ЗМІСТ
1. «Дон Кіхот» Сервантеса та його значеннядля подальшого розвитку жанру роману у світовій літературі
2. Дати визначення жанру «фарс»
3. Назвати поета, який оспівував у своїх віршах жінкуна ім’я Беатріче
Список використаної літератури
1. «ДОНКІХОТ» СЕРВАНТЕСА ТА ЙОГО ЗНАЧЕННЯ ДЛЯ ПОДАЛЬШОГО РОЗВИТКУ ЖАНРУ РОМАНУ УСВІТОВІЙ ЛІТЕРАТУРІ
«ДонКіхот» є природним завершенням прозових жанрів іспанської літературипопереднього часу. Використавши їхні традиції, Сервантес створив новий типжанру, від якого починається розвиток реалістичного роману в світовійлітературі.
Письменникзадумав «Дон Кіхота» як пародію на рицарські романи, маючи на метівисміяти захоплення ними в Іспанії. У авторській передмові до першої частинитвору визначається, що завдання роману — підірвати авторитет поширених у народірицарських книг. Відповідно до задуму в «Дон Кіхоті» розповідаєтьсяісторія бідного ідальго з Ламанчі, який збожеволів через надмірне захопленнярицарськими романами. Уявивши себе мандрівним рицарем, він у всьому наслідуєгероя рицарського роману і виїздить на подвиги на честь Прекрасної дами, длязахисту усіх скривджених і пригнічених. Озброївшись іржавими уламками старогообладунку, Дон Кіхот виїхав на жалюгідній шкапі, якій дав звучне ім'я — Росінант, за зброєносця узяв хитрого селянина Санчо Пансу, а дамою свого серцяобрав селянку Альдонсу Лоренсо, уявивши її принцесою Дульсінеєю Тобоською.
Реальнийсвіт Дон Кіхот сприймає в дусі фантазій та вигадок рицарського роману. Звичайнілюди і речі здаються йому злими ворогами й чудовиськами, вітряки в його уяві — це велетні, брудні постоялі двори — розкішні замки; Дон Кіхот нападає напохоронну процесію, вступає в бій із стадом баранів. Тому всі вчинки і «подвиги»Дон Кіхота в ім'я захисту скривджених і поневолених не тільки сміховинні, а йшкідливі. Ті, кого захищає Дон Кіхот, насміхаються над ним, знущаються з ньогоабо проклинають його. Каторжники, котрих він звільнив, уявивши їх поневоленимирицарями, закидали героя камінням, а пастушок Андрес, за якого Дон Кіхотзаступився, благає небо «покарати і знищити його милість».
Потерпівшипоразку в поєдинку з рицарем Білого Місяця (переодягненим бакалавром Карраско),на його вимогу знесилений рицар Сумного Образу повертається до рідної Ламанчі.Він тяжко захворює і перед смертю прозріває, зрозумівши всю шкоду рицарськихроманів.
Засудженнярицарського роману містяться і в численних міркуваннях самого автора «ДонКіхота». Висміюються нестримна фантазія, безглузда вигадка, захопленняописом історій «не більш правдивих, ніж розповіді про чудеса Магомета».Обурюють автора і мовна витіюватість у рицарському романі, вжита без мети іпотреби словесна декоративність, надумана образність. Наводячи прикладибеззмістовних, заплутаних мовних зворотів з рицарських книжок, Сервантесзапевняє, що «сам Арістотель, коли б він навмисне для цього воскрес,, нерозплутав би їх і не зрозумів». У багатьох епізодах роману різні персонажічинять суд і розправу над рицарськими романами за нескінченні описи «потворнихдурниць» та неправдоподібних, бездарних вигадок на зразок того, як «велетнязаввишки, мов башта, шістнадцятирічний юнак розрізає мечем надвоє, ніби він зпряничного тіста». Священик вважає, що автора роману про Тиранта Білого зате, що він наплів стільки всіляких дурниць, «слід було б засудити надовічну каторгу».
