Міністерство освіти і науки України

Прикарпатський університет імені В.Стефаника

Основні методи національного виховання молоді, їх загальна характеристика

2007 рікЗМІСТ

Вступ

Поняття про методи виховання

Традиційні (канонічні методи виховання та їх класифікація)

Разом з перспективами вільного розвитку Української держави відкрилися широкі можливості для розвитку освіти, науки, культури, що вимагає докорінної Український народ вступив в нову еру свого історичного розвитку. перебудови процесу виховання молодого покоління, а також нових методів.

В жодній країні світу немає виховання “взагалі”. Воно завжди має конкретно-історичну національно-державну форму вираження і спрямоване на формування громадянина конкретної держави, яка не може бути безнаціональною.

Національне виховання найбільш відповідає потребам відродження України. Воно однаково стосується як українців так і представників інших народів, що проживають в Україні.

Важливу роль в національному виховані молоді мають засоби, методи, прийоми і форми виховання.

Таким чином успіх виховання залежить від багатьох причин і насамперед від застосування правильних його методів. В даній роботі висвітлені основні методи виховання молоді, пояснюється їх суть застосування в конкретних умовах взаємної діяльності вчителя і учня.

Поняття про методи виховання

Успіх виховання залежить від багатьох причин і насамперед від застосування правильних його методів.

Метод (від греч. -- шлях дослідження, спосіб пізнання) -- спосіб пізнання дійсності і її відтворення в мисленні, невідємний компонент виховного процесу. В найширшому розумінні це -- шляхи, завдяки яким реалізуються як загальні цілі виховання, зумовлені суспільством, так і конкретні завдання педагогіки.

Таким чином, методи виховання у початковій школі -- це способи, за допомогою яких здійснюється цілеспрямований педагогічний вплив учителя на свідомість і поведінку молодших школярів, на формування благородних якостей й збагачення їх необхідним життєвим досвідом.

Інакше кажучи, методи виховання -- це способи взаємозвязаної діяльності вчителя й учнів, спрямовані на вирішення , насущних виховних завдань. При такому підході дитина виступає як обєкт і субєкт виховання.

У теорії методів існує ще поняття прийому як часткове вираження методу, що актуалізує його дію при певних конкретних обставинах. По відношенню до методу прийом носить частковий, підпорядкований характер. Наприклад, під час навчання дитини і виконувати якесь завдання, вихователь вдається до прийому показу трудової дії, що розкриває точність виконуваних операцій. При розкритті моральної норми використовується прийом конкретизації через посилання на художні образи, взірцеві вчинки, народні притчі тощо.

Якщо методи виховання прийняти за систему, то прийоми в ній стануть підсистемою.

Методів виховання в сучасній педагогіці чимало. Але появились вони не відразу. Та й саме розуміння цього складного педагогічного явища викристалізувалось поступово. Виникають методи емпірично, в процесі практики родинного, шкільного й громадського виховання, у безперервних виховних пошуках батьків, учителів, вихователів й столи предметом надбання відповідно народної педагогіки і шкільної, обєктом теоретичного аналізу етнопедагогіки і педагогічної науки. Таким чином, сучасні методи виховання становлять собою сплав винаходів педагогіки народної і професіональної.

Форми організації виховної роботи за змістом дуже близькі до методів виховання. Виділяються такі форми організації виховної роботи, як масово (свята, змагання), групова (наприклад, гуртки, спортивні секції), індивідуальна.

Методи виховання діляться на:

1) загальні й часткові;

2) традиційні і нетоадиційні (нестандартні).

Загальні методи мають застосування у всіх видох виховання (наприклад, інформація, бесіда, розяснення), а часткові -- лише в деяких (наприклад, гімнастика, гра в теніс домінують тільки у фізичному вихованні).

Традиційні (канонічні) методи ті, що обгрунтовані педагогічною наукою й поширені в шкільній практиці виховання учнів початкових класів.

Нетрадиційні (нестандартні) методи виховання будуються на принципах народної педагогіки, презентуючи використання виховної скарбниці народної мудрості в роботі вчителя початкових класів.

