Художнє осмислення образу князя Кия
в романі В. Малика “Князь Кий”
Без перебільшення можнатвердити, що наше суспільство переживає своєрідний "історичнийренесанс", ознаками якого є підвищений інтерес до історичних сюжетів узасобах масової інформації, кіномистецтві, численних історичних виданнях,науково-популярних, історико-публіцистичних, художніх творах. У цій зливіпересічний громадянин нерідко почуває себе позбавленим найпростіших орієнтирів.До того ж "історичний ренесанс" іноді перетворюється на історичнуміфотворчість, надмірну ідеологізацію минулого. У нашому знанні найдавнішихетапів слов’янської історії більше здогадок, аніж фактів… Недостатністьписемних джерел і намагаються компенсувати письменники, нарощуючи нареконструйований істориками, археологами, мовознавцями та етнографами кістякм’язи художнього осмислення тієї епохи.
Обмаль документального матеріалуобумовлює специфіку і ускладнює завдання художнього освоєння того історичногоминулого, „що віддалене від нас глухою стіною забуття” [1, 456]. Осягненняписьменником прадавньої доби уподібнюється „пошукам підземної ріки, існуванняякої угадується, виявлення конче потрібне, а доступ неможливий” [1, 456].
Таким ось „пошуком підземної ріки” можнавважати і роботу В.Малика над романом „Князь Кий”. Перед письменником стоялонелегке завдання: осмислити всі ті події й відтворити складну історичну епохузасобами художнього слова, визначити найголовніші соціально-політичні проблеми,які тоді вирішувалися, і показати роль князя у суспільному житті того часу.„Писати цей твір, — зізнався письменник, — було дуже важко. Адже вітчизнянихісторичних документів з часу заснування Києва не збереглося, довелосякористуватись відомостями чужоземних авторів, які в своїх хроніках торкалисяполітичного устрою та побуту східних слов’ян, доповнювати їх данимиархеології”[2, 57].
В.Малик „не ставив собі за мету написатипро Кия роман – хроніку” [3, 268]. Задум прозаїка був, за його словами, „значноскромніший – в сюжетній формі реконструювати лише невеликий відтинок Києвогожиття, але відтинок важливий. Тут – напад однієї з гуннських орд, що післярозпаду держав Аттіли кочувала в причорноморських степах, зміна династії вполянському союзі племен, заснування Києва” [3, 268].
У реалізації задуму роману „Князь Кий”значно більшу, ніж в інших творах В.Малика, роль відіграв вимисел: „ті, щедолітописні, часи постають на сторінках твору як виплід авторовоїписьменницької уяви” [4], оскільки літописний переказ про Кия, вміщений, дотого ж, у недатованій частині „Повісті врем‘яних літ”, аж надто скупий насвідчення про нашого першокнязя. Крім його імені, літописець зафіксував те, щоКий мав братів Щека та Хоріва і сестру Либідь, що вони „заклали городок іназвали його Київ” і що „інші, не знаючи, кажуть, що Кий був перевізником; бобіля Києва був перевіз тоді з того боку Дніпра, тому й говорили: “на перевіз наКиїв”, а коли б Кий був перевізником, то не ходив би до царя, якого – не знаю,але тільки знаю те, як переказують, що велику честь мав від царя, якого – незнаю і при якому приходив царі.
Ідучи назад, прийшов [Кий] до Дунаю, івподобав місце, і поставив городок малий, і хотів сісти з родом своїм, і недали йому ті, що жили поблизу, ще й донині називають дунайці городище Києвець.Кий же прийшов у свій город Київ, тут скінчив життя своє, і брат його Щек, іХорив, і сестра їхня Либідь – тут померли.
І після тих братів почав їхній ріддержати княжіння в Полях” [4, 19].
