Міністерство освіти та науки України
Дніпродзержинський державний технічний університет
Факультет соціології та філології
Кафедра перекладу
Курсова робота з історії зарубіжної літератури на тему:
«Монолог і його функції в трагедії В. Шекспіра « Гамлет, принц Датський»
Виконавець:
Студентка групи ПР-09-1д Титар К.А.
Керівник: к.ф.н., доцент Воронова З.Ю.
Дніпродзержинськ 2010
Зміст
Вступ
Розділ 1. Відродження як явище в світовій культурі та його відображення в літературному процесі Англії
1.1 Ренесанс як духовний, світоглядний, культурний переворот
1.2 Загальна характеристика англійського Відродження, його визначні творці
1.3 Шекспірівський театр як енциклопедія людських характерів, почуттів і пристрастей
Розділ 2. Монолог і його функції в трагедії В. Шекспіра « Гамлет, принц Датський»
2.1 Художні особливості трагедії В. Шекспіра «Гамлет, принц Датський» та загальна характеристика монологу як драматичного прийому
2.2 Сутність духовних шукань героїв трагедії крізь призму їх монологів
Висновки
Список використаних джерел та літератури
Анотація
Реферат
Додатки
Вступ
Чудовий англійський драматург Вільям Шекспір є одним з найбільших художніх геніїв англійської та світової літератури. Шекспірові випало жити в чудовий час. Він був сучасником великої епохи в історії людства, що дістала назву Відродження. Спираючись на античне гуманістичне розуміння людини та християнське людинолюбство, виходячи із захоплення людиною, її красою та здібностями, вірячи в здатність людини до безмежного духовного збагачення та вдосконалення, доба Відродження прославляла людину як найдосконаліший витвір Господа і природи, утверджувала її право на земне щастя й радощі, право вільно досліджувати світ, природу і розкривати їх таємниці, щоб оволодіти ними, право на вільну думку та пошук у всіх сферах людського життя. Чи не найкраще висловив цей захват людиною англійський поет Вільям Шекспір у драмі «Гамлет»: «Що за майстерний витвір чоловік! Що за шляхетний розум! Який безмежний хистом! Як вражає і дивує доцільністю постаті й рухів! Дією подібний до ангела! Тямою до божества! Окраса всесвіту! Найдовершеніше з усіх створінь!»
В історії мистецтва немає іншого прикладу такої стійкої і тривалої популярності п’єси, ніж популярність шекспірівського «Гамлета, принца Датського». Понад чотириста років ця трагедія ставиться на сценах театрів усього світу. І кожне покоління, люди різних національностей шукають у ній відповіді на питання, що їх турбують. Секрет такого постійного інтересу до трагедії — у філософській глибині і гуманістичній насназі цього твору, в майстерності Шекспіра-драматурга, який втілив загальнолюдські проблеми в художні образи. Ця трагедія є дуже багатогранною. Кожний бачить у ній своє: чи захоплюючу історію давнини, чи трагічну розповідь про кохання, чи драму помсти, чи філософську трагедію. І кожен по-своєму має рацію, тому що геній Шекспіра настільки всеосяжний, що умістив у собі весь світ, усі його пристрасті, почуття, поривання, і саме тому його п’єсу неможливо тлумачити однозначно.
Значне місце в трагедії Гамлет займають монологи. Їх виголошують герої в найбільш драматичні моменти трагедії. Вибір теми курсової роботи вмотивований тим, щоб зрозуміти роль монологів у трагедії В. Шекспіра «Гамлет, принц Датський».
Актуальність дослідження
Трагедія «Гамлет», особливо образ її головного героя, приваблювала митців різних епох і країн. Шекспір чи не вперше у світовій літературі зобразив свого героя внутрішньо роздвоєним, його характер – суперечливим, а вчинки – неоднозначними. Саме це викликало велику увагу до твору. Трагедію «Гамлет» досліджувало багато вітчизняних та зарубіжних вчених: О. Анікст, В. Бєлінський, Е.Берджес, Г. Брандес, Л. Виготський, С. Маршак, М. Урнов, І. Франко, А. Магаліф [4, 6, 11, 13, 15, 20, 25, 32, 34]. Зокрема О. Анікст досліджував діалектику образу головного героя трагедії Гамлета, Л. Виготський аналізував проблем його характеру я з психологічного погляду[15, ст. 205-254], А. Магаліф робив пантографічний портрет особистості героя [34]. Але під час підбору літератури для курсової роботи виявилось, що джерел, присвачених дослідженню функцій монологів к трагедії дуже мало. Цей аспект у контексті загального аналізу твору більш менш детально розглядали О. Анікст та В. Бєлінський [4, 6]. Тому актуальність курсової роботи полягає у детальномк дослідженні ролі монологів у трагедії В. Шекспіра «Гамлет, принц Датський».
Мета дослідження
Зрозуміти філософію та зміст головного конфлікту трагедії через з’ясування функцій монологів у ньому.
Завдання дослідження
Для досягнення мети перед нами були поставлені такі завдання:
Розглянути соціокультурні особливості епохи, відображеної у трагедії В. Шекспіра «Гамлет, принц Датський».
Дослідити творчість В. Шекспіра щоб краще осягнути ідейну направленість його трагедії «Гамлет, принц Датський».
Проаналізувати відомості з теорії літератури, щоб зрозуміти жанрову специфіку твору.
Дійти власного висновку про функції монологів у трагедії «Гамлет».
Об’єктом дослідження гуманістична наснага та філософський зміст головного конфлікту трагедії В. Шекспіра «Гамлет, принц Датський», проблема морального вибору і вчинку головних героїв.
Предметом дослідження є монолог і його функції в трагедії В. Шекспіра «Гамлет, принц Данський».
Методи дослідження
Написання курсової роботи відбувалося за допомогою бібліографічного, історичного методів та методу зіставлення та порівняльного аналізу. Бібліографічний включає опрацювання періодичних видань та праць вітчизняних та зарубіжних дослідників трагедії В. Шекспіра «Гамлет, принц Датський». Історичний метод був застосований через те, що неможливо досліджувати будь-який твір, не маючи уявлення про час його написання. Порівняння проводилося шляхом зіставлення героїв даної між собою на основі подібності чи відмінності світоглядів.
Основний зміст та наукова новизна роботи
Дослідження монологу та його функцій у трагедії В. Шекспіра «Гамлет, принц Данський» розкриває художні особливості монологу як драматичного прийому та його функції у даній трагедії. Наукова новизна полягає у тому, що робиться спроба зрозуміти сутність духовних шукань героїв через аналіз їх монологів.
Практична цінність дослідження
Курсова робота представляє практичну цінність для вивчення курсу «Історія зарубіжної літератури» студентам філологічних факультетів університетів, а також студентам спеціальності «Переклад».
Структура роботи зумовлена її метою та завданнями. Курсова робота (повний обсяг 50 сторінок) складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків.
Розділ 1. Відродження як явище в світовій культурі та його відображення в літературному процесі Англії
1.1 Ренесанс як духовний, світоглядний, культурний переворот
З історичним періодом пізнього середньовіччя співпадає особливій період в історії європейського духовного життя та культури, який дістав назву доби Відродження. «Ця доба належить до тих корінних зламів в історії людства, які обумовлюють рішучі зміни в усіх сферах життя. Таким був світоглядний злам середини І століття після Різдва Христова: вчення Ісуса Христа заклало підвалини якісно нового, християнського світогляду і християнської моралі, які, завоювавши в Римській імперії велику популярність у різних верстах населення, стали ідеологічною основою феодального суспільства та середньовічного світогляду і побудованої на ньому середньовічної культури і, зокрема, літератури»1[9, ст. 2].
Таким корінним зламом була і доба Відродження. Вона виробила новий – гуманістичний, тобто людинолюбний світогляд, який вступив у боротьбу з феодалізмом та середньовічним геоцентричним світоглядом, тобто таким, у якого все було звернено до Бога. Новий світогляд дістав назву антропоцентричного, у якому вся увага була зосереджена на людині.
Гуманісти Ренесансу вірили у безмежні здібності людини, плекали ідеали її гармонійного і всебічного розвитку, відкривали її багатство духу, закликали людину до вдосконалення, людяності та добра, до творчої діяльності та земного щастя. Проголосивши людину вільною, бо волю їй дав сам Господь, гуманісти боролися з усім, що цю волю обмежувало, за її політичне і духовне розкріпачення, за рівність людей у суспільстві. Вони відкидали середньовічне розуміння людини як «упослідженої та немічної істоти, що у прасі народилася та в прах буде перетворена, яка повинна зректися земних благ, уповаючи на небесні, та жити як аскет, задовольняючись найскромнішим, бо це суперечить біблійному розумінню людини» [9, ст. 2].
У науці довгий час існувала тенденція розглядати культуру Відродження як вираз раньобуржуазної ідеології, тобто пов'язувати її з виникненням капіталістичних відносин і тим самим бачити в ній безумовний і чи не єдиний витік Нового часу. Г.К. Косіков зауважив, що така концепція, наштовхується на відчутний «опір матеріалу». Він приводить приклад того, що якщо в Англії, процес капіталізації господарства розвивався досить інтенсивно і послідовно, що вже в середині XVII ст. призвело до буржуазної революції, то цього не можна сказати ні про Францію, ні про Німеччину, ні про Іспанію [2, ст. 17]. А між тим у всіх цих країнах ренесансний гуманізм отримав досить яскраве втілення.--PAGE_BREAK--
Розвиток матеріальної і розумової культури кінця XV і початку XVI ст., а в Італії і раніше, отримало назву Відродження. Цей період отримав таку назву тому, що конкретно-історично цей розвиток був пов'язаний з двома фактами: підвищеним інтересом до античної культури і прагненням до її відродження і з появою таких знань і розумових течій, які не вкладалися в філософсько-богословську систему середньовічної церкви.
