План
1. Романтична баладапершої половини XIX ст.
2. Розвиток жанру балади в другій половині xix — напочатку XX ст ст.
1. Романтична балада першої половини XIX ст.
Термін «балада»в українській літературі прищепився на початку XIX ст. і пов'язаний з виступом письменниківромантичного напрямку.
Відомо, що услов'янських літературах романтизм розквітає в основному на початку, принаймнів перші три десятиліття, XIX ст. У Польщі він помітно виявляється вже у творчості письменниківперших років XIX ст., в Росії — в 10-30-х pp., в Югославії — вЗО — 40-х _ pp., у Чехії — в 40-50-х pp. Українськалітература переймається ідеями романтизму в 20-40-х pp. не без впливу польських та російських, а той німецьких літературних явищ. Жанр балади розвивається у зв'язку з творчимивзаєминами української літератури з літературами європейських народів.
Нагадаємо, щозахідноєвропейський романтизм у літературі визначається в основномуіндивідуалізмом, який виріс з ідей просвітительства. У зв'язку з цимспостерігаємо панування в літературі ліричних початків, великий нахил досуб'єктивізму і прославляння сильної індивідуальності.
Другою важливоюрисою романтизму є національна емансипація, протест проти національного гніту, проповідьрівності народів, увага до національної самобутності, до пробудженнясамосвідомості народів, заклик вивчати й шанувати минуле народу, його мову ітворчість. Про це останнє висловився у своїх «Філософських лекціях» (1804,1806) Фрідріх Шлегель. Велич нації, за його трактуванням,вимірюється прив'язаністю до рідної мови, до звичаїв і побуту, до свого способумислення і способу життя: тому, «чим давніше і однорідніше плем’я, тимбільше воно зберігає звичаїв, і чим більше звичаїв, чим сильніша й щиріша доних прив'язаність, тим більша нація». Для романтиків нація стаєсвятилищем, у якому людина одержує волю, що є найнеобхіднішою передумовою дляформування індивідуума, а народні звичаї, що виникли всередині нації,трактуються як сили, що її створюють. Народ, усвідомлюючи звичаї, приходить дозагальної самосвідомості. Романтики ретельно культивували національний елементу тематиці і в формі.
Третьою важливоюрисою романтизму є його універсалізм, романтизація людського майбутнього, що ґрунтуваласяна утопічних уявленнях про завтрашній день людства. Погляди романтиківбазувалися на таких головних умовиводах: у процесі розвитку суспільства, науки,цивілізації людина все більше усвідомлює себе як особу, як індивідуум. За циміде усвідомлення народів і всього людства як цілості. Але ці ідеали розбивалисяоб дійсність, бо людина й далі в капіталістичному суспільстві лишаласябезправною, а народи — поневоленими. Звідси конфлікт між романтичними настроямиі дійсністю, меланхолія, скорбота, нарікання на дійсність. А не знайшовшиздійснення ідеалів, мрій і сподіванок у житті, романтики, за висловом В. Бєлінського,намагаються знаходити задоволення в ідеалах, створених фантазією. Невдоволеннядійсністю одних веде до мрії про майбутнє, інших — до ідеалізації минулого.
Романтизм бувсвоєрідним суспільним явищем, «духовним брожением», що охопило майже всю Європу кінця XVIII- початку XIX ст. Це риси світогляду, що визначали не тільки погляди на мистецтво, ай на політику, соціальні проблеми, релігію, науку. В основу світоглядних позиційромантиків покладена ідеалістична філософія, що, природно, й вело їх добезвихідного становища, до неможливості поєднати мрії і дійсність. Влітературі, за висловом В. Гюго, це був своєрідний лібералізм, запереченнялітературного режиму класицизму. Прихильники романтизму говорили про цей напрямяк про «доктрину літературної свободи», «парнаський атеїзм»,як про подих вільностей. Ознакою поетичного таланту стає не уміння складативірші, а уміння поетично, натхненно висловлювати почуття. Поет — це обдарованаодиниця, і її не можна ставити у якісь вузькі рамки.
Романтизм активнопроявив себе у боротьбі з консерватизмом та виступив з програмнимизапереченнями віджилого і поставив не тільки перед мистецтвом, а взагалі передсуспільством ряд проблем з прогресивними тенденціями, яких до того часу неставила література. Але й серед романтиків не було одностайності. Були середних такі, що заглядали в майбутнє, мислили новими прогресивними категоріями, абули й інші — ті, що стояли на позиціях старого, реакційного порядку, а впоезії обстоювали обмеженість її життєвих інтересів, намагалися відгородитилітературу від громадських проблем.
В добу романтизмунадзвичайно підноситься пошана до художнього мислення, до поетичного образу, доколориту (замість сухої раціоналістичної схеми), до емоціональної розповіді. Найбільшимджерелом таких мистецьких багатств стає народна поезія, а в ній — баладні твори.Романтики поставили питання про урізноманітнення літератури, її форм і засобів.Рамки класицизму ламаються, літературу орієнтують на самобутність, народніджерела.
Ідеї романтизму наУкраїні впали на добре підготовлений грунт: і письменники, і вчені, і навіть широкийсуспільний загал виявляв тоді вже значний інтерес до рідної історії, пісні,думи, до козаччини з її бойовою славою. В художній літературі ідеї романтизмувиявилися, мабуть, пізніше, ніж у фольклористиці і взагалі у філології. Першимвиступам романтиків, зокрема авторам балад, передували виступи М. Цертелєва здумами (1819) і статтями про народну пісню, М. Максимовича- зі збіркою пісень (1827), а також статтями, в яких закликалосяписьменників іти під сільську стріху і там черпати живущі соки для літератури. Ідеясамобутності, намагання піднести здобутки народної колективної творчості дорівня романтичної поезії інших народів, вказати на її перевагу і наштовхнутиписьменників звернутися до народних джерел виразно звучить уже в передмові М. Цертелєвадо першої збірки народних дум (1819). Усі захоплюютьсяшотландською, англійською, німецькою поезією, але ж співставте, — говорить Цертелєв, — прекрасні описи бурі в Оссіана,і ви побачите, що навряд чи там знайдете «более живости и верности»,як в українських народних піснях.
Одначе в першихвиступах українських фольклористів на захист народної пісні і мови ми не знайдемошироких теоретичних узагальнень, пов'язаних з романтичними ідеями. Не булоукраїнських видавництв і преси, постійні утиски царизму і багато інших причин пояснюютьвідсутність теоретичних робіт, присвячених романтизмові і естетиці новогоспрямування. Не дивно тому, що в народів Західної Європи філософська основа романтизмубула обґрунтована набагато чіткіше, ніж на Україні
З теоретичнихпроблем в українській літературі, мабуть, тільки питання народності, фольклорута історизму стали предметом найуважнішого обговорення в тогочасних виданнях. Романтизму нас сприймався головним чином у плані цих ідей.
Гасла запереченняв українському романтизмі були скеровані не проти класицизму, а протибурлескно-травестійної традиції, викривленої окремими епігонами І. Котляревського.Наприкінці 20-х рр. XIX ст. уХаркові навколо професорів університету (головно І. Срезневського) збираєтьсягурток молодих ентузіастів української словесності А. Шамрай гадає, що «зорганізації цього гуртка і треба починати історію українського романтизму».Та нам здається, що тут також потрібні корективи. Романтичні смаки, про якійдеться у згаданій книзі А. Шамрая, зародилися в українському культурному життітрохи раніше і вперше заявили про себе, очевидно, в історіографії, уфольклористиці, а потім в наслідуванні народних пісень і балад мало знаними унас аматорами літератури (В. Лузанов та ін.).
Має рацію М. Зеров,коли говорить, що романтична течія з'явилася у нас «почасти під впливомнаукових студій над народною творчістю, а почасти під впливом читанняросійських та польських романтиків. Але до цього слід додати ще кілька слів пропозитивну роль ідей чеських та словацьких просвітителів, зокрема Добровського,Коллара, Шафарика, які були відомі в середовищі харківських письменників, а їхідеї викликали гаряче схвалення, особливо в тій частині, де говорилося пропотребу єднання слов'ян, про потребу розвивати самобутню культуру, літературу,протиставляючи її іноземщині. Відгомін і обговорення цих ідей спостерігаємо нетільки в творчості (художній і науковій), а й у листуванні.А. Метлинський,ознайомившись з творами й думками чеських письменників і учених, пише у листівід 5 травня 1840 року до І. Срезневського:»Благодарю за знакомство с чехами… Всючужеземщину к черту… ". Під впливом таких настроїв поети особливо активно беруться до тематики,пов'язаної з життям України та її історії.
Звертаючись долітературно-романтичних явищ Західної Європи, українські романтики мріють щосьподібне створити на рідному ґрунті. Один з учасників харківського гурткамолодих романтиків І. Розковшенко у листі від 11 грудня 1830 року пише: «Колиб серед українців з'явився геній, подібний до Вальтера Скотта, то я стверджую,що Україна є невичерпне джерело для історичних романів. Ні Шотландія і ніякаінша країна не може виставити такі разючі картини, як Україна, особливо у XVI ст. Козак, гетьман,кобзар стають типовими героїчними постатями в літературі українських романтиків.
У цьому звертаннідо рідної історії проявились і сильні і слабкі риси українського романтизму, щопроти іноземщини виставив самобутність, але, захопившись минулим, не міг чи нехотів бачити сьогоднішнього соціального дня і боявся заглянути в майбутнє. Цявідірваність від дійсності, песимізм і меланхолія наклали відбиток і на баладнутворчість тих часів.
Романтизм пробудивінтерес поетів до народної мови і пісні, що призвело до „онароднення“літератури. Але грунт для цього склався ще в XVII столітті. Уже тоді народна мова і піснязайняли чільне місце в поезії багатьох нами не знаних по імені авторів, чиїтвори збереглися в численних рукописних збірниках. У XVIII ст. цей процес частково притухає, аленапередодні XIX ст. з'являються спроби обґрунтувати необхідність розвивати літературурідною мовою. О.К. Лобисевич у листі до Г. Кольського,писаному в 1794 p., стає в оборонуправ української народної мови, яку знижували тоді до наріччя. „Як увсякому крої одягу, так і у всякому наріччі мов є своя краса“, — пише вінз приводу цього і підкреслює, що рідна мова (як і все, зв'язане з вітчизною) длянього є „найсолодшою“ і що для „честі нації“ її требарозвивати, дбати, щоб Україна мала своїх Плавтів і Мольєрів.
Костянтин Лузинасвою оду на смерть Кутузова в 1813 році пише українською мовою і додає до неї примітку,в яки стверджує, що цим хоче підкреслити, як справжні українці „і вПетербурзі не тільки почувають, але й пишуть по-українськи“.
Перші романтикипрактично доводять (хоча це вже було частково доведено літературою попередніхвіків), що українська мова гідна не тільки для жартівливої, а й для серйозноїлітературної творчості, і доводять це на таких жанрах, як балада, пісня,романс, елегія. Рух за народність літератури розвивається в тісному зв'язку з такимже рухом у російській, польській, чеській та інших літературах. Білецький-Носенков період написання своїх перших балад посилає листа до Харкова про необхідністьвидавати журнал українською мовою і мотивує це тим, що „чехи мають своювелику літературу, і наша мова не менше для цього здатна“.П. Гулак-Артемовськийбереться за балади, щоб спробувати, чи можна українською мовою, що розвиваласяголовно в бурлескному напрямку, передати почуття „ніжні, шляхетні, піднесені“.Такими ж мотивами оперує і Л. Боровиковський, коли сідає писати свої балади ідумки. В листі до І. Срезневського від 24. ІХ.1834 рокувін попереджає свого адресата, що в його творах є нове, а саме: »… серйозність,протилежна несправедливій думці, що українською мовою, окрім жартівливого,смішного, — нічого писати не можна". Такими ж настановами керується і М. Костомаров — авторпершої збірки балад і віршів романтичного змісту та перекладів з англійської іросійської мов. У своєму огляді творів, написаних українською мовою протягомперших десятиліть XIX ст.,Костомаров пристрасно захищає (права української мови і потребу творити цієюмовою нову літературу: «Мова, звана звичайно малоросійською, якою говорятьв південно-західних губерніях Росії і в Галицькому королівстві, не є наріччяммови російської, що утворилося останнім часом, вона існувала здавна і теперіснує як наріччя слов'янського кореня… наріччя правильне, багате, гармонійнеі здатне до розвитку літературної освіченості». Писати нею не примха, а«потреба часу».
Так романтикипрактично і теоретично відстоювали право рідної мови і потребу розвиткусамобутньої української літератури — серйозної і пов'язаної з життям таісторією народу.
Балада і піснябули тими першими поетичними жанрами, до яких звернулися українськіписьменники-романтики, які, наперекір бурлескній стихії, захотіли утвердити вукраїнській літературі початку XIXст. перевагу серйозного тону. І пісня, і балада стали улюбленими жанрамитодішнього читача. Успіх балади забезпечувався тим, що вона виростала нанародному ґрунті, що в ній возвеличувалися сильні і пристрасні герої, що цебули твори з драматично напруженими сюжетами і яскравими малюнками життя, інодірозкритого через призму фантастики. В баладах естетично осмислювалося багатодечого з життя минулого і сучасного, і переважно в демократичному плані: героїбалади дорожать власною честю ігідністю, послідовні, пристрасні, в них підносяться мужність, відвага ісправедливість. Це твори, що своїми багатьма гранями в'яжуться з реальним життямнароду, отже, мають суспільну вагу.
Виходячи з сильнихфольклорних традицій, які дали себе знати ще в літературі XVII-XVIII ст. ст., можнабуло б сподіватися, що перші українські балади в добу романтизму з'являться на ґрунтінародної поезії, а перші сюжети будуть розроблені на базі фольклорних творів. Насправдіж процес освоєння жанру в новій літературі виглядає дещо інакше. Автори першихбалад початку XIX ст. під впливомзагальноєвропейських ідей романтизму звертаються до баладних творів польської, німецької,російської літератур, хоча обробляють сюжети так, що вони набуваютьнаціонального колориту і передаються засобами української народнопоетичноїтворчості.П. Гулак-Артемовський, взявши від А. Міцкевича сюжетний кістяк «Твардовського»,наповнює свій твір соками українського народного гумору, вводить до сюжету новісцени і колізії, обставляючи всі частини балади українськими етнографічнимидеталями; послідовно звертаючись до джерел народної мови, Артемівський щедрокористується характерними для тодішньої літератури бурлескними засобамихудожнього зображення.