У педагогічній науці досить виразно накреслилась лінія та проведення аналізу й класифікації як традиційних (канонічних), так і нетрадиційних методів виховання. Вдале їх вирішення має як теоретичне, так і практичне значення, бо дозволяє бичити їх повну палітру в системному й динамічному вираженнях, сильні й слабі функціональні сторони, визначити оптимальні умови їх розвитку, спрогнозувати перспективи дальшого педагогічного винахідництва.

Правда, остаточного варіанта в зроблених класифікаціях покищо немає. Одні вчені ділять усі мегоди виховання на іри великі групи, інші -- на чотири. До того ж різні підходи намітились не тіпьки щодо кількості груп, але й у їх якісних характеристиках. Виходить, що для гого, аби мати остаточну класифікацію методів виховання, треба покласти в основу її здійснення загальновизнаний науковий критерій. Оскільки вчитель початкових класів повинен вміти вправно користуватися у своїй роботі як традиційними (канонічними), так і нетрадиційними (нестандартними) методами виховання, то й знання їх суті й можливостей дії кожного з них для нього обовязкове.

2. Традиційні (канонічні) методи виховання то їх класифікація

Процес формування особистості обєднує в собі такі компоненти:

1) вплив на свідомість вихованця через переконування і навіювання, збудження інтересу до певної норми;

2) показ взірця як моделі для наслідування;

3) організацію діяльності дигини, спрямованої на закріплення поглядів, звичок, потреб і переконань, або й в основу класифікації традиційних (канонічних) методів виховання, як провило, кладеться цілісна структура діяльності, яка включає в собі її усвідомлення, організацію, стимулювання та мотивацію.

Найпридатнішою для практичного користування у початковій школі є класифікація, за якою методи виховання молодших школярів поділяються на три групи:

1) методи формування свідомості особистості (поглядів, переконань, ідеалів); 2) методи організації життєдіяльності учнів;

3) методи стимулювання.

Методи формування свідомості молодшого школяра, тобто перша група методів, якраз і розрахована на те, щоб через вплив на свідомість, почуття й волю вихованця прищеплювати йому правильні життєві погляди, судження, переконання, ідеали.

Свідомість дитини -- це сприйняття, розуміння нею навколишнього, усвідомлення якогось явища, події чи вчинку, в т.ч. й власного. Погляди репрезентують засвоєні особистістю знання й ідеї світоглядного характеру. Судження -- думка школяра про що-небудь, погляд на щось, висловлення своїх думок і поглядів відносно предметів і явищ. Переконання -- це тверда виявленість, певність у чому-небудь, віра в щось. Ідеал -- зразкове, досконале, гідне для наслідування. Всі вони відображають світоглядні принципи особистості й формування на основі знань й особистого досвіду діяльності, відносин і поведінки, словесного впливу.

Розяснення -- те, що вносить ясність у що-небудь, сприяє зясуванню чогось. До цього виховного методу вчитель початкових класів вдається дуже часто, щоб поінформувати про зміст нових для учнів понять, факторів чи явищ для розкриття їх суті, основні компоненти, ознаки, звязків, закономірності, практичне значення. Ціль роз яснення -- розкрити і-оціольний. духовний, морально-етичний, есгетичний зміст тих чи інших подій, вчинків, допомогти учням сформувати в собі правильні сцчки поведінки й людських взосмин. Так, починаючи з першого тису, вчитель через розяснення схиляє дітей до розуміння й дотримання законів Української Держави, норм і правил громадською співжиття, дотримання громадського порядку, розяснює Правила для учнів, Правило дорожнього руху.

Переконання, що має за мету доводити, схиляти учня повірити в доцільність того чи іншого кроку поведінки, погодитися з оцінкою певного факту чи події.

