--PAGE_BREAK--Для встановлення частоти активації збудників герпесвірусних інфекцій у ВІЛ-інфікованих осіб на наступному етапі роботи було проведено визначення антитіл класу IgM до ВПГ1/2, ЦМВ та капсидного білку ВЕБ в усіх зразках сироватки крові пацієнтів, включених в дослідження. Відомо, що циркуляція специфічних антитіл класу IgM до ВПГ1/2, ЦМВ та капсидного антигену ВЕБ в крові інфікованих осіб свідчить про первинне інфікування і, за умови наявності IgG в сироватці крові, може бути непрямою ознакою активної реплікації вищевказаних збудників на стадії активації інфекційного процесу. Так, при рецидивах ВПГ1/2-інфекції протягом 1-3 неділі в крові хворого з’являються IgM, які швидко зникають. Специфічні IgM до ЦМВ розцінюють, в основному, як маркер первинного інфікування, але у ВІЛ-інфікованих осіб цей серологічний маркер виявляється досить часто при реактивації цитомегаловірусу (Лысенко А.Я. и соавт., 1996).
Антитіла класу IgM до герпесвірусів були виявлені лише у тих пацієнтів, у яких в сироватці крові циркулювали антитіла класу IgG до цих вірусів. Загалом, активація збудників герпесвірусних інфекцій була виявлена у 5,33±2,59% осіб І дослідної групи та у 24,0±6,04% ВІЛ-інфікованих осіб ІІ дослідної групи. Тобто, активація герпесвірусів у пацієнтів, які не отримують ВААРТ, спостерігалася у 4,5 рази частіше при більш вираженому імунодефіциті. Серед ВІЛ-інфікованих осіб в ІІІ-ІV клінічній стадії ВІЛ-інфекції (ІІІ група дослідження), антитіла класу IgМ до герпесвірусів було виявлено у 18,33±2,59% пацієнтів.
У ВІЛ-інфікованих осіб, як тих, що отримують ВААРТ (ІІІ група), так і тих, які не приймають антиретровірусних препаратів (І та ІІ групи), найчастіше виявлялися серологічні маркери активації цитомегаловірусу. Так, у пацієнтів І дослідної групи випадки активації ЦМВ відмічалися в 2,29 разів частіше, ніж випадки активації ВПГ1/2 (р
Таким чином, аналіз результатів дослідження щодо виявлення IgM до герпесвірусів показав, що частота активації персистуючих герпесвірусів у пацієнтів, які не отримують ВААРТ, зростає з прогресуванням ВІЛ-інфекції.
Було проведено аналіз частоти виявлення серологічних маркерів герпесвірусних інфекцій у ВІЛ-позитивних осіб в залежності від шляху інфікування ВІЛ. Виявилося, що антитіла класів IgG та IgМ до ЦМВ у осіб з різними шляхами інфікування ВІЛ визначаються з приблизно однаковою частотою, незначна різниця між окремими показниками не була статистично значимою (р>0,05) (табл. 1). Інфікування людини ВПГ-1, ЦМВ та ВЕБ відбувається переважно ще в дитячому віці, тому частота виявлення антитіл класу IgG до герпесвірусів однакова у осіб, інфікованих ВІЛ статевим і парентеральним шляхом. Відомо, що наркотичні речовини володіють імуносупресивною дією (Menzebach A. et al., 2004; Bhat R.S. et al., 2004). У зв’язку з цим, можна було очікувати, що частота активації збудників герпесвірусних інфекцій буде вищою в групі осіб,
Таблиця 1
Частота виявлення серологічних маркерів інфікування ВПГ1/2, ЦМВ та ВЕБ у ВІЛ-інфікованих осіб (в залежності від шляху інфікування ВІЛ)
інфікованих ВІЛ парентеральним шляхом, більшість з яких є споживачами ін’єкційних наркотиків. Відповідно до результатів даної роботи, ця гіпотеза не підтвердилася: антитіла класу IgM з однаковою частотою виявлялися у осіб зі статевим та парентеральним шляхами інфікування ВІЛ.
