Курсова робота
НАЙДАВНІШІ ПАМ’ЯТКИ ПИСЕМНОЇ ТВОРЧОСТІ
План
Вступ
1 Передумови виникнення оригінального письменства на Русі
2 Система жанрів давньоїукраїнської літератури Х-ХІІ ст.
3 Особливостілітературного процесу ХІІІ ст.
Висновки
Список використаноїлітератури
Вступ
Словесна творчість – надзвичайно важлива складова культури, якіснаознака цивілізації. Як відомо, писемна творчість виникла на переході відварварства до ранньої цивілізованості. Важливим чинником такого переходу буловиникнення держав нового типу, становлення нових релігій. Для освячення владивже недостатньо було усного слова, для цього потрібне було слово писане.
До наших часів не дійшли пам’ятки нашого письменства з Х ст.,тільки з ХІ ст. – близько 30 рукописів, з ХІІ – близько 65 рукописів. Це тількидрібна частина з того, що врятувалося на східно-слов’янському грунті відтатарського погрому й пізнішого лихоліття української землі.
Переписчики дописували нові твори в рукописах, де містилися вжеінші твори, перед тим переписані. До свого збірника вибирав переписчик зкількох рукописів те, що його найбільше цікавило або найбільше відповідало йогоцілі. Рукопис, що поставав через такий вибір, був оригіналом для іншихкопістів. До того ні переписчики, ні автори не вважали за потрібне назвати себепо імені. А коли який автор і зважився відкрити своє ім’я читачам, заслонявйого скромно всякими описовими висловами. Отже, дослідження в галузі давньоїлітератури є копітким і не завжди можливо віднайти істину.
Вагомий внесок у розвиток давньої української літератури зробилитакі дослідники: Михайло Возняк, Дмитро Чижевський, Олекса Мишанич, ВалерійШевчук та інші.
Завдання нашої роботи полягатиме в систематичному описінайдавніших пам’яток та аналізові жанрової системи оригінального письменствадавньої української літератури ХІ – ХІІІ століть.
1 Передумови виникнення оригінального письменства на Русі
Для виникнення літератури необхідні принаймні три основніпередумови: сформована держава, наявність письма, існування високорозвиненихформ усної творчості. Схему виникнення слов’янського письма, яка стала вжетрадиційною, виклав на початку Х ст. болгарський письменник Чорноризець Храбр усказанні «Про письмена»: «Раніше ж слов’яни, коли були язичниками, не маликниг, а читали та ворожили за допомогою накреслень та зарубок. Коли жохрестилися, то спробували записувати римськими та грецькими письменами – безупорядкування … І так багато було літ. Згодом же Бог-людинолюбець послав їмКостянтина Філософа, названого Кирилом, мужа праведного і розумного, і тойстворив їм тридцять вісім письмен-літер: одні на взірець грецьких, а інші –відповідно до слов’янської мови». За «Повістю минулих літ», впровадження письмана Русі було важливою подією в комплексі заходів князя Володимира, якийохрестив Руську землю. Є здогадки про якесь «письмо», що існувало на територіїсхідних слов’ян задовго до 988 року. В основі таких висновків – припущення проте, що якоюсь мовою складалися договори Русі з греками на початку Х ст.; доситьрозвинена ораторська проза, техніка оформлення книг не могли сформуватися задва-три десятиліття – отже, до того були певні традиції. Однак відсутністьфактів і доказів піддавала сумнівам цю гіпотезу. Таким доказом сучаснідослідники вважають «Велесову книгу». Таким чином, писемність прийшла на Русьне на зміну усній словесності, а лише розширила функції мови.
Історики української літератури традиційно поділяють письменствопочаткової доби (ХІ-ХІІІ ст.) на «перекладне» та «оригінальне», відносячи допершої групи твори, запозичені передусім з Болгарії та Візантії, а до другої –писемні пам’ятки, витворені на власне українському грунті і відмінні відпозичених місцевою тематикою, персонажами, колоритом. При цьому «перекладна»література розглядається як хронологічно первинна, як літературна підосноваоригінальної творчості давньої доби; відплвідно руські пам’ятки постають якпохідні від перекладних, як своєрідне відгалуження, що оформилось у самобутнєхудожнє явище.
Отже, найдавніша писемна література на нашій землі постала наоснові двох джерел: усної словесності, твореної продовж попередніх віків, а зприйняттям християнства – із засвоєння візантійсько-болгарських культурнихзапозичень.
