Міністерство освіти і науки України
Львівський національний університет імені Івана Франка
Факультет іноземних мов
Кафедра світової літератури
Курсова робота
ОСОБЛИВОСТІ ЖІНОЧОГО СВІТОСПРИЙНЯТТЯ У РОМАНІ
ВІРДЖИНІЇ ВУЛФ «МІСІС ДЕЛОУЕЙ»
студентки ІНА-34
факультет іноземних мов
Білик І.В.
Науковий керівник:
асистент кафедри
світової літератури
к. ф. н. Поліщук Н.Ю.
Львів-2006
Зміст
Вступ
Основна частина
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Модернізм — сумарний термін, що позначає сукупність літературних напрямів та шкіл ХХ століття, яким притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних способів, антиреалістична спрямованість. 1
Модернізм — це мистецтво, що втратило людину, відмовившись від розкриття її характеру і долі в їх умовності конкретно-історичних особливостей соціальної дійсності. 2Відмінні риси модернізму пов’язані з відмовою від соціальної проблематики, національних традицій, від встановлення логічних зв’язків між явищами навколишнього світу.
В англійській літературі модернізм став переважаючим напрямом у 20-х роках. У першому десятиліття лідирувала група письменників, представники якої називали своє мистецтво «сучасним» (modern); звідси і виникають терміни «модернізм» і «модерністи». Всі ці митці шукають різних форм втечі від дійсності та її актуальних питань, замикаються у вузькому світі інтимних переживань, приватних проблем. Для них в тій чи іншій мірі характерним є песимістичний погляд на людину, абсолютизація світу її внутрішнього стану і емоцій. Світосприйняття модерністів спирається на теорії сучасних філософів — ідеалістів і вчення Фрейда. Своїм попередником і вчителем багато з них вважають Лоуренса. Багато спільного також є і в творчості Хакслі — його скепсис і невіра в людину. Але більшість письменників цього напрямку декларують свою увагу до проблем зовнішнього світу і заглиблюються в художнє дослідження та відображення внутрішнього світу окремої особистості.
Найбільш типовим представником англійського модернізму 20-х років і водночас найбільш значним із письменників цього напрямку був Джойс, але його теоретиком виступала Вірджинія Вулф (VirginiaWoolf, 1882-1941), голова «групи Блумсбері» і одна з представників літературної школи, що отримала назву «психологічної».
Творчість Вулф, одного з класиків світової літератури ХХ століття багатогранна: романи, есе, літературна критика, біографії, історико-культурні нариси. Творчим кредо письменниці було подолання умовних меж жанрів і створення нових модифікацій і художніх форм. У цьому змісті Вулф є знаковою фігурою для культури ХХ та ХХІ століть.
В. Вулф об’явила себе противницею реалізму. В ряді літературних статей вона відверто висловлюється проти реалізму та реалістів свого часу. «Вулф звинуватила художників-реалістів у сліпоті по відношенню до „головного“ і „справжнього“ у житті людини і в манері зображати „швидкоплинне“ та „тривіальне“. „Справжнє“ в уявленні Вулф — учениці Бергсона і переконаної ідеалістки — було те, що таїться в глибинах свідомості та підсвідомості людини, „тривіальним“ — суспільні зв’язки і відносини, так як вони не мають „вічної“ цінності». 3
У статті «Сучасна художня проза» Вулф, протиставляючи творчість Уелса, Голсуорсі та інших відомих англійських прозаїків-реалістів творчості «молодих» на чолі з Джойсом, писала: «Всі вони матеріалісти, і тому, що вони переймаються матеріальним життям людей, а не духовним, вони нас не лише розчаровують, але й приводять до висновку, що, чим швидше англійська проза чемно повернеться до них спиною і руше вперед — нехай навіть в пустелю, — тим краще для нашої душі». Матеріалісти неприйнятні для неї тому, що «пишуть про неважливі речі». Вони «витрачають велику майстерність і не менші зусилля на те, щоб передати тривіальне та швидкоплинне як істинне та вічне».
Про ворожість «сучасного» (модерністського) мистецтва творчості критичних реалістів (котрих Вулф називає матеріалістами) письменниця говорила з самого початку 20-х років. Вона закликала митців слова звільнитися від умовностей, яких зазвичай дотримуються романісти, і створити витвір, що розкриває таємниці душі. «Давайте, — писала вона, звертаючись до сучасних авторів, — фіксувати кожен атом в тому порядку, в якому вони виникають в нашій свідомості. Давайте малювати візерунки, які залишають у свідомості навіть мимолітні враження і незначні події, якими б неясними вони не здавались».
Слідуючи своїм естетичним принципам, Вулф відмовилася від характерів у тому розумінні, в якому їх уявляли реалісти. Її книги позбавлені сюжету, навіть якої-небудь інтриги, що зв’язувала б розповідь. Вони розпадаються на окремі виконані в імпресіоністичній манері замальовки внутрішніх станів різних людей, складаються із більш чи менш тривалої передачі потоку їх свідомості.
Варто зауважити, що термін «потік свідомості» вперше був використаний Вулф і письменниками «психологічної школи». Письменниця нанизує ланцюжок тонких емоцій і переживань персонажа, що виникають в той чи інший момент реальності або ж напливають з минулого. Меж часу для Вулф не існує, минуле таке ж реальне для неї, як і сьогодення. За її переконанням, минуле, зберігаючись в пам’яті, продовжує жити разом із сьогоденням, і має однакове право на художнє вираження в потоці свідомості того чи іншого персонажа.