Перші століття історії Давньої Русіоповиті серпанком невідомості. Цей, здавалося б, банальний вислів загаломвідповідає науковій правді. Як переконуємося, літописний переказ не маєконкретно “прописки” у часі і містить тільки найзагальніші свідчення прожиттєдіяльність Кия. Все інше – від деталей біографії до деталей багатьохважливих подій, таких, скажімо, як закладення Києва, — мала зродитиписьменницька уява. Набутий неоціненний досвід історичного романіста під часнаписання тетралогії “Таємний посол” на повну силу спрацював у романі “КнязьКий”, де історико-пригодницьке начало виразно проявилося у “зітканій зпригод-подій напруженій фабулі” [4], у прийомах і засобах зображенняобразів-персонажів.
Не тільки літописні Кий, Щек, Хорив іЛибідь діють у романі, а й ще понад три десятки персонажів, які єпредставниками різних родів і племен. Їх доля тією чи іншою мірою виявиласядотичною до долі “роду русів, що з племені полян” [5, 5], — того роду, вихідцеміз якого був, згідно з версією романіста, князь Кий.
Центральною постаттю у романі є Кий, щой підкреслює назва твору. Читаючи роман, ми розуміємо, що автор “реконструювавлише невеликий відтинок Києвого життя”, але незважаючи на це образ головногогероя набув такої рельєфності, якої він у нашій літературі до появи творуВ.Малика не мав. Більша частина роману присвячена показу передкнязівськогоетапу біографії Кия, коли відбувалося становлення його як військового іполітичного діяча, і тільки на прикінцевих сторінках роману ми бачимо Киякнязем. Не тільки батальні епізоди, а й ті, у яких розкриваються його стосункиз найближчими йому людьми – батьком Туром, братами, сестрою – є важливими длярозуміння складного процесу становлення Кия як особистості. І недаремностарійшина роду Тур вважає найстаршого сина “надією і гордістю” не тількисвоєю, а й “всього роду” [5, 5]. З любов'ю ставився Кий до своїх молодшихбратів та сестри Либеді. Спостерігаючи, наприклад, за наймолодшим, Кий“усміхнувся, бачачи, як радіє Хорив”: “ – Дитина ще наш Хорив, — промовивзамислено Кий. – Будемо берегти його, Щеку, від злого ока, недобрих духів тарізної напасті!” [5, 8].
В.Малик приділив велику увагу показустосунків у сім’ї, у якій виростав Кий, думається, що зовсім не випадково.Відчуття роду, єдності з ним, відповідальності за нього – це те, що сталоорганічною складовою свідомості Кия, пізніше зумовлювало його діяльність,спрямовану на об’єднання полянських родів, на союз з іншими племенами зарадиспільного порятунку, спільного майбутнього.
Щоб краще зрозуміти логічність ідоцільність трактування В.Маликом взаємин між героями літописного переказузвернемося до роману “Гнів Перуна”, де Раїса Іванченко по-іншому інтерпретуєобрази братів: “У граді Києвім старшинствував його менший брат Щек. Тихий навигляд, завжди кусав знишка, яко повзуча гадюка. Від того й прозвали Щеком –тобто шипучий, яко гадина. Старший брат його Кий усім узяв – і розумом, ісилою, і виглядом. Вдачею своєю був одкритий до людей – в очі говорив правду,ніби києм рубав. Того й Кий. Як не заздрити такому? І Щек заздрив йому. Щоб невідстати від брата, і собі побудував градок на горі, що височіла навпротиКиєвої. Відтоді її називають Щекавицею.
Був у Кия ще один брат, якого людиназивали Горивом, або Хоривом. Горив хотів перевершити своїх старших братів, ботакож був заздрісним та гордим. І повелів зрубати собі градок на іншій горі,недалеко від Почайни. Того й звали Горив або Горинич” [4, 374].
Подібне трактування не узгоджується злітописним переказом, у якому недвозначно мовиться про інший характер стосунківміж братами – саме такий, який відображений у романі В.Малика.
