План
ВСТУП
Розділ 1. Соціально-політичні події наГаличині та їх художнє відображення у творчості Леся Мартовича
Розділ 2. Зображення галицького села утворах Леся Мартовича:
2.1 Сатиричнезмалювання галицького селянина в оповіданнях «Нечитальник», «Лумера»,«Винайдений рукопис про Руський край»
2.2 Зображеннябідноти та зубожіння селянина в оповіданні «Мужицька смерть»
2.3 Драматичнезіткнення пана і селянина, обвинуваченого й потерпілого в оповіданнях «Затопливо», «За межу»
2.4 Повість«Забобон» – цінний здобуток українського красного письменства кінця ХІХ –початку ХХ ст
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
У полі зорунашого дослідження галицьке село у художньому зображенні Леся Мартовича.
Актуальність курсової роботи полягає утому, що твори письменників кінця XIX – початку XX ст. довгий час замовчувалисяу зв’язку зі стандартизацією, утиском цензурою тощо. І зараз, колипереосмислюється літературний процес, бачимо, що існує невелика кількістьпраць, присвячених аналізу творчості письменників цього періоду, а саме, творамЛеся Мартовича, які були опубліковані зовсім недавно.
Об’єктом дослідження єтворча спадщина Леся Мартовича.
Предметомдослідження є зображення галицького села у творчості письменника.
Мета полягає у всебічному показігалицького села на зламах двох століть, його внутрішнього життя та стосунківміж різними прошарками населення у творах Леся Мартовича.
Завданнякурсової роботи:
1. Охарактеризуватисоціально-політичні та економічні події, що мали вияв у творчості Леся Мартовича.
2. Окреслити особливостізмалювання галицького села письменником.
3. Розглянути особливостітворення світогляду галицького селянина.
4. Вивчити ті події, яківплинули на політичне життя галицького селянина за повістю «Забобон».
Методидослідження. Відповідно до сформованої мети і завдань у роботі застосовувався описовийметод, метод аналізу, узагальнення, контекстуального аналізу.
Науковановизнаполягає у спробі осмислення творчої спадщини Леся Мартовича та характеристицітворів, які були опубліковані зовсім недавно; визначаються тісоціально-політичні причини, які надихнули письменника на створення низкитворів про галицьке село.
Практичне значеннякурсової роботи. Результати дослідження можуть бути використані під час проведеннясемінарських, практичних занять з історії української літератури, при розробціспецкурсів за творчістю Лесі Мартовича, у подальших наукових розвідках.
Структуракурсової роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновківта списку використаних джерел. Другий розділ поділений на підрозділи.
Загальнийобсягкурсової роботи становить 30 сторінок.
Розділ 1. Соціально-політичні події на Галичиніта їх художнє відображення у творчості Лесі Мартовича
ЛесьМартович – талановитий український письменник-сатирик і гуморист демократичногонапряму. Він жив і творив у кінці XIX та на початку XX ст. у Західній Україні(Східній Галичині), яка тоді була в складі цісарської Австро-Угорщини. Мартович,як і його сучасники – Михайло Павлик, Стефан Ковалів, Осип Маковей, ОльгаКобилянська, Василь Стефаник, Марко Черемшина, – належав до тоїзахідноукраїнської прогресивної інтелігенції, яка вийшла із трудових мас,групувалася навколо талановитого письменника і видатного критика Івана Франка.
Щирийдруг і ровесник Леся Мартовича Василь Стефаник в автобіографічному нарисі «ДідГриць» так передає суспільні настрої того часу, коли його покоління селянськихдемократів вступало у свідоме життя: «Де, моспане, тут вже шандарям датираду… Встає Франко з таким ясним чолом, як сонце, спокійно вчить нас, бо вінвсе знає. Приповідає нам, що як кождий з нас посидить у криміналі за мужицькусправу, то вже ніколи нічого боятися не буде… Земля по містах дудніла піднами, і не оден панцкий вугол утік із свого гнізда… Наші молоді вчені буликоло нього такі щасливі і ясні, якби він кожному поклав золоте колісце наголову» [10, 3]. Починаючи з 90 pp. XIX ст., коли вже Лесь Мартович вийшов налітературну дорогу, швидко зростала боротьба народних мас Галичини проти гнітуцісаря, австрійських баронів, польської шляхти, уніатської церкви і «своїх»українських визискувачів – цих «домашніх шпіонів», як їх називав Іван Франко.
ЗахіднаУкраїна була в економічному та політичному відношенні дуже відсталою. Все ж ітут розвивається промисловість, особливо нафтова. За рахунок швидкого розоренняселян і ремісників зростає кількість трудивників. Розгортається масовийселянський рух. Зростання незадоволення селянських мас відбивалися на розвиткудемократичної культури, на творчості письменників. Бурхливі події в Росії і наСхідній Україні знаходили живий відгук в народних масах західноукраїнськихземель. Тут зростає інтерес до передової російської культури, політичної йхудожньої літератури. Хоч по річці Збруч та Дністру і пролягав штучнийдержавний кордон, що шматував живе тіло України на дві окремі частини, письменникиНаддніпрянської України, яка входила до складу царської Росії, продовжуютьзміцнювати стосунки із західноукраїнськими діячами літератури. Величезноюпопулярністю в Галичині користуються твори Тараса Шевченка. Там частодрукувалися східноукраїнські письменники: М. Коцюбинський, Леся Українка, П.Грабовський, П. Мирний та ін., одночасно виходили твори західноукраїнськихписьменників на Наддніпрянській Україні. Передові літератори обох частинУкраїни спільними зусиллями розвивали літературу й літературну мову, спільноборолися проти буржуазного націоналізму, занепадництва і декадансу в мистецтві.
Такимибули умови, коли Лесь Мартович сформувався як письменник. Ще навчаючись угімназії, він зацікавився творами українських, російських і польських реалістів.Вчителями й порадниками молодого письменника були Іван Франко і Михайло Павлик,а щирими друзями та соратниками – Василь Стефаник і Марко Черемшина. Лесь Мартовиччасто залишав уроки в гімназії, ішов по селах створювати читальні, виступати зпромовами, читати демократичні газети… Він активно включився в радикальнийрух, що його розгортав І. Франко.
Післягімназії почалася робота в адвокатських конторах, куди зі своїми болями йскаргами йшла біднота. Виражаючи її настрої, Мартович у творах висвітлювавгострі суспільні проблеми, часто писав на «злобу дня». Він мужньо викривавгнобительський державний лад, австрійську «свинську конституцію», буржуазнікриваві вибори, показне «народолюбство» експлуататорів та реакційноїінтелігенції. В умовах загострення відносин між різними прошарками населення наГаличині соціальна сатира Мартовича відігравала дуже впливову роль. Викриваючий висміюючи потворність буржуазно-поміщицьких суспільних відносин та моралі,твори сатирика посилювали відвагу трудящих у боротьбі за своє визволення.