Л. Боровиковськийпереробляє баладу Жуковського («Светлана»), в якій,за справедливим спостереженням С. Крижанівського, робить оригінальну спробутравестії в романтичному плані. Безпосередньо з німецького джерела (з Бюргера) переноситьна український грунт «Леонору» П. Білецький-Носенко ("Ївга").Він же переробляє й інші сюжети німецьких авторів, які також їх запозичають зслов'янського чи датського фольклору. Створюється своєрідний ланцюг, в якомукожний народ на близьких сюжетних ситуаціях намагається розкрити своє національне, самобутнє в мистецтві, успособі художнього мислення, у трактуванні окремих моральних проблем. Це одна зхарактерних рис романтизму взагалі, що виявилася певною мірою і в літературіукраїнській. Хоча перші переробки балад («Твардовський», «Маруся»,«Рибалка» та ін) й мали успіх, та все ж вони не могли задовольнитинового читача і письменника. Романтизм кликав до пробудження народності і йогосамобутності. І тому письменники, які перші зразки балад взяли з літературінших народів, відразу ж беруться за сюжети, пов'язані з життям та історієюрідного народу, у творчості якого відкрилися незнані й багатющі баладні скарби.Вони були такі поетичні, такі своєрідні і колоритні, що їх просто перекладаютьна мову літературної ритміки, майже не втручаючись у сюжетну тканину народноготвору. Такими виглядають балади Л. Боровиковського «Чарівниця» (літературнатрансформація пісні-балади «Ой не ходи, Грицю»), «Убивство»(пісня про вбитого хлопця), «Вивідка» (відома пісня про отруєння сестроюбрата). Подібно обробляють народні сюжети А. Метлинський («Перекотиполе»,народний легендарний переказ), М. Костомаров («Брат з сестрою»,«Явір, тополя, береза») та інші.
У першому випадкумаємо процес національного переосмислення породних сюжетів, пристосування їх допсихіки українського читача та естетичних уподобань рідної літератури, в другому- перенесення в літературу народних сюжетів з їх естетичною основою, до якоїмало що додається літературного, бо самі автори оголошують народну баладуосновою їхньої естетики в сфері розробки жанру і взагалі в літературі. Все цебули, врешті-решт, позитивні явища, що збагачували і кількісну, і якіснуоб'ємність національної літератури, до того ж подібні твори спонукали дорозробки оригінальних сюжетів, які й з'явилися вже у Л. Боровиковського («Молодиця»,«Ледащо», «Рибалка»), хоча й вони окремими мотивами і трактовоюобразів в'яжуться з народною поезією. Подібні сюжети з'являються й у А. Метлинського(«Козача смерть», «Смерть бандуриста» — виникли на ґрунтіісторії), у М. Костомарова («Посланець», «Пан Шульпіка), М. Шашкевича(»Погоня") та ін. Так розширюється, з одного боку, оригінальністьбаладних сюжетів, з другого — їх джерела (народна пісня, історичний переказ,легенда, вірування і т. ін.).
Хронологічнопершим до балади звернувся П. Білецький-Носенко, і, як ми сказали, під впливомнімецької романтичної літератури. Протягом 1822-1829 pp.він написав 15 балад «на малороссийскомязыке» 1, але в друкові їм пощастило з'явитися, і то невсім, аж у другій половині XIX століття 2, отже, в літературному процесі вони не відіграли тієї ролі,яку могли б відіграти, коли б з'явилися перед баладами Гулака-Артемовського(«Твардовський», «Рибалка») і Боровиковського. Художнійрівень його балад набагато нижчий від творів двох названих письменників, одначеяк перші твори цього жанру вони мали б певний резонанс. Тепер вони для нас — простолітературні документи епохи. Білецький-Носенко як і тодішні поети іншихнародів, віддав данину певній моді: "Ївга" (1828) була першоюпереробкою на український лад популярної тоді в Європі «Ленори» Бюргера.Автор цієї переробки мав невеликий талант, і тому його балади не виділяютьсяхудожніми достоїнствами, а "Ївга" набагато слабкіша річ у порівнянніз «Марусею» Л. Боровиковського, що була написана на рік пізніше (1829).У тогочасній німецькій критиці «Ленора» була сприйнятане всіма однаково. Клерикали неприхильне поставилися до цього твору, вбачаючи вйого сюжеті риси легковажного ставлення до проблем релігії. Ніби в догоду цимкритикам, Жуковський «Ленору» Бюргера в перших переробках подав російськомучитачеві у сентиментальних тонах, з акцентуванням релігійних моментів. Відомо,що це викликало в середовищі тодішніх поетів певну реакцію: Катенін опрацювавсюжет «Ленори» по-новому («Ольга»), його Ленора, як писавтоді Пушкін, була зображена в «энергичной красоте её первобытного создания»і, на відміну від творів класицизму та сентименталізму, відзначалася простотоюі навіть грубуватістю вислову. Риси німецького оригіналу зберігаєБілецький-Носенко в своїй переробці "Ївги", але як художник він немав сил опанувати сюжет і надати йому бодай посередньої привабливості. Ритмічніперебої, що є наслідком частого вживання неправильних форм української мови,неувага до мелодики, евфоніки вірша, неприродність образного вислову, взагалінизький поетичний рівень переробки були основними причинами того, що твір незайняв належного місця в історії літератури. «Малороссийскойсоперницей „Светланы“, за висловом тодішніх російськихжурналістів, лишалася „Маруся“ Л. Боровиковського. Наступні обробкицього сюжету у Костомарова (»Наталя", 1855), С. Руданського(«Упир», 1853; «Безнадія», 1858)виглядають все ж або поетично недосконалими, або застарілими чинеоригінальними, як маємо у Ю. Федотовича («Мертвець», 1863).
Дехто з буржуазнихдослідників жанру балади «Ленору» Бюргера в переробці Жуковськогозачисляє до типових нумінозних балад, тобто таких, що просякнуті чуттям зв'язкулюдини, героя з потойбічним світом. До значної частини німецьких балад цейтермін, звичайно умовно, можна застосувати, що ж до балад українських, то вінне підходить, бо їхній зв'язок з реальним світом очевидний. І якщо Жуковський впершому випадку «Ленору» опрацьовує в релігійно-сентиментальномуплані, то зовсім по-іншому цей сюжет підносить українському читачеві Л. Боровиковський.Ще І. Франко в післямові до окремого видання «Марусі» Боровиковськоговідзначив, що українська переробка «Светланы» хоча композиційне йвідповідає оригіналу Жуковського, однак відмінна своїм національним колоритом. Боровиковськийбаладу Жуковського «зі сфери шаблонових пейзажів переніс… на реальний грантукраїнського села»; його Маруся не переодягнена панночка, а «українськасільська дівчина», а хлопець також не декорований сентиментальний коханець.Опис подій також, як пише Франко, перенесений «з тоїінтернаціональної сфери псевдо пейзажів» на реальний грунт життя і побутуукраїнського народу. Якщо В. Жуковський зробив значний відступ від німецькогооригіналу (у Бюргера балада кінчається смертю Ленори, у Жуковського Світланавсі страхи бачить тільки у сні), то ще далі по шляху наближення сюжету до реальногожиття пішов Л. Боровиковський. Зв'язки балад Л. Боровиковського та іншихпоетів-романтиків з реальним життям і побутом народу випливають, безперечно, зусталених реалістичних рис української народної балади, про що уже говорилосяпопереду.
Балада «Нетяг»Білецького-Носенка є також не чим іншим, як українською переробкою, і доситьвільною, німецької народної балади, поетичний переклад якої подав І. Франкоу згадуваній збірці балад світу.
З написаного в тіроки Білецьким-Носенком заслуговує уваги балада «Отцегубці», сюжетякої, здається, також не зовсім оригінальний, але побудований на зовсімреальному соціальному матеріалі, що розкриває силу «презренного»металу. Гонитва за грішми, за багатством приводить до злочину, дотрагізму (за гроші батька вбиває син, а його живим замуровує у підземелля такожрідний син).
Білецький-Носенкозапозичує з німецької літератури здебільшого сюжети фантастичного змісту, зусіма атрибутами страхів і незвичайності ("Ївга", «Нетяг»),і відповідно до цього підбирає сюжети для своїх оригінальних балад типу «Могилавідьми» чи інші, в основі яких лежать українська народна демонологія і повір’я.Він — чи не єдиний з українських творців перших літературних балад — орієнтувавсяна риси німецької тогочасної балади і не тільки тим, що перекладав чи запозичавсюжети з німецьких поетів, а й був залежний від естетичних принципів,вироблених тогочасною німецькою літературою.
Зміст, мотиви йпроблеми, які вкладалися в баладні твори доби раннього романтизму, булиобмеженими, їх автори надавали великого значення фольклорові, бо в ньому бачилиі народну історію, і зразки народної мови, і, нарешті, естетичні засадитворчості. При цьому увага до народної літератури була така велика, що не разписьменник зміст і навіть форму балад народних видавав за власне компонування. Більшеоригінальності вкладають поети у ті твори, які пишуть на історичні теми,черпаючи фабульні схеми то з писаних джерел, то з переказів і легенд, овіянихсмутком і тугою за минулим. Соціальні проблеми — рідкісне явище в баладах романтиків.Ними зацікавлюються автори не так під впливом спостережень над життям народу,як через вивчення надбань народної творчості. Народні перекази і піснінаштовхнули М. Костомарова на фабулу балади «Пан Шульпіка», яканайближче стикається з оповіданнями й піснями про помсту народну над паном. Шульпіка,що вславився своєю жорстокістю, забрав до себе в палац дочку від матері ікохану — від хлопця. Такої кривди не стерпів парубок: він зібрав однодумців, іколи пан їхав під охороною своїх челядників, куля месника «у саме панськесерце прямо улучила». Народ схвалює таке покарання:
Отеє тобі, панШульпіка, хай буде за тоє,
Що дитинузапоганив у неньки старої.
Отеє тобі, панШульпіка, хай за шкоду тую,
Що ти украв укозака дівку молоду
Отеє тобі,вражий сину, од нас дякування, Що терпіли ми од тебе всякі глузування.
Формою і стилембалада наближається до відомої української пісні про трагічну долю Бондарівни,але в змісті є чимало відмінного: Бондарівна не підкорилася панові — і загинула.Пан Канівський лишився непокараний. Хлопець у баладі Костомарова карає пана за кривдиі знаходить моральне виправдання з боку народу й автора. В поетичному доробкуромантиків (перед Шевченком) цей твір, мабуть, найрадикальніший, і з’явився віну друкові, певне, тільки тому, що автор додав до нього коментар: це, мовляв,було за панування польських панів. Можна сказати, що фабула цієї балади належитьдо тої категорії життєвого матеріалу, яким згодом особливо цікавився ірозробляв Т. Шевченко. Звертання до героя з народу виходило з тих загальнихпринципів, які проголосили романтикине лише в поезії, а й в історії. Костомаров у своїх спогадах писав, що,розпочинаючи свої студії над історичними джерелами, він під впливом ідейнародності поставив питання, чому це в історії «толкують» тільки провидатних державних діячів, іноді ще — про закони і зневажають народні маси? Дляісторії й історика бідний трудівник ніби й не існує. Такі розмисли навели йогона думку написати роботу про історичне значення народної поезії, де він частосвої думки підтверджував цитатами з Гердера.
Одначе такібалади, як «Пан Шульпіка», в доробку романтиків рідкісні. Основнийгерой побутових романтичних балад — не народний месник, а закохана чи покинутадівчина, яка з розпуки кидається у воду, рибалка, що з кохання іде на дно ріки,сестра, що на догоду коханому отруює брата, дівчина, що отруює хлопця, перетворенів дерево закохані і т. ін. Козак, бандурист — основні герої балад історичних.
Герої й події тутберуться переважно з побутової сфери, і виставляються на перший план не так персонажі,як самі надзвичайні події. Ні історії, як складалася доля героя, ні описуперипетій, що привели до трагічної події, як правило, в баладі не знаходимо. Трагічначи драматична подія заступає все, і тому не раз навіть виклад подається внеозначеній формі: «вбито… затягнено в жито», «рученькипокрито» і т. ін. Тільки в деяких баладах Білецького-Носенка («Отцегубці»),М. Костомарова («Пан Шульпіка»), Л. Боровиковського («Вивідка»та ін.) подається мотивація вчинку, і то коротко. Загалом же мотиви, якимикеруються герої, більше розкриваються у ситуаціях, у вчинках. Балада восновному акцентує дію, а не описи. Психологічні настрої героїв подаються такожпереважно крупним планом, без деталізації, як буває в поемах. Проте кожнийавтор у трактуванні подій і героїв має свої риси: у баладах Білецького-Носенка помітнітенденції до моралізування; у Боровиковського ставиться в центрі дія і настрійгероя; у Костомарова — більше епічності, дія розвивається спроквола; А. Метлинськийздатний викладати подію з своєрідним романтичним пафосом і загостренням кутів узвичайному сюжетному полотні («Смерть бандуриста»). Але всі вонимають багато спільних рис, притаманних їм як романтикам: туга за минулим,зневіра в сучасності, меланхолія, розгубленість і невміння тверезо оцінитижиттєві явища. В баладах А. Метлинського переважає ліризм, до того ж пройнятийпевним громадянським пафосом, пов’язаним з історичною долею народу. На відмінувід інших поетів-романтиків, він з певною неувагою ставиться до загостреннясюжету, внаслідок чого епічний елемент знижується, його не раз заступає виявпрямих переживань автора у зв'язку з подією, з нещасливою долею героя. Поет нерозповідає про смерть козака, а зворушливо викрикує: «Не одступайтешироких воріт і старі, і дяки, й молодці! Бо вже не грає козак на коні, бо вжене стогне земля од копит. Вже умер чорнобривий, умер білолиций! Як він вертавсяз краю чужого в свій дім… Буря повстала, загуркотіло… Впав, повалився вдолині» («Козак та буря»).