2 Система жанрів давньої української літератури Х-ХІІ ст.
Система жанрів Київської Русі-України (термін «Україна» впершезафіксовано в Іпатівському літописному зводі під 1185 і 1189 роками) не булаширока: література, творена для потреб християнської церкви грецького обряду,морально-навчальні твори, проповіді, агіографічні писання (житія святих),тлумачення Святого Письма, полемічна література, апокрифічна, переклади окремихкниг Біблії, підручні книги для шкільного навчання, служебна та світськалітература (остання часто вбирала в себе твори духовні, але творилися вони длясвітських потреб), літописи, героїчні піснеспіви, які часом входили у літописияк складова їхня частина, й переклади творів з арсеналу візантійської тазахідноєвропейської літератур (як, наприклад, «Олександрія»).Дуже частоця література анонімна (літописи анонімні тому, що є фактично збірниками писаньрізних авторів), але іноді твори мають індивідуальний характер, інколи знаємоїхнього автора. Властивістю деяких творів є те, що їх важко приписатиконкретному часові, бо укладалися й творилися продовж десятиліть, тобто врізних редакціях (повніших і коротших), доки не здобували свого остаточногоканонічного вигляду.
Фактично ця література з'явилася в XI ст., і до нашого часу,ясна річ, дійшли її тільки окрушини.
Найдавнішими пам'ятками вважаються такі: «Номоканон, або Кормчакнига» — це збірник постанов і норм, прийнятих візантійською церквою відапостольських часів до останнього вселенського собору, з поясненнями; входилосюди і світське візантійське законодавство. «Руська правда» — це звід законівКиївської держави, отже художньої літератури ці твори не стосуються. Відтакнайдавнішим оригінальним твором треба вважати «Слово про закон та благодать»Іларіона, складене у міжчассі 1037—1050 рр., за жанром своїм це проповідь.Іларіон був київським митрополитом, поставленим без участі царгородськогопатріарха. Вже в той час існувало два типи проповіді: повчання й протопанегірикіз прославленням якоїсь значної особи, тут маємо проповідь-похвалу. Саме на ційоснові деякі дослідники вважають, що «Слово про закон і благодать» — це твірвіршовий.
Про те, що проповідь у той час могла здобувати віршову структуру,свідчать проповіді Кирила Турівського; отже, вона проказувалася (можливо,речитативом) як напівспівний твір, хоч у даному випадку зробити остаточнийвисновок важко: поетична структура тут хоч і можлива, але ще невиразна.
Загалом, щоб установити поняття поезії в тому часі, требаспеціально на цій проблемі зупинитися, бо досі як поетичний твір КиївськоїРусі-України розглядалося лише «Слово о полку Ігоревім», хоча коло поетичнихпам'яток у тому часі було ширше. Так, перечитуючи «Повість врем'яних літ»,І.Франко писав: «Проходячи епізод за епізодом нашого найстаршого літопису, япереконався, що вони майже всі… зложені віршами, не силабічними, а тонічнимиз нерівним числом складів, але з досить рівномірним числом наголосів, такзваним музичним розміром». Наприклад, на той час були поширені так звані кондакарні (молитвословні), вірші. Кондакарний вірш походить відвізантійського вірша, а зрештою від біблійного. Головною ознакою кондакарноговірша є система ритмічних сигналів, «які маркірують початок рядків».Кондакарний вірш уживався у церковній службі: стихарі, кондаки тощо; можнавважати, що він уживався і в тодішній проповіді (безсумнівно в К.Турівського ігіпотетично в Іларіона) і був тільки підвидом тодішньої поезії, певною міроюпоєднуючись із нею – саме тією, що виникала на місцевому ґрунті.
Крім кондакарної системи, архаїчна українська поезіятвориласяз кількох пластів: героїчно-дружинного, моралістичного, обрядового табилинного. До героїчно-дружинної та моралістичної поезії треба віднестипоетичні «Слова». Про те, що це була поезія, свідчать звістки про музичнийсупровід при співі, як це помічаємо у «Слові ополку Ігоревім»: «Недесять соколів на стадо лебедів пускає, а свої віщі персти на живії струнинакладає, — вони вже самі князям славу рокотали»; у «Слові Данила Заточника»:«Вострубімо, як у злотоковані труби, в розум ума свойого, почнімо бити, як уоргани срібні, у знання мудрості своєї, висвистуючи на Богом одуховленихсопілках»; у «Слові о Лазаревім воскресінні»: «Ударив Давид у гуслі, покладаючиперсти свої на живії струни, сидячи в підземнім Аді, мовляє: «Заспіваймовесело, дружино, піснями». Зазначимо, що в останньому випадку (упіслякнязівський період поетичні засоби дружинного «Слова» передалися творуморалістичному).