ЛесьМартович створив цілу галерею сатиричних образів різних панів Деришкірських іКраньцовських, попів Кабановичів і Тріщиних, лихварів Коропів, куркулівМудрагелів і Олійників, цісарських урядовців Кривдунських і Мільків… Вінпоказав їх зажерливість, лицемірство і нікчемність. Позитивними у ньоговиступають образи простих людей, які прагнули до знань і правди, які шукалишляхів до щасливого вільного життя. При цьому письменник гостро висміювавселянський консерватизм та індивідуалізм, закликав бідноту до єднання іспільної боротьби проти «паннусів». Сатирик писав свої твори «не для слави, аледля людей». Він мріяв про «новий світ», у якому господарем буде «поряднийчоловік», «той, що працює, а не злодій і розбійник».
Утворчості Мартовича знайшли продовження і розвиток традиції народнопоетичноїсатири та гумору, а також традиції І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка,М. Гоголя, Т. Шевченка, М. Салтикова-Щедріна, І. Франка, А. Чехова, Г.Успенського...
Основнимджерелом тем і сюжетів письменника було тогочасне життя галицького села, вякому люди стогнали у кабалі панів, куркулів, лихварів.
Черезгостру злободенність, яскраво виражену демократичну тенденційність і сатиричнуспрямованість твори Мартовича не раз конфіскувала цісарська цензура, абуржуазно-націоналістичні видавці не допускали до друку. Чимало його оповіданьзагинуло, не дійшовши до читачів. Ті ж твори, які побачили світ, реакційнакритика прагнула замовчати, а коли цього зробити не вдавалось, – вона брала підсумнів їх оригінальність та художні якості.
Високоцінували сатиру Леся Мартовича прогресивні діячі обох частин України. І. Франконазивав його «чудовим знавцем народного галицького життя». «Його манера, –зауважував І. Франко, – цілком оригінальна, легка і далека від будь-якогошаблону» М Павлик вбачав у Мартовичеві нового Гоголя. М. Коцюбинський називавсебе великим прихильником таланту Леся Мартовича і писав про ту радість, якудають йому твори цього письменника. В. Стефаник вважав, що Лесь Мартович бувйого «хлоп'ячим сміхом і смаком генія» [16, 18].
Важливовідзначити, що твори Мартовича швидко помітила прогресивна громадськість нетільки Росії, а й інших країн. Після того, як І. Франко у 1898 р. надрукував у«Літературно-науковому віснику» велике оповідання Мартовича «Мужицька смерть»,переклад цього твору з'явився у прогресивному російському журналі «Жизнь». Цейжурнал, літературним відділом якого керував Максим Горький, тоді почавсистематично знайомити російських читачів з творчістю українських письменників.«Мужицьку смерть» переклала на німецьку мову О. Кобилянська [10, 3-8].
В1910 р. збірник оповідань Леся Мартовича вийшов двома випусками у Москві вкнижковому видавництві «Польза». Перекладач і автор передмови О. Назарієввідносив Мартовича до «найвидатніших українських письменників Галичини», який«вражає таким глибоким знанням народного життя, звичаїв і навичок населення,відзначається такою властивістю помітити й передати найдрібніші риси душімужика, що дає нам право поставити Мартовича в ряді найкращих сучасних побутописцівселянства. Перекладач особливо підкреслював оригінальність стилю Мартовича,його талановитість, найщиріший і найглибший демократизм, «тепле, співчутливеставлення автора до тяжкої трагедії селянського життя». Твори класикаукраїнської реалістичної сатири й гумору Леся Мартовича знайшли широкий шлях дочитачів України, Росії, Чехословаччини та інших країн досить недавно. Вонивиходять великими тиражами в перекладах на мови інших народів [4, 14].
Отже,соціально-політичні події на Галичині в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. малибурхливий вияв у творчості Леся Мартовича. В умовах загострення відносин міжрізними верствами населення на Галичині соціальна сатира письменникавідігравала дуже впливову роль. Викриваючи потворність суспільних відносин таморалі, твори сатирика посилювали відвагу галицьких селян за своє визволення.
Розділ 2. Зображення галицького села у творахЛеся Мартовича
ЛесьМартович писав багато, але до нас дійшла лише частина з його щедрого творчогодоробку. Чимало творів загинуло в рукописах. Зараз відомо біля трьох десятківоповідань, велика повість «Забобон», драма «Політична справа», незакінченаповість «Село Підойми» і кілька статей та заміток.
Мартовичусе життя був міцно зв'язаний із селом. Там він виріс. Навчаючись у Коломиї таДрогобичі, Лесь часто «ходив по селах агітувати й створювати читальні». Довгіроки, працюючи в адвокатських конторах, письменник увесь час перебував у гущібідняцьких мас. До нього приходили селяни із своїми скаргами на панів ібагатіїв. Біднота розкривала перед ним свою душу, просила поради й захисту.Коли Лесь Мартович редагував селянські журнали, то одержував багато листів із сел.Він так добре знав життя та мрії селян, що львівські знайомі жартома і допевної міри зневажливо величали його «доктором хлопістики».
Закономірноте, що основною темою творчості Мартовича є показ розшарування різних верствнаселення у галицькому селі, зубожіння широких мас на зламі двох століть. Проце писав не тільки Лесь Мартович, а і його сучасники – Василь Стефаник, Марко Черемшината ін [1, 15].
Коженз цих письменників виробив свій оригінальний стиль. З новел В. Стефаникапоставав трагізм життя селян, відтворений коротко, сильно і страшно. МаркоЧеремшина, пишучи про те саме життя, оповивав його глибоким ліризмом і щедро закосичувавперлами фольклору Гуцульщини. Своєрідністю творчої манери Мартовича було вмінняпро найтрагічніше в житті людей розповісти з гумором. Ясно, що це був «сміхкрізь сльози». Письменник сміявся тим «мужицьким сміхом, що тільки голос нібисміється та й губи стягуються до сміху, але по обличчі зовсім не пізнаєш, що тосміх» («Мужицька смерть») [15, 342]. Трагічне й комічне своєріднопереплітаються в його творах.
Вгалицькому селі широкі маси селянства страждали від безземелля й малоземелля.Десятки різних податків і поборів заганяли бідноту в кабалу до лихварів,куркулів та інших п'явок. Відбувався болісний процес «розселянення»,перетворення дрібних власників у бідноту, які йшли в найми, емігрували в іншікраїни, вмирали з голоду...