Поширення гепатитів В і С у хворих на ВІЛ-інфекцію/СНІД. Поряд з інфекціями герпесвірусної природи, у ВІЛ-позитивних осіб з високою частотою виявлялись серологічні маркери гепатитів В і С, особливо мікст-гепатитів В+С. Так, у осіб в І клінічній стадії ВІЛ-інфекції (І група) частота виявлення серологічних маркерів моно-ВГС-інфекції становила 13,33±3,92%, моно-ВГВ-інфекції – 8,0±3,13%, мікст-інфекції ВГС+ВГВ – 53,33±5,76%. У осіб в ІІІ клінічній стадії ВІЛ-інфекції (ІІ група) ці показники становили 28,0±6,35%,8,0±3,84% та 48,0±7,1% відповідно. Тобто, 74,66% осіб з першої групи та 84,0% осіб з другої групи мали серологічні маркери інфекцій, спричинених ВГС та/або ВГВ.
Частота виявлення маркерів моно-ВГС-інфекції у осіб в ІІІ-ІV стадії ВІЛ-інфекції, які отримували ВААРТ (ІІІ група), становила 24,0±2,47%, моно-ВГВ-інфекції – 11,33±1,83%, в той час як частка осіб, які мали серологічні маркери мікст-гепатитів В+С, складала 40,67±2,84%. Загальна кількість осіб, які мали антитіла до ВГС, серед ВІЛ-інфікованих пацієнтів, включених в ІІІ дослідну групу, становила 64,67±2,76%, частка осіб, які мали серологічні маркери ВГВ-інфекції, – 52,0±2,88%; в цілому 76% пацієнтів з цієї групи мали серологічні маркери гепатиту С та/або гепатиту В. Очевидно, інфікування вірусами гепатитів В і С відбувається до зараження ВІЛ, тому у осіб на різних клінічних стадіях ВІЛ-інфекції частота виявлення серологічних маркерів гепатитів В і С була майже однаковою.
Аналіз рівня розповсюдження серологічних маркерів гепатитів В і С серед ВІЛ-інфікованих осіб в залежності від шляху інфікування ВІЛ, дозволив встановити, що маркери гепатиту С та мікст-гепатиту В+С достовірно частіше виявлялися у споживачів ін’єкційних наркотиків, інфікованих ВІЛ парентеральним шляхом. Так, частота виявлення серологічних маркерів моно-ВГС-інфекції у осіб, інфікованих ВІЛ статевим шляхом, становила 11,88±2,56%, мікст-інфекції ВГС+ВГВ – 8,13±2,16%, в той час, як у осіб, інфікованих ВІЛ парентеральним шляхом, ці показники становили 29,06±2,79% та 65,28±2,92% відповідно. Різниця між цими показниками була статистично достовірною (р
Варто зауважити, що серологічні маркери моно-ВГВ-інфекції, навпаки, частіше виявлялися у осіб, інфікованих ВІЛ статевим шляхом (23,13± 3,33% та 2,64± 0,98% відповідно) (р
Привертав увагу той факт, що у більшості ВІЛ-інфікованих осіб єдиним серологічним маркером ВГВ-інфекції були анти-НВс, так звані ізольовані антитіла. Інший серологічний маркер ВГВ-інфекції – HBsAg – в сироватці крові ВІЛ-інфікованих осіб виявлявся значно рідше. Загалом, він був присутній в 6,59±1,20% зразків сироватки крові (у 28 із 425 пацієнтів, включених у дослідження). В деяких дослідженнях показано, що присутність ізольованих антитіл до НВс-антигена ВГВ є ознакою латентної ВГВ-інфекції, яка характерна для ВІЛ/ВГВ-коінфікованих осіб та для осіб, хворих на мікст-гепатит В+С (Гураль, 2006).
При визначенні спектру антитіл класу IgG до різних антигенів вірусу гепатиту С, а саме до структурного (core) та неструктурних (NS3, NS4, NS5) білків, було виявлено, що у більшості серопозитивних пацієнтів в крові циркулює повний спектр антитіл класу IgG до антигенів ВГС, що часто корелює з активною реплікацією вірусу у інфікованих осіб. Частка осіб, у яких було виявлено антитіла до всіх антигенів ВГС, становила 61,58±3,53%.
На наступному етапі роботи було проведено дослідження частоти виявлення маркерів активної реплікації збудників гепатитів В та С у ВІЛ-інфікованих осіб, які мали серологічні маркери ВГС- та ВГВ-інфекції.