«ДонКіхот» завдав нищівного удару рицарському роману і покінчив з йогопопулярністю.
Великийтвір Сервантеса — не тільки літературна пародія. Іспанський письменник далековідійшов від свого початкового завдання — висміяти рицарські романи. Вінстворив новий тип роману, який поклав початок розвитку епічного жанруреалістичного роману в європейських літературах. В. Г. Бєлінський, котрийбагато уваги приділив теоретичному осмисленню «Дон Кіхота», зокрема,писав: «Великий витвір Сервантеса цілком гідний своєї і великої слави. „ДонКіхотом“ почалася нова ера І нашого найновішого мистецтва. Він завдаврішучого удару ідеальному напряму роману і повернув його до дійсності. Цезроблено Сервантесом не тільки сатиричним тоном його твору, а й високимхудожнім його достоїнством: усі особи його роману — особи конкретні й типові.Він більше живописав дійсність, ніж пародіював застарілу манеру писання романів».
Великимі плідним за своїми наслідками художнім відкриттям роман Сервантеса вважавтакож І. Я. Франко: «Була це не тільки пародія рицарського роману, нетільки перший і найвизначніший гумористичний роман, у ньому було щось значнобільше. Це був перший рішучий крок до реалістичного зображення дійсного життя ідійсного народу, а поряд з ним і перший роман, в якому автор спробував глибшезондувати характер свого героя, поруч із смішними сторонами показати також ійого симпатичні і навіть благородні риси і висловити устами цього героя абоінших дійових осіб ряд критичних та позитивних думок про стан тодішньогосуспільства, його потреби і прагнення. Одним словом, у „Дон Кіхоті“мусимо бачити перший роман новішого покрою, суспільно-психологічний твір...».У цій характеристиці Івана Франка перелічено майже всі особливості «ДонКіхота» як першого реалістичного роману нового часу.
Безумовно,Сервантес опирався на досвід тогочасної літератури. Риси рицарського,пасторального та шахрайського романів використані в «Дон Кіхоті», алетією мірою, яка необхідна для створення якісно нового художнього явища.
Сервантес«повалив узурпаторську владу фантазії» (А. Нексе) і звернувся дореальної дійсності. Він відмовився від традиційних сюжетів тогочасноїповістевої прози, готових фабул, легендарних та казкових персонажів і поклавпочаток новому типу сюжетики. Звернення до безпосереднього зображення дійсностівідкривало широкий простір уяві автора, вело до освоєння літературою новихсторін реального світу, недоступних творам, побудованим на легенді чи міфі. В «ДонKixoтi» зображено іспанську соціальну дійсність ХVІ — початку XVІІ ст.,тобто періоду глибокої кризи, зумовленої політикою іспанського абсолютизму. ДонКіхот і Санчо Панса блукають по Іспанії епохи Сервантеса, зустрічаються злюдьми різних соціальних верств: ченцями й розбійниками, священиками йкомедіантами, дворянами й купцями, пастухами й цирульниками, погоничами мулів ілакеями, відставними солдатами й каторжниками. В романі 669 персонажів — здебільшого живих неповторних характерів, величезна кількість епізодів, у якихрозкривається повсякденне життя іспанської провінції та великих міст,герцогських замків і постоялих дворів. Уперше широким потоком в роман влилося,народне життя, постала цілісна картина суспільства, зображена в дусі засудженняперешкод, що стоять на шляху до торжества ідеалів людяності й справедливості.
Нацьому фоні національного життя височать дві постаті: бідного ідальго, що уявивсебе мандрівним рицарем, захисником скривджених та пригнічених, та убогогоселянина, котрий погодився стати його зброєносцем. Це новаторські образи, якізнаменували зародження нового методу правдивого зображення людини і реальногосвіту. Дон Кіхот і Санчо Панса — це і широкі узагальнення, і водночас своєрідніособистості, чиї характери відзначаються виразною індивідуальністю: вони — «особиконкретні й типові» (В. Г. Бєлінський).