Утворах Леся Мартовича відбилося глибоке співчуття до знедолених і палючаненависть до експлуататорів та їх прислужників. Співчуваючи бідноті, письменникбув безпощадним до таких її негативних рис, як роз'єднаність, дрібновласницькіпрагнення, індивідуалізм, темрява і затурканість, розпач і невміння постояти засебе. Мартович хотів бачити селянські маси дружними, згуртованими, сміливими ймужніми в боротьбі за свої права.
Зубожінняселян, їхня економічна безвихідність, великі страждання в умовах важкогосоціального й національного гніту, робота в наймах, родинно-побутові трагедії,породжені злиднями, – усе це відтворено в оповіданнях «Лумера», «Винайденийрукопис про Руський край», «Мужицька смерть», «За топливо», «За межу», «Осьпоси моє», «На торзі», «Стрибожий дарунок», «Народна ноша» та ін.
2.1Сатиричне змалювання галицького селянина в оповіданнях «Не читальник»,«Лумера», «Винайдений рукопис про Руський край»
Першимопублікованим твором Леся Мартовича, написаним ще в гімназії в 1888 р. за участюВ. Стефаника, було оповідання «Нечитальник». Хоч у ньому молодий письменник щене спромігся глибоко розкрити соціальні протиріччя на селі, все ж вдалонакреслив образ темного селянина Івана, який топить своє лихо в горілці. Сидячив корчмі і все більше п'яніючи, Іван говорить: «Вип'ю, вважаєте, один вип'юдругий, побалакаю, та й душа на місци. Бо й хто то, вважаєте, знає, –чиє завтра?» [13, 335]. Цей селянин ще не знає, хто його справжні друзі, а хтовороги. У кожному його слові відчувається затурканість і забобонність.
Основнимхудожнім прийомом у цьому оповіданні є самовикриття персонажа. Іван лає писаря,який «з людей дере, великі податки, сучий син, накладає на мир християнський»;ненавидить учителя-донощика, проклинає здирщика-війта… Ці сільські верховоди«деруть, уважаєте, псяюхи, а все з нас, а все, наприклад, із нас». Іван слушновисміює й тих панів, що вбираються у мужицьку сорочку, тих послів, які післявиборів ідуть, «куди пани скажуть», і ті газети, що пишуть не про нуждународну, а про якусь панну, в якої на долоні волосся росте. Разом з тим дужесмішною і наївною є віра цього селянина в цісаря: буцім тільки той можеполіпшити становище селян, дати їм кращого писаря і війта, «вменшить дачку».Газету «Громадський голос» Іван називає «Громадський волос», «мапа» у нього«мавпа»… Чимало в мові Івана тавтологій («А я, каже, сказав так, як ви, каже,казали казати...» та ін.).
Вжеоповідання «Нечитальник» свідчило про наявність у Мартовича сатиричноготаланту. Товариші письменника по гімназії згадували, що Лесь Мартович умівартистично наслідувати манеру розмови знайомих йому людей. Це відбилося і в«Нечитальнику». Оскільки весь твір є монологом п'яного галицького селянина, аавторська мова відсутня, письменник широко використав діалект. Це, звичайно,утруднювало розуміння твору широкими колами читачів. Тому всі наступніоповідання Лесь Мартович став писати тогочасною літературною мовою, адіалектизми вживав обмежено, переважно з певною стилістичною метою [10, 21-23].
Щенавчаючись у Дрогобицькій гімназії, у 1891 р. в журналі «Народ» Мартовичнадрукував нове оповідання «Лумера». Він мав намір розгорнути його у повість,але задум залишився не здійсненим. Оповідання свідчило про швидкий творчийзріст молодого письменника, який все глибше проникав у соціальні процеси іміцніше ставав на позиції реалізму.
ЛесьМартович у своєму творі «Лумера», спираючись на уважне вивчення життя села,показав попа у ролі павука, що обплутує і висмоктує останні соки з бідноти.
ІванПритика і його дружина Аниця збідніли так, що в них лишилася тільки хата,маленький помірочок ґрунту й поросятко. З господарства, як говорить Аниця, «нетільки цього хісна, кілько короводїв за податки». Доводиться цілий рік тяжкопрацювати, а коли зібрано урожай, «перше лумеро – мужик несе, де кажуть, другелумеро – мужик несе… третє… та цих, мой, таких лумерів, що звізд на небі,що піску в морі!» [13, 200] – розмишляє Іван про тяжку долю таких бідняків, які сам. Увесь здобуток цілорічної праці трудівника забирають дармоїди.
Івані Аниця зовсім зубожіли і пішли батракувати до попа Кабановича. Цілими днямипрацювали вони на попівськім полі, доки голод не звалив Івана. Щоб лікуватихворого чоловіка, Аниця пообіцяла своєму хазяїну за борг «днювати й ночувати»на його роботі. Коли Іван став видужувати, подружжя вирішує тікати з попівськоїкабали. Але становище бідняків безвихідне. Віддавши попові борг (заробленевлітку зерно), вони йдуть наймитувати в інше село.
Найбільшоюудачею Мартовича в оповіданні «Лумера» є яскравий сатиричний образ сільськогоексплуататора попа Кабановича. Автор звертається до засобів іронії й гротескапри змалюванні портрета, вчинків цього кровопивця, який вихваляється своїм«патріотизмом» і «народолюбством» та лає «дикий нарід». Цікавою художньоюдеталлю в характеристиці попа є його прізвище – Кабанович. Воно дуже відповідаєйого зовнішності: піп роз'ївся так, що втратив людську подобу і коли йде, то нерозбереш, чи бочка котиться, чи віз із снопами сунеться. Без допомоги палицівін неспроможний встояти, йому не пропхатися у селянську хвіртку. ТакимКабанович став від неробства, живучи за рахунок праці інших. Цілими днями вінвилежувався чи розважався з попадею, а коли підвечір спадала спека, йшовсваритися з тими селянами, котрі не працювали на його полях. В кожному поповомуслові існує ненависть до трудящих. Він «верещить на все горло», зневажливоназиває своїх батраків «жебрачією», «лайдаками», «дармоїдами», «крутіями»,«пияками», «злодіями», «гнилими, песіми мужиками», погрожує криміналом. А потімцей «добродійник» пише про себе анонімні дописи в газети, що нібито він«великий патріот і народолюбець...».
