Образ Марусі Чурай (за історичним романом Л. Костенко "МарусяЧурай")
Уромані Ліни Костенко змальовано трагічну долю легендарної народної співачки,життєвий шлях якої тісно пов'язаний із всенародною драмою – кривавою боротьбоюуярмленого народу проти поневолювачів. Давня легенда доносить нам образ МарусіЧурай. Мелодійність її пісень переконує, що ця дівчина була надзвичайноталановитою, а відома історія отруєння її коханого говорить про сильнийхарактер і палкі почуття. Ліна Костенко дала нове життя цьому легендарномуобразу.
Марусяуспадкувала від своїх батьків благородство, гідність, чесність та душевнукрасу. А ще їй дістався співучий мамин голос. Вперше вона звернулася до піснімаленькою дівчинкою, коли загинув від ворожої руки її батько. Маруся побачилавиставлену на острах його відсічену голову, і це незглибиме горе вилилося у співі:«А смерть кружляє, кружляє, кружляє навколо палі. Наносить білого снігу у очійого запалі…» А остаточно дівчина відкрила душу пісні, коли почула, як батьковаслава звучить у кобзаревій думі:
Усеввижалось: «Орлику Чураю,
Ойзабили тебе ляхи у своєму краю!»
Вседумала: хоч би ж було спитати,
хтосклав слова про нього, про той край.
Щобув же він ріднесенький мій тато,
а оттепер він – орлик, він Чурай.
Особистадрама Марусі Чурай була тісно пов'язана із всенародною драмою. Поетесазвернулася до пісні, щоб висловити своє ставлення до того загального лиха, якеспіткало її Батьківщину. Загальнонародне боліло у її душі як особисте. Її піснідивували багатьох міщанок, тому що, на їхню думку, складати їх повинні лишекобзарі:
Та йте сказати, – що вона співає?
Самасобі видумує слова.
Такихдівок на світі не буває.
Хібадля того дівці голова?
Героїроману по-різному ставляться до її пісень. Одні – захоплюються ними, інші – нелюблять, тому що часто відчувають засудження своїх вчинків з боку Марусі. Такихперсонажів немало у творі. Це насамперед райці, Бобренчиха, Горбань і, звичайнож, Вишняк та його рідня. Чураївні, яка вболіває за долю своєї землі, прикроусвідомлювати, що «у всіх оцих скорботах і печалях… – і чураївські голови напалях, і вишняківські голови на плечах».
Трагедіяїї особистості полягала найперше у невідповідності між Марусиними уявленнямипро честь, гідність, совість, самопожертву в ім'я народу і тим, якими були їїкраяни. І тому боляче вразило дівчину те, що її коханий виявився такою ж дріб'язковоюі нешляхетною людиною: «Нерівня душ – це гірше, ніж майна». В розпачі вонаприготувала для себе отруту, але її випадково випив Гриць. Безневинно вонапотрапила під суд, але не сказала й слова на свій захист. Вона була ошукана усвоїй любові, і випалена нею дотла.
Відсмерті її врятував Іван Остряниця, який привіз універсал від БогданаХмельницького про скасування вироку. Слова універсалу про значення народногоспівця звучать вже не так для Марусі, як для людей, щоб вони зрозуміли, що самеспівець дарує їхнім діянням безсмертя.
Маруся,несучи в серці свій біль, вирушає на прощу у Київ. Ми бачимо очима Чураївни тамандрівного дяка руйнацію України. Перед подорожуючими сторінка за сторінкоюгортається велика книга життя українського народу. Перед їхніми очима уявнопроходять мученицькі смерті його ватажків, «подвиги» ката Яреми Вишневецького,удовині села, голод на Волині та ще багато такого, про що «у селах ридмаплачуть кобзарі».
ЩеУкраїна в слові не зачата.
Дай,Боже, їй родити це дитя!
