Мiнiстерство освiти України
Одеський державний унiверситет
iменi І.І. Мечникова
Бондар АртемОлександрович
Фiлологiчний факультет
(заочна форма навчання)
кафедра української лiтератури
ОбразУкраїни
утворчостi Тараса Шевченка
Дипломна робота
Науковийкерiвник
********************
ЗМІСТ
1. Титульнасторiнка.
2. Вступ.С.2-10.
3. Роздiл I. Україна як iсторичний момент у творчостiКобзаря. С.11-32.
4. Роздiл II.УКРАЇНА ЯК ПРЕДМЕТ ЛІРИЧНОГО ПЕРЕЖИВАННЯ ПОЕТА.С.33-46.
5. Висновки.С.47-50.
6. Примiтки.С.51.
7. Списоквикористаної лiтератури.С.52-53
8. Змiст.С.54.
ВСТУП
Уже длябагатьох поколiнь українцiв — i не тiльки українцiв-Тарас Григорович Шевченкоозначає так багато, що сама собою створюється iлюзiя, нiби ми все про ньогознаємо, все в ньому розумiємо, i вiн завжди з нами, в нас. Та це лише iлюзiя.Шевченко як явище велике й вiчне — невичерпний i нескiнченний. Волею iсторiївiн ототожнений з Україною i разом з її буттям продовжується нею, вбираючи всебе новi днi i новий досвiд народу, вiдзиваючись на новi болi й думи, стаючидо нових скрижалiв долi. Вiн росте й розвивається в часi, в iсторiї i нам щейти i йти до його осягнення. Ми на вiчнiм шляху до Шевченка…
ТарасаШевченка розумiємо настiльки, наскiльки розумiємо себе — свiй час i Україну вньому. Але, щоб краще зрозумiти його як нашого сучасника, траба повністюосягнути його як сучасника людей, проблем, суспiльства XIX столiття. Вiн самприходить у наш день. Але й ми повиннi йти у його час. Лише так мiж нами й нимбуде глибше взаєморозумiння.
Ми щирозапхоплюємося високим образом Кобзаря, його громадянською принциповiстю iморальною чистотою, почуттям соцiальної i нацiональної справедливостi,вiдданiстю правдi i свободi. Та чи можемо сповна уявити собi, що за цимстояло, скiльки це вимагало душевних сил i боротьби, скiльки це коштувало мук iболю, скiльки для нього треба було прозрiнь думки i висоти духу? Щоб це уявити,треба добре знати не лише самого Шевченка, а й його епоху, атмосферу життясуспiльства, його сучасникiв. А також конкретний контекст полiтичного,iдеологiчного, культурного життя Росiйської iмперiї середини XIX столiття, вякому поставало i утверджувалося нове, шевченкiвське самоусвiдомлення України.
Коли поглянутина ставлення росiйської громадськостi i журналiстики 30-50-х рокiв XIXстолiття до України та вiдроджуваної української лiтератури, то впадає у вiчiстрокатiсть i суперечливiсть картини оцiнок, мiркувань, прогнозiв. Вона невкладається в апрiорну схему, до якої десятилiттями вдавалася спрощувальна,заспокiйлива думка: мовляв, прогресивнi сили росiйської громадськостiпiдтримували зусилля українцiв, а реакцiйнi — їм перешкоджали. Насправдi всебуло складнiше, драматичнiше i заплутанiше.
Росiйськагромадськiсть першої половини XIX столiття перебувала значною мiрою в полонiупереджень i елементарного незнання iсторичних, культурно-традицiйних, мовнихта iнших аспектiв процесу вiдродження української лiтератури — як провiщеннянацiонального вiдродження взагалi. Багатьом здавалося, що це — пуста витiвкаокремих оригiналiв або iнтриганiв, яка не спирається на якусь традицiю чигрунт. Вiдоме висловлювання Вiссарiона Бєлiнського про те, що нiбито лишевозз'єднавшись iз Росiєю, Україна вiдчинила дверi освiтi й цивiлiзацiї. Такедовiльне мiркування цiлком суперечило iсторичним фактам, якi свiдчили про прямопротилежне — i про високий рiвень освiченостi й культури в Українi ХVII-XVIIIстолiть, i про визначальну роль українських просвiтителiв, культурних iцерковних дiячiв в iсторичному життi Росiї XVII-XVIII столiть, в пiднесеннi їїкультури i мистецтва, в передачi iй культурних iмпульсiв Європи. (А проте цевисловлювання було прямо-таки канонiзоване в роки сталiнщини-хрущовщини-брежнєвщиний покладене в основу державної мудростi щодо розумiння iсторiїукраїнсько-росiйських вiдносин). Українським культурним дiячам доводилося зновуй знову — кожному поколiнню наново! — нагадувати iгнорантам очевиднi, алезабутi або вперто замовчуванi факти й iстини: про те, що український народ — прямий спадкоємець культури Київської Русi, що в нього були, крiм багатющогонародного мистецтва, i витончене професiйне — драма, поезiя, архiтектура,музика, живопис доби барокко, фiлософiя i релiгiйно-полемiчна лiтература,видатнi мислителi, художники, композитори: повнокровна i самобутня культура, щомала всi пiдстави для дальшого розвитку. Пiд цим кутом зору i поява великогоШевченкового феномена була не несподiванкою, а, навпаки, закономiрнiстю. Це добрепiдкреслив ще Микола Костомаров: «Поезiя Шевченка — законна, люба донькадавньої пiвденноруської поезiї, тiєї далекої вiд нас поезiї, про яку здогадливоможемо судити з творiв Ігоревого спiвця».1
В добу, що безпосередньо передувалаШевченковiй, лiтература i громадська думка України значною мiрою були обтяженiне тiльки провiнцiалiзмом, а й сервiлiзмом, вiрнопiдданством, зумовленимиколонiальним становищем, нацiональним гнiтом. Секрет цього своєрiдного явищатрохи пiзнiше добре розкрив Пантелеймон Кулiш: «Суспiльство, пiдпавши пiдчужоплемiнну владу, неминуче деморалiзується, доки беззавiтно не визнає в нiйохоронних засад благоустрою або не повстане проти них зi всiєю енергiєювiдчуження»2 І згодом вiронопiдданськi елементи українськогосуспiльства не раз сиавали опорою i оплотом загальноросiйської реакцiї, аневоля України — важкою гирею на ногах суспiльно-полiтичного прогресу, що нiбипiдтверджувало пророкування чеського будителя Карела Гавлiчка-Боровського:«Малорусь-Україна-це постiйне прокляття, котре самi над собою проголосили їїгнобителi. Так над ними мститься пригноблена воля України. Доки не буденаправлена кривда, зроблена українцям, доти неможливий справдi мiжнароднийспокiй»
Слово«Україна»-одне iз найчастiш вживаних у поезiї Т.Шевченка. Почуття саможертовноїлюбовi до Вiдчизни висловлено з такою силою пристрастi, що до них важковiдшукати аналогiй.
Але водночасподвiйно (соцiально i нацiонально) пригнiчене становище України могло стати iстало — у творчостi Шевченка передовсiм — джерелом величезної революцiйноїенергiї.
Саме тому, щов Українi, яка ще пам'ятала часи козацтва, яка ще спiвала про недавню волю iпро «Катерину, вражу бабу», що уярмила «степ широкий, край веселий»,-особливогостро вiдчувалися страхiття крiпацтва i особливо сильний був протест протинього,-саме тому (а не тiльки через обставини особистої долi) Шевченко досягнуву викриттi крiпосного ладу (всiх його аспектiв) такої пристрастi й глибини, щоважко когось поставити поряд з цим оглядом.
Саме тому, щосамодержавство було не лише запереченням загальнолюдського демократичногоiдеалу, а й нацiональної традицiї самоврядування, трунарем нацiональної свободиУкраїни,-Шевченко вiдважився на такi слова про «помазаника Божого», на якiнiхто ще не вiдважувався, i таврував монархiв з таким гнiвом i сарказмом, дояких пiдносилися хiба що Петефi i Гюго. Але Петефi i Гюго глумилися з монархiвтодi, коли їхнi народи вже повстали проти них, а Шевченко — тодi, колипереважна частина громадськостi, навiть лiберальної, ще не могла говорити про своїхземних владик iнакше, як з вiрнопiдданчим дрожем. Шевченковапоезiя-безперестанний суд над усяким деспотизмом узагалi.