В кожній баладіМетлинського виразно проглядає авторське «я» і в думках, і в настроях.Він не ховається за об'єктивну розповідь, а повсякчас присутній сам, зі своїмипомислами і навіть проповіддю.
В того ж такиМетлинського маємо балади, написані з особливим епічним спокоєм, але цікаво, щорозповідь у них не раз ведеться від третьої особи. Маємо деяку аналогію дорозповідей в оповіданнях Квітки-Основ’яненка і в пізніших оповіданнях МаркаВовчка. Таким чином, намагання наблизитися до розмовної мови, до стилю оповідача з народу виявилися не тільки в прозіпочатку XІXст., а й у поезії, зокрема в баладній. Сюжет балади «Підземнацерква» Метлинський починає викладати такими словами:
Казав мені одинчернець ось так:
«У Києвівсьому, всьому зачало...»
Такий же «розповідний»сюжет маємо і в баладі «Покотиполе», з тією відміною, що в зачинітут, майже як в оповіданнях, дається докладний опис обставин дії ідіда-оповідача:
Восени митряслись в таратайці в село;
Вже на нивахнічого тоді не було,
Тільки щопокотиполе вітром несло.
Ото з дідомтряслись: воно все, бач, не пішки
Сам покійникдержав, далі дав мені віжки;
Тютюн вийняв тай люльку повненьку напхав,
Запалив, в зубивзяв, розкурив та й казав
(Коли схоче,розумно старий, було, каже).
Така манеравикладу наближає деякі баладні твори Метлинського до віршованих оповідань, аленапружені сюжети їх цілком належать до баладних творів.
БаладиМетлинського виділяються тим, що їх автор не раз у розповідну чи діалоговуформу викладу сюжету вводить свої міркування, свої думки, які стосуються головноминулого народу і його сумних перспектив. Туга за минулим і журливий погляд умайбутнє в українській літературі виявилися, мабуть, найвиразніше в баладах А. Метлинського.У зв'язку з цим і стиль викладу міняється: від специфічно романтичних малюнківвін несподівано приходить на міркування про долю народу, його мову і т. ін.(«Смерть бандуриста»). Балада якоюсь мірою заступає тоді ще кволугромадянську лірику.
А. Метлинський незавжди «пасивний романтик», як ми звикли про нього говорити. Вінтужить за минулим, дивлячись на сучасне, і навіть героїв своїх у баладах івіршах підводить з могили, щоб вони не про минуле розказували, а побачили, щотепер робиться на тій землі, за яку вони віддали своє життя (балада «Гетьман»).У баладах про минуле виявляється його консерватизм. Елемент чудесного, суворий«тьмяний колорит», таємничий тон — то данина стилю, але над усім уМетлинського панує суспільний мотив: доля нації, її культури, мови. Цим йогобалади відмінні від балад Боровиковського, в яких основні сюжетні колізіїпов'язані з особистими інтересами героїв. Балади Метлинського тісніше в’яжутьсяз суспільними проблемами, поставленими в літературі й історії добою романтизму,хоча художнє осмислення цих проблем часто безпорадне, безперспективне, не підпорядкованепрогресивним ідеям часу.
У 1839 році в Харкові вийшла збірка творів М. Костомарова під заголовком«Українські балади». Це була перша книга в українській літературі,завданням якої (виходячи з назви) було подати читачам добірку балад одногоавтора, хоча пізніше Костомаров у автобіографії застеріг, що не всі творизбірки належать до цього жанру. Сюжети їх або запозичені з фольклору («Отруї»,«Посланець» та ін), або взяті з творчості інших народів («Квіточка»- з чеського), або створені автором на ґрунті народнопісенної творчості («Поцілунок»,«Зірочка» та ін). Костомаров не мав дару майстерно розробити ізагострити сюжетні колізії. Драматичний елемент у його баладах кволий,розповідь не раз тече уповільнено, у зв'язку з чим окремі твори виглядають яквіршовані оповідання («Щира правда», «Дід-пасічник», «Великодняніч») або звичайні гумористичні вірші («Чорний кіт»). Окремівірші близькі до того роду творів, що їх тоді називали «думка». Але всі вони якоюсь мірою близькі до жанрубалади, яку Костомаров намагався ліризувати за зразком народних пісень.
У збірці «Вітка»,що вийшла також у Харкові в 1840 році, Костомаров ужемайже не звертається до балади. Тут знаходимо тільки два твори цього жанру(«Могила», «Рожа»). Серед його літературної спадщини збереглисябалади, написані в 50-60-х роках. З них видно, щоКостомаров у виборі сюжетів послідовно звертався майже виключно до фольклору(«Ластівка», «Брат з сестрою», «Явір, тополя, береза»)і тільки один раз зробив спробу опрацювати (в 50-х роках) сюжет «Ленори»Бюргера («Наталя»). Матеріал для балад береться побутовий абоісторичний і опрацьовується в ліро-епічному ключі з сильними домішкамисентименталізму. Як художник Костомаров — середня величина у порівнянні зіншими поетами перед шевченківських часів, але тематично його доробок багатшийі цікавіший. В історії розробки жанру він займає почесне місце — як автор зрізнобічними інтересами, зокрема з нахилом до освітлення соціальних проблем.
Сумні, тужливінастрої романтиків навіваються в першу чергу болями за минулим, якевиставляється як часи героїчні, добрі, як минула воля народу.
Козаччина булапрогресивним явищем, але, захоплюючись нею, романтики були безпорадними в конструкціяхпро майбутнє свого народу. Пасивне констатування було слабкістю їхньоїсуспільної позиції.
Дехто зромантиків, надмірно захоплюючись минулим, не міг правильно зрозуміти сучасне ітверезо оцінити становище своєї нації, їм здавалося, що українська нація і мовагинуть, що пройде якесь десятиріччя, і на тих полях, де козацький кінь тупотів,де гуляла слава козацька, — не лишиться й сліду від народу, його пісні й мови. Мабуть,найвиразніше такі тенденції вилилися у творчості А. Метлинського — поета, щомайбутнє нації хотів побачити тільки крізь скло давнини, а не через вікносучасності. У баладі «Смерть бандуриста» він пише: Вже не гримітиме,вже не горітиме, як в хмарі, Пісня в народі, бо вже наша мова конає!
Звичайно, що такінастрої в умовах, коли царський уряд провадив на Україні жорстоку колоніальну політику,намагався вбити мову і нівелювати особливості цілого народу, мали підставу, алевсяка тверезо думаюча людина розуміла, що знищити націю — протиприродне і щоцього не може здійснити ніяка державна машина. Шевченко це зрозумів краще заінших і заявив: «Наша пісня, наша дума не вмре, не загине».
Поодинокіпредставники українського романтизму перед Шевченком у своїх обмеженихідеалістичних поглядах на суспільство, як бачимо, не могли багато дечогоправильно усвідомити і пояснити. Одначе, виставляючи на перший план цей докірромантикам початку XIX ст., неслід забувати, що в їхній діяльності з'явилися такі риси, яких не було впопередників: турбота про долю народу, нації, мови, культури, намаганнявідстояти її майбутнє. Об'єктивно — це опір русифікаторській політиціросійського царизму. Це були паростки капіталістичної доби, що проявилися післявеликої Французької революції. Як сказав В.І. Ленін, «економічна основацих рухів полягає в тому, що для повної перемоги товарного виробництва єнеобхідним завоювання внутрішнього ринку буржуазією, є необхідним державнезгуртування територій з населенням, що говорить однією мовою, при усуненнівсяких перешкод розвиткові цієї мови і закріпленню її в літературі». Іншасправа, що український романтизм був занадто кволим і непроявив себе так, як романтизм чеської, польської, російської літературипочатку XIX ст. Перед Шевченком в українській романтичній літературі не виділиласяжодна сильна поетична індивідуальність. Але їхня боротьба за народністьлітератури, за розвиток літератури рідною мовою, підхоплена наступнимипоколіннями, принесла велику користь нашій культурі.
Романтична баладав творчості західноукраїнських письменників з'являється з виступом так званої«Руської трійці». У першому друкованому збірнику, «РусалціДністровій», уже знаходимо балади М. Шашкевича («Погоня») та І. Вагилевича(«Мадей») — обидві написані за мотивами народних історичних пісень. Хочав підзаголовку до «Погоні» М. Шашкевич написав: «Після народноїказки» — і цим вказав на казку як джерело сюжету, одначе матеріал длябалади використано було майже виключно з народних пісень про боротьбу з туркамий татарами. Сюжет балади пісенний: брат воює з татарином, хоче відбити сестру,але злий татарин убиває її, а татарину тут же «грудь розколов» козак- брат, який «завіз сестру додомоньку, поховав ю у садочку». Романтикакозаччини була сильною, як бачимо з багатьох віршів і балад також в літературігалицьких письменників, що проживали тоді в Австрійській імперії. Тяжіння дозагальних народних традицій, до опоетизування української історії, найбільшекозаччини, до мови народу, самобутності літератури виявилися тут майже зоднаковою інтенсивністю, як і в творчості письменників всієї України. Це можнаспостерегти навіть на розвитку жанру балади.
Герой цих балад — романтичнафігура козака, лицаря-вояки, оборонця землі — малюється тими ж фарбами, що і впісні: ніщо його не спиняє, поет порівнює його з соколом («Чи то сокілпташку жене? Чи то буря хмару несе?»).
У баладі Шашкевича«Погоня» смерть дівчини і бій козака з татарином описується вліричній тональності народної пісні (може, навіть з відтінком сентиментальності),без романтичних надмірностей.
В «Мадеї»Вагилевича переважає епічний тон, а спосіб ліпки образу запозичений зромантичної поезії. Мадей очолює боротьбу з уграми, бо не може бути байдужим додолі вітчизни. Героїзм його описаний гіперболічними засобами:
Куда мелькнеясним мечем,
Кров рікоюточить,
Куда ратищемзасвище,
Кінь їздцяволочить.
З Мадея «дев'ятьстрілок ссуть кровцю теплую», але він не кидає бою.
Перші балади наЗахідній Україні мали спільні риси з баладними творами поетів НаддніпрянськоїУкраїни. Одначе в пізніших баладах (50-і роки), що належать перу М. Устияновича,з'являються риси, яких не мала східноукраїнська балада, — дидактизм,моралізаторство.
Може, найвиразнішевиявилося це в баладах «Прокляття матері» і «Пещена дитина».Навколо цього епізоду, де розповідається, як молодий хлопець купався і потім втопивсяв Дністрі, автор будує складне мереживо таємничості і надприродності. Матипросила сина не йти до річки, а він не послухав, пішов. «Бодай же-сьбільше не вернув додому!» — проказала розгнівана мати. Прокляття і збулося.
Син не повернувся,і автор на цьому будує свої; моральні повчання: «Бог дитину карає, котрумати за; непослух лає», «Горе дитині, що в ранній годині» (тобто,юні роки) не вбиває в собі «тії серця гади», що спокушають молодудушу. Проти них діють незнані сили, доних на «таємних крилах тривога ся суне», їм не обійти фатального кінця.
Коли з'явилисяперші балади українською мовою (П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського), літератураі її стильові спрямування були пов'язані головно з бурлеском і травестією. Сентименталізмтільки утверджувався, і то кволо.
Традиції бурлескубули найсильнішими, і не дивно, що перші баладні твори романтиків ще маютьдеякі риси бурлескно-травестійного стилю. Його не можуть позбутися автори,говорячи про важливі і серйозні речі.
Гулак-Артемовський,перекладаючи баладу В. Гете «Рибалка», невтримується від того, щоб не сказати напівжартома:
Що рибка смик — то серце льох.
Навіть Л. Боровиковський,який не писав бурлескно-травестійних творів, в баладі «Маруся» даєтакі явно бурлескні рядки:
Пригорнувшисьпід вікном,
Рюмала Маруся.
Або:
В церкві вжеревуть дяки...
Аналогічнівкраплення в тогочасній літературі траплялися частенько, їх ми зустрічаємонавіть у піснях та романсах (С. Писаревського «Де ти бродиш, моя доле»,С. Карпенка «На захід сонечко схилилось»).
Прикмети стилюромантичних балад ЗО-40-х років більш-менш однорідні. Вониґрунтуються головним чином на поетиці української народної пісні та частковонародної розповіді. Досить процитувати першу-ліпшу строфу з будь-якого твору,написаного в ті роки, щоб переконатися, як тодішня романтична балада в стилі, увсіх художніх засобах була залежна від поетики фольклорних творів.
ЗажуриласьУкраїна,
Що недобра їйгодина:
Наступають ордиханські,
Палять селахристиянські
(М. Костомаров,г Брат з сестрою").
Тут не тількистиль, а й текстова спорідненість з піснею («Зажурилась Україна, що нідепрожити, витоптала орда кіньми маленькі діти»). Звичайно, що й образи,символи, постійні порівняння й епітети, конструкція речень — все це іде відпісні.
Зажурився сизийголуб, сидя на дубочку,
Що одняв у йогозлющий рябець голубочку.
(М. Костомаров,Пан Шульпіка)
Або:
Козаченьку,
Бурлаченьку,
Зелененькийбарвіночку!
Сватай менедівчиноньку!
(Л. Боровиковський,„Вивідка”)
Як і в пісні, вбаладі добирається чітка, дзвінка рима, до того ж звертається увага навнутрішнє римування.
В баладахГулака-Артемовського епітет не відіграє ніякої особливої ролі. Улюблені вбурлескній літературі гумористичні порівняння виконують таку ж першоряднуфункцію і в баладі «Твардовський» (ніс «мов ґринджоли», чорт«мов скажений»). Шаржування і гротеск ідуть поруч гіперболізації,бурлескний тон викладу дає можливість застосувати народні вигуки і вислови типу:«тю-тю», «го-го», «аж гульк» та прикраситивислови, тільки зрідка, гумористичне забарвленими епітетами, на зразок «бісівськийкагал», або такими ж прислів'ями. Але в «Рибалці» Артемівськоговже переважає поетика народної пісні, і епітетика його цілком залежна відфольклору. Ця лінія повністю утверджується в творчості наступних поетів: Л. Боровиковського,М. Костомарова, М. Шашкевича, А. Метлинського та ін.Л. Боровиковський у цьомувідношенні має найвправніше перо. Йому справді щастить іноді відійти відфольклорного трафарету і підібрати вдалий епітет.