Приклад -- те, що учневі варто наслідувати, зразок, конкретний вияв чогось, певна діяльність або поведінка якоїсь особи. Це тим більш важливо, що молодший школяр у своєму прагненні стати дорослим бере в якості взірця для наслідування приклад дорослих, поважних для нього людей. Добре, якщо це приклад позитивний. Погано, коли він негативний. А таке, на жаль, буває. Дітей іноді приваблюють порушники шкільної дисципліни, бешкетники своєю зухвалістю й хизуванням. У даній ситуації треба негайно змінити орієнтацію учня, протиставивши шкідливому впливові статечний, зробивши його життя цікавим, змістовним і привабливим. Велику притягальну силу для дітей мають образи народних героїв, позитивні персонажі з фольклору й дитячої літератури. Переконання дає найбільший ефект у поєднанні з іншими методами виховного впливу, в "тому числі з розповідями, бесідами, читанням.

розповідь -- усне, словесне повідомлення вчителя про когось чи що-небудь. Вона завжди була й залишається дійовим методом ідейного, морально-етичного, трудового, розумового й естетичного виховання учнів початкових класів. Теми розповідей можуть бути різноманітні. Учні охоче слухають розповіді свого вчителя, особливо тоді, коли вони торкаються животрепетних питань, викликають у дітей моральне довіря, готовність до співпереживання, позитивний відгомін душі.

Бесіди, тобто розмови вчителя з учнями, покликані привернути увагу вихованців до оцінки суспільних подій, вчинків, явищ, творів літератури й мистецтва і на цій основі формувати в них культуру поведінки, сумлінне ставлення до виконання своїх громадських, трудових і моральних обовязків, риси українського патріотизму.

Наступна група традиційних методів -- методи організації життєдіяльності учнів націлюючих молодших школярів на «єдність слоро і діла», що має колосальне значення у формуванні особистості.

Адже виховання є не що інше, як вправляння у правильному вчинку.

Виховання високої свідомості, міцної дисципліни й культури поведінки, гартування волі й характеру не може успішно здійснюватися, якщо воно обмежується тільки проповідуванням ідей, поглядів і норм поведінки. Треба ще втілювати їх на практиці, привчати змалку дітей дотримуватися даної вимоги.

Привчання і вправляння, хоч і тісно взаємоповязані, однак зберігають разом з цим за собою і певну різницю. Якщо привчання виробляє в учня якусь сторону певної дії, то вправляння спонукає оволодіти правильним вчинком повністю, у всьому його змістовому, структурному й ціннісному вираженні.

Спираючись на привчання, вправляння передбачає багаторазове повторення, закріплення, зміцнення й удосконалення цінних способів дій як стійкої основи культурної поведінки.

Метод вправляння часто реалізується як - доручення -- покладення на школяра виконання якогось обовязку, певної роботи чи конкретної справи. Вони випливають найчастіше з потреб шкільного й домашнього життя, як-от: чергувати в класі, бути класним бібліотекарем, організовувати тематичну виставку з рукоділля чи дитячих малюнків, доглядати кролів тощо. Щоденне виконання доручень, одержаних від учителя, батьків, дитячих обєднань, дисциплінує учнів, формує почуття відповідальності, вчить раціонально використовувати час, переборювати труднощі й доводити справу до кінця, будить ініціативу, гартує характер і волю. Успішне виконання доручення викликає в дитини емоційне піднесення, радісні переживання. Доручення визначають відповідно до віку й статі дитини з поступовим їх ускладненням, із врахуванням режиму праці й відпочинку молодших школярів.

Нарешті, успіх виховного процесу в початкових класах зумовлюється також вмілим застосуванням третьої групи традиційних методів -- методів стимулювання. Покликання їх закладені в суті самого латинського^ словоГ «стимулювати», що в перекладі на українську Мову означає: спонукати до дії, давати поштовх, заохочувати. З метою активізації й посилення впливу на учнів у початковій школі вживаються такі методи стимулювання: вимого вчителя, змагання, заохочення, покарання, схвалення, докір.

Змагання допомагає вчителеві бачити й оцінити можливості кожної дитини, визначити перспективу руху вперед, гартувати волю й характер. Воно стимулює розвиток творчої активності, ініціативи, відповідальності, підприємництва та обєктивної оцінки фактів. Всі ці риси конче потрібні майбутньому виробнику, бізнесмену, фермерові, підприємцю. Через змагання учні готуються до майбутньої вільної конкуренції в умовах ринкової економіки вільної, демократичної держави.

