Дипломна робота
Тема „втраченого покоління” утворчості Ремарка
ВСТУП
Одним зі своїхгероїв Е. М. Ремарк висловив сутність світосприймання ровесників – людей“втраченого покоління”, – тих, хто прямо зі шкільної лави йшов в окопи першоїсвітової війни. “Ми хотіли було воювати проти всього, усього, що визначило нашеминуле, – проти неправди й себелюбності, користі й безсердечності; миозлобилися й не довіряли нікому, крім найближчого товариша, не вірили ні в що,крім таких сил, що ніколи нас не обманювали, як небо, тютюн, дерева, хліб іземля; але що ж із цього сталося? Усе валилося, фальсифікувалося й забувалося.А тому, хто не вмів забувати, залишалося тільки безсилля, розпач, байдужність ігорілка. Пройшов час великих мужніх людських мріянь. Торжествували ділки.Продажність. Убогість.”
Тоді вонипо-дитячому наївно й беззастережно вірили всьому, чому їх учили, що чули, щопрочитали про прогрес, цивілізацію, гуманізм; вірили дзвінким словамконсервативних або ліберальних, націоналістичних або соціал-демократичних гаселі програм, усьому, що їм втолковували в рідному домі, з кафедр, зі сторінокгазет.
Але що моглизначити будь-які слова, будь-які мовлення в гуркоті й смороді ураганного вогню,у смердючому бруді траншей, що заливають туманом ядушливих газів, у тіснотілазаретних палат, перед нескінченними рядами солдатських могил або купамирозтерзаних трупів, – перед всім страшним, виродливим різноманіттям щоденних,щомісячних, безглуздих смертей, каліцтв, страждань і звірячого страху людей –чоловіків, юнаків, хлопчиків.
Всі ідеалирозлетілися в порох під невідворотними ударами дійсності. Їх спопеляли вогненнібудні війни, їх палили в бруді будні післявоєнного років. Тоді, після декількохкоротких спалахів і довгого вгасання німецької революції, на робочих окраїнахтріскотіли залпи карателів, що розстрілювали захисників останніх барикад, а укварталах нових багатіїв, що нажилися на війні, – не припинялися оргії. Тоді всуспільному житті й у всьому побуті німецьких міст і городків, які ще такнедавно тішили бездоганною охайністю, строгим порядком і бюргерськоюдобропорядністю, запанували вбогість, розпуста, наростали розруха й безладдя,спустошувалися сімейні скарбнички й людські душі.
Раптововиявилося, що війна й перші післявоєнні роки знищили не тільки мільйони життів,але й ідеї, поняття; були зруйновані не тільки промисловість і транспорт, але йнайпростіші розуміння того, що добре, а що погано; було розхитане господарство,знецінювалися гроші й моральні принципи.
Їх усіх називали“втраченим поколінням”. Однак це були різні люди – різні були їхній соціальнийстан і особисті долі. І літературу “втраченого покоління”, що виникла удвадцяті роки, створювало творчість також різних письменників – таких, якХемінгуей, Олдінгтон, Ремарк…
Спільним для цихписьменників було світовідчування, що визначалося жагучим запереченням війни ймілітаризму. Але в цьому запереченні, щирому і шляхетному, відчувалося повненерозуміння соціально-історичної природи, природи горя і каліцтв дійсності:вони викривали суворо й непримиренно, але без якої б те не було надії наможливість кращого, у тоні гіркого, безвідрадного песимізму.
Однак розходженняідейного й творчого розвитку цих літературних “ровесників” були досить вагомі.Вони позначилися в наступних долях письменників “втраченого покоління”.Хемінгуей вирвався за межі трагічно кола його проблем завдяки участі вгероїчній битві іспанського народу проти фашизму. Незважаючи на всі коливання йсумніви письменника, живий, гарячий подих боротьби за волю додало нові сили,новий розмах його творчості, вивело його за межі одного покоління.
Олдінгтон упошуках вирішення старих і нових питань зайнявся зазвичай публіцистикою.
Ремарк довше заінших намагався триматися в руслі, наміченому на самому початку його творчогожиття, і зберегти в роки нових великих потрясінь хитку рівновага трагічногосвітовідчування своєї молодості.
Актуальністьтеми. Тема„втраченого покоління” у творчості Ремарка є й на сьогодні актуальною таперспектабельною. Найперше треба переосмислити не лише декілька перших романівнімецького прозаїка, а й усю здебільшого творчість, оскільки в час радянськийвсі без винятку дослідження скрупульозно писалися не так крізь призмулітературознавчого, як з політичного контексту. А що стосується українськихдосліджень, то їх й не так багато. Левова частка публікацій належитьД.Затонському, тільки окремі Денисовій Т., Хом’як Т., Олексієнко О., ЖуравськійІ.
Об’єктом нашої роботи є творчістьЕ.М.Ремарка.
Предмет дослідження звужуємо доінтерпретації романів „На Західному фронті без змін”, „Повернення”, „Час жити ічас помирати”.
Мета нашої дипломної роботи полягаєу з’ясуванні та окресленні характерних особливостей „втраченого покоління” наприкладі творчості Ремарка. Ми використали твори Ремарка, написані на лише до1939р., а й після періоду другої світової війни.
Для реалізаціїпоставленої мети, спробуємо виконати поставлені завдання:
– простежитисоціальне-політичне становище повоєнної Німеччини;
– охарактеризуватиекономіко-культурну ситуацію Німеччини у 20-х роках;
– датианаліз категорії „втрачене покоління”;
– наприкладі романів Ремарка дослідити коло життєвих явищ, представлених у творах ворганічному зв’язку з проблемою, яка потребує осмислення.
Методологічнуі основу дослідження становлять історії літератури з питань германістики.Теоретичною базою дипломної є праці літературознавців, які досліджувалилітературний процес – Д.Затонський, Т.Денисова, Н. Иванова, Т. Ильина,А.Маркелов, Н.Павлова, Т. Николаева та ін.
1 ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ТВОРІВ„ВТРАЧЕНОГО ПОКОЛІННЯ” Е.М.РЕМАРКА
1.1 Осмислення і причинипояви літератури „втраченого покоління”
1920-ті роки –період в літературі Європи і США, який характеризується, як різностороннімосмисленням історико-культурного контексту, так і появою нової літературноїгенерації, остання асоціюється з образом „втрачено покоління”. Відомо, щотермін цей ввійшов у широкий вжиток майже випадково, з легкої руки Хемінгуея.Людиною „втраченого покоління” власник паризького гаража назвав свого механіка,колишнього солдата, який вчасно не відремонтував машину письменниці ГертрудиСтайн. Остання одразу ж надала його словам широкого значення і сказалаХемінгуеєві, який прийшов з нею в гараж: „Усі ви – втрачене покоління”. А Хемінгуей використав цей афоризм як епіграф до свого роману „Фієста”(1926), розповівши у ньому про людей, обпалених війною, навіть у певномурозумінні вбитих нею[13, 139].
Проте смисловіцієї, здавалось би епохальної характеристики, суджено було перерости„гамлетизм” молодих людей і „втраченість” в широкому сенсі – це розрив ізсистемою цінностей, які сягають коріннями пуританства, із довоєнним уявленнямпро те, якими повинні бути тематика і стилістика художніх творів. На відмінувід Б.Шоу, Г.Уелса, „втрачене покоління” проявляли чітко виражений скептицизм.Болісне осмислення особистої одинокості, як ностальгія за органічною цілісністютворів, призвели до настирливих пошуків нової дійсності, яку вони створювали вхудожніх творах. Жорстокості і хаосові світу може протистояти творчий порив –такий підтекст хрестоматійних творів втраченого покоління, загальними рисамияких є трагічна тональність, інтерес до самопізнання, а також глибокаліричність. Мотиви „втраченості” по різному проявили про себе в таких романах, як „Три солдати” (1921) Дж. Дос Пассоса, „Величезна камера” (1922) Е. Е. Каммінгса, „Великий Гетсбі” (1925) Ф. С. Фіцджералда, „Солдатська нагорода” (1926) У.Фолкнера, „Прощай, зброє!” (1929) Е. Хемінгуея. Проте тоді ж вийшли в світ уЄвропі: „Смерть героя” Р.Олдінгтона, а лише за рік до цього „Суперечка просержанта Гришу” А.Цвейга. Після барбюсівського „Вогню” (1916) це найвідоміші,найбільш читані книги про першу світову війну, і в тому, що вони дійшли дочитача майже одночасно, навряд чи можна вбачати самий лише збіг. Щось такевідчувалося тоді в повітрі, що повертало батальній тематиці вже пригаслу булоактуальність: йдеться про світову економічну кризу.
Якщо жорстокістьвійни на початку 20-х років трактується достатньо конкретно, то до кінцядесятиліття вона стає втіленням людського існування взагалі. Подібне поєднаннявійськового і пост військового досвіду характерно для романів 1926-1929рр.,коли події минулого відбулися як художні події і отримали назву „статустрагічного алібі”, людина весь час знаходиться в стані „воєнних” дій з ворожимсвітом [13, 139].
Роман Е.М.“Ремарка На Західному фронті без змін”, який найбільшою мірою належить довизначення дефініції „втраченого покоління”, з’явився напрочуд своєчасно. Такетвердження може, мабуть, здатися трохи дивним, адже 1929 році війна, про якутут йдеться, вже понад десять років тому скінчилася і здавалося майжедесятиліття вистачить, аби притупити у свідомості спогади про цей страшнийзлочин [16, 73].
Е.Р. Ремарк писавне про економічну кризу, як А.Деблін у „Берлін-Александерплац” (1929) чиГ.Фаллада в „Маленька людино, що ж далі?” (1932) і не про умовно-метафоричнукатастрофу, про катастрофу взагалі, як Г. Янн у „Перрудах”(1929). Вінписав саме про війну. І все-таки не випадково через десятиріччя після їїзакінчення.