Саме тому, щоШевченко був вiдданим сином поневоленого народу i прагнув його визволення, вiнтак щиро перейнявся долею iнших пригноблених народiв царської Росiї i нiякiзабобони чи бар'єри не стримували його братнiх почуттiв. Задовго до того, яксклалася концепцiя загальноросiйської революцiйної демократiї в нацiональномупитаннi (що вiдбивала погляди не лише росиiйських революцiонерiв, а й тою чиiншою мiрою i прогресивних дiячiв усiх народiв Росiї), Шевченко в поемi«Кавказ»затаврував царську Росiю як тюрму народiв i солiдаризувався з тими, хтоне хотiв скоритися; сказав про бiль, сльози i гнiв усiх жертв царизму. Іборотьба його власного народу, i боротьба кавказьких горцiв органiчновключалася в його загальну поетичну картину i полiтичну концепцiю боротьбилюдства за свободу i гiдне життя.
Нiколи i нi вчому не пiдносив Шевченко свiй народ над iншими, взагалi не шукав у ньому рис,якi були б властивi лише йому i бiльш нiкому. Вiн був не нацiоналiстом чиiнтернацiоналiстом, а просто Людиною в родовому значеннi цього слова,-при тому,що був сином свого часу i свого народу, подiляв їхнi вади в малому, але увеликому, значному йшов на цiлу епоху попереду. Знав свiй обов'язок передуселюдською сiм'єю народiв, але мав мужнiсть i тiй сiм'ї народiв нагадати проїї вселюдський обов'язок перед своєю знеславленою нацiєю, без рiвноправногоутвердження якої свiт буде неповний i несправедливий, отже, i не матимевиправдання перед совiстю й розумом. Не про гординю чи самозвеличення йшлося,не про суперництво з кимось, а про правду i справедливiсть.
Велика любовпрозiрлива i вимоглива. Вона може породжувати i гнiв, i сором. Шевченко — творець в українськiй лiтературi, в духовному життi України того могутнього iнещадного духу нацiональної самокритики, того нацiонального сорому, який завждиє потребою i передумовою великого нацiонального руху, всякого нацiональноговiдродження. Такi мотиви знайомi багатьом лiтературам свiту, а особливолiтературам народiв, якi зазнавали нацiонального гноблення, переживаликатастрофу чи занепад i якi пiднiмалися на велику справу нацiональноговiдродження. Разючи аналогiї до цих мотивiв Шевченка знайдемо у творчостi Беранже,Гюго, у Лессiнга, Шiллера, Гейне, Займе, iнших нiмецьких поетiв-демократiвпмершої половини XIX столiття, у Герцена, Чернишевського, Салтикова-Щедрiна,В.Курочкiна. Але найбiльше — у поетiв нацiонально-визвольної боротьби:Мiцкевича, Петефi, Хосе Мартi, Христи Ботєва…
Але разом зтим Шевченко дуже специфiчний у характерi i майже недосяжний в енергiївикривання «власного» панства, псевдопатрiотизму, рабства, лакейства,сервiлiзму, громадянського лiнивства, втрати традицiй героїчної боротьбипредкiв за свободу. Перед ним стояло не лише питанння про те, яким повинен бутийого народ, але й про те, бути чи не бути йому взагалi. І тут у ньго є моментиглибокого внутрiшньго спорiднення з поетами i дiячами нацiональних вiдродженьряду iнших народiв Росiйської iмперiї, як — от Хачатур Абовян, МiкаелНалбандян, Майронiс, Коста Хетагуров, Ф.Богушевич, М.Богданович, Янка Купала,Якуб Колас, О.Туманян, А.Церетелi, І.Чавчавадзе, Г.Тукай; з просвiтителямибагатьох народiв Росiйської iмперiї (татарин Каюм Насирi, башкир Акмулла, апiзнiше Мажит Гафурi; казахи Абай Кунанбаєв, Ібрай Алтинсарин, Чокан Валiханов;татджик Ахмад Донiш, а пiзнiше Садриддiн Айнi; узбеки Мукiмi, Завкi, Фуркат;каракалпак Бердах, якут А.Кулаковський та iн.)
Для Шевченка,в його поезiї, було нiби двi України: Україна як неминуща основа i Україна якiсторичний момент. Україна-мати i Україна блудна. Україна непорочна i Українарозбещена. Україна лицарiв i Україна рабiв. Цю другу, iсторично спотворену iiсторично минущу Україну вiн бичував i проклинав заради першої — Україниматiрної, України неминущої. Синiв - заради матерi. Образ України — неньки-ценайсвiтлiший i водночас найдраматичнiший образ у творчостi Тарса Шевченка,найбiльший дiамант у його поетичнiй коронi.
Наше завданняз'ясувати, якi передумови виникнення i походження образу України, який йогорозвиток у творчостi великого Кобзаря. Виявити за допомогою яких поетичнихзасобiв твориться образ України. Розглянути творчiсть Т.Шевченка як своєрiднуспадщину поета-патрiота.
Роздiл I
Україна як iсторичний момент утворчостi Кобзаря
Образ Україниу творчiй спадщинi Кобзаря своєрiдний i багатогранний. Тарас Шевченко одним iзперших вводить в українську поезiю образ України, як об'єкт глибокого лiричногопереживання.
Перше виданнятворiв Тараса Шевченка- невеличка книжечка пiд назвою «Кобзар», яка з'явиласякоштом Петра Мартоса у Петербурзi. Надруковано в нiй 8 поезiй: «Думи мої, думимої, лихо менi з вами…», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Нащо менi чорнiброви, нащо карi очi», «До Основ'яненка», «Іван Пiдкова», «Тарасова нiч».Небагато, а все ж таки як багато! Важко знайти другу книжечку в свiтi, щоб длядолi народу мала таке велике значення, як «Кобзар» для України. Це було щосьтаке несподiване, нове, щось так глибоко з душi народу добуте, що годi булоопертися його силi. «Кобзар» сонних будив, збитих iз народного шляху на правудорогу навертав, старим грiшникам приспану совiсть розбурхував, єрихонськоютрубою гримiв.
Дiйсно, крiпколягають на душу народу твори Шевченка, а волосся на головi ще й нинiпiднiмається, нам i ворогам нашим. Ворогам — на думку, що вони з Україноюробили, нам — через те, що ми так багато не зробили з того, що робити велiвКобзар.
Придивимося доцього першого «Кобзаря»ближче.
Думи мої, думимої,
Лихо менi звами!3
Це неначелiтературне кредо молодого поета. Тут маємо i генезу його лiтературної працi,тут бачимо його цiль i високе завдання. Йому байдуже, як чужинцi поставлятьсядо його творiв, вiн спiває для своїх. Поет уважав свої вiршi як дарунок рiдногокраю.
В Українуiдiть, дiти!
В нашуУкраїну…
Там найдетещире серце
І словоласкаве,
Там найдетещиру правду,
А ще,може, й славу./51/
А до Українизвертається:
Привiтай же,моя ненько,
Моя Україно,
Моїх дiтокнерозумних,
Як своюдитину. /51/
В «Кобзарi» мизустрiчаємо першi iсторично-патрiотичнi твори Шевченка. Це «Іван Пiдкова»i «ДоОснов'яненка».
В них, засловами Єфремова, «поет платить ще велику подать художньому романтизму таоспiвуванню минулого України пiд впливом загального напряму в тодiшньомуписьменствi та специфiчних обставин українського життя тих часiв».4Це яскравi, колоритнi малюнки з української iсторii, з яких чутно жаль за тим,що було та минуло, чутно протест проти того, що над дiтьми козацькими поганцiпанують, чутно гнiв до ворога, який знущається й смiється над нами.
Смiйся,лютий враже!
Та недуже, бо все гине,-
Славане поляже./60/
Минувшина неверне, але живою зостанеться дума про неї, свiдомiсть, чим ми колись були. Знеї зродиться нова сила народна, нова доба нашої iсторii. Молодий поет невдовольняється мрiйливою тугою за минулим свого народу, вiн зараз-таки в першихтворах стремить до iсторичної програми, пробує в давнi мiнорнi акорди нашихпiсень втрутити новi, «мужеськi», надiйнi звуки.
В пам'ятi йогоживе ще Бантиш-Каменський, «Історiя русiв», «Українськi мелодii» Маркевича, алеперед ним дзвенять вже якiсь новi мелодii iсторичних просторiв.
Це його власнедобро, його питомий поетичний доробок, бо у Петербурзi не було тодi нiкого, хтоб глибше й яснiше дивився на минуле й сучасне України. Суцiльного, певного йповного свiтогляду, ясна рiч, Шевченко ще тодi не мав. Бачив лихо, але докорiння його не вмiв дiбратися(пора на це наспiє, що лиш пiзнiше). Взаємини доПольщi i її шляхетсько-феодального устрою i до Росii з її крiпацько-деспотичнимладом у нього ще лише зарисовуються як важкi питання без вiдповiдi, але цiлийкорпус української справи вже в першому «Кобзарi»поставлений куди ширше йвиразнiше, нiж у всiх попередникiв Шевченка разом.
