Реферат з української літератури
на тему:
Василь Стефаник – неперевершений майстер соціально-психологічної новели
План
В.Стефаник – великий новатор у літературі.
Особливості творення психологічної прози:
а) відмова від докладних описів;
б) побудова сюжетів на зміні почуттів і переживань;
в) роль діалогів і монологів;
г) побудова речень;
д) відсутність художніх троп.
Ставлення до творчості В.Стефаника тогочасних літераторів:
а) М.Горького,
б) І.Франка,
в) Л.Українки,
г) О.Гончара.
Прихований ліризм новел Василя Стефаника:
а) зв’язок з народною піснею;
б) оцінка критиків;
Суперечності поглядів І.Франка та О.Кобилянської щодо песимізму творів В.Стефаника.
Пізня творчість В.Стефаника, поява гумористичного.
Василь Стефаник – великий новатор в українській літературі, творець і неперевершений майстер дуже стислої, драматичної за змістом, глибоко ліричної соціально-психологічної новели про сільське життя. Видатний новеліст багато зробив для удосконалення літературної техніки, для урізноманітнення засобів художньої виразності.
Людська душа завжди цікавила літературу. Та попередня соціально-побутова проза розкривала психологію персонажів головним чином через зовнішні дії, вчинки, портрети. Для Стефаника у творенні психологічної прози головним стає не опис самих дій, а психологічний процес. Це, за Франком, зображення подій через призму “чуття і серця героїв”. Про Стефаника як майстра психологічної прози Франко писав: “З великою майстерністю він проникає в душу галицького українського селянина, вміє рисувати тяжкі психічні драми там, де інші бачать лише повсякденний факт економічного чи соціального життя”.
Порівняно з П.Мирним і Франком, новеліст відмовився від докладних описів, дуже мало уваги приділяв зображенню етнографічно-побутових обставин життя персонажів, звичаїв, обрядів. Перенесення основної уваги на душевні процеси людини зумовило значні зміни в композиції творів Стефаника. Він будує сюжети не стільки на розвитку зовнішніх подій, скільки на змінах почувань і переживань, Письменник не визнавав надмірні авторські роз’яснення та пояснення. Говорять, згадують, роздумують самі персонажі. Тому таку велику роль у Стефаникових творах відіграють майстерно написані діалоги і монологи. Новеліст прагнув, щоб кожне повнозначне слово було немов згустком людського болю й звучало повноголосо. У Стефаника немає довгих періодів, ускладнених синтаксичних конструкцій. Речення стислі, прості за будовою, іноді уривчасті, з пропущеними окремими членами. Особливо важливі слова виділяються за допомогою інверсій. Письменник не захоплювався творенням тропів. Їх мало, але вони влучні, яскраві. Яке писав анонімний рецензент у “Вестнику Европы” (1907), у Стефаника на двох-трьох сторінках – ціла драма, від якої серце стискається гострим болем”.
Глибокий психологізм творчості Стефаника був нерозривно поєднаний із виключним лаконізмом, який чарував багатьох літераторів. М. Горький захоплювався тим, як “стисло. Сильно і страшно пише ця людина” ( з листа О.М. Горького до І.Касаткіна). На думку І.Франка, “Стефаник – абсолютний план форми”, який уміє “все і всюди задержати міру”, який ніде не скаже зайвого слова”. Лесі Українці імпонувало, що він “двома-трьома швидкими штрихами… надзвичайно яскраво зображує нам цілі драми”. О.Гончар порівняв “доведену до граничної стислості” Стефаникові новелу з класичним відшліфованим сонетом, бо “у кожній його новелі – згусток почувань народної душі”.
Стефаникові новели пройняті глибоким ліризмом. Хоч цей ліризм прихований, а все ж кожне слово виявляє його намагання показати життя сільських злидарів не з точки стороннього спостерігача, а як щось власне “М.Яцків у своїх спогадах про Стефаника писав, що той “глибоко перекивав вчинки своїх героїв, вживався з ними в такій мірі, що писав не про них, а про себе”. В одному із листів Стефаник зізнався: “Кожна моя дрібниця, яку я пишу, граничить з божевіллям...”
Ліризм новел пов’язаний із народною піснею. Але використовував її письменник рідко в формі цитатній, як це часто робили його попередники, чи прямо переносячи в літератури образотворчі пісенні засоби, як це вмів його побратим Марко Черемшина.
Стефаник переважно включав пісенні мотиви у свої твори уже в “переплавленому” вигляді, здається, що чуєш не саму використану пісню, а її сумний відгомін”.
“Ліриці його, — писав І.Франко, — чужий будь-який сентименталізм, воно не проголошується словами, вигуками чи тирадами, а повиває всю розповідь, всі постаті, ніби рожевим серпанком”. За словами Л.Українки, персонажі Стефаника “сповнені такого живого, захоплюючого страждання, перед яким неможливо литися спокійним”. Художник І.Труш відзначив, “що мало хто зможе перечитати “Синю книжечку”, не зворушившись до сліз”. Над творами Стефаника “Катруся” і “Камінний хрест” плакала О.Кобилянська. І.Франко порівнював Стефаникові твори з найкращими народними піснями, 4 яких сильна дійсність “оздоблена золотом найправдивішої поезії”.
Якось Кобилянська у листі запитала Стефаника, чому в нього нема “сонячного настрою”, “чому ви все смутні?”. Але Великий Каменяр не бачив у творах Стефаника навіть сліду песимізму. Він доводить протилежне: у багатьох із “його оповідань віє сильний дух енергії”, ініціативи, а у всіх бачимо велику любов до життя й до природи, річі зовсім суперечні песимізмові”. А сам Стефаник сказав: “Я писав те, що серце співало… Кажуть, я песиміст. І все те страшне, що є в ньому, а що так болить мене, писав я, горіючи, і кров зі сльозами мішалися. Але коли я найшов у ваших душах такі слова, що можуть гриміти, як грім, і світити, як зорі – то це оптимізм”.
Згодом великі зміни у суспільному житті внесли деякі корективи у стиль письменника. Замість трагічних нот чітко виявляється гумористичне. Глибокий же психологізм, драматизм та лаконізм і далі лишаються характерними рисами Стефаникової реалістики.
Використана література
Василь Стефаник у критиці та спогадах: Статті, висловлювання, мемуари. К., 1970.
Костащук В. Володар дум селянських. Ужгород. 1968.
Співець знедоленого селянства: Відзначення сторіччя з дня народження В.Стефаника. К., 1974.
Лист О.М. Горького до І.Касаткіна – “Новый мир”, 1937, № 6, с. 14.