План
Вступ
1. Мотив кохання у романі „Анна Кареніна” ЛьваТолстого
1.1 Тема самотньої любові
1.2 Реальність та ілюзія як модель поведінки
2. Модель ідеального світу у романі Гюстава Флобера «ПаніБоварі»
Висновок.
Література
Додаток
Вступ
толстойфлобер роман кохання почуття
Творчість великих письменників ЛьваТолстого та Гюстава Флобера викликала зацікавлення багатьох дослідників талітературознавців ХIХ – ХХ століть. Романи цих письменників було ґрунтовновивчено рядом науковців. Творчість Толстого, відобразивши цілу епоху історіїРосії, стала своєрідним підсумком розвитку російської класицистичноїлітератури. В епічному реалізмі Л.Толстого принцип універсалізму у розкриттівнутрішнього світу людини майстерно поєднується із зображенням цього внутрішньогосвіту у безперервному русі та плинності. Основним об’єктом письменницькихроздумів стала особистість та її взаємозв’язок із суспільством. Так, у 1853році Лев Толстой зазначав у своєму щоденнику: “Тепер цікавість до подробицьзамінюється інтересом до конкретних подій”[16,45]. Зображення письменникомдіалектики душі було рівнозначне науковому відкриттю у галузі пізнаннявнутрішнього світу людини.
Всі твориТолстого та Флобера спиралися на літературні традиції своїх попередників, якізображували людей майбутнього. Письменники описували простих людей, стежили заїхніми думки, аналізували причини трагедій. Так, песимізм Флобера відбився найого творчості. Нотками розчарування автор розкривав не лише через прозу життя,а й пустоту, нікчемність мрії в житті людини.
Для Льва Толстогохарактерним був опис широкомасштабних історичних подій, показ стану душі людинина фоні різних суспільних катаклізмів. Флобер зображував у своїх творах буденнежиття, пригоди, екзотичні країни, трагедії почуттів. У творчості обох цихписьменників звучить також і тема кохання. Однак новизна авторів полягає усвоєрідному погляді на подану проблему та аспекти її висвітлення. Дослідженняособливостей теми кохання у творах Льва Толстого “Анна Кареніна” та ГюставаФлобера “Пані Боварі” тому і є для нас цікавим, оскільки в літературознавствіцій темі не було присвячено достатньої кількості праць. Дослідниками творчостіЛьва Толстого були М.Громека, В.Версаєв, Я.Білінкіс, С.Бичков, В.Єрмілов.Гюстав Флобер та його твори стали об’єктами досліджень М.Черневича,М.Затонського, Ш.Бодлера.
Однак предметоманалізу в даній літературознавчій науці не було кохання, як почуття. Вченіпереважно акцентували свою увагу на проблемах тогочасного суспільства, нахарактеристиці особистості. Дослідження висвітлювали питання вини та невинностігероїв, засуджували або виправдовували вчинки персонажів, їх прагнення докращого майбутнього.
Літературознавець В.Єрмілов зазначив,що роман Льва Толстого “Анна Кареніна” гарний завдяки докладності й жвавостізображенням. Проте він не містить у собі жодної постаті, яка уособлювала бморальність, яка відбивала б думки автора. Єрмілов ставить у своїй праці“Толстой – романіст” питання про тему і значення роману. Він категоричнозасуджує дії Анни.
Іншийпредставник радикального літературознавства ХІХ століття Іванов-Разумникстверджував, що головний зміст твору Толстого зводиться до того, що людина неможе будувати своє щастя на нещасті іншого. Анна зробила цей фатальний крок, — і доля їй помстилася.
Дещо іншийваріант тієї ж обвинувачувальної логіки обґрунтував дослідник М.Громека. Найого думку, Анна повинна була зберегти свій шлюб навіть ціною власного щастя йстраждати все життя. “Анна, – писав Громека, – забула про любов Бога, тому йпомерла. Але якби серце Анни знову прокинулось, якби в ній знову заговорилалюбов до її чоловіка, сина, то вона зробила б всіх щасливими” [8,73].