…Марусяболісно переживала смерть коханого, причиною якої вона вважала себе. Протеособиста драма не відвернула її очі від страждань народу. її талант продовжувавслужити людям – пісні Марусі співає полтавський полк, виходячи в похід. У нихвиявляється нескорений дух та моральна краса дівчини, котра болісно переживаєза долю рідного краю. Тому все сказане нею за її непросте життя їй вже неналежить.
Співцямдарована вічність. їм не судилося померти, бо життя, виспіване у піснях, стаєлегендою. Саме з легенди / прийшла до нас Маруся Чурай. І нехай твердятьісторики, що ця дівчина – тільки міф, що документальних свідчень про неї немає,та якось у це не хочеться вірити. Бо Ліна Костенко зробила її образ для настаким живим і зримим, наче подарувала йому друге життя.
Читалароман цієї геніальної поетеси – і здавалося: торкнулась дива, знайшла оту«неопалиму книгу», що «вціліла в… пожарищі», наче магічна «купина», воскресла зруїн Полтави.
Доглибини душі схвилював мене роман. Кожен рядок запав у серце, спонукаючиперейнятися долею Марусі, іти разом із нею на страту, всім єством відчуваючи,як воно, коли кілька кроків і кілька хвилин відділяє тебе від безповоротноїмиті. Переповнює гордість за цю величну стратенницю, яка і в цій – думалося – останнійсвоїй мандрівці викликає в людей шанобливий захват:
Злочинниця,– а так би й зняв би шапку.
Насмерть іде – а так би й поклонивсь.
Доляобдарувала її рідкісним талантом: чарівним голосом та вмінням творити пісні.Вперше у ній обізвалося слово, народжене з болю і туги за батьком. Старийкобзар виспівував про «орлика Чурая», а в Марусиній пам'яті кружляв тойнезабутий сніг, що замітав дочці і матері шлях до чоловіка і тата – ГордіяЧурая, якого видали полякам на страту.
Апотім їхні голови на палях
Повиставлялив полкових містах.
Людейзганяли. Мати моя впала,
Ікрик замерз у неї на вустах.
Асмерть кружляє, кружляє, кружляє навколо палі.
Наноситьбілого снігу у очі його запалі…
Зпекучого спогаду народилася перша пісня. І відтоді її зранена, але чутлива івідкрита світові душа співала про любов і ненависть, походи і звитяги, просумне і радісне, гірке і величне. Маруся й сама не знала, що це все означатимедля людей, для Полтави, для України, що люди сприйматимуть «її пісні – як перломногоцінне, як дивен скарб серед земних марнот».
Богне дав моєму народові долі, але дав силу духу. Невидимого, незбагненного, алевідтвореного у Слові. Воно проривалося крізь біль страждань, радість перемог – ілилося піснею. Пісенний український спадок-то наш постійний оберіг. Звертаєшсядо нього і думаєш: як добре, що не лише яремами та бобренками, які заплямувалисвою честь і гідність зрадами, підлотами, не лише примітивними галями тазахланними вишняками повниться наша земля. Багата вона і Хмельницькими,остряницями, байдами. І я пишаюся цим. І хоч український народ на довгі рокибув позбавлений ворогом-братом історії, незалежності, заможної держави, він маврятівницю, «те, що не вмирає» і береже національні корені – пісню. І тих, хтомав цей дивовижний хист до її творення.
Кращіморальні риси мого народу, його найвищі духовні злети втілила Ліна Костенко вобразі своєї героїні. І цим полонила нас. Справжнє благородство, вірність,душевна краса співачки, її великий дар Любові, чистота і мудрість роблятьлегендарною і вартою хвали її постать і її творчість. Я вірю: пройдуть роки,століття, але Маруся Чурай промовлятиме до нащадків устами Ліни Костенко,промовлятиме зі сторінок книги, яка непідвладна часові, так само як Пісня, яклюдські чесноти, як Мистецтво, що з'єднує їх воєдино.