На основі аналізу даних щодо частоти виявлення ДНК ВГВ у ВІЛ-інфікованих осіб було встановлено, що при коінфекціях ВІЛ/ВГВ та ВІЛ/ВГС/ВГВ активна реплікація ВГВ реєструється дуже рідко – у осіб в І та ІІІ клінічних стадіях ВІЛ-інфекції, які не приймали антиретровірусних препаратів, ДНК ВГВ виявлялася в поодиноких випадках, а у ВІЛ-інфікованих осіб в ІІІ-ІV стадії ВІЛ-інфекції, які приймають ВААРТ, вона взагалі не виявлялася. У пацієнтів, які не приймали АРВ-препаратів, це, очевидно, було пов’язано з наявністю коінфекцій ВІЛ та/або ВГС: серед ВІЛ-інфікованих осіб часто зустрічається латентна форма гепатиту В, при якій ДНК ВГВ в плазмі крові може не виявлятися, а взаємодія між ВГС та ВГВ при коінфекції розвивається, як правило, за типом інтерференції. В групі осіб, які отримували ВААРТ, відсутність активної реплікації ВГВ скоріше за все можна пояснити дією нуклеозидного інгібітора зворотної транскриптази ламівудину, який входить в схему ВААРТ більшості пацієнтів, включених в дослідження.
Необхідно підкреслити той факт, що у більшості ВІЛ-інфікованих споживачів ін’єкційних наркотиків було виявлено серологічні маркери мікст-гепатитів В+С. Незважаючи на те, що майже у всіх пацієнтів ВГВ перебував в латентній формі без ознак активної реплікації, згідно з даними літератури, у пацієнтів з мікст-гепатитами ступінь пошкодження печінки, ризик розвитку фіброзу та цирозу печінки набагато вищий, ніж у пацієнтів з моно-гепатитами.
Було встановлено, що на відміну від вірусу гепатиту В, активна реплікація ВГС виявлялася у більшості ВГС-серопозитивних осіб. Так, РНК ВГС була виявлена в 80,0±7,30% зразків плазми крові осіб І дослідної групи, які мали антитіла до ВГС, в 83,33±6,80% зразків плазми крові пацієнтів ІІ дослідної групи та 88,0±3,75% зразків плазми крові, отриманих від ВІЛ-інфікованих осіб, які знаходились в ІІІ-ІV стадії ВІЛ-інфекції та отримували АРВ-терапію (ІІІ група). При цьому, частота виявлення РНК ВГС не залежала від наявності серологічних маркерів інфекції ВГВ, хоча в деяких роботах було показано, що при мікст-інфекції ВГС+ВГВ обидва віруси можуть пригнічувати реплікацію один одного (Liu, 2006).
Вивчення субтипової структури популяції ВГС виявило домінування у ВІЛ-інфікованих осіб субтипів 1в та 3а ВГС. Були відмічені відмінності в субтиповій структурі популяції ВГС в залежності віл шляху інфікування ВІЛ: поряд з вищевказаними субтипами ВГС в у осіб, інфікованих ВІЛ статевим шляхом, достовірно частіше виявлявся субтип 1а ВГС, порівняно з пацієнтами, інфікованими ВІЛ парентеральним шляхом (28,0±8,97% та 8,89±2,95% відповідно). Значне поширення ВГС з субтипом 1в у ВІЛ-інфікованих осіб вказує на те, що терапія вірусного гепатиту С у них може бути ускладнена, у зв’язку із стійкістю вірусу з таким субтипом до препаратів інтерферону, які є основним класом препаратів, що використовуються для лікування цього захворювання.