ЛітературознавецьС. Версаєвв праці “Живе життя” будує свою позицію на протиставленні“засуджувати чи виправдовувати Анну за її любов”. “Анна зрадила чоловіка,кинула сина – і стала втраченою жінкою”[6,129].
ДослідникМ.Черневич звертає особливу увагу на те, що Г.Флобер, як письменник нерозкриває власного ставлення до Емми Боварі. Смерть героїні викликає лишеспівчуття у автора. Адже ця загибель – крах людських надій і прагнень.
Відомийпоет-символіст Ш.Бодлер при аналізі роману відзначив, що в кінцевому рахунку,попри всі звинувачення, Емма справді велика жінка й гідна жалю, незважаючинавіть на принципову незворушність автора. Однак, на думку автора, усеінтелектуальне жіноцтво буде вдячне Флоберу за те, що підніс їхнюодноплемінницю до такого могуття, та ідеалу[4,115].
Літературно-критичністатті 1980-х років доводили, що Емма – жертва свого часу, власних мрій, якінавіть гіпотетично не мають жодних підстав для здійснення. Сучаснілітературознавчі розвідки стверджують думку, що героїня витворила у своїй уявікартину блаженного, неземного щастя. І в цьому надмірному захопленні прихованосимптоми її небезпечної хвороби, названої “боварізмом” (О.Єременко). Та ніхто зцих вчених не заглиблювався в причини смерті героїнь, в мотивацію її вчинків. Уцих працях було враховано специфіку тогочасного суспільства, його роль вособистому життя людини та не було детально наголошено на питанні прагненняокремого індивіда до гармонійного розвитку, до звільнення від ланцюгівсуспільних норм. Отже, дослідження цих літературознавців розкривали не процескохання, а залежність особистості від суспільного розвитку.
Предметомдослідженнянашої курсової роботи є романи Льва Толстого “Анна Кареніна” та Гюстава Флобера“Пані Боварі” як зразки творів про кохання. У необхідний для аналізупорівняльний та типологічний ряд включено праці сучасних дослідників та пізнішірозвідки творчості Толстого й Флобера. Використані також документилітературно-критичної думки нашої епохи (статті, рецензії, авторські передмови,коментарі до романів).
Об’єктдослідження:специфіка кохання в творах “Анна Кареніна” та “Пані Боварі”.
Мета нашоїкурсової роботи полягає у вивченні своєрідності трактування кохання в романах ЛьваТолстого та Гюстава Флобера. Вивчення передбачає поглиблення уявлень проособливості та жанрову систему реалізму та романтизму, з’ясування національноїсвоєрідності французького та російського романів ХІХ століття.
До основнихзавдань курсової роботи входить вивчення особливостей кохання на фонісуспільно-політичних подій в Росії та Франції ХІХ століття, проведенняпаралелей в зображенні кохання у Франції та Росії, досліджено впливлітературних течій на творчу манеру письменників.
Окремовиділено в курсовій роботі такі питання:
- з’ясувати суспільно-політичних особливості епохи, вяку жили та творили Л.Толстой та Г.Флобер;
- вивчити причини та умови трагедій почуттів Емми таАнни;
- проаналізувати дії, вчинки героїв роману,
- дослідити вплив суспільної моралі на розвитокособистості.
Методидослідження: у курсовій роботі застосовано методцілісного аналізу літературного твору, принципи порівняльно-типологічногоітературознавства.
Теоретико-методологічнуоснову дослідження склали праці В.Версаєва, М.Громека,М.Черневича, М.Затонського.
Курсоваробота складається зі Вступу, 2 розділів («Мотивкохання у романі «Анна Кареніна» Льва Толстого», «Модель ідеального світу вромані Гюстава Флобера «Пані Боварі»), Висновків, Списку використаноїлітератури, що нараховує 22 позиції.
1.Мотив кохання у романі «Анна Кареніна» Льва Толстого
Золотимперіодом розвитку літератури вважають ХІХ століття. Ця визначна літературнаепоха збагатила світову культуру новими іменами, напрямами, течіями. Незважаючина строкатість літературного життя різних країн і народів, простежуєтьсяпровідна роль двох літературних напрямів – романтизму та реалізму.
