Прийоми сатиричного зображення у романі Дж. Свіфта "Мандри Гуллівера"

ДИПЛОМНА РОБОТА
Прийомисатиричного зображення у романі Дж. Свіфта «Мандри Гуллівера»

Вступ
Великий англійський сатирикДжонатан Свіфт одна з найскладніших постатей в історії світової літератури.Життя і творчість письменника були настільки неоднозначними, що в працях тастаттях свіфтознавців ще й досі існують різні, а деколи полярні точки зору найого творчий спадок. Зіставляючи їх між собою, можна окреслити коло «свіфтівськихпарадоксів» і проблем, довкола яких розгоралися гарячі суперечки: політичнеобличчя Свіфта, співіснування в ньому політика і митця (деякі літературознавціне вважали його твори художніми, визначаючи їх тільки як політичні виступи);якому століттю належить думка Свіфта; чи є його твори просвітницькими; нарешті,чим є сатира письменника – насмішкою над людською природою і розумом чигуманістичними творами, спрямованими на «виправлення людства, і звідси, ким єСвіфт – великим гуманістом чи людиноненависником. Проте ніхто не відмовляв йомув політичній проникливості, громадянській мужності та темпераменті бійця. Всіці риси втілилися в його творах – палких памфлетах, в’їдливих сатирах, романі «МандриГуллівера», який став своєрідним синтезом Свіфтових творчих і філософськихпошуків. Сама строкатість цих наявних у дослідницькій літературі матеріалів йобумовлює актуальність теми даного дипломного проекту.
Теоретичну базу цієї роботи складають узагальнюючі висновкичисленних авторитетних авторів. Критики звертали увагу на творчість Дж. Свіфта вжепочинаючи з др. полов ХУІІІ ст. У 1781 р. було надруковано працю молодшогосучасника Світа С. Джонсона «Життя Свіфта», а 1814 р. – В. Скотта«Мемуари про Джонатана Свіфта».
Величезний літературнийспадок Д. Свіфта, його прозові і віршовані сатири, памфлети, проповіді,відкриті листи, трактати з питань церковної політики, журнальні оглядивнутрішнього і міжнародного життя країни і т.д., становить і нині великуцінність для істориків Великобританії. Він проливає світло насуспільно-політичний розвиток, побут і звичаї Англії на межі ХУІІ-ХУІІІ ст.,характеризує розвиток культури і літератури Нового часу, зокрема виникнення істановлення просвітницької думки. Крім істориків, творчість Світа цікава дляфілософів, адже в його творах вони знаходять відповіді на важливі питання доби,зокрема про «природну людину», роль науки в прогресі суспільства і моральномурозвиткові людства, сенс буття людини, саморозкриття особистості.
В англійськомулітературознавстві існує ряд цікавих праць, в яких різнопланово і оригінальновисвітлюються різні аспекти діяльності Дж. Свіфта. Такі автори, Як ІрвінЕренпрайс, Денніс Джонстон, Майкл Фут, Джон Росс, Р.Кінтана, Мейнард Мек та ін.здійснили значний внесок у нове тлумачення образу англійського сатирика і йогобагатосторонньої епохи. Число критичної літератури про Свіфта та його творчістьзростає з кожним роком, що свідчить про неабиякий інтерес до нього, зокрема й внашому літературознавстві як радянської доби, так і сьогодення.
Важливим для розумінняособи митця і його творчих концепцій стали багатьох інших літературознавців,Після першої монографії, якого стала видана 1891 р. у Петербурзі книжка В. Яковенка,залягла майже тридцятирічна пауза, але згодом з’явилися цінні та фундаментальнідослідження М. Левідова, М. Заблубовського, О. Анікста, О. Дейча, В. Муравйова,Д. Урнова, Є. Брандіса, О. Веселовського, І. Дубашинського, М.Нерсесової, М. Розумовської та ін. У цих студіях розглянуто майже всі аспектижиття, творчості, політичної діяльності, світогляду, філософії Дж. Свіфта. Особливоцікавими й багато аспектними є праці В. Муравйова «Джонатан Свіфт» та «Мандриз Гуллівером», остання є своєрідною мандрівкою різними країнами разом зГуллівером. Автор у своїх книгах розповідає про те, як виник задум сатиричногошедевру Світа, атмосферу містифікації і таємниці, які оточували публікаціютвору, бурхливу реакцію сучасників, прослідковує внутрішню динамікусвіфтівської сатири, її стилістику. Самобутньою, сповненою фактами із життяСвіфта та його сучасників, є праця І. Дубашинського «Мандри Гуллівера»Джонатана Свіфта». Окремим аспектам, зокрема жанровій своєрідності творуанглійського сатирика, присвячені статті літературознавця «Жанр «МандрівГуллівера», «Гуллівер мандрує у віках», «Народження Свіфтівської сатири».
Значну цінність для з’ясуваннятворчої манери сатирика, особливостей його світогляду та концепцій становлятьдослідження Б. Бегака, Е. Брандіса, О. Веселовського, З.Гражданської, О. Дейча, А. Єлістратової, Б. Шалагінова, О. Штейна, С.Тураєва та ін. Окремі питання, важливі для розуміння творчої особистості, всіхїї складностей і парадоксів, розглянуто у статтях С. Гречанюка («Світ:ерозія утопії чи віри в людину?»), Ю. Кагарлицького («Рабле, Свіфт,Вольтер», «Чи був Свіфт науковим фантастом?»), О. Катюхи («Гулліверполемізує з Робінзоном»), О. Ніколенко («Джонатан Свіфт»), А. Ромма «Перевтілення»Джонатана Світа»), М. Соколянського «Парадокси Джонатана Свіфта») тощо,загальнотеоретичних працях Ю. Борєва, Ю. Віппера, І. Волкова. Однакмалодослідженим залишаються такі аспекти творчого методу Світа, як стилістика,поетика його творів, засоби сатири.
Враховуючи досвід і доробокдослідників творчості Дж. Свіфта, ми ставимо собі замету зосередитисьна вивченні особливостей сатиричного зображення у романі «Мандри Гуллівера».Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких конкретних завдань:
-  визначити на якому літературному тасуспільно-історичному тлі, коли і як зародились сатиричні твори Дж. Свіфта;
-  конкретизувати роль традиції у формуванніособливостей творчого методу англійського сатирика;
-  висвітлити історію створення сатиричних творівСвіфта (памфлетів, статей) і роману «Мандри Гуллівера» як синтезотворчих шуканьписьменника;
-  з’ясувати жанрову природу роману Свіфта;
-  розкрити розмаїтість та оригінальність світоглядно-філософськихі тематичних пошуків автора, що лягли в основу роману;
-  проаналізувати прийоми і засоби сатири, особливостіпобудови фантастичного світу «Мандрів Гуллівера»;
-  конкретизувати коло проблем, які стали об’єктомсвіфтівської сатири;
-  визначити особливості втілення авторської позиції всатиричному творі.
Об’єктом дослідження є сатиричні твори Дж. Свіфта, зокрема роман «МандриГуллівера».
Предметом дослідження є особливості сатиричного зображення, засоби іметоди створення комічного у творі Дж. Свіфта.
Методи дослідження: у дипломній роботі поєднано проблемно-стильовийпідхід, системний, історико-генетичний, типологічний методи науковогодослідження літературних явищ.
Теоретичне та практичне значення дипломної роботи полягає у певному внескуу вивченні творчої біографії Дж. Свіфта, індивідуального стилю сатирика.Результати та матеріали роботи можуть бути використані в лекційних курсах звивчення творчості Дж Свіфта та історії англійської літератури ХУІІІ ст., при проведеннісемінарів з проблем традиції і новаторства сатиричної літератури, поетики, принаписанні курсових робіт.
Структура роботи. Дипломна робота складається зі вступу, двохрозділів, висновків та списку використаної літератури.

1. «Він мав таланти Лукіана, Рабле таСервантеса… Його розум служив благородним цілям…»
 
1.1 Парадокси життя татворчості Джонатана Свіфта
Великий англійський сатирикДжонатан Світ є однією з найскладніших постатей в історії світової літератури.Свого часу Вальтер Скотт відзначив у світа як письменника і людини «цілу низкупарадоксів» [77; 61]. У світовій свіфтіані важко відшукати дві абсолютноадекватні оцінки творчості цього художника. Зіставляючи ж полярні точки зору,не можна не дивуватись розлогій суперечності багатьох рецепцій. Справді Свіфтаводночас вважали письменником-просвітителем і людиноненависником, дидактиком іпотішником, пророком і консерватором у смаках, людиною дантівської цільності табезкомпромісності і кондотьєром-утилітаристом. Складною була особиста доляСвіта, складним і суперечливим є сприйняття його спадщини нащадками.
Джонатан Свіфт буванглійцем, але мав тісні зв’язки з Ірландією. Тут він народився, прожив довгіроки, разом з ірландськими патріотами боровся проти англійського гнуту. ВДубліні він помер і був там похований.
Народився Свіфт 30листопада 1667 р. Дядько письменника, адвокат Годвін Свіфт, влаштувався вІрландії, за ним потягнулися його брати. Джонатан Свіфт-старший, батькописьменника, встиг отримати місце наглядача судових засідань в Дубліні й померу двадцятип’ятирічному віці, залишивши сім’ю в злиднях. Родовід письменниканараховує кілька поколінь, англійських священиків. Тому Годвін Свіфт, взявшиопіку над небожем, віддав його в школу Кілкенії, а потім відправив доРиніті-коледжу в Дубліні (1682 р.), де майбутній письменник мав студіюватибогослов’я, щоби за сімейною традицією стати священиком.
Свіфт мав характердіяльний, честолюбний й іронічний. Він чудово усвідомлював свою винятковуінтелектуальну обдарованість. Втративши змалку батьків, він знаходив єдинувтіху в читанні книжок, що допомогли йому розвинути розумовий потенціал. Щестудентом міг по вісім годин, не відриваючись, просиджувати на книжкою. Свіфтмав вражаючу пам’ять і хист дотепника, які пізніше не соромився застосовуватипроти видатних осіб (серед його жертв був, зокрема, Д. Дефо [91; 2].
Ще з юнацьких років Свіфтпрагнув до активної політичної діяльності. Політичне життя тодішньої Англіїзаплутало у свої тенета і роздрібнило гострий практичний розум Свіфта, отруїлойого світогляд скепсисом, але підготувало тим самим ґрунт для яскравої сатири,завдяки якій він назавжди увійшов до історії світової літератури.
Серед багатьох свіфтівськихпарадоксів виділяють кілька основних проблем, одна з яких – політичне обличчяСвіфта. «Війна всіх проти всіх», – так визначив людські стосунки у сучасномусуспільстві видатний філософ ХУІІ ст. Т. Гоббс [77; 61]. Ці слова автора «Левіафана»були добре відомі Свіфтові, він процитував їх у рапсодії «Про поезію». «Англійськадійсність ХУІІ ст. Чудово ілюструвала цю тезу Гоббса. Пуританський рух, кризамонархії, наступ Кромвельської армії, страта Карла І, реставрація Стюартів,бунт Монмаута, «славетна революція» 1688 р. Свіфт народився після того, яквідгриміло багато революційних бур, але значною мірою він залишився людиноюбурхливого ХУІІ ст. Політичні пристрасті не вляглися й після компромісу 1688 р.вони лише увійшли у більш-менш стабілізоване річище. Не лише в епоху збройнихзіткнень, а й період запеклих парламентських боїв кожний мислячий англієцьмусів визначити свою власну позицію у цій «війні всіх проти всіх» [77; 61].
На початку ХУІІІ ст. вАнглії сформувалися дві політичні партії – віги і торі. Віги виступали законституційну монархію, а торі підтримували феодальне дворянство. Але,почергово приходячи до влади, обидві партії дбали не про долю народу, а провласні вигоди. Тісно пов’язаний з родинними стосунками з вігами, Свіфт виступаєспочатку на боці цієї партії. Саме як прихильник вігів він виходить уперше наарену політичної боротьби 1701 р. Як зауважує М. Соколянський, безпосередняучасть літераторів у політичних боях була в той час типовим явищем [77; 61].Памфлет Світа «Промова про розлади в Афінах і Римі «подав чималу допомогуверхівці вігів. Не можна не згадати й про участь Світа у віхівській пресі. Яківідомо, для журналу Стіля й Аддісона «Базіка» Свіфт написав один номерповністю, десять номерів частково і два вірші [63; 13]. Ім’я фантастичногоджентльмена Ісаака Бікерстаффа, від якого йшла вся інформація «Базіки», тежввів до літературного вжитку Свіфт.
Та з листопада 1710 р.Свіфт пише вже в торійській газеті «Дослідник», завдаючи серйозних ударіввігам. Відома і його дружба з торійським лідерами Гарлі та Болінгброком.Вчорашні друзі Світа – віхівські літератори – стали його завзятими опонентами.Саме в цей період Світа називають «міністром без портфеля», негласним радникомторійського міністерства. В цей час тривала виснажлива для Англії війна зФранцією за «іспанську спадщину». Він критикує вігів, прибічників війни, усвоїх памфлетах («Поведінка союзників і колишнього міністерства у теперішнійвійні» та ін). Коли 1713 р. війна завершується Утрехтським миром, багатохто пов’язує цю подію із заслугами Свіфта-памфлетиста і називає мир «свіфтівським»[93; 2].
Свіфт сподівається одержативід королеви Анни давно жадану винагороду – високу духовну посаду, протеотримує набагато скромнішу посаду декана собору св. Патріка в Дубліні, кудимусів поїхати дуже розчарованим і роздратованим. Одні історики вважають цепідвищенням, вбачаючи у ньому підтримку з боку впливових лондонських друзів іоднодумців Свіфта, а Г. Анікін і Н. Михальська у своїй «Історіїанглійської літератури» дійшли висновку зовсім іншого: «Насправді, це означалозаслання» [3; 117].
Невдовзі королева помирає,трон посідає Георг І з династії Ганноверських курфюрстів. Болінгброк рятуєтьсявтечею до католицької Франції. Влада переходить до вігів, головою кабінету стаєРоберт Уолпол. Хоча Свіфт відчуває себе ображеним дублінським призначенням, – відзначає
 Б. Шалагінов, тепер його скромна посада вдалині від столиці слугує йому занадійний притулок. Крім того, тут він пише серію памфлетів проти нового урядуна захист прав ірландського народу. Тут народжується головний твір сатирика – «МандриГуллівера» з усією гамою почуттів, що хвилювали дублінського в’язня: від жовчногогніву на свою долю в І частині до повного розчарування у людині» [91; 1].
С. Гречанюк у статті «Свіфт:ерозія утопії чи віри в людину» заперечує як кар’єристські розрахунки сатирикатак і «Мандри Гуллівера» як наслідок глибокого розчарування. Автор наводитьслова одного з найсерйозніших радянських дослідників О.А. Анікста, якийнедвозначно писав «Свіфт розраховував, що його наближеність до міністрів хоча бтепер дасть йому єпископство в якомусь з англійських округів. Але велика рибазнову вислизнула з рук» [24; 197]. С. Гречанюк зауважує: «Від цих слівСвіфт, звичайно ж, не стане меншим, але чи не втратимо на тому щось ми самі? Нехочеться, дуже чомусь не хочеться думати, ніби Свіфт сів за «Мандри Гуллівера»через те, що зазнав прикрощів і образ, що не вдалася кар’єра, нематеріалізувалися шанолюбні плани. В.С. Муравйов порівняв цю книжку зшовковим шнурком, який султани посилали пашам, аби ті повісилися. Кара? Помста?Та ні ж бо! Якби Свіфт дуже хотів великої риби, то не покинув Лондон і своїхвпливових друзів – уряд торі ще залишався при владі, канцлер-скарбник ідержавний секретар могли посприяти. А він, бач, на все махнув рукою. Чи нетому, що зазнав розчарування в іншому, куди важливішому?» [24; 197–198].
М. Соколянський зцього приводу висловлює думку, що зберігаючи найцільніше уявлення про творчунатуру Свіфта, не можна не помітити, як своєрідно співіснували в ньому політикі митець. Іноді на перший план виходив політик з пристрасністю борця, якапідпорядковувала в собі художника. І з цією пристрасністю сполучалися наївнінадії: на те, що торі покладуть край війні за іспанську спадщину та війнамвзагалі, що нові владоможці поліпшать життєві умови ірландського духівництва іт.ін. Не мізантропія і утилітаризм керували світом у політичних боях, а активнеспівчуття до людей, яке дуже часто оберталося простодушною наївністю. Свіфтперейшов до іншого табору, коли йому здалося, що торі та віги «обмінялисяпринципами у ставленні до війни. Насправді ж вузько партійні інтереси заступалибудь-які принципи і одним і другим [77; 63]. Мав рацію дослідник просвітницькоїлітератури Леслі Стівен, відзначаючи, що для Свіфта «слова «віг» і «торі»виглядали анахронічними. Єдине, що його справді цікавило, – це питання миру івійни» [77; 63].
