журналистика як галузь інформаційного бізнесу. — Луганськ: Вид-во Східноукр. держ. ун-ту, 1995. — 137 с.
5. Владимиров В. М. Основы журналистики в понятиях и комментариях. — Луганск: Изд-во Восточноукраинского гос. ун-та, 1998. — 134 с.
6. Каган М. С. Мир общения: проблема межсубъективных отношений. — М.: Политиздат, 1988. — 319 с.
7. Кохлікян Р. Метафізика здійснення безадресного дискурсу (Про здійснення розуміння) // Філософська думка. — 1999. — № 1-2. — С. 43 — 63.
8. Масова комунікація: Підручник / А. З. Москаленко, Л. В. Губерський, В. Ф. Іванов. — К.: Вид-во КНУ імені Т. Шевченка, 1999. — 634 с.
9. Потебня А.А. Полное собрание трудов: Мысль и язык / Подгот. текста Ю. С. Рассказова, О. А. Сычева; Комментарии Ю. С. Рассказова. — М.: Лабиринт, 1999. — 300 с.
10. Почепцов Г. Г. Теорія комунікації. — К.: Видавничий центр «Київський університет», 1999. — 308 с.
11. Різун В. В. Природа й структура комунікативного процесу. Лекційний фонд Інституту журналістики Київського національного університету ім. Т. Шевченка (лекція друга). — К., 2000. — 28 с.
12. Сознание и понимание. — Фрунзе: Илим. — 1982. — 123 с.
13. Anderson David, Benjaminson. Investigative Reporting. Bloomington; London. Indiana University Press. — 1976. — 307 p.
14. Cherry C. On Human Communication. A Review, a Survey and a Criticism. Cambridge (Mass) — L, 1966. — P. 3-5.
15. Goban-Klas T. Media i komunikowanie masowe. Teorie i analisy prasy, radia, telewizji i Internetu/ — Warszawa-Krakow: Wydawniyctwo naukowe PWN, 1999. — 336 s.