Поряд зособливостями історичними, політичними не останню роль відігравали йособливості суто воєнні. Війна 1914-1918 років була переважно позиційною. Арміїне вели широких наступальних операцій, не маневрували; вони закопалися в землю,роками не залишаючи розгрузлих глинистих окопів.Захоплення гектара занедбаного кукурудзяного поля видавалося за великуперемогу; заради того, щоб відстояти п’ять-шість напівзруйнованих міст.
І правда провійну нагромаджується тут завдяки контрасту між справжнім станом речей і їх„ідеалізованим” баченням, через відчутний, майже наочний між ними розрив.
Навпаки, творахписьменників „втраченого покоління” розрив цей не лежить на поверхні й незавжди добачається у сфері стилю. Адже світ там звичайно виявляє себе у форміглибоко особистого переживання героя. Певним чином так само це виступає і в Стендаля. Але в нього присутній іще посередник– автор, який переповідає нам, що і як бачить Фабріціо. Ні в Хемінгуея, ні вРемарка про це й згадки немає. Їхні твори про війну – це сповіді, подані уформі репортажів, і репортажі, що є, власне, сповідями, своєрідні химернісплави того й того. Оповідь у таких творах ведеться найчастіше від першоїособи, від особи героя, який, проте, страшенно схожий на самого автора,переймає в нього риси характеру і багато фактів біографії. Не дивно, що життя,яке оточує цього героя-автора, виступає переважно як збудник чи каталізаторвнутрішніх реакцій і вимірюється їхньою інтенсивністю. Тим самим світ якщо невбирається індивідом, то найяскравіше відбивається в ньому [16, 75].
Виступаючи в ролідзеркала, протагоніст просто не може бути чимось іншим, як бувалим солдатом.Часто-густо він – Парсіфаль у всьому, крім навику стріляння, досвідурукопашного бою, уміння ховатись від мін і снарядів. А то б йому не підняти наплечі величезного тягаря фронтових реалій. Персонаж, який з усього дивується,спроможний тримати їх на собі протягом більш-менш короткого епізоду, та аж ніякне цілого роману. А романові ліричному потрібен герой, який знає, відчуваєвійну, бо інакше не взнає, не відчує її і читач.
А те, що геройцей – все-таки Парсіфаль, який навіть не став солдатом, швидше, на солдатапереряджений, тільки поглиблює розрив між ним і нелюдяним царством війни.Розрив, розлом проходить через самі їхні душі і в розумінні куди більш прямому.Вони – переряджені, але й солдатитакож, ті реальні, що стріляють, що вбивають, що живуть протиприродним життямвійни. І живуть так не через боязкий конформізм, а підкоряючись природі речей.Інакше вони приречені на загибель. Якщо не фізичну, то моральну. І вони гинуть.І від куль, гранат, дизентерії, і від надсильного душевного розлому, віднебажання вмерти і від неможливості жити...
„На Західному фронті без змін” – перший, власне, написаний не дуже вправною рукою твір Ремарка, – став його найбільшим успіхом, несподіваним, небаченим,небувалим, успіхом, якого він ніколи вже не досягав, до якого навіть ніколи вжене наближався. Протягом першого року після виходу в світ тираж роману вНімеччині сягнув понад мільйон двісті тисяч примірників, переклади в іншихкраїнах світу довели це число до п’яти мільйонів. Тодішні видавці дійшливисновку, що „На Західному фронті без змін” є „найбільшим європейськимкнижковим успіхом усіх часів”.
Насамперед першасвітова війна була справді першою і вдарила, напогляд мільйонів їїучасників, наче грім з ясного неба. Сорок три роки пролягло між останньоювеликою європейською війною (франко-прусською) і цією, сорок три роки ілюзій ісподівань на мир і процвітання, на нескінченність „золотого віку”, що наставзрештою на багатогрішній і страждальній землі.
Образ літератури„втраченого покоління” в основному накладається на роман Ремарка „На Західномуфронті без змін”. Протагоніст роману ПаульБоймер – бувалий солдат. І він малоне двійник автора: так само, як і той, потрапив на фронт з гімназійної лави;так само, як і той, не раз був поранений. Їх навіть звуть однаково (аджесправжнє ім’я Ремарка не Еріх Маріа, а Еріх Пауль). Розповідь ведеться устамиБоймера і пройнята його світовідчуттям, по вінця сповнена його конфліктами – звійною, з дійсністю, що породила її і породжена нею, з самим собою.
„Ми вже немолодь, – твердить Ремарк-Боймер. – Ми вже не хочемо завойовувати світ. Мивтікачі. Тікаємо від самих себе. Від свого життя. Нам було по вісімнадцятьроків, ми тільки починали любити життя і світ, а нам довелося стріляти в них.Перший снаряд влучив у наше серце. Нас відрізано від справжньої діяльності, відпрагнень, від прогресу. Ми вже не віримо в них. Ми віримо у війну”. Целейтмотив книги, її меланхолійний підсумок, риторичний, як кожне узагальнення,що тяжіє ще й до „красивих” метафор. А через це не в усьому точне. Наприклад,фразу: „Ми віримо у війну” не слід тлумачити буквально. „Вірити у війну” неозначає тут – її схвалювати; „вірити” означає зважати на її реальність,реальність злу, агресивну, ладну все інше витіснити, придушити, поглинути,обернути „а привид і фантом.
„Ми стоїмо задев’ять кілометрів від передової, – так починається „На Західному фронті беззмін”. – Вчора нас змінили; тепер наші шлунки напхані квасолею з м’ясом, минаїжджені і вдоволені”...
Ремарк не зразу кидає героїв підураганний вогонь. У цьому є свій розрахунок: поринувши з перших же сторінок усаме пекло, читач набуде своєрідного „імунітету”, його здатність жахатися,гніватися, співпереживати притупиться.
Нас іще проведутьусіма колами пекла, нам іще покажуть звіряче обличчя війни, раз у раз змінюючиракурси, тональність, забарвлення. Ми побачимо траншеї, газові атаки,госпіталі, рукопашні бої, близький і глибокий тил. Навіть кайзера, як вінроздає медалі. Проте все це (включаючи і людський мозок, розмазаний по стінціокопу, і вивалені нутрощі, і відірвані руки чи ноги, і відчайдушний, неугавнийкрик поранених коней) подається не інакше як страхітливий, протиприродний,гротескний „побут” війни.
„Кач б’єприкладом одного з непоранених кулеметників, б’є просто в обличчя, перетворюючийого на криваве місиво. Інших ми вбиваємо, перше ніж вони встигають вихопитигранати. А тоді жадібно випиваємо воду, призначену для охолодження кулеметів”.Зрозуміло, що солдат, який бере участь в атаці, веде виснажливий бій, почуваєнестерпну спрагу. Проте фразою „а тоді ми жадібно випиваємо воду, призначенудля охолодження кулеметів”, Ремаркхотів сказати не тільки це. Контекст наче зрівнює пиття води із знищенням собіподібних; неначе вони й справді знищені лише для того, щоб без перешкодзадовольнити одну з природних людських потреб… [16, 78].
Важко уявити собіщось не нормальніше за війну, яка стала побутом, стала повсякденністю, яка такзахопила людину в свою орбіту, що заступає їй „істинне” життя: „Таким чином,тепер ми маємо те, чого треба солдатові для щастя: добрі харчі та спокій. Це зовсімне багато, коли поміркувати. Якихось два роки тому ми страшенно зневажали бсебе за це. А тепер ми майже задоволені. До всього можна звикнути, навіть дотраншей„.
Війну можнакритикувати по-різному. Тут війна критикується переважно з огляду на те, що воназробила з людиною, з людьми: „Ми обпеклися на фактах, ми розрізняємо речі, якгендлярі, й розуміємо необхідність, як різники. Ми вже не безжурні, мистрашенно байдужі. Можливо, ми зостанемося живі, але чи будемо насправді жити?”Складається відповідна до обставин лінія поведінки, виникає згідна з нимимораль: солдат покладається на мудрість інстинкту, ловить мить, не замислюєтьсянад тим, що випадає з поля зору, зважає лише на голу, насущну необхідність. Угоспіталі вмирає солдат Кеммеріх. Він іще живий, а інший солдат, колишнійКеммеріхів однокласникМюллер, думає непро смерть товариша, а про його добрі чоботи. Та „якби ті чоботи були ще хочтрохи потрібні Кеммеріхові, Мюллер волів би краще бігати босоніж по колючомудротові, ніж думати про те, як тими чобітьми заволодіти”.
В романі „НаЗахідному фронті без змін” таких людей переважна більшість, а поганих –жменька. Ні ті, ні інші не змальовані як характери і різняться між собою не такпсихологічно, як з приналежності до певного покоління. „Погані” – це світдорослих, що, звабивши молодь фальшивим блиском „класичного ідеалу вітчизни”,ошукавїї, віддав у ім’я цього фетиша на заклання.
Якщо деформаціяособистості героїв Ремарка лежить на поверхні, впадає кожному в око, то проїхню життєстійкість цього не скажеш. Через це і в 30-і роки, і пізніше „НаЗахідному фронті без змін” часом тлумачили хибно: як твір, сповнений почуттябезвиході, а то й як такий, що по-своєму прославляє війну. Але це насампередтвір гуманний, твір, який стверджує, що існує межа, за якою душа не піддаєтьсявже моральному змізернінню, не капітулює перед „реальністю” війни, передневблаганністю її законів.
„Я схиляюсь дойого обличчя, не видного у присмерку. Він іще дихає, тихо дихає. Обличчя внього мокре, він плаче… – Ну, Франце, – яобіймаю його за плечі і тулюся обличчям до його обличчя… Він не відповідає.Сльози течуть у нього по щоках. Мені хочеться їх витерти, але мій носовичокдуже брудний„. Так описано прощання Боймера з Кеммеріхом (адже Кеммеріх і йогооднокласник), прощання зворушливе, більш того – сентиментальне. І річ не в тім,ніби Боймер лагідніший, добріший за Мюллера (після смерті останнього саме до Боймера перейдутьКеммеріхові чоботи). Просто його тепер по-іншому показано читачеві.