В рiк пiсля«Кобзаря»виходить поема «Гайдамаки». Це великий, грiзний, загравою пожежосвiтлений, пурпуром кровi облитий образ подiй 1768р. Загальний настрiйКолiївщини передав нам поет у яскравих, зворушливихе ескiзах, 1768 рiк стаєперед нами в цiлiй своїй грiзнiй величi, читача проймає жах, жаль i тривога,тривога за долю народу, котрий так трагiчно бореться цiлi столiття за волю.Шевченко незвичайно гарно, щиро, сердечно передав те зло, яке чинить кожнавiйначоловiковi:
Минаютьднi, минає лiто,
АУкраїна, знай, горить;
Поселах голi плачуть дiти-
Батькiвнемає. Шелестить
Пожовклелистя по дiбровi;
Гуляютьхмари; сонце спить;
Нiгдене чуть людської мови;
Звiртiльки виє по селу,
Гризучитрупи…
Люде!Люде!
Коли-то з вас буде
Тогодобра, що маєте?
Чуднi,чуднi люде! / 118-119 /
Кривавимималюнками «Гайдамакiв» Шевченко закликав своїх i чужих, щоб спам'яталися, щобперекреслили давнi порахунки i почали життя нове, людське, чесне справедливе.
«Гайдамаки»,попри свої безперечнi похибки, були й зостануться висловом протесту проти гнiтуй кривди, образом яскравим, повним контрастiв, дисгармонiї, суворостi, мабуть,недалеким вiд того, чим була дiйснiсть.
Деякiдослiдники-шевченкознавцi закидали Шевченковi слов'янофiльство, вони вказувалина те, що деякi мотиви ранньої творчостi Шевченка начебто зближують його зiслов'янофiлами. Це — поетизацiя минулого, шукання в минулому уроку й докорусучасностi, неперехiдних цiнностей; нацiональний бiль, протест протинацiонального приниження i плекання нацiональної гордостi; заперечення чужоїмудростi, картання «куцого нiмця»тощо; пояснення причин слов'янського розбрату;заклик до об'єднання слов'ян та iншi. Справдi, всi цi мотиви вищою мiроюпритаманнi i слов'янофiлам. Але придивимося до їхнього змiсту й характеру уШевченка. В раннiй перiод творчостi йому дiйсно властива була деяка iдеалiзацiяминувшини свого народу, власне перiоду козаччини. Але що в нiй цiнував поет, щоiдеалiзував? Насамперед волю, боротьбу за волю, вiдчайдушнiсть i самопожертву,великiсть вдач i доль, якi народжувалися в оборонi рiдної землi, нескоренiсть iнезмиренiсть — усе те, чого, на його думку, бракувало сучасникам. Це був урокминулого сучасностi, але з того уроку видобувалися зовсiм iншi цiнностi. УШевченка набагато тверезiшiй i глибший пiдхiд до iсторiї, гiркiше i мужнiше їїрозумiння. Вiн не втiшає себе iлюзiями, вiн розумiє, що все минає не для того,щоб повернутися. І народ нiколи не поверне собi втраченого в тому самомувиглядi. Вiдчуття неповоротностi руху вiд самого початку було властивепоетичнiй фiлософiї Шевченка. Шевченко хоче нової України, а в минулому шукаєтрадицiй волi й героїзму, щоб знайти надiю, приклад, силу для боротьби за цюнову Україну, зрештою — iсторичне право на неї.
«Кобзарем» i«Гайдамаками» добув собi Шевченко вiдоме iм'я по всiй Українi, розумiється,зразу i головним чином серед iнтелiгентiв. Шевченко iз козачка-крiпачка вирiс упоета-велетня. Процес росту кожного великого чоловiка — рiч незвичайно труднадля iсторика, у Шевченка тим труднiша, бо вiн вирiс неймовiрно скоро, середвиняткових обставин.
Всi думки,вiршi були присвяченi рiднiй країнi, розлуку з якою поет дуже важко переживав.Гостре вiдчуття своєї невлаштованостi, самоти, недолi на чужинi, жаданнязустрiчi з батькiвщиною, з матiр'ю Україною надихали його ранню поезiю.
Почотирнадцятьох лiтах розлуки з батькiвщиною здiйснюється вiддавна наболiла мрiяШевченка, i весну 1843 року вiн зустрiчає «на нашiй не своїй землi». /290/
Рiч ясна, щопобачив вiн не зовсiм ту саму прекрасну й безталанну Україну. Завждипо-селянському тверезий, вiн зайвих iлюзiй не мав нiколи, надто ж тепер, ставшилюдиною вiльною, освiченою i свiдомою iсторичної трагедiї України.
Народ стогнаву неволi, в темнотi, в нуждi, свої пани не згiрш чужих орали хлопами, Українабула в них хiба на словi, а на дiлi один тяжкий глум над нею. «Скрiзь був я iскрiзь плакав»,- говорив потiм Тарас Шевченко.
В перiод1843-45 рокiв Шевченко залишив зшиток, затитулований «Три лiта», в якомузапочаткував нову добу української iсторiї, новий iсторично-нацiональнийпроцес, що триває з перервами вже бiля вiку, потужнiючи з кожним десятилiттям.
Звертаючись втворi «І мертвим, i живим, i ненарожденним землякам моїм в Украйнi i не вУкрайнi моє дружнєє посланiє», Шевченко докоряє своїм землякам за те, що вониутримують крiпацький устрiй, що не люблять рiдного краю, що на чужинi шукаютьдля себе вдоволення, значить, не творять власної культури, не вчаться так, яктреба, що не мають свого власного погляду на рiдну справу, що фальшивотлумачать iсторiю власного народу, що гiрше ворога свою власну матiррозпинають.
Характерно, щоШевченко в посланнi «І мертвим, i живим…» своє гостре викриття фальшивоїiдеалiзацiї iсторiї України, надто гетьманства, розгортає в контекстi загальноїсаркастичної характеристики слов'янофiльської моди. Дуже точно i справедливовизначає вiн її панську природу i книжне, теоретичне походження — на вiдмiнувiд свого народного почуття України. Не приховує iронiї i щодо захопленняпанiв-українофiлiв (чи то українських слов'янофiлiв) проблемами, кажучипо-сучасному, зарубiжних слов'ян. Справдi: так бiдкаються клопотами далекихбратiв, наче в себе немає клопотiв; так їм спiвчувають, що й свого реальногостановища не бачать.
Наприкiнцiпослання Шевченко дає три накази: вчiться, пiзнайте правду i обнiмiтьнайменьшого брата, або, iншими словами: просвiта, наука i братерство — це лiкина нашу тяжку нацiональну недугу.
Учiтесь,читайте,
Ічужому научайтесь,
Йсвого не цурайтесь.
Бо хтоматiр забуває,
Тогобог карає,
Тогодiти цураються,
В хатуне пускають.
Чужiлюди проганяють,
Інемає злому
Навсiй землi безконечнiй
Веселогодому./215/
Свiйцентральний твiр з циклу «Трьох лiт» поет зi свiдомiстю тiєї вiдповiдальностi,що на неї можуть собi дозволити лише генiї й пророки, присвятив «i мертвим, iживим, i ненарожденним», утверджуючи тим iсторичну тяглiсть i безсмертяукраїнської нацiї на всi часи.
Шевченко, якнiхто, знав iсторiю своєї України, яка з могил, гiр i рiк промовляла до ньогонечутною iншим мовою. Бачив вiн, що з його країною хоче зробити росiйськесамодержавство, московський уряд.
Своє ставленнядо росiйського самодержавства Шевченко висловив в мiстерiї «Великий льох». Ценайчiльнiший твiр 1845 року. Протягом часу публикацiї цiєї поемисупроводжувалися фальшивими примiтками, коментарями, в яких викривлено,фальсифiковано тлумачився її iдейний змiст. І все це тому, що поема «Великийльох» має виразно антимосковське полiтичне спрямування й перейнята глибокимболем поета за втратою української державностi. Причина того — Переяславськаугода, колонiальна полiтика росiйських царiв та зрада нацiональних iнтересiвчастиною правлячої елiти.
Як у «Снi» даєнам Шевченко поетичний образ своєї поїздки з України в Петербург, так «Великийльох» є наслiдком того перебування поета вiч-на-вiч з українською старовиною,того оглядання i малювання руїн i могил, того дотику його теплої руки дозимної, трухлої домовини, у якiй похована наша минувшiсть.
Шевченкоздавна прислухався до голосу могил i руїн. І в мiстерiї «Великий льох» промовивдо нас образами й враженнями, якi вони йому навiяли.
В селiСуботовi, колишньому хуторi Богдана Хмельницького, є два пiдземелля, так званiБогдановi льохи-великий i малий. Народ оповiдає, що там схороненi скарбивеликого гетьмана i що тодi, як москаль розкопає льох, станеться на Українiщось незвичайне.