Як пише Г.К. Косіков, культура Відродження не була принципово новим явищем у світовій культурі, а була закономірним породженням середньовічної цивілізації. Її коріння не стільки у формуванні буржуазних відносин, скільки у розвитку світських тенденцій у культурі феодального суспільства – тенденцій, які виникли ще в XI-XII століттях, коли в результаті процесу розумової диференціації світська культура почала відокремлюватися від церковної [2, ст. 17].
Швидкий та впевнений розвиток середньовічної світської культури багато в чому був можливим тому, що він спирався на солідну наукову, філософську та літературну традицію античності. Однак Середньовіччя засвоює з античності лише те, що могло бути безпосередньо пристосоване до його богословської моралі.
Відродження почалося тоді, коли з’явились люди, їх називали гуманістами, які зосередили увагу не скільки на питані віри, скільки на вченні античних письменників та мислителів, в основі якого був намір розширити розумовий кругозір та встановити об’єктивний підхід до навколишньої дійсності. Вони відроджували античний ідеал людини, розуміння краси як гармонії і міри, реалістичну мову пластичних видів мистецтва. Але античність була використана гуманістами перш за все як «ґрунт для затвердження нових ідей та нових культурних тенденцій, які органічно зросли з суспільної практики передових людей тієї епохи» [1, ст. 141]
Гуманістами в епоху Відродження спочатку називали вчених та викладачів, які присвячували себе не тільки питанням богослов’я і навіть не природничим наукам, в гуманітарним знанням, які розглядали духовну культуру людини. Вони вивчали граматику, риторику, історію, поезію і поетику, моральну філософію тощо, і спиралися на античні авторитети.
Для гуманістів людина – це центр світобудови. Здібності, якими природа наділила людину, треба розвивати та використовувати на ділі. Ідеалом гуманістів була всебічно розвинута людина, здатна до роздумів і практичної діяльності. Прихильники нового світогляду, зломивши стару мораль покірності існуючим порядкам, відкидали будь-яку обмеженість діяльності людини. У творах гуманістів присутня головна ідея про те, що людина творець своєї долі і себе самого, як, наприклад, у творі Піко делла Мірандола «Про гідність людини». На думку гуманістів, людина володіє свободою дій і сама управляє своєю долею.
Що стосується віри, то гуманісти не заперечували як таку. Але вони не сприймали християнську ідею зречення земних благ, а стверджували, що життя дано людині для того, щоб у повній мірі реалізувати себе. Завдяки гуманістам в духовну культуру приходять свобода суджень, незалежність по відношенню до авторитетам, сміливий критичний дух.
У розвитку культури Відродження розрізняють наступні етапи: Раннє Відродження, представниками якого були Петрарка, Боккаччо, Донателло, Боттічеллі, Джотто і інші; Високе Відродження, представлене Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаелем, Франсуа Рабле, і Пізнє Відродження, коли виявляється криза гуманізму (Шекспір, Сервантес).
Початок Ренесансу осяяний ім'ям Джованні Боккаччо, автора відомої збірки новел «Декамерон», у якій світ постав розмаїтим і життєрадісним, щоправда, водночас і зовсім не ідеальним. У його творчості, а також у творчості поета Франческо Петрарки гуманістичні, ренесансні риси перемагають над середньовіччям. Головним змістом літературних творів стає опис земного реального світу, людини з її переживаннями і пристрастями.
Майстри Високого Відродження прагнули досягти в своїх творах гармонійного синтезу найбільш прекрасних сторін дійсності. Література Високого Відродження характеризується розквітом героїчної поеми Л. Пульчі в Італії, Л. Камоенса — в Іспанії, в центрі якої — людина, народжена для великих справ. У Франції період Високого відродження представлений творчістю Франсуа Рабле. У його творі «Гаргантюа і Пантагрюель» у народній казковій і філософсько-комічної формі дана всебічна картина суспільства і його героїчних ідеалів. Чи не найкращим епіграфом до однієї з провідних думок літератури Відродження могли б стати слова з цього роману: «Роби, що хочеш». Але цей вислів аж ніяк не сприймався як заклик до анархії чи вседозволеності. Якраз навпаки: пером письменника водила безмежна віра в людину, її внутрішнє благо-родство, «божественну і форму, і суть» (Ш. Бодлер) [33].
Звісно мрії та ідеали гуманістів були переважно утопічними. Деяким судилося збутись у ближчому чи дальшому майбутньому, а більшості не судилося зовсім стати реальністю. Тому ми бачимо, що Пізнє Відродження характеризується кризою ідеї гуманізму і розумінням недосконалості суспільства. Розчарування гуманістів походить від грандіозної невідповідності ренесансних уявленням про людину реальності. Це було зумовлено негативним впливом розвитку буржуазних відносин. На перший план у той час виходить все руйнуюча сила золота, змінюються людські ідеали, люди починають визнавати лише свої корисливі інтереси. Розлад гуманістичних ідеалів і дійсності породив невіру в можливість гармонійного розвитку особистості.
1.2 Загальна характеристика англійського Відродження, його визначні творці
Відродження в Англії хронологічно збігається з періодом правління династії Тюдорів, від вступу на престол Генріха VII (1485) і до смерті королеви Єлизавети (1603), останньої представниці цієї династії. В XVI столітті, при Тюдорах, Англія переживала повний переворот у всіх галузях економічного та соціального життя, що спричинив її перетворення із феодальної країна у країну початкового накопичення капіталу. У цей період в Англії відбувається небачений розквіт у всіх галузях думки та мистецтва.
Процес розвитку нової, гуманістичної культури протікав в Англії в специфічних місцевих умовах.
Одна із специфічних особливостей англійського суспільного розвитку у цей період – спільність економічних та політичних інтересів найбільш могутніх класів суспільства, які в рівній мірі були зацікавлені в підтримці абсолютної монархії Тюдорів, — земельного дворянства та буржуазії. Королівська влада заохочувала новий суспільний порядок і підтримувала розвиток промисловості та торгівлі у країні. Англійські купці поступово звільняються від іноземного посередництва, будують могутній торгівельний флот, захоплюють нові ринки збитку товарів.
Швидкий капіталістичний розвиток Англії мав і негативні наслідки, оскільки поряд зі зростанням багатства привілейованих класів різко збільшувалась бідність народу. Зростала кількість жебраків, проти яких видавалися сурові закони; на селі спалахували повстання бідняків. Швидкий розвиток буржуазії в англійському суспільстві спричинив передумови для буржуазної революції, яка відбулася в Англії в 40-х роках XVII століття. Однак вже з перших років правління Якова І (1603-1625) з’являються нові риси суспільного життя: загострення соціальних протиріч, розпад союзу між буржуазією та абсолютною монархією. До цього часу в Англії поступово формується різка соціальна диференціація серед гуманістичної інтелігенції, пізніше настає криза гуманістичної культури.
Відродження в Англії пройшло кілька етапів розвитку. Ранній його період співпав з реформацією і це визначило важливі особливості англійського гуманізму. Перш за все питання релігії та церковного життя для всіх ранніх гуманістів відігравали більшу роль, ніж для італійських гуманістів, оскільки перші захоплення античною літературою та світом нових філософських ідей співпадають в Англії з життєвим інтересом до проблем Реформації, що розвивалася в той період. У другий період англійського Відродження королівська влада, знищуючи економічну та політичну могутність церкви, підірвала її до того часу сильний духовний вплив та авторитет. Реформація Генріха VIII полегшила наступним поколінням англійських гуманістів боротьбу за світську культуру проти церковної, за життєрадісний світогляд проти середньовічного аскетизму, за звільнення розуму від церковної схоластики. Велике значення мало також і те, що Відродження в Англії було пізнім історичним явищем. Завдяки цьому англійські гуманісти мали змогу користуватися ідейними здобутками гуманістів інших країн.
Найбільший розквіт ідей Відродження припадає в Англії на період правління королеви Єлизавети (1558-1603), який був разом з тим часом значного підйому колоніальної і торгівельної могутності країни. В цей період буржуазія та протестантська Англія одержала перемогу над феодально-католицькою монархією Іспанії ( загибель « Непереможної армади» 1588), стає однією з найбільших морських держав, збільшуючи торгівлю та укріплюючи зв’язки з усіма країнами Європи. На цей період також припадає час найбільшої рівноваги сил дворянства та буржуазії, національного об’єднання, високого патріотичного підйому. Тоді ж в країні дав про себе знати і бурхливий гуманістичний рух, пов'язаний з реформою освіти і вивченням античних авторів. Англія жадібно вбирає в себе всі скарби європейської гуманістичної культури.
Дуже широке розвиток отримує художня література. Виникає блискуча плеяда ліричних поетів, які йшли шляхом, який проклали перші наслідувачі італійських ліриків Уайет та Серей. Інші поети створювали епічні поеми, близькі за характером до поетів Аріосто і Тассо. Дуже швидко розвивався англійський роман: лицарський, авантюрний, та реально-побутовий. Виникає багата драматургія з Шекспіром на чолі .
Пишний розквіт у всіх галузях думки та мистецтва, що переживала Англія в другій половині XVI століття, однак виявився порівняно короткочасним. Вже на самому початку XVII століття основна частина англійської буржуазії починає виступати проти усієї системи англійського абсолютизму. «Єлизавітівська Англія як швидко піднеслася, так швидко і впала. Звичайно не як держава, а як ідея. Інакше кажучи, впала в очах ренесансних гуманістів, що схильні були до ідеалізації людського розуму і благородства» [31, ст. 36]. Держава й далі зміцнювала свою владу, загарбувала чужі землі – одне слово, «підносилась». Але робила вона це, спираючись на беззаконня, на цинічну нерозбірливість у засобах. І віра в неї все швидше танула, бо ставало дедалі помітніше, що метою держави була не людина, з її духовною свободою й особистим щастям, а перерозподіл багатства і влади. Як бачимо, дійсність жорстоко обійшлася з ренесансним ідеалом.