В романах Вулф немає ні зав’язок, ні розв’язок, ні послідовної дії. Головне в них не є відокремленим від другорядного, більше того, другорядне для читача часто є головним для автора. Найменші деталі душевних змін, радісні чи сумні спогади, що виникають в силу несподіваних асоціацій, напливають один на одного, фіксуються, і визначають зміст книги.
У своїй манері, так само як і в літературних поглядах, Вулф багато чим зобов’язана Марселю Прусту. Вона, навіть, наслідувала його керуючись його технікою, що вироблена в книгах циклу «У пошуках втраченого часу». Письменниця намагається відтворити суб’єктивне сприйняття світу за взірцем «незадовільної пам’яті» Пруста, і так само як Пруст, говорить про неповторність кожного суб’єктивного сприйняття. У своєму погляді на світ і окрему особистість Вулф спиралась на ту ж філософію Бергсона, що і Пруст, і поділяла з ним уявлення про силу інтуїції над розумом. Була, проте, суттєва різниця: в той час як Пруст відтворював характери верхівки буржуазно-аристократичного французького суспільства на певному етапі, англійська письменниця обмежувалась зображенням внутрішнього світу своїх персонажів, навмисно не зазначаючи їх соціального статусу. Навколишній світ для героїв Вулф практично не існує. Всі її книги позбавлені логічного зв’язку і послідовності дії.
Вулф постійно говорила про те, що намагається передати життя в процесі його постійного руху, про бажання вловити мінливість і нетривалість людських емоцій.
Час дії у романах Вулф іноді обмежений одним днем («Місіс Делоуей»), іноді декількома роками («На маяк») іноді десятиліттями («Роки»). Але для автора час не має значення. Місце дії також є мало суттєвим: дія може відбуватися в будь-якому місті Англії і, навіть, Західної Європи, як в столиці, так і в провінції. Про те, що місце дії роману «Місіс Делоуей» — Лондон, читач дізнається лише з того, що персонажі чують бій годинника Біг Бена, а потім із вікон бачуть королівський кортеж, що проїжджає повз героїв. Дія роману «Місіс Делоуей» відбувається протягом декількох годин, і значення має не те, що відбувається, а те, що думають і відчувають водночас різні люди. Фіксуються їх різні стани (в термінології Вулф momentsofbeing): відбувається прийом в будинку світської леді (місіс Делоуей); одночасно повертається з Індії чоловік, котрий любив її; в той же час покінчує життя самогубством молодий чоловік, що страждає на невроз, отриманий під час війни.
Актуальність роботи. Жіноча література — це художні твори, створені жінками. Отже, жіноча література вміщає різні за стилем, жанром, ступенем і мірою таланту та впливу на літературний процес тексти, що поєднані за одним чинником — статтю автора. Подібна дефініція поняття «жіноча література» збігається з визначенням терміну «національна література» (ще більш проблемного за визначенням) як література, створена на певній території певною мовою. І так само, як не кожен твір будь-якої національної літератури слугує вираженню національної ідеї чи національного характеру, так і репрезентації жіночої суб’єктивності — не є обов’язковим надзавданням будь-якого тексту в межах жіночої літератури.
Про жіночу літературу Вірджинія Вулф писала: «Твір жінки є завжди жіночим, він не може бути не жіночим, із найкращого боку він є жіночим, тільки проблема полягає у визначенні того, що ми розуміємо під жіночим». 4А саме на визначенні того, що є жіночим, і ґрунтується жіноча проза. Вона — насамперед соціокультурний феномен (а не жанрове визначення), що полягає у створенні жінками-письменницями текстів, які мають на меті передати специфічне жіноче світосприйняття.
Розглядаючи явище «жінка і література», на думку Вірджинії Вулф, мова повинна йти про соціальний стан жінки в «чоловічому» суспільстві.
Письменниця поетично воскресила у своїй книзі «Місіс Делоуей» ідею Будинку, теплого жіночого начала, проте прекрасно усвідомлювала те, що дні Будинку закінчуються, що на зміну феям домашнього вогнища йдуть кутасті емансиповані феміністки. І вже інша, відцентрова сила керує вчинками цих жінок — геть від будинку, у великий світ. Їхній ідеал уже не родина, не діти.
Як діє на свідомість людини убогість? Як впливає на її розвиток статок? Чому одна стать процвітає, а інша злиденна і невпевнена у завтрашньому дні? Чому в одних — традиція, а за іншими — порожнеча, і як це може позначитися на розвитку письменника? — от питання, що задає собі Вірджинія Вулф і намагається на них відповісти.
Гендерна нерівність не дає спокою письменниці. Вірджинія Вулф дійшла висновку, що у літературі переважають книги про жінок, написані чоловіками. В її творчості романи займають особливе місце ще й тому, що в них у найбільш концентрованій формі поставлені питання, що здавалися письменниці важливими і які, здається, не втратили своєї злободенності і сьогодні, — проблеми жіночої долі, осмислені в соціальному і філософському контексті, пошуки жінкою свого місця в родині, суспільстві, проблеми шлюбу, виховання дітей, взаємини з чоловіком, вічного єдиноборства і бажаного, але такого важкого союзу з ним, прагнення самовираження і перешкоди на цьому шляху.
Власне специфічне жіноче сприйняття яскраво виражене у романі Вулф «Місіс Делоуей». Письменниця змінила уявлення сучасників про жінку в літературі, тому вивчення даної теми є актуальним.
Методи дослідження. Для вирішення поставлених проблем окрім аналізу роману «Місіс Делоуей» використовувались дослідження наукових праць.
Творчість Вулф вивчали багато дослідників. У даній роботі були використані праці В. Івашової, Е. Ганієвої, Н. Михальської, У. Аллена, П. Муратова, Д. Жантиєвої, В. Бикова та інших.