Особливобагатоплановим і складним є образ Дон Кіхота. Це і пародійна постать «книжногорицаря», і живий, конкретно-історичний образ збіднілого сільськогоідальго, «майно якого становлять фамільний спис, древній щит, худа шкапа іхорт», і мислитель-гуманіст, який проголошує і відстоює високі ідеї.Велике місце в романі займають судження й промови Дон Кіхота, в якихпроявляються його енциклопедичні знання, високий інтелект і розуміння життя.Ідеальні уявлення та етичні принципи Дон Кіхота виходять далеко за межі відмираючогорицарського ідеалу. Герой осмислив цей ідеал по-своєму: «Я доблесний ДонКіхот Ламанчський, заступник ображених і гноблених...»; «Мій образдій полягає в тому, що я мандрую по світу, випрямляючи кривду і заступаючись заскривджених»; «Я… дав клятву захищати скривджених і утискуванихвласть імущими». Ідеал рицаря, як його розуміє герой твору, дуже близькийдо ренесансного ідеалу всебічно розвиненої людини. У розмові з ідальго дономДієго Дон Кіхот відзначає, що рицар має бути людиною всесторонніх знань і йогонаука повинна включати «в себе всі або майже всі науки», а щодоетики, то «йому треба бути чистим у помислах, благопристойним у словах,великодушним у вчинках, сміливим у подвигах, витривалим у праці, співчутливимдо знедолених і, нарешті, бути поборником І істини, хоч би це коштувало йомужиття».
Ідейніпереконання Дон Кіхота є системою гуманістичних думок. Каторжників він звільняєз таких міркувань: «Перетворювати на рабів тих, кого господь і природастворили вільними, здається мені вкрай жорстоким». Цінність людини, запоняттями Дон Кіхота, визначається зовсім не становою приналежністю: «Недумайте, сеньйоре, що під черню я розумію тільки людей простих, людей низькогозвання,- всякий неук, чи то сеньйор, чи князь, може і повинен бути зарахованийдо черні. Покинувши замок герцога, Дон Кіхот проголошує слова, які виражаютьодну з провідних гуманістичних ідей усієї творчості Сервантеса: „Воля,Санчо, є одна з найдорожчих щедрот, які небо виливає на людей, з нею не можутьзрівнятися ніякі скарби: ні ті, що криються в надрах землі, ні ті, що захованіна дні морському. Заради волі, так само, як і заради честі, можна і требарискувати життям і, навпаки, неволя є найбільше з усіх нещасть, які тількиможуть скоїтися з людиною“.
Нагуманістичних ідеях грунтуються і ті мудрі поради, або заповіді, що їх ДонКіхот дає Санчо Пансі, коли той стає губернатором Баратарії. „Пам'ятай,Санчо: коли ти ступиш на шлях доброчесності і старатимешся робити добрі справи,то тобі не доведеться заздрити справам князів і сеньйорів, бо кровуспадковується, а доброчесність набувається, і вона має цінність самостійну, навідміну від крові, яка такої цінності не має“. „Нехай сльози біднякавикличуть у тобі при однаково сильному почутті справедливості більше співчуття,ніж скарби багача“. Дон Кіхот навчає Санчо, що законність повиннацілковито основуватись на розкритті істини: „Ні в якому разі не керуйсязаконом особистої сваволі: цей закон надто поширений серед неуків, які видаютьсебе за розумників“. „Всіляко старайся виявити істину, хоч би що тобіобіцяв чи підносив багач і хоч би як благав чи ридав бідняк“.