Це призводить до кризи радісного та життєстверджуючого ренесансного світогляду. Це фарбує пізній англійський гуманізм в досить песимістичні фарби. «Головним ворогом гуманізму стає в кінці кінців не старий феодальний світ, а нове суспільство, побудоване на капіталістичній моралі» [1, ст.334].
Ця риса проступає в творах двох найзначніших діячів англійського Відродження – у Томаса Мора та Шекспіра.
Значною постаттю епохи Відродження в Англії був Томас Мор (1478-1535), який склав один із програмних творів Відродження «Утопію», у якій замальовується ідеальне суспільство, побудоване на рівноправності та справедливості, у якому визначними є принципи колективної власності та спільної праці, відсутні злидні, а головною цілю є досягнення загального добробуту. Як справжній гуманіст Мор наголошував на гармонічному розвитку особистості і на тому, що більшу частину свого часу кожна людина повинна присвячувати інтелектуальним заняттям.
Англійська поезія Ренесансу бере свій початок у часи правління Генріха VIII, коли при дворі стало широко популярне літературне дозвілля. Першим гуманістом-поетом був Джон Скелтон, вихователь майбутнього Генріха VIII, який прославився своєю ученістю. Скелтон залишив ряд поетичних поем («Чому ви не з`являєтеся при дворі»). В першій половині століття йшло засвоєння нових літературних форм і жанрів, а також античної спадщини. Популярність в Англії поезії Петрарки призвела до утвердження сонета як основної поетичної форми, хоча злегка зміненої на відміну від класичної італійської. Першим англійським поетом-петраркістом був Томас Уаєт (1503-1542). Любовна лірика у подальшому була розвинута Генрі Говардом, графом Суррей, який створив цикл присвячений Джеральдині.
Прогресивне гуманістичний зміст культури Відродження отримує яскравий вираз в театральному мистецтві Англії, що зазнає значного впливу античної драматургії. Для нього характерним був інтерес до внутрішнього світу людини, наділеної яскравою індивідуальністю. У театрі епохи Відродження розвиваються традиції народного мистецтва, поєднуються трагічні і комічні елементи. Найвищого розквіту досягло театральне мистецтво Відродження в творчості Шекспіра.
Шекспір у своїй творчості так глибоко виявив протиріччя людської природи і осмислив долю особистості й суспільства, що не тільки поглибив ідеї гуманізму Відродження, але його розуміння людини. Його міркування і переживання сприймалися пізнішими епохами, а п'єси увійшли до золотого фонду вічних творів, і без них і до цього дня немислима діяльність драматичного театру. продолжение
--PAGE_BREAK--
1.3 Шекспірівський театр як енциклопедія людських характерів, почуттів і пристрастей
Взята в цілому, творчість Шекспіра є виразом гуманістичних ідей у їх найвищою формі. Шекспір розкриває сутність людських характерів, причини і наслідки людських вчинків. Також він показує картину життя широко і всебічно.
Творчість Шекспіра відрізняється своєю масштабністю – надзвичайною широтою інтересів і розмахом думки. «У його п'єсах знайшло відображення велике розмаїття типів, положень, епох, народів, суспільного середовища. Франсуа Рене Шатобріан писав: «Шекспір охоплює життя цілком і суспільство загалом» [1, ст. 384].
Шекспір є автором принаймні 17 комедій, 10 хронік, 11 трагедій, 5 поем і циклу з 154 сонетів.
Драматургічна спадщина Шекспіра дуже багата. Вона включає історичні драми, які ще називають хроніками, комедії, так звані високі трагедії та романтичні драми або трагікомедії. Драми Шекспіра є видатним досягненням доби Відродження справжніми шедеврами світової літератури.
Історичні хронічки Шекспіра –це прояв його зацікавлення державними проблемами передусім свого часу, спроба аналізу й осмислення минулого, історії, щоб взяти в історії уроки. В історичних хроніках поет змальовує образи реальних королів: одні з них свавільні й деспотичні тирани, злодії і вбивці, інші – віроломні й безсоромні честолюбці, що всіюють дорогу до трону трупами, ще інші – безвільні і занадто м’які і тому ввергають державу у біді. «Засуджуючи феодальну державу й королів, Шекспір проголошує гуманістичні ідеали, змальовує ідеальну державу та ідеального короля. Ідеальною державою Шекспіра є міцна і єдина монархія, на чолі якої має стояти ідеальний король – мудрий батько свого народу, який керується не примхами, а законами, справедливістю, який повинен втілювати собою волю і розум нації, бути патріотом, любити свій народ і захищати його» [35, ст. 84].
Комедії Шекспіравирізняються великою ренесансною життєрадісністю, веселістю, дотепністю і жвавістю дії. Світ комедій Шекспіра – світ прекрасний, казковий та реальний в водночас, у ньому живуть щасливі люди і добро завжди торжествує над злом, світ, у якому панують радощі й насолоди земного життя («Сон літньої ночі», «Два веронці», «Багато галасу даремно» ).
Комедії Шекспіра сповнені великим гуманістичним багатством, вони пропагують нову людинолюбну мораль та глибокі гуманістичні думки: людина має право на щастя на землі й не повинна відрікатися від земних благ, віддаючи аскетичним ідеалам; людина створена Богом, щоб творити своє щастя земному житті, водночас збагачуючись духовно та ушляхетнюючись чеснотами; вона має право на кохані і повинна боротися за своє почуття, захищати його і своє щастя від усякого зла.
Людина створена для кохання, тому не можна порушувати закон природи й відмовлятися від радощів кохання, яке розкриває духовну красу людини, робить її життя повним і багатим («Дванадцята ніч»). Людина повинна бути гармонійно розвиненою; духовна і фізична краса, висока моральність невід’ємні одне від одного («Марні зусилля кохання»). Природа впливає на людину благотворно, вона забезпечує її внутрішню свободу, мудрість і простоту, природність поведінки й життя взагалі, вона захищає людину від підступу і жорстокості, гармонізує життя («Як вам це подобається»).
До жанру трагедії Вільям Шекспір звертався в усі три періоди творчості. Кожен із цих періодів своєрідно обумовлював характер створених у його рамках трагедій, оскільки змінювався погляд поета на світ і людей, його думки і почуття: Шекспір поступово приходив до трагічного усвідомлення недосконалості світу під впливом життя, соціально-політичних подій тогочасної англійської дійсності.
Тому з ім'ям Шекспіра пов'язане поняття «трагічного гуманізму»: усвідомлення трагедії особистості, вимушеної вступати в боротьбу із суспільством. Майже завжди ця боротьба приречена, але необхідна і неминуча. «Критичне ставлення до недосконалого суспільства пов'язано з його ставленням до часу, могутньої сили, яка, однак, не відповідає принципам світового порядку, за образним висловом драматурга в трагедії «Гамлет»: «Час вивихнув суглоб». Це прирікає на неминучу загибель більшість шекспірівських героїв, і навіть в комедіях зі щасливим кінцем герої проходять через суворі випробування» [1, ст.385].
Уже в оптимістичному періоді поет бачив жорстокості звичаїв і моралі старого світу феодалізму, але твердо вірив, що їх можна подолати силою добра, дружби кохання. Саме такою вірою сповнена його трагедія «Ромео і Джульєтта».
Далі у творчості поета відбувається трагічний перелом, він відмовляється від оптимістичної життєрадісності і під «впливом трагічного світогляду переходить до усвідомлення того, що добро ще не має сил у цьому світі, щоб перемогти всесильне і могутнє зло, що гуманістичним ідеалам ще не судилося здійснитися у цьому світі» [35, ст. 86]. Трагічно усвідомлюючи нездійсненність гуманістичних мрій в умовах тодішньої соціальної дійсності, поет звертається у творах до найважливіших, найболючіших проблем свого часу, щоб філософськи осмислити їх і розкрити їх загальнолюдське значення.
Трагічний період творчості Шекспіра – це період, коли поет пише найпрекрасніші трагедії. Предметом аналізу яких стають високі загальнолюдські і водночас англійські проблеми життя, високі почуття людини. Справжніми перлами трагедійної творчості Шекспіра стали «Гамлет», «Король Лір», « Отелло», « Макбет», «Антоній і Клеопатра». Це – трагічні гімни про людські страждання та пристрасті. Гострі суперечності розривають душу героїв, їхні помилки й недосконалості іноді гублять їх у гострому двобої зі злом; їхні характери, їх душевний світ поет використовує. щоб розкрити одвічні життєві та суспільні протиріччя, які призводять до людських трагедій, до загибелі прекрасних героїв.
У романтичному, останньому періоді творчості Шекспіра, що ще зберігав гуманістичну віру в людину і вболівав за неї в умовах тодішньої дійсності. «Закликаючи своїми трагедіями до боротьби зі злом, хоч яким би сильним воно не було, поет уже не має сил не розчаровуватися в жорстокій реальності і робить спробу втекти від неї у світ казки та фантазії, щоб зберегти найголовніше: віру в людину, в її призначення, в її вірність добру, в перемогу добра над злом, в майбутню долю людства» [35, ст. 87]. Драми цього періоду («Цимбелін». « Зимова казка», «Буря»). Через такий характер драми останнього періоду називають або « романтичними» або трагікомедія ми, оскільки дія в них закінчується щасливо.
Велич Шекспіра полягає в тому, що він зміг у своїх творах поставити питання, які хвилюють людей в усі часи, зробити ідеали Відродження близькими для нащадків і створити надзвичайно складні, різнобічні, психологічно глибокі образи. Усе це робить спадщину Шекспіра світовим скарбом. З плином часу твори Шекспіра не тільки не вмирали, але усе більше входили в культурний побут людства. У міру того як усе більше визнавалося значення Шекспіра, кожне покоління по-новому осмислювало для себе його твори, по-новому тлумачило їх. Усе більше розкривалися глибокі думки, закладені Шекспіром у його п'єси, усе ясніше ставала його художня майстерність.Уже через сто років після смерті він був визнаний класиком, а потім зведений у ранг найбільших письменників світу.