Особливо повно і яскравоСвіфта як людину розкрито у «щоденнику для Стелли» (1710–1713), зміст якогоскладають його листи до коханої Естер Джонсон. Він був старший від неї на 14років. Естер була єдиною в житті сердечною симпатією, відтоді як вінпознайомився з нею, восьмирічною дочкою економки Темпля, ще коли був секретаремлорда. ЇЇ смерть 1728 р. була для нього сильним ударом і похитнула йогоздоров’я. Дедалі частіше зазнавав письменник виснажливих нападів головногоболю, які зрештою призвели до важкої душевної хвороби. Свіфт передчував свійкінець. Якось, прогулюючись парком з поетом Едвардом Юнгом, він показав на в’язіз засохлою верхівкою, і сказав: «Ось і я так почну помирати – з голови». Свіфтпохований вдячними парафіянами-ірландцями як національний герой у соборі,деканом якого він був 32 роки. На плиті викарбовано напис латиною, який він самсклав: «Тут упокоївся Джонатан Свіфт, декан цієї церкви, і жорстоке обуреннявже більше не може ятрити його серце. Іди, мандрівнику, наслідуй, якщо можеш,ревного поборника мужньої свободи»
1.2 Основні віхитворчого шляху Джонатана Свіфта на тлі літературної доби
Практично все, написане ДжонатаномСвіфтом, має характер соціальної і політичної публіцистик і тісно пов’язане зреальним життям Англії першої половини ХУІІІ ст. Завзятим сперечальником вінпостає в одній із своїх перших сатир – «Битві книжок» (1697), в якійвідгукнувся на суперечку «Стародавніх і новітніх», що точилась в цей час міжфранцузькими письменниками. З волі Свіфта античність здобула рішучу перемогунад «новітніми» авторами, що відкриває його власні літературні уподобання.Проте, хоч Свіфт, алегорично зображуючи битву між «стародавніми» і «новими»митцями, в яку вступають книжки королівської Сен-Джеймської бібліотеки, вінобриває сатиру, не завершуючи опис битви (закінчення рукопису, заявляє автор,загублене!). Цей спір «стародавніх» і «новітніх» для нього, мислителяпросвітницького ґатунку, має лиш відносне значення. Свої естетичні критеріїСвіфт формулює в алегоричній притчі [38; 39]. Тут він висловлює свої погляди назавдання літератури, які полягають у тому, що вона має приносити користь і новіідеї людству. В алегоричній формі ця думка висловлена у вставному епізоді пропавука і бджолу. Павук, що сидить в темному кутку, плете свою павутину далековід людей і світла. Бджола розриває павутину і прямує до людей та світла. Вонадобуває солодкий мед, потрібний людям. Думка, сформульована у творі, ворожадухові догматизму та проникнута ідеями Просвітництва.
Показовим є те, що, якзауважує Б. Шалагінов, воєначальниками у битві виступають самі автори. У «стародавніх»важко озброєною кіннотою командує Гомер, легкою кавалерією – Піндар, стрільцями– Платон і Аристотель, піхотою Геродот і Тіт Лівій. У поемі буквальнорозкривається зміст слова «суперечка» (французьке la guerеlle – «суперечка»і «сварка»). Цей прийом «матеріалізації» метафори стане потім головним в його «гуллівері» [91; 2].
Великий громадянськийрезонанс і несподівану серйозні наслідки для самого Світа викликала його «Казкапро бочку» (1698). Вираз «казка про бочку» як ідіома англійської мови означаєнісенітницю, плутанину, сум’яття. Захопившись «матеріалізацією» цієї ідіоми,Свіфт навмисне створив атмосферу плутанини в творі, давши тим підставу длянесправедливих для себе тлумачень. Він змушений був потім виправдовуватися упередмові до другого видання, але це не допомогло. У творі розповідається потрьох братів, яким батько заповів три кафтани; проте сюжет постійнопереривається різними відступами, посвятами, посланнями, які утворюютьсвоєрідну «антираму» і відволікають від головної лінії оповіді. На думку Б.Шалагінова, «в алегоричній формі тут показано християнське віровчення (кафтани)і три конфесії: католицизм(Пітер), поміркований протестантизм у дусілютеранства (Мартін) і фанатичне пуританство (Джек). Брати кожен по-своємуповодяться з кафтанами, подібно до того, як кожна конфесія по-своєму тлумачитьголовні постулати християнства. Особливо дістається від автора Джекові, якийуособлює пуританство, що засвоїло вкрай нетерпимі постулати Жана Кальвіна. СамСвіфт схиляється на бік Мартіна і тим самим виражає переконаність ублаготворному впливові англіканської церкви на політичне життя Англії. Вольтер,який прочитав «Казку» під час вимушеної еміграції в Англії, вважав, що тутзачіпаються не тільки «брати», але й сам «батько», тобто християнська релігіязагалом. За його словами, Свіфт «пригостив трьох синів сотнею різок, але різкибули такі довгі, що й зачепили й батька». Характерно, що сатира Світа і досівходить до «індексу» заборонених Ватиканом книг.
В «Історії всесвітньоїлітератури» відзначається подібність сатири Світа з твором ЕразмаРотердамського «Похвала Глупоті» та тими главами «Гаргантюа і Пантагрюель»Рабле, в яких великий гуманіст виступав проти педантів, ханжі, пригноблювачіввільної думки» [38; 39]. Виділяючи іронію, як один з основних засобівсатиричної майстерності Свіфта, автори вказують на його попередників у світовійлітературі. «Із давніх класиків він (як пізніше й Філдінг) особливо поціновувавЛукіана; з сатириків Відродження – Еразма і Рабле (саме «англійським Рабле»називав Вольтер).
Перебуваючи на посадідекана в Дубліні, Дж. Свіфт зблизився з ірландським народом. В анонімномупамфлеті «Пропозиція про загальне вживання ірландської мануфактури» авторзвинувачує англійський уряд у тому, що він своєю економічною політикою знищивткацьку промисловість Ірландії. Цікаві, сповнені іронії та сарказму, «Листисукнаря» спрямовані іронії та сарказму капіталіста У. Вудда, який,одержавши від уряду право карбувати для Ірландії гроші, випускав неповноціннімонети. В одному листі Свіфт захищає право ірландців на незалежність. Проте «Листисукнаря» вирізнялися тим, що не обмежувалися економічними питаннями, у нихпідривалася віра в могутність «королівської прерогативи» і в авторитеткоролівських міністрів.
Кілька памфлетів Світаприсвячено мовним питанням. У питаннях граматики англійської мови він виступаєпереконаним латиністом. Він, як і більшість тогочасних вчених, вважав, щоанглійська граматика повинна будуватися за взірцем латинської. Б. Шалагіноввважає, що «мова Свіфта справді естетично близька основним принципам латини:ясність і чіткість синтаксису, гранична логічна роздробленість думки,рівномірні експресивно-мовні акценти» [91; 2]. Свіфт, як і Дефо, це відзначаютьбагато літературознавців, заклав мовні основи просвітницького стилю. ВодночасСвіфт виступав за те, щоб ґрунтом літературної мови була жива розмовна – як уписьменників Єлизаветинської доби. Мова ж світських салонів, на його думку, вжене може бути зразком мовної чистоти, оскільки засмічена жаргоном. У цьому вінсолідарний з Мольєром. З іншого боку, неприйнятна для нього позиція пуристів,які виступали взагалі проти будь-яких нововведень.
У своїх памфлетах Свіфт,зазвичай, іронічно зображує яке-небудь абсурдне положення. Памфлет» Скромнапропозиція» висміює філантропа та його пропозицію відгодувати дітей бідняків.Відгодованих дітей можна продавати як їжу до столу англійських лордів і, такимчином, бідняк отримає багатство. Сатира письменника зла і їдка. Контраст міжзлодіяннями і благородними намірами вражає читача. Засоби сатири, відточені ідоведені до вершин майстерності у памфлетах та виступах, знайдуть своєзастосування у «Мандрах Гул лівера».
Дискусії навколо Свіфтавиявляють зовсім несподівані проблеми. Якому століттю належить думка Свіфта? Звичайнож, Просвітницькому, хіба це не доведено давно? Але як можна відірвати великогосатирика від століття Мільтона Драй дена, Гоббса і Темпля – століття, колиформувався світогляд Світа і була вже написана «Казка про бочку»? Деякідослідники вважають, що ні «Казка про бочку», ні навіть «Мандри Гуллівера» немають нічого спільного з художньою літературою, це тільки публіцистика. Необійшлося навіть без курйозів: якийсь Феррарі надрукував у женевському журналі «Міжпланетнийкур’єр» статтю, де висловив гіпотезу, був не більш і не менш, як марсіанином,саме цим пояснюючи його «людиноненависництво» [36; 64].
А. Ромм наводитьвисловлювання дослідників, які вважали творчість Свіфта плодом хвороби душі ікомплексів. Одним із них був Оруел, оголосивши твори Свіфта «картиною людськогожиття, в якому письменник нічого не знаходить, крім майбутнього божевілля ігріху» [72; 149]. 1923 р. Олдос Гакслі виявив у Свіфта особливий комплекс– відраза до всіх фізичних та фізіологічних функцій живого організму, вважаючи,що «йєху були ворогами тільки тому, що випаровували запах поту та екскрементів»,а «їх моральні дефекти були на другому плані» [72; 150]. Патологічну ненавистьдо життєдіяльності людського організму Гаслі вважає джерелом мізантропічнихнастроїв письменника. Справді, Свіфт настільки вирізняється серед літераторівкінця ХУІІ – поч. ХУІІІ ст., що деякі критики не можуть утриматися від спокусиоголосити оригінальність сатирика абсолютною і поставити його поза всіматрадиціями. Семюель Джонсон, досить упереджений щодо Свіфта, писав: «…Упередмові до одного з ірландських видань говориться, що Свіфт ніколи не бравжодної думки у жодного письменника, давнього чи сучасного. Це не зовсім так,але, мабуть, важко відшукати якогось іншого письменника, який так малозапозичив у інших…» [77; 65].
У Свіфта, звичайно, булипопередники, що визнає більшість дослідників. Деякі з них, наприклад, звертаютьувагу на генезис теми подорожі до інших світів у літературі до англійськогосатирика. Першими у цьому ряду стоять «Правдиві оповідання» Лукіана, «Утопія»Томаса Мора, «Нова Атлантида» Френсіса Бекона, «Інший світ» Сірано деБержерака, знайомство з якими відчувається у «Мандрах Гул лівера». Л. Стівендодає сюди і «Шлях пілігрима» Беньяна. Як би ізольовано від літературного середовищане виглядав Свіфт, але й в листах, і в творах відчутне його уважне ставлення допопередників-літераторів і філософів [77; 65].
1.3 Історія створення книги«Мандри у різні віддалені країни Лемюеля Гуллівера, спочатку хірурга, а потімкапітана кількох кораблів». Жанрова природа твору
Задум твору Свіфтанародився у Гурку лондонських дотепників, які придумували гумористичні історіївід імені обмеженого вченого-педанта Мартіна Скріблеруса (тобто «писаки»). Догуртка входили Джон Арбетнот, Олександр Поуп, Джон Гей і Свіфт. Виразнопобутові оповідки мали приховану політичну спрямованість, яку чудоворозпізнавали співвітчизники. Часто пародіювали офіційні документи чиіндивідуальну мову політиків. «Скріблеруси» користувалися промовистими іменами.Так, Англія фігурувала під іменем Джона Булля («бик», друге значення жаргонне: «абсурд»,«нісенітниця»), а Франція – Луї Бабуна (від «Бурбон») тощо. Свіфт придумав описмандрів цього персонажа до далеких країн. Саме вони стали імпульсом длястворення головного сатиричного шедевра письменника. І хоч Свіфт видав свійтвір анонімно, стиль Скріблеруса чітко вказував на автора.
Сучасні дослідникивисловлюють різні міркування з приводу діяльності гуртка. Дехто з них твердить,ніби Свіфт «заледве не самочинно визначав політику уряду, був принаймні, як вжезазначалося, «міністром портфеля», С. Гречанюк висловив таку думку: «Що ж,він і справді помітно впливав на урядову політику в деяких питаннях, єпереконливі свічення того, що завдяки і його зусиллям Англія нарешті припинилавійну за іспанську спадщину, але перебільшувати його роль у європейськоїісторії таки не варто – вплив цей був тривалим і до того ж ґрунтувався нестільки особистих зв’язках, скільки на колективній позиції усіх членів гуртка»[24; 196]. В. Муравйов у книзі «Подорож з Гуллівером» зазначав, що Свіфтхотів перетворити літературний гурток у «керівний ідейний центр Англії», в «своєріднуустанову для контролю над усією друкованою продукцією» країни, що основнимипроголошувався «принципи руйнування ідейних структур зсередини за допомогоюпародії» [60; 32].
У «Подорожах Гуллівера»Свіфт, на думку багатьох дослідників, синтезує все, що написав раніше впамфлетах, сатиричних книгах, статтях, віршах. Впродовж одинадцяти років дужепопулярний сатиричний твір, який обговорювався в усіх колах суспільності,друкувався без імені автора.
О. Дейч розповідаєісторію однієї містифікації. Коли лондонський книготорговець Б. Моттодержав листа і рукопис від невідомої особи на ім’я Ричард Сімпсон, проглянувшиїх, залишився здивованим. На першому аркуші зазначалося: «Мандри у різнівіддалені країни світу Лемюеля Гуллівера, спочатку хірурга, а потім капітанакількох кораблів». У листі видавець прочитав: «Шановний містере Мотт! Авторцього рукопису містер Лемюель Гуллівер – мій стародавній і близький друг, вінтакож – рідня мені по материнській лінії. Десь так років зо три тому містер Гуллівер, якому набридло бути об’єктом зацікавленості багатьох людей у себе вРедрифі., купив невеличку ділянку землі зі зручним будиночком поблизу Ньюарка уНоттінгемширі, на своїй батьківщині, де і зараз живе у самотності, але й повазісусідів. Виїжджаючи з Редріфу, містер Гуллівер віддав мені на збереженнярукопис і дозволив використати його, як я вважатиму за потрібне. Я тричі уважнопрочитав його. Мова досить зрозуміла й проста. Весь твір, безперечно, дихаєправдою, та й чи могло бути інакше, коли сам автор відомий такою правдивістю,що серед його сусідів у Редрифі навіть склалася приказка: така ж правда, нібице сказав сам містер Гуллівер.
За порадою кількох поважнихосіб, котрим я, зі згоди автора, давав цей рукопис почитати, я вирішивнадрукувати його у надії, що якийсь час він розважатиме нашу молодь краще, ніжякісь там опуси політиків та партійних писак. Подальші подробиці щодо автора,читач знайде на перших сторінках цієї книги. З повагою Річард Стімпсон» [28; 31].
Мотт надрукував рукописневеликим тиражем. Чи міг він сподіватися, що вже через тиждень книгурозкуплять і знадобиться ще один тираж? А потім ще і ще. «Мандри Гуллівера»читали й обговорювали у країні всі: від куховарок до міністрів. Такоїпопулярності немала у ті роки жодна книга. Та єдине залишалося для Моттазагадкою. Адже ні!?»: р., коли книгу було видано, ні згодом він так і не змігпознайомитися ні з автором Лемюелем Гуллівером, ні з його родичем РичардомСімпсоном. Чому? Відповідь на це питання проста: ні того, ні іншого взагалі неіснувало в природі. Лише через 11 років, 1737 р., авторство книги визнавСвіфт, коли почав друкувати зібрання своїх творів.
Отже, розповідь ведетьсявід імені людини, яка була «спочатку хірургом, а потім капітаном кількохкораблів». Автори підручника «Істрія всесвітньої літератури» вказують на невипадковість роду занять героя, відзначаючи умовність образу: «гул лівер – це,при всій конкретності про небагатьох повідомлених нам деталей його біографії,умовна «середня» людина, не зла і не глупа, не багата і не бідна. АнглієцьХУІІІ ст. Звання хірурга, а відповідно природничо-наукові знання, отримані Гуллівером, важливі для Свіфта, оскільки дозволяють надати вигляду точності йдостовірності його дивовижним спостереженням в далеких країнах» [38; 43]. Самаця метафора заголовку твору вміщує ту думку, той намір, з яким митець брався досвоєї соціально-філософської «хірургії». Соціальні мотиви читач схоплювавмиттєво, а більш широкий другий план – образне трактування форм і сенсулюдського буття – було прихованим за зовні розважальними перипетіями,притчовими колізіями сюжету, вигаданого фантазією великого художника і великогомислителя. Далеко не кожному читачеві твір Свіфта, як колись «Дон Кіхот»геніального Сервантеса чи «Гаргантюа і Пантагрюель» Рабле, був доступним усвоїй справжній глибині і невичерпності.

2. Особливості сатири Джонатана Свіфта
 
2.1 «Гумор відносності» абоГуллівер в країнах ліліпутів та велетнів
Епоха Просвітництва,хронологічні раки якої умовно співпадають з ХУІІІ ст., є одним з ключовихперіодів розвитку світової цивілізації. Як загальнокультурний ідеологічний рухПросвітництво відзначається відносною цілісністю та одностайністю:спрямованістю проти монархічних режимів, феодальної ідеології і культури,церковних догм; захистом інтересів третього класу. Так, І. Девдюк відзначає: «бажанняпросвітителів здійснити масовий переворот у свідомості великої кількостічитачів і глядачів, переважно представників непривілейованих прошарків ікласів, зумовило демократичне забарвлення літератури. Її ідейний пафос маєяскраво виражене антифеодальне й антирелігійне спрямування» [27; 2].
Ідейність Просвітництва,пріоритет думки над словом сприяли інтелектуалізації творів, входженню влітератур таких, як філософія, психологія, етика, естетика, географія та ін.Таке єднання відбувалося в різних формах: через авторські відступи, вставнірозділи, посвяти, листи (романи Г.Філдінга, Дж. Свіфта, Вольтера, Д. Дідро таін.). Література набула публіцистичного та аналітичного характеру, що неприменшувало її художньої вартості та своєрідності.