Усіці поняття Дон Кіхота несумісні з реальною дійсністю, вона суперечить ідеаламмандрівного рицаря, і він сам це добре усвідомлює. В знаменитій промові передкозопасами про золотий вік Дон Кіхот розмірковує про ті далекі „блаженнічаси“, коли люди „не знали двох слів: твоє і моє“, коли всюдипанували дружба, спокій і злагода, простота, і чистота звичаїв, і протиставляєцьому золотому віку той підлий час, коли світ виповнився злом, коликорисливість і упередженість принижують і переслідують правосуддя, колиутвердився закон особистої сваволі. Для захисту скривджених, стверджує ДонКіхот, і створене мандрівне рицарство. Тому він не тільки кидається із списомна вітряки і відвойовує у цирульника мідний таз, уявивши його шоломом чарівникаМамбріна, а й заступається за Андреса, протидіє беззаконню при дворі герцога,на весіллі Камачо захищає бідняка Басіліо і допомагає закоханим. На знущання йобрази при дворі герцога він відповідає з великою гідністю і свідомістюцінності свого напряму думок і своїх вчинків. „Одні простують по широкомуполю надутого честолюбства, інші йдуть шляхом низької і рабської догідливості,треті — дорогою лукавого лицемірства, четверті — стежкою істинної віри, а я,ведений своєю зіркою, йду вузькою стежкою мандрівного рицарства, заради якого язнехтував житейськими благами, але не честю. Я заступався за принижених,випрямляв кривду, карав зухвальство, перемагав велетнів і топтав чудовиська.… Я незмінно прагну до благих цілей, а саме: всім робити добро і нікому неробити зла. Судіть же тепер, ваші вельможності, високородні герцог і герцогиня,чи можна обзивати дурнем того, хто так думає, так чинить і так говорить“.Такий Дон Кіхот — це вже мудрий безумець і постать героїчна. Ще виразніше йоговелич проявляється в притаманній йому моральній довершеності і величезнійдуховній силі. Сам бідняк, він вражає безкорисливістю і щедрістю; кволий інемічний, він подає приклад безстрашності й героїзму. Герой Сервантеса є втіленнямнездоланної віри й невичерпної енергії. негаснучого ентузіазму і стійкості. „ЧаклуниМожуть прирікати мене на невдачі, але зломити мою впертість і мужність вони невладні“, — говорить сам Дон Кіхот.
Своїмилюдськими достоїнствами і своїми ідеалами Дон Кіхот стоїть вище жорстокоїдійсності. Такий герой близький самому Сервантесу і відбиває багато з йоговласних переконань. Водночас великий письменник показує, що героїзм йогоулюбленого героя недоречний, що вся його самовідданість і готовність до подвигужодної користі не приносять, а сам герой безумний і смішний у своїх наївнихспробах жити згідно з своїми ідеалами в світі, де панує ворожа їм мораль. Заглибоким визначенням В. Г. Бєлінського, Сервантес змалював свого героя людиною „зпалкою уявою, люблячою душею, благородним серцем, навіть з сильною волею ірозумом, але без розсудливості і такту дійсності“. Саме за силкуваннянерозсудливого героя переробити світ безглуздими засобами, взятими з арсеналурицарського роману, письменник безжалісно, до кінця висміює і засуджує його.Відкидаються не ідеали Дон Кіхота, а його нерозуміння реальної дійсності йнеспроможність тих засобів, за допомогою яких він намагається втілити свійідеал.
Вобразі Дон Кіхота органічно поєдналися героїзм і слабкість, мудрість ібезумство, трагічність і комізм. У цьому і проявилося новаторство поетикиСервантеса-реаліста у зображенні людського характеру.
Слідураховувати й еволюцію образу Дон Кіхота в романі: у першій частині у ньомупереважають пародійні риси „книжного рицаря“, а в другій частиніхарактер ускладнюється, на перший план висувається зображення несумісностігуманістичних ідеалів героя і оточуючої його дійсності — У розвитку головногообразу роману відбилася творча еволюція самого Сервантеса: за роки праці над „ДонКіхотом“ реалізм його поглиблювався, і в другій частині роману письменникдосяг повної творчої зрілості.