Романтичномусвітосприйняттю притаманне інтуїтивно-почуттєве, увага до внутрішнього світулюдини, неприйняття буденності, звеличення “життя духу”, конфлікт мрії здійсністю, захоплення таємничим, фантастичним. Реалістичному світосприйняттю,на відміну від романтичного, характерне всебічне відображення взаємин людини ісередовища, вплив соціально-історичних обставин на формування особистості.Однією з рис реалізму виступаєє тяжіння до правдоподібності, що виявляється взображенні характерів, обставин, найменших подробиць життя. Силою своєї уявиреалісти створили новий художній світ, а читачеві він часто здавався не меншреальним, ніж справжній. Важливу роль при реалістичному зображенні предмета,явища відіграє мотивація вчинків героїв.
“Лев МиколайовичТолстой, – як стверджує Максим Горький, – розповів нам про російське життямайже стільки, скільки всі інші представники нашої літератури разом взяті”[7,295]. У творах письменника втілено реалістичне світосприйняття того часу,закарбовано підсумок пережитого російським народом у ХІХ столітті. Лев Толстойвиявився виразником бурхливого наростання російської селянської революції.Блукання перехідної епохи стали основою ідейних пошуків письменника. Вонизагострювали й поглиблювали характерне для Толстого прагнення “дійти докоріння” у всьому. Це стосувалося, перш за все, характеристики героїв тогочасу, сучасного стану людства, нещасть та бід життя людей, пошуків виходу ізтрагічного становища. Автор зумів із геніальною художньою силою відбити подіївсесвітньо-історичного значення.
Всі якості стилюЛьва Толстого з особливою силою виявилися в романі-трагедії “Анна Кареніна”.Найвдаліше та найточніше широке значення цього роману можна виявити задопомогою слів одного з героїв: “У нас все це тільки перевернулося і лишескладається”[17,98]. Це і є слова, що характеризують життя Росії перехідноїепохи, коли руйнувалися старі феодально-кріпосницькі порядки й створювалисянові, капіталістичні відносини. У творах письменника надзвичайно важливу рольвідіграє рух, розвиток художньої думки. Ця ідея і вирішує питання про те, заякими моральними нормами та правилами варто жити людству.
Ми можемо звпевненістю стверджувати, що той, хто вивчає Анну Кареніну, вивчає саме життя.Адже поданий роман є довершеним твором, який по своїй правдивості та глибинінічого подібного немає в аналогах європейської літератури ХІХ століття.
Складна творчаісторія роману “Анна Кареніна”, задум якого виношувався і декілька разіввидозмінювався, виражала незмінне прагнення великого письменника знайтисправжню правду життя й показати характерне і типове в сімейному побуті та суспільномуустрої епохи. Спочатку у Льва Толстого виник задум написати роман про заміжнюжінку із вищого стану суспільства. Письменник говорив, що його завдання –створити й зобразити цю жінку лише жалюгідною і невинною. Всі чоловічі тажіночі обличчя, що виникали в уяві автора, знайшли своє місце та згрупувалисянавколо одного образу-типу жінки. Початки роману були написані Львом Толстимпід безпосереднім впливом Олександра Сергійовича Пушкіна і його незавершенимуривком “Гості з’їжджаються на дачу”. З цими частинами твору пов’язані ті розділироману “Анна Кареніна”, в яких описано приїзд гостей до Бетсі Тверської післятеатру. Такий початок повинен був мати роман за першочерговим задумом автора.
Та потім всезмішалось в Облонських. Що змішалось читач не знає, але дізнається потім. Ця широкомасштабнафраза поступово звужує коло подій, які розгорнуться згодом. Таким чином,початок “Анни Кареніної” написано в художній манері О.Пушкіна. Подальші розділироману створювалися в художній атмосфері найглибшого інтересу до нього.
Лев Толстой оцінювавсвій твір як перший “справжній роман”. І не дивлячись на велику кількістьдійових осіб та особливості двох сюжетних ліній “Анна – Каренін – Вронський” і“Левін – Кіті”, роман автора вражає нас надзвичайною упорядкованістю тахудожньою цілеспрямованістю окремих своїх частин. “Анна Кареніна” являє собоютакий твір мистецтва, де кожна художня деталь, всі його елементи підпорядкованірозкриттю єдиного задуму, а кожен художній образ внутрішньо виправданий.