У романі чималосентиментальних сцен. Наприклад, та, де Боймер насуває на голову зляканогоновобранця каску, а новобранець, мовдитина, тулиться до Боймера.Чи любовна сцена з юною француженкою. Любов там опоганена війною, куплена захліб та ковбасу і все-таки – хай на мить – дарує героєві чудо: „… я відчуваюгуби тоненької чорнявої і жадібно тягнуся їм назустріч, заплющую очі, начепрагну згасити в пам’яті війну, її жах і мерзоту, щоб прокинутися молодим іщасливим...”
Ремарківськасентиментальність – це своєрідна форма опору, і не варто вбачати в ній лишесамообман чи тим більше ознаку слабкості.
Нас не розбито, –твердить Боймер, – бо ми кращі, досвідченіші солдати; нас просто розчавлено івідкинуто, адже противник у багато разів численніший”. Критика здебільшоговідносила ці слова героянаРахунок його наївного, навіть дещонесподіваного „націоналізму”. І, справді, від людини, що, звертаючись довбитого нею французького солдата, каже: „Ти така ж людина, як і я”, яка вжезрозуміла: „Фабриканти в Німеччині на нас збагатіли, а нам розриває кишкикривавий пронос”, можна було б сподіватися й більшої послідовності. Безперечно,і Ремарк, і його герої часомнепослідовні. Але тут, мабуть, річ не тільки в цьому: солдатська непереможність– лише одна з ознак непереможності людської.
В цьому, до речі,теж слід шукати причину, яка зумовлює те, що ремарківський герой – завждибувалий солдат; але вона ж і причина того, що він – солдат не справжній,переряджений, іще й досі хлопчик, який соромиться скористатися нічною посудиноюна очах у сестри санітарного поїзда. Він відчуває себе створеним для добра, айого примушують чинити зло. І за це він гостро ненавидить війну, пристрасно їїзаперечує.
Майже кожен зкритиків, що будь-коли писав про роман „На Західному фронті без змін”,відзначав, що автор не зумів піднятися над світоглядом солдата, рядового в усіхвідношеннях, і його, автора, за це, природно, картали. Така вже традиція, такадумка, і вона здається настільки сама собою зрозумілою, що її нелегкозаперечувати.
Д. Задонськийспростовує цю думку, говорячи, що Ремарк не так не зумів, як не схотів піднятись над світоглядом свогогероя. Це не одне й те саме, бо той, хто не зумів, просто такий самий сліпий, ахто не схотів, не виказує себе, що він більше зрячий [16, 80].
Ремарковіпощастило створити те, чого не створив жоден з авторів, які писали про„втрачене покоління”. Це тип солдата першої світової війни. Таких, як він, булимільйони – тих, що втратили віру і водночас прагнули її, зневірились і водночасне втратили надії, вже прозрілих і ще незрячих, тих, що руйнували міфи йвигадували замість них нові. Вони мали вплив на долю нашого сторіччя, через нихпрозирає багато його втрат, шукань, звершень. Їхній образ відтворений зточністю, якій міг би позаздрити автор соціологічного дослідження. Ремарк їх добре знав, добре відчував: самбув одним із них. І все-таки бачив більше. Він не копіював прототип, не простоузагальнив його риси, а вдихнув у нього життя. Чим заслужив право на виступ відсвоєрідної збірної особи, право на займенник „ми” (виділення наше – Г.Д.).
Розповідають, що,коли в 30-і роки створювалась перша екранізація „На Західному фронті без змін”,продюсер, занепокоєний гірким фіналом фільму, попросив його змінити. Режисер(він був відомою постаттю і міг дозволити собі таку відповідь) сказав, що, мовляв,нема нічого легшого: треба тільки так перебудувати сюжет, щоб війну вигралинімці. Але у Ремарка не німці програли війну; її програла людяність, а втім,залишилася непереможеною.
1.2 Роман„Повернення”
Наступний романРемарка „Повернення” побачив світ у 1931 році, тобто через два роки післяопублікування роману „На Західному фронті без змін”, був тісно пов’язаний з нимтематично й навіть сприймався багатьма як його продовження. Хоча сам письменникзгодом визнавав, що любить цей свій твір більше інших, але по своєму художньомурівні роман, безсумнівно, слабший, ніж попередній. Однак саме в цьому романі минатрапляємо на дві важливі особливості, які є характерними для творчостіРемарка протягом тривалого періоду.
Перша з нихпов’язана з поняттям так званого „втраченого покоління”. Уже в романі „НаЗахідному фронті без змін”, хоча в ньому розповідається про війну, а не промирні часи, відчувається передчуття майбутньої трагедії покоління, що, як сказанов епіграфі, „згубила війна” передчуття смутної участі „тих, хто став їїжертвою, навіть якщо врятувався від снарядів”. В „Поверненні” же цей мотив стаєосновним, сюжетотворчим. І багато в чому схожий на автора герой-оповідач Ернст Біркхольцта його фронтові друзі, що повернулися після війни додому (у безіменному місті,що є місцем дії книги, легко впізнати рідний Ремарку Оснабрюк, деякі жителіякого послужили прототипами для її персонажів), – це вчорашні школярі, якістали солдатами і які нам добре знайомі за романом „На Західному фронті беззмін”, але тільки з тією тільки різницею, що всі вони залишаютьсянепошкодженими. Давно вже відгриміли збройові залпи, але в душах багатьох з нихвійна продовжує свою спустошливу роботу [32, 11].
Друга особливістьцієї книги полягає в тому, що тут розвинена одна з тих думок, яка також лягла воснову попереднього роману. Це лейтмотив про дружбу, товариство як єдинуцінність, породжену війною. І якщо в романі „На Західному фронті без змін”перед смертельною небезпекою, що грозить рівною мірою всім, дружба увесь час залишаєтьсяміцною силою, то в „Поверненні”, де колишні фронтовики по-різному шукають„дорогу до нового життя” і де виявляються майнові та й інші розходження міжними, поступово виявляється вся ілюзорність цього поняття.
Менше ніж черездва роки після виходу „Повернення” у світ в Німеччині відбулася подія, що сталане тільки національною, але й світовою катастрофою: до влади прийшов Гітлер. Закілька днів до цього Ремарк виїхав з Берліна у Швейцарію, у курортне містечкоПорто Ронко біля озера Лаго Маджоре, де в 1931 році їм була придбана вілла„Мойте Табор”. У Німеччину, де його якзатятого ворога мілітаризму й націоналізму міг очікувати лише арешт, він неповернувся, поповнивши тим самим численні ряди німецькихантифашистів-емігрантів. А тим часом обоє його антивоєнних романів булизанесені в чорні списки книг, заборонених у нацистській Німеччині, і кинуті 10травня 1933 року разом з багатьма іншими неугодними гітлерівцям видатнимитворами німецької й світової літератури у величезне багаття, запаленому у серціБерліна (навмисно, для посилення ганьби, поблизу двох найбільших центрівнаціональної культури: університету й оперного театру). У промові, яка „опікою”Геббельса супроводжувала цю варварську акцію один зі студентів, прибічниківфашизму, говорив про „літературне зрадництво”, Еріха Марії Ремарка „стосовносолдата світової війни” [18].
Твори поєднує ідейна спільність, наявність тих самих героїв, сумні йстрашні образи війни, що виникають на самому початку другого роману й зумовлює йоготрагічну тональність. „Все, що пов’язане звійною, викликає в оповідача асоціації з небезпекою, страхом, жахом, смертю, ненавистю; вонипроникають у сферу образності роману й цілком опановують нею” [32, 10]. Тут у центрі увагиавтора подальша доля „втраченого покоління”, його чистилище й негоди вже післяповернення з війни. На кожному кроціпереконуються колишні солдати в жорстокому обмані, у фальші патріотичнихпроповідей, за яких ховалися корисливі плани.
Герої„Повернення” набагато ясніше представляютьсвоїх ворогів, у них сильніше розвиненепочуття соціальної ненависті. Глибока правда звучить у словах солдата Людвіга:„Нас просто зрадили. Говорилася: батьківщина,а у насправді були загарбницькі плани жадібноїіндустрії; говорилося: честь, а у насправді була гризня й спрага влади серед горсточкимарнолюбних дипломатів і князьків… Слово„патріотизм” вони наповнили своїм фарисейством, спрагою слави, властолюбством,брехливою романтикою,… лихварською жадібністю, а нам піднесли його якпроменистий ідеал”. Герої Ремарка не можуть примиритися з усім цим, не можутьпримиритися із тріскучими мовленнями директорашколи про військову доблесть германської армії, бачачи на кожному кроці процвітання спекулянтів, щонажилися на війні, міністерських тузів, що шкодують про закінчення війни безпереможних фанфар. Біркхольц, який став учителем, глибоко розчарувався й у системі шкільного навчання, як і раніше начиненого ідеями фальшивого патріотизму й військовими загарбницькимиідеями. Колишні фронтовики не можуть примиритися, але не вміють і не можуть боротися.
Малюючирізні долі своїх героїв, Ремарк накреслює риси розпаду фронтової співдружності,що не витримує натиску соціальних сил. Більшу частину героїв осягає гірка доля. Рахе й Людвіг закінчують життя самогубством, Гізекке божеволіє, Троске попадає у в’язницю і т.д. Де ж порятунок і вихід до повноцінноїкорисної діяльності для колишніх солдатів першої світової війни? Ремарк, власнекажучи, на це відповіді не дає, роблячи лише кілька неспроможних спроб. Ставши учителем солдатів Віллі вирішує прищепити дітям нове, з його погляду щире розуміннябатьківщини– любові до її природи, землі, – сприйняття, з яким не зв’язуються ніякі подання про соціальні протиріччя. Ідеал Біркхольца, від імені якого йде оповідання, теж досить абстрактний.Після довгих скитань і пошуків він знаходитьспокій у радості самого буття, відчутті життяй природи, самовдосконаленні й завзятій кропіткій праці. Людвігже закінчує свій пристрасний монолог проти призвідників війни словами, що такожмістять доситьрозпливчасту мету: „Є тільки один вид боротьби: це боротьбапроти неправди, половинчастості, компромісів, пережитків”.