Широтаі всебічне охоплення дійсності в „Дон Кіхоті“, глибина його змістузумовили й складність побудови твору, в якому переплітаються і чергуються різноманітнісюжетні плани. Характерним елементом сюжету є вставні новели. Це захоплюючіромантичні любовні історії, герої яких, одержимі одним бажанням, своєюповедінкою протистоять здоровому розсуду і прозаїчності дійсності. В такихновелах ніби повторюється в різних варіантах донкіхотівська тема, що загаломпідсилює ренесансне звучання роману. Але, як правильно помічено дослідниками,герої вставних новел не тільки подібні до Дон Кіхота, а й значно відрізняютьсявід нього. Якщо Дон Кіхота хвилюють суспільні ідеї і він прагне бути кориснимлюдям, то герої вставних новел зайняті лише собою, особистою долею, і довисоких ідеалів героя роману вони байдужі. Все це різкіше відтіняє образголовного героя.
Великийроман Сервантеса є глибоко народним. Це проявляється в широкому зображеннінародного життя, відкритті в народному образі Санчо Панси величезнихможливостей і його духовної близькості до благородних ідеалів Дон Кіхота, увикритті соціальної несправедливості, у пройнятості повагою і любов'ю долюдини.
»ДонКіхот" з його вільною сюжетною схемою пригод і подорожей героя поклавпочаток розвитку типу «роману великої дороги», який використовували вкомпозиційному задумі творів великого епічного розмаху видатні романістинаступних часів — Філдінг і Смоллет, Діккенс і Гоголь.
2. ДАТИВИЗНАЧЕННЯ ЖАНРУ «ФАРС»
Фарс [франц. farce, латин. farsa] — один з комічних жанрів середньовічного театру. В VII столітті в церковній латині farsa (farsia) позначало вставку вцерковному тексті (Epistola cum farsa, Epistola farsita та ін.), пізніше цівставки стали звичайні в молитвах і гімнах. Закріплення терміна Ф. задраматичною інтермедією можна віднести до XII в. Безсумнівним джерелом Ф. є французькі ігри (jeux), відомі вже в XII столітті під різними іменами: dits, débats та ін. «Грапід листям» (Jeu de la feuillée, ок.,1262) Адама де ла Галь [1238-1286] має рядчисто фарсових рис як у змісті сюжету йдотепності положень, так і трактування окремихперсонажів. Зміст фарсів, як і надзвичайноблизьких до них фабльо, запозичилося з повсякденної дійсності; теми фарсу різноманітні — сімейні відносини й відносини хазяїна й челяді, обман дружини, плутня в торгівлі й на суді, пригоди хвалькуватого солдата,невдачі зарозумілого студента; образи строкаті- ченці й попи, торговці й ремісники, солдатий студенти, селяни й батраки, судді, чиновники;комічна ситуація досягається за рахунок привнесення зовнішнього ефекту — бійки,лайки та ін.; часто багато ускладнень вносить у дію використання декількох діалектів, професійної лексики, макаронічної латині;індивідуалізація мовлення персонажів фарсупроведена в більшості випадків досить послідовно. Розвинених характерів у фарсі немає; як і у фабльо, герої фарсу більше діють, обмінюються каламбурами йдотепними репліками; наростання сюжету відбувається за рахунок швидкого переносу дії з одного місця в інше,несподіваних роз'яснень. На відміну від більшихформ середньовічного міського театру фарс не знав тривалої підготовкиспектаклю, не мав обладнаної сценічної площадки, обходився самими примітивнимипостановочними засобами. Французький фарс, і близькі до фарсу соти були долею невеликих братств і ставилися з XIV в.