До дружинної поезії входять епічні тексти, введені в літописи. Цебула піднесена поезія, яка поширювалася в усній традиції і тільки випадково вуривках чи повністю була записана книжниками давніх часів. Ця традиція малапоширення, в такій поетиці було складено «Похвалу князю Вітовту»1428 р.і «Слово про битву під Оршею 1515 року», де є, до речі, пряма вказівка,що перед нами таки поетична пам'ятка: «О пречистая і премудрая главо! Як тебе яназву і як похвалю! Покірливістю язика мойого і художеством ума мойого». Цяпоетика органічно передалась у героїчні піснеспіви пізнішого часу, зокрема вдуми, в яких використано той-таки несилабічний вірш із музичною строфою, якийзбагатився дієслівною спорадичною римою. Вперше спорадична рима проскакує внайдавніших пам'ятках: «Слові о полку Ігоревім», «Слові в неділю по Великодні»К.Турівського та «Слові про погибель Руської землі». Є вона і в проповідяхСерапіона.
Отже, традиція героїчного співу в такому словесному оформленніпродовжилася на нашій землі і утримувалася аж до XIX ст. З падіннямкнязівської Київської держави ця традиція, з'єднується зі «Словом»церковно-дидактичним, яке також має характер архаїчної поезії («Слово оЛазаревім воскресінні»), потім переходить у «похвали» Литовсько-руськоїдержави, а вже тоді в українські думи.
Архаїчний тип поезії українського народу – явище, закорінене увіках. Із одного боку, вона творилася на основі усної творчості, виходячи відсуспільних низів у сфери вищі й навпаки: від героїчного епосу до обрядовоїпоезії чи богатирського епосу, взаємопоєднуючись між собою і творячи спільнекультурологічне явище; з іншого боку, з'єднуючись і зв'язуючись із поезієюкондакарною, котра йде від біблійної та візантійської. Архаїчна поезія має своїхарактерні риси, вироблену поетику, образотворення та метафорику, які виявилисявельми стійкі в часі, свій тип вірша: несилабічного, будованого на музичнійстопі. І це від того, що, як правило, архаїчна поезія була якнайтіснішепов'язана з практикою співу з музичним супроводом чи й без нього, або ж ізпрактикою рецитації, яка могла мати речитативний характер; обов'язковимкомпонентом її було усне публічне виконання. Ця поезія поступово переходила укнижну, відтак певні її структури потрапляли в писемний запис; у певних своїхжанрах вона залишилася на рівні усного творення, відтак і зберігалася в уснійтрадиції, а певною мірою перетворювалася у формах релігійно-дидактичних укнижну. Сьогодні, звісно, не можемо відтворити об'єктивної картини її розвитку,бо до нас дійшла в окрушинах: у випадкових записах чи через усне передання, аленавіть те, що збереглося, дозволяє зробити висновок, що то було велике,складне, багатоманітне й багатожанрове явище, яке стійко утримувалося продовжстоліть. Відповідно й «Слово о полку Ігоревім» не є в тому процесі винятковоюпам'яткою, хоч і була вона визначною, а своєю структурою цілком уписується у тушироко творену поезію архаїчного типу, яка дожила на нашій землі до XIX ст. Певно також і те, щодомінуючого значення й характеру здобула архаїчна поезія в часи Київськоїдержави, а центром її творення, особливо елітарних форм, був таки Київ. Відтак«Слово о полку Ігоревім» треба вивчати у системі інших поетичних пам'яток, якізбереглись у писемній та усній традиції, бо ця пам'ятка є плоттю від плоті тогоцікавого й своєрідного явища, що його називають архаїчною поезією.