Сатириквдало добирає епітети, порівняння, прислів'я, щоб яскравіше підкреслитисоціальні контрасти. Іван і Аниця, жнучи за сніп на поповому лані, прагнутьбільше заробити, щоб взимку не померти з голоду: «Їв гадці собі не мають, щосьогодні лиш раз їли, як коли ті пани не зважають на ціну напитків, чи вонидешевші, чи дорожчі, але п'ють загалом, як уже розсмакують» [13, 194]. Упрацьовитої Аниці дома «є вода, ще коби муки, та й готова кулеша». А лежебоці-поповінабридли м'ясні шніцелі.
Усатиричне русло твору цілеспрямована і синоніміка, котрою користується автор.Кабанович не просто сказав чи закричав, а «заверещав на все горло», «трохи несказився»; він додому не пішов, а «покотився», дома через поріг «пересадився» іт.д. Образ Кабановича – один із яскравих сатиричних образів попа в українській літературікінця ХІХ – початку ХХ ст. [10, 21-26].
Працюючипісля гімназії у адвокатських конторах, Мартович продовжував вивчати тяжкестановище широких селянських мас, закабалених цісарською державою, панами,попами. В 1897 р. сатирик виступає з твором «Винайдений рукопис про Руськийкрай». Цей памфлет мав таке бурхливе звучання, що подавати його до цензури натой час було марною справою. Він зберігся в архіві І. Франка, був справді «винайдений»і вперше опублікований недавно (в 1943 p.).
ЛесьМартович скористався щедрінським прийомом «видання» знайдених рукописів,застосованим при написанні славнозвісної «Історії одного міста». Ще в 1877 р. І.Франко надрукував у «Друзі» вільний, «прибитий трохи до галицького життя» перекладодного з розділів цього твору Салтикова-Щедріна під назвою «З якого кореняДуреньки». У передмові перекладач зауважував, що, читаючи твори великогоросійського сатирика, «можна щиро насміятися над людськими дуренствами, почімгірко стає чоловікові» [9, 18]. Салтиков-Щедрін, використовуючи форму давніхрукописів, висміював сучасних йому «дуреньків», які покірно терпіли розбишацтвоі знущання різних «крутарів-злодюжок», цим самим їм потурали. Цікаво, що в томуж 1877 р. І. Франко вдався до форми старого рукопису і у власному сатиричномуоповіданні. «Сморгонська академія». Пізніше до цього прийому звернувся і Лесь Мартович,щоб у «Винайденому рукописі» висміяти сучасну йому цісарську Австрію, їїбуржуазно-поміщицький лад, панів, релігію, церкву і попів.
У«передньому слові» автор говорить про цікаву знахідку філологів – римськийрукопис, що «подає деякі прикмети нашого краю й народа». Перекладаючи рукописна рідну мову, автор не міг зрозуміти слів муссікус, паннус і поппус. Далі зтексту «рукопису» прояснюється, що істинними людьми вважаються паннуси іпотгауси, а муссікуси тільки мають людський вигляд, – а насправді – це «мудра йробуча скотина, що працює сама без погону». З дитячих літ і до самої смертіпрацюють муссікуси на панів і попів. Письменник тричі повторює слова про те, щомуссікуси всі плоди тяжкої праці віддають тим, хто вважає себе істиннимилюдьми, «собі ж нічого не залишають, як хіба тілько, щоб жити; більше – ніколи,менше дуже часто». З них здирають податки, їх споюють і грабують у шинку та набазарі, їх отуманюють і «відбирають від них усі гроші» в церкві, їх силоміцьзабирають до війська й гонять на братовбивчі війни… «Тільки м'яса з тихмуссікусів не їдять...»
Нещадновикриваючи гнобительський суспільний лад та показуючи паннусів і поппусів як«скажених вовків», що своїм «звірством» поганять «людську породу», Лесь Мартовичз обуренням говорив і про «муссікусів», котрі не насмілювалися скинути з себегніт і відстояти людську гідність. «… Чи може бути, щоби людина дала над собоютак знущатися та йне скинула з себе ганьблячого ярма?! Адже всім нам відомадревня історія нашої імперії, який бунт і яку різню справили невільники, колистало їм тісніше жити» [7, 53], – з такими словами нібито римського літописцязвертався український сатирик до своїх сучасників.
Письменникшироко використовував засоби казки, зокрема прийоми гіперболізації, гротеска,щоб яскравіше розкрити потворність буржуазного ладу, викликати в людей бажаннязнищити його. Показуючи муссікусів в ролі «робучої скотини», письменник бувдалекий від презирства і зневаги до трудових мас, – він щиро їх любив, алехотів бачити іншими, здатними до збройної боротьби проти експлуататорів, ікликав їх до цього [10, 26-28].
Отже,опрацювавши оповідання Леся Мартовича, бачимо, що письменник детально вивчавтяжке становище широких селянських мас, пригнічених царською державою, панами,попами. Спираючись на уважне вивчення життя села, він сатирично змальовує образгалицького селянина, нещадно викривання гнобительський суспільний лад та щебільше проникає в тогочасні суспільні процеси.
2.2Зображення бідноти та зубожіння селянина в оповіданні «Мужицька смерть»
Кожнимновим оповіданням Лесь Мартович виявляв швидкий ідейно-творчий зріст таудосконалення письменницької майстерності. Велику славу принесло йомуоповідання «Мужицька смерть» (1898 p.), що і темою, і трагічним звучанням булоблизьке до творів «Сам собі винен» І. Франка, «Банку рустикального» О. Кобилянської,«Синьої книжечки» В. Стефаника та «Чічки» Марка Черемшини. Знову йшлося проболісний процес перетворення селянина в жебрака.
ЛесьМартович показував бідноту, що безрезультатно намагалася вирватись із лабетподаткових екзекуторів, банків, лихварів та куркулів. Один з персонажівоповідання «Мужицька смерть» говорить: «Чоловік, що працює, та йому вже на родунаписано, аби з нього шкіру лупити. Робить ураз із волом на ниві, а прийдесязбирати – нема що. Поле не вродить, то хапайся хоть бритви: дають у банку, берив банку. Тисне банк, то ти питай милосердної душі, аби зарятувала. Та й лучишсаме на порядного лупія, бо добрий чоловік так само мліє з голоду, як ти.Залізеш лихвареві в руки, то-с господар із його ласки, доки йому до вподоби,аби-с був господарем» [13, 158].
Вцих словах типова тяжка історія життя Гриця Баната. Колись у нього бувдостаток. Але померла роботяща дружина, а другу ревматизм зробив калікою.Господарство почало занепадати. Щоб заплатити «дачки», Гриць узяв борг у банку.Щоб розрахуватися з банком, позичив грошей у лихваря Коропа. Пройшло небагатороків, а борг виріс удвічі. Господарство зовсім зруйнувалося. Немає ніякоїзмоги у Гриця розрахуватися з боргами, і лихвар зазіхає вже на його ґрунт.Бідняк із горя став пити сивуху, а потім тяжко захворів. Каліка-жінка не даєГрицеві й хвильки спокою, все нагадує, що він помре, а її з дітьми чекаютьжебри. Вона над живим ще мужем голосить: «Чи я годна довги сплатити, чи я годнаподатки заплатити, чи я годна відумерщину оплатити, чи я годна діти вигодувати,чи я маю хоча за що тебе поховати?»