Намагаючись яскраво і всебічно змалюватиобраз головного героя, В.Малик показав його у хитроплетиві подій, пов’язаних ізобома наскрізними сюжетними лініями роману. Перша – це історія боротьби різнихродів і племен проти гуннської навали. Еволюція образу Кия простежується взв'язку з цією боротьбою. Уже на перших сторінках роману знайомимося з Києм,двадцятиоднорічним отроком. Він “високий, ставний, широкоплечий” [5, 5],хоробрий, без вагання приходить на допомогу родині князя уличів Добромира:“Порятуємо тих нещасних! Поспішаймо!” [5, 18]. Однією з характерних рис, щовідрізняла Кия від ровесників, була його зацікавленість історією предків йогороду, чим і була обумовлена у романі вставна новела “Слово про короля Божа”.Пізнане Києм минуле “стукало в серце” [5, 25], змушувало юнака замислюватисянад долею племені. Здобуті знання не тільки підказували відповіді, а йпороджували нові питання, які стосувалися взаємовідносин між родами, племенами.Поступово, і це засвідчується цілим рядом епізодів, формувався Кий-політик,Кий-дипломат, Кий-військовий діяч. Участь у перших боях із гуннами, поразки уних змусили Кия глибоко замислитися над тим, як саме треба протистоятизавойовникам: “Не раз і не двічі в Києвій уяві з'являлося перегородженеполянськими щитами поле, і на них, на ті округлі щити, мчать, потрясаючиповітря громовими кличами, гуннські вершники. Вишикувані один за одним густо, всто, а може, й тисячу рядів, вони жахали своєю кількістю, стрімкістю атаки і навальністю.Яка ж стіна, яка сила може зупинити їх?” [5, 146].
Кий запропонував вихід, але до йогодумки не прислухалися. Треба було зазнати ще однієї поразки у бою з гуннами,щоб смертельно поранений Тур, звертаючись до сина, сказав: “Даремно непослухалися тебе… Все пропало… Рятуй наш рід… І все плем'я…” [5, 159]. Залишкирозгромленого війська обрали Кия своїм воєводою. Після перемоги у першому жбою, де Кий виявив військовий хист, уміння перемагати не тільки завдяки силі, ай завдяки хитрості, його обуло обрано полянським князем.
Важливі грані образу Кия вияскравлюютьсяі в цілому ряді подій, що стосуються другої сюжетної лінії роману – історіїкохання Кия і Цвітанки. Ця драматична історія складається з низки ситуацій, уяких випробовувалося на істинність почуття закоханих. Подолавши різніперешкоди, Кий і Цвітанка поєднали свої долі. Доцільність у романі цієїсюжетної лінії не викликає ані найменшого сумніву, адже засвідчено літописцем улегенді про братів, що після них “почав їхній рід держати княження…” [6, 19].Отже, було продовження роду, була династія Києвичів, історія якої почалася,згідно з романною версією В.Малика, з Кия і Цвітанки.
Таким чином, В.Малик подарував намперший і поки що единий романний образ нашого першокнязя, людини духовнобагатої, високої в своїх устремліннях, покликаної утверджувати ідеали добра,правди, справедливості, краси.
Романіст творить образ Кия обережно іточно, використовуючи цілу систему художніх засобів.
Автор сприймає світ, відбиваючи його увласній свідомості і намагається, щоб читач побачив його таким самим. Звідсипошуки найточнішого слова або словосполучення. Мовнохудожні засоби, що служатьдля створення образу Кия, досить різнорідні. Значну роль у розкритті художньогозадуму письменника відіграє портрет. В.Малик не дає розгорнутої характеристики;з багатьох рис зовнішності персонажа відбирає найхарактерніші. І для того, щобконкретизувати уявлення про нього, автор використовує зорові епітети (русявеволосся, голубі очі, широкі плечі), добирає ряди прикметників („Високий,ставний, широкоплечий юнак з одвертим поглядом очей; завжди теплих і ласкавих,а в гніві несхитних і твердих, мов кремінь”)[5, 5].
Як бачимо, В.Малик зосереджує нашу увагуне лише на очах як таких, а на тому, що в них і через них виражено. Він передаєсаму суть образу, намагається звернути увагу на приховані риси характеру. Тутстилістична функція епітетів полягає в тому, що вони дають змогу показатиіндивідуальність, викликають певне ставлення до зображувального.