Центральним твором XI ст. вважають «Повість врем'яних літ»— літописнийзвід, якому судилася особлива доля: його поклало в основу своїх літератур цілесхідне слов'янство, хоч створений він був у Києві і є передусім пам'яткоюукраїнської літератури. Пам'ятка творилася у міжчассі 1039–1118 pp., тобто цей твір був,ніби снігова куля, яка накочується пластами. Вважається, що найдавніший звідбуло створено близько 1039 р.; у 1069–1073 pp. ігумен Печерськогомонастиря Никонсклав свою редакцію – так звану Никонівську редакціюлітопису. Близько 1095 р. на цій основі було створено той звід, що ми йогозвемо Початковий київський звід; у 1112 р. завершено Несторівську редакцію,власне «Повість врем'яних літ»; через чотири роки свою редакцію дав Сильвестр,ігумен Видубицького монастиря. У 1113–1116 pp. була зроблена Василевапереробка Несторового зводу, але вже не в Києві, а в Перемишлі; саме Васильнаписав оповідання про осліплення князя Василька й про подальші події 1097—1099pp. Сильвестр скориставсяВасилевою редакцією. Третя редакція «Повісті врем'яних літ» створена 1118 р.Таким чином, твір складався продовж майже 90 років і став основоположноюукраїнською книгою, універсальною за своїм характером, бо це не тількисистематизація української історії від найдавніших часів до початку XII століття, але йсвоєрідна хрестоматія поетичних епічних сказань чи уривків із них. У структуру«Повісті» введено й низку перших українських оповідань, що мають характерхудожньої прози; з іншого боку – це один із перших філософських творів, бо вньому подано немало розмислів про світ та життя, витриманих у християнськійідеології. Не зайве сказати, що створення «Повісті» мало загальнодержавнийхарактер, матеріал збирався з усіх земель, використовувалися візантійськіхроніки, народні перекази, розповіді старих дружинників. Дослідники вважають,що постав літопис на державне замовлення київських князів і відбивав їхні думкита прагнення. Поява різних редакцій не тільки розширювала літопис, а йпідпорядковувала його політиці того чи іншого князя. Загалом же «Повістьврем'яних літ» ніби відбиває час, коли Руська земля розглядалася як єдине ціле,хоч і складалася вона з найрізноманітніших племен, не завжди й слов'янських,зрештою й слово «держава» значить: землі, які тримає певний правитель, а неземлі з етнічно однорідною людністю. Несторові належить також честь створенняперших агіографічних оповідань: «Убивство братів Бориса та Гліба», «Сказання,чого монастир назвався Пєчерським», «Житіє Теодосія».
Загалом у другій половині XI ст. київські книжникиуже дбають про створення власного пантеону святих. На цій основі постало, крімНесторових оповідань, «Житіє Антонія Печерського», яке до нас дійшло впізніших переробках, а в перекладний Прологбуло введено житія Ольги,Володимира Великого, Бориса та Гліба, Теодосія та інших.
Існували й окремі житія Володимира та Бориса і Гліба. Так,«Пам'ять і похвалу князю Володимируприписують Якову Монаху (Мниху)–близько 1072 р. У 80-х роках постало також оповідання про перенесення мощівсвятого Миколи до Бара.
У60–70-х роках створені повчання Теодосія, києво-печерського ігумена, йому їхприписують сім на Великий піст: на вівторок, середу, четвер і п'ятницю третьоготижня посту; для проголошення «на часах» – про терпіння та любов, про терпінняй милостиню, про ходіння до церкви – зразки мізантропічної, аскетичноїхристиянської літератури, в них автор наслідував Теодора Студита; злітературного погляду вони досить убогі.
Анонімний автор у 1093–1096 pp. склав «Похвалупреподобному отцю нашому Теодосію». В кінці XI – на початку XII ст. жив чернецьГригорій, якому приписують службу й канони преподобному Теодосію – цевже поезія архаїчного типу; про те, що Григорій писав канони, згадує й Полікарпу «Києво-Печерському патерику». На початку XII ст. писав богослужебні співита молитви митрополит Іван Перший.Митрополитові Івану Другомуприписуютьслужбу святим Борисові та Глібу — це також поезія.
Паломницьку літературу започаткував в українській літературі твірДанила Паломника(1106–1108), котрий описав свою мандрівку до Царгородата Єрусалима: «Життя і ходіння Данила, руської землі ігумена».Згодомвелика пілігримська література творилась у нас аж по кінець XVIII ст. Твір ДанилаПаломника ввійшов у «Четьї Мінеї» Дмитра Туптала, загалом бувнадзвичайно популярний, бо збереглося його близько ста списків, але найдавнішііз XV століття.