Грицьбадьориться, вдає, що ще одужає і все буде добре, але й сам розуміє, що виходуз цієї біди нема, що його поле вже «в чужих руках», що остання земля«сьогодні-завтра не його. Довги на ній такі, що й сто літ живи, то стільки неприробиш».
Колиз'являється екзекутор, щоб забрати речі за несплачений зубожілим селяниномподаток, тоді «по селі зойк і плач… Це так само, якби хто пустив чутку, щойде чума, й холера, й пожежа. Одного обібрали до сорочки, другому забрали мукуз корита...» [13, 161] Жінка розповідає Грицеві, як «діти небіжчика Гаврила тавалялися цілий місяць, як песята, попід людські плоти». «А ви ж гадаєте, –говорила сусідка Проциха, – що в нас гаразди, що ми не на такій стежці? Ойкумко, кумко! Таже бідно діється, так бідно, що прийдеться з голоду вмирати»[13, 167].
Колипомер Гриць і його несли в домовині, «цвинтар заступав собою цілий виднокругвід сходу сонця… Ніби за тим цвинтарем і не було вже нічого далі на світі»[13, 175]. Цей пейзаж набуває в оповіданні символічного звучання.
Багатоселян так зубожіло, що легше було вмерти, аніж виплутатися з боргів. Продітей-сиріт Михайло-сусід говорить: «Пролетарі!» А Процисі здавалося, що цеслово повторювали й дзвони.
БіднякМихайло згадує, як на селі з'явився лихвар Короп: «Кажу вам, дранки не мав насобі. А як узявся за гиндель, та назбирав суми суменні. Та й де він тількомаєства назбивав? Таже в селі й не видко тільки маєства» [13, 160]. А сусідІван відповідає йому: «Та як не назбивати, як лупить з остатнього» [13, 161].Селяни одверто, прямо в очі Коропові говорять: «Ти обснуєш чоловіка, як павук,та й висисаєш із нього кров, як павук з мухи… Ми, робітні люди, продукуємогроші, а ви, легкобити, ужиткуєте» [13, 155]. Злочинів лихваря «не списав би йна воловій шкурі».
Злютою ненавистю ставляться бідняки й до «першого багача у селі» Сафата [15,111].
Такимчином, «Мужицька смерть» – одне з найтрагічніших оповідань Леся Мартовича. Алеі в ньому письменник не відходить від властивої йому манери оповивати серпанкомгумору розповідь про трагічне, передавати його в комічній формі. Так,наприклад, змальовані два Микити – великий і малий, які, одягнувши однаковінові кожухи, сховалися у хворого Гриця від екзекутора. Вони чують, як жінкакартає Гриця за те, що той збирається вмирати. І от малий Микита допікає своємукумові: «А вам би, куме Митре, жінка також не позволила вмирати. З вас сегоднятягли душу за податки, а жінка би сказала: «Зажди, мой, сплати-но ти впереддачку, а відтак чи умреш» [13, 165]. Дмитро дотепно відповідає малому Микиті:мовляв, не врятувати тобі свого нового кожуха від екзекутора, – той неодмінноповернеться і стягне цю одіж з плечей.
Письменникпрагне передати оптимізм та дотепність, що не залишали бідняків і в найтяжчихобставинах. Важко селянам, але в розпач вони не впадають, не втрачають почуттявласної гідності, відкрито виявляють свою ненависть до багачів.
2.3Драматичне зіткнення пана і селянина, обвинуваченого і потерпілого воповіданнях «За топливо», «За межу»
Оповідання«За топливо» і «За межу» – це драматичні сценки, картини в суді, у якихзіткнуто, в першому випадку, селянина й пана, у другому – інтереси самих селян– обвинуваченого й потерпілого. Трагічні в своїй основі історії, якселянина-наймита покарали за те, що брав з панського лісу хмиз і як Грицько «замежу» бив, «скільки сам хотів», сусідку Йваниху, письменник розповів звластивим йому гумором і дотепом, змалювавши своїх героїв у легкому комедійномуплані.
Названівище оповідання – двопланові: це водночас і характерні побутові малюнки, ігостросоціальні картини, в яких письменник відобразив реальні риси життятрудового люду [15, 98].
Драматичнасценка «За топливо» – це ніби витяг з судового акта про обвинуваченняселянина-наймита в крадіжці хмизу з панського лугу. Мартович протиставляє право«мужицьке» і «панське». Селянин цілком резонно вважає, що йому належитьтопливо, бо така була умова з паном: «А чим же мені жінка обід зварить? Теперколо плуга… тяжка робота… враз із волом від досвіту до темної ночі» [13,13]. Наймит без дозволу узяв в'язанку хмизу, а пан подав до суду, бо це ж,мовляв, непослух: «… що за безличність! Соціаліст, ділив ся би зо мною!» [13,18] – репетує пан. Звичайно, суд став на бік пана, і селянина засудили на дватижні тюрми.
Наодному життєвому факті письменник показав, до якого економічного упадку дійшлотрудове галицьке селянство, розкрив, до якої міри воно було залежне відпольсько-шляхетського поміщицького господарства, яким важким ярмом длятрудового люду був цісарсько-королівський суд, що обороняв інтереси панівного люду.Офіційному законодавству, антинародному в своїй основі, Лесь Мартовичпротиставляє мужицьке право, правда, ще до кінця не усвідомлене народнимимасами. Адже повне усвідомлення свого права пов'язане з активною боротьбою зайого впровадження. Герої оповідань Леся Мартовича стихійно відчуваютьсправедливість своєї мужицької правди, але через затурканість,неорганізованість відстоюють її пасивно, не вдаються до рішучих дій.