Лев Толстойпоказав себе у цьому романі як новатор. Він рішуче виступив проти традиційнихканонів в області мистецтва роману з його єдиним послідовним розвитком інтриги,з єдиним героєм та героїнею. Тому письменник, прагнучи до більш широкого івсебічного показу життя, створює новий тип роману, де є дві сюжетні лінії,кілька героїв і кілька героїнь, велика кількість персонажів. Вони пов’язані міжсобою не мотузками традиційної романтичної інтриги. Тримаються ці герої навнутрішньому зв’язку, тобто на складних перипетіях ідейних ліній, навзаємозв’язку ідей, їх протиставленні та єдності, що відображають діалектичнузв’язаність життєвих явищ і процесів.
1.1 Темасамотньої любові
Протиставленняжиттєрадісності Анни безжиттєвості Олексія Кареніна послідовно проводиться вромані з характерним для художнього мислення Толстого загостреннянепримиренності протиріч.
Коли ОлексійОлександрович зустрівся з можливістю зради жінки, то відчув, що опинився дужеблизько перед чимось нелогічним і беззмістовним. Він не знав, що йому тепернеобхідно робити. Каренін був зовсім не ревнивим чоловіком. Ревнощі, на йогодумку, ображають жінку, а тому дружині необхідно довіряти: “Навіщо потрібномати цю довіру, тобто абсолютну впевненість в тому, що його молода жінка завждибуде кохати лише його одного, він себе не запитував; але він не відчувавнедовіри, тому що довіряв і говорив собі, що вірити потрібно завжди”[17,160]. Інавіть тепер, після зради Анни, Олексій Олександрович відчував, що ревнощі – цедуже образливе почуття, він і далі продовжував довіряти дружині. Але щосьзгодом змінилося. Тепер Каренін стояв перед самим життям, перед можливістюлюбові його жінки до когось іншого, крім нього. І саме це бентежило чоловікаАнни, здавалося йому незрозумілим, тому що це і було саме життя. І кожен раз,коли Олексій Олександрович зіштовхувався з цим життям, то зразу ж відштовхувавйого в сторону. “Тепер він мав відчуття, подібне до того, яке відчувала блюдина, яка спокійно пройшлася по мосту над прірвою, а потім раптово помітила,що цей міст розібрано і що там чорна безодня”[17,160]. Ця прірва — справжнєжиття, а міст – це штучне життя, яким жив Каренін. І йому перший раз в життінеобхідно було розв’язати питання надзвичайної ваги – що тепер робити, яквчинити з Анною. І він жахнувся перед цим вирішенням проблеми. Тоді ОлексійОлександрович вперше почав задумуватися над тим що відчуває Анна. Він уявивсобі особисте життя дружини, її думки, її бажання, що у неї може бути своєособливе життя. І ці думки виявилися для нього такими важкими, що він простовідганяв їх від себе.
Любов, що охопиладушу Анни, — це і є те справжнє життя із всіма його перипетіями, перепонами,яке не підходило до жодної схеми Кареніна. Олексій Олександрович завждивідштовхував життя, тому що воно було для нього нелогічним. Так само він нехотів помічати кохання Анни до іншого чоловіка. Каренін знав, що цього простоне могло бути. Та вся його сім’я, все його життя були лише формою, чогосьнеіснуючого.
Ставлення ОлексіяОлександровича до Анни втілювало сутність його відношення до самого життя:ігнорування складності життя, заміна його штучною будовою зовнішньої логіки:“Питання про її почуття, про те, що робиться і може статися в її душі, — це немоя справа, це справа її совісті”[17,162].
Знову і знову мивідчуваємо, яким знущанням над життям були сімейні відносини Кареніна та Анна.Це було схоже на повільне, повсякденне нагнітання, незважаючи навіть на всюприховану доброту Олексія Олександровича. Він інстинктивно приховував своючесність від всіх і від себе самого, в першу чергу, знаючи, що, якщо дозволитьїй розійтися, то зіштовхнеться із самою реальністю і, безперечно, заплутаєтьсяв ній. Олексій Каренін побоювався, що випаде з того штучного життя, в якому вінтільки й міг існувати. Та ця доброта Олексія Олександрович, його великодушнепробачення зради жінки виявилося драматично непотрібними і безжиттєвими, як івсе його буття.