Ю. Віппер відзначаєособливий розвиток сатири у ХУІІІ ст., появу таких визначних майстрів гостроговисміювання як Свіфт, Гей, Вольтер, Бомарше, Філдінг, Шерідан [16; 56].У своємудослідженні Ю. Борєв вказує на ті якісні зміни, що відбулися в сатиричнійлітературі цього періоду: «Сатира стала одним із засобів типізації життя.Сатира пронизує все мистецтво й стає особливим сатиричним родом літератури»[11; 384]. На широких масштабах сатири в ХУІІІ ст. наголошує також С. Тураєв: «Окремі,розрізнені атаки замінюються фронтальними наступами. Це критика – універсальна,вона розповсюджується на всі сфери: літературу, мораль, політику, філософію, вонастає душею цього повсталого світу «[85; 19]. Науковець визначає норму людськоїповедінки як головну суть речей, поставлену в центр уваги літератури. Саме «утвердженняцієї норми або її заперечення всіх форм життя, ідей і людської поведінки, що невідповідають цій нормі, й складає ту єдність, яка визначає найважливіші рисиестетики методу Просвітництва. У всякому випадку, для західноєвропейськоїлітератури порушення цієї єдності означає послаблення зв’язків з Просвітництвомабо навіть вихід за його межі (з цим пов’язані спори про те, якою мірою можнавважати просвітницьким «Мандри Гуллівера» або «Манон Леско» [85; 20].
У романі Свіфта чотиричастини, що зображують подорож героя в Ліліпутію (І), країну Бробдінгнег (ІІ),державу з летючим островом Лапуту (ІІІ) і в країну розумних коней – гуїнгмів)ІУ),І. Дубашинський вказує на ряд особливостей твору, які дозволяють деякимлітературознавцям заперечувати, що «Мандри Гуллівера» – роман: «» В «МандрахГул лівера» немає системи характерів, що само розвиваються; кожна частина «МандрівГуллівера» фабульно не пов’язана з іншими частинами розповіді, якарозгортається незалежно, самостійно. Деякі діалоги й описи, що ведуться відособи Гуллівера, являють собою характеристики суспільства, настільки позбавленііндивідуальності, що їх словесна тканина нічим не відрізняється від політичногоі соціологічного памфлету, що ж стосується самого Гуллівера, мандрівника пофантастичних країнах, головне, оповідача, то подібні йому оповідникинеодноразово вже зустрічалися у памфлетах (у «Казці про бочку», у «Листахсуконщика») [31; 46]. Однак автор статті стверджує, що такі докази не мають підсобою основи, спираючись на систему характерів, що розвиваються, як одну зосновних рис романного жанру, І. Дубашинський доводить належність до ньоготвору Свіфта: «У «Мандрах Гуллівера» цю «систему» ефективно втілює одна особа –Гуллівер. На його долю випало зіштовхнутися з такою кількістю соціальних,філософських, моральних та естетичних проблем, яких в іншому романі вистачило бдля багатьох персонажів. Напруженість розумової діяльності не зменшує живихлюдських якостей героя: співчуття до безправних, ненависті до деспотів,готовності долати труднощі, на шляху до поставленої мети. Одним словом, цехудожній характер, розкритий через складну систему зв’язків з дійсністю, і вінповноправно «входить» у роман. Він відрізняється від інших оповідачів,використаних Свіфтом від інших оповідачів, використаних Свіфтом у памфлетах длядраматизації і подвоєння сатиричної образності. Гуллівер, на відміну від Бікерстаффа,виступає не тільки як оповідач, але й людиною, яка має свою долю, своюіндивідуальність, що змінюється» [31; 46]. Справді, ми бачимо в усіх чотирьохчастинах різного Гуллівера: від байдужого і спокійного спостерігача дотрагічного, самотнього героя, що прокляв свій рід, огидного самому собі такоюмірою, що боїться поглянути на своє відображення у струмку, щоб не побачити тамненависного йому єгу.
Хоч жанрова природа «МандрівГуллівера» залишається дискусійною й досі, слід відзначити, що політичнапристрасть і філософська глибокодумність у поєднанні з широкою ерудицією істилістичною майстерністю призвели до блискучого художнього синтезу. «Свіфтшироко застосовував уже готові поетичні засоби, сюжетні мотив і цілі ситуації зарсеналу всієї світової літератури. Свіфт запозичив сюжетно-жанрову основуавантюрно-морського роману. До мови географічних звітів публіка звикла завдякижурналам Аддісона і Стіла. Світ фантастичних образів також не здавався особливонезвичним завдяки романам Сірано де Бержерака, дуже популярним – «Інший світ,або держави й імперії Місяця» та «Комічна історія держав і імперії Сонця».Популярною була «Правдива історія» античного автора Лукіана. Нарешті важливимлітературним першоджерелом була книга Ф. Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель»[91; 2]. Зіставленню творів Рабле і Свіфта присвячено ряд досліджень О. Дейчата Ю. Кагарлицького, які вказують на один метод, притаманний обомписьменникам – реалістичний гротеск: «Пародійно-математизованим гротескомСвіфта «[44; 69]. Для розуміння твору важлива сама постать оповідача –Гуллівера. «Він – втілення просвітницького, ніби індикатор відхилення відуніверсальної розумової норми» [91; 2]. Cвіфт прагнепробудити в читачеві почуття внутрішнього опору тим обставинам, які існують якзвичайні й узаконені громадською думкою, але насправді не повинні бути такими. В. Шкловськийназвав терміном «очуднення» прийом, коли щось поширене, звичне для всіхвиступає у творі як дивовижне. Цей прийом і образ персонажа, наділеного «наївним».Але безпомилковим здоровим глуздом, трапляється у Монтеск’є («Перські листи»),Вольтера (філософські повісті) та ін. Завдання такого персонажу, нехай іпозбавленого психологічної самодостатності, – створювати наочний контраст зтими обставинами, в яких він опинився, і тим самим виявляти невідповідність,яка (за Аристотелем і Гегелем) є основою комічного. Це у Свіфта є: фізичнаневідповідність (у країні ліліпутів герой надто великий, у країні велетнів –надто малий), розумова (він виявляється єдиним розумним єгу, чим дуже дивує коней),морально-етична (його миролюбність, толерантність і гуманні наміри контрастуютьз атмосферою підозр і честолюбної метушні в країні ліліпутів), психологічнаневідповідність (при зовнішній подібності з потворними єгу) тощо.
Прийом контрасту використаноавтором у першій і другій частинах. У його основі – фізична невідповідністьгероя і оточуючого світу. Це явище А. Штейн називає «гумором відносності інаголошує на тому, що Свіфт втілив у них (перших двох частинах книги) уявленнялюдей про велетнів та ліліпутів. Втілив в особливо яскравій і ясній формі [96;187]. Зіставлення і обігравання істот різних розмірів дає можливість авторупоказати людину з незвичайної точки зору та розкрити нові сторони її природи.Якщо дивитися на людину очима ліліпутів, вона видаватиметься велетнем, якщоочима велетня – маленькою. Все залежить від точки зору.
У контексті з’ясуваннясвоєрідності свіфтіської сатири доцільно конкретизувати літературознавчепоняття цієї художньої категорії. Сатира – вид комічного, специфічна форма художньоговідображення дійсності, в якій викриваються і висміюються негативні сторонижиття, нищівна критика зображуваного, розкриває його нікчемність, недолугість,недостатність, неадекватність своїй природі або внутрішньому законові. Основнимформотворчим принципом сатири, поряд з викриттям і засудженням історичноприреченого, морально недосконалого, естетично недолугого, є сміх – іронічне,гротескне або саркастичне глумління над яким-небудь об’єктом, явищем чи особою,котрим притаманне порушення органічності зовнішньої або внутрішньої гармонії,розлад між явним і сутнім, формою і змістом, дійсністю та ідеалом» [51; 509].
Сатиричне зображеннядійсності, як правило, суб’єктивне й тенденційне, воно залежить передусім відсвітоглядної позиції, політичної орієнтації, моральних засад автора,психологічного складу його характеру, темпераменту, ерудиції. Засуджуючи те чиінше негативне явище суспільного життя (а сатира найчастіше спрямована протисуспільних пороків) письменник різко відділяє його від себе, розглядає якантипод свого суспільного чи людського ідеалу. Якщо гумор пробуджує сміх наоснові симпатії, то в сатирі навпаки – всяке співчуття, терпимість,поблажливість відсутні. «Гумор релятивний, сатира ж, навпаки, абсолютна, вонавиносить остаточний вирок, не беручи до уваги ніяких пом’якшувальних обставин»,– вважає голландський науковець В. Паннеборґ [51; 509].
Сатира має свої специфічніпринципи типізації, основою яких певне «спотворення», викривлення дійсності.Сатиричний ефект виникає лише тоді, коли той чи інший життєвий об’єкт «пародіюється»,коли гіпертрофовано або деформовано його реальні співвідношення. У Дж. Свіфтатакий ефект досягається різними шляхами – гротескним осмисленням, алегоричнимтрактуванням, прийомами фантастики, гіперболічними загостренням, дошкульноюіронією, саркастичним зображенням. Розглянемо детальніше особливості побудовисатиричного ефекту у творі письменника.
О. Дейч вказує назав’язку «Мандрів Гуллівера» як традиційну для авантюрного роману ХУІІІ ст. Гуллівернаймається корабельним хірургом. Його професія частково має алегоричнийхарактер: читач повинен впевнитися, що він добре володіє скальпелем і вмієвідкривати нарости, пухлини та виразки суспільства» [28; 51] З професією ібіографією героя пов’язано ряд важливих для розуміння концепцій романумоментів.
Перший розділ починається зпозначення точного місця народження («мій батько мав маленький маєток уНотінгемшірі»), у якій сім’ї виховувався («я був третій з п’ятьох його синів»),де навчався («чотирнадцятилітнім хлопчиком мене відали до коледжу Емануеля вКембриджі, де я жив три роки і наполегливо вчився»). З перших рядків читачдізнається, що родина, в якій народився і виховувався Лемюель, бідна: «Та хочяк мало допомагав мені батько, але й те було великим тягарем для його маленькихстатків, і через три роки я мусив піти в науку до видатного лондонськогохірурга – містера Джеймса Гейтса, в якого вчився чотири роки» [75; 12]. Крімтого, герой вивчав навігацію, читав багато книжок, приглядався до побуту тазвичаїв людей і разом з ти успішно вивчав чужі мови завдяки добрій пам’яті.
Медичну практику Лемюелькинув, бо «сумління не дозволяло йому «наслідувати нечесні вчинки» багатьохколег по професії. Герой не належить до привілейованих кіл суспільства: він освічена,начитана й розумна людина, яка має аналітичний розум, талант до мов таспостережень. Як хірург (в алегоричному значенні) Лемюель професіонал, оскількивчився у відомого вчителя (отже, читач не має сумніватися у його майстерності),і нарешті, він – чесна, непідкупна людина (йому можна вірити). Як зауважує В. Муравйов,«Свіфт нападає, маскуючись під друга та союзника (як це було, до речі, і в «Казціпро бочку», і в багатьох інших памфлетах); Гуллівер на початку – звичайнийсучасний мандрівник, з усіма поняттями та забобонами і, довіряючись Гул ліверу,радіючи його протокольній точності, вживаючись у відкритий ним неймовірнийсвіт, читач йде слідом за Світом і в кінці книги разом з Гуллівером впізнаєсебе у самій гидкій з відкритих ним істот» [59; 211].
На лаконічність,розсудливість оповіді, сухість тону, протокольний виклад і разомз тим – підкреслену відмову від емоційності та психологічногопроникнення у вчинки героя як основні риси стилістики роману вказує О. Дейч:«Все викладене претендує на математичну визначеність та точність. Такий спосібоповіді спрямовано на те, щоб навіяти читачеві віру в правдивість усьогобаченого, почутого й пережитого Гул лівером» [28; 51]. З цією метою оповідьнасичена точними географічним даними, датами, вимірами. В. Муравйовслушно зауважує, що «в цьому сенсі не існує нічого подібного у белетристицівсіх часів та народів» [60; 50].
Так читач разом з героємтвору потрапляє в географічні точки, які можна відшукати на карті:» Три роки ячекав, що справи підуть на краще, і нарешті прийняв вигідну пропозицію капітанаВільяма Прічарда, господаря «Антилопи», вирушити з ним до південних морів. Мивиплили з Брістоля 4 травня 1699 року, і спочатку наша подорож відбувалися всприятливих умовах», а потім корабель розбився об скелю. Лемюель доплив домілини, пройшов «щось із милю» і, досягнувши берега, ліг на низькорослу м’якутраву «й заснув таким міцним сном, яким не спав ніколи в житті». Такпочинається казка, і її початок, як зауважує В. Муравйов, є «строговмотивованим» [60; 51].
Наступний епізод, як помітивще Вальтер Скотт, Свіфт запозичив у давньогрецького автора Філострата, зміфологічного життєпису Геркулеса. Геркулес міцно заснув, його знайшли пігмеї,зібрали проти нього всі свої сили. Одна фаланга напала на ліву руку, протиправої, більш сильної, спрямовано дві фаланги. Лучник й пращники, враженівелетенськими розмірами його бедер, осадили ноги Геркулеса. Вони підпалили йоговолосся, стали кидати серпи в його очі, а щоб він не міг дихати, затнули йомуніс та ніздрі. Проте пігмеї лише розбудили велетня. Коли він проснувся,сміючись згріб їх у лев’ячу шкіру й поніс до Еврисфея [60; 51]. Подібно до тогояк Геркулес потрапив до пігмеїв, гул лівер потрапляє до ліліпутів, які зв’язалийого тонкими шворками. Гуллівер на відміну від Геркулеса, не згрібає ліліпутіві не звільняється. Він абсолютно даремно думає, що може справитися з маленькимичоловічками – «шести дюймів на зріст». Кілька сотень ліліпутів трьома залпами згармат дали зрозуміти велетню, хто є господарем становища.
Слово «ліліпут» штучностворене Свіфтом. Воно складається з англійського маленький та латинського зіпсований.Отже, ліліпут – маленька людина з вадами великої. Гуллівер – велика, нормальна,розумна людина контрастує з маленькими чоловічками. Проте, гіпербола у Свіфтапозбавлена примхливої грайливості Рабле і підкоряється законам арифметики. У «МандрахГуллівера» все точно розраховано: Гуллівер у 12 раз більший за ліліпутів івідповідно у 12 раз менший за велетнів [63; 26].
Таку пропорційність Ю. Кагарлицькийвважає не випадковою: «Співвідношення один до дванадцяти робить можливим тойтип спілкування між Гуллівером та ліліпутами, Гуллівером та велетнями, котрийпотрібний автору, воно, так би мовити, слугує для реалістичної переконаності.Гуллівер, який в дванадцять раз більший за ліліпутів, набагато сильніший заних, але при цьому він здатен ще їх розуміти. Та водночас дванадцять це непросто число на одиницю більше, ніж одинадцять. Дванадцять більше одинадцяти нена одиницю, а на «прядок», висловлюючись мовою математиків: дюжина – числоіншого порядку. Гаргантюа та Пантагрюель міняються в розмірах, підкоряючисьлогіці особистих ситуацій. Вони збільшуються або зменшуються залежно від того,потрібно їм проїхатися на кобилі величиною з десять слонів чи сісти за стіл зприятелями – людьми звичайного зросту. Гуллівер міняється, підкоряючисьаналітичній думці автора. Він у дванадцять разів більший за ліліпутів, тому щов моральному відношенні вищий за них і у стільки ж разів з тої ж причинименший за велетнів [44; 68–69]. У Рабле і Свіфта один метод, хоч у різнихмодифікаціях, – реалістичний гротеск.
Гротеск у ХУІІІ ст. закріплюєтьсяяк основний метод фантастики. Гротеск – тип художньої образності, видхудожнього типізації, тип художньої умовності), заснований на парадоксі.,шаржуванні, карикатурному перебільшенні., при якому надмірно деформуютьсяреальні співвідношення предметів і явищ об’єктивного світу і химернопоєднуються контрастні елементи – прекрасне і потворне, трагічне і комічне,реальне і ірреальне. Зіставляючи стилі творчості Рабле, з однієї сторони, іВольтера, Дідро, Свіфта – з іншої, М. Бахтін, пояснює риси їх схожості спільнимзавданням, яку виконує у них гротеск: «У всіх явищах – при всіх відмінностях вїх характері та напрямках – карнавально-гротескна форма має спільні функції: освячуєвільність вимислу, дозволяє поєднувати різнорідне та зближувати далеке,допомагає визволенню від пануючої точки зору на світ, від усякої умовності, відходячих істин, від усього звичайного, звиклого, загальноприйнятого, дозволяєподивитися на світ по-новому, відчути відносність всього існуючого таможливість зовсім відмінного світопорядку» [7; 42].
При всій незвичайності тафантастичності зображуваного, розповідь про пригоди Гуллівера в Ліліпутіїнагадує «мемуари про придворну службу в більшій мірі, ніж «авантюрно-гротескнунебилицю» [60; 55]. Опис ліліпутського двору і політичних подій, щовідбуваються в цій фантастичній країні, нагадує англійську історію останніх 50–60років, являючи собою зовсім не сатиричну алегорію, а сатиричну паралель.
Гулліверівський описказкової країни ліліпутів складається з самих звичайних для читача дрібниць.Ліліпути живуть як звичайні люди, тобто як європейці. Ліліпутія виглядаєсвоєрідним ляльковим відбитком Англії. Тут певна літературна традиція. М. Нерсесовазауважує: «Театральні підмостки – постійний образ в сатирі Свіфта (як й у іншихпросвітників). Зіставлення життя і театру було ще з часів Шекспіра загальноютенденцією англійської літератури. Про життя, як виставу маріонеток, Свіфтговорить у віршах «Лялькова вистава» та «Стрефон і Хлоя». В останньому з нихСвіфт розвиває улюблену думку, що лиш одяг складає відмінності між людьми» [63;28].