Ухудожньо-стильових засобах романтиків своєрідне місце займає метафора — певне,тому, що цей засіб найкраще відповідає поетиці романтизму. Незвичайні події ісвоєрідні долі героїв відтіняються незвичайністю метафоричних висловів іперенесень (козак «сіяв ляха по степах», хан «крові напився»,в хмарах «молодик блукає» і т. ін). Метафоричність висловів певноюмірою підсилює збудженість розповіді, емоціональне сприйняття твору, йогонезвичайний тон викладу.
У всіх народіврозвиток романтичного напрямку пов’язаний з процесом широкого запровадження в літературінародної мови. Нею намагаються через діалекти і говірки передати «місцевийколорит» народного життя.1 У зв'язку з цим письменники (особливоанглійські) охоче звертаються до діалектів, їхні кращі риси, лексичні багатствароблять надбанням письменства. Виявилося, що діалекти можуть прекраснопослужити літературній мові для передачі змісту, настрою, колоритності малюнка,глибоких емоцій і т. ін. Коли англійські поети захопилися народними баладами,вони, природно, захопилися і їхньою мовою, стали шукати в діалектах засобівосвіжити колоритність літературної мови. Наслідки були позитивними. Подібнуроль відіграла народна мова з її діалектами і в українській літературі.
В романтичнихбаладах пейзаж пристосований до характеру подій і виглядає паралелізмом, черезякий розкривається не тільки настрій, а вся доля героя. У баладах романтиківмайже не зустрічається опис річки чи моря без бурі, без хвиль, лісу — без вітруй пугача, що кричить в темноті, неба й місяця — без хмар і грози, степу — безмогили й ворона. До того ж описи подаються гіперболічне, з частим звертанням доперсоніфікації: ріка реве, клекотить, хвилі як гори, буря така сильна, що біртрощить, ламає, а коли треба, то й у хуртовину грім гримить. Такі малюнки сталимайже типовими взагалі для романтичних балад, а в українській літературі 20- 40-х років XIX ст. вони просто на диво близькі й мають багато спільних прикмет:
Ватагами ходилихмари;
Між нимимолодик блукав;
Вітри вочеретах бурхали,
І Псьол стогнаві клекотав.
Заклекоталахвиля в Псьолі,
Клубками пінанадулась,
Озвався голосна подолі,
І ліс, очнувшись,захитавсь.
(Л. Боровиковський,«Молодиця»)
Койдак шумить,гуде Койдак,
Коргує 1хвилею, мов чвара. .
Зірок не видко.Вітер виє.
Між комишемкажан кружить;
Очима з гаювовк мурліє.
(7. Срезнсвський, «Карній Овара»)
Буря виє,завиває
І сосновий біртрощить;
В хмарахблискавка палає,
Грім за громомгрякотить,
Ніч то углемвся зчорніє,
То, як кров,зачервоніє!
Дніпр клекоче,стогне, плаче
И гривусивую трясе;
Він реве й накамінь скаче,
Камінь рве,гризе, несе...
(А. Метлинський,чСмерть бандуриста… і)
З коренем лісЗриває біс,
Мов з пеклабезодні
Сверкають походні,
Бори ревуть,
Перуни б'ють...
(Ж Устияноеич,«Проклятство матері»)
Малюнки, якбачимо, динамічні. Мабуть, що не без впливу романтиків написав вступну частинуТ. Шевченко до своєї балади «Причинна» («Реве та стогне Дніпр широкий…»). Такі малюнки зустрінемо також і в багатьох баладах англійських,німецьких та польських романтиків. Цілком ^можливо, що подібні малюнки вромантичній літературі розвинулися під впливом психологічного паралелізмународної пісні.
Безперечно, що знародної поетики переноситься в літературу і часто-густо застосовується вбаладах символіка, причому здебільшого стала, широко знана в народі. Чорнийворон кряче — символізує смерть; те ж саме пугач; зозуля кує — жінка плаче зачоловіком; голубка — дівчина, сокіл — хлопець, козак і т.д. Символіка породжуєвідповідні поетичні метаморфози: дівчина перетворюється в тополю, хлопець — вявора і т.д. Романтики збагатили поетичну символіку балад народнопоетичнимиформулами.
Заслугоюромантиків є увага до звукопису, взагалі до мелодики вірша, яким найкращеволоділи Л. Боровиковський, А. Метлинський, частково М. Костомаров. З їхвиступом алітерація і асонанс (також знані у фольклорі) в літературному віршіприщеплюються міцно і широко та пoмистецькомузастосовуються згодом у баладах і віршах Т. Шевченком.
Щодо алітерації,то її вже часто застосовує Гулак-Артемовський, зокрема в баладі «Твардовський»:
Бряжчать чарки,люльки шкварчать,
Шумує горілка:
Стук, гармидер,свистять, кричать,
Голоситьсопілка.
У Боровиковськогозвукопис найчастіше виступає в малюнках природи: «Вітри в очеретах бурхали»,«Псьол гоготить, вихрить, дуріє… », «ворон кряче-промовляє»і т.д. Подібно цей засіб використовує А. Метлинський («Грім за громомгрякотить»), техніка віршування в якого розроблена, як на ті часи, доситьнепогано, у всякому разі, виглядає набагато кращою, як у П. Білецького-Носенка,або І. Срезневського, чи О. Корсуна.
Загалом романтичналітература принесла з собою свіжість, колоритність барв, свої улюблені фарби живопису.Баладна творчість українських романтиків до Шевченка є значним кроком вперед упорівнянні з бурлескною творчістю, одначе в ній спостерігається також тяжіннядо шаблону: бліде світло місяця, сірість похмурого неба, темні малюнки ночі,невиразні фарби розбурханої річки і т. ін. З появою ж балад Шевченкаколоритність малюнка словом стає окрасою стильових прикмет української поезіївзагалі.
Щодо форми, торомантична балада не зв'язана ніякими канонами, як було в деяких літературахЗахідної Європи. Вільно обравши фабулу, автор майже завжди йде за нею,відтіняючи найвищі точки дії, не ускладнюючи ЇЇ ніякими іншими додатковимисюжетними ходами. Тільки зрідка спостерігаємо відхід від фабули, ретроспективнийопис подій («Корній Овара» І. Срезневського, «Отцегубці» П.Білецького-Носенка, частково «Рибалка» Л. Боровиковського), та й товідступи в минуле подаються дуже лаконічними засобами.
Не обмежують себеавтори балад і в формі вірша: поруч народних ритмів, що виступають майжепослідовно у М. Шашкевича, М. Костомарова, частково Л. Боровиковського, маємоямби й хореї (Л. Боровиковський, П. Білецький-Носенко) або своєрідне поєднаннятого й другого (як, наприклад, у баладі «Твардовський»). Поручліричної схвильованості, що єднається іноді з публіцистичним пафосом викладу вбаладах А. Метлинського («Смерть бандуриста»), маємо епічний спокійрозповіді, що бере своє коріння в буденній народній розповіді (балада «Покотиполе»).
Таку ж тенденціюдо урізноманітнення спостерігаємо і в строфічній будові творів. Більше того,окремі автори, як ось А. Метлинський, різноманітність ритмічної і строфічноїструктури запроваджують в рамках одної балади, найцікавішим зразком якої можебути «Смерть бандуриста». Автор розпочинає баладу психологічно функціональнимпейзажем:
Буря виє,завиває
І сосновий біртрощить. .
А далі, коли подаєнастрої помираючого героя і його помисли, він переходить зовсім на інший ритмта іншу строфіку:
Грім напусти нанас, боже, спали нас в пожарі
Бо і в мені, ів бандурі вже глас замирає!
Залежно від того,про що йде мова, якою виглядає подія і настрій персонажа, міняється і структуравірша та строфи. В західноєвропейських літературах під впливом класичноїпоетики форма баладних творів простувала часто до канонізації. Українськіромантики свідомо прагнуть до урізноманітнення форми, особливо ритму і побудовистрофи (А. Метлинський, М. Костомаров та ін). Цей засіб, знаний частково і вліриці XVI — XVIII ст. ст., широко застосовував згодом у баладах,віршах і поемах Т. Шевченко.
Романтична поезіяна Україні розпочалася з балади, і цей жанр для неї був, може, найхарактернішим.Тому всі особливості романтичного напрямку певною мірою підбилися і в жанрібалади. Якщо на Заході балада розвивалася спочатку на ґрунті чисто книжноїпоезії, а тільки згодом (в Англії) зробила крутий поворот до народної поезії,то на Україні вона ще в XVII ст. бере сюжети з народної пісні. Доба романтизму тільки піднесла жанрі поглибила його зв'язки з фольклором. Тому-то сюжети українських балад вбільшості випадків народного походження, герої балад — не князі, принци й рицарі,а прості люди чи рицарі з народу; стиль балад — також демократизований, дещознижений, виглядає простішим у порівнянні з стилем балад західноєвропейських інавіть російських. Оскільки українська романтична балада виросла головним чиномна ґрунті народної ліро-епічної пісні, в її змісті й формі маємо риси, що наближаютьїї більше до шотландської балади, як до німецької. З російською її споріднюєтяга до етнографізму, до самобутнього вислову в загальнознаних сюжетах і вираженняромантично-сентиментальних рис (Жуковський, Боровиковський). Поєднанняромантизму з сентименталізмом у баладах українських поетів-романтиків проявилося,здається, більше й виразніше, як у російській літературі, доказом чого можутьбути також і балади П. Гулака-Артемовського («Рибалка»), М. Костомарова(«Посланець»), О. Шпигоцького («Малоросійська балада») таін. Найхарактернішою рисою романтичної балади є ліризм, успадкований нею віднародної поезії. Особливо виразною ця риса виступає в баладах А. Метлинського,що дало привід А. Шамраю говорити про цю прикмету як про «деформаціюепічної форми балади». На нашудумку, це не «деформація», а нормальний вияв переваги ліризму надепічністю, а тому треба визнати правомірність існування різновидів балад, вяких переважає лірична стихія. Такі балади — звичайне явище в літературахнародів світу.
В російській,польській літературах інтерес до балади підупадає ще в ЗО-40-х роках XIX ст. її витісняють в російській літературіромани й повісті. Небезпідставно ще в 1835 році В. Бєлінський в статті «Проросійські повісті та повісті Гоголя» вставив репліку, що «тепер всянаша література перетворилася в роман і повість». Оду, епічну поему,баладу, байку… все поглинув роман, а повість ще й сліди минулого згладила, їйпоступився й роман.
В українській літературітого часу цього не сталося, баладу високо підніс Т. Шевченко, а його наступникипродовжували розробляти цей жанр кожний як міг і як умів.
Розвиток жанруукраїнської романтичної балади пройшов, на нашу думку, три основних стадії:
1. На початку сюжетибалад беруться з літератур інших народів відповідно до рис своєї національноїлітератури, а оскільки в ті часи в українській поезії був сильно вираженийбурлескний струм — перші балади Гулака-Артемовського, частково Боровиковськогоі Білецького-Носенка несуть на собі сліди бурлескно-травестійного стилю, хочавін і не є домінуючим.2. Наступний етап в освоєнні жанру характерний тим щобалада набирає все більше рис виключно романтичних, а в стилі викладуз'являються елементи сентименталізму.3. В баладах 40-х років з’являються риси,що наближають жанр до реалістичної поезії. Виявляються вони в першу чергу врозробці фабул із соціального життя народу («Пан Шульпіка» Костомаровата ін). Ці прикмети жанру широко розкрилися в баладній творчості Шевченка. Баладастає одним з позитивних явищ на шляху до демократизації літератури, піднесенняв ній народних основ, словом, балада стає одним з жанрів, що торує шлях дляутвердження реалізму. Баладні твори романтиків у багатьох випадках мають доситьтісний зв'язок з реальним життям, а «коли є який-небудь дотик між мрією іжиттям, тоді все гаразд».
Для романтичноїбалади, може, найважливішим було зіставити людину, героя, з об'єктивним світом,який вважався таємничим і нерозгаданим. Зіткнення конкретної земної людини зсвітом, повним таємничостей і незвичайностей, з світом фантастики ізагадковості, надає сюжету балади особливої ефектності і своєрідності. Деякі західноєвропейськіписьменники цей момент у баладах так акцентували, що елементи містичні, описи«потойбічного» панували над усім. Реальне і потойбічне стикалося, алепершість належала фантастиці. Створився своєрідний тип балади, яку дехто здослідників називає «нумінозною», тобто такою, в якій проявляютьсяпочуття зв'язку людини з потойбічним світом. Ні в творчості, ні в спадщинінаступних поколінь такий тип балади в українській літературі не знайшов місця. Реалістичнітенденції балади народної, суспільні проблеми, які постали перед романтикамитого часу, штовхали літературу, розвиток її жанрів іти шляхом, на якому першиметапом була народність.
Навряд чи так вонобуло в дійсності. Не «пасивні» романтики і взагалі не романтикизатримували розвиток української реалістичної літератури й мови, а ті складніобставини, в яких опинилися українська культура і суспільна думка. Що ж доромантиків, то автор у наступних абзацах сам їх виправдує, коли стверджує, щовиступи критиків ЗО-40-х років «мають чітко виражений романтичний характер»,а основний зміст їх виступів — «пропаганда і захист ідеї народності».Це вірно. Л боротьба за народність, за народну мову в літературі — цеоб'єктивно початок боротьби за утвердження принципів реалізму, що і єхарактерним для авторів романтичних творів, зокрема балад. Романтична баладастала позитивним явищем у процесі розвитку прогресивних тенденцій в українськійлітературі.