До традиційних методів стимулювання належать також заохочення і покарання як допоміжні методи виховання.

Заохочення -- метод виховного впливу, що виражає позитивну оцінку діяльності учня шляхом ласки, похвали і нагород. До нього вчитель вдається тоді, коли треба відзначити сумлінне ставлення дитини до навчання, працьовитість, старанність, гарну поведінку. На основі почуття задоволення й радості в неї появляється приплив енергії, життєвий оптимізм, впевненість у власних силах.

При відхиленні учня від норм поведінки вживається метод покарань. Правда, в ідеальному варіанті вважається, що педагогіка й школа можуть обійтися без покарань.

Покарання -- це покута за якусь провину. Застосовується у тих випадках, коли учень свідомо не підкоряється справедливим вимогам, порушує норми й правила поведінки, нехтує учнівськими обовязками. З погляду педагогічного, це метод негативної оцінки вчинків або дій вихованця з метою їх викоренення.

Педагогічне значення покарань чимале. Тому там, де не можна не карати, педагог не має право не карати. При цьому слід памятати, що кару треба застосувати тільки в тому разі, коли громадська думка стоїть на боці кари.

Розумна система стягнень не тільки законна, але й необхідна. Вона допомагає оформитися міцному характерові, виховує почуття відповідальності, тренує волю, людську гідність, вміння чинити опір спокусам і долати їх, готує до твердого життя.

3. Нетрадиційні методи виховання молодших школярів

Нетрадиційними (нестандартними) методами виховання називаються ті виховні методи, що побудовані на засадах народної педагогіки й базуються на віковічних традиціях народу й використання скарбниці народної мудрості.

До традицій належить те, що склалося історично й передається з покоління в покоління. Назва «нетрадиційним» у даному випадку чисто умовна, бо виховні засоби народної педагогіки в самому народі є таки традиційними. Не випадково в самому визначенні назви «нетрадиційні методи виховання» вжито слово «традиція».

Нетрадиційними ці методи є хіба що відносно школи, бо: по-перше, виникли вони не в школі, а з практики родинно-побутового й громадського виховання дітей та молоді; по-друге, був час, ще майже донедавна, коли школа виховні методи народної педагогіки обминало, застосовувала лише спорадично, а офіційна педагогіко навмисно ігнорувала. Тому для них вони не стали традиційними. Та головна суть не в назві, а в тому знаменні нашого часу, коли народна педагогіка у супрязі з педагогічною наукою природно зайняла своє гідне місце у виховній системі уже тепер національної школи в Україні. Цьому в значній мірі сприяє впровадження у ній таких навчальних дисциплін, як народознавство, людина і світ, ознайомлення з навколишнім світом. Скарбниця нетрадиційних методів виховання дітей молодшого шкільного віку велика й різноманітна. Для якісного аналізу й практичного використання цих методів у виховній роботі вчителя їх можна умовно поділити на 4 групи:

1) нородно-педагогічні методи виховання словом рідної мови;

2) народно-педагогічні методи формування суспільної поведінки дитини (нагромадження життєвого досвіду);

3) народно-ігрові методи виховання;

4) народно-педагогічні методи стимулювання, заохочення і спонукання дітей. До окремої групи методів належать: молитво, святі тайни (сповідь, причастя), клятво, присяга.

В основі даної класифікації лежать закономірності процесу виховання й основні джерела набуття необхідних знань і досвіду правильної поведінки.

Виховна сила рідної української мови, а з проголошенням самостійної України тепер уже й мови державної, колосальна. З рідною мовою звязане все духовне життя людини. З материнською мовою набуває дитина не лише слова, але й спосіб думання, відчуття й бажання..

Глибинно виховна міць рідного слова незмінна діє, коли молодші школярі під керівництвом учителя й за порадою своїх батьків, дідусів і бабусь ведуть розвідки -- пошуки, складання й написання родоводу (літопису) власної сімї, родини, генеалогічного древа пращурів одного прізвища, родичівства.