Імператор Ліліпутіївідрізняється від інших маленькою деталлю – ростом: «Він майже на ширину могонігтя вищий за першого-ліпшого зі своїх підданців, і саме це повинно викликатив глядача особливу пошану до нього», – з іронією зауважує Гуллівер. У цьомуреченні словоглядач створює ілюзію театрального лялькового видовища, адеякі риси характеру правителя нагадують короля Георга І. Лише з обережностіСвіфт не наважився надати ліліпутському монархові портретної схожості знизькорослим Георгом І. Водночас тут переважає художнє узагальнення. Упортретному зображенні імператора впадають у вічі деякі риси: верескливий, але «яснийі виразний» голос, скупість, підступність. Імператор потрапляє в смішніситуації, намагаючись оточити себе підлабузниками. «Велич» помазаника божогопідтримується чиновниками, придворною челяддю. Ось як називає себе імператор: «Красаі жах всесвіту… володар над усіма володарями; найвищий із усіх синів людських,який ногами центру землі сягає, а головою сягає до сонця». Комічний ефектдосягнуто за допомогою іронії та сарказму, які є перехідним формами міжгумором та сатирою.
Ю. Борєв поєднує сатируСвіфта, його іронію та сарказм з концепцією, висунутою Просвітництвом –здорового глузду: «Здоровий глузд, розумна досконалість стає нормоюсвіфтівської сатири, її ідеалом… Носієм здорового глузду є позитивний геройсвіфтівської сатири – Гуллівер… Природна різниця між людьми для Свіфта з ніготьзавбільшки, не мудрість, нерозумність суспільного життя така, що приводить допанування одних людей над іншими, до страху нижчих перед вищими (вищиминасправді лише на ніготь!). Свіфт жорстоко сміється над культом обожнюваноїособистості. Безжалісним розкриттям звучать веселі, але саркастичні формули,які прославляють монарха ліліпутів, коронованого хлопчика-мізинчика…» [11; 381–382].
Однак розповідь у першійчастині не просто смішна – вона ще й трагічна. Ось імператор та його радник оголошуютьчерговий пишний маніфест про «гуманність» і «доброту» монарха. І нещасніліліпути тремтять від страху, вони чекають нових жорстоких репресій, публічнихстрат, бо навчені гірким досвідом: «У ліліпутів є звичай, запроваджений циммонархом та його міністрами, дуже відмінний, як запевняли мене, від практикиколишніх часів. Якщо, задовольняючи мстивість монарха або злість якогось йогофаворита, суд ухвалює особливо суворий вирок, то імператор на зборах державноїради завжди виголошує промову, виявляючи в ній велику лагідність і доброту, якприкласти його вдачі, відомі та визнані всіма. Промову зараз же розголошують повсій державі, і ніщо не жахає так народ, як це вихваляння милосердя йоговеличності, бо чим довша та переконливіша промова, тим, як спостережено, більшне людська буде кара і тим невиніша жертва» [75; 67].
Одним з ефектних засобівгротескного зображення у творі Свіфта є прийом матеріалізації метафори,найулюбленіший прийом письменника. Саме матеріалізація метафори створюєсатиричний ефект у епізоді, де розповідається про танець на натяжному канаті,своєрідну гру, переможець якої здобуває ласку при дворі. В Ліліпутіїп’ятеро-шестеро претендентів на високу посаду виступають з танцями на канаті, іхто стрибне вище всіх, не зірвавшись, отримує посаду. Навіть перші міністриповинні показати свою спритність, щоб зберегти свої посади. ІронієюЧоловік-Гора розповідає, що мистецтвом «здобувати» ласку і посаду ліліпутівціоволодівають ще змалку, причому вони «не завжди бувають хорошого роду або добревиховані». Найкраще вправляється в цьому «мистецтві» Флімнеп, під іменем якого,на думку свіфтознавців, показано ненависного Світу премо-міністра Роберта Волполя, поміщика і фінансового ділка, безпринципного користолюбця. За час йогороботи кабінет міністрів і парламент отримали величезну політичну владу.Відтоді стало конституційним звичаєм, що король не бере участі у засіданняхкабінету міністрів.
Придворні такождемонструють свої таланти ще в одному виді змагань: «Імператор кладе на стілтонкі шовкові нитки по шість дюймів завдовжки і одну – синю, другу – червону ітретю – зелену, що стають за нагороду тим, кого імператор захоче відзначитисвоєю царською ласкою. Церемонія відбувається у великій тронній залі, декандидати складають іспит зі спритності, дуже відмінний від іспитів у будь-якійіншій країні Старого чи Нового світу. Імператор тримає горизонтально в рукахціпок, а кандидати один за одним стрибають через нього, то підлазять попід ним,залежно від того, підносить він чи опускає імператор ціпок…» [75; 33].Нагороди: синя, зелена, червона нитки – це англійські ордени Підв’язки, Бані,Святого Андрія, якими дуже часто нагороджували не за подвиги в ім’я народу, аза подарунки, шахрайство, наклепи. Часто формули придворного етикету виростаютьу Свіфта в гротескну пантоніму, створену на основі якого-небудь ходовогоідіоматичного виразу англійської мови. Прийом матеріалізації метафори створюєсатиричний ефект в епізоді, що розповідає про приїзд Чоловіка-Гори в столицюкоролівства Лаггнегг. Тут він на досвіді переконується, що означає «лизатипилюку у підніжжя трону монарха». Гуллівер насправді повинен «повзти на животіта лизати пилюку по дорозі до трону».
Свіфт показує, як задопомогою юридичних приманок благодіяння перетворюється на злочин, як навітьвірний Гул лівер оголошується державним злочинцем, якого чекає страта. Боячись,що велетенське тіло Чоловіка-Гори, розкладаючись, буде смердіти й отруїть вседовкола, радники вирішують позбавити його зору. Сліпий та безпорадний він станепокірною зброєю, покірною силою в руках монарха та двору. Такий жахливий ідикий вихід із ситуації обставлено в м’якій словесній формі. Контраст міжнаміром і висловом вражає читача: «А брак очей аж ніяк не відіб’ється на вашійфізичній силі, якою ви ще можете бути корисним його величності: сліпота навітьзбільшить вашу відвагу, бо ви не бачитимете небезпеки, бо ж саме побоювання заваші очі найбільше перешкодило вам привести сюди ворожий флот, і для вас доситьбуде дивитись очима міністрів, адже так само роблять і найбільші монархи» [75;64–65].
Так послідовно, епізод заепізодом, маленькі, лялькові чоловічки перетворюються на злобні та підступністворіння, які цілком зробили Гул лівера своїм рабом, не зважаючи на йоговелетенський ріст. Епізод за епізодом перед читачем розкриваються картининасилля, розпусти, підлабузництва, марнославства королівського двору й самогокороля. Сатирик висміює відносність моральних істин та понять, які прийнятовважати вічними й незмінними. Устами Гуллівера Свіфт багато роздумує прозакони, звичаї Ліліпутії, сміється та глузує над глухістю таких урочистихактів, як присяга, оголошення війни. Гул лівер, наприклад, складаючи присягу навірність, має здійснити церемонію, «…взявши в ліву руку свою праву й приклавшисередній палець правої руки до лоба, а великий до правого вуха» [75; 37].
Іронічним є зображеннястатуї правосуддя: «Статуя правосуддя в їхніх судових установах має шестероочей – двоє спереду, двоє ззаду і по одному з боків (що означає пильність), вправй руці в неї – розкритий лантух із золотом, а в лівій – меч у піхвах, і цеозначає, що вона з більшою охотою нагороджує, ніж карає» [12; 33]. Читачмимоволі порівнює ліліпутську статую з давнім символом чесного правосуддя,давньогрецькою богинею Фемідою: зав’язані очі Феміди – надмірна кількість очейу ліліпутського символу; ваги у руці Феміди порожні і повинні схилятися у біксправедливого рішення – лантух із золотом у правій руці, меч у піхвах – у лівійруці символізує, що «нагорода та кара є найголовнішими важелями», причому збільшою охотою правосуддя нагороджує, ніж карає (лантух із золотом – у правійруці).
Описуючи закони та звичаїЛіліпутії, Гуллівер говорить про них зі симпатією, адже вони гуманні тасправедливі (закон про викажчиків, який полягає в покаранні того, хтонесправедливо доносить; «призначаючи кого-небудь на посаду, ліліпути насампередзвертають увагу на його моральні якості, а потім уже на здібності, мотивуючи цетим, що «коли вже влада є чимось необхідним для людства, то кожна звичайналюдина здатна посідати ту чи ту посаду; жорстока покарання тих, «хто відповідаєзлом на добро»; «дітей одягають і годують дуже просто, прищеплюючи їм принципичесті, законності, сміливості, скромності, милосердя, вірив Бога та патріотизмута ін.). Здавалося б, порядки та закони, саме життя ліліпутів повинні викликатив читача симпатію і навіть співчуття, адже дрібному народові на головузвалилася Чоловік-Гора. Гуллівер поступово вживається і втрачає почуття власноївеличності як фізичної, так і моральної. Життя героя підкоряється ліліпутськимправилам, і він почуває себе органічною частиною цієї лялькової держави («Дозволявп’ятьом-шістьом людцям танцювати в себе на долоні», «Хлопчики та дівчатканасмілювалися гратися в схованки» у його волоссі; брав участь у церемоніях;розробляв проект захоплення ворожого флоту, беручи участь у війні; завідданість був нагороджений чином нардека, який в країні вважали найвищоюнагородою тощо).
Проте й крихітний ляльковийсвіт непомітно постає перед читачем крупним планом, замилування проходить йзамінюється презирством. Виявляється, що лялькова держава далека віддемократизму, свободи й справедливості. Вже тридцять шість років дві великіімперії Ліліпутії і Блефуску ведуть безглузду війну. Підкреслюючи безглуздістьзапеклої боротьби, Свіфт вказує на сміхотворність її причини: «Усім відомо, – йдетьсяу романі, – що яйця, пере тим, як їх їсти, розбивають з тупого кінця, і такведеться споконвіку. Але коли дід його величності, уживаючи цього способу, щехлопчиком порізав собі пальця, його батько видав декрет, де під страхомнайсуворішої кари всім пропонувалось розбивати яйця тільки з носика. Закон цейтак обурив населення, що від того часу історики занотували шість повстань,внаслідок яких один імператор позбувся голови, а другий – корони. В історіїборотьби між «тупоконечниками» і «гостроконечниками» в алегоричній формізображено окремі моменти релігійної боротьби в Англії, починаючи з часівРеформації, зокрема роль Франції («Блефуску»), що підтримувала в цій боротьбікатоликів. Згадка двох імператорів, що потерпіли від безглуздої боротьби, маєна увазі короля Якова ІІ. Серйозність тону оповіді про війну, кровопролиття,страти, жертви, сотні томів книжок, виданих з цього питання, поряд з мізерністюпричини таких грандіозних та трагічних подій створюють неймовірно комічнийефект.
Алегорія, що є одним із засобів сатиричного зображення,виступає іманентним прийомом мислення і вираження думок автора. Алегорія якодин з видів інакомовлення, вираження абстрактного об’єкта (поняття) черезконкретний образ. Вона часто зараховується до групи метафоричних тропів,оскільки вона заснована по суті на внутрішньому порівнянні, коли одне явищезображується і характеризується через інше.
У творі Свіфта алегорія непросто «означає» явище, яке мається на увазі, а фактично є ним. Алегоричним єзображення боротьби двох ворожих угрупувань – тремексенів і слемексенів, тобтопартій високих і низьких каблуків, під якою автор викриває боротьбу торі івігі, двох політичних партій. Низькі каблуки імператора – натяк на йогоприналежність до партії вігі; те, що принц носить каблуки з різними закаблуками– знову-таки дотепний натяк на принца Уельського (в майбутньому короля ГеоргаІІ), що нібито вагався у своїх симпатіях між торі і вігі.
Перебування й життя Гуллівера і Ліліпутії дотепно символізовано епізодом, де герой стає на зразокКолоса Родоського, велетня на глиняних ногах. У кінці першої частини, зрештою,читач знову бачить чесного та прямодушного велетня, який відпливає навеличезному кораблі, до себе, в Європу, захопивши при цьому дюжину домашніхтварин. Проте Свіфт приготував іронічний жарт і тут: «капітан Гуллівер бачитьсебе очима ліліпутів, при цьому відчуває ліліпутське самозадоволення…» [60; 63].
У другій частині Гулліверперебуває у велетнів, у державі Бробдінгнег. Сам герой у дванадцять разівменший за жителів цієї держави, отже, Свіфт продовжує обігравати різницюрозмірів, і тепер Гуллівер – ліліпут.
Слово Бробдінгнег створенометодом анаграми, яку так полюбляв Свіфт. У це слово, за припущенням О. Штейна,входять слова grande(великий) іnoble (благородний, алебез останнього складу) [96; 191]. Це квітуча аграрна країна. На відміну відліліпутів, її мешканці миролюбні, великодушні, вони мирно працюють. Між королемі підданими патріархально прості, довірливі стосунки. Король мудрий і справедливий,йому чужі інтриги, методи його гуманні. Король є втіленням здорового глузду,який, як вже зазначалося, є дуже важливим для літератури Просвітництва взагаліі творчості Свіфта зокрема: «На думку його величності, керівникові потрібнілише здоровий розум, почуття справедливості, милосердя та швидкість під часрозгляду справ та ще кілька якостей, таких ясних для кожного, що про них неварто й згадувати. Він також думав, що той, хто зумів би виростити два колосина місці одного, зробив для людства та для своєї країни куди більшу послугу,ніж усі політичні діячі разом» [75; 129]. Багато в чому він нагадує «короля-філософа»Пантагрюеля у Рабле, який передбачив просвітницькі ідеї «освіченого абсолютизму».
У розмові з королемГуллівер розповідає про звичаї і права англійців, про політичні і релігійніпартії і конфесії, про судочинство, грошову і кредитну систему, про азартніігри, війни тощо. Розповідь побудовано у перебільшено хвалебних тонах, – і всезвучить як гірка та нещадна іронія: грунти в Англії надзвичайно родючі і «славетнапалата перів – осіб найблагороднішої крові» становить одну частину парламенту,друга частина – «палата представників – видатних дворян, вільно обраних за своїздібності та патріотизм самим народом репрезентувати мудрість цілої нації»,;судді – «поважні мудреці та тлумачі закону. Керують розв’язанням справ проправа на власність людей, крають порок і захищають невинність»; керуванняфінансами – розсудливе, історичні події в Англії протягом останніх ста років –славетні. Гуллівер прославляє батьківщину настільки пародійно й перебільшено,що ці похвали сприймаються як жорстока сатира, як зневажлива іронія. У спір зним вступає здоровий глузд, логіка, устами короля говорить сам автор. Важкознайти хоч одну сторону суспільного життя, яка не отримала б нищівноїрозвінчувальної оцінки з точки зору здорового глузду. Ряд влучних запитаньставлять все на своє місце: «від чого залежить надання людині звання лорд – відпримхи монарха, від певної суми грошей» тощо; «чи завжди вони такі щедрі,безсторонні і безкорисливі, що їх не можна взяти ні хабарем, ні іншим підлимспособом….»; «чи духовні лорди завжди дістають посади завдяки своїй обізнаностів справах релігії та своєму святому життю, чи, коли вони були звичайнимисвящениками, не було в них ніяких вад»; «Чи не може стороння, нікчемна людина знапханими грошима гаманцем примусити виборців віддати їм перевагу над місцевиммешканцем – видатним щодо своєї діяльності дворянином», «скільки часу требазвичайно, щоб установити, де правда і де неправда, і скільки це коштує грошей»і багато інших питань, відповідь на які читачеві відомі, і тому вони стаютьриторичним.
Йому було «дивно чути проруйнівні і тривалі війни», його дивувала наймана армія, яку утримує держава вмирний час. Історичний нарис здивував короля, і в столітній історії він побачив«тільки купу змов, заколотів, убивств, страт, революцій та заслань – найгіршихнаслідків зажерливості, скнарості, брехливості, зрадництва, заздрощів, розпустичи чванливості». Порівнюючи запитання і відповіді Гуллівера, король зробив щеодин важливий висновок, який не претендує ні на алегоричне висловлювання, ні нанатяк, іронію чи інший прийом сатиричного зображення, а є відкритим,неприхованим звинуваченням:» Ви с особисто, безперестанку мандруючи, униклибагатьох хиб ваших земляків, аж підсумовуючи ваші оповідання та відповіді, якихмені так важко було добитися від вас, я мушу прийти до висновку, що більшістьваших земляків являють з себе кубло дрібних огидних плазунів, найшкідливіших зусіх, які будь-коли плазували на землі».
У розмові Гул лівера ікороля робиться ще один, важливий для розуміння перших двох частин роману,висновок: «Розумові ж бо здібності…. зовсім не пов’язані зі зростом, і в нашійкраїні ми спостерігаємо, що найросліші люди звичайно бувають обдарованінайменшим розумом». Свіфт висловлює в цій частині твору своє скептичнеставлення до людини як такої. На кожному кроці Гул лівер стикається з доказамидобробуту країни. Часом вони представлені бурлескно. Так, ледве потрапивши наострів, герой спотикається об стебла пшениці, ніби об лісовий бурелом. У ньогокидають горіхами, як бомбою, завалюють купою яблук, заштовхують у порожнюкістку, він тоне у горнятку з молоком тощо.