переважно парламентськими клерками і акторами. До числа ранного фарсу належать«Вільний стрілець із Баньоле» (1468)і «Trois galants et Philipot», де прекрасно розроблений старий мотивхвалькуватого солдата. Сильно зростає значення фарсу з кінця XV в.; до цього часу ставиться своєрідний цикл фарсу про Пателене. Три фарси — «Пан Пьер Пателен» [1470],«Новий Пателен» [ок. 1480],«Заповіт Пателена» [ок. 1490] — малюють безсмертний образ пройдисвіта-стряпчого. Очевидна популярність цих фарсів,особливо першого, виявляється із численнихвидань (16 видань із 1489 по 1532) і тих посилань на основний фарс, який зустрічається в«Новому Пателене» і в «Заповіті». Питання про авторство невирішений дотепер, і імена Франсуа Війона,Адама де лаСаль, Пьера Бланше як авторів «Пателена»однаковою мірою малоймовірні. До XVI ст. ставляться фарсиМаргарити Наваррскої, з котрих один, озаглавлений «Комедія», являє собою зразок повчального фарсу.(баба повчає двох дівчин і двох замужніх жінок, як надходити в сімейних утрудненнях), а іншої — «Trop, prou, peu, moins» (Занадто, багато,мало, менше) — зразок політичного фарсу. Під ім'ям Trop і Prou виведений тато римський і імператор КарлV, в особі ж peu і moins виведені дрібні, пересічні люди; у фарсі висміяні жадібність, зарозумілість «цихдвох половин бога» — тата й імператора.Понад 130 французького фарсу ставиться доXV-XVI ст. Безсумнівно, відому еволюціюперетерплює фарс під впливом італійської «комедії масок» у творчостіавторів-акторів. У Мольєра комедії навітьпізнього періоду багато в чому зберігаютьвідгомони фарсу («Витівки Скапена»,«Уявний хворого» та ін.), алезовнішній комізм випадкових ситуацій сполучається в нього із глибоким показом дійсності,яскравістю образів. У Франції XVII ст. є критичним для розвитку фарсу; останній витісняєтьсялітературною комедією.
Аналогичніфарсові жанри представлені в літературі інших країн. У Німеччині близькі дофарсу оліїсті ігри — «фастнахтшпілі». Поширення фарсу в Італії доводиться на XV-XVI ст.; для арагонского двору фарс алегоричногохарактеру писавСаннадзаро одинадцатискладними віршами; цей фарс проникнув у Мантую й Венецію. Полу діалектальний фарс забавного змісту писав Пьетро Караччоло. Не підлягаєсумніву зв'язок традиції фарсу з комедією масок, відома близькість до фарсу є й у творчостіРудзанте першого періоду [1520-1530]. В Іспанії жанрові особливостіфарсу можна спостерігати у творчості Лопе де Руэди, Жиля Висенте й у знаменитихінтермедіях Сервантеса («Театр чудес»,«Два базіки» і ін.).
3. НАЗВАТИ ПОЕТА,ЯКИЙ ОСПІВУВАВ У СВОЇХ ВІРШАХ ЖІНКУ НА ІМ’Я БЕАТРІЧЕ
/>Образ Беатріче вперше описан у творчості Данте Алиг’єрі (1265—1321) («Нове життя», «Божественна комедія»)
Беатріче
Хто Беатріче в колі пань спізнає —
Той знайде шлях до вищої мети;
Хто ж їй під ласку зможе підійти —
Хай в небо той подяку посилає.
Її красу чеснота захищає
Від заздрості і чаду суєти,
А це любов примушує цвісти
I віру, і надію окриляє.
В її поставі скромно чепурній
Чесноти, повні лагідного сяння,
З її принад беруть зачарування.
I як нема її в юрбі гучній,
Ті, що думки пошлють наздогін їй,
Зворушені, зітхають од кохання.
НародивсяДанте у Флоренції, його ім'я — це сімейна традиція. Рід Алиг’єрі був шляхетним,середнього статку. Коли Данте стає відомим, то італійці починають у звичайнихподіях шукати знамення. Джованні Боккаччо — перший біограф Данте, розповідаєсон матері Данте. Вона лежить на лузі під лавром, поруч чисте джерело.Зненацька народжує сина, той їсть ягоди лавра, п'є із джерела, стає пастухом,намагається нарвати листів лавра, утомлюється, падає, а коли встає — він уже павич.Символіка: ягоди — плоди праць його попередників, вода — філософія, листи лавра- слава, пастух — пастир народів. Данте хотів бути увінчаним лавровим вінком.Падіння — смерть, павич — символ вічності. Боккаччо викладає нам не факти, астворює духовний образ людини, що живе на грані століть. Енгельс: «Данте — останній поет Середньовіччя й перший поет нового часу». У його натуріуживались риси обох епох — посилення рефлексії, психологічний конфлікт. ОбразДанте аж ніяк не ідеальний. Надмірно гордий, честолюбний, жагучий, не цуравсяполітики, але чесний, один з найбільш освічених людей.