За змістом ітематичним спрямуванням баладні твори початку XIX ст. Діляться на три основні групи: романтичні,що виросли на народних піснях-баладах ліричного і побутового характеру,історичні й фантастичні (головно у творчості Білецького-Носенка). Пізніше, в50-х роках, з'являються окремі зразки балад дидактичного спрямування (М. Устияновича).Найбільшим досягненням романтиків є розробка історичної та соціально-побутовоїбалади.
Народна баладамала певний вплив на розвиток романтичної драми. «Чари» К. Тополібули першим драматичним твором виразно романтичного змісту. На відміну відгероїв попередніх драм, Галя вся віддається пристрастям, не може миритися зтаким становищем,: І яким мириться, наприклад, Наталка І. Котляревського. Оцястійкість почуття, відданість коханню, незвичайна пристрасть — риса романтичнихгероїв балад Л. Боровиковського та М. Костомарова, що з'явилися раніше від
драми К. Тополі. Якщов драматургії це перші «факти» смерті героя з таких причин, то їхнійзв'язок з баладами очевидний.
Доба романтизмуостаточно утвердила в нашій літературі жанр балади; з цією ж добою в'яжетьсяпочаток формування її національного обличчя, ЇЇ специфічних рис'. Кожний завторів, що віддав тоді якусь данину жанрові, по-своєму його розробляв і шукаву баладі найкращих можливостей висловити свої думки й смаки. Не всім однаководавалося осягнути бажане, особливо в сфері естетичній. З баладного доробкуромантиків витримали пробу часу далеко не всі твори, не можна вказати й напоета, що яскраво виявив би себе в цьому жанрі, бодай так, як В. Жуковський вросійській літературі. Становище української літератури було своєрідним, щопозначалося не тільки на розвиткові жанру, а й усього літературного процесу. Одначез тогочасних поетів виділяються П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський (його«Маруся» зайняла тривке місце в літературі, а «Вивідка»-уфольклорі), не втратили літературно-естетичного значення і деякі балади М. Костомаровата А. Метлинського. Баладна творчість романтиків була часткою тих літературнихявищ першої половини XIX століття,якими було утверджено великі можливості української мови, розкрито їїстилістичні багатства і фактично доведено, що цією мовою може творитися великанаціональна література. З виступом Т. Шевченка це стало незаперечним.2. Розвиток жанру балади в другійполовині xix — на початку XX ст ст.
Творчість Шевченкасприяла значному піднесенню авторитету української літератури на світовій арені.Було остаточно доведено, що українською мовою можна писати не тільки «серйозніромантичні твори», а й створювати літературні шедеври, якими може пишатисябудь-яка література світу. З появою творів Шевченка українська літературавиходить на широкий шлях реалізму.
Література другоїполовини XIX ст. несе з собою не тільки нові суспільні ідеї, а й нові смаки, новерозуміння завдань художньої творчості. Зростає національна й соціальнасвідомість, оформляються різні політичні і літературні течії. Все сильнішимстає революційно-демократичний напрямок, репрезентований кращими українськимиписьменниками. Як і в усіх ділянках літературного та суспільного життя післяшевченківської доби, в розробці жанрів також відчувається присутністьбезсмертного Кобзаря.
В європейськихлітературах другої половини XIX ст.у зв'язку з розвитком натуралізму, реалізму, а згодом і так званогонеоромантизму балада як жанр хоча зовсім і не заперечується, однак увага до неїне є такою, як була на початку століття. Мабуть, найбільше цікавляться жанромпоети німецькі. Революційні події 1848 — 1849 рр. принесли в поезію, в томучислі й баладу, пафос боротьби пролетаріату за свої права і справедливість. Підвпливом цих подій та ідей наукового соціалізму окремі поети поривають зромантизмом і переходять на бік революційної демократії (Фердінанд Фрейліграт,Георг Гервег та ін) та по-новому розробляють жанр балади. Ідеї народновизвольної боротьби розробляє в баладах Юліус Мозен. Одна з його балад — «АндреасГофер» — стала піснею, пізніше її мелодія перейшла до Росії, і впісляжовтневі дні на її мотив співали комсомольський гімн «Молоду гвардію»(слова О. Безименського, українська переробка Т. Фіялки).
Спадає інтерес доцього жанру у французькій і англійській літературах. В польській поезії цьогочасу письменники «доби позитивізму» ставляться до балади дещоскептично, навіть пародіюють її, зараховують цей жанр до смішних і застарілихявищ у літературі (пародії Уєйського, Ж. Червенського, Б. Червенського та ін). Одначежанр існує, його підтримують, з одного боку, поети, що опираються на традиції романтичноїбалади
Т. Ленартович, М. Балуцький,А. Асник, В. Ордон), з другого боку — поети нових літературних устремлінь смаків,як М. Конопніцька (балади якої перегукуються з баладами Лесі Українки), С. Виспянський,К. Тетмайєр, Я. Каспрович, В. Оркан та ін. Наприкінці XIX ст. Дехто з польських поетів навіть переходитьдо розробки романтичної балади.
В серединістоліття трохи підупадає інтерес до балади і в російській літературі, але жанрне зникає і навіть частково пожвавлюється в 70-80-х роках, дещо оновлюється. Вросійській поезії одним з перших звернувся до нових тем у баладі і свідомонамагався прищепити риси сучасності цьому давньому жанрові М. Некрасов. Дооднієї зі своїх балад («Секрет») Некрасов дає підзаголовок: «Спробасучасної балади». У ній виступають герої і зображуються обставини життя,породжені соціальними законами капіталістичного суспільства. На подібні темипишуть балади І. Нікітін («Мщение»), І. Сужков («Нашла коса накамень» та ін), Л. Трефолєв («Дочь охотника», «Таинственньїйямщик»). Російських поетів, як і українських, захоплюють постаті організаторівгероїчного руху селян («Казнь Стеньки Разина» І. Сурикова, «УтесСтеньки Разина» О. Навроцького, «Из-за острова на стрежень» Д. Садовникова).Характерно, що деякі балади Сурикова про Разіна дуже близькі своїми мотивами добалад, Б. Грінченка про ватажків гайдамацького руху. Серпанком романтикиогортаються постаті борців за народне щастя, герої-в'язні, що приймають смертьза інтереси трудящих мас (балади «Слу-шай!» І. Гольц-Міллера, «Славноеморе» Д. Давидова, «Замучен тяжелой неволей» Г. Мачтета). Цітеми й мотиви мають свої паралелі в українських баладах Лесі Українки, П. Грабовського,частково — Б. Грінченка. З баладами виступають і такі поети, як Мережковський,Гумильов, Брюсов та інші. Кожне нове покоління поетів по-своєму ставилося дожанру, але жанр не вироджувався, а набував нових рис.
В українськійлітературі другої половини XIX ст. з розвитком і утвердженням реалізму балада як жанр не зникає, її невідкидають і не заперечують нові покоління поетів. Не було й того скептичногоставлення до жанру, що в один час виявився, наприклад, у польській літературі. Доцього жанру звертаються поети різних суспільно-політичних спрямувань і художніхсмаків. Більше того, дехто з поетів продовжує традиції старої романтичноїбалади, розробляючи фольклорні сюжети і навіть наслідуючи їх. А поручрозвивається реалістична балада, що виростає з поезії громадянської, якукультивують такі поети, як І. Франко, Леся Українка, П. Грабовський та інші.
З поетів другоїполовини XIX ст., які активно працювали в літературі, мабуть, тільки одиниці непробували писати балад (Л. Глібов, А. Кримський, В. Самійленко), а решта внеслабільшу чи меншу частку своєї праці в розробку жанру. Окремі поети навітьполюбляли баладу і лишили по десять-тридцять творів баладного змісту (С. Воробкевич,С. Руданський, Ю. Федькович, і І. Франко, М. Чернявський, Леся Українка, Б. Грінченко,П. Грабовський та ін). Знову ж таки, кожний із них розробляє жанр по-своєму.
Тематично балададругої половини XIX ст. найближче стоїть до ліропоеми, пісні і лірики, зокрема громадянської.Балада не належала до провідних жанрів, одначе вона не займала й останньогомісця, зокрема у поетів 70-90-х років.
Для другоїполовини XIX ст. характерним є те, що в один і той же час поети розробляють різнітипи балад Мабуть, тому, що український романтизм початку XIX ст. по суті не даввизначних поетичних індивідуальностей, зокрема таких, що проявили б великийталант у розробці даного жанру, наступні покоління не наслідують нікого з них. Алевідчувається сильний вплив народної баладної пісні і Т. Шевченка.
Автори балад 50-60-хроків орієнтуються головним чином на фольклорну поезію, її стиль, беруть теми йсюжети з українських легенд, переказів та вірувань. Це були часи, коли вукраїнській літературі після смерті Шевченка і під ударами царських заборонукраїнської мови (Валуєвський указ 1863 р. та ін) громадянський тонуслітератури дещо підупадає. За тих складних суспільно-політичних умов життя ірозвитку української культури письменники шукають ґрунту для своїх літературнихконцепцій в народі, його світогляді і творчості. Ті поети, які не кидали пера (С.Руданський, В. Кулик, О. Кониський), віддають значну данину етнографії,фольклору, що підбивається і на їхній поетичній діяльності. Це відчувається і влітературних пошуках поетів Західної України та Буковини (Ю. Федькович, С. Воробкевич),які пишуть балади, також орієнтуючись на народну пісню і твори Т. Шевченка. Деякіписьменники другої полонини XIXст. починають свій шлях як романтики, а з часом, колистають майстрами слова, характер їхніх балад, стиль письма зовсім міняється. Добримприкладом можуть бути такі постаті, як Б. Грінченко, М. Чернявський. Одна зперших балад Б. Грінченка («Зрада») так густо пересипана цитатами знародних пісень, що сам автор робить примітки до окремих строф: «Знародної пісні». Характери героїв, мотиви і невибагливе підроблений підШевченка стиль мало говорять на користь майстерності автора. В основі сюжетногоконфлікту нічим не пояснена «козаченькова» зрада, що десь поїхав,щось робив, а повернувшися.
… Забув тіочі,
Що колись вінцілував тут,
Стоя опівночі.
А потім у неділюдзвонять ті ж оромантизовані дзвони.
У неділюзаспівали
Весільної люди,
А дівчина неспіває
І співать небуде.
Пізніше, колигромадянське обличчя нашої літератури змужніло, для багатьох поетів такі творий сюжети, такий підхід до баладних тем уже були незвичними.
Проблематика,ідейно-тематичне спрямування балад 50-60-х років ще мало чим відрізняється відбалади романтиків, хоча відчувається значний вплив реалізму і суспільних ідейшістдесятих років. Поруч творів, що не виходять за межі побуту і звичаїв народу(нещасливе кохання, чари, перетворення людини в рослину), з’являються виразноокреслені тематичні інтереси до розробки соціальних взаємин не тільки влюбовних колізіях (бідну дівчину хочуть віддати за старого, багатого), а й увзаєминах, так би мовити, чисто класових, хоча і трактуються вони іноді з позиційморально-релігійних.В. Кулик переробляє баладу шотландського поета Бернса |"ІванЯчмінь" в дусі бунтарського настрою народних мас; середини століття. Героємцього твору є символічний образ невмирущого Івана Ячменя, який «наш народ бунтує»проти царя і має підтримку мас. С. Воробкевич, автор чисто романтичних балад(«Дочка мельника», «Перстень», «Три круки»,«Дві сестриці» та ін), не без впливу народних переказів і легендзвертається до висвітлення в баладах взаємин бідних і багатих, наймитів і господарів.Балада «Скаменіла багачка» починається вказівкою на перекази ілегенди як джерело сюжету: «У нашій Буковині, де Черемош тече», єскеля, схожа на постать жінки. «Про камінь той говорять» гуцули, щото є «скаменіла багачка», яка «одного лиш не мала: серденька вгрудях». Одного разу вона голодній старчисі з дитиною на руках кинулакамінь з словами: «Гризіте хліб отсей!.. і геть мені з очей!» Убогапромовила: «Щоб каменем ти стала», і бог перетворив багачку на камінь.Подібно був перетворений на камінь і багач, що знущався з наймитів, гнав дороботи навіть у неділю («Окаменілий багач»), В обох баладах гострікути соціальних взаємин села змальовані досить реалістично, але події й образи потрактовані з позицій церковно-релігійної моралі. Як і у авторів баладанглійських (балади Соуті), німецьких (Е. Гейбель), кару багачу, насильнику,експлуататору посилає сила божа.
Окремі творцібалад по шевченківського періоду йшли не раз по второваному, можна сказати,шаблонному шляху. Сила авторитету народної балади і творів Шевченка,емоціональне і естетичне багатство цих творів полонило їх і заступало всі іншіфактори і моменти, якими зумовлений творчий процес. У 60-70-х рр. з'являєтьсячимало баладних творів (І. Білика, П. Кузьменка та ін), які просто-такикопіюють народні або Шевченкові балади. Копіювання це йде здебільшого в планівикористання сюжету, ритміки, образів без будь-якого вияву власного творчоготаланту. Візьмемо для прикладу баладу «розлучені» І. Білика,надруковану в журналі «Правда»' (1868, № 46). Намагаючись говорити«стилем Шевченка», поет мляво, безпорадно веде розповідь прохлопця-чумака, що не був довго вдома, повернувся, а його дівчину уже віддали заіншого.
Нема щастя менізроду
Така уже доля!.
Та й поплівсяна чужину
Із рідного поля.
Так повів себегерой балади, а дівчину також
Повінчали… тай сховали...
Подібні описи булимайже типовими для багатьох поетів того часу. А про баладу як жанр можнасказати, що вона, поруч пісні, належала до популярних жанрів таких поетів. Міжіншим, тоді й пізніше сюжети народних балад стали основою не тільки поем ібалад літературних, а й окремих прозових та драматичних творів другої половини XIX століття.