Його твори перекладені всіма цивілізованими мовами світу; його сонети декламують, вони стають словами романсів, пісень; його драматичні твори мають сценічне та кінематографічне втілення; його твори покладені в основу лібрето опер, музику до яких писали найвідоміші й найталановитіші композитори; шекспірівські образи надихали великих малярів, до видань його творів створено безліч ілюстрацій неповторними графіками (див. дод. 1);
Отже, як писав В. П. Шестаков, у Шекспіра ми знаходимо гуманістичну концепцію світу, близьке гуманістам розуміння таких цінностей, як гідність людини, неоплатонічну ідею кохання як універсальної сили, яка поєднує людину з природою. Він також поділяв оптимістичну віру гуманістів в те, що світ ґрунтується на законах гармонії, тому вірив у досконалість людської особистості і її безкраїх можливостей [29, ст. 8]. Разом з тим Шекспір зобразив і обмеженість гуманістичного світогляду, падіння його ідеалу. Це дуже виразно зображено у його пізніх трагедіях, а особливо в трагедії «Гамлет принц Датський».
Розділ 2. Монолог і його функції в трагедії В. Шекспіра « Гамлет, принц Датський»
2.1 Художні особливості трагедії В. Шекспіра «Гамлет» та роль монологів у ній
Трагедія Вільяма Шекспіра «Гамлет, принц Данський» найбільш відома п’єса англійського драматурга. Вже понад чотири століття не сходить зі сцен театрів світу, але й досі вона хвилює глядача та глядача.
Трагедія «Гамлет» належить до такого роду літератури як драма. За В. Е. Халізеєвим, в класичній естетиці XVIII – XIX століть, зокрема у Гегеля та Бєлінського, драма вважалася найвищою формою літературної творчості [27, ст. 92].
Драматичний твір, як і епічний, зображує подій, вчинки людей та їх взаємини. Але «розгорнуте описово-розповідне зображення в драмі відсутнє, а основний текст драми становлять висловлювання персонажів, їх репліки та монологи» [27, ст. 87].
Зазвичай, драма охоплює невеликий проміжок часу, дія в ній сконцентрована, а часові рамки стиснуті. Це відбувається через то, що драматург повинен обмежуватися тим обсягом тексту, що відповідає запитам театрального мистецтва. І все ж, відтворюючи картини людського життя, письменники мусять дбати, щоб образи п’єси були так само повнокровними і багатогранними, як і в епічних творах. Тому у драматичному творі «змалювання людини відрізняється більшою напруженістю, а головні почуття, думки та прагнення героїв – виразнішими зображувально-виражальними засобами» [31, ст. 39]. «Разом з тим у драматургів є й істотні переваги перед творцями повістей та романів. Якщо за допомогою розповіді дія зображується як минула, то ланцюг діалогів та монологів у драмі створює ілюзію того, що дія протікає у даний момент часу» [27, ст. 88]. Герой драматичного твору найчастіше змальований в переломний момент життя, коли з усією повнотою розкривається його характер. У драматичних творах конфлікт, що лежить в основі драми, має суспільно-історичне підґрунтя: у зіткненні героїв відбиваються найактуальніші проблеми часу.
Але головною особливістю трагедії «Гамлет» є те, що вона написана віршами, тобто є поетичною драмою. Такий спосіб побудови твору зображує поетичний погляд автора на світ, для якого характерним є зображення реального у фантастичних та незвичайних барвах.
Але треба відмітити те, що, хоча, трагедія «Гамлет» – драма, але вона також включає у собі елементі епосу та лірики. Епічні елементи простежуються у тому, що в основі трагедії лежить сюжет, який раніше був оброблений у формі епічної розповіді (середньовічна легенда про принца Амлета, яку записав Саксон Граматик близько 1200 року і яка також знайшла своє відображення в «Трагічних повістях» французького письменника Бельфоре). У своїй трагедії Шекспір дає широку драматичну розповідь про Гамлета, оскільки намагався змалювати всі події, які привели до трагічного результату. Ліричні ж елементи найяскравіше простежуються в монологах головного героя. Без них трагедія втратила б свій глибинний зміст. Разом с цим ці монологи поетично бездоганні. Вони насичені яскравими образами, порівняннями, вражаючими метафорами.
Але, врешті-решт, «Гамлет» – це перш за все драма і її сила ґрунтується на драматичному конфлікті.
Драма є специфічним видом мистецтва, який одночасно належить як літературі, так і театру. Відповідно до змісту та форми, характеру конфлікту драматичні твори поділяються на окремі види і жанри: драма, трагедія, комедія, фарс, водевіль, мелодрама, трагікомедія.
«Гамлет» належить до такого драматичного жанру, як трагедія. Трагедія — драматичний твір, який «ґрунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, що прагне максимально втілити свої творчі потенції, з об'єктивною неможливістю їх реалізації» [17, ст. 691—692]. Конфлікт трагедії має глибокий філософський зміст, є надзвичайно актуальним у політичному, соціальному та духовному планах, відзначається високою напругою психологічних переживань героя. Трагедія майже завжди закінчується загибеллю головного героя.
Як зазначає О. Анікст, в історії мистецтва існувало дві епохи найвищого розквіту трагедії – у V столітті до н. е. і на початку нового часу в XVII столітті. Трагічна ситуація в мистецтві є відображенням переломних епох історії, коли гине багатовіковій уклад життя, старий соціальній устрій, і на його місце приходить новий [4, ст.192-193]. Так на кризову епоху Пізнього Відродження припадає новий розквіт трагедії. Криза і «розпад часів» відобразився найбільш яскраво в англійській трагедії, перш за все В. Шекспіра. продолжение
--PAGE_BREAK--
За часів Шекспіра в Англії почався процес зміни феодального ладу капіталістичним. Цей процес був довгим та болісним для багатьох людей, в першу чергу для народних мас. З розвитком буржуазних відношень став процвітати разючий індивідуалізм. Заперечуючи всі старі норми людського спілкування, люди нового укладу зневажали будь-яку мораль і визнавали лише свої корисливі інтереси. В «Гамлеті» немає персонажів, які належать до нового буржуазного класу. Тут дія відбувається у середовищі феодально-монархічної верхівки суспільства, але для драматурга більш важливим є те, що відбувається у відносинах між людьми та в їх душах, оскільки соціальні зміни впливали на звичаї та психологію людей. Саме це і відобразив Шекспір в «Гамлеті».
У трагедії головний конфлікт виникає між Гамлетом і Клавдієм. Але, за О. Анікстом, Гамлет не є втіленням ідеалу феодального класу, а Клавдій – представником зростаючої буржуазії. Шекспір зображує не відкритий конфлікт двох класів, а зіткнення двох понять про життя. Тут головне не те, що один король, а інший принц, а те, як вони відносяться до людських цінностей. Один визнає її, а інший зневажає [4, ст. 195].
Соціальні та класові конфлікти Пізнього Відродження знайшли своє відображення у Шекспіра не безпосередньо, а опосередковано – через зображення характерів та духовного складу людей. Через це ломка життя приводить до своєрідних протиріч у характерах людей. Це можна ясно побачити на прикладі Гамлета. З одного боку, він хранитель найвищих цінностей старого ладу, його понять про ідеал лицарства, а з іншого боку, він увібрав елементи нового ладу, який породили суспільні зміни. «Суперечливим був буржуазний прогрес, який ніс розорення та лихо старим станам феодального суспільства, але розвиток нового ладу потребував розквіту науки, більш кращих технічних засобів та багато іншого, на ґрунті чого виникла ідеологія гуманізму. Найкращі риси старого ладу поєднуються з найкращими рисами нового ладу, народженого епохою [4, ст. 195].
Але яка із сторін, що зіткнулися у трагічному конфлікті, перемагає? Тут гинуть усі. О. Анікст пише у своєму аналізі трагедій, що цим Шекспір виражає неможливість вирішення конфлікту зіткнення цих двох точок зору у дійсності, і він на знає яка із сторін переможе в житті. [4, ст. 196]. Напевно, він жадав перемоги високим моральним принципам Гамлета, але, глибоко пізнавши дійсність, розуміє, що Гамлет міг покарати Клавдія, але викорінити все зло він не має змоги, тому залишає за ним не реальну, а моральну перемогу. Саме це і є основою трагічного у «Гамлеті».
Трагедія Шекспіра має ще одну художню особливість. Вона є філософською трагедією. Легенда, яка народилась у глибинах Середньовіччя, завдяки майстерності Шекспіра як художника слова, перетворилась на трагедію, яка не тільки порушувала найважливі проблеми тогочасної Англії, а й відображувала пошуки відповідей на питання суперечливості людського існування. Чи варто коритися обставинам долі? Якщо ні, то якими чином слід протистояти ворожості світу – активно боротися чи відсторонитися від усього і само заглибитися? Що важливіше для кожного із нас – виконати обов’язок перед минулим, чи побудувати своє майбутнє? Чи можна вірити в кохання і дружбу? Чого варте життя?, адже кожного рано чи пізно чекає смерть? У чому тоді полягає сенс життя? У чому причина людських страждань?
Ці філософські питання важливі для кожної людини, за будь-якої епохи. Саме тому Гамлет, через образ якого показано філософську концепцію Шекспіра, переступив межі п’єси, і його стали називати вічним образом.
Вічний образ – це літературний образ, який за «глибиною художнього узагальнення виходить за межі конкретних творів та зображеної в ньому історичної доби, містить у собі невичерпні можливості філософського осмислення буття» [31, ст. 33]. Такими образами в історії літератури також стали Прометей, Дон Жуан, Фауст, Дон Кіхот тощо.
Всю складність зображення ідей в трагедії як в драматичному творі покликані розкрити драматичні прийоми. Ними перш за все є діалоги та монологи головних героїв, які є основою їх саморозкриття. У даній роботі ми розглянули функції, які несе у собі монологи в трагедії «Гамлет». Перш за все, ми вважаємо доцільним зосередити увагу на сутності поняття «монолог».