На відміну від думокСпінози, Дж. Локка, філософів-просвітників про досконалість людськоїприроди, він показує відносність, а зрештою і мізерність усіх фізичних ірозумових здібностей людини. З гордістю за себе, здобутки своєї націїдемонструє Гуллівер свої пізнання, здібності, фізичну спритність. Він виконуєвійськові вправи з очеретинкою, керує іграшковим човном у ночвах з водою,перестрибує через коров’ячі кізяки, сміливо кидається у бій з жабами, осами.Мешканець землі великого Генделя, він з допомогою хитромудрого пристроюнамагається продемонструвати перед королем музику своєї цивілізації. Але всійого потуги викликають лише поблажливу посмішку. Велетні сприймають «вінецьтворіння», як «звірка», що спритно «наслідує дії людини». У сім’ї фермеранайосвіченішого представника європейської нації показують за гроші.
Людську сутність, з точкизору автора, сам по собі розмір не міняє. У суспільстві велетнів немає нічогоособливо привабливою. Сатира Свіфта по-справжньому поліфонічна. У нійвідчуваються трагічні ноти, наприклад, при описі жебраків: «Жебраки,скориставшись з нагоди, скупчились з обох боків карети, і я побачивнайжахливіше видовище, яке будь-коли бачили очі європейця. Тут стояла жінка зпістряком на грудях; вони потворно розпухли, на них зяяли такі рани, що в двічи три з них я вільно міг би сховатись цілком. Був там один жебрак з волом нашиї, більшим ніж пак вовни, а другий – з парою дерев’яних ніг на двадцятьфунтів заввишки кожна. Але найогидніше було дивитися на воші, що лазили поїхньому одязі. Голим оком я бачив лани цих паразитів виразніше, ніж ланиєвропейської воші в мікроскоп, та їхні рила, якими вони длубались наче свині.Уперше я бачив таке і, хоч вигляд їх викликав у мене нудоту, з охотою зробив бирозтин їх, коли б мав відповідний інструмент…». Читач може впевнитися, о навітьнайогидніші видовища викликають у героя бажання препарувати й досліджувати ї.Як зауважує Ю. Борєв, «тут Свіфт підносить улюблений інструмент сатири –збільшуване скло – до страждань людини та показує їх уфантастично-гіперболічному і трагічному виді» [11; 383].Розміри велетнівдозволяють бачити недоліки людини ніби крізь лупу. Величина, підкресленотілесна, висвітлює реальні, грубі деталі людської природи, чим знову нагадує раблезіанськийстиль. Наприклад, деталі зовнішності і поведінки фрейлін: «Вони роздягалисяпереді мною голі й міняли сорочки, посадовивши мене туалетний столик, самепроти своїх голих тіл, які не викликали в мене іншого почуття, крім огиди тажаху. Шкіра їхня, коли я дивився на неї зблизька, здавалася мені нерівною,грубою, різнобарвною, осипаною родмками як тарілка завбільшки, а волосинками наній – грубішими за мотузку. Про інші частини тіла я вже й не говоритиму.Анітрохи не соромлячись, вони випорожнялись при мені від того, що випили, івиливали принаймні по два барила в посудину, де містилося понад три тонни.Найкраща з цих фрейлін, мила, жартівлива, шістнадцятирічна дівчина, садовиламене іноді верхи на один зі своїх сосків і виробляла зі мною багато інших штук,про які, хай пробачить мені читач, я подробиць розповідати не буду». Свіфт зособливим почуттям гидливості описує гіперболізовані деталі бробдінгнегськогожиття. Улюбленим прийомом сатиричного зображення є знову ж таки контраст,у другій частині – між ідеалом і життям у королівстві Бробдінгнег. Самамонархія велетнів не гарантує суспільство від беззаконня та гострої внутрішньоїборотьби. Крім того, далеко не всі королі Бробдінгнегу були такі ж мудрі тавеликодушні, як співбесідник Гуллівера, зауважує І. Дубашинський [32; 23–24].Королівство велетнів – особливий фантастичний світ тільки тому, що там незміннідеталі не заважають величним і всі разом визначають реалістичне управліннядержавою під егідою короля-гуманіста. Це нагадує суспільний ідеал Відродження[59; 224].
Таким чином, «гуморвідносності» об’єднує першу і другу частину «Мандрів Гуллівера». Усе всвіті відносне, окрім моральних понять, – немовби хоче сказати Свіфт,відправляючи свого героя в країни ліліпутів й велетнів. Перші дві частинипідготовляють сприйняття другої половини роману. Знаменитий англійський критикСемюель Джонсон писав: «Якщо звикли до велетнів і ліліпутів, сприймуть й решту»[96; 193].
2.2 «Наука і життя».Гуллівер на острові вчених і чарівників
 
У центрі третьої частинироману – опис держави Лапути. Королівський двір якої міститься на летючомуострові. О. Дейч відзначає: «Летючий острів Лапуту, резиденція короля сампо собі є алегорією. Король зі своїм двором, міністрами й вельможамипідноситься у захмарні сфери і не бажає знати про потреби і проблеми простихлюдей. Це вже не пихатий король-ліліпут, не розсудливий володар країни велетнів»[28; 79]. Політичний устрій острова нагадує авторитарну бюрократичну державу зполіцій ними порядками. Сам король спускає на мотузочках накази і розпорядженнязі своїх захмарних сфер.
У третій частині опислітаючого острова, де король може на власний розсуд залишити країну і вождя,які знаходяться внизу, без дощу і сонячного світла, закидати жителів камінням інавіть, у вигляді крайньої міри покарання, роздавити і зрівняти з землеюбудинки, було сприйнято сучасниками як алегоричне зображення відносин між Англієюта Ірландією. На цьому наголошується в «Історії всесвітньої літературі», авториякої саме цими алегоричними паралелями пояснюють виключення даного епізоду здрукованого видання «Мандрів Гуллівера» і відновлення його через багато роківпотому по рукописній вставці в екземплярі, що належав другу письменника Форду.Описуючи картини занепаду країни, Свіфт мав на увазі епізоди економічноїруйнації Ірландії, так пояснено в коментарях до твору письменника [75; 170].Описи вражають песимістичними настроями та драматичним тоном: «Незвичний виглядміста й села не міг не здивувати мене, і я насмілився попросити пояснень усвого супутника. Я не розумів, яким чином при безлічі заклопотаних людей, пристількох головах і руках, що нібито щось робили в місті, і на селі, ніде небачиш добрих наслідків їхньої праці. Навпаки – лани стоять необроблені, будинкизанедбані та зруйновані, а зовнішній вигляд людності та їхній одяг свідчатьтільки про злидні та нестатки».
Сміх сатирика, гірка, їдкаіронія свідчить про повне розчарування в ідеї розумності монархічної влади.Свіфт говорить про лицемірство як короля, так і його міністрів:» Король міг бистати найабсолютнішим монархом у світі, якби йому пощастило переконатиміністрів приєднатись до нього, але в кожного з них є маєток на континенті і,вважаючи за дуже хистке становище придворних фаворитів, вони ніколи непогодилися б на закріпачення своєї батьківщини». Та й використати крайню мірудо неслухняних жителів королі цієї крани не наважуються зовсім не з почуттямилосердя: «Якщо в місті, засудженому на зруйнування, є які-небудь високіскелі, а вони бувають у більшості великих міст, розташованих там, мабуть, самез метою запобігти катастрофі – або в ньому багато високих шпилів чи кам’янихстовпів, то раптове падіння може пошкодити спідню поверхню острова, що, як явже сказав, складається з одного суцільного алмаза в двісті ярдів завгрубшки,який може розколотись від міцного поштовху або лопнути, занадто наблизившись доохоплених вогнем будинків унизу…». Король та його підданці «добре знають, доякої межі можна доводити свою впертість», «обстоюючи свою волю чи власність», –з іронією висловлюється автор, адже сильне гноблення і гніт може викликатисильний спротив і «лопнути». Тому король наказує спускати острів якомогаобережніше, нібито з любові до народу, а насправді, боячись пошкодити алмазнедно острова.
На відміну від «освіченогоабсолютизму» у попередній частині, тут Свіфт розглядає аналогічний варіант зпрямо протилежними висновками: ніщо не може бути згубнішим для народу, ніждержава, на чолі якої стоять учені. Самі вчені – математики – зображені цілкомвідчуженими ввід усього земного. Вся їхня увага зосереджена на спостереженні за кометами, як вони вважають, впливає на острів. Зображення жителів єгротескним, пронизане сарказмом, про що слушно пише Л. Пінський, порівнюючиепізод Квінтессенції і відповідні мотиви у Свіфта: «Але автор Лапути і академіїЛага до, знущаючись над сучасними вченими і винахідниками, займає протилежнуРабле позицію у відношенні до наукового та технічного прогресу. Тон Свіфта томунедвозначно ворожий і насмішливий, тоді як сміх Рабле, «ентузіаста» й «шукаючого»,поєднує глумління з апологію» [69; 195]. Якщо сміх Рабле, на думку Л.Пінського,«комічний», то сміх Свіфта – саркастичний, сповнений гротескним зображенням,іронічним тоном. Особливо дошкульною стає сатира Свіфта, коли він описуєАкадемію прожектерів у Лагодо. Об’єктом сатири, на думку багатьохсвіфтознавців, є Королівське товариство в Англії. Утверджуючи цю думку, історикнауки Джон Берна перекладає вину на самих вчених: «Королівське товариство,писав він, – на ранній стадії свого розвитку обіцяло набагато більше, ніж моглоздійснити, і ця обставина частково виправдувала в той момент глузування. Якевоно викликало з боку інтелігенції, що не мала відношення до науки, інайбільшим відомим прикладом якого є сатира Свіфта» [45; 91].
Вчені Лагодо розробляютьнаукові проекти, які неможливо запровадити в життя, їх нереальність і єоб’єктом глузування сатирика: вони хочуть одержати сонячні промені з огірків,порох з льоду, харчові речовини з людських екскрементів, міцну тканину зпавутиння, лікувати хворого за допомогою ковальського міху. Всі проектифактично суперечать самій природі. «В академіях професори, – іронізує Свіфт, – вишукуютнові методти та правила рільництва та будівництва, і вигадують незнані щеінструменти та прилади для торгівлі й промисловості. Вони кажуть, що внаслідокїхніх досліджень одна людина робитиме за десятьох, протягом тижня можна будеспорудити палац з такого тривкого матеріалу, що він стоятиме вічно, непотребуючи ремонту, земні плоди достигатимуть тоді, коли ми того захочемо, аврожай буде більший за теперішній у сто разів. Та чи можна перелічити всі їхніпроекти? На превеликий жаль, в усьому тому є єдина хиба – жоден з цих проектівще не закінчений; а тимчасом ціла країна зубожіла, будинки поруйнувались, ілюди ходять голодні та роздягнені».
Проте це не зупиняє вчених.І вони вдаються до нових ще фантастичніших та безглуздих проектів, зокрема, «цікаві,лінгвістичні винаходи: вони пропонують у розмові замість звичайних слівкористуватися предметами, які слід виймати з мішка і показувати спів бесіднику.Інший винайшов спосіб написання літературних творів шляхом випадковихкомбінацій слів, для чого використовується спеціальна машина. Третій пропонуєвивчати математику шляхом заковтування облаток з написаними на них теоремами і т.д.Разом з тим опис побудови острова свідчить про неабиякі наукові пізнанняавтора. С. Гречанюк слушно зауважує: «Епоха, в яку жив Свіфт, вважаєтьсяпереломною для європейської науки. Астрономічні, географічні й фізичнівідкриття підривали й заперечували концепцію людини як поставленого богом царяприроди, про землю як центр світобудови й тому подібне. Чи ж не бачив, нерозумів цього Свіфт? Бачив, розумів – і міг у відповідь запитати: «Ну, той що?».Він, очевидно бачив і те, що згодом спостеріг його молодший сучасник Жан-ЖакРуссо: прогрес науки й техніки не супроводжується прогресом моральним» [25; 5].Справді, жителі Лапути – неважливо, що вони є плодом фантазії Свіфта – розвідникимайбутнього, вчені, зайняті високою і благородною працею і, далеко випереджуючисвій час» являють собою приклад морального вдосконалення. Математики, астрономиі музиканти Лапути складають враження слабоумних уродців, котрих ненавидятьжінки, зневажають слуги» [60; 82].
Ось як описує їх мандрівникГуллівер: «Голови в них були нахилені на правий або лівий бік. Одне окодивилося всередину, а друге – просто догори, в зеніт, їхнє верхнє вбрання булоприкрашене фігурами сонця, місяця, зірок, зображеннями скрипок, флейт, арф,сурм, гітар та багатьох інших музичних інструментів, незнаних у нас в Європі».Зі змішаними почуттями Гуллівер розповідає про науковців, які настількизаглиблені в свої думки, що «вони не можуть ні говорити самі, ні слухати інших»,і для того, щоб привернути увагу, необхідно доторкатись до їхніх органів слухута мови лясками. Гуллівер, покидаючи Лапуту з полегшенням, з іронією говорить: «Зсвого боку, і, оглянувши все, варте уваги, дуже хотів покинути острів. Та мешканційого мені вже вкрай набридли. Вони, правда, великі знавці в двох згаданих мноюгалузях науки, які я завжди поважав та дещо й сам тямлю в них, але разом із тимлапутяни такі абстрактні і так заглиблись в розумові спекуляції, що я ніколи незустрічав таких неприємних співбесідників. Під час мого двомісячногоперебування в Лапуті я розмовляв лише з жінками, крамарями, ляскачами тапридворними пажами, і тому мене дуже зневажали, хоч тільки від цих осіб і міг ядіставати розумні відповіді на свої запитання».
Якщо, описуючи безглуздінаукові проекти лагодинців, які стосуються «винаходів» в області промисловості,сільського господарства тощо, автор витримує відносно нейтральний стиль,надаючи йому схожості із науково-популярним оглядом, що само по собі вже створюєкомічний ефект, то епізоди, присвячені політичним прожектерам, пронизанівідкрито глузливим тоном, і Гуллівер стає тінню іронізуючого автора» [60; 87].Гуллівер дізнається, що політичні суперечки вирішуються досить дивним способом:потрібно взяти з кожної сторони по сто лідерів і посадити їх парами один протиодного, добираючи в пари людей по змозі з головами однакового розміру. Далі двахірурги мусять водночас розпиляти їм потилиці так, щоб навпіл поділити їхнімозки, і негайно прикласти потилицю кожного до передньої частини голови йогопартійного супротивника», аргументуючи це таким чином: «дві половини мозку,змушені сперечатися в якому-небудь питанні, незабаром порозуміються в порожниніодного черепа й дадуть помірковане та правильне мислення». Проте найв’їдливішийсарказм звучить у розповіді про розроблену одним із професорів інструкцію щодовикриття змов проти уряду, яка радить видатним державним діячам довідувавшись,яку їжу споживають усі підозрілі особи, коли вони їдять, на який бік лягають,вкладаючись спати, якою рукою підтираються, старанно досліджувати їхніекскременти щодо кольору, запаху, смаку, консистенції, проносу чи закрепу ітаким способом складати собі уявлення про їхні думки та наміри, бо ніколи людине бувають такі серйозні, замислені та зосереджені, як тоді, коли сидять настільчику.» У пропозиції розпізнати намір убити короля за кольором посліду,який «набуває зеленого забарвлення», зовсім іншого… ніж тоді, коли він думавтільки про те, щоб зняти повстання або підпалити столицю, звучить відвертаглузування.
Гул лівер розповідає прометоди придушення та відвернення громадського невдоволення шляхом вивчення талистування та паперів у королівстві Трібнія, «яке тубільці звуть Ленгден. О. Штейнвисловлює думку, під назвою Трібнія сховано назву Британія, а Лангден – цеАнглія. Алегоричне зображення Англії пронизана сарказмом, оскільки країнаскладається з «розвідників, свідків, інформаторів, переслідувачів, позивачів ірізних їхніх помічників та підручних, і всі вони дістають вказівки та платнювід міністрів та депутатів». Перед тим як викрити змову проти держави, місцевіурядовці спочатку «погоджуються між собою і встановлюють, кого з підозрілихосіб обвинуватити в змові», потім перехоплюють та розшифровують їхнє листуваннята папери. Найпоширеніші слова, виявляється мають прихований зміст. Наприклад,стільчик означає таємну нараду, табун гусей – сенат, крива собака – загарбника,моровиця – регулярну армію, подагра – архієпископа і т.д. Читач можевпевнитися, що слова підібрані далеко не довільні. Пари понять побудовано наасоціаціях, які викликають у автора те чи інше явище державного устрою («нічнапосудина» – комітет вельмож). Сама конструкція складається із алегоричнихфігур, які дають «художню різних сторін суспільного життя. І. Дубашинськийвідзначає: «Тут ми зустрічаємося з типовим для художнього методу Свіфта танародного мислення пониженням, яке стосується до всіх офіційних понять, досимволів влади, багатству. Тілесний низ, екскременти, як всюди у Свіфта,виступають у якості загальних матеріалізованих критеріїв і уявлень про духовнуницість» [32; 58]. Свіфт проникливо пояснює, звідки береться така підозра,атмосфера доносів, підступність: змови в тому королівстві бувають, звичайно,наслідком діяльності осіб, які бажають зміцнити свою славу глибоких політиків,надали нової сили нікчемній адміністрації, придушити або відвернути громадськеневдоволення, наповнити свої скрині конфіскованим майном, зміцнити абопідірвати державний кредит, залежно від того, що вигідніше для них самих.