Все життяКареніна було втиснуте в рамки тих стандартів, які уже були виробленісуспільством. А для Анни все було зовсім по-іншому. Після знайомства зВронським її охопило почуття особливої насиченості життям, особливого підйому,відчуття початку бурі. Анна прагнула жити на повну силу, поринути у шалений виркохання. Дійсним життям для Толстого у романі було пристрасне бажання та вміннягероїні жити життям всіх людей і кожного зокрема. Так і тільки так прагне житиАнна Кареніна, тільки таке життя для неї справжнє.
Вся трагедія героїніполягала в тому, що Анна хотіла жити, відчувати себе корисною і необхідноювсім. Автор зазначає: “Вона читала, як героїня роману доглядала хворого, і їйхотілося ходити тихими кроками по цій кімнаті; вона читала, як парламентарійговорив промову і їх хотілося говорити цю річ”[17,114]. Все єство Анни прагнулодо життя. Навіть її маленькі руки, які намагалися робити якусь пристрасну,яскраву, захоплюючу та прекрасну справу життя, і є однією з мільйонів тихдеталей, що створюють єдине ціле, виражають поетичний світ твору.
На відмінувід Анни, Каренін не виражав цієї життєвості: його пусті очі – це очі, якимидивилася на героїню оточуюча їх дійсність. І та обставина, що людина з цимибезжиттєвими очима – чоловік Анни, з яким пов’язано було все її життя, щебільше загострює трагізм твору. Анна почувала себе самотньою в цій мертвійпустелі дійсності.
Трагічноюгероїнею роману й виявляється сама любов. За це почуття Анна, за словамиКареніна, і повинна понести тяжке покарання: “Наші життєві долі пов’язані, іпов’язані не людьми, а Богом. Розірвати цей зв’язок може лише злочин, і злочинтакого роду тягне за собою тяжку кару”[17,165].
Лев Толстойрозвиває в “Анні Кареніній” одну з найважливіших тем усього свого творчогодоробку. Це тема відчуження світу від людини, жага присвоєння світу людині.Любов Анни висока і прекрасна, тому що в ній зосереджується жага любовногооволодіння всім світом: “Анна Аркадіївна читала і не розуміла, та їй інеприємно було читати, тобто стежити за відображенням життя іншихлюдей”[17,114]. Надто вже їй самій хотілося поринути у вир життя та відчувати,що вона дійсно живе.
Анна має ціннілюдські якості, за допомогою яких героїню можна охарактеризувати, як чуйну,ніжну і люблячу жінку. Вона легко знаходить спільну мову з людьми, розумієблизьких, співчуває їм, бо має відкрите серце для всіх. Це і створює поетичнийсвіт Анни, в якому вона була таємницею для декого, прекрасною жінкою, здатноюна кохання. Героїня шукала щастя і віддавала його іншим, а отже, заслуговувалана щасливе життя: “Я пережила болісне і страшне, і тепер уже давно, особливо зтих пір, як ми тут, я така щаслива!”[18,198]. Це і є образ самого життя.
Відповідно дохудожнього ідеалу Льва Толстого, життя й повинне бути таким. Необхідно, щобвоно так ставилося до людей, як до Анни: з дружньою увагою і розумінням, зумінням перенести кожного у високий, поетичний світ, і викликати в ньогонайкращі та найсвітліші почуття – ось як необхідно жити. Анна завжди булаготова допомогти іншим, вона всім своїм єством проймалася проблемами близькихїй людей. Та на відміну він неї, для її чоловіка “перенестися думкою і почуттямв іншу істоту – душевні дії, що були чужі Олексію Олександровичу. Він вважав цідушевні дії шкідливими і загрозливими фантазіями”[17,161].