Отож, москалiзбираються розкопувати Богдановi льохи. Знають це три душi, якi сiдають напохиленому хрестi Суботiвської церкви i дожидаються, бо так сказав Петровi Бог,що як москаль розкопає Великий льох, тодi їх в небо повпускають.
Перша душа-цедiвчина-вiдданиця Прiся. Вона гралася з Юрасем-гетьманенком i бувала вгетьманенських палатках, але тяжкий грiх на душу взяла: перейшла гетьмановiвповну дорогу, коли вiн їхав у Переяслав Москвi присягати. І за те її тепер урай не впускають.
Друга душа-цебiдна дiвчина, яка напоїла коня царевi Петровi в Батуринi, коли вiн позруйнуванню цiєї гетьманської столицi вертався у Москву. За це вона й досi надкозацькими степами лiтає, не знаючи, за що її карають. Мабуть, «що всякомуслужила, годила, що царевi московському коня напоїла»/255/.
Третя душа — це канiвська дитина, якої грiх такий, що вона всмiхнулася, побачивши пишнугалеру, якою їхала цариця Катерина в Канiв Днiпром. Вона була малою дитиною iне розумiла, що «тая цариця — лютий ворог України; голодна вовчиця»/256/. Аотож її за це й досi не хочуть на митарство пустити.
Смеркається, iдушi вiдлiтають в Чуту, звiдкiль буде чути, що робитимуть москалi з Богдановимльохом.
А тим часомнадлетiли три ворони: українська, росiйська i польська та сiли на маяку в лiсi.Українська хвалиться, що спалила Польщу з королями, але й козакiв не пощадила.Наймала їх, продавала й думала, що у вiйнах Хмельницького до решти їх винищить.Та вони, поганi, за Мазепу знову вiджили. Але вона їх далi мордувала-вБатуринi, в Фiнляндii, на Орелi та на Ладозi-скрiзь, де лиш була нагода. Та щовона не робила, як їй на пiдмогу не поспiшали москалi та iншi вороги, Україназосталася незруйнованою, а цiєї ночi мають там родитися двоє близнят-один, якГонта, а другий-зрадник, запроданець, що катам до помочi стане.
Польськаворона-це хвалько. Вона величається, що «в Парижi була, три злота з Радзивiлломта Потоцьким пропила»/256/.
Третя,московська, величається своїми указами, тим, скiльки вона душ передушила, тахарактеризує себе словами: «с татарами помутила, с мучителем покутила, сПетрухою попила, да немцам запродала»/260/.
Але всi тривони згiднi у тому, що нового Гонту, українського Івана, треба зробитинешкiдливим: треба йому чинами скрутити руки, розтопленим золотом залляти очi,а коли й це не поможе, замучити його всiма злами i муками. Але українськаворона наприкiнцi каже, що його треба поховати, поки слiпi люди, а то будезапiзно.
З тим iрозлiтаються, а надходять три лiрники-один слiпий, другий-кривий, атретiй-горбатий. Почули, що в Суботiв до розкопування Богданового льохузiйдеться багато люду, так iдуть мирянам про Богдана спiвати. Бачатьпонаставлюванi фiгури i мiркують кожний по-своєму, нащо їх москалiпонаставляли. А мiж тим москалi докопалися до черепка, гнилого корита й кiстякав кайданах. Ісправник «трохи не сказився, що нiчого, бачиш, взяти»/260/, апобачивши лiрникiв i довiдавшись, що вони прийшли тут спiвати про Богдана,наказав їх по-московськи випарити.
Такмалий льох в Суботовi
Москварозкопала!
Великогож того льоху
Щей не дошукалась./267/
Алегорiї можекожний по-своєму з'ясовувати, i поки сам автор не дасть нам якогось ключа вруки, годi певно сказати, котра розв'язка правдива. Такий ключ дає нам Шевченкоу вiршi «Стоїть в селi Суботовi», написанiм того самого дня, коли викiнчено«Великий льох». Поет немов боїться, що його мiстерiя не досить зрозумiла, iтому у цьому вiршi висловлює свою полiтичну думку. Для нього церква, якузбудував Хмельницький в Переяславському договорi,-це церква-домовина, грiбУкраїни. Хмельницький думав, що в тiй церквi будуть молитися москалi йукраїнцi, дiлячись спiльним добром. А вийшло не те: москаль не дiлиться добромi лихом, лише лупить з України останню шкуру, навiть могил не щадить, розриваючиїх та шукаючи грошей.
Але Шевченковiрить, що тая церква-домовина, себто Переяславський договiр, розвалиться i щоз-пiд неї встане вiльна, самостiйна Україна, яка розвiє тьму неволi, засвiтитьсвiт правди i дасть спромогу своїм дiтям помолитися на волi. Це провiдна iдея,ключ, яким спробуємо вiдчинити мiстичний твiр поета.
Три душi(вiдданиця, дiвчина й дитина) покутують за те, що прогрiшилися супротисамостiйної України. Перша-тим, що вповнi перейшла дорогу Хмельницькому уПереяслав, друга-що напоїла Петрового коня, третя-що всмiхнулася, коли наУкраїну пливла золочена галера Катерини.
Значить, поетвибрав три вирiшальнi моменти з нової української iсторiї, коли важилася долянашої незалежностi народної i державної, i приглянувся, як народ поставився досвоєї справи. Народ (селянство) пiшов назустрiч намiрам Хмельницького (перейшовйому шлях з повними коновками), напоїв коня Петровi, коли вiн їхав iззруйнованого Батурина (себто не пiдпер заходiв Мазепи бiля вiдбудуванняукраїнської незалежної держави), а вкiнцi до золоченої галери Катерини, до їїрусифiкацiйної полiтики поставився з дитячою, нерозумною усмiшкою.
Значить, тридушi — це грiхи трьох поколiнь українського простонароддя. Чому ж поет вибравтри душi дiвчат, а не чоловiкiв? Тому що народ погрiшився не в вiк своєїчоловiчої зрiлостi, а, так сказати б, жiночим розумом, навiть (через своюнеосвiченiсть) немов у дитячому вiцi. Перед ним не зачинено дверей до раю, йоголиш на митарства поки що не пускають, кажуть лiтати понад козацькими степамидоти, поки «все москаль позабирає, як розкопа великий льох»./252/ Москальзамiсть того, щоб з козаком добро й лихо по-приятельськи дiлити (як сподiвавсяХмельницький), усе вiд нас забирає, грабує нам, тепер i могили розриває,шукаючи грошей. Нехай бере! Чим гiрше, тим краще, бо все ж таки колисьстанеться те, що мусить статися, — пробудиться свiдомiсть народу, настанемомент протесту.
У «Великомульоху» поховав Хмельницький не свої маєтки, свiдомiсть нацiональноїсамостiйностi, угодою Переяславською вiн згасив ту пожежу, яка зайнялася наУкраїнi, втiшив велику бурю народного гнiву, помсти й завзяття. Москва своїминасильствами, грабежами, своїми русифiкацiйними й централiстичнимибезправствами доведе до того, що народ знову повстане, знову розбудиться йогосамостiйницька свiдомiсть — буде розкопаний «Великий льох» України:
ВстанеУкраїна
Ірозвiє тьму неволi /268/.
Щойно тодiiсторичнi грiхи нашого простонароддя знайдуть своє прощення, i три душiувiйдуть до раю.
Другатрiйця-це три ворони: українська, польська й московська. Вони себе вже припершiй появi достатньо характеризують. Українська — iронiчним висловом проХмельницького («крав Бордан крам»/256/), польська — хвальбою, що вона була вПарижi, московська — напiвзагадковою, напiвп'яною пiсенькою про козу й чорта.
Українськаворона найбiльше говорить, польська бiльше на паву подобає, а московськакоротко збирає свої заслуги, подаючи три перiоди росiйської iсторiї:татарський, Івана Грозного й Петра Великого. У всiх них одна думка: придушитивсякi добрi змагання народiв та закрiпити на своїх територiях панування кривдий насильства.
Кого ж вонипредставляють? Нiкого iншого, як тих, що ми їх звикли прозивати круками таворонами: реакцiю, упертий консерватизм, охоту придушити всяку нову думку,новий розгiн в країну правди й волi. Тi ворони — це неначе злi демони трьохслов'янських народiв, якi нiяк не можуть звести мiж собою порахункiв, а черезте й кожний у себе дома не може запровадити нового, кращого ладу.
Як три душiпокутували за грiхи темного народу, так три чорнi гайворони крякають вiд iменiверховодячих сфер: польського можновладства, українських старшин тамосковського боярства й чиновництва, якi завдяки непросвiченостi всiх трьохнародiв мали головний вплив не їх життя-буття.
Всi вонибояться якогось Івана-месника, котрий має прийти на свiт тодi, якрозкопуватимуть Великий льох. Але разом з ним зродиться його брат-близнюк,Іван-зрадник, що пiйде рука в руку з катами.