Монолог, за И. В. Нестеровим, – це розгорнуте висловлювання однієї особи, що не вимагає негайної відповіді (в цьому сенсі протиставлений діалогу), що протікає незалежно від реакції співрозмовника (іноді навіть незважаючи і всупереч їй). Також цей літературний прийом, що служить для передачі таємних думок та почуттів персонажів. Монолог може бути як в усній, так і в письмовій формі.
У драмі так називають порівняно довгу промову героя з викладенням його думок, занадто інтуїтивних або небезпечних, щоб повідомляти їх іншим персонажам. У ліричній поезії монологом називають вірш, що відтворює мову якогось персонажа, звернену до наявного мовчазного слухача. У прозі монологом (або внутрішнім монологом) називають відтворення думок і почуттів персонажа. При цьому розрізняють монологи «на самоті» та монологи-звернення. Монолог «на самоті» звернений до самого себе або до вищих сил, може представляти собою уявний діалог, а монолог-звернення безпосередньо впливає на слухача, реалізується, як правило, в офіційних ситуаціях [27, ст. 78-79].
У драмі з самого її виникнення монолог використовувався, щоб повідомити глядачам відомості про те, що не можна представити на сцені. У класичній грецькій драмі персонажі зазвичай зверталися з монологом до хору, а отже, і до глядачів. Служили ці монологи декільком цілям: у них розкривалася передісторія подій; повідомлялося про події, що відбулися за сценою; виражалося ставлення персонажа до того, що вже трапилося або можливим подіям. Іноді в монологах зустрічаються молитви богам або філософські роздуми.
Нове значення монолог отримав в кінці XVI – початку XVII століття в англійському та французькому театрі. В англійському театрі тієї епохи сцена була маленькою і часто видавалася в середину залу для глядачів. Тому вже саме простір вистави створювало близькість між глядачем і акторами, і саме така атмосфера дії робила глядача безпосереднім адресатом промови. Головним змістом драми у той час став душевний рух персонажів розкрити які повинен був монолог. Іноді актор виголошував монолог, стоячи на сцені один, іноді були присутні й інші персонажі, але передбачалося, що вони монологу не чують.
Гамлетівські монологи мають то сповідально-психологічний, ліричний характер, то постає у формі монологом запитування-відповіді. Вони хоч і виголошуються ним наодинці, але потенційно адресуються публіці. У них виявляється глибоко драматична напруга, яка передається свідомо і несвідомо тому, хто їх сприймає.
Гамлет у своїх монологах виявляє здібність узагальнювати окремі факти, події, зіставляти слова і вчинки людей, знаходити загальні закономірності та робити висновки. Його думки часто висловлені в образних сентенціях, в алегоріях.
У загальному значенні монологи в трагедії набувають узагальнюючого значення, концентруючи у собі вічні морально-філософські проблеми: життя і смерті, кохання і зради, волі та насилля, правди і лицемірства, совісті і ницості. Саме через монологи головних героїв ми можемо зрозуміти основний конфлікт очами автора, а також простежити розвиток характерів героїв.
2.2 Сутність шукань героїв трагедії крізь призму їх монологів
Головний герой трагедій В. Шекспіра – Гамлет. Його образ один з найскладніших і найбільш загадкових образів світової літератури. На наш погляд, характер героя є віддзеркаленням епохи в яку жив і творив письменник: неоднозначної та суперечливої. У різні періоди розвитку людства філософська думка знов і знов зверталася до образу данського принца, всякий раз знаходячи в нім відгук на найважливіші питання свого часу, оскільки його вустами автор роздумує над важливими суспільно значущими питаннями життя.
У своєму творі Шекспір показує послідовний розвиток характеру Гамлета. Він проходить шлях духовного самопізнання, шлях зростання, внутрішнього змужніння, він пізнає мудрість життя і його непрості закони. Хоча трагедія охоплює декілька місяців, але це був період справжнього перетворення героя з юнака, який ніколи не стикався з буденною реальністю життя, на мислителя, філософа, готову до дій людину.
На початку п’єси ми бачимо молодого студент Віттенбергського університету, що весь пішов в науку і роздуми, тримався далеко від придворного життя. В університеті, який на той час був одним із найбільш прогресивних навчальних закладів Європи, Гамлет сприйняв ідеали добра, правди, справедливості, честі, дружби, поваги до людини, ким би вона не була. Але доля приготувала герою тяжкі випробування. Гамлет раптово відкриває такі сторони життя, про які він не мав уявлення. З його очей немов спадає пелена. Йому відкривається жах непостійності матери, що вийшла повторно заміж, «не встигнувши зносити черевиків», в яких ховала першого чоловіка, жах неймовірної фальші і розбещеності всього датського двору (Полоній, Гільденстерн і Розенкранц, Озрік та інші). В світлі моральної слабкості матері йому стає ясно також етичне безсилля Офелії, яка, при всій її душевній чистоті і коханні до Гамлета, не в змозі його зрозуміти і допомогти йому, оскільки у всьому вірить і покоряється жалюгідному інтриганові — своєму батькові. Жахи життя розбили повітряний замок його ідеальних уявлень.
Вся повнота його потрясіння передається вже у його першому монолозі. У ньому ми бачимо наскільки тяжко принц розчарований недосконалістю життя, бачачи весь світ у темних фарбах:
«Які гидкі, мерзенні, недоладні,
Пусті для мене втіхи на цім світі!
Ганьба і сором! Це здичілий сад;
Лиш бур'яни, потворне й хиже зілля
Буяє в нім...»2[ І, 2]
Його сильно обурює аморальний вчинок матері, яка проміняла, за думкою Гамлета, ідеал благородної людини на чоловіка нікчемного за своїми якостями. Батько, на противагу нинішньому монарху, був для нього ідеалом монарха, поняття Гамлета про всі високі якості людини були втілені в ньому. Ось як він порівнює їх:
«Володар справжній, мов Гіперіон,
А нинішній — сатир супроти нього» [ І, 2]
Шлюб батьків здавався принцу досконалим. Про чистоту і силу кохання батька та матері він згадує:
«Мою він матір так кохав, що й легіт
Лиця її торкнутися не смів.
Чи згадувать?.. До нього так горнулась,
Немов жага у ній росла від того,
Чим гамувалась...» [ І, 2]
Він не розуміє як таке кохання, таку пристрасть можливо так швидко забути, як людина, яку він добре знав і кохав змогла настільки вражаюче змінитись:
«…Через місяць!
Ще ятрить сіль її нещирих сліз
Розчервонілі очі, а вона
Вже шлюб бере. О безсоромна хуткість:
Так поспішати в кровозмісне ложе!» [ І, 2] продолжение
--PAGE_BREAK--
У монолозі ми бачимо схильність Гамлета робити із поодиночних фактів широкі узагальнення. Так, недостойна поведінка матері приводить його до негативного судження про всіх жінок. Він болісно скрикує: «Зрадливість — ось твоє наймення, жінко!»
Таким чином, ми бачимо, що Гамлет – натура, наділена великою чуттєвістю, болісно сприймає жахливі явища, які з ним трапилися. « Його думки збуджуються не абстрактним спостереженням фактів, а глибоким переживанням їх» [4, ст.83]. Одне з найбільш значущих якостей Гамлета полягає у повноті відчуття життя, свого зв’язку з ним, в розумінні того, що все, що відбувається навкруги має велике значення і потребує від людини певного відношення до подій та людей.
Гамлет пережив два потрясіння – смерть батька та занадто швидкий другий шлюб матері. Але на його чекало ще одне потрясіння. Від тіні свого батька він дізнається, що його смерть була підступно вчинена руками його рідного брата Клавдія. Душевний стан Гамлет все більш ускладнюється. Він починає розуміти, що нікому, навіть рідній та близькій людині, не можна вірить. Все оточується здається йому породженням брехні та фальші. Пороки, що роз'їдають людські душі, сховані дуже глибоко. Люди навчилися приховувати їх. Тому Гамлет нарікає:
«О згубна, згубна жінка!
О гад, усміхнений, проклятий гад!
Мої таблички, запишім до вас,
Що можна все всміхатись і всміхатись
І бути гадом. В Данії принаймні» [І,5].
Він бачить Клавдія не тим негідником, чию підступність видно ззовні. Він – «усміхнений, проклятий гад», який ховає безсердечність та жорстокість під маскою благодушності, державної мудрості та веселості. Через це Гамлет стає пильніше придивлятися до всього, що його оточує, з підозрою відноситися до людей і бачити в них ворогів. Лише один Гораціо залишився його товаришем, якому він може повідати тривожні передчуття своєї душі.
Тінь батька покладає на плечі молодого принца тяжку задачу – помститися за його смерть (див. дод. 2). Цю задачу помсти Гамлет приймає з бурхливим запалом. Він переповнюється великим обуренням і показує повну готовність до виконання наміру:
«…З табличок пам'яті моєї
Зітру дотла всі записи пусті,
Всю мудрість книжну і усе минуле,
Всі молодості й досвіду відбитки;
Тепер це мало важить. А віднині
У книзі мозку запис лиш один -
Твій заповіт. Так буде, присягаюсь!» [І,5]
Таким ми бачимо Гамлета на початку п’єси. Студент Віттенберзького університету мріяв присвятити життя піднесеним ідеям і благородними намірам. Але тепер має жити у світі зла і присвятити свої духовні сили тому, щоб хитрувати, прикидатися не таким, яким він є, а найголовніше, він сам повинен стати творцем такого огидного йому зла. Він проклинає час, в який народився, проклинає те, що йому випало жити у світі, де цілком панує зло і де йому, замість того щоб жити благородним життям, на долі написано боротися проти зла. Але ми не можемо з упевненістю сказати, що Гамлет здатен легко і не задумуючись вирішити поставлену перед ним задачу. Він спочатку має осмислити все, що відбувається навкруги. Герой, опинившись відкрито перед реальністю, отримує можливість глибоко пізнати життя. Для нього осягнення всієї дійсності пов’язано з великим потрясінням. Але саме стикнувшись з протиріччями дійсності, люди позбавляються від ілюзій і починають розуміти життя.