У третій частині такожрозглядається питання розвитку людства, руху історії, її сенсу. Гулліверпотрапляє на острів Глабдобдріб – острів чарівників, які можуть викликатипривиди померлих людей. Ще з часів «Одіссеї» мандрівники потрапляли в «товариствотіней і духів», і Гулліверу пощастило не більше за інших. На чародійномуострові Глабдобдріб він контактує з померлими всіх часів і народів – тільки длятого, щоб споглядати на свої очі, як людською історією від початку керують одній ті саамі пороки та спокуси» [60; 88]. Перед ним проходять Олександр Великий,Ганнібал, Цезар і Помпей. Гомер і Аристотель з’являються в оточенні численнихкоментаторів. Він бачить знаменитих королів наступних епох, які викликали внього несподіване і гірке розчарування, бо замість довгого походу людей вцарських коронах, побачив в родині двох скрипалів, трьох спритних куртизанів іодного італійського прелата, а в другій – цирульника, абата й двох кардиналів.Гуллівер переконується, що всі великі багатства були нагромаджені в результаті грабунківі злочинів (тут прочитується суперечка з Д. Дефо щодо походження приватноївласності).
Найбільшу огиду викликала вГуллівера нова історія, бо виявилося, що особи, які зажили в минулому гучноїслави, насправді були боягузами, ницим людьми. Він зрозумів, як обдурювали світпродажні письменники, приписуючи воєнні подвиги боягузам, мудрі поради –дурням, щирість – нахлібникам, римську доблесть – зрадникам батьківщини,побожність – атеїстам, цнотливість – содомітам, правдивість – наклепникам. Ізсумом Гуллівер висловлює думку автора: «Як я став зневажати людську мудрість тачесність, коли дізнався правду про пружини та мотиви великих світових авантюр іреволюцій і про нікчемні випадки, яким завдячують вони свій успіх!» [75; 196].Ідеалом Свіфта виявилися представники давнього світу, такі як Брут, Юній,Сократ, Епомінонд, Катон-молодший, а також великий англійський утопіст ТомасМор. Найбільше задоволення викликали в нього люди, що знищували тиранів таузурпаторів і відновлювали волю пригнічених та покривджених народів.Зіставлення давньої та нової історії, побудованої автором засобом контрасту,висвітлює концепцію розвитку людства, яку висловлює Свіфт, передбачаючидеградацію і занепад людства.
Отже, здоровий глузд, якийє основою Світової творчості полягає «в усвідомленні невиліковності танезмінності людського безумства; в минулому шукати нема що і нема кого; прогреснауки у відриві від прогресу суспільства веде лише до царства загальногоідіотизму. Такі підсумки мандрів областями реалізованих мріянь та історичнихміфів» [60; 89]. Такою є доля смертних. А якщо людина досягне безсмертя? Гуллівер, довідавшись про існування стрелдбрегів – невмирущих людей, якінароджуються з круглою червоною плямою на лобі і живуть вічно, із захопленнямсприймає таку перспективу: «Що за щасливий народ, де кожна дитина має шанснародитись невмирущою! Що то за щасливі люди, які зажди бачать живі зразкидавніх чеснот і мають учителів, які щохвилини можуть навчати їх правил мудростівсіх минулих поколінь! Але найщасливіші, незрівнянно щасливі ті дивністрелбреги! Позбавлені загального лиха природи людської, вони мають змогувільно мислити, бо мозок їхні – непригнічений безнастанними жахом перед смертю».Гул лівер вбачає в безсмерті великі можливості для людини. Якби він був безсмертний,то він би розбагатів, з самого дитинства вивчав всі науки та мистецтва інарешті перевершив би всіх учених і артистів, став би «живою скарбницею знаннята мудрості, виховував молодих людей численними прикладами зі своїх спогадів,досвіду і спостережень, стежив би за тим, як розпуста проймає світ, і боровся знею, попереджаючи та застерігаючи людство. Який жахливий контраст складає життяневмирущих з цими мріями та проектами. Виявляється, що стрелберегам доводиться «нескінченножити в жахливих умовах старечого зубожіння». Коли вони доходять восьмидесятиліт, всі вважають їх померлими громадянською смертю. В дев’яносто років у нихвипадають зуби, втрачається смак, посилюються хвороби, вони забувають назвиречей, не розуміють мови своїх співвітчизників. Всі їх ненавидять і зневажають.О. Дейч підсумовує: «Свіфт розбиває віковічну мрію людства по безсмертя.Для нього є зрозумілим, що смерть – природне явище і в природі, і в людськомусуспільстві» [28; 98]. Сам Гуллівер завершує свою розповідь про невмирущихсвоєрідним висновком: «Читач легко повірить, що після того, що я чув та бачив,моя жадоба безсмертя значно зменшилась, мені дуже соромно було за принадніфантазії моєї уяви, і я подумав, що жоден тиран не вигадав би смерті, яку я неприйняв би з приємністю, щоб позбутися такого життя. Король, довідавшись промою розмову з приятелями, люб’язно покепкував з мене й порадив узяти з собоюдвох стрелдбергів, щоб відбити моїм землякам страх перед смертю».
Останньою в цій частинітвору є подорож до Японії, де Гуллівер сподівався знайти корабель, щобвідплисти на батьківщину. Цікавим тут є обряд топтання хреста, який буловпроваджено в Японії у ХУІІ і ХУІІІ ст., щоб викрити тих, що повернулися дохристиянства. Гул лівер подав прохання про звільнення від цього обрядуімператорові Японії, чим неймовірно здивував його, адже він перший, хто відобряду відмовився. І тут герой стикається з людською підлістю й доносами. Передвідплиттям, розповідає мандрівник, у мене часто питали, чи виконав я згаданийвище обряд, але я давав непевну відповідь і цілком задовольнить імператора тадвір. Проте, злий негідник-шкіпер пішов до японського урядовця і, і показуючина мене, сказав, що я не топтав розп’яття.
Концепція стрелбергів, надумку О. Штейна, має аналогію з історичною концепцією Свіфта.Подібно до того як людство деградує в суспільному та історичному плані,деградує й особистість зокрема. Поряд з соціальною деградацією відбуваєтьсядеградація біологічна [96; 199]. Ця думка перегукується з роздумами Гул ліверапро здрібнілість людської породи у другій частині твору. Місцевий письменникнавіть у країні велетнів помітив, що «останніми століттями природа вироджуєтьсяй породжує лише маленьких недоносків порівняно з молодняком, який народжувавсяраніше».
Третя частина «Мандрів» насиченафантастичними подіями та героями до такої степені, що створює враженняфантасгармонічного нагромадження. Гуллівер, якому дається роль сторонньогоспостерігача, бачить цілу низку безумців, померлих та невмирущих. Друг іспівавтор з пародійних «Мемуарів Мартіна Скріблеруса» Арбетнот обережно називаєтретю частину «найменш блискучою» в літературному відношенні, вказуючи на те,що сатира в ній є грубою та упередженою, у ній не вистачає не тільки глибокогопроникнення в сутність явищ, але й простої логіки, що завжди виділяла Свіфта»[45; 90]. Насправді, заперечує це В. Муравйов, у «свіфтівському дзеркалівідбилися оптимістичні надії й задумки ХУІІІ ст. та й не тільки ХУІІІ ст. –відбилися й отримали реальні риси. Свіфт пародію доводив до абсурду: але абсурдставав одним із законів суспільної дійсності» [60; 90]. Тут можна погоджуватисяз дослідником, а можна й заперечувати його надто категоричний висновок. Аджеявища оптимістом Свіфт таки ніколи не був, а його погляд у майбутнє родулюдського сповнений виразним драматизмом настроїв і передбачень. Саманевичерпність його глузливої сатири щодо усього на землі і навіть на небі –свідчення цього.
2.3 «Нелюдське» ідеальнесуспільство в четвертій частині «Мандрів Гуллівера»
 
А. Елістратова визначаєпитання «доброякісності» людської природи як кардинальне питання всьогоПросвітництва. Це питання, на думку дослідниці, вирішується позитивно, без «тривогта сумнівів. Питання про ницість і тваринність, які заплямлюють «людськуприроду» з найбільшою прямотою ставить Свіфт» [36; 37–38]. Саме тому Ю. Віппер називаєсатиру Свіфта глибоко трагічною і песимістичною [17; 211].
У четвертій частині, де Гуллівер потрапляє в державу розумних коней – гуїгнгнмів, Свіфт остаточнорозправляється з ренесансним уявленням про людину як «вінця творіння» іпо-своєму розглядає тут важливу для просвітників ідею «природної людини». Самапо собі природа така гармонійна і розумна, що здатна передати розумність навітьтваринам. Водночас цивілізація здійснює такий згубний вплив на людину, що звільнитисявід нього іноді неможливо. Колись після аварії корабля на острові врятувалосяподружжя, нащадки якого так здичавіли, що лише зовнішнім виглядом і потворнимизвичками нагадували людей. Вони успадкували від цивілізації і розвинули в собітут, на острові, лише негативні риси – жорстокість, підступність, брехливість,войовничість, схильність до грубих розваг і насолод, жадобу золота. Нащадки жконей, які теж припливли до берега, навпаки – перетворилися на розумних істот із часом підкорили собі здичавілих людей, назвавши їх «єгу». Четверта частина,таким чином, нагадує собою якийсь еволюційний природній експеримент, результатиякого довелося оцінити Гулліверові.
Протиставлення здичавілихлюдей і коней, що «окультурилися», має сатиричний, гротескний характер івиступає прикладом «матеріалізації» метафори (дикі порядки в суспільствівтілюються у поведінці здичавілих людей). Але це згущення похмурих барв має щеполемічну спрямованість проти роману Д. Дефо «Робінзон Крузо». Востанньому, навпаки, поетизовано буржуазну підприємливість, тверезурозсудливість і сувору протестантську моральність сучасного англійця. ПолемізуєСвіфт з Дефо і попередній, третій книзі. Цивілізація, світ техніки і науки, всігалузі застосування людського розуму не тільки не слугують людині (як у Дефо),а спрямовані їй на шкоду.
В останній частиніміняється й тональність оповіді: Свіфт відступає від тону безпристрасногооповідача і коментатора і висловлює в палких монологах та описах гіркерозчарування в людстві з його схильністю «спрямовувати даний йому від природирозум проти самого себе, замість того, щоб самовдосконалюватися» [91; 8].
Біологічний реалізм описупотворних тварин, яких зустрів гул лівер на початку останньої подорожі,викликає неймовірну огиду, хоча в ньому немає нічого фантастичного: «Голови тагруди в них були вкриті цупким, в одних – кучерявим, в інших – гладенькимволоссям. Бороди в них були як у цапів. Вздовж спини та на передній стороні нігтяглася в них довга волосяна смужка; решта тіла була гола, і я міг бачити темно-коричневийколір їхньої шкіри. Хвостів у них не було: не було й волосся на заду: там воноросло тільки навколо вихідного отвору. Гадаю, природа вкрила це місце волоссям,щоб захищати його, коли вони сидять на землі». Самиць мандрівник змальовує щеогиднішими фарбами: «Самиці були менші за самців. В них було довге, некучерявеволосся на голові, а більше рослинності на тілі не було ніде, крім вихідногоотвору та статевих органів. Перса в самиць висіли між передніми лапами, а коливони лізли рачки, то часто майже торкалися землі. Колір волосся у тварин був щонайрізноманітніший: і русявий, і чорний, і червоний, і жовтий». Не дивно, щоГул лівер не впізнав в цих бридких істотах людину і описав їх як дивних тварин.Поряд зі словом «єгу» оповідач обов’язково вживає епітет» мерзенний», «бридкий»,«гидка істота».
Єгу – істоти людиноподібні,людиноподібною є й їх психологія. Якщо спочатку Гуллівер розглядає ці істоти якнайогидніший різновид тваринного світу, то протягом четвертої частини їхповедінка все більше нагадує йому людську. Восьмий розділ четвертої частиниавтор присвячує докладному опису властивостей єгу, в якому мимохідь порівнює їхз людським родом і самим собою, наголошуючи при цьому на доброму знанні «натурилюдської» Для цього у мандрівника вже склалося досить огидне враження про єгу,однак, переборюючи гидливість, він далі досліджує їх. Найбільше його цікавили,наскільки подібні вони на людей. Важливим є те, що й єгу «виразно відчувалисвою спорідненість» з Гуллівером, особливо, коли він «закачував перед ними рукависорочки і показував свої голі руки та груди». Тоді єгу присувалися ближче і, якмавпи наслідували всі його рухи, виявляючи разом з тим свою ненависть дочужинця. Одного разу, коли було надто спекотно, Гуллівер роздягнувся і вирішивскупатися в річці. Молода самиця – єгу, побачивши його без одягу, запалилася хіттюі кинулася у воду. Вона обняла його «найогиднішим способом, і він,перелякавшись як ніколи у житті, покликав на допомогу огиря. Ця пригода дужерозважила Гулліверового господаря і дуже образила самого героя. Гуллівер ізсумом і соромом розповідає: «Тепер я не міг уже заперечувати, що я – справжнійєгу. Від голови до ніг, коли їхня самиця відчула природний потяг до мене, якодного з своїх».
У четвертій частиніаргументується думка Свіфта, сформульована ним у «Казці про бочку»: усуспільстві людину «створює» одяг, плаття. Коли Гуллівер розуміє, що різницяміж ним і єгу полягає тільки в одязі (це знання відкривається героєвіпоступово), спільність людини і єгу сягає найвищої точки розвінчання людськоїприроди. Фізіологічний нарис природи єгу вражає читача насиченими гротескнимиформами: єгу підступні, жорстокі, ненависні один до одного (вони ненавидять іГул лівера, вважаючи його подібним до них), жадібні, глупі та боягузи. «Образєгу, відзначає І. Дубашинський, не наділений соціальним змістом. Автор створюєузагальнений портрет єгу, не вдаючись до індивідуалізації, роблячи різницю міжцими істотами тільки за статевою ознакою» [32; 63]. Незалежно від статті, віку,зовнішності (вони і чорні, і руді, і білі), єгу наділено спільними рисами.Структура цього узагальненого образу не потребує такого будівельного матеріалу,як особливості особистості. Немає самої особистості. Всіма єгу володіють грубіінстинкти… це стадо. Сатирик розповідає про їх огидні рухи, природні потреби,натуралістична деталь у кожному разі виконує певну естетичну функцію, посилюючивідразу до єгу.
Фізіологічний нарис звичаївєгу підтверджує огидність цієї породи живих істот. Доповнює його подібність унахилах: «По деяких місцевостях у цій країні знаходять блискуче різнобарвнекаміння, що їх єгу страшенно люблять, іноді буває так, що цей камінь глибокосидить у землі. Тоді вони цілий день риють землю своїми пазурами, а вирившикамінь несуть його додому, ховають у своїх хлівах, насторожено озираючисьнавколо, бо бояться, щоб хтось не знайшов цього скарбу. Мій господар спочаткуне міг зрозуміти причини такого неприродного потягу й не бачив у тому каміннініякого пожитку для єгу, та тепер почав думати, що це – та ж сама скнарість,що, як я казав, буває й у людей». Дикі єгу, втративши людську подобу, збереглинайгірші риси людської цивілізації – жадобу до коштовностей, багатства, звичкуховати свій скарб і збагачуватись, навіть якщо це не має ніякого сенсу.
Узагальнений образ єгу – жорстоких,ненаситних, смердючих, скупих, викликав багато дискусій серед тих, хто вивчавтворчість Свіфта. В. Теккерей, один з перших заговорив про мізантропіюавтора «Мандрів Гуллівера». Така точка зору мала неабияке поширення влітературних колах. Американський дослідник М. Войй наводить у своїй книзі«Свіфт і ХХ століття» вислови письменників (Т.С. Еліота, Дж.Б. Шоу),літературознавців (М. Меррі, Б.Уіллі), які зараховують Свіфта до мізантропів,додаючи ще й те, що він одночасно був ще й циніком. Проте, слід не забувати неможна не враховувати гуманістичне спрямування сатири Свіфта. Як і «Казка пробочку», «Мандри Гуллівера» написані з метою «загального виправлення людськогороду». У «Мандрах Гуллівера» автор кілька разів нагадує, що пише длявиправлення моралі, для просвіти людства. У листі до поета О. Попа Свіфттак відзначав задум свого твору і пояснював ставлення до людини: «У принципі яненавиджу та зневажаю тварину, що називається людиною, хоча сердечно люблюДжона, Пітера, Томаса і т.д.… і я зібрав матеріали для трактату, у якому будедоведено, що визначення «людина – розумна тварина» – фальшиве, і буде доведено,що необхідно формулювати: «людина – тварина, що сприймає розумом». На ційвеликій базі мізантропії (правда, не в манері Тімона) побудовано «мандри». І ядо тих пір не знатиму спокою, поки всі чесні люди не розділять мою точку зору»[32; 69]. Уточнюючи цю думку, Свіфт в іншому листі пише: «Так, після всьогоговорю вам, що я аж ніяк не ненавиджу людство: це vous autres(ви інші) його ненавидите, тому що вам хочеться, щоб люди були тваринамирозумними, і ви злоститесь, коли вони вас розчаровують, я ж завжди відкидав цевизначення та сформулював власне» [96; 218].
Іронія, як одна із головнихрис Свіфтової сатири, заставляє читача двояко сприймати факти прямо. Буквально,а це – іронічно. А. Штейн ставить питання: «Звідки з’явилася у Свіфта такадивна ідея зробити коней носіями і втіленням розуму. Проф. Р. Крейндоводить, що Свіфт спирається на ходові приклади популярних підручників логіки,в яких доводиться, що людина – розумна тварина. В якості нерозумної тварини їйпротиставлено коня. Свіфт перевертає все з ніг на голову і створює фантастичнукраїну, де кінь стає твариною розумною, а людина – нерозумною. На цьому йпобудовано іронію письменника» [96; 208]. Полеміка навколо питання про сутністьлюдини та її відмінності від тварини, без сумніву, дуже цікавила Свіфта.Четверта частина була своєрідною пародією або іронічною відповіддю на згаданудискусію. Свіфт створив країну розумних коней – гуїнгнгнмів. В цій країні всеіснує в перевернутому вигляді. Коні займають місце людей і поводять себе яклюди. Людиноподібна істота займає місце тварини і поводить себе, як тварина.