Перші книги, які дійшли до нас як визначні пам'яткицерковнослов'янської мови київського типу, були Остромирове Євангеліє (1056–1057) і два Збірники Святослава1073 і 1076 років. Загалом із XI до початку XII століття до нашого часудійшло тільки одинадцять рукописних книжок українського регіону, і це в тойчас, коли Софійська бібліотека в середині XI ст. налічувала 950 книг,чималі бібліотеки були в Києво-Печерському, Видубицькому та інших монастирях.1115 року володимирський князь Андрій Боголюбський, захопивши Київ, вивіз доВолодимира багато книг і помістив їх в Успенській церкві; його син Мстиславпісля походу на Київ також вивозив книги.
Коли додати до згаданих творів «Повчання Володимира Мономахадітям», яке постало в 1100–1101 pp., то цим окреслимо перший великий період історіїписемної української літератури, базованої на християнській основі. Вонапозначається особливим стилем, що його Д. Чижевський назвав «монументальним»:простим, виразним, раціональним, часом скупим, без особливих словесних прикрас,але з ознаками художнього опису, особливо у вставних літописних оповіданнях тапоетичних структурах.
Так само як головною книгою XI – початку XII ст. стала «Повістьврем'яних літ», так у XII ст. головною українською книгою став «Київськийлітопис», який продовжив «Повість врем'яних літ». Цілком свідомий поділудільних князівств породжував постання місцевих літописів, які не тількизосереджували увагу на загальнодержавних подіях, а й вбирали в себе подіїмісцеві.
Так починає створюватися регіональна література, яка в окремихоколичних князівствах через їхню етнічну відмінність від центру починаєпереростати в іншонаціональну (Новгород та володимиро-ростово-суздальськікнязівства), хоч в основу своїх літератур вони кладуть київську. Київськийлітопис ще має загальнодержавні тенденції, але більше уваги віддає такикиївському життю. І хоч від Києва відділилися й деякі українські князівства(Чернігівське, Галицько-Волинське), через що там поставали свої літописнізводи, але дослідники вважають не випадковим літописний звід Іпатівський, вякому з'єднано «Повість врем'яних літ», «Київський літопис» і«Галицько-Волинський літопис», бо саме так було укладено “Руський літопис” як національний звідсаме української історії від найдавніших часів по XIII ст. включно. Отже, фактскладення такої пам'ятки увіч є документом ментальної єдності українськихплемен.
Київський літопис творився у 1111–1200 pp., у київськомуВидубицькому монастирі Святого Михайла, куди на початку XII ст. з Печерськогоперейшла місія літописання. Складається він із коротких щорічних записів таширших оповідань, написаних у традиції «Повісті врем'яних літ». Твір можнарозкласти на кілька частин. Перша – до 1146 р. йдеться тут про Мономахів такиївські монастирі; друга частина – князювання Ізяслава Мстиславича(1146–1154), писана людиною цього князя, сюди вставлено просторе оповідання провбивство Ігоря Ольговича, трапляється воно й окремо; третя частина – 1155–1174роки, описані скупо й уривково; більш докладний опис – роки 1175–1185, деяскраво з'явлено боротьбу з половцями, сюди ж уводиться оповідання «Слово проІгоревий похід»;і на завершення літопису знову йдуть короткі записи. Вкиївський звід уводиться також похвала ігумена Видубецького Михайлівськогомонастиря Мойсеякнязеві Рюрику (1199 p.).
Із літературних постатей треба згадати Клима Смолятича–спершу ченця Зарубського монастиря під Києвом, потім митрополита (з 1147 p.), якого літопис зве«книжником та філософом». Він автор «Послання до Томи»— зразкарелігійної суперечки тих часів. У цьому творі Клим Смолятич говорить просимволічне тлумачення певних місць Святого Письма, тобто чи не вперше ставитьсяпостулат алегоричного читання тексту, що в пізніших часах набуло особливого значенняв мистецтві поезії. Друга важлива річ відбилась у пам'ятці: змаганнянеосвіченого й освіченого духовенства – явище, яке супроводжувало всю історіюхристиянства. Із Климом Смолятичем пов'язано «Вопрошання Кирика новгородськомуєпископові Нифонтові» – про різні випадки церковної практики. Кількавідповідей цього «Вопрошання» належать саме Климу Смолятичу.