У другій дії п’єси душевний стан героя кардинально змінюється. Про це ми дізнаємось від його коханої Офелії:
«Принц Гамлет — геть розхристаний, без шапки,
У непідв'язаних, брудних панчохах,
Обвислих, мов кайдани на ногах,
Блідий як сніг, колотяться коліна,
А на виду така страшна розпука,
Мов просто з пекла вирвавсь розповісти
Страшні страхіття,- увійшов до мене» [ ІІ, 1].
Полоній, якого вже давно хвилювали відносини дочки з принцом, миттєво висуває припущення: «3 кохання стратив глузд?» [ ІІ, 1]. Більше того, він бачить в цьому наслідок своєї заборони Офелії зустрічатися з Гамлетом.
Але чи насправді Гамлет втратив глузд? Це питання займає значне місце в шекспірознавстві [3, 4, 7, 14, 25]. Існує версія, що нещастя, які лягли на плечі молодого хлопця, спричинили потьмарення глузду. Але це твердження різко спростовується самим Гамлетом:
«Тут, як і там, боронь вас боже, друзі,
Хоч як би дико й дивно я повівсь
(Мені на думку може спасти згодом
Прикинутися дурником абощо)...» [І, 5]
З цих його слів видно, що божевілля – маска, яку Гамлет надягає на себе з певних причин.
Не Шекспір вигадав божевілля героя. Воно було вже в древній сазі про принца Амлета. Але той використовував божевілля, щоб приспати пильність свого ворога, щоб у слушний момент помститися йому. Гамлет Шекспіра не присипляє пильність Клавдія, а навмисно викликає його тривогу і підозри. Як відомо, розмови божевільного неможливо контролювати. Божевілля слугувало Гамлету для того, щоб прикидаючись божевільним, мати змогу говорити людям те, що він про них насправді думає.
Дізнавшись про те, що трупа акторів, що колись буда йому дуже до вподоби, прибула в Ельсінор, Гамлет радо зустрічає їх. Він просить актора прочитати монолог, розповідь якого входить в древню легенду, повну кривавих жахів та жорстокості. В ній грецький цар, який увірвався в Трою, переповнений жагою крові шукає свого головного ворога – троянського царя Пріама. Але знаходячи слабкого, нездатного для боротьби старця, він не поспішає вчинити помсту, але:
« …так, повагавшись, Пірра
Повстала мста до діла кличе знов.
Не падали і молоти циклопів,
Для Марса вічний панцер куючи,
Лютіше, ніж кривавий Піррів меч Пріама вразив» [ ІІ, 2].
За О.Анікстом, такий монолог був обраний невипадково. Він вважає, що, слухаючи монолог, Гамлет корить себе за бездіяльність. « Ми будемо недалекі від істини, якщо припустимо, що Гамлету хочеться бути таким ж месником, який зволікає, але тим сильнішим буде його удар, колі він нанесе його з такою ж невблаганністю» [4, ст.97].
У монолозі актора для Гамлета є ще одне важливе місце – це те, що говориться в ньому про дружину Пріама Гекубу. Ця частина монологу починається словами: «А хто, хто зрів царицю, вбиту горем!..» [ ІІ, 2] Гамлет реагує на це з подивом: «Царицю, вбиту горем?». А тим часом актор продовжує розповідати про горе Гекуби, яка бачить вбивство свого чоловіка:
«То зойк страшний, що вирвавсь у Гекуби,-
Як смертне їх зворушує хоч трохи,-
Залив би слізьми жар очей небесних
І збурив би богів» [ ІІ, 2].
Образ Гекуби – приклад вірної дружини. Але Гертруда не є Гекубою і через це біль і розчарування Гамлета у сімейних цінностях ще більше посилюється посилюється.
Як тільки Гамлет знову опиняється наодинці докори сумління наздоганяють його. Бачачи наскільки гостро актор перейнявсь подіями, змальованими в монолозі, принц вигукує:
«…Що б він вчинив,
Якби таку, як я, він мав причину?
Рікою сліз він затопив би сцену.
Потряс би глядачів громохким словом,
Поверг би винних в безум, чистих в жах,
Згнітив би нетямущих, скам'янив би
Всі вуха й очі, душі і серця» [ ІІ, 2].
Другий монолог Гамлета також, як і перший, сповнений обурення, але на цей раз воно направлене проти нього самого. Він докоряє собі за бездіяльність:
«…А я,
Ледащо, тугодум, безверхий бевзь,
Тюхтій оспалий, ні на що не здатний,
Марнію і мовчу; мовчу й за батька,
У кого владу та життя так підло
Украдено. Невже я боягуз?» [ ІІ, 2]
Як бачимо, Гамлет не із тих людей, які знаходять пороки тільки в інших. Він не менш суворий та безжалісний до самого себе, і ця риса характеру ще більше підкреслює благородство його натури.
Але у багатьох дослідників (Бєлінський, Гете) така поведінка героя викликала непорозуміння [6, 7]. Постає питання: чи є Гамлет безвольним по натурі, чи його душевний стан викликаний жахливими подіями, що впали на його плечі? На думку О. Анікста, відповідь може бути тільки одна. «До всіх відомих нам подій Гамлет був цільною гармонічною особистістю. Але ми зустрічаємо його вже тоді, коли ця гармонія похитнулась» [4, ст.90]. продолжение
--PAGE_BREAK--
Гете вирішив, що Гамлетом оволоділа слабкість [6, ст. 307].
Бєлінський інакше пояснює стан Гамлета після смерті батька. Те, що Гете назвав слабкістю, на думку російського критика, «є розпад, перехід з дитячої, несвідомої гармонії духа в дисгармонію та боротьбу…І чим вище людина духом, ти жахливіше буває його розпад, і тим величніше буває його перемога» [7, ст. 292-293].
О. Анікст узагальнює подану Бєлінським концепцію психології героя. За нею, Гамлет проходить три стадії розвитку: гармонія, її розпад та відновлення.
На даному етапі ми бачимо Гамлета на другій стадії, стадії розпаду. Але дуже важливо правильно зрозуміти сутність терміну «розпад». О. Анікст показує, що під ним треба розуміти не моральний розпад особистості героя, а розпад духовної гармонії, яка раніше була йому властива. Порушилася колишня цілісність поглядів Гамлета на життя та дійсність [4, ст.91].
Хоча ідеали для принца залишилися колишні, але все, що він бачить у житті, суперечить їм. Його дух роздвоюється. Він впевнений в необхідності виконати обов’язок помсти, але це суперечить його моральним ідеалам: як людина доби відродження він визнає право кожної людини на життя.
Разом із тим у Гамлета були сумніви стосовно правдивості сказаного Привидом, які ми чуємо наприкінці другої дії п’єси в монолозі про Гекубу:
«…Ну, а привид -
Диявол, може? Має ж силу біс
Прибрати милий образ. Може, він
Мене, ослаблого в борні з журбою,-
А над такими душами він дужчий,-
Обманює для згуби. Ні, потрібне
Певніше опертя» [ ІІ, 2].
Тому герой вирішує за допомогою акторів показати королю п’єсу, в якій буде представлено точнісінько такий злочин, який скоїв Клавдій. У такий спосіб він хотів остаточно знайти докази вини короля в смерті свого батька. Принц говорить: «Вполюю я виставою сумління короля» [ ІІ, 2]. Також, як зазначає О. Анікст, у Гамлета своя етика помсти. Він жадає, щоб Клавдій знав, за що його очікує кара. Для Гамлета звичайне вбивство не було б справжньою помстою, адже перш за все він прагне збудити у Клавдія розуміння його вини, щоб він знав, що його карає не тільки Гамлет, а й моральний закон справедливості [4, ст.101].
На початку ІІІ дії ми зустрічаємо Гамлета в полоні його думок, які він виражає в своєму найбільш відомому монолозі. Цей монолог починається із запитання і весь пронизаний сумнівами.
Монолог «Бути чи не бути» – це кульмінаційна точка сумнівів Гамлета. Він виражає умонастрої героя в момент найвищого розкладу його свідомості, оскільки не на одне питання, поставлене ним, він не отримує відповіді.
Починається монолог з риторичного запитання: «Чи бути, чи не бути — ось питання…» [ІІІ, 1]. Ці слова Гамлета можна зрозуміти як роздуми про самогубство. Але далі герой сам розкриває сутність своєї фрази. «Бути» для принца значить «зітнувшись в герці з морем лиха, покласти край йому», а « не бути – це «коритись долі і біль від гострих стріл її терпіти» [ІІІ, 1]. Тут він вирішує для себе питання: чи боротися проти моря зла, чи ухилитися від боротьби? У боротьбі Гамлет бачить лише один вихід – смерть. І це не просто слова, адже ми вже побачили природну рису характеру героя все узагальнювати. Проблема помсти перетворюється для нього у нього до всесвітніх масштабів викорінення зла. Тому він розуміє, що не достатньо лише помститися за смерть батька, бо світове зло у такий спосіб не побороти (див. дод. 3). За таких обставин Гамлет звертається у бік смерті. І тут він виступає як філософ, задаючись питанням: що таке смерть? Принц знову бачить два можливих варіанта того, що чекає людину після смерті. Можливо смерть подібна до сну, є зануренням у небуття:
«…Заснути, вмерти –
І все. І знати: вічний сон врятує,
Із серця вийме біль, позбавить плоті,
А заразом страждань. Чи не жаданий
Для нас такий кінець?» [ІІІ, 1]
Але одразу в думках героя виникає інший варіант життя після смерті:
«…Ось в чім клопіт;
Які нам сни присняться після смерті,
Коли позбудемось земних суєт?» [ ІІІ, 1]
Його лякає те, що, можливо, жахи потойбічного життя можуть насправді виявитися ще страшнішими. Ось чому людина не може «простим лезом … собі здобути вічний спокій» [ ІІІ, 1]. Саме такою він бачить причину людських страждань. Адже інакше:
«…Хто стогнав би
Під тягарем життя і піт свій лив,
Коли б не страх попасти після смерті
В той край незнаний, звідки ще ніхто
Не повертався?» [ ІІІ, 1]
Тут також варто зазначити ще одну особливість характеру Гамлета. Він не тільки узагальнює поодиноку подію до всесвітніх масштабів, але й переймається долею всіх людей, які живуть в його час, і долею їх майбутніх нащадків. Це проявляється в тому, що коли він перелічує біди людей у цьому світі, жодне з них не відноситься до нього самого:
«Бо хто б терпів бичі й наруги часу,
Гніт можновладця, гордія зневаги,
Відштовхнуту любов, несправедливість,
Властей сваволю, тяганину суду,
З чесноти скромної безчесний глум…» [ ІІІ, 1].