ЦейІван-наймiстичнiша постать в мiстерiї. Ми знаємо, що Шевченко ждав апостолаправди й науки, що вiн i поза Уралом блукаючи шукав сумирного пророка, що булив нього бажання, щоб явився якийсь новий український месiя. Можливо, що цьогонового месiю має тут на думцi поет. Але вiн боїться, щоб разом iз такимчоловiком не прийшов на свiт якийсь новий запроданець.
Третятрiйця-це лiрники: слiпий, кривий i горбатий. Хто вони такi? Чи не нашаiнтелiгенцiя, ученi й письменники Шевченкових часiв? Тут Москва розкопуєБогдановий льох, а вони йдуть гробокопателям до працi приспiвувати; вони несутьна московський базар українськi пiснi, оповiдання, працюють на ворога радихлiба, ради заробiтка. «Отутечки пiд берестом та трохи спочинем… То поснiдаєм впригодi, поки сонце встане». А праця для рiдного народу? — «День великий. Щебудем спiвати»/264-265/
Не три було їх,а багато, дуже багато лiрникiв слiпих, кривих i таких горбатих, що їх навiтьдомовина не могла випростати. Який влучний, який невмирущий символ!
Шевченкопiднiс образ кобзаря до символу — як виразника нацiонального болю України, якзахисника знедолених i глашатая волi й незалежностi рiдної України.
А Москва всеодно копає. Ісправник пiклується, щоби хто не завадив, спроваджує мордатеначальство, кричить, вештається. Це знову характеристика працi чиновництва наУкраїнi.
І докопалися,але до чого? До черепка, гнилого корита й кiстяка в кайданах. Що ж це знову за добро? Це ті частини українського народу, що пішли під московський заступ; ті зрусифіковані українськi пани, генерали, ті дворяни-собачники, трухло нашої минувшини:кістяки в кайданах.
Закінчення містерії має в собі щось пророче. Незабаром сталося дійсно щось таке, що описав Шевченко наприкінці “Великого льоху”. Не одно зтих, що москалям приспівували при їхній роботі, випарено в московській бані — прохолоді. Жоден з українців, які зрікалися ідеїсамостійності і незалежності державної, обмежуючи своє українство до етнографії, до народної пісні й мови (для домашнього вжитку), не діждався сподіваної нагороди. Навіть «тоже малоросів» не щадив московський режим.
«Великий льох» був новаторським твором в нашій літературі. Це твір оригінальний,добре обдуманий і старанно викінчений; оригінальний думкою і формою.Думкоюпро незалежність і волю України, які приховані у свідомості широких кіл нашого простонароддя. Хоч московський лад на Україні розкопав «малий льох» Хмельницького (себто здеморалізував наше панство, а почасти й інтелігенцію), та докопався у ньому тільки до черепка, гнилого корита йдо кістяка в кайданах, а «великий льох» себто свідомість своєї окремішності, бажання волі й незалежності в широких колах народу зосталися незаторкнутими. На цей скарб покладає поет свою сильну надію, надію, що «встане Україна і розвіє тьму неволі»./268/ На свідомостiнародній, він сподівається, буде збудована нова церква (вольна Україна),а стара, Богданова церква (Переяславська угода) розпадеться.
Неначе доповненням «Великого льоху» є тої самої днини (21.10.1845г.) написаний вірш “Стоїть в селі Суботові”, який закінчується сильним акордом надії,що:
Церков- домовина
Розвалиться… і з-під неї
Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
Іпомоляться на волі
Невольничі діти!../268/
Тією«церквою-домовиною» називає поет не що інше, як Переяславську угоду, яка основувалася на фальшивій вірі, що москаль буде з козаком добром ілихом ділитися. Шевченко вірить, що та домовина порохом розсипеться і що Україна виб¢ється на волю й заживе як самостійна держава.
Визвольні ідеї Шевченка виростали з глибин народного болю, і це зумовлювало нове художнє бачення, нову естетику. Тим-то, говорячи про народність Шевченка і зіставляючи її з народністю інших поетів, які свого часу були поіменовані народними тільки тому, що писали про життя соціальних низів, не можна ігнорувати цього фактору. Головним критерієм у порівнянні має бути ступінь заглибленості в докорінні процеси народного життя і прозирання шляхів до волі, до кращого майбуття.«Немало було на Заході, — писав О.І.Білецький, — і до Шевченка і в роки його діяльності поетів, які обстоювали інтереси трудящих мас. А тим часом більша частина їх тільки закликала до співчуття, і ніхто з них-ні поетичартистського руху, ні французькі поети липневої революції-не піднімалися до висоти такого гнівного, пристрасного протесту проти ладу, заснованого на експлуатації людини людиною, як Шевченко».5 Найбільше схожості виявляється у вихідних позиціях, а шляхи, методи, результативнiсть удосягненні мети у кожного поета були свої. Одну з найважливіших типологічних рис Шевченка проникливо визначила Полін Бентлі: «У жодній іншій європейській літературі немає такого протесту проти рабства, немає й такого геніального поета, вихідця з кріпаків, який би показав потворність рабства з такою разючою силою, як Шевченко… Його заклик до братерства й любові, до правди й справедливості, а над усе-до волі маєвсесвітнє значення».6
Поет бачивУкраїну в постійній боротьбі за свободу. Вся ії історія сповнена героїзму, проявленого народом під час захисту рідної землі від татарських орд, турецькихяничар, польсько-шляхетських загарбників, які постійно знущалися над ним,несли йому сльози і горе. Тому однією із головних тем творчості Шевченка усіхперіодів була історія України.
У минуломуУкраїни Шевченка передусім приваблювала героїчна боротьба народу проти польскоїшляхти, турецьких і татарських поневолювачів.
Звертаючись до минулого України, Шевченко оспівує визвольну боротьбу, що відбувалася вминулому, показує сучасникам, як треба захищати свої інтереси, намагаєтьсязбудити в них соціальну і національну свідомість і спонукає поневолений народдо активних дій. Поет глибоко цікавився історією України, знав чи не всіопубліковані на той час історичні праці й казацькі літописи (деякі з них читаву рукописах), думи й історичні пісні. Характерно, що, не маючи на засланніжодних друкованих історичних джерел, він використовував їх по пам’яті іприпустив при цьому дуже мало фактичних помилок.
Доісторичної тематики Шевченко звернувся в казематі і на засланні загалом з тихпричин, що й у попередні роки: поезії історичного змісту давали вихід йогогромадянським і патріотичним почуттям. Треба зважити й на психологіюпоета-засланця, який тужив за рідним краєм і якого не полишали думки про долюУкраїни не тільки в її сучасному, а й у минулому. В його історичних поезіях-іспроби якось угамувати тугу за батьківщиною, малюючи в своїй уяві романтичнікартинки її славного минулого, і гіркі роздуми над драматичними подіями їїісторії, і голос громадянина, звернений до тих, які «оглухли».
Першимісторичним твором, написаним Шевченком на засланні, є поєма «Іржавець». Умонолозі, зверненому до України, Шевченко говорить про долю України вминулому і сучасному :
Боже мій зтобою!
Мій краюпрекрасний, розкішний, багатий!
Хто тебе немучив? Якби розказать
Проякого-небудь одного магната
Історію-правду,то перелякать
Саме б пекломожна. А Данта старого
Полупанкомнашим можно здивувать.
І все то телихо, все, кажуть, од бога!
Чи вже ж йомулюбо людей мордувать?
А надтосердешну мою Україну
Що воназробила? За що вона гине ?
За що її дітив кайданах мовчать?/359-360/
З «Іржавця»бачимо, як критично і як сміливо ставився Шевченко до історичних подій. Колиукраїнські письменники до Мазепи й Петра ставилися дуже обережно або й ставали проти Мазепи, то Шевченко не боявся сказати правду. Він назвав Петрових воєводсобаками, котрі рвали і гризли Україну. Тим, що Петро творив з біднимукраїнським народом після Полтавської битви, можна б, за словами Шевченка,навіть і ляхів злякати, можна б довести їх до того, що вони, п’яні небораки,оніміли б з переляку!
Наступнапоема, написана в Орській кріпості,-це безсмертний «Чернець».
УКиєві на Подолі
Булоколись… і ніколи
Не вернеться, що діялось,
Невернеться сподіване,
Невернеться… А я, брате,
Такибуду сподіватись,
Такибуду виглядати,
Жалюсерцю завдавати/362-363/,-
каже поет у вступі, заявляючи такимчином свою непохитну віру у поворот минулого, в поворот української волі,самостійності, власного свого державного устрою. І сподівання свої в’яже він зпостаттю Семена Палія, запорожця. В першій частині поеми малює нам Шевченкоживий, колоритний образ, як старий запорожець іде в монастир спасати душу. Вдругій-ставить нам перед очі велику постать патріота, який навіть умонастирських мурах, навіть тоді, коли йому смерть зазирає в очі, не кидаєтурботи про рідну землю. Він не годен для спасіння душі забути рідної України.