Символічним способом писання користувався Кирило Турівський,єпископміста Турова, автор високопоетичних проповідей, з яких до нас дійшли чотири насвята і три чернечих повчання; дійшли до нас також його молитви й молебнийканон. Приписують йому “Притчу про людську душу та про тіло», яка поклала в наспочаток численним творам на цю тему, особливо улюблену в літературі бароко.Найбільш поетичне – «Слово в неділю по Великодні», з вельми цікавоюметафорикою. Слова й проповіді К.Турівського мають виразну поетичну структуру;зокрема, високого звучання набув «Плач Богородиці»у проповіді на неділюмироносиць, який також поклав початок численним віршам на цю тему в поезіїнаступних поколінь. Віршами є і його молитви. Найдавніший рукопис ізпроповідями К. Турівського — «Кормча книга»з 1282 p., вони входили узбірники «Ізмарагд»та «Златоуст», відомі і в рукописах XVI ст., а вперше булинадруковані у віленському молитовнику 1596 р. та в острозькій Псалтирі 1598 р.
Виключно християнсько-дидактичний характер має «Повчання додуховного чада»Георгія Зарубського, яке вчені також відносять доXII ст.
Тоді ж таки постало анонімне «Слово про князів», виголошенена честь пам'яті святих Бориса та Гліба – це чернігівська пам'ятка. П.Глубовський приписує твір до 1175 р. і вважає, що він постав із приводуконфлікту чернігівського князя Святослава Всеволодовича із двоюрідним братом,князем новгород-сіверським Олегом Святославичем. Автор тут виступає супротикнязівських міжусобиць, твір певною мірою перегукується зі «Словом о полкуІгоревім». Вводиться сюди й похвала чернігівському князю Давиду Святославичу,який помер 1123 p., тобто тоді вже покійному. Твір морально-дидактичний.
Дійшли до нас ряд анонімних повчань та оповідань релігійногозмісту чи зі світським елементом, а також залишки рицарського епосу, яким, безсумніву, є оповідання про Дем'яна Куденевича.
Не менш сильним з поетичної точки зору є «Слово ДанилаЗаточника", яке М. Возняк називає дуже точно «перехідним кільцемвід перекладного мистецтва до оригінального». Це — найдавніша пам'ятка жанру,що його пізніші книжники назвуть «візерунком», тобто це низка афоризмів,вибраних зі Святого Письма та різних збірників (таких як «Пчола»), котрідокладно й майстерно згруповано і пристосовано до історії засланого юнакаДанила. Саме цей твір він начебто послав своєму князю, котрий покарав його заякийсь переступ, заславши в Новгородщину на озеро Лаче. З одного боку, цевіршоване прохання, написане з усім блиском вислову. «Слово» датується кінцем XII – початком XIII ст., воно відоме у двохредакціях і багатьох списках. Адресат твору не з'ясований. Імовірно також, що«Слово» є чисто літературним творенням і реальних подій не відбиває.
До кінця XII ст. відносять також анонімне «Похвальне словосвятому Климентові», виголошене з приводу відновлення невідомим княземДесятинної церкви, в якій перебували мощі святого, що їх привіз із КорсуняВолодимир Великий. Проповідь, очевидно, також треба віднести до архаїчноїпоезії: помічаємо тут цікаву композицію, метафорику та діалоги, порівняння.Мабуть, у пам'ятці йдеться про Рюрика Ростиславича, що прийшов у Київ у 1194 р.Автором був увіч киянин. Згаданий нами Мойсей Видубицький, що проголосив словона честь Рюрика (вставлене до «Київського літопису»), написав також «Слово прозбудування стіни у Видубичах», яке також треба віднести до архаїчної поезії, наце є вказівка в самому тексті:
Тут-бо, не на березі, ставши,
Але на стіні свого творення,
Співаю тобі пісню переможну,
Як Маріам в давнину...
Окрім того, з'явилась у той час значна перекладна література:«Синайський патерик», апокрифи, «Шестиднев» Івана, екзарха болгарського,«Повість про Варлаама та Йоасафа», «Сказання про Євстафія Плакиду», «Повістьпро Акіра Премудрого» та ін.
Дійшли до нас від того часу й цікаві рукописні книги. Це написанеблизько 1120 р. в Києві «Юрієве Євангеліє»(на замовлення князяМстислава для сина свого Всеволода), «Тріодь»киянина Мойсея(XII – XIII ст.), «МстиславовеЄвангеліє» з 1115 р. тощо.