Герої балад 50-60-хроків — переважно нещасливо закохані, що гинуть або від чарів («Розмай»С. Руданського, «Шипітські берези» Ю. Федьковича), або вбивають одинодного з ревнощів («Люба» С. Руданського), або страждають, чекаючиповернення милого («Перстень» С. Воробкевича та ін). Словом, це щегерої, взяті з побутової сфери життя, їх долі підпорядковані найчастіше фатуму,а розповідь про них іде дещо втаємничено. Тогочасні поети, звертаючись доулюблених романтичних сюжетів, все ж не могли відмежуватися від тих життєвихпроблем, які ставали на порозі новіших часів. Росте (соціальний еквівалентжиттєвого матеріалу в змісті балад. Якщо закоханих не одружують батьки, то здебільшоговнаслідок соціальної нерівності; якщо серед рідних виростає незгода, що веде додраматичної розв'язки, то вона часто є наслідком також соціальної нерівності(«Купці» С. Руданського). Чесних людей на шлях розбою і злочинівштовхає соціальна дійсність («Два трупи» С. Руданського); соціальніколізії тодішнього суспільства породжують народні рухи, ватажками яких стаютьлюди, що вийшли з селянських низів (балади про Довбуша, про опришків). Алечисельно в 50-60-х роках переважає все-таки романтична балада, що виросла напобутово-етнографічному матеріалі і поетиці народної пісні. Романтика в них нераз переплітається з сентиментальністю і наївністю та іноді примітивністю втрактуванні образів і подій (згадувані балади І. Білика, окремі балади С. Руданського,С. Воробкевича).
Та маємо образи йактивних борців за волю, взятих переважно з селянського середовища, з історії антифеодальнихрухів. Довбуш Федьковича в однойменній баладі — герой романтичний, йогосоціальні помисли і прагнення невиразно підкреслені. Автор поетизує його вільнолюбивусилу й відвагу, енергію, твердість волі, зневагу до смерті. Він «красний,як царевич», перед ним «ляхи стинуть», за ним «дівчатагинуть», під його рукою «хлопців тисяч двісті», які ще ніколи непили води, «хіба кров та буйні вина», вони чекають наказу своговатажка, щоб «якому королеві» зняти голову з пліч. Та в основу сюжетуФедькович поклав не суспільну, а особисту драму героя. Довбуш весь у полоніпристрасного кохання до жінки і ради цього кохання зневажає все. Його вчинки,його оточення змальовані в баладі з властивою романтикам загальністю, умовністюта ідеалізацією сили й відваги. Довбуш, цілком природно, не подібний до героївбалад кінця XIX ст., так як не подібнібули й люди в житті різних епох, до яких зверталися письменники, щоб висловитизавжди близьку їм ідею боротьби з тиранією, з неволею і поневолювачами. Убаладах багатьох поетів 50-60-х років ті ж художні і мовні засоби, що й уромантиків, такі ж типові «зло-віщі» пейзажі, ті ж символи і малюнкирозлютованої стихії:
Сум шепче лісдрімучий,
Ворони літають
І, здається,своїм криком
Бурю покликають...
Вдарив в липугрім тріскучий -
Липарозкришилась,
І луна кругомпо лісі
Дикорозкотилась...
(С. Руданський,«Два трипи»)
Естетика слова,художнього образу, мистецтво ритміки і строфіки у багатьох поетів цього часувсе ж стоїть на низькому рівні. В окремих поетів поруч старомодних балад можназнайти й твори, що зародилися зовсім на новій ідейній основі. Набагато вищоювиглядає їхня технічна вправність, зростає мистецтво композиції твору,збагачуються мовностилістичні засоби, хоча значна частина поетів, які виступилипісля Шевченка, не могли досягти рівня його балад.
Поява у 1876 р. збірникабалад І. Франка в історії жанру є новим і цікавим фактом. У баладах Франкабільше енергії, дії, написані вони чіткішим почерком, їхні герої маютьвиразніші реальні прикмети, хоча й виникли вони при свідомому звертанні авторадо романтичного матеріалу і романтичних засобів. Двадцятилітній поет був ще підвраженням літературних явищ, одначе відбір фактів і героїв для поетичногопереосмислення і переробок сюжетів (балади О. Пушкіна — «Русалка»,«Шотландська пісня», Г. Гейне — «Лицар»), трактова тем ісюжетів, запозичених з історії («Князь Олег», «Святослав»,«Данина», «Аскольд і Дір під Царгородом»), та розробкаоригінальних сюжетів («Рибак серед моря», «Керманич») виявилив авторові збірки сильну і енергійну поетичну індивідуальність. Розробляючиісторичну тематику, молодий поет не ідеалізує ні людей, ні події, зображаєгероїв і в моменти щасливих перемог, і в трагічні хвилини невдач.
У подальшійпоетичній практиці Франко мало звертався до цього жанру, його приваблювалабільше лірика, філософська поема, притча і т. ін., і тільки деякі вірші ("Ґалаґан")являють собою вже новий тип реалістичної соціальної балади, що розвинулася підкінець століття. Балада в українській літературі другої половини XIX ст. розвиваєтьсяпід знаком посилення в її змісті соціальних, філософських і моральних проблем, викликанихпотребами нового часу. Таке спрямування жанру фактично дане вже у творчості Т. Шевченка,його наступники (І. Франко, П. Грабовський, Леся Українка та Ін) йдуть цимшляхом, виявляючи свою художню індивідуальність, своє розуміння завданьлітератури і жанру. Реалістичний зміст переважає над романтикою, яка в тоючергу набирає також нових рис. В баладах значної частини поетів надаєтьсяперевага соціальній проблематиці, чим була перейнята взагалі прогресивналітература цієї доби.
В поемах і баладахШевченка було глибоко розроблено тему взаємин пана й кріпака, зокремазагострено тему про становище дівчини, жінки-кріпачки. Після знищення кріпацтванаступники Шевченка продовжують розробку сюжетів такого змісту, хоча й незавжди вдало. Не підносяться вище Шевченка й автори балад наісторико-легендарні теми.
З нових тем удругій половині XIX ст. найпомітнішими є рекрутчина (балади М. Устияновича, Ю. Федьковича),взаємини наймитів та багачів-господарів (балади І. Воробкевича, Дніпрової Чайкита ін), життя в'язнів і політичних засланців (балади П. Грабовського, ЛесіУкраїнки). Нові теми, переважно морально-етичні, переносяться в українськулітературу у зв'язку з перекладами та переробкою західноєвропейських баладних сюжетів(переклади П. Куліша, М. Старицького, П. Грабовського, переробки В. Кулика, Ю. Федьковича,І. Франка, М. Вороного та ін). Дехто з поетів (Леся Українка, М. Чернявський) берутьтеми з давньої історії європейських народів, але розробляють їх у дусі потреб українськогосуспільства тих часів. Романтизація історичного минулого хоч і має місце вбаладах окремих письменників (Б. Грінченко — «Смерть отаманова»,«Ярина»; М. Чернявський — «Січовик», «Три сини» таін), проте не забарвлена тією меланхолійною тугою, якою повита поезія деякихромантиків початку століття. Балади такого змісту створювалися більше підвпливом історично-побутових поем і балад Шевченка. Поети охоче звертаються дочасів козаччини, до найяскравіших сторінок боротьби з турецько-татарськимиордами, проявляють значну зацікавленість образами гайдамацьких ватажків і взагалігероями національно-визвольної боротьби. Піднесення класової І національноїсвідомості мас явно позначається і на характері літературних сюжетів, трактуванніобразів і схрещуванні конфліктних сил. У баладах все менше займає місцятрагізм, і навіть там, де драматичні колізії ведуть до смерті героя, тон балад(Франка, Грабовського, Чернявського, Грінченка, Лесі Українки) загаломоптимістичний, позбавлений тієї похмурості і фатальності, яка виявилася певноюмірою у романтиків початку століття. Часи організованих суспільно-політичнихрухів виразно позначаються на багато чіткішому окресленні характеру ісуспільних устремлінь героїв балад і поем. Особливо помітною виступає «соціологізація»сюжетів і героїв у баладах, починаючи з сімдесятих років XIX ст.
Як і в літературіпольській, російській, німецькій, в українській літературі другої половини XIX ст. спостерігається співіснуванняромантичних типів баладних творів, їх тематики і улюблених сюжетів з новимитемами й сюжетами, з баладами, які М. Некрасов називав новими і які творилисяза принципами реалістичної літератури. Баладу розробляли письменники різнихпоколінь, різних ідейних переконань і художньо-естетичних уподобань, то й недивно, що все це відбивалося на характері жанру. Традиційну романтичну баладуще в 70-80-х роках продовжують розробляти поети, що якоюсь часткою своготворчого єства були зв'язані з добою романтизму (Я. Щоголів, частково М. Чернявський).Особливо виразно виявилися ці риси в Я. Щоголева, який розпочав свою поетичнудіяльність ще в 40-х роках, а продовжив після довгої мовчанки в другій половиністоліття. Його балади «Лоскотарки», «Чумак», «Запорожецьнад конем» та ін. своїм змістом, своїми образами мало відрізняються відтворів доби романтизму, хоча й написані соковитішими фарбами, і відзначаютьсядалеко вищою поетичною технікою.
Та спостерігаємо йінше явище. Улюблені романтиками теми й сюжети розробляються поетами новогочасу зовсім по-іншому. Наведемо приклад з балад (близьких до ліро-епічних поем)Дніпрової Чайки. Дівчину зрадив хлопець і залишив її одиноку (балада «Мати»).Типовий романтичний сюжет, навіть розповідь ведеться на початку в стиліромантичної поезії:
Сумно на небі,повитому в хмари. .
В темряві никнеріка,
Чуть лиш, якплеще, як стогне над нею
Очеретина сухата гнучка.
Тиша, безлюддя…А що ж то блукає
Між верболозівстарих?
Що загубило? Коговикликає
З темної плавніта хвиль говірких?
То — безталанна,що долю згубила...
Пейзажні ескізитакож попереджають про наближення нещастя:
Сіється дощикневинний, осінній,
Вітер ридає вгіллі...
Сумно на мокрійта голій землі...
Після такогоромантичного вступу розповідається не так про історію зради, як про її наслідки.І знову автор звертається до природи, яка була свідком кохання «бравогохлопця» і «стрункої дівчини». Тоді «благословляло їх небо зірками»,ніч покривала їхню любов чистою росою, шовкова трава стелилась килимом, місяцьними милувався, соловей піснею скрашував їхню любов.
Та ось прийшло додівчини неждане горе:
Милий ізрадив,покинув кохану, -
Сохне і в'яневона...
Літо минуло, ів осінь погану
Перевернуласьвесела весна.
Як у романтиків,навіть як у раннього Шевченка, ті ж «люди недобрі», що насміхаються зсироти, ті ж страхи перед людським поговором гонять дівчину до річки. Ріка ужепростягла дівчині обійми… «Річко, сестрице, прийми моє горе...» Татут раптом сталося незвичайне: «Темною хмару прорвав» романтичнийбуйний вітер, виплив із-за хмари такий же місяць, в «темному серденьку»дівчини засвітився якийсь новий, дивний промінь. Ось він «спалахнув, засяв…», і від цього навіть «вітер затих… горе затихло...», «щосьнезвичайне проснулось, росте… Ширше, ясніше… всю душу сповняє...». Підсерцем заворушилася дитина, і це перевертає всю душу дівчини, змінює всі їїнастрої, всю її психіку. «Де я? Що хочу робить?» — запитує вона себеу цей найдраматичніший момент. Невже «за батьківський гріх» я мушускарати дитину?
«Геть же одрічки! Для тебе, дитинко, жити повинная!.» Кінчається балада такимапофеозом материнству:
Пізно од річкине дівчина хибка -
Твердая матиішла,
В серці гарячімвеликую силу
Миру назустріч,як прапор, несла.
йшла вона — місяцьоблив її світом,
Вітер поштивозатих,
Мовзасоромлена, тихо плескала
Хижа ріка вверболозах німих.
Сюжет, як бачимо,типовий для романтичних балад, але розроблено його зовсім по-новому — в реалістичномуплані. Реально зображений також сільський фон, на тлі якого проходить дія(«Вечір вкриває слобідку убогу...» і т.д.). Після великої драматичноїнапруги, як це буває у баладах, наступає тут незвичайна для романтиківрозв'язка. Але психологічно вона цілком умотивована. Автор подає тут ненадуману героїню з великими, нестримними пристрастями, які засліплюють усю її свідомість,а звичайну, земну людину, її поведінка і на початку балади, і в кінцевійкульмінаційній частині цілком природна, реальна. До того ж автор вдається до детальногоопису психологічного стану героїні, особливо в той момент, коли в її настроїпроходить такий рішучий злам. Увага до психологізації викладу, до детальнішого розкриттядуші, тонкощів настрою героя — також одна з нових рис, що виявляється у авторівбалад другої половини XIX ст
Так практичнореалізується нове ставлення поетів другої половини XIX ст. До давніх романтичних тем і сюжетів. Може,найвдячнішими ілюстраціями до цього можуть бути балади Дніпрової Чайки, ЛесіУкраїнки, П. Грабовського. У баладі «Русалка» Дніпрової Чайки знайоміобрази й ситуації: русалка манить до себе у воду хлопця. Але це тільки засіб,щоб таким же чином, як і в «Лісовій пісні» Лесі Українки, зіставити фантастичнийсвіт з реальним і розкрити недосконалість останнього. Русалку дивує, що люди«не хочуть пожити у морі на дні», адже там немає кайданів, «німурів, ні ґрат і вільная воля — хоч смійся, хоч плач». Такі речі привертаютьувагу людей, вони розпитують русалку: «Чи знають там панство? Чи власністьтам є?», і як там карають. Землю називає русалка брудною, життя на ній — недосконалим,несправедливим. Це, по суті, розмови про соціальні відносини в тогочасномусуспільстві, але подані специфічними засобами. Давні романтичні фантастичніобрази стають ніби символами, через які проголошуються ідеї новіших часів.
Соціальнанесправедливість, голод в селі й місті («Другий день, як хліба в нас немає»,- каже героїня балади Лесі Українки), тюрми, грати, канчуки, борці протисоціальної кривди і їхні кати — це все нове, що з'являється в баладах XIX ст., хоча не раз цібалади й виглядають зовні одягненими в давні романтичні шати.
Мабуть, ніщо такне хвилювало прогресивну громадськість другої половини XIX століття, як проблема взаємин класів, якпитання політичної і національної свободи. Боротьба проти тиранії і деспотизмув житті європейських народів набрала великої і невідкладної актуальності тазнайшла своє відображення в літературі, зокрема в українській, де вонаорганічно переплітається з національно-визвольним рухом.