Письменникпише про той перехідний період у суспільно-культурному розвитку українськоготрудового населення Покуття й Галичини, коли народні маси, вириваючись з путекономічного визиску, морального упокорення, темряви й забобонності, все яснішеусвідомлювали необхідність боротьби проти соціального й національного поневолення.Лесь Мартович, як письменник-громадянин, вважав патріотичним обов'язкомдопомогти трудовому людові позбутися духовного рабства; письменник прагнувутвердити в його психології такі риси, як непримиренність до будь-якої формигніту. Тому-то він з особливою симпатією відображав «культурні проблиски проміжнашим народом» у творах про виборчий й читальняно-просвітній рух в Галичині,показував зародження в селянській душі почуття самосвідомості, народної честі,людської гідності. Не буде перебільшенням, коли сказати, що вся творчість Лесь Мартовичабула скерована на витравлення з душі селянина (і не лише селянина) всьогорабського, егоїстичного, низького і на утвердження в ній високих людськихідеалів, насамперед, ідеалів боротьби за новий світ, в якому господарем був би«порядний чоловіка, той хто працює, а не злодій і розбійник» («Забобон») [15,102-103].
Отже,драматичні оповідання «За топливо», «За межу» – це характерні побутові малюнки,гостро соціальні картини, у яких письменник відобразив реальне життя трудовоголюду. Герої його творів сильно відчувають справедливість своєї правди, алечерез пригніченість та заляканість не вдаються до радикальних кроків.
2.4Повість «Забобон» – цінний здобуток українського красного письменствапереджовтневого часу
Повість«Забобон», як і вся літературна творчість Леся Мартовича, була живим відгукомна злободенні питання тогочасної галицької дійсності. Письменник-демократ зпозицій захисника інтересів народу показав безправне, злиденне животіннясільського трудового люду, протиставивши йому сите й розбещене життя панівнихверств галицького суспільства, польської шляхти, уніатського попівства. Ужодному іншому творі Мартович так гостро й безкомпромісно не викрив «мертвідуші» галицької провінції, як у «Забобоні». Визначаючи ідейний змістповісті, Ф. Федорців прийшов до висновку, що вона є обвинувальним актом-протибуржуазно-міщанської інтелігенції, яку письмениик-сатирик посадив на лавупідсудних, виніс їй безкомпромісний вирок [14, 32]. Викриття мертвотності цієїінтелігенції, паразитизму й ретроградності галицького попівства – основнатенденція повісті, саме вона визначає загальне сатиричне спрямування твору.Водночас у «Забобоні» важливе значення має й інша тенденція, що проходить крізьвсю повість, а саме: утвердження моральної сили трудового селянства, яке прагнезвільнитися від духовного «невільництва», виступає за «новий світ», в якому бувби господарем «порядний чоловік», той, хто працює, а не злодій і розбійник».Лише разом взяті ці аспекти дають повне уявлення про ідейне спрямування твору ЛесяМартовича.
Сюжетповісті розгортається двома основними лініями: історія забобонного йбезцільного життя поповича Славка, в образі якого письменник втілив характерніриси тогочасної буржуазно-клерикальної інтелігенції, та показ важкого життянародних мас, народження нових сил у галицькому селі, їх боротьба проти світузла й несправедливості. Таким чином, з одного боку – духовно убоге галицькепопівство (образи Матчуків – батька і сина, Тріщина, Радовича та інших),розбещена й вороже настроєна до мужика польська шляхта (образ Краньцовського);з другого боку – знедолена й безправна селянська маса, яка шукає шляхівборотьби за свої права (образи Неважука, Оском'юка, Гаєвого, Грицишина таінших), демократична народолюбна інтелігенція (образ студента Потурайчина),яка, незважаючи на переслідування властей, стає на захист інтересів трудовоголюду, закликає його до єднання й боротьби з «невільництвом» за «новий світ».
Звичайно,було б неправильним розглядати ці протиборствуючі сили, що виступають уповісті, відокремлено одна від одної і вважати, що буржуазну інтелігенцію,представлену образом Славка, письменник змальовує лише в негаїивному аспекті,що він не бачить у цьому середовищі людей, здатних тверезо мислити, а народнімаси показує тільки в позитивному світлі. При всій своїй любові до пригнобленихі знедолених, письменник, чесно дивлячись своєму народові у вічі, говорить іпро темні сторони життя й побуту відсталої, забитої частини селянства. ЛесьМартович належав до тієї генерації українських прозаїків, яка руйнувалаусталену в народницькій літературі традицію романтичної ідеалізації селянства.Цілком слушно зауважив О. Назаріїв, що оповідання Мартовича – це талановитісатиричні твори, пересипані яскравими перлинами живого і теплого гумору, пронегативні сторони селянської психології [4, 23].
Уцентрі повісті – життя попівської родини Матчуків: старого здитинілого панотця,його дружини – роботящої і чесної жінки, дочки Галі, звихненої польсько-шляхетськимвихованням, сина Славка – головного персонажа твору. Це попівське середовищедоповнює отець Тріщин, ретроград і цинік, та зять Матчука – Радович – п'яниця іневіглас. Основне завдання, яке поставив перед собою Мартович, виводячи насцену цих представників буржуазно-клерикальної інтелігенції, полягало увикритті духовного убозтва, моральної ницості, соціальної шкідливостіуніатсько-попівської касти, яка вважала себе проводирем народу, «цвітом нації»,подібно до того, як польська шляхта – «основами суспільності». Яке смішне,дивакувате й жалюгідне те клерикальне середовище, що його змалюнав письменник!До Леся Мартовича, за винятком І. Франка, ніхто з українських письменників уГаличині не показував попівської інтелігенції в такому непривабливому світлі.Ніхто так рішуче не зривав з неї масок добропорядності й благочестивості, ніхтоне наважувався так широко розпанахати ту запліснявілу заслону, за якою «значначастина галицької інтелігенції продовжувала животіння в оточенні задушливихтрадицій псевдопанства», серед «святощів гнилого багна умової нерозвитості,безхарактерності, повного безвілля, безсердечності». Така повість як «Забобон»могла з’явитися лише після того, як інтелігенція в Галичині, згуртована навколоІ. Франка й М. Павлика, виступила проти старосвітських рабських традицій угромадському житті, почала розхитувати віками утверджуваний церквою авторитетдуховних пастирів народу, оголосила нещадну війну войовничій клерикальнійреакції.
Клерикальнесередовище в «Забобоні» зображене в гостросатиричному, а подекуди навіть шаржованомуплані. Характерні риси старшого покоління галицького попівства Лесь Мартовичвтілює в образі дикуватого й недолугого панотця Матчука. Його характерписьменник розкриває у зіткненні з рідними, з наймитом Іваном, парафіянами.Образи добродушних «старосвітських батюшок» в українській літературі добревідомі з творів І. Нечуя Левицького, А. Свидиицького. Деякими звичками, манероюповедінки Матчук нагадує традиційні образи панотців з творів названихписьменників. Але, разом з тим, Мартовичів Матчук – цілком оригінальнийхудожній тип, що міг постати лише на галицькому ґрунті в конкретно-історичнихумовах, свого часу [15, 161-163].