ГероїРемарка повертаються із фронту в 1918 році, коли в Німеччині відбуваласялистопадова революція, що скинула останнього Гогенцоллерна. Революціясколихнула всі демократичні сили німецького суспільства, надихнула їх на боротьбуз кайзерівською Німеччиною, хоча в результатіслабкої організованості не змогла досягти бажаних результатів.
Іпроте революція проходить повз героїв Ремарка. Тут і виявляється принципова різницяміж ним і Бределем. І не тому, що Ремарк не намалював збройну боротьбу робітників Гамбургу й моряків Кіля, а тому, щовін не побачив у цій боротьбі єдино вірного шляху для своїх бентежних героїв. Ця „сліпота” Ремарка залишиться до кінця його творчого шляху, хоча в збагненні законів соціальної дійсності він піде далеко вперед упорівнянні з раннім етапом [32, 12].
В романі „Повернення” як і в першій книзі про війну, немає перспективи. Гіркі думки, що гнітять, розчарування, невміння знайти місце в житті,глибокий особистий крах, – все це також обумовлює трагічний лейтмотив роману, як і лиховісні образи війни спочатку йболісні спогади про неї, що втримуютьсязвичайно у внутрішніх монологах колишніх фронтовиків. Однак символічна кінцівкароману вносила інший настрій – що насторожує, тривожне, виявляючи безсумнівнупрозорливість письменника: вона містила в собіпопередження проти нової світової війни. Під час прогулянки друзі натрапляють на спортивний загін молодиків, що досить завзято тренуються у військовому мистецтві. У відповідь на спробу їх зупинити один з молодиків кидає убік друзів злісну фразу: „Із цимибільшовиками треба покінчити, інакше Німеччинине бачити волі”.Пригноблені колишні солдати передчувають у цьому підготовку нових кривавих подій.
Немовпідбиваючи підсумок антивоєнній літературі того часу, Б. Сучков писав:„Представники так званого „втраченого покоління” – Ремарк, Олдінгтон, Хемінгуей – з неухильною прямотою й різкістю розвіяли міф про „великувійну білих людей”, знявши ореол героїки зімперіалістичної війни, що зжерла мільйонилюдських життів, зобразили війну як пряме породження суспільної системи, ворожоїсправжнім інтересам і запитам особистості”[46, 87].
Обидві книги Ремарка продиктовані гострою й глибокою усвідомленою ненавистю до імперіалістичних воєн. У цьому об’єктивнепозитивне значення романів, незважаючи на їхній песимізм і безвихідність, щопролунали особливо в „Поверненні”. Обоє творів утворять початковий етап у творчості Ремарка, пов’язаний збезпосереднім зображенням подій першої імперіалістичної війни і її прямихтрагічних наслідків.
1.3 Роман „Тритовариші”
Післязахоплення влади гітлерівцями, в 1933 році, Ремарку довелося покинути батьківщину.Якийсь час він жив у Швейцарії, потім у Франції, потім переїхав у США, де йзалишився жити. Нацистські пропагандисти скажено труїли його, обвинувачуючинасамперед в “підриві військового духу”, у дискредитації німецької солдатчини.Однак він продовжує творити і наступний свій роман публікує 1938 року. Це „Три товариші”.
Місцедії книги – Берлін. Про це ми судимо по окремих прикметах міста, таким,наприклад, як знаменита клініка „Шаріте”, а той, хто читає роман в оригіналі, –відповідно виражень на берлінському діалекті, які автор вкладає у вуста деякихперсонажів. Що ж стосується часу дії, те це 1928 рік. Час позначений зовсімточно, тому що воно є важливим об’єктом художнього дослідження, проведеногоавтором роману [2, 14].
Хочаз того моменту, як пролунали останні постріли, пройшло знов-таки десять років,життя була ще просякнуте пам’яттю про війну, наслідки якої позначалися накожному кроці. Не даремно адже вони, ці спогади, і самого автора привели достворення його знаменитого і антивоєнного роману і роману „втраченогопокоління”.
Пам’ятьпро фронтове життя міцно входить у нинішнє існування трьох головних героївроману, Роберта Локампа, Отто Кестера й Готтфріда Ленца, як би триває в ньому.Це відчувається на кожному кроці – не тільки у великому, але й у малому, унезліченних деталях їхнього побуту, їхнього поводження, їхніх розмов. Навітьасфальтні казани нагадують їм похідні польові кухні, фари автомобіля –прожектор, який чіпляється за літак під час його нічного польоту, а кімнатиодного з пацієнтів туберкульозного санаторію, до якого прийшли в гості йоготовариші на нещастя.
Війнанаклала незгладимий відбиток на спосіб мислення трьох товаришів. „Як не дивно,– зауважує, наприклад, Роберт, відчувши, що з кухні доноситься аромат тільки щозавареної кави, – але від запаху кави я повеселів. Ще із часів війни я знав:щось важливе, не може заспокоїти нас… Утішає завжди дріб’язок, дрібниця”. І якщовін говорить: „Наше минуле навчило нас не заглядати далеко вперед”, – то мирозуміємо, що під „минулим” тут теж маються на увазі військові роки [32, 17].
Постійніспогади героїв про їхню фронтову юність не мають нічого загального згероїзацією і романтизацією війни. Навпроти, і цей роман Ремарка про мирнежиття є таким же антивоєнним твором, як і два попередніх. „Занадто багато кровібуло пролито на цій землі, щоб можна було зберегти віру в Небесного Батька!” – дотакого висновку приходить Локамп після бесіди зі священиком у церковному саду.
Аледумки про війну ставляться не тільки до минулого: вони породжують і страх передмайбутнім, і Роберт Локамп, дивлячись на дитину із притулку, гірко іронізує:„Хотів би я знати, що це буде за війна, на яку він поспіє”. Ці слова Ремарквклав у вуста героя-оповідача за рік до початку другої світової війни.
В„Трьох товаришах„ Ремарк показав себе прекрасним майстром індивідуальниххарактеристик. Кожний із трьох головних героїв має свою особу й діє в повнійвідповідності із внутрішньою логікою своєї натури. На самому початку вонивиступають як якийсь триєдиний персонаж, але дуже незабаром читач починаєкожного з них відразу ж дізнаватися по поводженню, по мові, по манерах, навітьпо жестах. Трохи пізніше двох своїх товаришів „розкривається” Отто Кестер, і цевиявляється закономірним, виправданим, – адже чи стриманість не головнавластивість цієї натури. Але в міру того як ми знайомимо з Кестером, ми усе більшепереконуємося в силі його волі, у його цілеспрямованості, умінні швидкоорієнтуватися у важкій обстановці, приймати й виконувати єдино можливе рішення,іноді навіть іти ва-банк, особливо коли мова йде про друга. І як несхожий нанього зі своєю веснянкуватою особою, блакитними очами й рудим чубом, тепо-хлоп’ячому бешкетний, то по-гарному сентиментальний Готтфрід Ленц, якого вінсам і його друзі не даремно прозвали „останнім романтиком!” [32, 17].
Найменше„пізнаваний”, мабуть, Роберт Локамп. Це пояснюється тим, що оповідання в романіведеться від його особи, і, замість об’єктивних суджень про персонажа, читачевіпідносить глибинна автохарактеристика, у якій йому доводиться розбиратися„самотужки”. Але фігура Роберта становить особливий інтерес: вона більше всіхінших ідентична самому авторові й дуже часто використається їм для передачі йоговласних думок. Не випадково, очевидно, саме цього героя Ремарк змусив багато вчому повторити свій власний життєвий шлях, як він надходив раніше у відношенніПауля Боймера й Ернста Біркхольца: Роберту Локампу тридцять років, рівностільки, скільки було самому письменникові в 1928 році; він теж бувмобілізований в 1916 році й теж був важко поранений; його мати, як і матиРемарка (і Пауля Боймера), померла від раку; він теж повинен був стати вчителемі теж перепробував після війни багато професій, у тому числі й професіюпіаніста. Такий далеко не повний перелік деталей, що підтверджуютьавтобіографічний характер образа героя-оповідача.
РобертЛокамп набагато більше, ніж його співтовариші й взагалі хто-небудь із іншихперсонажів книги, показаний зсередини. По його власних словах, довгі роки післявійни він жив „тупо, бездумно й безнадійно”. І якщо він, „студентуніверситету”, який попрощався з книгами, концертами й театральнимиспектаклями, у жартівливій словесній перепалці з Ленцем говорить, що в ньогодавно вже пропало бажання чого-небудь вчитися й що він сам не знає, для чогоживе на світі, то в цьому жарті є більша частка правди [18].
ЗмушуючиРоберта займатися самоаналізом, Ремарк досліджує думи й настрої „втраченогопокоління„ у цілому. Багато чого з того, що властиво йому, характерно й дляйого товаришів, тільки в Ленца це таїться під покривом жарту, а скупий на словаКестер взагалі рідко висловлює свої думки вголос. Втім, те саме можна сказати йпро цілий ряд інших героїв. Адже фактично це роман не тільки про три товаришів.
Хібане зараховуються до „загубленого покоління„ Фердинанд Грау, Валентин Гаузер,Альфонс і деякі інші персонажі з тих, хто уцелел у вогні війни, але втративщиросердечний спокій і тепер намагається вийти зі стану шоку за допомогоюнескінченних випивок і бійок?