У своєму романі В.Малик використовує виразні,емоційно насичені порівняння. І ці порівняння, кожне слово несе емоційненавантаження, передає ставлення автора до головного героя.
Художня мова, звертаючись безпосередньодо уяви читача, здатна відтворити і рухи, і їх пластику, і звуки, і психологіюгероя, і його філософське світосприймання, тобто всю складність життя ілюдських почуттів у найрізноманітніших формах їх вияву. Це і метафори таметафоричні порівняння („Та розмова застряла в його голові, як колючка впідошві”)[5, 57], і метонімія (“По обличчю промайнула гримаса болю”)[5, 122], іанафора („Перемога, люди! Перемога!”)[5, 228], і риторичні фігури (“ЧорнийВепре! Гнів Перуна на твою голову!”)[5, 134] тощо. Саме в цьому специфіка ісила художнього малювання словом, котре, як матеріал словесного мистецтва, маєвеличезні зображувальні можливості.
Слово у В.Малика в вищому ступеніпсихологічно мотивовано. Душевні переживання, рух думок тонко підкресленірізноманітними засобами мови. Ретельно підібраними словами та влучнимисловесними штрихами автор передає душевний стан князя („Стискалося серце відважкого передчуття”)[5, 157]. Почуття неспокою та болю за весь полянський рідпідкреслюються повторами, які знову й знову загострюють увагу на одній і тій жетривожній думці: „Що ж буде з полянами? Що ж буде з родом русів?”[5, 152].
Паузи, які передаються в тексті задопомогою вставних речень або знака тире, відтіняють важливість повідомлення, атакож характеризують емоційно-вольове становище героя (“Головне – вивестибратовбивцю на чисту воду”)[5, 143]. А три крапки вказують на емоційно-оціночніпаузи (“Для мене немає… Я зрозумів це ще там, у степу, коли врятував тебе відгуннів”)[5, 96].
Аналізуючи типи речень, звертаємо увагуна їх стислість влучність, яка досягнута вдалим добором живих просторічних сліві виразів. Письменник просліджує характер Кия у розвитку. З самого початкузнайомства з героєм нас приваблює його простота, скромність. І чим більше мизаглиблюємося в роман, тим більше впевнюємося, що маємо справу з молодою, алерозумною, далекоглядною людиною, яка вболіває за долю полянського племені.
У розкритті рис характеру Кия важливою єоцінка його іншими персонажами (“В цьому молодому, дужому воїні щасливопоєдналися і доброта, і Розум, і кмітливість з твердістю серця, без якоїнеможливо владарювати над плем’ям” [5, 185]), а також зовнішня – через дію,вчинки, рухи (“Кий наказав двом воям піклуватися про нього [Тура], а самкинувся на поле бою, де руси і вої з інших родів… стримували натиск гуннів”[5, 160]). Показовими в цьому плані є внутрішні монологи князя (“Сила полянськазазнала значних втрат, і… родам… буде нелегко тепер протистояти гуннам. Тай чи зуміють вони взагалі протистояти?.. Проти гунського клина треба виставитисвій клин… Та як це зробити?” [5, 141]).
Автор показав життя Кия в усійрізноманітності, у переплетенні життєво-суттєвих інтересів і прагнень. Целюдина великого військового усвідомлення («Треба ж на власні очі побачити,як б’ються гунни. Інакше — як їх переможеш?»)[5, 129], великої державноїтурботи. У боротьбі розквітає талант сміливого й відважного, спостережливого йкмітливого Кия як організатора й ватажка.
Найяскравіше характер Кия розкриваєтьсяв оцінці його дій іншими персонажами. Так Межамир збагнув силу духу свогоплемінника: “В цьому молодому, дужому воїні щасливо поєдналися і доброта, ірозум, і кмітливість з твердістю серця, без якої неможливо владарювати надплем’ям”[5, 185].