Мета роботи — проаналізувати особливості жіночого світосприйняття у романі Вірджинії Вулф «Місіс Делоуей».
Завдання роботи — визначити специфіку жіночого світосприйняття у романі «Місіс Делоуей».
Предмет дослідження — особливості жіночого світосприйняття у романі «Місіс Делоуей». Дана робота складається із вступу, розділу теоретичної частини, висновків і списку використаної літератури.
В основній частині дана характеристика роману «Місіс Делоуей» в контексті художніх особливостей, стилю, аналізуються характери жіночих персонажів, особливості їх світосприйняття. У висновках підводяться підсумки, наведені основні положення та результати курсової роботи.
Основна частина
Експериментальна проза Вірджинії Вулф — частина класичної спадщини літератури ХХ століття. Письменниця, що так багато думала про традиції, сама чимало зробила для створення традиції сучасного психологічного письма. Вона дала письменникам, які йшли слідом за нею, цілий арсенал прийомів, а головне — кути бачення, без яких неможливо уявити зображення психологічного і морального світу людини в європейській прозі ХХ століття.
Творчість Вірджинії Вулф (1882-1941) сприяла розвиткові модерністського роману в Англії в період між двома світовими війнами. Вулф бачила своє завдання у зображенні відчуттів, скороминущих вражень і почуттів, витлумачуючи їх як справжню реальність.
Вірджинія Вулф ввійшла у «велику літературу» завдяки експериментальним романам двадцятих років. Як відомо, творчий експеримент — далеко не завжди синонім літературного успіху. У літературі, як і в мистецтві взагалі, будь-які експерименти можуть бути витлумачені як прикрі зриви смаку і порушення почуття художнього такту і міри. До того ж експериментальні опуси мають дивну властивість раптово старіти, у кращому випадку перетворюватись в експонати літературного музею, що не викликають у нечисленних відвідувачів нічого, крім шанобливої нудьги.--PAGE_BREAK--
Для Вірджинії Вулф мистецтво — це світ емоцій, багатої уяви, нескінченних асоціацій, це вміння тонко передавати миттєве враження і біг часу, нескінченна різноманітність відчуттів. Для Вулф передати реальність — означає зобразити світ почуттів, примусити читача проникнути у настрої героїв. Об’єктивний світ цікавить її лише в тій мірі, в якій він перетинається у свідомості її героїв. Вулф переконана в неможливості пізнання внутрішнього світу людини. Він залишається для неї ірраціональною величиною. Е.М. Форстер дуже точно визначив характер її творчості: «вона ні про що, вона сама — ніщо».
Модерністське осмислення прийомів психологічного аналізу пов’язане з пошуками композиційних форм роману, в основі яких відтворення потоку почуттів героїв, їх переживання, емоції. Звідси — вільна форма внутрішніх монологів. В кожному творі Вулф ставить конкретну задачу-експеримент: передати плин часу, зобразити розвиток почуттів героїв у часі — від дитинства до юності і до старості; показати, на скільки неподібною є реакція різних людей на одну і ту ж подію. Вулф прагне крізь призму одного дня показати все життя героя.
Історія письменницької кар’єри В. Вулф від її перших, традиційних за манерою письма романів «Велика подорож» (1915) і «Ніч і день», до останнього, модерністського «Між актами» (1941), її самогубство — своєрідний літопис розвитку модернізму з його новаціями і художніми завоюваннями, прагненням до синтезу мистецтв і суперечливою діалектикою. 5
У порівнянні з іншими великими письменниками тієї епохи Відродження Вулф і досі не завжди є повністю зрозумілою для нас. Її розуміння суспільства, історії, стану людини обмежене встановленими нею самою рамками. Її не варто обвинувачувати в нерозумінні історії або суспільства — це далеко не так, просто центральна роль соціальних і історичних сил у формуванні нової манери письма і нової словесності викликала у неї сумніви. Зміст її щоденників, історія її життя і трагічної смерті свідчать, що відчуття кризи і граничної напруги, які вона переживала як власний біль, є невід’ємною частиною сучасної словесності. Відмітимо, що, подібно до Клариси Делоуей, вона вірила в метафізику непокори: «Смерть — це непокора. Смерть — це спроба спілкування для тих, хто відчуває неможливість досягти центру, що раз за разом містичним чином вислизає; близькість виявляється віднятою, кожний залишаються наодинці з собою. Смерть — це щось на зразок обійм». 6
У творчості Вірджинії Вулф зійшлося безліч характерних рис цілої літературної епохи, але вона зуміла зберегти свій неповторний голос, а це уже властивість великого письменника. 7
Спроби розкрити душу, уловити її найтонші переливи, таємні муки і метання, усю її приховану від зовнішнього світу життя — от що таке творчість Вірджинії Вулф. У її романі «Місіс Делоуей» описаний лише один літній день червня 1923. у цьому творі є тонко виписаний, акварельно-пейзажний зовнішній фон: дзеркало вітрин, шум вулиці, спів птахів у парку, шум дощу, голосу дітей, але там мало говорять. Більше думають. Ми чуємо внутрішній монолог героїв, занурюємося в їхні спогади, таємні думки і переживання, у їхні суми і сни. Місіс Делоуей, процвітаюча світська дама, нещаслива майже все життя, вона не відбулася як особистість і як мати. В. Вульф показує нам жінку, яка не реалізувала себе у житті. Клариса не кохає чоловіка, з яким одружена, водночас вона розуміє, що почуття Рігарда до неї також вже давно згасли. Як мати, Клариса відчуває, що донька все більше віддаляється від неї. Сім’я Делоуеїв не є такою міцною, якою вона здається іншим — друзям та гостям. Клариса Делоуей усвідомлює це лише в один літній день, спускаючись сходами у Ріджмент парку і зустрівши випадково Пітера Уолша, старого знайомого, неусвідомлену, приховану, задавлену першу любов…
Пітер повернувся в Лондон з Індії. Його уривкові спогади ніби говорять, що в минулому він був людиною дещо інших поглядів як вищий світ. Мабуть, саме за це він був відлучений від Оксфордського університету. Пітер Уолш і зараз іронічно відноситься до світського середовища. Але тепер він важливий чиновник в Індії. Коли і як він порвав зі своїми переконаннями? Це питання залишається без відповіді. Пітер Уолш і Клариса Делоуей в юності кохали один одного, але вона вийшла заміж за іншого, тому що їй здавалося, що кохаючи Пітера, він буде намагатись придушити її особистість. Кохання Пітера ще живе; що ж стосується Клариси, то автор прагне не зачіпати це питання. Вулф залишається вірна своїм принципам — в її романі немає «любовного інтересу, трагічного, комічного».