Ідея протеступроти тиранів і тиранії втілена в кількох баладних творах М. Чернявського. Він,як і Леся Українка та інші автори, розробляє сюжети подібного спрямування уформі розповіді про далекі краї і невідомі царства, хоч твори ці легко асоціювалисяз російською дійсністю:
Жив корольколись на світі
У далекім краю.
Жив у славі, упошані,
У великій силі;
Не людей кувавв кайдани -
Королівствацілі.
(«Король»)
Та доля цьогозавойовника-короля приводить у пустелю, де його
Завидющі,заздрі очі Видрали шуліки,
а кістки замелипіски. Згинув тиран-завойовник. Цар Ксеркс («Цар і море»), щонаказував рабам своїм накинути залізні ланцюги на бунтівливе море, аби приборкатийого волю, згинув, а
Море дар тойприйняло і бурхливе й вільне й нині...
Сила тирана неможе приборкати природної ходи історії, не може назавжди підкорити народ.
«Цар і море»Чернявського стоїть на грані жанру балади і притчі, але ідейно цей твірспоріднений з баладами цього автора і його сучасників.
Якщо, з певнимиобмовками, зараховувати до баладних творів «Напис в руїні» (1904) ЛесіУкраїнки (а підстави на це є), то матимемо оригінально розроблену тему і новуструктуру балади в переджовтневій українській літературі Ще романтики, не так вхудожній творчості, як в історико-літературних роботах, порушували питання промісце і роль народних мас в історії суспільства. М. Костомаров згадує у своїйавтобіографії, що, приступаючи до роботи над темами історії України і Росії,він задумувався над питанням, чому історики більше пишуть про царів і обходятьнародні маси та їхню роль у житті? Вирішальне місце народу як творцю відводилосяі в фольклористиці, коли говорилося про поезію і її художні прикмети. Ясної іправильної відповіді на питання про роль мас і їх творчість романтики не змоглидати. Відомо, що розуміння народу романтиками виходило з етнічного трактуваннятерміну, що соціальне розчленування і протиріччя не були предметом їх ближчихзаінтересувань. Література другої половини XIX ст. під впливом піднесення класових рухів і соціалістичних ідейакцентує увагу читачів на «класовому антагонізмі» (Леся Українка), вцьому зв'язку в основу літературних сюжетів кладуться все частіше не особистіконфлікти, а суспільні, все частіше в творах зображається не особисте, а «суспільнадрама», зіткнення класових інтересів, прагнень народу і тиранів. «Царцарів», як говорить Леся Українка у згаданому вище творі, гордо заявляє,що він, як «сонця син могутній», собі гробницю збудував, «щобславили народи незчисленні, щоб тямили на всі віки потомні імення… ».
Та напис йогоімені віки зітерли, і нащадки забули тирана, а народу, що на його кістках тиранпобудував гробницю, належить пам'ятник величний і «потужно-гарний». Тиран,будуючи собі піраміду, проголошував: «Хай згине раб!», бо «зйого могили хоче цар зробити для себе пам'ятник», вславити ним своє «царськеімення». Та царя забули, а будова промовляє до майбутніх поколінь:
"Менестворив єгипетський народ
і тим навіксвоє Імення вславив".
І тут поетесапідходить до найважливішого — до висновку, який треба зробити з усієї цієїісторії. Цар, якому поетеса дає досить чітку і сміливу характеристику («каміннийідол», «тиран», що їде полем через людські трупи), мріяв накістках народу збудувати собі монумент, що увічнив би його ім'я. Але сталосяінакше: історія поставила народу пам'ятник, а про деспота сказала: «Хайзгине цар!»
«Хай згинецар!» — це гасло, в якому письменниця висловила провідну думку часу,художньо реалізувавши її, здавалось би, на далекому від українського життяматеріалі.
Хай згине тиран ітиранія, а народ хай стане вільним творцем величних пам'ятників і власноїісторії. Ганьба тому, хто величні будови хоче підносити на кістках народу. Такийідейний зміст твору, якого М. Зеров зарахував до новітніх балад, XX ст. Відсутній уньому гострий сюжет, але твір драматично напружений. Немає у ньому героя, щопідноситься над усім, але є герой — народ, що все ж виходить переможцем. Немаєтут всього того, що знайдено в композиції не лише романтичних, а й реалістичнихбалад, і все ж цей твір своєю драматично напруженою розповіддю, своєюнезвичайністю, своїми гострими стиками протилежних сил ближче стоїть до соціальнихбалад нового часу, ніж до будь-яких інших жанрів. Це балада про роль таісторичну долю народу — не того, що його ідеалізували народники, а тогореального народу, яким він був за часів написання твору. Про його долюписьменниця думає і говорить упевнено, оптимістично, не маючи ніякого сумніву,що згине цар, згине тиран, а народ і його діла залишаться, і ніколи не зітретьсяйого ім'я.
У баладі «Киртчалі»Федькович порушив ще одну тоді животрепетну тему — патріотизму і національно-визвольноїборотьби, хоча й не зумів її загострити й зробити баладу досконалою в планівозвеличення героїки боротьби з іноземними поневолювачами. На її змістові і стилівідчутна тінь романтичного ставлення до теми.
Об'ємніше іповнокровніше героїзм національно-визвольної боротьби, патріотичні почуттянароду представлені в баладах І. Франка, Б. Грінченка, Лесі Українки. Кожний зцих письменників реалізує свої задуми на різному життєвому та історико-легендарномуматеріалі. Іван Франко звертається до літописних оповідань, аби з них вибратинайзначніші факти героїзму в обороні вітчизни і подати їх так, щоб асоціативневони були пов'язані з сучасним для нього життям («Данина»).Б. Грінченкозвертається до героїки боротьби кубинців за свою незалежність, щоб знову ж такипіднести це читачеві як повчальний матеріал, на якому виховувалися бпатріотичні ідеї читачів.
У такому планінаписана його балада «Матільда Аргаманте», події і герої якої взяті звиру великого повстання народу Куби 1895 року проти іспанських колонізаторів. Причини,що викликають народно-визвольні рухи, у всіх баладах виступають одні: народ неможе миритися з пануванням над ним іноземців. В баладі «Киртчалі» Федьковичпідкреслює в першу чергу рабське, ганебне становище Болгарії під ногою турецькоїсултани:
Шабелькамитурки дзвонять,
А болгарикайданами.
Майже такимисловами говорить Грінченко про становище кубинців:
Горді деспотиіспанці
Походжаютьскрізь панами,
А кубинцімусять бути
Їм покірнимирабами.
Що не день — новідогани,
І міцніше всекуються
На народ важкікайдани.
Чужинці, що несутьнародові ярмо й кайдани, кров "і пломінь пожару", несуть разом з тим,як сказала Леся Українка, "і темну ненависть", запалюють героїзм, щонад усім підносить «веселку надій» і зневагу до смерті. Такі ідейні,морально-етичні настанови стають в центрі кращих балад кінця XIX ст., з нихвипливають величні риси характеру героя-борця.
А треба сказати,що поруч давніх русалок, трагічних постатей дівчат, що накладають на себе руки,пристрасних закоханих, що зневажають ради любові смерть, перенесених вукраїнську літературу лицарів, королів і т.д. в новій баладі з'являються небувалідосі герої: свідомі борці за волю народу, за його політичні права, за йогонезалежність від іноземних загарбників. Герой, що свою незвичайну силу, розум, помислий хоробрість віддає народові в нових умовах соціального життя, — може,найцікавіший, найпривабливіший герой реалістичної балади. Цей новий герой надусе підносить гасло «Воля краєві!» Ради цього — і життя можна віддати.
Найпереконливіші іпривабливіші образи такого типу створила Леся Українка. Коли місто замкнула«ворожа облога», на його захист іде увесь народ. Дівчина радовиряджає у бій милого, чіпляє йому «ясну шаблю», подає рушницю,
Цілує, іпестить, і щастя бажає,
І, мов намузики, на бій виряджає:
«Хай нашазоря тебе, милий, веде!»
І милий насмерть без вагання іде.
(«Поет підчас облоги»)
Героїня балади БГрінченка Матільда Аргаманте в запалі боротьби проти завойовників кидає словаяк гасло до рідного народу:
Хай і смерть,але ж свобода
Осіяє ріднуКубу:
Я б собі такухотіла
До по щасну,долю любу...
Трупи бачити йнаругу
Бачить лютоготирана -
Краще вмерти! Мусимжиги
Ми на волі і безпана.
Найбільше щастядля такого героя — умерти за вітчизну. Ідучи в загони повстанців, Матільдаблагає генерала:
Так приймітьмене до гурту,
Генерале мій,благаю!
Ви побачите, — явмію
Умирать за волюкраю.
Цією ж Ідеєюслужіння народові керується герой балади «З папороті квіт» Б. Грінченка,деякі герої Дніпрової Чайки («Рада б лягти і в могилу… Тільки була б моясила з лиха людей рятувать»). Такі герої мають різко відтінені в їхньомухарактері риси: безстрашність, зневажливе ставлення до небезпеки, до смерті,хоча іноді це розкривається і не на тлі соціальних подій. Герой балади І. Франкане страшиться розбурханого моря, він
… спокійно,мов байдужно,
На тривогухвиль глядить,
Його серця нетривожить
Образ смертісерец хвиль.
(«Рибалкасеред моря»)
Якщо у молодогоФранка тут ще відчувається романтична неконкретність, то у Лесі Українки такийгерой виступає з ясною метою і в реальній суспільній обстановці. Патріотизм ібезстрашність у боротьбі за волю народу — найблагородніша риса такого героя, а найганебнішим для людини є ренегатство (балада «Ренегат» І. Манжури). Такіполюси персонажів соціальної балади. А між полюсами, звичайно, знайдемо галереюобразів різного походження, ідейного переконання й різного стилю їх творення.
Письменники-реалістидругої половини XIX ст. не раз свідомо звертаються до романтизації викладу художньоїправди, більше того, намагаються внести нове розуміння, нові відтінки в гасла,підняті романтизмом на початку віку. І нічого дивного в цьому немає. Реалізм і романтизм,за висловом Лесі Українки, "єднаються в лиці одного автора на тисячіприкладів у всіх літературах, і се зовсім законне єднання". У статтях ілистах Леся Українка називає письменників другої половини XIX ст., які вдаютьсядо романтики, «новоромантиками». Не будемо говорити, вдалий чиневдалий цей термін, важливо те, який зміст у нього вкладався. Новоромантики,як пише Леся Українка, з великим захопленням сприйняли тезу, «що ні вприроді, ні в житті нема нічого, що було б само по собі, так би мовити, поправу народження, другорядним, що кожна особа суверенна, що кожна людина, якоюб вона не була, є герой для самого себе і частини середовища стосовно до Інших»,а звідси — всі особи повинні бути рівноправними, «суверенними», хочаїх роль у суспільстві може бути неоднаковою. В цих словах ми відразу відчуваємогасла, проголошені ще романтиками про суверенність особи і народу. Одначе«новоро-мантики» звертаються до них, виходячи з нового розумінняособи і народу. Якщо романтики виставляли (і протиставляли натовпу) героя — незвичайнулюдину, чимсь вищу, своєрідну індивідуальність, то новоромантики, знову ж зависловом Лесі Українки, протиставляють натовпу не героя чи вибрану особу, асуспільство свідомих осіб, в якому натовп «розчинився б без залишку».Новоромантики не ставлять героя в умови самотності і відмежування від мас, адають йому можливість підносити до свого рівня Інших, поширюють права особи,яка неодмінно спілкується з іншими. Тобто герой діє у зв'язку з іншими особамиі масою. Сказано все це було з приводу західноєвропейських письменників, однаку Лесі Українки і її однодумців багато є спільного з таким розуміннямноворомантизму і героя нової української поезії.
Герой до тих пірлишається незвичайним і багатим душею, всіма знаний І поважаний, доки не думаєпро себе, а всього себе віддає народу Доки наймит, який оволодів даром бачити ізнати все, що навколо діється («З папороті квіт» Б. Грінченка), думавтільки про інтереси юрби, маси — він був щасливий, та ось йому мила нараяласамому стати багачем, попанувати над масами. Він пробує це робити і відразутратить чарівну силу, дану квіткою папороті. Взаємини юрби й героя у Грінченказмальовуються дещо з старих романтичних позицій. Тут ще немає єдності маси йгероя, тут ще сіра юрба, де герой — не звичайний борець за права колективу, алюдина, що випадково володіє чарівними здібностями. Одначе тенденція творенняобразу спрямовується на утвердження ідеї єднання одиниці й колективу, для якогопотрібний самовідданий герой, що зрікається панування і живе одним життям з масами.Тут ще немає гармонії почуттів героя і маси, але автор це питання намагаєтьсяпідняти в своїй баладі, сюжет якої бере з народних повір'їв і легенд. Увага донароду і його найпередовіших індивідуумів, що заради інтересу колективу нешкодують себе і свого життя, стає однією з типових рис поезії такихписьменників, як Леся Українка. Герой балади кінця XIX ст. має відмінну суспільну фізіономію і нову психологію, новерозуміння світу, відносин між людьми та свого місця в житті. В основі його благороднихпоривів лежить висока суспільна свідомість і почуття обов'язку передколективом, вільне життя якого є запорукою суверенності особи. Тому воля народу- найдорожче для героїв баладних творів Лесі Українки, вони, не вагаючись,віддають усе, щоб народ не впав у рабство, а з ними і герой.
Тому поет, ріднемісто якого обложили вороги, проголошує знаменний свій девіз:
Волю я вширокому полі пропасти,
Ніж тута, немову тюрмі, пропадати.