Монолог Гамлета закінчується роздумами про природу вагань. Перед нами постає розум героя, який аналізує не тільки дійсність і своє положення в ній, але й характер своїх думок. Він намагається осмислити свої переживання та дати аналіз свого стану. Тут принц приходить до сумного висновку. Обставини вимагають від нього дії, але роздуми обтягують його волю:
«Так розум полохливими нас робить,
Яскраві барви нашої відваги
Від роздумів втрачають колір свій,
А наміри високі, ледь зродившись,
Вмирають, ще не втілившись у дію» [ ІІІ, 1].
Гамлет зізнається, що надлишок думок послаблює його здатність до дії, але він не відмовляється від свого обов’язку. Моральні принципи не дозволяють йому зробити жахливий вчинок і він весь час бореться із собою подумки.
Як вже було зазначено, монолог «Бути чи не бути» – момент найбільших роздумів і вагань героя п’єси. Але чи зупиняється думка Гамлета на цьому чи це лише перехідний етап до подальшого розвитку подій? Дія п’єси показує, що, наскільки б важливим не був монолог, наскільки б глибокими не були думки героя, на цьому духовний розвиток героя не завершується.
Далі у ході дії наступає кульмінаційний момент. Відбувається вистава п’єси, яка виконує функцію «пастки», щоб показати: винний король чи ні.
Поведінка Клавдія, який перервав виставу, не залишає ніяких сумнівів у його причетності до злочину. Бо як писав Й. Шиллер: «Істина – це дзеркало, відображення якого нестерпно для лицемірства». Тепер вони обоє, Гамлет і Клавдій, знають про одне одного головне.
Ця подія поселила в Гамлеті впевненість у вині короля, і тепер, здається, ніщо не може зупинити принца. Він зустрічає Клавдія, ідучи на зустріч до матері. Принц застає короля під час молитви. Але вбити Клавдія тепер – значить направити його душу до раю. Не такої помсти прагне Гамлет. Він жадає для вбивці батька найгіршої участі. Тому він залишає Клавдіє життя.
Король у свої молитві-монолозі відкриває всю сутність свого єства. «Пасткою» Гамлет хотів пробудити совість Клавдія. Але чи є в нього совість? Напевне, що ні. Він молиться не заради покаяння, а лише хоче скинути з себе провину. Дивлячись на свою руку, король питає: «Невже б забракло в небесах дощу / її омити, щоб була як сніг?» [ІІІ, 3] Оскільки Клавдій не хоче відмовитися від здобутків, які отримав кривавим шляхом, він не вірить у можливість свого прощення: «Чи ж можна / І розгрішитись, і спожити гріх?» [ІІІ, 3]. Тому, в роздумах впевнившись у безглуздості наміру вимолити прощення, король каже: «Слова, що без чуття в далеку путь / Я вирядив, до неба не дійдуть» [ІІІ, 3].
Монолог Клавдія є паралеллю до монологу Гамлета «Бути чи не бути». Їх порівняння відображає різницю моральних цінностей двох героїв. Але у цих монологах існує одна подібність. В них обидва герої вирішують для себе, як їм поводитися: Гамлет – чи іти на ризик пов'язаний з боротьбою, а Клавдій – чи визнати провину і покаятися? Обидва монологи виявляють внутрішній світ персонажів, шляхетність одного і ницість іншого.
Ці два монологи переплітаються ще в одному аспекті. В них викриваються пороки людського суспільства. Як Гамлет нарікає на «гніт можновладця», «гордія зневаги», «Властей сваволю», « тяганину суду» [ ІІІ, 1], так і Клавдій говорить:
«На цім продажнім світі золотою
Рукою злочин відхиляє суд
І нечестиво надбаним багатством
Закон купує» [ІІІ, 3].
Але король, на відміну від принца, не нарікає на недосконалість суду та влади. О. Анікст пише: «Він вважає, що в порочному світі несправедливість природна, і якщо гріх має підтримку закону, то чому б і йому не заручитися підтримкою небес» [4, ст.173]. продолжение
--PAGE_BREAK--
Упевненість у причетності короля до смерті батька, породжує в Гамлеті більшу рішучість:
«…Тепер я б міг
Напитись крові теплої й такого
Накоїти, що білий день здригнувся б,
Уставши вранці» [ІІІ, 2].
Він жорстоко відкриває очі матері на її пороки; думаючи, що за завісою у спальні матері стоїть Клавдій, вбиває Полонія.
Але Клавдій діє швидше ніж Гамлет. Він наказує Розенкранцу та Гільденстерну доправити принца до Англії, начебто щоб не терпіти «риск безуму» [ІІІ, 3]. Насправді Клавдій надсилає королю Англії, як своєму васалу, листа, в якому наказує вбити Гамлета.
Принц зрозумів намір короля і влаштовує все на свою користь. Покараними залишаються змовники короля, Розенкранц і Гільденстерн.
Після цих подій починається нова, завершальна фаза дії в трагедії. У ній ми бачимо Гамлета на рівнині в Данії. Він спостерігає прохід військ Фортінбраса територією Данії на війну до Польші. Для принца це спричинило новий привід для роздумів.
Він, порівнюючи себе з мужнім, відважним та честолюбним Фортінбрасом та його безстрашним військом, як і в монолозі першого дії, Гамлет знову дорікає собі:
«…У мене Забито батька, матір у ганьбі,
І серце, й розум збурені до краю,
А я, приспавши їх, дивлюсь байдуже
На тисячі приречених людей,
Що ради вигадки й пустої слави
В могилу йдуть, як в постіль…» [ІV, 4].
І дійсно вже пройшло не мало часу з того моменту, коли Гамлет заприсягся в будь-що помститися за підступну смерть батька. Як і в монолозі «Бути чи не бути» він замислюється над питаннями, які вже давно хвилюють його. Розум для нього – це найвища відзнака людини, і сила його в тому, що він знаходить рішення життєвих питань і показує людині дорогу до дії:
«Чи ж то людина, хто найбільшим благом
Вважає їжу й сон? Тварина, й годі.
Творець, який думками наділив нас, -
Що бачить крізь віки, дав не на те
Нам здібності та богорівний розум,
Щоб гнив він у безділлі» [ІV, 4].
Цей монолог є своєрідним продовженням монологу «Бути чи не бути». Роздуми про природу вагань, якими завершується монолог «Бути чи не бути», у цьому монолозі показуються так:
«…Чи тваринне
Тут забуття, чи полохка розважність,
Що без кінця все зважує кінець?
На частку глузду міркування містить
Три частки боягузтва» [ІV, 4].
Тут вже дається чітка відповідь на те, що в монолозі «Бути чи не бути» залишилося невирішеною проблемою:
«…Я не знаю,
Чому лише тверджу: «Це слід зробити»,
Дарма що є причина, воля й сила,
Аби зробити…» [ІV, 4].
Але наприкінці твору він нарешті знаходить у собі тверду рішучість: «О, вже час, / Щоб роздум мій чи вбравсь у кров, чи згас!» [ІV, 4].
Повернувшись додому Гамлет, переживає ще одне потрясіння: померла Офелія. ЇЇ брат Лаерт, вважаючи Гамлета винуватцем всіх лих своєї сім’ї, викликає принца на дуель. Гамлет, хоч і усвідомлюючи жах і несправедливість своїх вчинків стосовно Офелії та Полонія, погоджується на двобій. Саме це і потрібно було підступному Клавдію. Він підготував для свого племінника подвійну пастку: налив до бокалу вина, призначеного принцу, отрути та отруїв меч Лаерта, яким він мав вбити Гамлета.
В заключній частині трагедії доля внесла свої корективи. Вино з отруєного бокалу вирила Гертруда, Гамлет і Лаерт поранили одне одного отруєним мечем, а Клавдій врешті-решт отримав справедливе покарання. Тепер, коли Гамлет помирає, йому важливо, щоб всі пізнали суть таємниць королівської родини. І це він заповідає своєму другові Гораціо.
Отже, ми бачимо, що хоча автор змальовує трагічне бачення сучасної йому дійсності, він сподівається, що у майбутньому прийдуть люди, які змінять суспільство на краще.
Висновки
У курсовій роботі були досліджені такі моменти: жанрова специфіка трагедії В. Шекспіра «Гамлет, принц Датський», аспекти творчості письменника та соціокультурні особливості епохи, в яку він творив. Розглядаються погляди багатьох світових критиків на дану трагедію та її проблематику, а також функції монологів у трагедії.
У ході роботи було з’ясовано, що, хоча дія трагедії сягає Середньовіччя, її зміст пронизаний гуманістичними ідеями доби Відродження. Досліджуючи цю епоху, ми дійшли висновку, що це дуже суперечливий етап розвитку суспільства. З одного боку, її творці, гуманісти, поставили людину в центр всесвіту, вірили в її безмежні здібності, боролися за її політичне та духовне розкріпачення, за рівність людей у суспільстві. З іншого боку, більшість ідей гуманістів були утопічними через грандіозну невідповідність ренесансних уявлень реальності.