Виражаючи точку зору автора, місіс Делоуей вважає, що особистість повинна бути відмежована від усього, що може порушити її недоторканість: різні переконання, віра, навіть любов призводять до руйнування людської душі.
А Пітер, що втратив у житті багато чого: улюблену жінку, друзів, ідеали розгублено робить крок назустріч Крарисі. Вона для нього не змінилася, залишилася тою ж, яку він кохав у юності. роман закінчується фразою: "І він побачив її": 8усе обривається на півслові, сон душі скінчений, життя героїв тільки починається й усе ще може бути. 9
Первісний задум лише почасти схожий на те, що нам відомо сьогодні під назвою «Місіс Делоуей». Передбачалося, що в книзі буде шість або сім глав, які описують світське життя Лондона, одним з головних героїв був прем’єр-міністр; сюжетні лінії, як і в остаточному варіанті роману, «сходилися в одну крапку під час прийому в місіс Делоуей». Передбачалося, що книга буде досить життєрадісною — це видно за збереженими нарисами. «Повинно бути цікаво», — писала Вулф у щоденнику. Однак в оповідання впліталися і похмурі ноти. Як пояснювала Вулф у передмові, що публікується в деяких виданнях, головна героїня, Клариса Делоуей, повинна була покінчити із собою або померти під час свого рауту. Потім задум зазнав ряд змін, але деяка одержимість смертю в романі так і залишилася — у книзі з’явився ще один головний герой — контужений під час війни Септімус Уорен Сміт: по ходу роботи передбачалося, що на прийомі повинні оголосити про його смерть. Як і остаточний варіант, проміжний закінчується описом прийому в будинку місіс Делоуей. 10
До кінця 1922 року Вулф продовжувала роботу над книгою, вносячи нові і нові виправлення і докладно коментуючи всі зміни у своєму щоденнику; вона підкреслювала: «Попри все те — чітко вибудована композиція». Новий план спричинив за собою не тільки сюжетні зміни. Ключ до всієї роботи — зауваження письменниці про те, що основний акцент повинен стояти на описі того, що відбувається у свідомості героїв: «Проблема в тім, чи можна висвітлити, що діється у свідомості місіс Делоуей і Скптімуса». Подібно до «Улісса» — і чи не під його впливом? — книга написана як потік свідомості і сприйняття. Як і в Джойса, усі події, що відбуваються в романі, відбуваються в один день — день, коли Клариса Делоуей влаштовує прийоми. Спочатку Вулф хотіла назвати нову річ «Годинник», щоб самим заголовком підкреслити різницю між плином «зовнішнього» і «внутрішнього» часу в романі. Хоча ідея здавалася досить привабливою, книга, проте, писалася важко. «Я понівечила місіс Делоуей, як старий прапор вітром, — говорить Вулф у щоденнику. — Мені потрібно зупинитися; подумати, що ж я хочу розповісти». Коли книга була дописана, Вулф проговорюється: «Це мука… суцільна мука, однак — кінець». 11Безсумнівно, це була робота, пов’язана із зануренням в глибини власної психіки, у таємницю творчості. Робота над книгою підкорялася перепадам настрою самої Вулф — від злетів до відчаю — і вимагала, щоб письменниця сформулювала свій погляд на реальність, мистецтво і життя, що з такою повнотою виразила в критичних роботах. Вулф потрібно було набути впевненості у власному голосі, у чуйності свого сприйняття, у своїй здатності пам’ятати епоху. «У сорок років я починаю осягати закономірності власного мислення», — пише вона в щоденнику.
Вимотуючий процес продовжувався два роки. І що, усе написане — мляве і штучне? «Писати, говорив Достоєвський, треба внутрішнім чуттям — згадує Вулф у щоденнику. — А я? може, я лише нанизую слова, тому що люблю їх? Чи вийшли герої книжки живими, чи було в неї те, що сама вона називала „даром реальності“? „Люди подібні до Арнольда Беннета говорять, що я не змогла оживити (або не оживила) героїв “Кімнати Джейкоба», — міркує Вулф. — Я позбавляю образів, почасти навмисно, не довіряючи реальності — її убогості". 12Це питання про реальність, про те, чи додає вона реальності додаткові виміри або ж фальсифікує її, було невідступне. Вона не довіряла матеріалізму й особливо — псевдореалізму Арнольда Беннета. На цей рід реалізму вона накинулася в есе «Містер Беннет і місіс Браун», написаному під час роботи над «Місіс Делоуей» і надрукованому в 1924 році. То було зречення від едвардіанського роману й особливо від натуралізму Беннета; саме це есе провело існуючий і донині поділ між масовою літературою і «літературою для естетів». Реальність — це не віра у факти, як думають багато романістів; це віра в естетику і метафізику. А новий спосіб письма — роман, здатний передати цю реальність, — завдання, яке Вулф намагалася вирішити в «Місіс Делоуей». Як помітила вона сама, книга вартувала "…диявольської боротьби. План її вислизає, але це майстерна побудова. Мені весь час доводиться вивертати себе навиворіт, щоби бути гідною тексту". Через рік, у жовтні 1923-го, вона запише: «Мені довелося цілий рік брести наосліп, щоб намацати той спосіб зображення, що я називаю „тунелем“, коли можна в міру необхідності вставляти цілі шматки, пов’язані з минулим героїв…»13А цикл творчої лихоманки, творчої кризи, депресії продовжувався ще цілий рік, до жовтня 1924-го.