Гул лівер докладнорозповідає про людські деталі конячого життя, які особливо спочатку могли бздатися просто комічними, але враження сильно змінює співіснуюча поряд фігураєгу. У розповіді Гуллівера гуїнгнгнми – працелюбні, дружні, помірковані в своїхбажаннях істоти, словом «вінець творіння». Поступово, крок за кроком читачдізнається про суспільство розумних коней: вони будують будинки, працюють,виховують дітей. Головними їхніми чеснотами є «непохитність в приязні тадоброзичливість», чужинця з найдальшої частини краю приймають вони так само, які найближчих сусідів, «вони надзвичайно скромні та ввічливі, дарма що необізнані ні з якими церемоніями», «не розбещують своїх дітей, а виховують їхтільки за вказівками розсудливості, стриманості, працьовитості, охайності вчатьу них молодь обох статей.
Серед гуїнгнгнмів Гулліверзнайшов душевний спокій, про що свідчить його розповідь: «Мене не хвилювали нізрадництво чи невірність друга, ні образи явного чи прихованого ворога. Мені недоводилося ні підкуплювати, ні підлещуватись, ні звідникувати, запобігаючиласки в якогось вельможі чи його улюбленця. Я не потребував захисту ні відобману, ні від насильства».
Патріархальний уклад,розумний устрій суспільного життя, натуральне господарство, високі моральніякості гуїнгнгнмів, описані Світом у романі, дозволили віднести цей твір довеликих утопічних шедеврів. Здійснюючи огляд утопічної літератури в статті «Утопіявчора і сьогодні», він зауважує: «Із середини ХУІ і до початку ХІХ століття вАнглії не з’являлося серйозних утопічних творів, виключаючи хіба що «МандриГуллівера» Свіфта – утопії відчаю, в якій автор продемонстрував таку художнюсилу і глибину думки, що було би даремно її тут аналізувати» [58; 97–98].Визначаючимісце «Мандрів Гул лівера» серед цілого ряду утопій, С. Гречанюк наводитьнизку висловлювань і думок письменників та літературознавців. Наголошуючи, що «І.М.Голеніщев-Кутузов підписався під словами Мортона про те, що автори утопій ХУІІстоліття втратили широту й перспективність мислення Томаса Мора, що англійськимутопіям періоду буржуазної революції, починаючи від «Христианополя» ВалентинаАндре, «Нової Атлантиди» Френсіса Бекона, «притаманний практичний дух, якийвідображає до початку ХУІІ ст. Силу й упевненість буржуазії в собі» [24; 201–202].
Проте, як зауважуєнауковець, подібні думки ще раніше висловила Леся Українка в статті «Утопія вбелетристиці», і наводить їх: «Утопія» Томаса Мора викликала чималонаслідувань, більше і менше близьких до взірця, але всі вони якщо й мали часамиуспіх, то дуже нетривкий. Здебільшого утопісти ХУІІ і ХУІІІ ст. не дорівнювалилітературним талантам своєму старшому товаришеві з ХУІ ст., а крім того, й невміли добрати відповідної форми своїм ідеям. Кампанелла, Френсіс Бекон, Верас(ХУІІ ст.) навіть зробили крок в порівнянні з Т. Мором… З письменниківХУІІ ст. один тільки Свіфт оригінально покористувався формою, наслідуваною з «Утопії»[24; 202]. Леся Українка, визначаючи місце твору Свіфта, називає його «ПерелицьованоюУтопією», там Свіфт довів до абсурду звички. Погляди, громадський устрій таідеали сучасної йому доби». З цією думкою погоджується С. Гречанюк: «Надтомало в «Мандрах Гуллівера» власне утопічного, і цю особливість безсмертноготвору заважила Леся українка. Вона писала: «З властивою йому безпощадністюСвіфт розвинув у своєму творі мотив, покладений в основу першої частини «Утопії»,власне критику існуючого ладу, але мотив другої частини «Утопії» – ідеалможливої прийдешності – Свіфт навмисне створив: він намалював образ щасливогожиття, але не для людей, а – для коней» [24; 202–203].
Четверта частина «Мандрів»справедливо вважається найскладнішою для розуміння. Але й важливість її неможна заперечити, бо без неї «Мандри Гуллівера» остаточно відсунулися б, як і «РобінзонКрузо», в розряд дитячої та пригодницької літератури, а декан Свіфт здавався бчи то старшим потішником і вигадником, чи то доброчинним, хоч і жорстокимвикривачем» [60; 79]. Дж. Свіфт на відміну від Т. Мора, який показав своїмсучасникам страшні картини їхнього життя і те, яким воно насправді повиннобути, тобто запропонував варіант ідеального суспільного життя, не дав такогооптимістичного виходу: «Утопія – це ніде. Гуїнгнгнми – ніхто, і це страшніше».
Пародією на утопію вважає «МандриГуллівера» А.Єлістратова: «Протиставляючи олюднених коней здичавілим людям,Свіфт хоче створити картину «природного стану» суспільства. Він вкладає узображення держави коней свої політичні ідеали – захист республіканськогоустрою і заклик до патріархального натурального господарства. Заклик донатурального обміну в «Листах суконщика», прославлення доброчинствапатріархального селянства в третій частині «Гуллівера» завершуються туткартиною натурального господарства гуїнгнгнмів, не знаючих вад та виразоккапіталістичного ладу» [36; 373–374]. Проте, дослідниця вважає, що Свіфт сам «бачитьнездійсненність цієї утопії. Йому не вистачає барв, щоб схвалити цей вузький,обмежений лад з його вівсяною кашкою і відсутності письменства, із збереженнямособистої власності і рабовласництва, – але Свіфт і не збирається цього робити.Тут більше відчаю, ніж віри».
Л. Трауберг,розвиваючи цю думку, доводить на прикладах з твору, що суспільство розумнихконей далеке від ідеалу. В зображенні єгу теж присутня іронія, адже читачувідомо, що гуїнгнгнми влаштували генеральну облаву на єгу, забрали по двоєдитинчат, розмістили їх в стайнях і приручили як диких тварин носити і возитивантажі. Тут автор статті вбачає критику колонізаторства. Гуїнгнгнми, вочевидь,є колонізаторами, які приручили і заставили працювати на себе єгу. Справді,Гуллівер постійно повторює нарікання коней на єгу, які не бажають працювати, щонагадує нарікання «теннесійських плантаторів і російських поміщиків» [83; 123].Тим самим у статті заперечується думка Лесі Українки, що «коні не винні», аджезбори постановили й Гул лівера, як представника єгу (до того ж розумного,освіченого), вигнати острова, боячись, що раптом він очолить рабів, допоможе їмнападати на володіння гуїнгнгнмів. Л. Трауберг висловлює ряд сумнівіввідносно щирості захоплень Гуллівер гуїнгнгнмами: у них не існує дискусій тасуперечок, для них «розум не є, як для нас, інстанцією проблематичною» [83;125]. Гуллівер захоплюється поезією гуїнгнгнмів, у що неможливо повірити: їмабсолютно чуже поняття «того, чого не існує», тобто видумка, фантазія, їм, якзауважує Гул лівер, не властиве поняття гордості, але ж саме у гордостіГуллівер звинувачує своїх спів родичів. Якщо гуїнгнгнмам не властиве почуттязлоби, жорстокості, то чому вони так жорстоко повелися з першими єгу? У життіконей немає розлучень та перелюбства, але у них немає й любові, яка є навіть утварин в дикій природі. І, нарешті, серед них білі, гніді та мишасті трохивідрізняються будовою тіла та здібностями від гуїнгнгнмів сірих, чалих тавороних, і через те завжди виконують обов’язки слуг». Саме тут автор статтівбачає насмішку Свіфта над створеним ним «ідеальним» суспільством коней. КолиГул лівер від почуття вдячності до свого господаря хоче поцілувати йому копито(подібно до того, як правовірні цілують взуття папі римському) – господар сампідносить копито до його уст. Тут теж приховано гіркий жарт, іронічне ставленняСвіфта до «ідеальності» суспільства коней.
Важливою є, на нашу думку,ще одна особливість четвертої частини «Мандрів Гуллівера»: можливо авторові йзабракло фантазії та барв для змалювання суспільства гуїнгнгнмів, але вони «виграють»у зіставленні з суспільством «розумних єгу», адже розповіді Гуллівера прозвичаї, лад, порядки англійців викликають у коней щире здивування й протест, бовони контрастують у основі своїй з їхніми звичаями та порядками, моральністю тасвітобаченням. К і у попередніх частинах роману, у четвертій розповідям проанглійське суспільство відведено багато місця. Визначення абсолютноїнормальності фантастичного острова, попри всю абсурдність зображуваного(олюднені коні, отваринені люди), починається для Гул лівера не з коней і не зєгу, а з самого себе. Він розмовляє з конем, якому бажано знати, «звідки яприбув і яким чином набув видимість розуму» Він вмовляє коня не обманюватисьйого схожістю з єгу – «цією огидною твариною, до якої я відчуваю найглибшуогиду та зневагу». Він – істота зі світу, де все по-іншому, де «лише одні єгунаділені розумом». Це зовсім інші єгу, не такі, як тут; це – люди-тварини гордіта особливі, на доказ чого Гуллівер готовий пред’явити нарис моралі та історіїАнглії останнього десятиліття.
Приблизно те саме він вжеробив у Бробдінгнезі, але королю цієї держави сучасна англійська історіяздалася жахливим викривленням природного людського образу. Те ж саме знайшов уній і місцевий господар Гул лівера – сірий кікь, який дійшов висновку, щорозумні єгу ще гірші за диких. Хоч єгу його країни, на думку коня, викликають унього презирство, але він обвинувачує їх за їхні огидні якості не більше якгейх (хижих птахів) за жорстокість, або гострий камінь за те, що той ріже ногу.Коли ж такі вчинки роблять створіння, які пишаються своїм розумом, то вінбоїться, що їхня розумова розбещеність гірша за жорстокість. Отже, йомуздавалося, що замість розуму ми обдаровані особливою властивістю, яка збільшуєнаші природні пороки, на зразок хвиль струмка, що відбиваючи образ потворного тіла,не тільки збільшує його, а й ще більше спотворює». Сатирично-викривальнаспрямованість розповіді про Англію посилюється постійними порівняннями з життямдиких єгу, тим більше, чим далі розповідає Гуллівер про «розумних» і «особливих»єгу, він все більше знаходить спільних рис з дикими спів родичами. Всі пороки івади отваринених людей збільшуються і стають ще мерзеннішими у єгу, – озброєнихрозумом. Природна жорстокість і ненависть єгу, їх жадібність у світі Гулліверасягає апогею, озброєні розумом, ці якості находять вихід у війнах,братовбивстві. У цьому світі ще більшою мірою поширені розпуста, грабунок,обман, які є ще огиднішими, ніж у світі єгу. Отже, Гуллівер, спілкуючись згуїнгнгнмами, доходить сумних висновків про приреченість людського суспільства,яке свій природний розум і освіченість спрямовує проти себе ж. Він бачить, щолюдство не тільки не може, але й не хоче бути вилікуваним. Висновок Гуллівера –це лише художня деталь її відкриття, але аж ніяк не сама істина. Гуллівервідкриває не формулу, а світ – світ сучасних співвідношень та ілюзій.Суспільство, розглянуте з різних позицій, у різних аспектах його стосунках злюдиною, внаслідок чого поступово встановлюється потрібна зображальнаперспектива, як звіт про реальний стан речей.
Великий сатирик ніколи неговорив людині, що любить її. Його щиросердним освідченням в любові до неї йлюдства був сміх – гіркий і знущальний. Він – про себе: «Я ніколи не мігдозволити людям спокійно божеволіти». Повертав до життя електричним розрядом –і зупинене серце оживало. Неприємно? Іншого виходу не бачив. Іншого, можливо, йне було. Кажуть, що його «мандрам Гул лівера» не завадило б трішки більшеоптимізму. Трішки – це скільки? Жменька? Дві? В нього були всі підстави длясуму. Він наче бачив той шлях, який доведеться здолати людині в наступні два зполовиною століття: через кострища новітніх інквізиторів, через ненавистьнаціональну, релігійну і між партійну, через небачені заходи тотальноїдеморалізації та кровопролитні війни. Він вірив у те, що людина виживе.Залишиться людиною? Бо чи писав би він без цієї віри свою книгу? [24; 222].

Висновки
Джонатан Свіфт – авторроману, який увібрав досвід політичної і творчої діяльності майжешістдесятирічного життя письменника. Твір «Мандри Гуллівера» синтезує думки,переконання, світовідчуття автора, засоби й прийоми сатиричного зображення, яківже використовувались ним у памфлетах, віршах та статтях. Майже все, щонаписане Свіфтом, має характер соціальної і політичної публіцистики і тіснопов’язане з життям Англії першої третини ХУІІІ ст. Завзятим сперечальником вінпостає у сатирах-памфлетах «Битва книжок» (1697), «Пропозиція щодо виправлення,покращення і поширення англійської мови…» (поч. 1710-х років), «Казка про бочку»(1698). «Листи суконщика» (1724) та ін. творах. У сатиричних творах проявивсядіяльний, честолюбний та іронічний характер письменника. Саме тому вонивикликали громадський резонанс і несподівано серйозні наслідки для самогоСвіфта. Особливо повно і яскраво Свіфт як людина розкрився у «Щоденнику дляСтелли» (1710–1713).
Почесне місце у світовійлітературі Свіфт посів завдяки книзі «Мандри у різні віддалені країни світуЛемюеля Гуллівера, спочатку хірурга, а потім капітана кількох кораблів», задумякого народився у гуртку лондонських дотепників, які придумували гумористичніісторії від імені обмеженого ученого-педанта Мартіна Скріблеруса, тобто «писаки».Підкреслено побутові оповідки мали приховану політичну спрямованість, якучудово розпізнавали співвітчизники. Роман Свіфта одразу ж після його видання ідо сьогодні викликає багато дискусій, суперечок, різноманітних, частонеадекватних, часто різнополюсних точок зору і оцінок.
Одним з таких спірнихпитань є жанрова природа твору Свіфта. Точки зору тут коливаються відзаперечення його як художнього твору взагалі до визначення роману якпригодницького, фантастичного, утопічного (антиутопічного), пародії на всіжанри тощо. На наш погляд, мають рацію ті, хто вважає, що роман Дж. Свіфта єблискучим жанровим синтезом. Крім того Свіфт широко застосовував поетичнізасоби, сюжетні мотиви і цілі ситуації з арсеналу світової літератури: міфи проГеркулесата пігмеїв у подорожі до Лліліпутії; мотив утопічних романів, зокрема Т. Мора,Аддісона і Стіла; світ фантастичних образів романів Сірано де Бержерака «Іншийсвіт, або держави й імперії Місяця», «Комічна історія держав й імперій Сонця», «Правдивуісторію» Лукіана; нарешті, важливим літературним першоджерелом було книга Ф. Рабле«Гаргантюа і Пантагрюель» тощо. Свіфт, спираючись на багатовікову літературнутрадицію, винаходить свої фантастичні образи й ситуації. Особливістю сатирика єте, що у свою фантастику він вносить дух точності і раціоналізму,завдяки якому фантастичність сприймається як реальність.
Повторне видання книги 1627 р.супроводила післямова, в якій автор без вагань ототожнював читачів, а серед нихкоронованих і вельможних осіб, з твариноподібними «єгу». Підкреслюючи сатиричнуспрямованість твору, Свіфт похмуро визнав, що «єгу репрезентують природутварин, цілком не придатних до виправлення шляхом напучувань і прикладів», щопідкреслює песимістичний характер Свіфтової сатири.
Зіставлення усіх розділівтвору переконує, що Свіфт прагнув показати різні варіанти суспільного іполітичного ладу, що цілком уписується у контекст політологічних студійкінця ХУІІ – першої половини ХУІІІ ст. (Б. Спіноза «Богословсько-політичнийтрактат», Ф. Бекон «Нова Атлантида», Т. Гоббс «Левіафан», Дж. Локк«Два трактати про правління», Ш. Монтеск’є «Дух законів» та ін.). Образ державиу Свіфта постає в сатиричних картинах, де зображено життя Ліліпутії, Лапути,Лаггнега, у роздумах і розповідях Гуллівера, які є вставними історіями,розповідями про Англію і сучасників героя. Так ціле складається з окремихчастин, кожна розглядається з різних позицій і точок зору. Англія постає передчитачем у кількох вимірах та планах: крихітні лялькові жителі Ліліпутії(алегоричний образ Англії), безумні та потворні жителі Лапути та огидні єгу зкраїни гуїнгнгнмів – це сатирично й алегорично зображена людська природаСвіфтових сучасників.