Доутрені завив з дзвіниці
Великийдзвін. Чернець мій встав,
Надівклобук, взяв патерицю,
Перехрестився,чотки взяв…
І заУкраїну молитись
Старийчернець пошкандибав./365/
Оцей портрет Паліяв монастирі-це безперечно один з найвеличавіших, з найбільш артистичнихмалюнків Шевченка. Без сильного артистичного зворушення українець не годенчитати ²Чернця², хоч би читавйого разів сто.
Такі прекраснітвори писав Шевченко у неволі. Невольницькі твори Тараса Шевченка-цедорогоцінні архітвори української поезії, і не тільки української, бо і всвітовій літературі мало таких гарних, щирих, таких безпосередніх творів. Поет,відправлений в заслання, відтятий від свого товариства, від літературного світу,не маючи певності, чи його поезії попадуться коли-небудь у руки ширшогочитацького загалу, пише їх неначе з іншого світу, зоставивши за собою гендалеко всяку увагу на критику, на смак літературний, на різні життєвiпорахунки. Це розмова з власним своїм серцем і з Богом, душевна сповідь, поезіяи більш нічого.
Роздiлдругий
УКРАЇНА ЯК ПРЕДМЕТ ЛІРИЧНОГОПЕРЕЖИВАННЯ ПОЕТА.
В епіцентріуваги Шевченка постійно були інтереси поневоленого люду, і цим визначалося якзвеличення краси життя по-правді, так і звернення до святої сили, щобнаснажила душу гнівом, який би спопеляв зло. Говорячи про гнівну музу поета,не будемо забувати, що в його переживаннях злютилися в один моноліт болі як засоціальне, так і за національне гноблення України.
Найбільшяскраво проявилися переживання, біль, страждання за рідною Україною в творахШевченка періоду заслання, коли поет найбільше був відірваний від рідної землі.Цей період творчості починається ліричними поезіями. Це твори, написані вказематі «Третього відділу» під час слідства над учасникамиКирило-Мефодіївського товариства-між 17 квітня і 30 травня 1847 р. Це був ліричний «вибух»: протягом кількох днів створено 13 поетичних шедеврів,причому розмаїтих за змістом і формою. Навряд чи Шевченко наперед замислив ціпоезії як єдиний цикл, в якому мав втілити свої переживання за гратамиказемату. Та склався саме цикл, бо об¢єднують ці казематні поезії нетільки місце і обставини написання, а й єдність ліричного настрою. Сам поетнезабаром усвідомив, що створив він таки цикл. Вже на засланні Шевченконаписав заспів до казематних поезій-вірш «Згадайте, братія моя», а переписуючиїх до «Більшої книжки», дав їм спільний заголовок-«В казематі».
Цикл «Вказематі» являє собою ніби увертюру до всієї творчості Шевченка роківзаслання. Цікаво, що вже в цьому циклі виразно виявилися чи не всі провідніліричні мотиви, жанри і стильові тенденції, наявні в його «невільницькій»ліриці. Головним мотивом циклу «В казематі» є заклик бути вірним народові, Україні,завжди пам¢ятатипро свою вітчизну. Цей мотив яскраво зазвучав у поетичному вступі до циклу:
Любітеся,брати мої,
Украйнулюбіте
Іза неї, безталанну
Господамоліте. /327/
Любов доУкраїни, вболівання за її долю яскраво висловлені в автобіографічних творах.Найсильніше непохитність і нескореність поета, його любов до України висловленіу вірші «Мені однаково…» Поета хвилює не особиста доля, а доля України, долярідного поневоленого народу. Автор висловлює сум з приводу того, що виріс вневолі, і в неволі помре, що мало зробив для України, хоч його й замучили занеї. Внутрішні переживання в¢язня передані з такою драматичноюсилою, з таким драматичним напруженням, що читач не може не відчути глибинивболівнь ліричного героя за свою вітчизну. Автор виступає як палкий патріот,для якого доля рідного краю становить основний сенс життя:
Та неоднаково мені,
ЯкУкраїну злії люде
Присплять,лукаві, і в огні
Її,окраденую, збудять…
Ох, неоднаково мені /329/.
Стільки чуття,таку глибоку думку про самопожертву одиниці для добра народу висловити такимизвичайними словами-це мало кому й мало коли у світі довелося. Шевченко немовговорить: мене нема, а є тільки турбота про долю рідної країни.
І, дійшовши доцієї точки самозречення, він дякує Богові, що немає у нього близької людини,яка його зневолила б пам¢ятати про своє «я».
Молюся!Господи, молюся!
ХвалитьТебе не перестану!
Що яні з ким не поділю
Моюторму, мої кайдани! /334/
У мурахцитаделі Шевченко переживає процес самоусвідомлення. Глибоко, дуже глибокозазирає у власну душу, очищується сам в собі, в своїх думках, в своїх могучихпереживаннях, мов золото в огні, і з того психічного процесу виходитьсуцільним, чистим, божеськи правим. Що було буденного, звичайного, пиломприпорошеного, випаде з його душі, зостається серце велике, любляче, чисте,мов кришталь. Не кляне ворогів, що позбавили його волі, не лихословить їх, некличе кари, лиш прощає їм з великим, одиноким смутком, що «не в Украйні будужить, людей і Господа любить» /336/.
І нетільки сам дійшов до такого, євангельського, погляду на світ і людей, але йтоваришів недолі за собою кличе:
Годіть!
Смирітеся,молітесь Богу
Ізгадуйте один другого.
СвоюУкраїну любіть,
Любітьїї. Во время люте,
В останнютажкую минуту
За неїГоспода моліть./337/
Кращої ради неміг нiхто тоді дати тій громадці молоді, що переживала пекло «московськоїтортури». Гнулися душею, ламалися у собі, один на другого ставав. Яку ж великуцiну мала для них така проста та глибокодумна порада! І нині кращої ради надоце просте та правдиве: «свою Україну любіть» годі для українського народупідібрати.
У далекому відУкраїни Петербурзі, в казематі, в уяві Шевченка виникає картина рідного краю,вишневі садки, облиті білим цвітом, молоді дівчата, пісні яких не стихали іпiзно ввечері, плугатарі, що поверталися потомлені з поля, матері, які чекаютьна вечерю свою дружну сім¢ю. Все це поет відтворив у невеликомувірші «Садок вишневий коло хати». Наскільки треба любити народ, природу свогокраю, щоб перебуваючи за гратами і чекаючи жорстокого вироку, може навіть несподіваючись більше побачити Україну, намалювати таку чудову картину.
В періодзаслання Шевченко пише багато автобіографічних творів, які не залишаютькаменя на камені від трактування України як якогось раю. У вірші «Якби визнали, паничі» Шевченко, згадуючи батьківську хату, пише:
Я вхаті мучився колись,
Моїтам сльози пролились,
Найпершісльози. Я не знаю,
Чи є убога люте зло,
Щоб утій хаті не жило,
А хатураєм називають./505/
Ліричнийспогад про своє дитинство, про долю своєї родини підноситься у вірші доширокого соціального узагальнення: поет зображує типову долю мільйонівкріпацьких родин.
В поезії «Івиріс я на чужині» поет згадує рідне село і протиставляє чудову природуУкраїни і тяжке життя поневоленого народу. Такі контрастні зарисовки маємо убагатьох творах Шевченка. Як і раніше, поет із захопленням говорить про ріднийкрай, його мальовничі пейзажі приваблюють Шевченка, але він не міг не бачитиУкраїну з іншого боку. Шевченка постійно хвилювало життя покріпаченого народу.Тяжке становище кріпаків він бачив на всій Україні:
І не воднім отім селі,
Аскрізь на славній Україні
Людейу ярма запрягли
Панилукаві… Гинуть! Гинуть!
Уярмах лицарські сини…/424/
Авторзакликає народ до боротьби і засуджує їх бездіяльність, пасивність. Засудившипасивність, автор підходить до змалювання картин майбутнього, щасливого життяна Україні:
Міжгорами старий Дніпро,
Неначев молоці дитина,
Красується,любується
На всюУкраїну.
Апонад ним зеленіють
Широкіїсела,
А уселах у веселих
І людивеселі./424/
Скількитеплоти, ніжності, любові до України в цих словах! Яким контрастом є цякартина до кріпосницького села, намальованого на початку твору! В кінцевійкартині поет бачить вільну Україну. Такого життя ще немає, але воно можливе заумов, якщо на Україні не залишиться панів.
Воноб, може, так і сталось,
Якбине осталось
Сліду панського в Украйні. /424/
На засланнівсі помисли поета, його думи були звернені до України. Поезія Шевченкасповнена роздумами про те, як його твори допомагатимуть рідному краєві, яквони будуть сприйматися народом. У поезії «Хіба самому написать…» вінставить саме такі проблеми:
Длякого я пишу? Для чого?