Лондон і Блумсбері, життя суспільства і внутрішнє життя душі, ритм творчих злетів і внутрішньої зосередженості — і очищений від усяких домішок досвід відчаю — усе це ввійшло до роману «Місіс Делоуей». Це книга про Лондон, про велике місто імперії, яким він зберігся після війни. Можливо, дечим цей роман зобов’язаний Конраду, яким Вулф так захоплювалася, його «Секретному агентові», адже «Місіс Делоуей» — книга про два взаємозалежні міста: світський Лондон Клариси й інший Лондон — місто, що «безповоротно поглинуло безліч молодих людей на прізвище Сміт». 14
Головний предмет роману — характер і особистість Клариси Делоуей. Героїня постає перед нами у метушливій підготовці до прийому, у спілкуванні з друзями і рідними і, нарешті, в ролі господині світського прийому. Постає у множині граней свого внутрішнього світу, у сприйнятті чоловіка, дочки, прислуги, у внутрішніх монологах, спогадах. Між першою фразою роману («Місіс Делоуей сказала, що купить квіти сама») і останньою («Це Клариса, — подумав він про себе») вмістився шлях героїні від «місіс Делоуей» до «Клариси», тобто самої себе. Цей день став днем самопізнання. Те, що суть характерів розкривається у поліфонії голосів, співставленні точок зору є типовим для жанрово-стилістичної структури сучасної психологічної прози. Своєрідність стилю Вулф — в ритмі і характері мислення, в точності психологічних деталей. Вона приділяє велику увагу дрібницям побуту. Можна цілком впевнено сказати, що Вулф є близькою до Пруста: у романі одним з основних прийомів є асоціативний потік. Вона побудувала інший спосіб оповіді, що є типово жіночим — розповідь фрагментарна, думки розірвані, оповідь скаче.
Щодо місіс Делоуей, її життя — це щось подібне до обряду. Коли вона повертається додому, то стає героїнею, що повернулася з далеких мандрівок, героїнею, гідною поклоніння і трепету. Покоївка приймає в місіс Делоуей парасольку і «тримає її, як священну зброю богині, яка тільки що принесла тій славу на бойовищі, а тепер — недбало передана служниці, щоб та поставила її на стійку для парасолі». 15Вірджинія Вулф вибудувала типово жіночий образ: Клариса іде купити квіти. Готується до прийому, в цей час всі її думки про свої спогади, почуття, стосунки з чоловіком і дочкою, вона думає про свій дім. Нехай життя відбулося не так як хотілося, все ж таки, це її особистий світ, який належить лише їй.
У той же час оповідання «відволікається» від безпосередніх подій. Особлива роль у романі належить годинникам, зокрема головному годиннику Лондона — Біг Бену, що асоціюється з будинком парламенту, владою; бронзовий гул Біг Бена відзначає щогодини з тих сімнадцяти, протягом яких відбувається дія роману. Удари курантів визначають саме структуру книги. так, годинник над містом допомагає з’єднати свідомість героїв, що рухаються в єдиному часі, який то розводить їх у просторі, то зводить разом. Але є ще простір внутрішнього часу героїв, де сьогодення подібне ріці, що впадає в океан минулого. Часом це хаотичні фрагменти образів, спогадів і пророцтв, що обтяжують свідомість Септімуса Сміта і штовхають його до самогубства, але часто це фрагменти, пов’язані з просвітленням, одкровенням, частина «світлого німба» життя, як тоді, коли Клариса згадує про поцілунок, що вона одержала від Салі Сетон, — у ту мить вона почувала себе «як полум’я, що блакитним ірисом постає над сірником; внутрішній зміст був майже ясний». 16Для Клариси ця фрагментарність одночасно і знак хаосу, і знак якогось іншого порядку; буття в її свідомості дробиться, щоб відразу зібратися воєдино — це частина ритму, заданого світобудові споконвічно. А для самої Вірджинії Вулф така фрагментарність — частина методів побудови «тунелю в минуле», методу, що лежить в основі роману.
Щодо Салі Сетон, то вона колись була для Клариси втіленням непокори, протиріччя і абсолютного вільнодумства. А тепер місіс Делоуей дізнається, що Салі одружена і виховує дітей. Це змушує Кларису задуматись над тим, що трапилося в житті Салі Сетон, що вона пішла на компроміс сама з собою.