ОтецьМатчук, його син Славко навіть не знають, що в їхньому селі Вороничахзакладається читальня. Надії читальників почути від Потурайчина, як змінитисвої давні звичаї, «щоби стати до боротьби зі старим пережитим світом»,«обновити життя», не виправдалися. Промова, на яку чекали селяни з увагою ізавзяттям, не відзначалася ні новизною ідей, ні практичними порадами:
«Потурайчинговорив дуже плавно й своїм звичаєм дуже хутко, не договорюючи деяких слів докінця. Сам зміст його промови не додавав слухачам духу. Те, що треба голосуватина Сосновича, а не на кого іншого, вони вже знали. В самій промові хотіли ждослухатися того заповіту, як їм повести своє життя, щоби переродитися на новихлюдей. Для того більше цікавили їх ті частини промови, на які Потурайчинпокладав найменшу вагу, а саме: поклик до боротьби, до єднання мужицьких сил.Потурайчин був політичний агітатор, поза програму своєї політичної партіїнічого більше слухачам не роз'ясняв. Не почував навіть потреби дати їм щосьбільше понад таке роз'яснення. А зрештою, не був навіть свідомий того, чогопрагне мужицька душа від нього довідатися. Та ще питання, чи мав би він чим заспокоїтите бажання своїх слухачів» [13, 318].
Об'єктомсвоєї повісті Л. Мартович обрав не дрібні побутові теми, а суспільно-значущіявища, що само по собі знаменувало дальший розвиток сатири. Повість присвяченогострому розвінчанню антинародної політики австро-угорської монархії, діянняреакційних партій, «свинській» конституції, а найбільше – деградації,виродженню української інтелігенції, її псевдопатріотизмові, духовній убогості.Тип такого здеградованого до карикатури інтелігента виведено в образі СлавкаМатчука – гнилої колоди із запитами живота і плоті – типу без знання, безсвітогляду, без життя.
М.Рудницький вважає, що «в характері «героя» – Славка, Л. Мартович схопив не одновласне переживання – можна зрозуміти, скільки глуму і їди вмів він добувати зсебе, щоби глядіти на людину таким стуленим оком!» [17, 42], з чим можнапогодитися лише частково. Проникнення в зміст творів будь-якого письменникафактів і портретних рис рідних, коханих і приятелів – типове явище, властиве іЛесеві Мартовичеві. Так, деякі риси матері письменника вгадуються в образіїмості – єдиної з персонажів повісті, що зберігає рівновагу і здоровий глузд.Ще помітніші автобіографічні відгуки статусу «залізного правника» в образіСлавка. Його внутрішній світ, моральні муки через нескладені іспити, комплекснеповноцінності як людини і чоловіка, що не заслуговує на увагу не тількислужниці Пазі, а й сільської повії Варвари – виписані з тонким осягненням і звеликою силою живого особистісного почуття презирства, оповитого співчуттям. Так,без сумніву, міг написати автор, який опанував цим типом не лише як художник, ай як людина, що сама мала тривалу й безпосередню причетність до подібноїпроблеми [13, 589-593].
Постійневідчуття ущемленості запаморичили думку і розум Славка такою мірою, що вінпоповнив групу тих людей, до котрих значення розмови доходило лиш «рік над неюподумавши, та й то лиш тоді, коли затямлять собі нехотячи слова тої розмови.Якийсь туман, якась хмара відділює їх розум від слуху. Заки той туманрозійдеться, то слух уже глухий: не має що розумові передати» [13, 222].
«ІнколиСлавко дивувався, де інші находять час до якоїсь-науки? Хіба ті люди ніколи неїдять, не сплять і не спочивають? Ні! Тут щось інше мусить бути, – роздумувавсобі Славко. – Певно, інші розумніші від мене. їм вистачить раз прочитати та йуміють. А я йолоп і туман. Де мені братися до науки?!
Відтаких думок мав себе за посліднього дурня. Уважав себе за гіршого від усякогоіншого товариша. Тратив відвагу й охоту до життя» [13, 195].
ЛесьМартович наголошує на причинах деградації патентованої псевдоінтелігенції,найголовнішою з яких є духовний занепад суспільства, домашнє та шкільневиховання. Після гімназії чи семінарії сильніші духом ідуть до університетів,записуються в академічні, просвітні товариства і тим заповнюють прогалинигімназійної науки; більшість випускників виходять звідти духовно бідними, непідготовленими до самостійної праці, «попадають дуже скоро в зневіру йнидіють». До останніх належав і Славко Матчук:
«Гімназіальнанаука не дала йому ніякого світогляду на життя. Та й він його тоді непотребував. Тепер же, коли задумував жити сяк-так незалежним життям, вироблювавсобі той світогляд. Але яке життя – такий світогляд. Дотеперішнє життя не далоСлавкові розумного досвіду. А якісь неясні відблиски перебутої шкільної наукитворили в його голові якесь замішання, якийсь дивогляд» [13,198].
Отже,на фоні великих епічних форм сатирична повість «Забобон» Л. Мартовича своєюформою, змістом, сутністю створених характерів і способом їх змалювання, колоритомі мовою вирізняється новаторським характером, виражаючи філософію народу, йогосоціальні, політичні, етичні й естетичні устремління.
Висновки
Такимчином, за недовгі роки своєї письменницької праці Лесь Мартович створив чималоцінних творів, якими засвідчив свою глибоку любов до трудового люду, з одногобоку, і презирство до панівних класів – з другого. Вся його творчість іде вруслі української реалістичної прози, вся вона сповнена животрепетними питаннями,що хвилювали прогресивну громадськість Галичини й Буковини кінця XIX – початкуXX ст. Він працював для свого народу, збагачував його культуру, твердо вірив,що його творчість потрібна людям, що вона знайде серед них своє визнання.
Центральноюпроблемою його творів є проблема піднесення соціальної й національноїсамосвідомості народних мас, їх згуртування в боротьбі проти австро-угорськогопоневолення, викриття антинародної суті буржуазно-поміщицьких інституцій,зокрема правових, паразитизму попівсько-клерикальної інтелігенції. Лесь Мартович– один з найкращих у нашій літературі знавців життя села, побуту й психологіїтрудівника-селянина. У своїй сукупності його твори дають широку й глибокукартину життя різних верств галицького села на межі двох століть, розкриваютьсоціальні процеси й культурно-освітні зрушення, що в той час в ньомувідбувалися. У ставленні до села письменник, як і його побратими В. Стефаник іМарко Черемшина, був безкомпромісним: всім серцем люблячи тих, хто «ллє свійпіт і кров, кого гнетуть окови» (Франко), піднімаючи на їх захист своєполум'яне слово, Мартович нещадно висміював індивідуалізм певної частиниселянства, їх рабську покірливість і пасивність. Він намагався збудити в нихпочуття людської гідності, вселяв у їх серця віру в свої сили. Звідси в йоготворах стільки душевного тепла до людини-трудівника, яка шукає шляхів скинути зсебе кайдани соціального й духовного поневолення, звідси такий рішучий осудтих, хто покірно гне свою спину. Село для Мартовича – і болюча рана, і світланадія. І такі його твори, як «Мужицька смерть», «Хитрий Панько», «Смертельнасправа», «Війт», «Забобон» та багато інших – цьому яскраве свідчення.