Письменник вдається до своєрідногохудожнього дослідження психології Кия – неординарної, сильної особистості, якійпритаманні сила і розум. Вимальовуючи колоритний образ князя, автор показав неідеалізованого героя, а звичайну людину, яка відчуває біль народу, тугу,кохання. Останнє наповнювало його груди, робило його ще більш гарним, дужим.Дуже влучні слова підібрав автор, щоб передати те почуття, яке викликалазустріч Кия і Цвітанки. "Їхні погляди схрестилися на коротку хвилину – тавона була несподівано тривожна й радісна, хвилююче-бентежна і щаслива”[5, 20].
Для підкреслення емоційного стану князяВ.Малик подає описи природи, і не в суто пейзажному плані, а в аспекті глибокихзіставлень із життям головного героя.
Багато уваги в романі “Князь Кий” авторприділяє історичному колориту. Історизми та архаїзми письменник використовуєдля відтворення колориту епохи. Твір історичної тематики з’явився в наш час,тому використану автором застарілу лексику можна розглядати як таку, щовідтворює колишні реалії. В.Малик не зловживає, як це іноді трапляється,численними архаїзмами (“Хай наш князь носить це корзно”)[5, 171], а обережно, зпочуттям міри насичує ними, а також давньоруською побутовою та військовоюлексикою свою оповідь (“Ось о десну стоїть Кий — найстарший")[5, 5].Архаїзми є також засобом мовної характеристики головного героя („А від чого тизагинеш – від списа чи від меча, — однаково!”)[5, 165].
Говорячи про особливості художньої мови,як засобу зображення, слід наголосити, що авторська мова є найголовнішою вхудожньому осмисленні образу Кия. Мова — це той словесний матеріал, задопомогою якого художник слова В.Малик подібно до скульптора ліпить пластичнийобраз, як живописець передає психологію князя, малює його зовнішність, життятощо. Влучно знайдене слово надає цілій фразі певної тональності або передаєнайменший відтінок думки головного героя. Із багатьох схожих слів письменник вибираєсаме ті, які найбільш зможуть вплинути на читачеву уяву, найкраще передати тукартину, яку майстер слова бачить своїм внутрішнім зором.
В.Малик, описуючи Кия, його вчинки,виявляє своє ставлення до нього, освітлює його певним забарвленням – позитивногохарактеру; розкриває перед читачем свою авторську оцінку тих якостей, щоіндивідуалізовані в даному образі („І ладен був піти на найвідчайдушніший крокі тільки твердий розум утримував його від необачного вчинку”)[5, 120]. Засобамиавторської мови письменник створив так званий наскрізний образ князя Кия, тобтообраз, що пройшов через увесь твір.
Читаючи художній твір, ми не лише зримоуявляємо героя, а й чуємо його мову з усіма її індивідуальними особливостями,тобто сприймаємо те, що в літературознавстві називають мовною характеристикоюгероя. Така характеристика є одним із найскладніших і найважливіших прийоміврозкриття образу-персонажу. Адже люди в житті говорять по-різному, мають свої,індивідуальні особливості. Відмінність у мові окремої людини зумовлюється і їїсвітоглядом, і віком, і освітою, і талантом, і місцевими мовними впливами, інастроєм, душевним станом в даний момент. Усю сукупність цих особливостейписьменник має передати лише одним засобом – через слова та поєднання їх уреченні. І вся ця складна „робота” під силу художньому слову. У мовнійхарактеристиці героя важливим є не лише те, що говорить персонаж, а й те, яквін говорить.
Слід визначити особливості мовноїіндивідуалізації головного героя. Простота, точність. лаконічність і високаобразність думки зумовлює відповідні форми її вияву. Таким мовним конструкціямнайбільше, звичайно, відповідають прості типи речень, як-от: „Тому юномусміливцеві довго не протриматись! Допоможемо йому братове!”[5, 18]. Інтонаційнезабарвлення монологу князя, його емоціональне наснаження досягається системоюокличних речень („Ставайте по місцях! Тримайтеся сміливо!”)[5, 167].