За щоя Вкраїну люблю?
Чи вартвона огня святого?/486/
Перебуваючи вОрській фортеці, Шевченко написав віршик «Думи мої, думи мої, ви мої єдині».Цікаве порівняння з віршем «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами», написаним уПетербурзі 1839 р. Тоді Шевченко посилав свої думи на Україну і просив, щобвона їх привітала, мов свою дитину, а нині закликає він їх із України «у степпогуляти»/340/. Там було більше молодечого запалу, більше охоти до розмови, тут-більша простота, безпосередність та певність вислову. Цікаво, що поет, потрапившисеред обдертих киргизів, відразу у першому вірші заявляє про своє співчуття доних. Хоч сам у тяжкім горі, відкриває серце до горя чужого народу. Зламаннябадьорої вдачі, вичерпання сил, притуплення гарячого й ніжного чуття ні в оцій,ні в пізніших поезіях, написаних в Орську, не видно. Навпаки, туга за ріднимкраєм робить поета неначе ще більш вразливим на красу України. Образи,мальовані в пам¢яті,виходять немовби ще більш одуховненими, ніж малюнки:
Зоремоя вечірняя,
Зійдинад горою,
Поговоримтихесенько
Вневолі з тобою.
Розкажи,як за горою
Сонечкосідає,
Як уДніпра веселочка
Водупозичає.
Якширока сокорина
Вітирозпустила…
А надсамою водою
Вербапохолилась;
Аж поводі розіслала
Зеленіївіти,
А навітах гойдаються
Нехрещенідіти./341/
Контури йбарви краєвиду зливаються тут з віруваннями народними у якусь прегарнупоетичну мрію.
Таксамо другий образ:
Село!- і серце одпочине.
Селона нашій Україні-
Неначеписанка…/343/
…………………………
Сонцезаходить. Гори чорніють,
Пташечка тихне, поле німіє,
Радіютьлюде, що одпочинуть.
А ядивлюся… і серцем лину
Втеплий садочок на Украіну./352/
Все, чим гарнаукраїнська земля, небо, природа, люди, побут, постає тепер перед безталаннимпоетом у повній величі, мов щось найдорожче в світі, найсвятіше, єдине тавтрачене навіки.
І, читаючи оцідумки, ми маємо враження, немов поет наперекір долі те, що втратив у житті,творить у пісні. Втираючи невільницькі сльози, він згадує своі давні, благіліта:
Де,як, коли і що робилось?
Булощо справді, а що снилось,
Якіморя перепливав!..
Ітемний гайок зелененький,
І чорнобривка молоденька,
Імісяць з зорями сіяв,
Ісоловейко на калині
Тозатихав, то щебетав,
Святогобога вихваляв,
І всето, все то в Україні!/357-358/
А згадавши,поет мав одне-однісіньке бажання:
Коли-небудь
Хоч настарість, стати
На тихгорах окрадених
Умаленькій хаті,
Хочасерце замучене,
Поточенегорем,
Принестеі положити
Надніпровських горах./358/
Поет постійновідчуває зв¢язок зрідною землею, виявляє гарячу синівську любов до неї. У далеких пустельнихстепах Шевченко прагнув, щоб хоч «крихотку землі із-за Дніпра» його святого«святії вітри принесли»./348/ Співець-патріот, співець-мученик,співець-засланець мріє ще повернутися на кохану Україну, подивитися на їїзелені лани, вилити там своє горе:
Може,ще я подивлюся
На моюУкрайну…
Може,ще я поділюся
Словами-сльозами
Здібровами зеленими!
Зтемними лугами! /493/,-
пише Шевченко в поезії «Лічу в неволідні і ночі…»
А якщо цебажання не здійсниться, то хотів би, щоб хоч його “сльози”-твори долинули доУкраїни. Тоді йому легше буде спати вічним сном у далекій землі. Та все ж такинадія побачити Україну рятує поета від думки: “Жить не хочеться на світі “вцитованому вже вірші “Лічу в неволі дні і ночі”:
Ось длячого мушу
Житьна світі, волочити
Вневолі кайдани !
Можеще я подивлюся
На моюУкрайну./493/
Шевченківобраз України — водночас і глибоко ліричний, і соціально — викривальний (щодотогочасного ладу), образ історично конкретний (там, де поет малює картинижиття, соціальні обставини, як, наприклад, у автобіографічних поезіях, абонародні характери, як у варіаціях на на народнопісенні мотиви) і разом з тимгранично узагальнений (особливо там, де поет виливає свої почуття добатьківщини). Власне, це образ її народу в його сучасному і минулому.
Заслання,примусова розлука з рідним краєм, безперечно, загострили патріотичні почуттяпоета. Ностальгією, спогадами про Україну, роздумами про долю її народупройнята більшість ліричних творів цього періоду. Не випадково слово«Україна»-одне з найчастіш вживаних в його тогочасній поезії. Як не випадковой те, що саме в ті роки написано такі шедеври патріотичної лірики, як «Меніоднаково, чи буду», «Чи ми ще зійдемося знову?», «Сон» («Гори мої високії»), депочуття саможертовної любові до батьківщини висловлено з такою силоюпристрасті, що до них важко підшукати аналогії і в ранішій творчості Шевченка,і у світовій поезії. Пригадаймо хоч би рядки вірша «Сон»:
Я такії, я так люблю
МоюУкраїну убогу,
Щопроклену святого бога,
За неїдушу погублю!/355/
Поезія буладля Шевченка тими ліками, якими він намагався хоч як угамувати тугу за ріднимкраєм, творячи в своїй поетичній уяві дорогий йому образ України, ії сіл, ії зелених ланів, степів з могилами, ії народу:
І нібисам перелечу
Хоч нагодину на Вкраїну,
На неїгляну, подивлюсь,
І, мовдобро кому зроблю,
Таклюбо серце одпочине.
Післяповернення з заслання в 1857 році з'являється Шевченкова поема ²Неофіти². Любовтворить-ненависть руйнує. Щоб ворога полюбити, треба йому простити його гріхи,треба забути кривду, яку він нам заподіяв. Поет навчився ціеї високої штуки,цього мистецтва над мистецтвами у важкій школі життя, в довгім перебуванні нарозмовах з самим собою. Очистився, став сущим християнином. До того й насзаохочує в поемі ²Неофіти². Правдивещастя не дістається дешевою ціною, за нього треба заплатити інколи власноюкров'ю, цілим своїм життям. Народ український дорого заплатив за своє майбутнєщастя, а тепер, коли воно наближається (надія на нового царя і на скасуваннякрiпацтва), хай же він стане того щастя гідним. Хай не допускає до свого серцяпоганських почувань помсти. Будьмо, мов той Алкід, що товаришам своїм велівмолитися за брата лютого, вірмо, що вже зачалися внучата, які без крові проженутьпогані полчища насилля.
Жертва, великажертва, приводить до великого добра, до тієї правди, яку поет ототожнює збратолюбіем і волею. Треба бути християнами, але не казенними, не фарисеями, асущими послідовниками Христа.
Треба наторжища й у чертоги нести проповідь любові, всепрощення, братання. Такийглибокоідейний зміст робить ²Неофітів² творомзагальнолюдським, а в українській літературі дає йому виняткове, передовемісце.
Незважаючи нагарне петербурзьке товариство, рвався Шевченко на Україну, між бідний ріднийнарод, тужив за українською природою і нарікав у листах на повітря над Невою, уякому можна задихнутися. В червні 1859 р. Тарас Шевченко втретє поїхав наУкраїну. Зустріч з сестрою Яриною змалював Тарас у вірші ²Сестри². У Переяславіобвіяли поета спомини про Хмельниччину й Переяславський договір, і він написаввірш, у якому докоряє Богданові Хмельницькому за його політику. Вірш “Якби тати, Богдане п'яний²витриманий у дуже різкому тоні.
Післяповернення в Петербург була написана поема з біблійного життя «Марія². Поет пише ² Марію ² як молитву забратів-кріпаків, щоб вони щасливо діждали скорого визволення. ²Марія² була причиноюпереслідувань творів Шевченка як богохульного поета. Але хто знає Шевченковулюбов до поневоленого селянства, той розуміє, що поет щиро, а не богохульномолився.
Наприкінці1860 р. в Петербурзі з'явився ²Буквар² для народнихшкіл. Шевченко вирішив прикласти свою руку до просвітньої роботи для широкихверств. З педагогічного боку, як підручник для неграмотних, праця Шевченка немає великої вартості, але добір творів вказує на велике розуміння нашоїнародної душi.