Більшетого, певною мірою до „втраченого покоління” зараховується також одна зголовних фігур книги – Патриція Хольман. Хоча чарівна Пат молодша за свогоулюбленого Роббі та його друзів і, природно, не знає, що таке життя уфронтовому окопі, вона теж жертва війни: як констатують лікарі, її смертельнахвороба є наслідком недоїдання в дитячі і юнацькі роки, які припадали на воєннічаси. Кестер, Ленц і їхні інші друзі охоче приймають Пат в „ряди товаришів”(Альфонс: „Адже ви тепер наша. Ніколи б не подумав, що жінка може стати своєї втакій компанії”), і це пояснюється не тільки повагою до почуття Роберта, але щей тим, що сумно-іронічне відношення дівчини до життя близьке їхнім власнимпоглядам. Власниця пансіону фрау Залєвскі знаходить прямолінійні, але доситьвлучні слова, що характеризують їхню щиросердечну травму: „Минуле виненавидите, сьогоденням нехтуєте, а майбутнє вам байдуже”.
Тематовариства як однієї з найголовніших в романі дана вже в заголовку. Закореніліхолостяки Отто Кестер, Готтфрід Ленц і Роберт Локамп живуть, власне кажучи,спільним життям. Вони не здатні нагрубіти один одному, як це роблять юнаки абомолоді чоловіки, але інтереси товариша незмінно виявляються для кожного з нихвище власних. Доля товариства складається тут по-іншому, ніж в „Поверненні”:вона не виявляється ілюзією, витримує випробування часом, не розпадається, аперетворюється в дружбу в найвищому змісті слова, причому дружбу діючу,активну, котрій загрожують тільки зовнішні сили начебто револьвер вбивці Ленца[18].
Найбільшсерйозну перевірку товариство проходить після захворювання Пат аж до її смерті,напередодні якої Отто робить жертвопринесення: продає свого „Карла”, автомобіль,що був як би їхнім четвертим товаришем і про яке Кестер раніше говорив, що вінскоріше погодиться продати руку, чим цю машину.
Уцьому романі Ремарку вдалося створити дивну по своїй поетичності картинулюбові. Отут усе – від зародження взаємного почуття Роббі й Пат до трагічноїрозв’язки – дихає правдою й приносить прекрасну естетичну насолоду. Щирою йприродною, начисто позбавленої всякої манірності, усякої гри є любов, якавиводить героя й героїню зі стану заціпеніння. У Роббі вона прориває панцирбайдужості, і він зізнається самому собі, що пізнав щастя. Тема любові тісно сплітаєтьсяз темою товариства. Разом вони утворять якір порятунку для людей „втраченогопокоління”, звільняють їх від самотності. Товариство, активна дружба й любов –важливі аспекти гуманістичної програми Ремарка. Ще однією її істотною стороноює жаль. „Жалість – найбільш марний предмет на світі, – запально кидає Роберт урозмові із фрау Залєвскі. – Вона – зворотна сторона зловтіхи, хай буде вамвідомо”. Але ці слова, як зізнається сам герой-оповідач, вимовлені зроздратуванням. Вони маскують щирі думки й почуття Локампа й викликані самецими „марним предметом на світі”, жалістю, жалем до бухгалтера Хассе і навітьйого дружини, хоча її зрада з’явилася причиною самогубства чоловіка. Такапозиція властива й Роберту і його друзям: за грубістю і цинізмом ховаєтьсясправді людяне відношення до тих, хто має потребу в жалі.
Алюдей, яким співчуття необхідно, у романі багато, тому що Ремарк добре відчуваєзалежність доль своїх героїв від нелегкої долі Німеччини тієї епохи. У тканинукниги мистецьки уплетена безліч мікросюжетів, присвячених людям, чия життя„звелася до однієї тільки болісної боротьби за вбоге, голе існування”. До цихлюдей ставляться, наприклад, власники жалюгідного скарбу, що йде з молотка,яких зустрічають на аукціоні Кестер і Локамп, що купують тут старий автомобіль.Неможливо забути ні подружню пару, яку нестаток змушує розстатися із цим автомобілем,ні самотню бабусю, що купила папуги, аби в її будинку був хоча б хтось, хтобуде з нею „розмовляти”. Та й самі три товариші теж ведуть безперервну боротьбуза існування, справи їхній майстерні йдуть усе гірше й гірше, а насамкінецьзакінчуються крахом.
Наскрізноютемою, що перетворюється в один з лейтмотивів роману, стає тема безробіття.Багато разів тут говориться про берлінців, що мріють знайти хоч який-небудьзаробіток. Ми зустрічаємо їх у самих несподіваних місцях – на перегонах, девони сподіваються на посмішку фортуни, у музеях, де є можливість погрітися, –довідаємося історії цілих сімейств, що отруїлися газом через те, що головисімейств остаточно втратили надію отримати роботу. Але й ті, у кого робота є,живуть у страху: бояться втратити її, тому що за кожним звільненням зяє „прірвавічного безробіття” [32, 17].
Письменникдуже стриманий, небагатослівний в описах людей і подій, зрідка ледь примітно,але тим більше виразно наповнює їх іронією, жартом; він стенографічно точновідтворює діалог і декількома скупими штрихами чітко зображує місцевість іпредмети. Немов зненацька виникають картини природи: квітуче дерево, сад,полючи, гірський ландшафт; вони виділяються такою лаконічністю й разом з тимпоетичною густотою і яскравістю фарб, такою музикальністю мовлення, – останнє,на жаль, сутужніше всього відтворено в перекладі, – що звучать як своєріднімолитви натхненного пантеїста. У записі щиросердечних станів, у внутрішніхмонологах своїх ліричних героїв Ремарк створює патетичну піднесеність суворої йсоромливої чоловічої ніжності, грубуватого, але справжньої цнотливості.
Віннікуди не кличе, нічому не хоче вчити. Він просто оповідає про своїходнолітків, про їхні думки, відчуття, стражданнях і радостях; просто згадує пробої й солдатські бешкетні дозвілля, про жінок, про зустрічі на фронті, усум'ятті післявоєнного років.
Безцільнай беззмістовне життя його героїв. Але автор хоче бути тільки оповідачем, а неморалістом-проповідником. Він не засуджує їхнього безперервного пияцтва,легені, навіть цинічного відношення до любові. Ремарк намагався у всьомузалишатися нейтральним спостерігачем [32, 24].
1.4 Роман „Час жити і часпомирати”
Значногохарактеру набуває моральна проблема, проблема особистої поведінки людини тапроблема „втраченого покоління”, „втрачених особистостей” в надзвичайносильному і вражаючому романі Еріха Марії Ремарка „Час жити і час помирати”(1954).
До початку другоїсвітової війни Ремарк був уже відомим письменником, автором книжок про першуімперіалістичну війну, де з усією жорстокістю й оголеністю змалював страхіттятієї війни, її безглуздість. Він же був творцем образів молодих людей, кинутиху криваву бойню просто зі шкільної лави, які втратили ґрунт під ногами йзберегли у зловорожому світі лиш одне – чуття товариськості, дружби й віру вте, що коли буде вже зовсім погано, інша людина, та, що гинула в брудних окопахпоруч тебе, допоможе тобі.
Роман „Час жити ічас помирати” присвячений долі молодого солдата гітлерівського війська Гребера.Розповідь не ведеться від особи героя у формі внутрішнього монолога. Всі події, а також думки й почуттясамого Гребера гранично стисло та скупо викладеніавтором. Але точка зору автора тут немовби перехрещується з точкою зору самогогероя. Не випадково Гребер, головний герой, літами такий самий, як і геройроману „На Західному фронті без змін”, присвяченого першій імперіалістичнійвійні. Саме тому, що й тут, і там відтворено почуття й роздуми юного солдата,ми можемо повною мірою осягти різницю між цими двома війнами й між різнимипоколіннями.
У Ремарка нерідкопоєднувалося ліричне начало, виявлене дуже скупо й стримано, з натуралістичнимописом. І це особливо помітно в творах, де присутня війна. Все те, що робитьвійна з людиною, всі ступені знищення, омертвления людського тіла описано в цій книжці. Фашисти сіяли смерть насвоєму шляху. Але опис походу на схід гітлерівців Ремарк починає не тоді, коливорожа армія ще здобувала перемоги, коли гітлерівські вояки були впевнені, щопокінчать з противниками блискавично, а тоді, коли війна вже відкочувалася одкордонів Союзу і коли вони вже гинули під натиском противника. Саме цей періодвійни обрав Ремарк, щоб наочно показати, щопринесла вона не тільки країнам, які зазнали навали „коричневої чуми”, але йнімецькому народові [11,105].
Гребер відступаєз фашистським військом, залишаючи на своєму шляху зруйновані села, обвугленібудинки, згарища і трупи, трупи, трупи...
Книжкапочинається словами про смерть. У Росії навіть запах смерті був не такий, як вінших країнах, не такий, як, приміром, в Африці, де смерть була суха, у піску,під сонцем і вітром. У Росії ішов дощ, танув сніг. Починалася рання весна.Позаду була страхітлива російська зима. З-під осілого снігу проступализруйновані села, від яких лишилися тільки обвуглені димарі, Що стриміли ізснігових кучугур. А потім почали з’являтися трупи: „То були давні мерці. Селобагато разів переходило з рук у руки: в грудні, січні і от тепер у квітні. Йогозаймали і залишали, залишали й знову займали, а сніг так замітав трупи, щочасом за кілька годин санітари багатьох уже не знаходили”.
Одночасно зописом мертвих, яких раз у раз знаходять під танучими заметами, точитьсянекваплива розмова між солдатами однієї роти. Всі вони загалом не дужедовіряють один одному й не мають особливого почуття товариськості, такоготрадиційного для солдатів, що пройшли разом знегоди війни. Тут усе інакше.Ніхто нікого не підтримує, ніхто нікому не вірить. Але попри всю своювідчуженість, усі вони дружно ненавидять Штейнбреннера, зовні схожого наготичного ангела, а всією своєю вдачею – запеклого нациста [32, 65].