Аналізуючи творчість В. Шекспіра, ми з’ясували, що у ній відображені як здобутки так, і слабкості та обмеженості епохи Відродження. Це у повній мірі можна побачити у трагедії В. Шекспіра «Гамлет, принц Датський». Головний герой втілює філософську концепцію Шекспіра: жити потрібно за законами власної совісті. Образ головного героя у ній зображений у жорстоких протиріччях, які є відображенням поглядів драматурга на суперечливий характер сучасної йому епохи.
Під час розгляду художніх особливостей трагедії «Гамлет, принц Датський» ми визначили, що це є поетична драма, в основі якої лежить зображення кризи гуманістичного світогляду в епоху Пізнього Відродження. Художньою особливістю твору Шекспіра є те, що він уявляє собою філософську трагедію, тобто відображає пошуки відповідей на питання суперечливості людського існування. Образ Гамлета увійшов у світову літературу як вічний образ, оскільки містить у собі невичерпні можливості філософського осмислення буття.
Монолог як один із драматичних прийомів покликаний зобразити у трагедії всю складність ідейної суті трагедії «Гамлет, принц Датський». Монологи головних героїв, які є предметом дослідження роботи у загальному значенні в трагедії набувають узагальнюючого значення, концентруючи у собі вічні морально-філософські проблеми: життя і смерті, кохання і зради, волі та насилля, правди і лицемірства, совісті і ницості. Саме через монологи головних героїв ми можемо зрозуміти філософію головного конфлікту трагедії через призму сприйняття автора, а також простежити розвиток характерів героїв.
Список використаних джерел та літератури
Алексеев М. П., Жирмунский В. М., Мокульский С. С., Смирнов А. А. Істория зарубежной литературы. Средние века и Возроднение Учеб. для филол. спец. вузов. М., Висшая школа, 1978.
Андреев Л.Г., Косиков Г.К., Пахсарьян Н.Т. и др… Зарубежная литература второго тысячелетия. 1000-2000: Учебное пособие /. / Под ред. Л.Г. Андреева, М.: Высшая школа, 2001
Анненский И., Проблема Гамлета. Вторая книга отражений, М., Наука, 1979
Аникст А. А. Трагедия Шекспира «Гамлет»: Лит. комментарий. — М.: Просвещение, 1986.
Аникст А., Творчество Шекспира. М., Художественная литература,1963.
Белинский В. Г. “Гамлет”, драма Шекспира. Мочалов в роли Гамлета. М., Государственное издательство художественной литературы,1948
Белинский В. Г. Полн. собр. соч., Белинский В. Г. Полн. собр. соч. в 13-ти тома,. т. ІІ. М., 1953—1959..
Беляева Н., Шекспир. «Гамлет»: проблемы героя и жанра. Литература, № 33, 2001
Борецький М. Доба європейського Відродження, Тема. На допомогу вчителю зарубіжної літератури, 2002
Бартошевич А. В. Шекспир на английской сцене. Конец XIX — первая половина XX в. — М.: Наука, 1985.
Берджесс Э. Уильям Шекспир: Гений и его эпоха. — М.: Терра, 2001.
Болотов В. Вильям Шекспир. Настоящему и будущим поколениям. — Пермь: Звезда, 2000.
Брандес Г. Шекспир. Жизнь и произведения. — М.: Алгоритм, 1997.
Верцман И. Е. «Гамлет» Шекспира. — М., 1964.
Выготский Л. С. Анализ эстетической реакции: Трагедия о Гамлете. Психология искусства. — М.: Лабиринт, 2001. продолжение
--PAGE_BREAK--
Гарин И. Н. Шекспир. — Харьков: Гаринздат, 1998.
Гром'як Р. Т., Ковалів Ю. І. та ін. Літературознавчий словник-довідник, — К., Академія, 1997.
Дубашинский И. А. Вильям Шекспир: Очерк творчества. — 2-е изд. — М.: Просвещение, 1978.
Козинцев Г. М. Наш современник Вильям Шекспир. — 2-е изд., перераб. и доп. — Л. — М.: Искусство, 1966. Магалиф А.Ю.
Маршак С. Я. Выступление на шекспировской конференции в Стратфорде-на-Эйвоне Собрание сочинений в восьми томах. Т. 6.М., «Художественная литература», 1971.
Мацохейн Б. Кто этот господин?: Беседы о Вильяме Шекспире, его эпохе, … — М., Топливо и энергетика, 2001.
Морозов М. М. Театр Шекспира. — М.: Всероссийское театральное общество, 1984.
Пимонов Б. Загадка Гамлета. — М.: М. И. П., 2001.
Соколянский М. Г. Перечитывая Шекспира: Работы разных лет. — Одесса: АстроПринт, 2000.
Урнов М. В., Урнов Д. М. Шекспир. Движение во времени. — М.: Наука, 1968
Холлидей Ф. Е. Шекспир и его мир. — М.: Радуга, 1986.
Чернец Л.В., Хализеев В.Е., Бройтман С.Н. и др. Введение в литературоведенье. Литературное произведение: основные понятия и термины: Учеб. Пособие / / Под ред. Л.В. Чернец. – М.: Высш. шк., 1999
Шведов Ю. Ф. Эволюция шекспировской трагедии. — М.: Искусство, 1975.
Шестаков, В.П. Английский акцент = English accent: англ. искусство и нац. характер / В. П. Шестаков. — М.: РГГУ, 2000.
Вильям Шекспир. К четырёхсотлетию со дня рожденья. 1564—1964. исследования и материалы. — М.: Наука, 1964.
Всесвітня література в середніх навчальних закладах України» 2000, № 10. – school.xvatit.com.
Іван Франко і світова культура. – http:// ua.textreferat.com/referat-14067-7.html
Ковбасенко Ю.І. Доба європейського Відродження (Ренесансу), її хронологічні межі. Ідейний рух гуманізму. Роль античності. Скарби культури Ренесансу. – school.xvatit.com.
Магалиф А. Ю. Патографический портрет Гамлета, Независимый психиатрический журнал, М., 2003. www.magalif.ru/?an=coll_gamlet
Тема. На допомогу вчителю зарубіжної літератури, 2002. – school.xvatit.com.
Анотація
Титар К. А. Монолог і його функції в трагедії В. Шекспіра «Гамлет, принц Датський»: Курсова робота. – Дніпродзержинськ: ДДТУ, 2010. – 50с.
Курсова робота є дослідженням монологу та його функцій в трагедії В. Шекспіра «Гамлет, принц Датський». У роботі розглядаються художні особливості трагедії «Гамлет, принц Датський» та загальна характеристика монологу як драматичного прийому. Проаналізований образ головного героя трагедії крізь призму його монологів. Розглянуто відображення поглядів В. Шекспіра на суперечливий характер епохи Відродження.
Ключові слова: ТРАГЕДІЯ, ВІЧНІЙ ОБРАЗ, МОНОЛОГ, ГОЛОВНИЙ КОНФЛІКТ, ФІЛОСОФСЬКА КОНЦЕПЦІЯ, ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКІ ПРОБЛЕМИ, ДВІЙНИЦТВО .
Реферат
Курсова робота складається з 50 сторінок, 35 використаних джерел, 3 додатків, анотації, реферату.
Перелік ключових слів: ТРАГЕДІЯ, ВІЧНІЙ ОБРАЗ, МОНОЛОГ, ГОЛОВНИЙ КОНФЛІКТ, ФІЛОСОФСЬКА КОНЦЕПЦІЯ, ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКІ ПРОБЛЕМИ, ДВІЙНИЦТВО.
Тема курсової роботи: «Монолог і його функції в трагедії В. Шекспіра «Гамлет, принц Датський». Ця тема обрана у якості теми для курсової роботи, бо, незважаючи на те, що творчість В. Шекспіра – достатньо освітлений в літературознавстві матеріал, існує деяка суперечливість поглядів на образи і характери головних героїв та функції їх монологів у відомому творі Шекспіра.
Об’єкт дослідження – гуманістична наснага та філософський зміст головного конфлікту трагедії В. Шекспіра «Гамлет, принц Датський», проблема морального вибору і вчинку головних героїв.
Предмет дослідження – монолог і його функції в трагедії В. Шекспіра «Гамлет, принц Датський».
У вступі подається стислий аналіз суспільних тенденцій у XVI – XVII ст., обґрунтовується актуальність даного дослідження, яка полягає у недостатньому вивченні функцій монологів у трагедії В. Шекспіра «Гамлет, принц Датський», окреслюється мета дослідження, а саме – проаналізувати функції монологів у творі «Гамлет, принц Датський». Також виділяються основні завдання, об’єкт та предмет дослідження. У вступі зроблено огляд методів дослідження, серед яких провідним є історичний та порівняльний методи. Обґрунтовується наукова новизна та практична цінність роботи.
У першому розділі подається загальний огляд епохи Відродження та її особливості в літературному процесі Англії на прикладі творчості В. Шекспіра. Детально подається аналіз поглядів драматурга на суперечливий характер сучасної йому епохи. Таким чином, перший розділ роботі допомагає сформувати уявлення про особистість письменника та про епоху епоху зображену у досліджуваному творі.
У другому розділі безпосередньо проводиться дослідження функцій монологів у трагедії В. Шекспіра «Гамлет, принц Датський». З цією метою визначаються художні особливості трагедії, аналізуються теми добра і зла, життя і смерті, кохання і зради, а також проблема морального вибору і вчинку крізь призму монологів головних героїв твору. Таким чином, другий розділ курсової роботи повність присвячений дослідженню монологу та його функцій у трагедії В. Шекспіра «Гамлет, принц Датський».
Матеріал курсової роботи представляє практичну цінність для вивчення курсу «Історія зарубіжної літератури» студентам філологічних факультетів університетів, а також студентам спеціальності «Переклад».
Додатки
Додаток 1
Даніель Макліз. Сцена з трагедії «Гамлет, принц Датський»
/>
Додаток 2
Вільям Блейк. «Гамлет і Тінь його батька» 1806.
/>
Додаток 3
Гравюра Дж. МакКарделла «Гамлет» В. Шекспіра».
/>