Братолюбіє,справедливiсть, віра у перемогу добра, охота до праці для добра ближньогопробиваються з кожного твору. З релігійним змістом „Букваря² гармонізуєсвітський. Є тут дві найкращі з ідейного погляду українські думи: ²Пропирятинського поповича Олексія² і ²ПроМарусю-попівну Богуславку². У першій-фарисейське лицемірствостає причиною кари Божої, а щире каяття — причиною ласки. У другій-лакомствонещасне веде українську душу в неволю і віддаляє її від ясних зір і тихих вод,від краю веселого й миру хрещеного. У доборі приказок-цей самий принцип: ²Брехнею увесьсвіт пройдеш, та назад не вернешся², ²Застав дурногоБогу молитися, то він і лоб поб'є².
Але з ²Букварем² не поталанилоШевченкові. Замовлень не було. Митрополит і єпископи неприхильно поставилися доцього діла. ²Замістьпринести відразу, останнє діло для народу принесло поетові тільки розчарування.Ще в останніх днях життя доводилося йому з прикрістю дивитися на те, як його ²Буквар² купамизаповнював хату².7
Висновки
Не дочекавсяШевченко царського маніфесту про звільнення народу від кріпацтва. У віршахпомітне хвилювання з цієї причини. Уряд неначе навмисно гаявся з оповіщеннямманіфесту, щоб не почув його той, хто можна сказати, життя своє за ньогопоклав. Судилося йому, як Мойсеєві, здалека тільки бачити обітовану землю.
Жив Тарас 47років. З того 24 був кріпаком, 9 — вільним, 10 карався на засланні, а рештупровів під поліційним наглядом. Працював тяжко, страждав важко, щастя зазнавмало. Що любив, чого бажав, до чого рвався душею — завжди втікало від нього.
Навіть слова,велика світова слава, осінила ім'я Шевченка щойно по смерті. Посмертна доляТараса Шевченка так само незвичайна і ні з чим незрівнянна, як і його життя.Мало хто і з великих людей був за життя такий легендарно славний, такий любимийсвоїм народом-і водночас такий гнаний його ворогами; рідко кому випадалостільки страждань і рідко хто, так багато віддавши людям, так мало від нихдістав; рідко кому доля ставила стільки перепон і так люто переслідувала,здавалося, все роблячи для того, щоб він не став тим, ким усе-таки став. Та осьвін помер, і минали роки, і світ жив без нього, а любові й ненависті до ньогоне зменшилося, вони наростали обидві однаковою мірою; і його ім'я, його поезія,його могила, його пам'ять ставали предметом такої боротьби, таких поклонінь іпоруг, таких осягнень і фальсифікацій, що якусь аналогію знайти нелегко.
Боротьба заШевченка тривала дуже довго, була гострою, тому що це-боротьба за душуукраїнського народу.
Нині Українасамостверджується для себе і для світу під знаком Шевченка, під знаком Шевченканаш народ повертає собі національну самосвідомість і гідність, хоче, як сказавЯнка Купала, “людьми бути². А Шевченків ідеал-Україна великоїсім'ї, ²вольної,нової².Україна без зла. Не було в ньому ні краплини національної зарозумілості чиупередженості проти інших народів, і Україну він любив, за Україну стояв, заУкраїну себе віддав не тому, що хотів би її підняти над іншими народами, атому, що хотів бачити її рівною з іншими в сім'ї світовій.
Шевченконалежить не тільки Україні, а всьому людству, хоч кожне його слово-про Україну.Тут відбувається часте в історії літератури перетворення: поезія, народженазлобою дня, живе вічно, поезія, зміст і характер якої безпосередньонаціональні, поєднуючись із світовими змаганнями, набуває загальнолюдськогозначення, виростає до загальнолюдських масштабів.
Загальнолюдськезначення поезії Шевченка не лише в тому, що він, як і кожний генiй, збагативдуховний баланс людства, світ його ідей і почуттів, зробивши надбанням іншихнародів те, що пережив, передумав і зазнав народ український і чого віндосягнув у царстві духу.
Загальнолюдськезначення поезії Шевченка і в тому, що вона самому українському народові даларозуміння його долі, потреб і завдань перед обличчям майбутнього-з поглядузагальнолюдської історії та боротьби, загальнолюдських завоювань розуму і духу;з висоти найпередовіших ідеалів і уявлень свого часу. Давши людству краще зукраїнського, він водночас дав Україні краще із уселюдського-в самому рівні таякості своєї думки, свого слова.
Поезія ТарасаШевченка давно стала нетлінною і важливою частиною духовного єства українськогонароду. Шевченко для нас-це не тільки те, що вивчають, а й те, чим живуть, зчого черпають сили й надії. А те, що його досі світ знає менше, ніж іншихвеликих поетів, пояснюється тим, що й саму Україну, яка тепер виборсується зруїн Російської імперії, світ тільки почав пізнавати.
А ми повинніпам'ятати заповіти, які посилав у глибини майбутнього великий Шевченко. Середцих заповітів перший і останній -
СвоюУкраїну любить,
Любить її… во время люте,
Востатню тяжкую минуту
Занеї Господа моліть./337/
Примiтки:
1-КостомаровМ.І. Спомини про Шевченка// Шевченко Т.Г. Кобзар.-Прага, 1876.-С.95.
2-КулiшП. Спогади про Шевченка.-К.-1930.-С.56.
3-ШевченкоТ.Г. Кобзар.-К.-1987.-С.48 (Далi, посилаючись на це видання, у текстiзазначатиму лише сторiнку).
4-ЄфремовС. Історiя українського письменства.-К.-1989.-С.233.
5-БелецкийА.И. Мировое значение творчества Тараса Шевченко//ТарасШевченко.-М.-1962.-С.23.
6-ПолiнБентлi. Український поет свободи//Свiтова велич Шевченка.-К.-1964.-Т.3-С.97.
7-ЩуратВ. Шевченкiв “Буквар”/Недiля.-1911.-С.11.
Списоквикористаної літератури :
1. Бондар М.Образ України впоезiїТ.Г.Шевченка//ВiсникАН України.-№6.-1993.-С.56-60.
2. Дзюба І.М. Увсякого своя доля: Літ-критичний нарис.- К., 1989.-261с.
3. Донцов Дмитро.Вогонь з Холодного Яру.// Дивослово.- №3.-1994.- С. 3-12.
4. Жмурiна О.І.Образ Батькiвщиниу творчостiТ.Шевченка iО.Пушкiна//Т.Шевченкоiзагальнолюдськi iдеали.Тези доповiдейта повiдомлень на обласнiй мiжвузiвськiй науково-теретичнiй конференнцiї,присвяченiй 175-рiччю вiд дня народження, що вiдбулася 19-21 квiтня1989р.-м.Одеса.-1989.-С.55-56
5. Івакін Ю.Поезія Шевченка періоду заслання.- К., 1984.- 236 с.
6. Кирилюк Є.Войовничий характер Шевченкiвського реалiзму// Зб. праць XV наук.Шевченкiвської конференцiї.-Одеса, 1968.-С.5-23
7. КоцюбинськаМ.Х. Етюди про поетику Шевченка.- К., 1990, 270 с.
8. Лепкий Богдан.Про життя і твори Тараса Шевченка.- К.- 1994.-125 с.
9. Маланюк Євген.Три літа// Дивослово.- №3,- 1993.- С.8-11.
10.МойсеївІ. Нацiональний iдеал: iдеалiзм i прагматизм// Слово i час.-№9.-1995.-С.105-115.
11.МушкетикЮ.Вiчно знами//Голос України.-№39.-1993.-С.12.
12.НедількоГ.Я. Тарас Шевченко: життя і творчість.-К.-1988.- 245 с.
13.НосаньС.Л. Геній правди (до 175-річчя від дня народження/- К.: Література імистецтво, 1989.-С96.
14.ПавлівІ. Поема — містерія ²Великийльох²Тараса Шевченка.// Слово і час.- №1.-1991.-С.25-35.
15.Пiльчук І.І.Народнопоетична основа образу України в лiрицiШевченка//Зб.праць ювiлейноїдесятоїнауковоїШевченкiвськоїконференцiї.-Канiв,1961.-С.120-134.
16.ПріцакО.Й. Шевченко-пророк (АН України).- К.- 1993.-С.56.
17.СмілянськаВ.Л. Біографічна Шевченкіана.- К.- 1984.- 245 с.
18.ЧаматаН.П. Поетика контрасту в поезiї Т.Шевченка//Рад. лiтературознавство.-№3.-1976.-С.19-64
19.ЧаматаН.П. Розрита могила.// Слово і час.- №3.- 1991.- С. 8-15.
20.ШагiнянМ. Тарас Шевченко.- К., 1970.- 256с.
21.ШевченкоТ.Г. Повне зiбрання творiв у 12 томах.- Т.1-2.- К.-1989.
22.ШевченкоТ.Г. Кобзар.-К.-1987.-503с.