Дослідження рівня реплікативної активності ВГС у ВІЛ/ВГС-коінфікованих пацієнтів, проведене на наступному етапі даної роботи, дало змогу встановити, що середній показник рівня вірусного навантаження ВГС у плазмі крові ВІЛ/ВГС-коінфікованих осіб, які отримували ВААРТ, був достовірно вищим, порівняно з відповідним середнім показником у пацієнтів, які не отримували такої терапії (р
Окрім зв’язку між показниками вірусного навантаження ВГС та прийомом ВААРТ, було встановлено зв’язок між генотиповою приналежністю ВГС та рівнем РНК ВГС в плазмі крові ВІЛ-позитивних осіб, які не отримують такої терапії. Так, у пацієнтів, які були інфіковані ВГС, що належить до субтипу 1в, середній показник концентрації РНК ВГС в плазмі був в 15 разів вище, ніж відповідний показник у осіб, у яких гепатит був спричинений ВГС інших субтипів (р
Вплив збудників захворювань вірусної етіології на реплікативну активність ВІЛ та імунний статус хворих на ВІЛ-інфекцію/СНІД. Аналіз частоти виявлення серологічних маркерів активації герпесвірусних інфекцій в залежності від рівня вмісту СD4 лімфоцитів у ВІЛ-інфікованих осіб дав можливість встановити, що активація наведених інфекцій частіше реєструвалася у осіб із значним рівнем імуносупресії: найвищі показники частоти виявлення антитіл класу IgM до герпесвірусів були зареєстровані у осіб, кількість CD4 лімфоцитів у яких не перевищувала 300кл/мкл крові.
Було виявлено, що у пацієнтів в ІІІ клінічній стадії ВІЛ-інфекції, у яких рівень вмісту CD4 лімфоцитів не перевищував 300 кл/мкл крові, і які не отримували антиретровірусних препаратів, при активації збудників герпесвірусних інфекцій реєструвалися достовірно вищі показники рівня вірусного навантаження ВІЛ-1, порівняно з групою осіб, у яких не було виявлено антитіл класу ІgМ до герпесвірусів (середні показники вірусного навантаження становили 24,3х104±2,96х104 РНК-копій ВІЛ-1/мл плазми крові та 8,59х104±2,80х104 РНК-копій ВІЛ-1/мл плазми крові відповідно, р
Тобто, при зменшенні числа CD4 лімфоцитів відбувається активація герпесвірусів, що, в свою чергу, може призводити до поглиблення імуносупресії та стимуляції репродукції ВІЛ, оскільки у пацієнтів в ІІІ клінічній стадії ВІЛ-інфекції, які мали антитіла класу IgM до герпесвірусів, рівень вірусного навантаження ВІЛ-1 був достовірно вище, ніж у пацієнтів, у яких не було виявлено серологічних маркерів активації герпесвірусних інфекцій. Серед можливих механізмів такого впливу – здатність герпесвірусів стимулювати синтез ряду цитокінів, які призводять до активації CD4 лімфоцитів, а це, як відомо, є необхідною умовою інтеграції про-ДНК ВІЛ в геном інфікованої клітини та активації вірусної реплікації (Griffiths P.D., 1998).
Аналіз рівня вірусного навантаження ВІЛ-1 у ВІЛ-інфікованих осіб в залежності від наявності маркерів активної реплікації ВГС показав, що у пацієнтів в І та ІІІ клінічних стадіях ВІЛ-інфекції, які не отримували ВААРТ (І та ІІ групи дослідження), середнє значення рівня вмісту РНК ВІЛ-1 при наявності РНК ВГС в плазмі крові статистично не відрізнялося від середніх показників вірусного навантаження ВІЛ-1 у осіб, у яких не було виявлено реплікативно-активних форм ВГС та маркерів активації герпесвірусних інфекцій. Однак, привертав увагу той факт, що при більш високих показниках вірусного навантаження ВІЛ реєструвалися вищі значення рівня вмісту РНК ВГС в плазмі крові коінфікованих осіб, що дало можливість припустити існування кореляційного зв’язку між наведеними величинами. Це підтверджувалося тим фактом, що у пацієнтів, які отримували ВААРТ, при наявності РНК ВГС в плазмі крові частіше реєструвалися показники рівня вірусного навантаження ВІЛ вищі, ніж 1000 РНК-копій/мл плазми, які свідчили про неефективність відповідних схем ВААРТ для цих пацієнтів. Зважаючи на високий рівень вірусного навантаження ВГС у пацієнтів в ІІІ-ІV клінічних стадіях ВІЛ-інфекції, які отримують ВААРТ, можна припустити, що реплікація ВГС призводить до активації реплікації ВІЛ-1 у таких пацієнтів.
продолжение
--PAGE_BREAK--