Однак, хоч якийвеликий страх перед доносом, атмосфера в роті уже не та. Всім зрозуміло, щовійну програно, що армія не „планомірно відступає”, а просто тікає. Протеголовне залишилось – страх і покора. Страх не тільки перед ворогом, а й передсвоїм товаришем: кожен може донести. Досить пригадати розмову Гребера зІммерманом, що зберіг здатність розмірковувати й бачити трохи більше, ніж інші.
„– Маю шанс загинути героєм – ото йтільки. Гарматне м’ясо і гній для тисячолітнього рейху.
Гребер оглянувсянавколо.
Іммерманзасміявся.
– Суто німецькийпогляд! Не бійся, всі хропуть. Штейнбреннер теж.
– Я про нього йне думав, – сердито заперечив Гребер. Але подумав саме про нього.
– Тим гірше! –Іммерман знову засміявся. – Виходить, це так глибоко в нас уїлося, що ми й непомічаємо. Смішно, що в нашу героїчну добу особливо багато розвелосядонощиків...”
У фразі, кинутійІммерманом, уже розкривається сутність цього підлого часу, де героїчна буфонадаприховує жорстокість і боягузтво.
Сказано не такбагато, та й небагатослівний весь роман. Гребер робить усе, що належить, хочавже знає: щось не гаразд не лише в самій німецькій армії, не гаразд і в йогодуші. Він, як і інші солдати, боїться, ненавидить есесівців і не вважає себечастиною тієї армії, яка вбиває, винищує вогнем і мечем мирне населення. Але читак воно? Адже Греберові, як і іншим солдатам доводиться розстрілюватизахоплених у полон жінок і старих людей, підозрюваних у тому, що вони вороги,не відчуває від цих розстрілів садистського задоволення, як Штейнбренпер. Вінне стане знущатися з приречених. Але ж і йому доводиться стріляти...
„Гребер вирішивстріляти в росіянина, що стояв ліворуч скраю. Раніше, коли його призначали втаку команду він стріляв у повітря, але тепер давно вже цього не робив Аджелюдям, яких розстрілювали, це не допомагало. Інші почували те саме, що й він.Тоді процедура повторювалась, і внаслідок цього полонених двічі піддавалистраті”.
Гребер тоді ще незамислювався над тим, що бере участь у злочині. Прокльони жінки, якуШтейнбреннер тільки поранив, щоб потішитись її муками, ті прокльони,перекладені по-німецькому старим, проходять повз свідомість Гребера. Але вониповернуться до нього тоді, коли він опиниться в себе на батьківщині. І невипадково роман закінчиться тим, що Гребер відпустить замкнених у підваліполонених, яких мають розстріляти наступного дня.
Усе це створює вромані неначе замкнену композицію. Між цими двома епізодами мине не так багаточасу: два тижні відпустки Гребера та ще кілька днів відступу з німецькоюармією. Але тут вміститься ціле життя людини, історія її переродження,усвідомлення вини й відповідальності, яке могло прийти лише перед лицем крахувсього фашистського режиму, всієї тієї ідеології, що живила тисячі юнаків,подібних до Гребера, отруїла їхню свідомість, скалічила життя [11, 107].
І ось настаєдовгоочікувана відпустка. Дорога до Німеччини, у рідний Верден, виглядає зовсімне так, як уявлялося Греберові. Усе здавалося тривожним: і нескінченніперевірки документів, і польова жандармерія, така несхожа на обдертих,почорнілих від кіптяви, диму та холоднечі солдатів, які воюють у Росії, і чергиза голодним пайком.
Проте тривога незападала глибоко в серце, не охоплювала Гребера цілком. Він весь час твердивсобі, що Німеччина ціла й незаймана. Війна точиться на чужій території, в чужихкраях. З його батьківщиною, з його рідним містом, з тією вулицею, на якій вінвиріс, з його батьками ніколи не може статися нічого лихого.
Справжнєпрозріння настає тоді, коли Гребер опиняється в Німеччині, у своєму рідномумісті. Спочатку він бачить один зруйнований будинок, потім цілі вулиці. Тут, набатьківщині, все це має зовсім інший вигляд. Сповнений тривоги, Гребер простуєбезлюдним, наче вимерлим, містом: десь тут має бути дім, в якому мешкають йогобатьки...
Місце, де стоявбатьківський дім, – чи йому тільки здається, що він тут стояв, – оточенепожежниками. йдуть розкопки. У підвалах будинку засипало людей. І Гребергарячкове копає разом з іншими, роздираючи до крові руки. Йому чується стогінматері, батька, які десь там задихаються під руїнами будинку. Його переслідуєскрегіт лопат. „Неправда! Зараз я прокинусь і побачу, що я в доті, у підвалібезіменного російського села… Це ж бо Росія, а не Німеччина. Німеччинанедоторканна, вона під захистом, вона...”.
Ілюзії втрачативажко. Тут, на батьківщині, для Гребера дим пахне гіркотою поразки.
Через власнийбіль Гребер починає розуміти горе й смуток інших, тих, проти кого він воював. Уйого свідомості відбуваються зрушення, хоча й дуже глибокі, приховані.
Гребер стикаєтьсяв рідному місті не лише з руїнами, яких завдав його батьківщині противник.Розбомблені будинки, людські жертви, зруйновані вулиці – ніщо порівняно іззруйнованими душами, з тим, що зробив з народом свій, внутрішній ворог, щозробив з німецьким народом фашизм. Адже Гребер ріс і виховувався в цій атмосфері.І хоч Господь Бог ніяким чином не створив його для вбивства і руйнування, протевсе воно здавалося йому якось виправданим, усе робилося в ім’я „високих” ідей.
Його вражаєзагальний страх: страх перед доносом, страх перед есесівцями й гестапівцями, передсусідом, що може виказати й продати, відчувався вже на фронті. Але, зрештою, щомогло спіткати людину, яка воює на передовій? Це вже само собою дорівнювалосмертному вирокові. Тут, у тилу, серед мирного населення, все має щестрахітливіший, оголений вигляд. Він скрізь наражається на небезпеку. Кожнеслово може бути розцінене як зрада як настрої поразок. Будь-який необачний жестможе призвести людину до загибелі.
Глибокого змістусповнені слова, що характеризують Гпебера, коли він спостерігає самого себе вдзеркалі. Усе його єство пронизане страхом. Не тим страхом перед кулею, що йоговідчуває кожний, навіть найхоробріший солдат, не бажаючи вмирати, а страхомслизьким, огидним, тремтливим, якому немає назви, який просякає з якоїсьпорожнечі, що обволікла все довкола. Краще, сильніше, мабуть, і неможливопередати атмосферу третього рейху. Цей страх „був невидимий, невловимий і,здавалося, йшов з якихось пусток, де стояли жаскі помпи, беззвучно висмоктуючимозок із кістки і життя з артерій. Гребер ще бачив – у дзеркалі своєвідображення, але йому ввижалося, що ось-ось воно почне тьмяніти, відходячи,мов хвиля, що його обриси зараз розтануть і розпливуться, поглинуті мовчазнимипомпами, які з обмеженого світу й випадкової форми, недовгий час іменованоїЕрнстом Гребером, тягнуть його назад у безмежність, а вона не тільки смерть,але й щось нестерпно більше: згасання, розчинення, кінець його „я”, „вихорбезладних атомів, ніщо”.
Ці слова можутьбути сприйняті як філософські роздуми про смертність людини. Але в загальномуконтексті твору вони набувають іншого сенсу, йдеться не про смерть як таку, непро марність усього сущого перед лицем неминучого кінця, як, скажімо, в романіАльбера Камю „Сторонній”. Для Ремарка неминуще значення мають моральніцінності, без яких він не уявляє собі людини. І тут ідеться про знищенняособистості. Особистості не самого лише Гребера, а багатьох скалічених душ. Пролюдей, які, втративши людську сутність, спотворені й спустошені, більш мертві,ніж сама смерть [11,109].
Цей мотив змертвіння,що його несе війна взагалі повторюватиметься в багатьох і багатьох книжках,присвячених другій світовій війні. Завжди і скрізь мова йтиме не тільки профізичне знищення, а й про змертвіння людської душі.
Атмосфера пустки,мертвотності згущується, нагнітається в романі дедалі більше. „Ввижалося, нібивсе місто – це безкінечний морг, ніби воно все вжалобі, з квартирами-трунами – безнастанна жалобна процесія”.
У підвалі під часповітряного нальоту сірі обличчя людей скуті страхом. „Просто-таки потопельники,–подумав він? – їх потопили в брехні тастраху, загнали під землю, примусили зненавидіти світ, ясність і правду”.
Коли вже Греберміг таке подумати, це означає, що він багато чого побачив і зрозумів.
„Чорна пустка”, „провалля вікон” – ось епітети, щосупроводять опис міста. „Затерті обличчя”, „мертві обличчя”, „спустошені обличчя”, – ці слова-образи незмінно пов’язані знацистами. Це живі мерці, що сіють смерть, вони спустошені, бо втратили вселюдське.
Зовсім інші словазнаходить Ремарк для тих небагатьох, що зберегливласну гідність. Елізабет, незважаючи на весь жах її становища, змальованатеплими, соковитими тонами, вона – саме життя. Гребер покохав її тому, щознайшов у ній чистоту душі й твердість, тому, що вона зберегла мужність усвоєму нещасті. В ній для Гребера немовби втілена душа народу.
Отже, з одногобоку – мужність, упертість, та незалежність, яка породжується свідомістювласної повноцінності, з другого – постійно наголошувана окремими скупимиепітетами порожнеча, морок, ніч і змертвіння. Весь час іде протиставлення тогосправжнього, що пов’язане з Елізабет і стає запорукою майбуття, – і того, що діється навколо.Повторювані епітети стають наочними, відчутними, набувають характеру символу.Досить згадати вечір, коли Гребер та Елізабет споглядають при місячному світлімертве, зруйноване місто, все ту ж таки чорну пустку, – причому епітети„чорний” і „пустка” не змінюються від того, що згори світить місяць, – і Греберповертає Елізабет спиною до міста й бачить зовсім іншу, осяйну під місяцем картинуквітучої землі.