Поряд з алегоричними тагротескними образами фантастичних держав існує ще й реальний, не фантастичнийобраз, створений в розповідях Гуллівера (бесіди з королем велетнів і господарем– гуїнгнгнмом). У цих розмовах присутній голос здорового глузду самого автора увідповідях і логічних роздумах і висновках короля велетнів та обуренні танерозумінні диких звичаїв і природи «розумних єгу» гуїнгнгнмом. Взаємодія цихдвох планів складає ідейно-художню концепцію роману. Одночасно в єдине цілезливаються окремі, на перший погляд, подорожі Гуллівера у фантастичні країни,створюючи при цьому єдиний об’ємний сатиричний образ реальної дійсності.Фіналом твору є сумний висновок автора – ідеальною може бути держава тількиконей, а людські пороки, які остаточно гіперболізовані в єгу, виголошують вироклюдству, відкрите засудження людини, але не її природи, а ідеалізації цієїприроди. Свіфт, відчуваючи на собі тиск цивілізації, наслідків її розвитку,втрачаючи при цьому веселість Рабле, створює негативне, сатиричне відображенняреальної дійсності. Проте сатирик не обмежується схематичним, негативнимзапереченням, він камуфлює негатив у незвичайну, комічну, фантастичну форму.Тому задумане як найтрагічніша книга людства була сприйнята як книга длярозваги.
Усі частини роману логічнопоєднані образом розумного, навмисне наївного мандрівника, здатного доспостереження й аналізу. Деякі літературознавці (М. Лєвідов, А. Єлістратова)вважають, що Гуллівер – це сам Свіфт. Проте зрозуміло, що Гуллівер – це художнєвтілення просвітницького розуму, своєрідний індикатор відхилення відрозумової норми. Своєю участю в подіях він відтінює їх абсурдний, безглуздий, зпросвітницької точки зору, ґатунок.
Образ Гул лівера змінюєтьсяв залежності від ситуації і обставин, в які він потрапляє. Характер розповіді,емоційність, тональність змінюються також в залежності від внутрішньої динамікисатиричної образності, яку літературознавці визначають як нагнітання низького.У ліліпутів їх вади і пороки викликають менше осудження, бо у них втілено меншезла, ніж у жителях Лапути, а лапутяни при їх безглуздості є меншим злом, ніжєгу. Таким чином, кожна з частин є сходинкою до наступної, де світ ще більшедеградований. Нагнітання ницого, низького супроводжується й посиленням засобівсатиричного зображення: іронія і пародія, які спочатку мирно співіснують згротеском, поступово ним витісняються, згущуючи тим самим темні й похмурі барвирозповіді. Невинний комізм ситуації у Ліліпутії, створений засобами матеріалізаціїметафори (танці на канаті, стрибки через палицю, боротьба низькокаблучниківз висококаблучниками), алегоріями (епізоди з життя ліліпутів нагадуютьлялькову театральну виставу з життя Англії) не викликає у читача внутрішньогоопору, а тільки забавляє і розважає його. Зовнішній вигляд і характер лапутянкомічні, але вже викликають огиду. У четвертій частині разом з появою єгунастає влада чистого гротеску. Спрямованість зображальних елементівсатири підпорядковане таким чином загальній концепції роману:усвідомлення безнадійності шляху розвитку людської цивілізації супроводжується градацієюфізіологічних деталей людських відправлень, які визначають характер гротеску іслугують не тільки для заниження зображувальних обкатів, але й для створеннязагальної атмосфери, цілісного уявлення про те, в якому болоті опинилосялюдство.
Прийоми сатиричногозображення у Свіфта надзвичайно різноманітні, діапазон їх виключно широкий. Цей прийом «очуднення» (щось поширене, звичне для всіх виступає у творі якдивовижне), образ «наївного», але наділеного здоровим глуздом оповідача,завдання якого створювати наочний контраст з тими обставинами, в яких вінопинився, і тим самим виявляти невідповідність, яка є основою комічного (фізичнаневідповідність: у країні ліліпутів Гуллівер надто великий, у велетнів – – малий);розумова (він виявляється єдиним «розумним єгу»); морально-етична (його миролюбністьі гуманні наміри контрастують з атмосферою підозр і честолюбної метушніліліпутів), психологічна (зовнішня подібність і внутрішній світ єгу іГуллівера). Серед засобів сатири у романі яскравою є гіпербола (зображеннявелетнів і Гуллівера у ліліпутів) і літота (навпаки), і, нарешті,постійним елементом розповіді є іронія, яка присутня майже у всьому.Іронія створює ніби двояке сприйняття кожного факту – пряме, буквальне йіронічне, яке відкриває істину. Іронічне сприйняття твору посилюється блискучоюгрою слів, каламбуром. Та визначальною у творі Свіфта є пародія. Самроман у деяких епізодах і частинах є пародією (на авантюрно-морський,пригодницький роман, на утопію тощо).
Значення Дж. Свіфта євеликим не лише для англійської, а й для всієї європейської літератури. Він зтих мислителів, які порушують глобальні філософські питання людськогоіснування, людської природи, життєвого призначення людини, сенсу її буття,саморозкриття особистості.


Список використаної літератури
1.  Абрамов Ю.А., Демин В.Н. Свифт «ПутешествияГулливера» // Абрамов Ю.А., Демин В.Н. 100 великих книг. – М.,2001. – С. 291–296.
2.  Алексеев М. Из жизни английской литературы. – М. – Л.,1960.
3.  Аникин Г., Михальская Н. История английскойлитературы. – М., 1985. – С. 114–131.
4.  Аникст А.А. Джонатан Свифт и его «ПутешествиеГулливера» // Свифт Дж. «Путешествие в некоторые отдаленные странысвета Лемюэля Гулливера сначала хирурга, а потом капитана нескольких кораблей».– М., 1967. – С. 5–20.
5.  Артамонов С.Д. История зарубежной литературыХУІІІ-ХУІІІ вв. – М., 1978. – С. 297–309.
6.  Артамонов С.Д., Гражданская З.Т., Самарин Р.М. Историязарубежной литературы ХУ11-ХУ111 вв. – М., 1973. – С. 330–350.
7.  Бахтин М.М. Творчество Франсуа Рабле и народнаякультура средневековья и Ренессанса. – М., 1990.
8.  Бечак Б. Загадка Гулливера. К 250-летию выхода в свет книгиДж. Свифта // Литературная газета. –1976. – 30 октября. – С. 5.
9.  Білик Н. Англія 18 століття як пришвидчувач історії(Культура і література 18 ст.) // Зарубіжна література. – 2000. – №22. – червень. С. 1–2.
10. Бондар М.Алегорія // Українська літературна енциклопедія: У 5-ти томах. – Т.1. К.,1988. – С. 39.
11. Борев Ю.Б. Сатира //Теория литературы. Основные проблемы в историческом освещении. Роды и жанрылитературы. – М., 1964.
12. БрандисЕ. Джонатан Свифт и его роман «Путешествия Гулливера» // Свифт Дж.«Путешествие в некоторые отдаленные страны света Лемюэля Гулливера сначалахирурга, а потом капитана нескольких кораблей». – М., 1966. – С. 395–415.
13. Брандис Э.нащадки Робынзона Крузо / Про Робынзона Крузо // Всесвыт
14. Васильева Т.Н. АлександрПоп и его политические сатиры. – Кишинев, 1979.
15. ВеселовскийА. Этюды и характеристики. – М., 1956. – С. 49–62.
16. Виппер Ю.Б.О преемственности и своеобразии реализма Ренессанса и Просвещения взападноевропейской литературе // Проблемы Просвещения в мировой литературе.– М. 1970. – С. 37–82.
17. Виппер Ю.Б. Творческиесудьбы и история/ О западноевропейских литературах ХУ1-Х1Х веков. – М., 1990.
18. Волков И.Ф. Творческиеметоды и художественные системы. – М., 1978.
19. Галич О.,Назарець В., Васильєв Є. Зовнішня форма художнього твору // Галич О.,Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури. – К., 2001.
20. Галич О.,Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури. – К., 2001.
21. ГачевГ. Жизнь художественного сознания. – М., 1972.
22. Гражданская З.Т. ОтШекспира до Шоу. – М., 1982.
23. Гражданская З.Т. ДжонатанСвифт // История зарубежной литературы ХУІІІ в. Страны Эвропы и США. / Подред. В. Неустроева. – М., 1984. – С. 40–51.
24. Гречанюк С. Свіфт: ерозія утопії чи віри в людину? //Гречанюк С. Вічні книги. – К., 1991. – С. 193–223.
25. Гречанюк С.Прозріння і розчарування // Зарубіжна література. – 1999. – Ч. 21. – С. 1–2.
26. Гуляев Н.А. Теориялитературы. – М., 1985.
27. ДевдюкІ.В. Література Просвітництва: напрями, жанри, с тилі, концепція героя //Зарубіжна література. – 2005. – №2. – С. 2–4.
28. ДейчА. Дыхание времени. Статьи. Портреты. Очерки. – М., 1974.
29. Дж.Свіфт. «Мандри Гуллівера»: Життя Гуллівера в ліліпутії // Тема. –2003. – №4.– С. 77–78.
30. Дж.Свіфт. «Мандри Гуллівера» // Тема. –2003. – №4. – С. 82–83.
31. Дубашинский И.А. Жанр«Путешествий Гулливера» // Научные доклады высшей школы. Филологические науки.– 1970. – №2. – С. 44–58.
32. Дубашинский И.А.«Путешествия Гулливера» Дж. Свифта. – М., 1969.
33. Дубашинский И.А. Гулливерпутешествует в веках / К 300-летию со дня рождения Дж. Свифта //Литературная газета. – 1967. –29 ноября. – С. 5.
34. Дубашинский И.А. РождениеСвифтовской сатиры // Научные доклады высшей школы. Филологические науки.– 1966. – №3. – С. 44–57.
35. Евченко А.В. Антиутопия:становление и развитие // Донецкий национальный университет.Литературоведческий сборник. Вып. 3. – Донецк, 2000. – С. 32–37.
36. Елистратова А.А. Английскийроман эпохи Просвещения. – М., 1966.
37. Елистратова А.А.,Тураев С.В. Литература Западной Европы. Введение // Историявсемирной литературы: В 9-ти томах. – Т.5. – М., 1988. – С. 7–19.
38. Елистратова А.А. Свифти другие сатирики // История всемирной литературы: В 9-ти томах. – Т.5. – М.,1988. – С. 38–46.
39. Забарило К.С. ДжонатанСвіфт // УМЛШ. – 1967. – №12. – С. 88–90.
40. Заблудовский М.Д. Свифт //История английской литературы. – Т.1. – М.-Л., 1945. – С. 354–383.
41. ЗоринА. Свифт и его биограф // Левидов М. Путешествие в некоторые отдаленныестраны. Мысли и чувства Дж. Свифта, сначала исследователя, а потом воина внескольких сражениях. – М., 1986. –
С. 6–17.
42. ИнгерА. Джонатан Свифт // Свифт Дж. Сказка бочки. Путешествие Гулливера. – М.,1976. – С. 5–26.
43. Иносказательнаяизобразительность и выразительность слов // Введение в литературоведение /Под ред. Г. Поспелова. – М., 1976. – С. 245–259.
44. КагарлицкийЮ. Что такое фантастика? – М., 1974.
45. КагарлицкийЮ. Был ли Свифт научным фантастом? // Кагарлицкий Ю. Что такое фантастика?– М., 1974. – С. 90–116.
46. Калина Г.Поцілувати копито («Мандри Гуллівера» Дж. Свіфта // Зарубіжна література.– 1999. – Ч. 21. – С. 3–4.
47. Катюха О.Гуллівер полемізує з Робінзоном // Зарубіжна література. – Ч. 21. –червень. – С. 6–8.
48. КольриджС. Аллегория // Литературные манифесты западноевропейских романтиков. –М., 1972.
49. Косоговський А.Скільки можна бити яйця з тупого кінця (Свіфт. «Мандри Гуллівера») //Зарубіжна література. – 1999. – Ч. 21. – червень. – С. 8.
50. ЛевидовМ. Путешествие в некорые отдаленные страны. Мысли и чувства Джонатана Свифта,сначала исследователя, а потом воина в нескольких сражениях. – М., 1986.
51. Лексиконзагального та порівняльного літературознавства. – Чернівці, 2001.
52. Літературознавчийсловник-довідник /За ред. Гром’яка Р.Т. та ін. – К., 1997.
53. ЛітературнаОдіссея. До 255-річчя з дня смерті Джонатана Свіфта, «Мандри Гуллівера» //Позакласний час. –2000. – №2. – С. 10.
54. МаннЮ. Диалектика художественного образа. – М., 1977.
55. Манн Ю.О гротеске в литературе. – М., 1966.
56. Мартинчук Н.«Не розважати читача…» // Зарубіжна література. –2002. – Ч. 47. – С. 9–11.
57. МирскийД. Статьи о литературе. – М., 1987.
58. Мортон А.Л. ОтМэлори до Элиота. – М., 1970.
59. МуравьевВ. Джонатан Свифт. – М., 1968.
60. Муравьев В.С. Путешествиес Гулливером. – М., 1972.
61. Налывайко Д.С. Искусство:напраления, течения, стили. – К., 1981.
62. Наливайко Д.С. Класицизм //Українська літературна енциклопедія: У 5-ти томах. – Т.2. – К., 1990.
63. НерсесоваМ. Джонатан Свифт. К 300-летию со дня рождения. – М., 1967.
64. НиколаевД. Смех – оружие сатиры. – М., 1962.
65. НіколенкоО.М. Джонатан Свіфт // Ніколенко О.М. Бароко. Класицизм.Просвітництво. Література ХУІІ-ХУІІІ століття. – Харків, 2003. – С. 14–142.
66. Ніколенко О.М. Провідні концепції Просвітництва //Ніколенко О.М. Бароко. Класицизм. Просвітництво. Література ХУІІ-ХУІІІстоліття. – Харків, 2003. – С. 121–129.
67. ОнуфрійчукС. Його величність Сміх // Зарубіжна література. – 2004. – ч. 48. –С. 13–17.
68. Пинский Л.Е. Магистральныйсюжет. – М., 1989.
69. ПинскийЛ. Реализм эпохи Возрождения. – М., 1967.
70. Пригодита екзотика в романі. Роман Дефо – початок всесвітньої «Робінзонади» //Тема. – 2003. – №4. – С. 57–59.
71. Розумовская М.В. Свифт //Литература ХУІІ-ХУІІІ веков / Под ред Я. Засурского. – Минск, 1989. – С. 120–127.
72. Ромм А.«преображение» Джонатана Свифта /По поводу оценки творчества Дж. Свифтаангло-американским литературоведением // Вопросы литературы. – 1963. – №7.– С. 149–159.
73. СвифтДж. Памфлеты. – М., 1955.
74. СвифтДж. Дневник для Стеллы. – М., 1981.
75. Свіфт Дж. Мандри до різних далеких країн світу ЛемюеляГуллівера, спершу хірурга, а потім капітана кількох кораблів. – Львів, 2002.
76. Соколянский М.Г. Западноевропейскийроман эпохи Просвещение: Проблемы типологии. – Киев-Одесса, 1983.
77. Соколянський М.Г. ПарадоксиДжонатана Свіфта // Радянське літературознавство. – 1963. – №3. – С. 61–68.
78. СучковБ. Лики времени. Статьи о писателях и литературном процессе. – Т.2. – М., 1976.
79. СюндюковІ. Із життя ліліпутів, Джонатан Свіфт: реальність «казки для дорослих» //Зарубіжна література. – 2003. – №46. – С. 22–23.
80. ТворчествоДжонатана Свифта // История зарубежной литературы ХУ111 века./ З.И. Плавскин,А.В. Белобратов, Е.М. Апенко и др. – М., 1991.
81. ТерехО. Безсертний твір Дж. Свіфта // Свіфт Дж. Мандри до різних далекихкраїн світу Лемюеля Гуллівера, спершу хірурга, а потім капітана кількохкораблів. – К., 1991. – С. 5–16.
82. Тимофеев Л.И. Основытеории литературы. – М., 1976.
83. Трауберг Л.«Безумие доктора Свифта» // Вопросы литературы. – 1977. – №2. – С. 113–127.
84. Тураев С.В. Введениев западноевропейскую литературу ХУІІІ века. – М., 1962.
85. Тураев С.В. Спорныевопросы литературного Просвещения // Проблемы Просвещения в мировойлитературе. – М., 1970.
86. Урнов Д.М. ПоложениеГулливера. К 300-летию со дня рождения Джонатана Свифта // Юность. – 1967.– №12. – С. 70–72.
87. Урнов Д.М. Робинзони Гулливер. Судьба двух литературных героев. – М., 1973.
88. Филлиповская Ю.В. Геройи мир в западноевропейской литературе ХУ111 века: от литературы «монолога» к«диалогу» // Донецкий национальный университет. Литературоведческий сборник.Вып. 20. – Донецк, 2004. – С. 23–33.
89. ФранклВ. Человек в поисках смысла. – М., 1990.
90. Шалагінов Б. Німецька література ХУІІІ ст. // Вікно всвіт. – 1999. – №1. – С. 22–89.
91. ШалагіновБ. Кому відпиляти потилицю? // Зарубіжна література. – 1999. – Ч. 21.– червень. – С. 2–3.
92. Шалагінов Б. Література «просвітницького раціоналізму» вАнглії // Зарубіжна література. – 2005. – №11. – С. 22–26.
93. Шалата О. «Робінзон Крузо» Д. Дефо і «Гулліверовіподорожі» Дж. Свіфта в Україні /рецепційно-компаративістична аналітика //Проблеми гуманітарних наук. Наукові запискиДДПУ. – Дрогобич, 2001. – С. 244–254.
94. Шахова К.Гнівний сатирик Джонатан Свіфт // Літературна Україна, 1970, 23 жовтня. –С. 3.
95. Шкловский И.С. Вселенная.Жизнь. Разум. – М., 1965.
96. Штейн А.Л. Навершинах мировой литературы. – М., 1977.