Вдавшись до народно--педагогічних методів виховання словом рідної мови у всіх його жанрових різновидах, початкова школа відродить престиж словесного виховання у всій його можливості могутнього впливу на розум, душу й почуття дітей молодшого шкільного віку. Адже і поведінка, і взаємини, і праця їх -- все це залежить від складних процесів, що відбуваються в душі, найважливішим засобом впливу на яку є слово. Без хвилюючого, правдивого слова не може бути ні школи, ні педагогіки.

Друга група нородно-педагогічних методів обєднує в собі методи формування суспільної поведінки дитини: уклад життя та діяльності дітей, вправи і привчання, режим праці, виконання різних доручень й обовязків, спілкування, народні звичаї то традиції.

Виховання відбувається через саме життя дітей, що сприяє нагромадженню їх практичного досвіду і формуванню певної групи звичок.

Така загальновизнана думко постала з масової виховної практики, яка насамперед спрямовується на організацію життя, розумної, цілеспрямованої і різнобічної діяльності дітей відповідно до прийнятих у середовищі нашого народу суспільних норм і правил, на привчання до розумних дій, вправляння як послідовне повторення позитивних вчинків на основі усвідомлення їх значення. Згадаємо мудрі народні вислови: «Посієш вчинок -- виросте звичка », «Звичка -- друга натура».

Вправи і привчання займають у народному вихованні одне з чільних місць. Вони є своєрідною «гімнастикою поведінки» дітей і реалізуються в основному через застосування цілого комплексу різноманітних прийомів: вимоги, показу, тренування, нагадування, контролю й самоконтролю. Вимога допомагає вихованцеві збагнути суть і насущність потреби в тих чи інших звичаях і манерах поведінки. У народній педагогіці вони виражаються по-різному: у цікавій розповіді про якийсь повчальний факт із життя людей, мудрій породі когось із старших, афоризмі.

Серед основних народно-педагогічних методів значне місце належить народно - ігровому методові, що репрезентує наступну, третю групу в системі їх класифікації.

Дитяча гра -- один з провідних видів діяльності дітей, спрямованої на практичне пізнання навколишніх предметів і явищ через відтворення дій та взаємин дорослих. Це відтворення ситуацій, наближених до реальних, у цікавій формі.

Діти всіх народів світу мають спільну характерну рису -- вроджений потяг до гри. До того ж їхні ігри дуже часто подібні між собою, а то й однакові. Зведіть докупи дітей з різних кінців земної кулі, і вони швидко знайдуть між собою спільну мову -- почнуть гратися.

Серед народно - педагогічних методів стимулювання позитивної поведінки неабиякою популярністю користується навіювання (сугестія), основне призначення якого викликати в когось певний настрій, стан, переживання. Вираження цього методу в народній педагогіці досить своєрідне й оригінальне, наділене рисами народної кмітливості й винахідливості. Не обходиться тут без різних здогадок, фантазій і гумористичних моментів. Чимало й елементів казковості, вигадки, які дуже полюбляють діти. Та й зо змістом народні навіювання дуже різноманітні: «Не іж зелених слив, бо в череві жаби виростуть»; «Не плюй на вогонь, бо обличчя струпом вкриється»; «Не руйнуй пташиних гнізд, бо осліпнеш» тощо. У народі подібних навіювань надзвичайно багато. Майже всі вони, як правило, нічого спільного не мають із містикою, бо їм властиве цілком реальне спрямування.

Досить своєрідно трактуються і реалізуються народні методи нагороди і кари.

Нагорода буває матеріальна і моральна. Обидві виражають вдоволення гарною поведінкою. До найпоширеніших нагород належать: схвалення вчинку, похвала, подяка, нагорода, ласкавий погляд, усмішка. Заохочення дітей старшими, авторитетними для неї людьми моє велике значення. Воно закріплює позитивні навички й стимулює до кращої поведінки. Слід підкреслити, що заохочення дітей є природним результатом їхніх позитивних вчинків.