Загалом українська література XII ст. заявляє своювиробленість. Вона творить від 20-х років до кінця століття власний період, щозумовлюється роздробленням руських князівств, гострими конфліктами Києва зволодимиро-суздальськими князями. Стиль творів цього часу стає орнаментований,метафоризований. Набирає сили архаїчна поезія, яка вже має свої архітвори.Розвивається агіографічне оповідання, відтак готується ґрунт для появинайвизначнішої збірки таких оповідань — «Києво-Печерського патерика».ТворятьсяСлова, оповідання, проповіді, яких у тому часі мало бути набагато більше, аніждо нас дійшло. Головним осередком такого творення був Київ, частково Чернігів,Переяслав, тобто українські землі.
3 Особливості літературного процесу ХІІІ ст.
ХІІІ століття принесло українській літературі два монументальнітвори, без яких немислимий був би весь подальший розвиток літератури: це«Києво-Печерський патерик» як твір винятково київської традиції та«Галицько-Волинський літопис» як твір традиції західно-української.
Книжники Києво-Печерського монастиря дбали про авторитет не лишедавньоруської держави, а й про свою обитель. Вони вели літопис діяльності свєїбратії, збирали перекази і легенди про життя і подвиги угодників, поширювали їхсеред парафіян і прочан. Від початку монастиря і до ХІІІ ст. назбиралося чималолегенд про печерських отців, їх об’єднали в тематичний збірник, що дістав назву«Києво-Печерський патерик». В основу цієї видатної пам’ятки лягло листуваннякиєво-печерських ченців Симона і Полікарпа. Основне завдання, що його ставилиперед собою Симон і Полікарп, полягало в тому, щоб через возвеличення святостіпровідного загальноруського релігійного центру піднести ідею єдності Руськоїземлі як умови її незалежності. В цьому плані особливо показові оповіданняСимона про спорудження Києво-Печерської церкви на честь Богородиці. Воповіданнях Симона Київ зображено як культурний і політичний центр, що маєміжнародне значення. Він вабить до себе князів, бояр, зодчих, живописців,ремісників, купців із Візантії, Скандінавії та з інших країн. Усі вони віддаютьданину поваги Руській землі та її релігійній святині –Києво-Печерськомумонастирю. Навіть Богородиця та апостол Андрій сприяють містові на Дніпрі, щославилося золотоверхими храмами і розкішними палацами.
«Києво-Печерський патерик» мав велике значення для розвиткуагіографічної прози (прози про життя святих) в Україні, про що свідчать великакількість його рукописних списків. Він вплинув на становлення духовної поезії.Оповідання «Києво-Печерського патерика» – це, по суті, перша свідомо створеназбірка новел в українській літературі. Факт створення цієї книги саме в ХІІІстолітті має своє виправдання – головне завдання твору – відновлення славизнаменитого монастиря в уже занепалому політично, але не культурно Києві.
Другий епохальний твір ХІІІ ст. – «Галицько-Волинський літопис»,який у середині ХV ст. увійшов в Іпатіївський літописний звід, і писався якпродовження «Київськоголітопису». «Галицько-Волинський літопис» обіймає 92 роки – від 1201 до 1292.Ділиться він на дві частини: перша, до 1261 р., охоплює часи Данила і творитьніби приватний княжий літопис Романовичів. У другій частині, після нападуБурундая, літопис описує Василька, брата Данилового, та його сина Володимира –цю частину написано у Володимирі Галицькім. Волинський звід був укладений самеза князя Володимира. Друга частина менш цільна, у ній є суперечливі вставки.Літопис містить низку оповідань: про битву під Калкою, про Батиєве побоїще. Є влітописі оповідання про смерть Василька, повість про Куремсу і Бурундая – пронапади татарських воєвод на Волинь, повість про події в Литві після вбивстваМендовга, повість про Володимира Васильковича. Автори літопису користувалисягрецькими хроніками, зокрема хронікою Івана Малали, Святим Письмом, тутцитується Гомер тощо. Літопис має гарний поетичний стиль, згадуються пісні,яких співали князям, є оповідь про співака Митусу, літопис вбирає в себевіршові епічні елементи. Легенда про євшан-зілля – уривок, очевидно, більшогоплетичного твору. В літописі багато афоризмів, метафор. «Галицько-Волинськийлітопис» має значення не тільки як джерельний історичний твір, котрий єдинийтак докладно оповідає про події в Галичині та Волині, але і як літературназбірка повістей і уривків поетичних творів.
Про існування поетичної традиції в Галицько-Волинському князівствісвідчить галицько-волинський цикл билин. Сюди відносять, зокрема, три пісні прокнязя Романа.