(«Поет підчас облоги»)
Герой нових баладненавидить не тільки зовнішніх поневолювачів. Він рішуче протестує і боретьсяпроти всякої тиранії. Він захисник суверенності народу й особи. В цихполітичних сутичках він виявляється поборником великих громадянських чеснот,людиною з великою витримкою і сильною волею. Він впевнений у своїй і народнійправоті, хоча його й переслідують як єретика. Найстрашніші тортури безсилізламати його волю й переконання. Такий герой чітко вирізьблений у Лесі Українкив її баладному вірші «Було се за часів святої Германдади» (1903) Колинайвправніші і досвідчені кати Торквемади привели на інквізицію "єретика"і завдали йому найбільших мук — він не сказав їм ні слова, мовчки зносив тортури.Навіть кат молиться, щоб єретик зомлів і припинилися тортури. Але
Він не зомлів. Істалось дивне диво:
всміхнулися поблідліїуста,
погаслі очіспломеніли живо,
і мовив мученик:«Ченці, ради Христа,
давайте ще вогню!Вогонь моя відрада.
О, дайте ще,благаю вас, кати!»
(«Булосе за часів святої Гармандади»)
За такихнезвичайних, драматично напружених обставин вповні розкриваються риси характеруперсонажа, характеру незвичайного, героїчного, але не того сміливого,відважного вояки, що не боїться з шаблею кинутися на переважаючого ворога, алюдини переконань, силу яких не може зломити ніякий "ідол", тиран,інквізитор. Такий герой не байдужий до інтересів мас, які в свою чергу йогоцінують. Мотив єдності діяльної особистості й народу — з одного боку, і єдностів середовищі самого народу як суспільної одиниці — з другого, притаманнийбаладним творам Лесі Українки. З легким докором кидає вона слова до мас, щобайдуже проходять біля тюрми, у якій конає «жива душа» («В'язень»).Поетеса застерігає, що зрада і розбрат, байдужість до долі борця, героя — найнебезпечнішіі підступні сили, що підкошують єдність і силу колективу, народу, нації. Деворог не може нічого вдіяти зброєю, там усе може зробити зрада.
А чого не можей зрада,
Лютий розбратдоконає;
Що зосталосьвід чужинців,
Те свої братисплюндрують.
(«Бранець»)
Герой і народнерозривні у помислах і прагненнях на кожному кроці історії. Для справжньогоборця є смертельний злочин забути про свій народ і розділити вигоди й розкошіворога-переможця. Краще бути у неволі з усім своїм народом, як сидіти за пишнимстолом з поневолювачами. Так вирішується проблема взаємин героя і народу, боротьбиза їх суверенність, за їх волю в найширшому розумінні слова. Почуттягромадянського обов'язку стоїть над усім. Особисте щастя, особисті вигодипоступаються перед обов'язками, перед колективом. Старий кобзар носить терновийвінок мук і переслідувань, що схиляють його до землі, та чує себе міцним імолодим, коли співає пісні для народу (С. Воробкевич, «Цар і кобзар»).Молода дівчина Матільда у рішучу хвилину залишає все і йде у ряди бійців заволю народу, говорячи:
… давно вжемоїми стали
муки рідногонароду.
(Б. Грінченко,«Матільда Аргаманте»)
Леся Українканамагається дати нове обличчя колективу, трактуючи його не як натовп, а яксуспільство, тобто свідоме об'єднання самостійних і рівноправних одиниць, міжякими є ідейно зріліші, енергійніші, вольовіші, більш обдаровані індивідууми,до яких тягнуться інші члени суспільства. Поет — це теж герой суспільства, вінкидає свої заклики у вигляді пісень, а «юрба переймає ту пісню, мов хор».Співець у баладі «Поет під час облоги» виділяється тим, що бачить усенавколо очима людини, яка вболіває за долю мас і новою піснею не дає колективузаснути. Ради цих великих ідеалів він без вагань приймає і терновий вінець. Неслава і лаврові вінки манять таку людину, а бажання здобути і зберегти щастя йспокій народу. Він не дає заснути масам, піснею «будить на мурах сторожу,заснуть не дає до зорі». Будити маси, не давати їм можливості байдужеставитися до власної недолі, збуджувати у них силу до активної революційної дії.
В особистихвзаєминах героїв балад кінця XIX — початку XX ст. панівною є проповідь чистоти кохання, не залежного від будь-якихекономічних чи політичних вигод. Королівна в Лесі Українки наперекір заборонамбатька-тирана кохає бідного лицаря без спадку і на всякі допити, чому це так,гордо відповідає:
Я ж не звиклапродавати
свого серця зачервінця.
(«Королівна»)
Цей мотив відомийі в народних піснях, у баладах Шевченка, у деяких романсах поетів XIX ст. Леся Українкарозробляє його на іншому матеріалі і в нових варіаціях. Нова героїня заристократичного світу діє наперекір законам соціального розчленованогосуспільства, йде проти пересудів і старої моралі, керуючись принципамиприродних почуттів і права вільного вибору кохання («Ви обранець королівни»,- каже вона бідному лицарю). Це людина з серцем, пристрастями, власною гідністю,з різко вираженими індивідуальними рисами і волею, яка зупиняє навітьдеспотичні пориви короля.
Такими виглядаютьгерої новіших балад XIX ст. Вони вольові, принципово послідовні при обороні своєї гідності, вних немає сентиментальності і мелодраматизму, вони шанують волю особи і нехочуть покірно схилятися перед долею, у яку так вірили герої романтичних балад.І в особистому житті новий герой прагне активно діяти і перемагати. Воля дожиття, до боротьби і перемоги виявляється у них по-різному. Ображена і покинутимилим героїня балади «Мати» Дніпрової Чайки знаходить у собі сили,щоб зберегти свою гідність і понести своє «незаконне» материнство«миру назустріч» як прапор віри в життя. Догареса в однойменнійбаладі Чернявського йде на смерть, але не скоряється несправедливим наказамбатька. Королівна Лесі Українки своєю чистотою почуттів, вірністю інезвичайними для свого середовища переконаннями перемагає деспотизм батька. Цегерої, що і життям і смертю завойовують почуття й серця людей, бо їхнімиустремліннями керує чиста правда життя, непідробність людських стосунків.
Відбір іопрацювання сюжетів для вирішення таких нових проблем у літературі і длястворення нових героїчних характерів у поетів другої половини XIX ст. також здійснюєтьсяз нових творчих позицій. Якщо основні конфлікти баладних сюжетів у романтиків (проШевченка ми говоримо окремо) ґрунтувалися або на абстрактних поняттях: добро,зло, добрі люди, злі люди, щаслива чи нещаслива зустріч, доля і недоля, або (дужемало) на сутичках пана і селянина-кріпака, то в баладах письменників другоїполовини XIX ст. знаходимо багато принципововідмінного, що народилося на ґрунті нових суспільно-політичних відносин і новихпроцесів розвитку літератури. Насамперед у баладах другої половини XIX ст. спостерігаємотягу до сюжетів, що пов'язані з історією соціальних рухів. Федькович пише проопришків, що ставлять питання перед своїм ватажком: що накажеш, «ципалити, ци рубати, ци якому королеві кажеш голов з в'язів зняти» («Добуш»);Б. Грінченко, М. Чернявський беруть сюжети з часів гайдамаччини і козаччини; І.Франко, П. Грабовський, Дніпрова Чайка розробляють зовсім не знані в баладісюжети, вихоплені з поневоленого і обездоленого життя селянства ("Ґалаґан",«Трудівниця», «Зірчині чари»), Леся Українка відбираєсюжети, на яких би можна було розкрити віковічні прагнення народу до полі, ідеїреволюційної боротьби проти тиранії, проголосити потребу розвивати літературу,культивувати ідеал поета, що заради народного добра і вільностей не боїтьсяодягнути на свою голову терновий вінець («Поет під час облоги»). Основиконфлікту в таких баладах ґрунтуються переважно на зіткненнях людей різнихкласів, на ґрунті несправедливих соціальних і політичних взаємин, протиріч міжінтересами народу й пануючих, завойовників. Для такої мети користуватисяарсеналом фольклорної спадщини вже було замало, а в умовах російської дійсностіще потрібно було шукати засобів, аби замаскувати провідну ідею твору.
В другій половині XIX ст. набагато інтенсивніше українські поетипрацюють над перекладами балад майже з усіх слов'янських і європейськихлітератур.
Найбільшезацікавлення тогочасні українські поети виявляють до баладних творів кращихнімецьких, польських, шотландських, англійських, чеських, російських письменників.Деякі баладні твори стають популярними в середовищі українських поетів ічитачів. «Лісовий цар» В. Гете відомий у багатьох перекладах іпереробках (О. Левицького, Ю. Федьковича, П. Куліша, Б. Грінченка),«Ленору»Бюргера переробляли П. Білецький-Носен-ко, Л. Боровиковський, М. Костомаров, С.Руданський, Ю. Федькович, Б. Грінченко, певний успіх мали і «Лореляй»Гейне (переробки Федьковича, Франка, Грабовського) та «Поворот тата» А.Міцкевича (переклади П. Куліша, П. Карпенка, М. Коцюбинського). Ці і ще деякібалади («Рибалка» — В. Гете; «Два ворони», «Віщий Олег»- О. Пушкіна; "Ібікові журавлі" — Шіллера; «Серце матері» — французького поета Пшпана в перекладі М. Вороного) просто-таки акліматизувалисяв українській поезії і увійшли до хрестоматійного фонду. Окремі сюжети вукраїнських переробках не раз подаються так своєрідно, і так виразно на нихвідчутний національний колорит, що читачі сприймають їх як твір оригінальний,що сталося, наприклад, з баладою про материне серце М. Вороного («Легенда»,переробка згаданого твору Гішпана).
В справі перекладубаладних творів, мабуть, найбільшу заслугу мають Ю. Федькович, І. Франко, П. Куліш,Б. Грінченко, П. Грабовський. Кожний із них відбирав сюжети, виходячи з своїхідейних настанов і уподобань. Увагу П. Грабовського привертають сюжети,найближчі до соціальних проблем, якими цікавилася тодішня література; П. Кулішазацікавлюють сюжети з елементами дидактики і моралізаторства, І. Франка — згероїчними романтичними постатями і т. ін. Природно, що переклади балад позитивносприяли розвитку жанру в українській літературі, поповнювали її новимисюжетами, образами і формою викладу.
На межі XIX і XX століть розробляютьбаладу також такі письменники, як М. Вороний, В. Пачовський та ін. Поети, щовіддавали певну данину новим течіям у літературі, зокрема символізмові,намагаються цей жанр також змодернізувати і вкласти в рамки своїх естетичнихпринципів. Як не дивно, але на початку XX ст. знову спостерігаємо повороти доромантичної, правда, дещо змодернізованої, балади — з самогубствами, русалками,німфами, таємничими явищами, характерними для балад романтиків. Микола Воронийпише в 90-х роках XIX ст. «Баладу козацьку» ще в дусі староромантичному: козак незніс сирітства та самотності і кинувся в море. І тут образ козака і його горе — абстрактні, цілком умовні. Тут явна данина поезії романтиків. Але його ж «Баладаморя» — твір іншого спрямування, хоча й діють у ньому знайомі вже німфи,хоча й зітхають та розмовляють тут дивні квіти. Аксесуари з давніх романтичнихбалад сюди занесені свідомо, і виглядають вони як певний поетичний засіб. Баладанаписана під враженням звістки про смерть Лесі Українки і присвячена світлій їїпам'яті, і читач легко розшифровує символічне значення туберози, що розповідаєпро царівну, її пісні, смерть та перетворення у квітку саксіфрагу (ломикамінь).Маємо спробу передати засобами романтичної балади переживання, викликаніконкретною подією — смертю видатної поетеси. Інші балади Вороного, хоча йнаписані на запозичені сюжети, також своїми закликами шанувати власну гідністьі вітчизну тісно пов'язані з суспільною думкою цих часів. Далі від реальногожиття і проблем соціальної дійсності стоять балади В. Пачовського, X.О. Алчевської, М. Жука. Загалом названі поетирідко зверталися до цього жанру, проте в усіх випадках намагалися підпорядкуватижанр своїм естетичним вимогам. Певно, що в цьому свою роль відіграло гасло«мистецтво для мистецтва». Баладна фантастика стає ніби приводомпогратися в романтичні мрії, символи і таємничості. Давнім сюжетам і образам поетинадають нової красивості (слова і фарби), легкості стилю, вводять іноді новіситуації та сюжетні ходи. Балада В. Пачовського «Срібна русалка» — це,по суті, модерний переспів «Лореляй» Гейне, обрамлений у стилістичнізасоби української народної пісні. Близькі до цього твору романтичні мотиви знаходимоі в баладі X.О. Алчевської «Піснянімфи», з тією різницею, що молодого хлопця німфа зачаровує не так красою,як закликом полинути в далі «прозорі й ясні». До речі, мрія пронезвичайні далі у баладі саме і виглядає зовсім не прозорою І не ясною.
Таємничістю,проповіддю незвичайної романтичної краси, неясними поривами пройнята балада М. Жука«Над озером темним… ». Тут уже і замок, і королевич — красивий тамужній, і таємниче кохання до чудесної квітки лілеї, і туга за втраченимкоханням, і сюжет, близький до балади «Лілея» чеськогопоета-романтика Ербена, якого ми згадували попереду. Звичайно, ці балацивиявилися недовговічними і мали незначний резонанс у літературі. З українськихпоетів того часу своїми баладними віршами виділяються О. Олесь («Лебідь»,«Печенізька облога Києва») та М. Вороний, їх твори хоча й позначені вокремих випадках рисами символізму («Лебідь»), одначе не тратятьреального ґрунту і відзначаються певною легкістю поетичного викладу, прозорістюбарв, мистецтвом слова і ритму. Цілком природно, що як майстри слова авторинеоромантичних балад початку XXст. стоять далеко вище від своїх попередників — романтиківпочатку XIX ст.
У другій половині XIX ст. помітнозмінюється і художньо-стильове обличчя балади як жанру. На зміну романтичнійбаладі приходить реалістично-романтична, хоча поруч неї довго, а може, аж докінця століття, існує, переважно в творчості малозначних поетів, балада романтична.Але значення її було вже надто обмежене, нею цікавилися автори і читачіпереважно з дещо патріархальними поглядами і смаками. Нова балада,соцільно-тенденційна, з загостреними суспільними конфліктами і героями, якчастка нової поезії, твориться в колі прогресивних і революційних письменників.