Сила переживань Кия підкреслюєтьсяуривчастою інтонацією за допомогою незакінчених речень (“Та сила їх не в тому,що їх багато…”)[5, 149]. Він наче розмовляє сам із собою, ставить запитання(“Невже кінець? Невже обірветься і впаде у безвість зоря його життя?”)[5, 145].Слід звернути увагу на монологічне мовлення у творі. Тут монолог репрезентуєспрямоване на читача мовлення автора або стилізоване під усні зразки внутрішнємовлення персонажа. Ось монолог Кия, звернений до полян: “Родовичі! Русь! Осьтут ми або переможемо, або всі поляжемо!”[5, 166]. Своєрідну синтаксичнуконструкцію становить його внутрішній монолог: „Якщо гунн мав зброю, то одне здвох: або хтось йому дав її, коли він тікав з Родня, або ж він уже встигдобратися до своїх і там дістав… Але якщо він побував у гунському стані, то якзнову опинився тут?.. Невже гунни так близько?.. Чи каган послав його урозвідку?”[5, 109].
Якимось дуже незначним, ледь помітнимстилістичним ходом В.Малик уміє багато сказати про свого героя. Усю глибинуцієї неспокійної душі, всю складність внутрішніх переживань князя чи ненайглибше розкриває через невласне пряму мову. У ній зберігаються лексичні йсинтаксичні особливості чужого висловлювання – автентичні вислови, порядокслів, манера мовлення, емоційне забарвлення, експресивний заряд. Алепередається висловлювання не від імені Кия, а від імені В.Малика.
Ось Кий побачив як дружина Чорного Вепра,замість того, щоб ввігнатися в прорив і відтиснути гуннів, зупинилася напагорбі і спостерігала звіддалік за побоїщем. „Чорний Вепре! Гнів Перуна натвою голову! Якщо залишуся живий, я помщуся тобі – і за Радогаста, і зародовичів, що тут безславно гинуть”[5, 134]. Саме цей стилістичний хіддопомагає читачам майже фізично відчути скажену бурю, яка нуртує в душі Кия.
Такий спосіб передачі думок героя даєзмогу письменнику глибше розкрити його душу, безпосередньо, без введеннядодаткових сцен і розмов з іншими персонажами, показати його переживання, кращевмотивовувати його дії. Князь — індивідуальний образ зі своїми, тільки йомувластивими почуттями, своїм характером, поведінкою, вчинками. Кожна метафора,кожний епітет, кожне порівняння тощо синтезує й узагальнює факти історичноїдійсності і художнього осмислення образу головного героя. З метою більшоїтипізації явищ автор вживає цілий ряд висловів, приказок та прислів’їв(«Забереться вовк у кошару — всіх ягнят виносить!») [5, 21]. Це і єрезультат переосмислення письменником історичних подій і ролі особистості всуспільстві.
Роман побудований на контрастах,динамічних зіткненнях. Гострі, незвичайні, сповнені драматизму ситуації,майстерні діалоги, виразні мовні засоби — усе це допомагає письменнику досягтинайбільшої виразності в художньому осмисленні образу князя Кия.
В історії народу є неординарні постаті.Художнє осмислення таких яскравих індивідуальностей справа нелегка. АлеВ.Малику це вдавалося.
Літературний та історичний образи князяКия дуже схожі. І в літописній версії, і в творі В.Малика, і в усній народнійтворчості князь Кий виступає правителем, об’єднавшим слов’янські племена, якийзаклав основи могутньої праукраїнської держави, зачав першу українську княжудинастію – Києвичів, виступає найголовнішим захисником землі Руської.
Література
1. МіщенкоД. Від автора // Міщенко Д. Лихі літа ойкумени.- К., 1985. – С.456-458.
2. ЛисВ. Слова колос золотий // Література. Діти. Час. – К., 1983. – Вип.8. – С.5458.
3. МаликВ. Післямова // Малик В Князь Кий. – К., 1982. – С.266-269.
4. ВолинськийК. Читач проголосував “за” //Літературна Україна. – 1993. – 18 лютого.
5. МаликВ.К. Князь Кий: Романи. – К.: Дніпро, 1989.
6. ІванченкоР. Гнів Перуна. – К.: Рад. письменник, 1992. – 503 с.
7. Повість врем’яних літ. Літопис (заІпатіївським списком). – К.: Рад. письменник, 1990. – 558с.