У ряді методів примусових .іа останньому місці стоїть кара. Педагогічна кара має примусити /чня пізнати свою похибку й виправити її. Кара вживається лише в конечній потребі, коли інші засоби залишились безрезультатними.

Основне призначення кари полягає в тому, щоб викликати у винуватця неприємні переживання, гіркоту вини й сорому за поганий вчинок, розкаювання і бажання більше не повторювати. У практиці народного виховання найчастіше застосовуються такі види покарань, як зауваження, репліко, осуд. Основне призначення покарання полягає також у тому, щоб застерегти вихованців, зорієнтувати Їх на правильний вчинок. Застосовувати покарання слід помірно, лише в міру необхідності, у розумних межах. Карати має право людина мудра і авторитетна («Краще догано розумного, ніж похвала дурного»). Не можна карати за підозрою чи в пориві різкого збудження й гніву («Злість -- погана порадниця», «Перед тим. як карати, треба полічити до сто»). Справжнє покарання завжди справедливе й сприймається вихованцем як заслужено міра впливу на нього. Воно будить активні роздуми й глибокі переживання з приводу допущеної помилки. Покарання має випливати не з чиїхось примх, а з доброзичливого бажання виправити чиюсь хибну поведінку. Не можна карати працею, образою, лайкою. У мудрого вихователя покарання ніколи не принижує гідності людини, не придушує особистості, а є своєрідною формою поваги до неї. Особливо яскраво це виявляється тоді, коли вихованець відчуває, знає, вірить і ірозуміє, що його карають не з якоїсь помсти, а для того, щоб ^; привчити не піддаватися легким принадам, щоб формувати з нього людину, гідну поваги, сильну духом і характером, вольову і відповідальну, надійну й стійку.

До найвищої кари в практиці народного виховання належить прокляття як крайній метод впливу на особистість. Це різке засудження кого--небудь. що часто свідчить про безповоротний розрив з ним і супроводжується зловісним побажанням, пророцтвом. Прокляття в народній педагогіці є виявленням різкого осуду особливо злісного й непростимого вчинку великого обурення чиєюсь украй негідною поведінкою, глибокої ненависті до когось. Проклинають найчастіше того, хто вчинив злочин перед людством, рідним народом, нацією, родом, сімєю чи дітьми, Україною.

Щодо тілесної кари й залякування, то превалює народна думка про їх шкідливість як учням, так і вчителеві.

Початкова школа лише тоді стане справді національною, коли виховна робота буде пройнята українським духом. Застосування нородно-педагогічних методів -- найкраща цьому запорука.

4. Педагогічна майстерність використання різномоніних методів

виховання учнів початкових класів

Педагогічна майстерність -- це вияв учителем досконалого знання виховної справи, його особлива виховна вмілість, досвідченість, вправність.

Серед тих залежностей, які визначають побудову й вибір методів виховання, на першому місці стоїть їх відповідність ідеалам суспільство і цілям національного виховання.

У своїй практичній діяльності при виборі методів виховання учителі переважно керуються його метою, змістом і призначенням. Виходячи з конкретного педагогічного завдання, вчитель сам вирішує, які методи слід застосовувати. Вмілий, вдалий вибір методів виховання з його високими наслідками -- надзвичайно важливий показник педагогічної майстерності вчителя.

З огляду вияву майстерності у виборі засобів виховання повчальне значення мають положення вітчизняної педагогіки про те, що ніякий засіб педагогічний, навіть загальноприйнятий, яким звичайно у нас вважається і напучення, і пояснення, і бесідо, і суспільний вплив, не може бути визнаний завжди абсолютно корисним. Найкращий засіб у деяких випадках неодмінно буде найгіршим. Візьміть навіть такий засіб, я: іруповий вплив, вплив обєднань на особу. Іноді він буде добрим, іноді поганим. Візьміть індивідуальний вплив, бесіду вихователя віч--на--віч з вихованцем. Іноді це буде корисно, а іноді шкідливо. Ніякий засіб не можна розглядати з поіляду корисності або шкідливості, якщо його брати відокремлено від усієі системи засобів. І, нарешті, ніяка система засобів не може буї й рекомендована як система постійна.