Із письменників ХІІІ ст. відзначається київський митрополит Кирилоі киянин Серапіон.
Героїчні повісті були зібрані в «Галицько-Волинському літописі»,але творилися вони і на теренах Києва і Чернігова. Цілком київського походження«Повість про битву під Калкою», бо вказує на київського князя МстиславаРомановича. «Повість про вбивство Михайла Чернігівського», написана священикомАндрієм, – зразок агіографічної повісті з елементами героїчної. З агіографічнихтворів до другої половини ХІІІ ст. належить «Похвала св. Теодосію», яка введенав «Києво-Печерський патерик». У творі подається біографія Теодосія, якапереходить у поетичну похвалу у формі акафіста, потім іде благальна молитва.Цілком поетичним твором (світським на церковну тему) треба вважати «Слово проЛазареве воскресіння», яке Іван Франко датує кінцем ХІІІ ст. пам’ятка дійшла вдефектному стані, у творі відчутні ремінісценції «Слова о полку Ігоревім», івін повний поетичної сили.
Перекладається в цьому часі і Святе Письмо. Так, в уривках списку«Апостола» ХІІІ ст., знайденого в Новгороді, перші два його зшиткигалицько-волинського походження. У той час перекладаються Євангелія, Псалтирітощо.
Загалом ХІІІ ст. хоч і не так багате пам’ятками, як попереднє ХІІст., але свідчить про те, що духовна праця в Україні не занепадала, апродовжувалася в усіх літературних формах. Особливого розквіту в той час набулаагіографічна література. Однак Київська Русь-Україна не знала такого високогорівня, як описано в «Києво-Печерському патерику». Татарська навала і падінняКиєва 1240 р. не означали падіння культури, бо, як свідчать факти,Києво-Печерський монастир залишався цілий, а державне життя на теренах Українимало міцні підстави у сильному Галицько-Волинському князівстві.
Загалом для давньоїукраїнської літератури були притаманні такі ознаки: дуже часто сумнівним єавторство творів, часта неясність композиції творів та простота їх синтаксису,любов до сталих формул, які повторюються в межах розділу чи цілого твору,спостерігаються деякі стилістичні прикраси.
Отже,історія давньої української літератури органічно пов’язана з історієюхристиянства на Русі. Пам’ятки давнього письменства є основним джереломгромадсько-політичного, культурного й церковно-релігійного життя народу, в нихвідбито події і факти світської і церковної історії давнього періоду.Писемність у давні часи була зосереджена в руках духовенства. Перші писемніпам’ятки Київської Русі, що дійшли до нас із середини ХІ ст., уже повністюхристиянізовані. Давньоруська і давня українська літератури розвивалися підрелігійним впливом, були наповнені церковно-релігійним змістом.
Список використаної літератури
1. БілоусП. Зародження української літератури // Українська мова й література в середніхшколах, гімназіях, ліцеях та колегіумах.– 2003.–№ 1.– С.57-62; 2003.– № 2.– С.23-30.
2. ВознякМ. Давня доба української літератури // Возняк М. Історія українськоїлітератури у 2-х книгах. Кн. 1.– Львів: Світ, 1992.– С.59-285.
3. ГрицайМ.С. Література Київської Русі // Грицай М.С. та ін. Давня українськалітература: Підручник / За ред. М.С.Грицая.– К.: Вища школа, 1989.– С. 11-80.
4. МишаничО.В. Прийняття християнства і давнє українське письменство // Мишанич О.В.Крізь віки: Літ.-крит. та історіогр. Статті й дослідження.– К.: АТ «ОБЕРЕГИ»,1996.– С. 5-23.
5. СобольВ.О. З глибини віків: Вивчення давньої української літератури в школі.– К.: Зодіак-ЕКО,1995.– 192 с.
6. СтепанишинБ. Українська словесність від прадавніх часів до середини ХІХ століття.–Тернопіль, 1999.– С. 16-64.
7. ЧижевськийД.І. Доба монументального стилю (Київська держава) // Чижевський Д.І. Історіяукраїнської літератури.– К.: Видавничий центр «Академія», 2003.– С. 86-153.
8. ШевчукВ. Українська література ХVІ – ХVIІІ ст. // Шевчук В. Муза Роксоланська: Українська література ХІ –ХІІ століть:У 2 кн. Книга перша: Ренесанс. Раннє бароко.– К.: Либідь, 2004.– С. 22-31.