Дантехотілося всесвітньої слави, хотів, щоб флорентійці просили його повернутися.Слава прийшла, але флорентійці його не простили. 14 вересня 1321 р. – помирає вРовенні, у будинку внучатого племінника Франчески да Раміні. Прах Данте вимагаєФлоренція, але Ровенна так його й не повернула.
В1283 р. Данте приходить у цех поетів, приносить перший сонет. Він присвяченийБеатріче. У цей час в Італії панує «новий солодкий стиль» («dolcestil nuovo»). Лицарська література — замкова, салонна, а тут — городяни,пишуть для городян. Поеты-стильновісти пристосували поезію трубадурів длягородян — підсилюють момент поклоніння дамі — дама-ангел, мадонна. Любов дотакої дами — перша сходинка, що веде до Бога. Світ створений божественноюлюбов'ю, її важко пізнати, любов земна — перша сходинка до цього. Дама стаєбезтілесною, у поезії «стильновістів» — немає описів. Беатріче завждиодягнена в червоний одяг — священний колір. Це все, але багато про духовнийвигляд. Учені сперечаються, чи існувала насправді Беатріче. Беатріче — символ.Була така дівчина, Данте з нею знайомий, вона рано померла. Щось у ній уразилоДанте, і він створив умовно-ідеальний образ.
«Новежиття» — Данте пише після смерті Беатріче, щоб увічнити її вигляд іпояснити людству концепцію любові стильновістів.
Починаєсонети серйозно й незграбно. Хоче описати нове життя після смерті Беатріче.Пише, що вперше зустрів її, коли йому було дев'ять — магічне число (тритрійки). Потім в 18 — теж магічне число. Завжди бачив її у священних червониходіяннях. Починає любити її любов'ю стильновістів у 18. Спочатку неуважністьБеатріче боляче ранить Данте, але поступово гіркота йде, тому що Дантеусвідомлює, що любов коштовна сама по собі, це стимул для постійної духовноїроботи, самовдосконалення. Ідеалізація образу. У третій частині Беатрічепомирає, природа оплакує її. Смерть сприймається як світова катастрофа. Але єще й 4 частина, де Данте описує свою хворобу, за ним доглядала дама — їйприсвячено 4 сонети. Зрозуміло, що він любить її, але звичайною любов'ю. Дантезабороняє собі мати з нею справу. «Нове життя» — це перша в історіїзахідноєвропейської літератури автобіографічна повість, розкриває читачеві самітаємні почуття. Потім вигнання й Данте на довгі роки забуває про лірика.
СПИСОКВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. І. Данілова «СандроБоттічеллі», «Мистецтво». Вид-во «Освіта», 1969р.
2. Е. Ротенберг «МистецтвоІталії 15 століття» Вид-во. «Мистецтво», — М., 1967р.
3. П. Муратов «ОбразиІталії». Вид-во «Республика» — М.,, 1994р.
4. В. Гращенков «СандроБоттічеллі» — М., Державне Видавництво образотворчого мистецтва, 1960р.
5. Энциклопедическийсправочник, ФейертагВ.Б., 2001р.
6. Белинский В. Г.Полн. собр. соч.- Л.: ОГИЗ, 1948, т. 13, 641с.
7. Франка Іван.Твори: В 20-ти т.- К.: ДВХЛ, 1955, т. 18, 381с.
8. Державин К- Н.Сервантес и Авельянеда. //Сервантес. Статьи и материалы. Л., 1948; Державин К.Н. Сервантес- М., 1958.