Педагогіка вчить, що добрий наслідок при застосуванні того чи іншого виховного методу може бути тільки в певних умовах, тобто в певному оточенні інших засобів і на певному етапі розвитку. Меюди виховання не допускають стереотипних рішень і новіть вдсілого шаблону виховання. Всі методи виховання повинні засюсовуватися з урахуванням умов, місця, у взаємодії один з одним.

5. Педагогічний досвід учителів початкових класів та його

узагальнення і впровадження.

Педагогічний досвід -- це набутий впродовж тривалої навчальна- виховної діяльності багаж практичних педагогічних знань, умінь і навичок.

Майстром називається такий учитель початкових класів, який не тільки вправно володіє всіма методами навчання й виховання молодших школярів, але й вносить у них щось своє, власне, неординарне.

Досвід учителів початкових класів має свої особливості. Вони зумовлені:

1) психологічними рисами учнів 6--10 років, із якими доводиться працювати вчителеві;

2) змістом і структурою навчальних планів, програм і підручників для 1-3(4) класів; 3) необхідністю зобезпечення наступності між дитячим садком і школою, початковими ї середніми класами;

4) комплексністю функцій учителя -- багатопредметника й класного керівника в особі одного педагога;

5) першощаблевим прилученням дітей до шкільного житгя і навчання;

6) міцністю звязку родинного виховання учнів із шкільним. Звичайно, що досвід учителя сільської початкової школи дещо різниться від досвіду його колеги з міста.

Поруч із вищеназваними спільними ознаками педагогічного досвіду, в діяльності кожного вчителя початкових класів виявляються властиві тільки йому риси ставлення до дітей, навчання і виховання молодших школярів, тобто його власний, оригінальний стиль роботи, його індивідуальний педагогічний почерк. Це зноходиіь вияв у своєрідності комбінацій, прийомів і способів діяльності, які забезпечують найкраще її виконання й усталено хо^октеризують учителя в типових умовах. Тому при узагальненні досвіду вчителів початкових класів беруться до уваги:

а) його особливості в загальних спільних ознаках;

б) умови роботи (школа сільська чи міська, початкова, основна чи середня; окремий клас-комплект чи школа-дитячій садок тощо);

в) вияв індивідуального стилю педагогічної діяльності.

Принципово важливим шляхом удосконалення педагогічної практики і збагачення педагогічної науки є поширення і впровадження досвіду кращих учителів.

Впровадження педагогічного досвіду -- це творче втілення на практиці його центральної ідеї, провідної суті, головних принципів то засобів у їх оригінальному системному поєднанні. Воно виключає копіювання досвіду одного вчителя іншим. Будь-яка копія, хоч і вдала, як відомо, не належить до оригіналу.

Отже, педагогічний досвід треба переймати, але вдумливо, творчо, через застосування його найбільш вартісних ідей. А одне з головних покликань педагогічної науки якраз і полягає в тому, щоб цінний педагогічний досвід науково обгрунтувати .

Передовий педагогічний досвід освоєний тоді, коли він знайшов своє висвітлення в теорії і став доступний усім чи більшості учителям. Саме так виглядає раціональний шлях узагальнення і впровадження досвіду у практику роботи початкової школи. При такому підході практично сторона досвіду тісно переплітається з його теоретичним омисленням та використанням наслідків наукових досліджень. За цих умоо прекрасно гармонізується в навчальне--виховній роботі вчителя науково-педагогічне й творчо--індивідуальне. Однак розвязання названої проблеми виявиться далеко не повним, якщо ми не візьмемо до пильної уваги й неухильного використання ще один педагогічний досвід -- народний. Він нагромаджувався віками й знайшов своє відображення у народній педагогіці.

Впровадження досягнень народної педагогіки у практику, виховання і навчання учнів початкової школи України належить до голосних у діяльності учителя. Воно здійснюється через уроки. позакласну і позашкільну роботу, педагогічну пропаганду етнопедагогічних знань і засобів серед батьків учнів.