Усе цепротиставлення мертвого, чорного, спустошеного з тим, що несе в собі Елізабет,поки ще невиразно відчувається Гребером. Але вже сама його поведінка аж ніяк нескидається на поведінку відпускника, який думає тільки про те, щоб два тижні неминуло марно. Греберові вже не потрібне життя задля самого життя. Коли б цебуло так, він пішов би шляхом свого шкільного товариша, Крейслейтера, який утилу користався з усього того, що награбували окупаційні війська по всьомусвіті. Коли б це було так, він не відчув би непоборного бажання вбитигестапівця, начальника концтабору, який смакуючи трофейним вином, розвалившисьна канапі розповідав під загальний регіт про те, як „Росії вони вливали чистийспирт у горлянку Іванам і підпалювали цей спирт. Виходило ефектно: живийсмолоскип. На живий смолоскип перетворюється жінка в підвалі ресторану під часнальоту. Всі ці образи нагнітають не тільки жах і розгубленість у душі Гребера,але й невблаганно підводять його до усвідомлення вини й відповідальності.Спостерігаючи крейслейтера Альфонса тим часом, як Гейні розповідав про свої„подвиги”, Гребер збагнув найголовніше: в цій війні немає невинних. Два тижнівідпустки стають для Гребера тижнями відкриття світу, осягнення сутностіфашизму й тих злочинів, у яких брав участь він сам і які обернулися нещастямдля його батьківщини – Німеччини.
І для Греберастає нагальним питання його співучасті. Саме щоб розв’язати це питання, вінприходить до свого старого гімназійного вчителя Польмана, якого вже давно звільниливід посади за неблагонадійність. Гребер побачив його постарілим, змарнілим, та,незважаючи на все, його колишній учитель не втратив твердості й мужності.
Відвідиниколишнього учня, який прийшов до нього із своїми сумнівами, означають багаточого для Польмана. Отже, зерно, посіяне старим учителем, не пропало марно. І щеє надія, що молоді німці не будуть схожі на своїх батьків, і можливо, щосьзміниться у свідомості людей. А це означає, що для Німеччини ще не всевтрачено.
Гребер поставив старому пряме запитання: чи виненвін у тому, що діється, і чим виміряти його вину?
„Я хочу знати, якою мірою на менілежить вина за злочини останніх десяти років, – сказав Гребер. – І ще меніхотілося б знати, що я повинен робити„.
І Гребер нарештівисловлює все те, що його мучить. Він розуміє, що весь час нагромаджувалисьбрехня, несправедливість, насильство, що людство ще не знало такої війни – змасовими вбивствами, з концентраційними таборами. День у день збільшувавсярахунок злочинів, чинених нацистами. А коли таким ясним стає розуміння всього,що діється, то й сама участь у цьому обертається злочином.
Роман „Час жити ічас помирати” став для письменника підсумком тривалих і болісних роздумів продолю свого народу, про долю повернених солдат, які здебільшого не маютьмайбутнього. З великою ясністю і прямотою пише він про співучасть і вину кожноїлюдини, прилученої хоч би й силою обставин до ганебних діянь цієї війни.
Греберовіналежить знову повернутися на фронт – тобто робити те, що він робив досі.
„Ще жахливіше їхати, коли все це знаєші, можливо, стаєш уже прямим співучасником. Я буду тепер співучасником, так?”
В таких творах,як „Прощавай, зброє!” чи „Три товариші”, герої, подібні до Гребера, шукаютьжиттєвої опори в особистих стосунках, в єдиному й неповторному коханні, томузагибель Патріції чи Кетрін означали для героїв Ремарка і Хемінгуея крах усьогосущого, цілковиту безпросвітність і безнадійність.
Вершиною вповоєнній творчості Ремарка – і за художніми досягненнями, і за розв’язаннямбагатьох проблем, що хвилюють людство (тією мірою, як це міг зробитиписьменник, що ніколи не йшов шляхами соціального оновлення), – залишаєтьсяроман „Час жити і час помирати”.
Гребер знаходитьсебе і своє щастя в коханні до Елізабет. Але що являє собою це щастя і чиможливе воно, коли мільйони людей зазнають нечуваного лиха? Ясний спокійЕлізабет, що зберегла силу життя навіть у цьому царстві страху, нечисленніщасливі години, подаровані закоханим долею, здаються чудом у спаленому,просякнутому гаром, кров’ю і тлінням світі, їхнє кохання – оазис людськогощастя й радощів серед загальної мерзоти й запустіння. Але воно ніяким чином неявляє собою втечі від загального лиха в свій особистий, маленький світ, не єспробою ухилитися від основних питань, що мучать і далі мучитимуть Гребера. Тутінше. Через особисте, через своє, інтимне, Гребер дедалі повніше відчуваєпричетність до загального.
Тільки побачившизруйновану вулицю свого дитинства, до крижаного жаху злякавшись, що його батькипоховані під руїнами свого дому, він серцем зрозумів і відчув, чого накоїланімецька армія у Франції, в Польщі, в Росії – скрізь, де вона побувала.
Тільки покохавшиЕлізабет, дівчину, позбавлену будь-яких прав, бо батько її в концтаборі,відчувши страх за долю коханої, він зрозумів, як мало значила для фашистськогорейху доля окремої людини, винної лише тим, що вона живе, мислить і тягнетьсядо звичайного людського щастя.
І Гребер розуміє,що з тим тягарем, який лежить на його сумлінні, тягарем вини й співучасті, неможна бути щасливим. Сюжетна лінія не розгортається так, як це вже сталотрадиційним для роману подібного типу: героїня гине, і герой залишаєтьсясамотній і неприкаяний на цій ворожій усьому людству землі.
Кохання доЕлізабет допомагає Греберові зрозуміти все, що відбувається, не меншою мірою,ніж видовище розбомбленого батькового дому. Щоразу, коли бомблять місто ірайони фабрики, де Елізабет шиє солдатські шинелі, Гребер знов і знов переживаєїї можливу загибель.
„Мені хотілосямати щось, що могло б підтримати, – подумав він. – Але я не знав іншого: досягши цього стаєш удвічі вразливішим”.
Разом з Елізабетвін мріє про мирні часи, коли вони зможуть подорожувати вдвох. Вони поїдуть доПарижа, до Швейцарії, Голландії… Та раптом у них обох виникає думка, що їхтуди не пустять. Не пустять у жодну країну, бо скрізь вони щось зруйнували,скрізь лишили по собі страшну пам’ять. Далі йде скупий діалог, за яким такбагато приховано:
” – А у Франції? – запитує Елізабет.
– Не так багато, як в інших країнах.Там усе воно минало швидше.
– Може, ви зруйнували цілком досить,щоб французи ще багато років ненавиділи нас.
– Можливо. Коли війна тягнеться довго,багато чого забувається. Може, вони нас ненавидять.
– Мені хотілося б поїхати з тобою втаку країну, де нічого не зруйновано.
– Небагато лишилося таких країн, денічого не зруйновано, – сказавГребер”.
Польман, якомусудилося загинути, думав про майбутнє своєї країни, про те, чи залишилися люди,з якими можна побудувати нову Німеччину. „Чи досить вціліло таких людей, щоброзпочати все наново?”
Елізабет теждумає про можливе майбутнє, але в неї це, звичайно, не така твердо усвідомленавіра, як у Польмана. Це скоріше мрія… „Можливість говорити, не озираючись навсі боки… нічого не боятися… Це прийде не відразу, але страх поступовозникатиме, і навіть якщо він вряди-годи повернеться, то й це буде щастям, болюди знатимуть, що їм уже нема чого боятися. Хіба ти в це не віриш?”
Але Греберовісамої мрії і навіть віри в те, що скінчиться це похмуре пришестя і настане мирна землі, ще не досить. Йому треба розв’язати питання про те, чи має право він,солдат гітлерівської армії, на майбутнє спокійне життя, на щастя з Елізабет.
У тім-то йглибоке значення твору Ремарка, що він і його герой твердо знають: усяку винутреба спокутувати. І для цього, тобто для майбутнього щастя, зовсім не доситьтого вчинку, на який зважується Гребер, коли, ризикуючи життям, відпускає наволю заарештованих партизанів. Але цей вчинок займає таке величезне місце вжитті Гребера, що, немовби виростаючи, заступає все інше.
Пригадаймо, що відчуваєГребер тієї ночі, коли йому доручили вартувати сарай, де замкнено полонених.
Точиться бій,земля здригається від безперервних атак, від ураганного вогню.
„Гребер відчувавйого всім єством, знаючи, що він докотиться і до нього. І йому здавалося, що цейгуркіт грозовим смерчем кружляє навколо нього й навколо невеликої білоїбудівлі, в якій, зіщулившись, сидить кілька росіян, неначе серед руйнації ісмерті вони стали раптом осереддям усіх подій і все залежить від того, якоюбуде їхня доля”.
І ми, так само які Гребер, відчуваємо, що тут, на невеликій ділянці фронту, вирішується не лишедоля кількох противників і доля Гребера, а майбутнє народу. І те, що Греберповертає зброю проти гестапівця Штейнбреннера, який і тепер, в останню хвилину,з’явився сюди, щоб порішити в’язнів, сповнене глибокого змісту.
Гребера вбилипартизани. Вони не могли повірити після всього пережитого, що існує німецькийсолдат, який не стрілятиме їм у спину. Проте кінець книжки зовсім небезнадійний. „Гребер хотів крикнути. Треба було голосно й швидко сказати такбагато...” Отже, треба було раніше шукати спільної мови, треба було сказати просебе правду.