У Клариси Делоуей мало спільного з традиційною романтичною героїнею. Їй п’ятдесят два роки, вона тільки що перехворіла тяжким грипом, від якого дотепер не одужала. Її переслідує почуття емоційної спустошеності і відчуття, що життя убожіє. Але вона зразкова господиня, часточка соціальної верхівки Англії, дружина важливого політика, члена парламенту від консервативної партії, і в неї багато світських обов’язків, що їй не цікаві і тяжкі. Що ж, світське життя для того і існує, щоб додати зміст існуванню; і Клариса «у свою чергу намагається зігрівати і світити; вона влаштовувала прийом». 17Весь роман — оповідь про її здатність «зігрівати і світити». Кларисі даний дар "інстинктивно осягати людей… Їй досить було уперше опинитися з кимось в одному просторі — і вона була готова наїжитися або замуркотати. Як кішка". 18Цей дар робить її уразливою, їй часто хочеться від усіх сховатися, як і відбувається під час її прийому. Пітер Уолш, який тридцять років тому хотів з нею одружитися й знову з’явився в її будинку, знає цю її рису дуже давно: "Ідеальна господиня, кликав він її (вона ж ридала через це в спальні), у неї задатки ідеальної господині, сказав він". 19Власне, одна з історій, що розгортаються в книзі, — історія відкриття (скоріше навіть — пригадування) Пітером Уолшем всеоб’єднучої цілісності Клариси, коли він блукав Лондоном. Під час прийому він почуває наснагу, екстаз і намагається зрозуміти, що тому причиною: продолжение
--PAGE_BREAK--
Це Клариса, — сказав він.
І тут він побачив її. 20
Один проникливий критик розглянув у романі Вірджинії Вулф зачарованість «метафізичною господинею», жінкою, що наділена даром не тільки влаштовувати прийоми, але й очищати зв’язки між домашніми і зв’язки між людьми в суспільстві, виявляти в них зміст буття, здатність очищати, перетворюючи це в центр свого існування.
Функція Клариси Делоуей у романі полягає в тім, щоб зібрати ці сили життя навколо себе, і прийом, що влаштовується нею, — природний прояв цього її прагнення.
Але не можна забувати, що прийом «зім’ятий» звісткою про смерть, а її почуття повноти життя так і залишається нереалізованим. Протягом усього роману її долають сумні думки про те, що вибір, пропонований їй життям, стає усе більш убогий і що в глибині душі вона холодна і безстатева. Вона знову і знову повертається до моменту, коли їй довелося вибирати між Пітером Уолшем і Річардом Делоуеєм і її охоплює відчуття порожнечі. Вона спить одна у верхній кімнаті, її мучить безсоння. Туго натягнуті простирадла нагадують їй про безплідність і смерть. Всі і усе виявляються пов’язані з почуттям утраченої повноти, занадто багато відносин з людьми — з тією ж Салі Сетон, у яку вона була майже закохана, — скінчилися нічим. Якщо вона і могла змінити своє життя, то все це вже в минулому, їй залишилася лише роль жінки містера Делоуея, людини зі світу влади. Ритм свідомості Клариси передається іншим героям: Пітеру Уолшу, Септімусу Сміту. Він охоплює місто, вбирає в себе юрбу, людей на вулицях, няньок, що гуляють з дітьми в парку і спостерігають помпезні спектаклі або політ літачка, що виводить в повітрі якесь повідомлення, яке так і залишається незрозумілим.
Метод розповіді через свідомість персонажа. Яким користується Вулф, почасти йде від Джойса, однак її письмо переслідує інші цілі. У ритмі свідомості своїх героїв Вулф бачить відображення власної естетичної свідомості — це не тільки оповідна структура розповіді, але і сама його тканина, його основні образи і символи: квіти, перочинний ніж Пітера, бій годинника, лиховісні простирадла в спальні Клариси. У цьому одна з особливостей «Місіс Делоуей», що і робить роман Вулф модерністичним твором. 21
Плідна енергія жіночності, із усіма її трансцендентними конотаціями, проступає в місіс Делоуей не настільки явно, але ці мотиви — істотна частина авторського задуму. Багато в чому це пов’язано з міркуваннями Вулф про «жіночий модернізм». Але це також і особливість, властива самому стилеві письменниці: Вулф «зрушує» прозу убік поезії, що додає її текстам явно вираженої ліричності.
Вулф заглиблює прустівський асоціативний потік, намагаючись відобразити самий процес мислення персонажів роману, відтворити всі їх швидкоплинні відчуття і думки. Це як би розмова душі з самою собою, «звіт відчуттів» (дефінція Н.В. Гоголя). Про роман «Місіс Делоуей» сама письменниця говорила: «Я взялася за цю книгу, сподіваючись, що зможу виразити в ній своє ставлення до творчості. Треба писати з самих глибин відчуття».
Змістова канва «Місіс Делоуей» спочатку представляється мізерною: описується всього один день червня 1923 року в житті двох головних героїв — світської лондонської леді Клариси Делоуей, що вирушає рано-вранці купити квіти для свого прийому; в той самий час на вулиці з’являється скромний клерк Септімус Сміт. Після контузії на фронті він перебуває у стані важкої депресії, іноді його переслідують галюцинації. Образ Септімуса Сміта, який належав до «втраченого покоління», виведений автором не для того, щоб розкрити типові риси людей, які після страшних випробувань війни побачили буржуазну Англію в новому світлі і засудили її. Вулф дає зрозуміти, що у божевіллі Сміта і заключається її протест проти жорсткої дійсності. Автор описує смерть Сміта як можливий єдиний для нього вихід. Самогубство показано як засіб звільнення від життя. Септімус Сміт постає в романі свого роду двійником Клариси Делоуей. Як і вона, Сміт боїться життя. Сприймаючи його смерть як виклик дійсності, вона рада, що Сміт покінчив життя самогубством. Клариса відчуває свою спорідненість із Септімусом. Самогубство її двійника, ніби, дає Кларисі внутрішню свободу, наштовхує на думку про можливість залишити цей світ.