Якщомужицький світ письменник мав за що любити, мав і за що осуджувати, то панськийсвіт, тих, хто жив з народної кривди, він тільки ненавидів, викривав їх своїмпристрасним сатиричним словом. Мартович протиставляв їх один одному, розкривавтой непримиренний антагонізм, що існував між пригнобленими й пригноблювачами.Тому твори Мартовича, крім ідейно-художньої вартості, мають ще й важливезначення як документи часу, соціального стану трудящих верств галицького селакінця XIX – початку XX ст.
Якпрозаїк Лесь Мартович має самобутнє творче обличчя, власну манеру письма. Середписьменників покутської групи (В. Стефаник, Марко Черемшина та інші) він дужеяскрава і колоритна постать. Мартович був справді талановитим гумористом ісатириком, який умів сміятися крізь сльози, сміятися тим здавленим у горлімужицьким сміхом, від якого стає моторошно, бо це сміх – болючий, трагічний.Письменник рідко коли вдавався до розважального безпредметного гумору. Сміх,іронія, сарказм у Леся Мартовича – соціально значимі, політично вагомі, вонидля письменника є гострою зброєю в боротьбі зі злом і несправедливістю. Сатира ЛесяМартовича в її найгостріших виявах має виразно політичний характер, своїмвістрям спрямована проти основ буржуазного устрою, австро-угорської системи виборів,проти поневолювачів народних мас.
Особливістюгумору й сатири Леся Мартовича є їх щиро народний характер, великарізноманітність образотворчих засобів і прийомів. Народність гумору й сатириписьменника полягає насамперед у тому, що у своїх творах він відбиває народніпогляди на ті чи інші суспільні явища, події родинного життя. Крім того,прекрасно знаючи усну поетичну творчість, Лесь Мартович широко використовуєфольклорні сюжети, народний гумор, що б'є в його творах живим джерелом.Дійовими особами багатьох оповідань письменника є народні оповідачі, від іменіяких ведеться розповідь. Лесь Мартович був великим майстром відтворювати в дусінародного гумору побутові сцени з народного життя. Вони вражають прекраснимзнанням звичаїв, поведінки, психіки трудової людини.
ЛесьМартович володів мистецтвом творення художніх образів, індивідуалізації мовисвоїх героїв. Галерея змальованих ним образів з селянського та інтелігентськогооточення – багата й різноманітна. Це суто мартовичівські образи (згадаймо«Мужицьку смерть», «Хитрого Панька» та інші твори, в своєму роді неповторні).
Отже,вся громадсько-культурна діяльність письменника, вся його творчість були підпорядкованіслужінню інтересам рідного народу. Крізь тяжкі роки австро-угорськогопоневолення, коли наш народ був розмежований кордонами двох монархій,письменник проніс віру в світле майбутнє своєї вітчизни.
Список використаних джерел
1. БандуракВ.Ю. Лесь Мартович зблизька. Повість. – Ужгород: Карпати, 1971.
2. БандуракВ.Ю. Оповідання про Леся Мартовича. – Ужгород: Карпати, 1977.
3. БілецькийФ.М. Лесь Мартович. – Київ: Молодь, 1961.
4. БудзиновськийВ. Некар’єрович: Із споминів про Леся Мартовича: Вступне слово Ф. Погребенника //Слово і час. – 1993. – № 2. – С. 13-17.
5. Горак Р.Лесь Мартович. Роман – есе. – Київ: Молодь, 1990.
6. Горак Р. Такде ж насправді помер Лесь Мартович? // Дзвін. – 2007. –№ 4. – С. 122-124.
7. ГузарЗ.П. Огляд творчості Леся Мартовича // Українська мова і література в школі. – 1974.– № 3. – С. 52-59.
8. Історіяукраїнської літератури. Кінець ХІХ – початок ХХ ст.:
У 2 кн.: Підручник / За ред. проф. О.Д. Гнідан. – К.: Либідь, 2005. – 624 с.
9. ЗасенкоО. Лесь Мартович. Життя і творчість. – Київ: Молодь, 1951.
10. Лесин В.Лесь Мартович. Літературний портрет. – Київ: Державне видавництво художньоїлітератури, 1963. – 63 с.
11. МарчукГ.В. «Забобон» Леся Мартовича. – Київ: Либідь, 2001.
12. МельничукА. Лесь Мартович і Ольга Кобилянська у світі нових соціонічних досліджень // Українськамова та література. – 2005. – № 9. – С. 17-18.
13. МартовичЛ. Твори: у 3 т. – Краків; Львів, 1943. – Т1. – 625 с.
14. МишаничО.В. Лесь Мартович – Київ: Молодь, 1987.
15. ПогребенникФ. Лесь Мартович. Життя і творчість. – Київ: Дніпро, 1971.
16. РиковО.В. своєрідність трагікомічного у творах Леся Мартовича: Дипл. роб. – Суми:СумДПУ, 2004.
17. РудницькийМ. Письменники зблизька: Спогади. – Львів, 1958.
18. Токань Г.Сміймося разом з Лесем Мартовичем (Проблемний семінар за новелістикою сатирика)// Дивослово. – 1997. – № 1. – с. 30–32
19. ТокманьГ. Сміймося з Лесем Мартовичем (Семінар заняття за сатиричною новелістикоюписьменника) // Урок української. – 2003. – № 10. – С. 36-38.
20. ХоцянівькаІ. Мистецтво сатири Леся Мартовича. – Київ: Либідь, 1999.
21. ЧередниченкоВ.Н. Лесь Мартович (До 60-річчя з дня смерті) // Українська мова і література вшколі. –1966. – № 1. – С. 91-93
22. Чопик О.Диптих про «Покутську трійцю» // Дзвін. – 1997. – № 5-6. – С. 113.
23. ШаховськийС. Муза полум’яної сатири // Мартович Л. Твори. – Київ, 1963. – С. 16.
24. Яцків М.Вибрані оповідання. – Львів, 1953. – 438 с.
25. Євшан М.Куди ми прийшли?.. // Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика. – Київ,1998. – С. 248.