Ремарк знов і знов повертатиметьсядо минулої війни. Він покаже і злочини війни, і долю тих людей, що опинились увигнанні. Він спробує з’ясувати причини ганьби, в якій погрузла йогобатьківщина. Він знов і знов застерігатиме проти небезпеки нової війни і новихзлочинів.
Тому ми можемодеякою мірою трактувати твори німецького письменника, як попередження, якпересторога для людства
ВИСНОВКИ
Культура в першійполовині ХХ століття зазнала, мабуть, найбільшої поразки, тому й не дивно, щодослідники вважаю цей період – одним із найбільш драматичніших не тількиісторичного, духовного й культурного розвитку Німеччини, але й багатовікової історіїнімецької літератури [20, 58].
Економіко-політичніпричини, а також зруйнування духовного світу внаслідок першої світової війниспричинили до появи категорії „втрачене покоління”.
Самобутній митецьЕ.М.Ремарк у своїй творчості зумів гостро акцентувати на епосі і створити нелише один образ повоєнного солдата, а цілого покоління, яке так і змогловіднайти себе. В перших романах автор змальовує персонаж простого солдата, якийтільки закінчив школу, а вже змушений вчитися життя, розуміти його в окопах,під пострілами. Вони постаріли, не знаючи юності, їм дуже важко жилося йпізніше: у роки інфляції, “стабілізації” і нової економічної кризи з йогомасовим безробіттям і масовою вбогістю. Їм важко було скрізь – і в Європі й вАмериці, у більших містах шумних, строкатих, метушливих, гарячково діяльних ібайдужих до страждань мільйонів маленьких людей, що кишіли в цихзалізобетонних, цегельних і асфальтових лабіринтах. Не легше було й у селах абона фермах, де життя було більше повільної, монотонної, примітивної, але такийже байдужої до лих і страждань людини.
І багато хто ізцих мислячих і чесних колишніх солдатів із презирством недовірою відверталисявід всіх більших і складних суспільних проблем сучасності, але вони не хотілибути ні рабами, ні рабовласниками, ні мучениками, ні мучителями.
Вони йшли пожиттю душевно спустошені, але завзяті в дотриманні своїх простих, суворихпринципів; цинічні, грубі, вони були віддані тим деяким істинам, до якихзберегли довіру: чоловічій дружбі, солдатському товариству, простої людяності.
Глумливовідстороняючи пафос відвернених загальних понять, вони визнавали й шанувалитільки конкретне добро. Їм вселяли відраза пишномовні слова про нації,батьківщину, державу, і вони так і не доросли до поняття класу. Вони жадібнохапалися за будь-яку роботу й трудилися завзято й сумлінно, – війна й рокибезробіття виховали в них надзвичайну жадібність до продуктивної праці. Вонибули бездумними гульвісами, але вміли бути й сурово-ніжними чоловіками йбатьками; могли скалічити випадкового супротивника в шинкарській бійці, алемогли без зайвих слів ризикувати своїм життям, кров’ю, останнім майном зарадитовариша й просто заради людини, що пробудила миттєве почуття приязні або жалю.
“На західномуфронті без змін”, “Повернення” і “Три товариші” – перші книги Ремарка –з’явилися своєрідним художніми документами епохи, поетичними літописами йманіфестами „втраченого покоління”. У них відбилося світовідчуванняписьменника, стримано жагучого, соромливого й тому суворого у своїй ніжності,сумного у веселій насмішкуватості, цинічного в доброті. Найбільше він уникаєкрасномовства, риторики, бридливого відстороняється від дзвінких патетичнихслів. Його мовлення скупе, шорстка, але тепла, як солдатська шинель; уривчастай грубувато-глузлива, але задушевне, ласкаве, як некваплива бесіда старихдрузів-фронтовиків за пляшкою рому.
В наступнихтворах герой еволюціонує, у нього формується більше світогляд, інколи героємнавіть стає інтелігент-емігрант, однак почуття самотності в суспільствіневіддільне. Тому й можемо стверджувати, що тема „втраченого покоління”лейтмотивом проходить не лише крізь так звану трилогію („На Західному фронтібез змін”, „Повернення”, „Три товариші”), а пізніші всі творі. Війнанемилосердно наклала свій відбиток на духовній світ героїв і не важливо, чи цеперша, чи друга світові війни.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇЛІТЕРАТУРИ
1. БергельсонГ. Бернгард Келлерман. – М.-Л.,1965.
2. Борисенко А. Ностальгическое прошлое. „Почему Ремарк так любим в России?” М. // Иностранная литература. 2001. – №11.
3. Великиеписатели XX века. Составление, общаяредакция, предисловие, послесловие П.В. Васюченко. – М., 2002. – 463 с.
4. ВенгеровЛ. Зарубіжна література 1871–1973. Огляди і портрети. – К., 1974. – С. 138 –142.
5. Вильгельм фон Штернбург. Как будто все в последний раз. // Иностранная литература. 2000. – № 10.
6. Виппер Б.Р. Кризис искусства и культура наших дней // Вопросы методологии. 1991. – №2.
7. Всемирнаялитература. Ч. 2. XIX и XX века / Глав. ред. В.Володин. – М., Аванта, 2002. – 656с.
8. Георгиева Т.С. История немецкой литературы. XX век. М.: Юнита, 2002. – 562 с.
9. ДенисоваТ. Літературний процес ХХ сторіччя // Вікно в світ. – 1999.– № 4 (8). – С.5-74.
10. Жизнь и творчество Э. Ремарка. // Электронный сайт „Ремарк”. Internet. Зверев А. // Лехаим. – 2002. – №6.
11. Журавська І. Зарубіжний антифашистський роман.– Київ, – 338с.
12. Зарубежнаялитература XIX–XX веков. Эстетика и художественное творчество. – М., 1989. – 256 с.
13. Зарубежная литература XX века: Учеб. для вузов/Под ред. Л. Андреева. 2-е изд., – М., 2000. – 559 с.
14. Зарубежнаялитература ХХ века. Под ред. Проф. З.Т.Гражданской. – М., Просвещение, 1973. –752 с.
15. Зарубежнаялитература: Учеб. пособие для филол. спец. вузов/Сост. М.Волкова. – 2-е изд. – М., 1987. – 368 с.
16. Затонський Д.Перечитуючи Ремарка // Вікно в світ. – 1999. – №2. С. 73-90.
17. Затонський Д.В. „Пропащіпокоління” й нова дійсність // Радянське літературознавство. – 1960. – № 4. –С. 93-96.
18. Иванова Н.О. Крамер против Ремарка. // Электронный сайт „Ремарк”. Internet.
19. Ильина Т.В. История художественной литературы. Немецкая литература. М.: Высшая школа, 2002. – 367 с.
20. Историязарубежной литературы ХХ века, 1917-1945. Под ред. В.Богословского,З.Гражданской. – М., 1990. – 431 с.
21. Историязарубежной литературы. 1945-1980. / Под ред. Л.Андреева. – М., 1989. 413 с.
22. Историянемецкой литературы /Гуляев Н. и др. – М., 1975.
23. Историянемецкой литературы. – В 3 т. – М., 1985 – 1987.
24. Историянемецкой литературы. – В 5 т. – М., 1962 – 1976.
25. Іваницька О.П.Новітня історія країн Європи та Америки (1918-1945). – К., 2001. – 356 с.
26. Коріненко П.С.Новітня історія країн Європи та Америки (1918-1945). – Тернопіль, 2002. – 295с.
27. Курслекций по истории зарубежной литературы ХХ века. /Под ред. проф. М.Елизаровой и доц.Н.Михальской. – М., 1965. – 803 с.
28. Линор Горалик „Чертовски громкое молчание”. // Зарубежная литература. – 2001, №4.
29. Лурье Самуил. Образы немецких эмигрантов в последней работе Ремарка „Земля обетованная”. // Зарубежная литература. 2000. №10.
30. Маркелов А. Незавершенное полотно Ремарка. // Иностранная литература, 1999. – №5.
31. Мировая художественная культура: Учебное пособие. / Под ред. Б.Эренгросс. – М.,. 2001. – 763 с.
32. Николаева Т.С.Творчество Ремарка-антифашиста. – Саратов, 1983. –132с.
33. Новаяистория стран Европы и Америки Начало 1870-х годов – 1918г. / Под. ред.Григорьевой И.В. – М., 719 с.
34. ОлексієнкоО. Школа вчить гуманізму // Театралізований урок за романом Е.М.Ремарка “Назахідному фронті без змін”). // Всесвітня література. – 1996.– № 12.– С. 29.
35. ПавловаH.C. Типология немецкого романа /1900 – І945/. – М., 1982. – С. 15-83.
36. Полевой В.М. Двадцатый век. – М., 1998. – 341 с.
37. Ремарк Е.М. Твори у 12-ти томах. – К, 1983.
38. Ремарк Э.М. Земля обетованная. М., ЭКСМО, 2002. – 191 с.
39. Ремарк Э.М. Избранное. СПБ.: Питер 2003. – С. 231
40. Ремарк Э.М. Ночь в Лиссабоне. М., 2002. – 179 с.
41. Ремарк Э.М. Триумфальная арка. М., ЭКСМО, 2002. – 288 с.
42. Ремарк Э. М. “Тритоварища”, Ташкент, 1960 г.
43. Розин В.М. Культурология. М., 2002. – 341 с.
44. СоветскийЭнциклопедический Словарь, М., 1989 г.
45. Сучков Б.Дейсвенность искусства. – М., 1978. – 59.
46. Сучков Б.Лики времени: В 2 т. – М., 1976.
47. Топер П.Овладение реальностью: Статьи. – М.,1980. – С. 23-94.
48. УкраинскаяСоветская Энциклопедия. – Киев, 1983 г.
49. Хом’якТ.В. Виразник настроїв “втраченого покоління” Еріх Марія Ремарк. 11 кл. //Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1997. – С. 34.
50. Nota Bene:Літературознавчий словник-довідник. – Київ: Академія, 1997. – 752 с.