В романі два протилежні типи особистості: екстравертований Септімус Сміт веде до відчуження героя від себе самого. Для інтравертованої Клариси Делоуей характерна фіксація інтересів на явищах власного внутрішнього світу, схильність до самоаналізу.
Клариса, готуючись до вечора, думає про минуле, перш за все про Пітера, якого вона відкинула з презирством багато років тому, вийшовши заміж за Річарда Делоуея. Цікавий штрих: сам же Річард не раз поривався сказати Кларисі, що любить її, але оскільки дуже довго цього не говорив, він не наважувався на подібну розмову. Історія повторюється і того ж вечора. Пітер не може відмовити собі прийти до Клариси. Він, як метелик, летить на полум’я. прийом закінчується, гості розходяться. Клариса наближається до Пітера, який хвилюється, але багато пристрасних слів сказано мовчки, та жодне вголос. Колись Клариса прийняла кардинальне рішення — забезпечити своє матеріальне становище. Тому вона відкинула Пітера і вийшла заміж за Річарда. Вчинити за покликом серця означало б приректи себе на безгрішшя, хоча життя з Пітером малювалося їй романтичним і змістовним, що забезпечило б справжнє інтимне зближення. Вона жила протягом років як би із стрілою в грудях. Її вибір Річарда в контексті роману сприймається як потреба в особистому відгородженому інтелектуально-соційному просторі. «Кімната» — ключове слово у творах Вулф. Для Клариси кімната — це особиста захисна шкаралупа. У неї завжди було відчуття, що «дуже небезпечно жити навіть один день». Світ за межами її «кімнати» приносить дезорієнтацію. Це відчуття впливає на характер оповіді в романі. Позначилося і відлуння війни — психологічний фон твору.
«Кімната» і квіти. Героїня входить до квіткового магазину, і ця подія виростає прямо-таки в якийсь екстремальний момент, оскільки з погляду «кімнатної» психології, вона, з одного боку, входить на «ворожу територію», з іншого, — знаходячись в оазисі кольорів, вступає в межі альтернативної гавані. Але і серед ірисів і троянд, Клариса все ж таки відчуває присутність ззовні небезпечного світу. Нехай Річард набрид їй. Але він — основа її шкаралупи, її «кімнати», її будинку, життя, миру і спокою, які вона неначе знайшла.
Для Вулф «кімната» — це ще й ідеал особистої самотності жінки (privacy), її незалежності. Для героїні, не дивлячись на те, що вона заміжня жінка і мати, «кімната» — синонім збереження своєї невинності, чистоти — Кларісс в перекладі означає «чиста». Тілесна незалежність проходить через все її заміжнє життя, а її титул «місіс Делоуей» — це фігуральна «коробка», в якій міститься особиста індивідуальність Клариси. Цей титул, це ім’я — теж шкаралупа. Вибір назви роману відкриває центральну ідею і тему. 22
Квіти — глибока метафора твору. Багато що в ньому виражається через образ кольорів. Квіти — це і сфера відчутної комунікації, і джерело інформації. Молода жінка, яку Пітер зустрічає на вулиці, одягнена в квіткове плаття з прикріпленими до нього живими квітами. Вона перетинала Трафальгарську площу, а червона гвоздика горіла в її очах і робила її губи червоними. Про що подумав Пітер? Ось його внутрішній монолог: «Ці квіткові деталі указують на те, що вона незаміжня; її не спокушають, як Кларису, життєві блага; хоча вона не багата, як Клариса». 23
Сади — теж метафора. Вони — результат гібридизації двох мотивів — відгородженого саду і цнотливості природно-просторової території. До кінця роману два сади втілюють два жіночі характери — Клариси і Салі. Квіти — свого роду статус характерів роману. В саду Бортон, де біля фонтану відбувається освідчення Пітера у коханні до Клариси, Клариса бачить, як Салі зриває головки квітів. Вона думає: значить, вона зла, якщо так поводиться з квітами. 24
Для Клариси квіти — це психологічне очищення і піднесення. Вона намагається знайти гармонію квітів і людей. Цей упертий взаємозв’язок головної героїні з квітами переростає в романі в лейтмотив, в ідейний та емоційний фон. Це момент постійно характеристики дійових осіб, переживань і ситуацій.
Із публікацією «Місіс Делоуей» і наступних романів Вірджинія Вулф здобула репутацію чи не найбільш яскравого модерністського прозаїка в англійській літературі. З цією роллю було пов’язане і захоплене визнання, і загострене неприйняття зробленого письменницею. Вулф стала автором, якого найчастіше порівнюють з Марселем Прустом, Томасом Маном, Вільямом Фолкнером; для багатьох сучасників вона була втіленням абсолютного експерименту, з яким вони готові були примиритися.
У жодному з попередніх здобутків Вулф сила емоційного сприйняття «переливів реальності» і майстерність їхньої передачі не досягали таких висот, як у «Місіс Делоуей». У зв’язку з цим романом Вулф писала в щоденнику: «Я хочу показати життя і смерть, розум і божевілля, я хочу покритикувати соціальну систему і показати її в дії… Я думаю, що це найбільш задовільний з моїх романів». 25
Подібна самооцінка є великою рідкістю для Вірджинії Вулф. До своїх творів вона завжди була налаштована критично, мучилася від непевності у своїх силах, страждала від думок про те, що бажані цілі виявилися недосягнутими. Це не раз приводило до нервових зривів, а часом і до глибокої депресії.
Висновки
В даній роботі була поставлена мета — проаналізувати особливості жіночого світосприйняття в романі Вірджинії Вулф «Місіс Делоуей».
Для досягнення цієї мети вирішувались такі завдання: визначити специфіку жіночого світосприйняття у романі «Місіс Делоуей».
В результаті роботи можемо зробити наступні висновки.
Для нас Вірджинія Вулф — письменниця, що працювала в 20-і та 30-і роки ХХ століття, і її головні романи: «Місіс Делоуей» (1925), «На маяк» (1927), «Орландо» (1928) і «Хвилі» (1931) — зіграли немало важливу роль в історії англійської модерністської прози. Усі ці книги, кожна на свій лад, зачіпають і досліджують подібні проблеми: проблему переваги етичного, проблему сприйняття і проблему емоційних станів, коли психічне та естетичне переплетені вже тому, що саме сучасне життя, життя без Бога, будується як твір мистецтва і таємниця реальності захована від дозвільного погляду. Романи Вулф були покликані стати тому доказом. Вони краще, що вийшли з-під її пера, але на той час, коли письменниця за них прийнялася, вона вже давно була автором з цілком устояною репутацією. Кар’єра Вулф, так само як її «літературні редакції» і відношення до сучасної, тобто модерністської, прози — усе це, по великому рахунку, сформувалося задовго до початку Першої світової війни. Вона обрала той же шлях, що і батько, Леслі Стівен — ставши дуже впливовим критиком кінці ХІХ століття.
Надзвичайна широта її творчості — досягнення зв’язані не тільки з дев’ятьма її романами, але і з творчістю в цілому. Включаючи її феміністські есе, критику, біографію Роджера Фрая, статті, що публікувалися в періодиці, щоденники і листи, велика частина яких була надрукована лише після її смерті, — усе це змушує бачити в ній, усупереч давнім обвинуваченням у вузькості поглядів, центральну фігуру тієї епохи, що визначила весь діапазон інтелектуальних пошуків письменниці і сформувала сучасні уявлення про мистецтво. Скептичне відношення до реалізму, сучасна словесність і фемінізм кидають новий відсвіт на її творчість, вимагаючи нового осмислення її спадщини.
Проблеми жіночої долі посідають у романах Вулф вадливе місце. Це ті проблеми, які хвилювали саму письменницю — жінка в родині та поза нею.
У ритмі свідомості своїх героїв Вулф бачить відображення власної естетичної свідомості — це не тільки оповідальна структура розповіді, але і сама його тканина, його основні образи і символи.
Надзвичайно значущий в своїй індивідуальній специфічності, в жанрових і стильових відносинах, роман «Місіс Делоуей» важко піддається аналізу, як його форма (стиль, жанр, композиція, художня мова, ритм), так особливо і його зміст (тема, фабула, конфлікт, характери і обставини, художня ідея, тенденція). Зрозуміло, це наслідок того, що письменницю цікавить не реальний світ, а лише його відбиток у свідомості і підсвідомості. Відмовляючись від реального життя з його проблемами, вона йде в світ переживань і відчуттів, багатих асоціацій і мінливих відчуттів, в світ «уявного життя». Вона спонукає читача проникнути у внутрішній світ героя, а не вивчати причини, що збудили в ньому певні відчуття.
В романі «Місіс Делоуей» Вулф ставить собі за мету крізь призму подій одного дня відтворити все життя своєї героїні місіс Делоуей і тих людей, долі яких так чи інакше з нею пов’язані. Через події одного дня відтворюється минуле кожного з героїв. Червневим ранком місіс Делоуей відправляється купити квіти для свого прийому. З цього моменту ми вливаємось у потік часу, який розбитий на окремі відрізки ударами годинника на вежі Біг Бен. Поступово вимальовуються контури життя героїні; вони виникають із потоку її спогадів, із розмов з людьми. Паралельно розвиваються долі людей, яких місіс Делоуей не знає, але життя яких протікає поруч із її життям, тут, в Лондоні. У романі поданий немовби поперечний розріз одного дня у Вест-Енді.
Роман Вірджинії Вулф насичений проблемами часу — соціальними, моральними, навіть політичними. Але жанрова специфіка «Місіс Делоуей» як психологічного роману виділяє серед всіх аспектів життя проблему духовного стану суспільства.
Список використаної літератури
Вірджинія Вулф. Вибрані твори. — К.: Фоліо, 2005. — 480с.
Вирджиния Вулф. Эссе. — М., 2002. — 32с.
Вірджинія Вулф. Власний простір. — 24с.
Аллен У. Традиция и мечта. — М., 1970. — 90с.
Аникин Б., Михальская Н. История английской литературы. — М., 1997. — 391с. продолжение
--PAGE_BREAK--
Берковский Н.Я. Статьи и лекции по зарубежной литературе. СПб, 2002. — 480с.
Быкова Н.Я. Хрестоматия по зарубежной литературе. — М., 1997. — 640с.
Ганиева Е. Вступительная статья // Вулф Вирджиния. Избранное. — М.: Художественная литература, 1989. — 3-22с.
Зарубежная литература ХХ века // под ред. Андреева Д.Г. Английский роман ХХ века, 1918-1939. — М., 1965 — 410 с.
Ивашева.В. Литература Великобритании ХХ в. — М., 1984. — 59с.
Михальская Н.П. Вулф Вирджиния // Зарубежные писатели, библиографический словарь, ч.І. — М.: Просвещение, 1997. — 147-151с.
MaccarthyD. Phantasmagoria// SundayJites, 1928. October14. — 7р.
V. Woolf. A Writters Diary, p.72.
polysphere. freenet. Kg/no1/PSF1A14/htm
www.library. bu/shpargalka/belarus/biography/001/bgr-003. htm