Відкритість Аннидля світу й недоступність для життя Кареніна – справжні антиподи в творіТолстого. Якщо Анна – любов, то Олексій Олександрович – відсутність цієїлюбові, якщо Анна – життя, то її чоловік – відсутність його. Сім’я Кареніних –це сім’я без любові. Але поряд з Анною може бути зовсім інший чоловік. Нестарий, і не міністерська машина, як це було заплановано в першочерговихваріантах роману. Анна могла б тоді полюбити по-справжньому. На наш погляд,тоді змінилося б багато чого. Анна розлюбила б свого чоловіка і повернулася бдо нової любові. Але основним залишається те, що сім’ю можна зруйнувати простанелюбов.
Тема самотностілюбові пронизує весь роман Толстого. Їй присвячено й історію відносин Анни таОлексія Вронського. Любов цих молодих людей була приречена на загибель з самогопочатку твору. Цьому коханню передує недобрий знак – смерть людини під колесамипоїзда. Це прототип смерті героїні, загибелі кохання. Отже, історія кохання – перетворюєтьсяв історію про загибель цього почуття.
У томуфатальному вагоні, де вони зустрілися, Вронський відчув непереборне бажанняподивитися в очі Анни, заглянути в глибину її душі: “Вона стояла перед нимпрекрасною, вишуканою леді, граційною і ніжною. Її сяючі очі, які здавалисятемними від густих брів, уважно, ласкаво зупинилися на його обличчі так, нібивона визнавала Вронського для себе. Так, ніби залишок чогось переповнював їїєство, що аж проти волі відбивався то в сяйві його погляду, то в посмішці”[17,71].
Анна йшла, опустившиголову, обличчя її сяяло яскравим блиском. Але це сяйво було невеселим – вононагадувало страшний блиск пожежі серед темної ночі. Це і є образ–символ коханняАнни до Вронського. Воно освітлювало життя героїні вогнем, у якому Аннісудилося згоріти.
Ту близькість,яка виникла між Анною та Вронським, Толстой зображує як вбивство. Вронський –вбивця, Анна – його співучасниця. Це тіло, яке він позбавив життя, було їхлюбов’ю, першим періодом цього почуття: “Він взяв від мене все, що міг, і теперя не потрібна йому”[18,360]. Герої Толстого своєю любов вбили любов. Мова йдепро те, як життя, справжнє життя покликало до себе Анну, та цей поклик виявивсязапрошенням смерті.
Любов Анни таВронського не мала майбутнього. “Моя любов стає все пристраснішою ісебелюблячою, а його все згасає й згасає, ось чому ми розходимося”[18,360] — такими, на думку Анни, були причини їх розриву. Вона гадала, що Вронський йшовїй назустріч. Однак цей зв’язок не був тривалим, бо кожен в процесі руху пішовсвоєю дорогою. І змінити цього вже герої не можуть. Якби Анна могла бути кимсьіншим, а не коханкою, яка пристрасно любить Вронського, то очевидно зв’язок міжособистостями не перервався б. Але вона не може і не хоче бути ні ким іншим. Іцим бажанням Анна відштовхує коханця від себе і залишається самотньою.
Ще однієюпричиною приреченості кохання Анни та Вронського, на нашу думку, є порушеннясвятині сім’ї. Лев Толстой засуджує розрив сім’ї і одночасно засуджує ті сім’ї,де нема любові. Автор проводить чітку межу між не осудженням Анни тазасудженням самого по собі розриву сім’ї. Толстой вважав це протиріччябезвихідним, що втілюється в таких словах Анни: “Невже вони не пробачать мене,не зрозуміють, що все це не могло бути по-іншому?” [17,298]. Сама природа покликалаАнну кохати, але вона й засудила героїню за цю любов.
Свою роль взагибелі кохання відіграв і сам Веронський. Риси характеру вказують, що геройне був створений для справжнього почуття. Вронський навіть чимось був схожий наКареніна. Він, як 1 чоловік Анни був пасивним у суспільному житті, жив лише усвоєму власному світі, за своїми правилами та законами: “Життя Вронського булотим особливо щасливе, що він мав ряд своїх правил, які без сумніву окреслюваливсе, що потрібно і не потрібно робити” [18, 339].
Вронський ніколине виходив за межі цього кола. Всі його правила могли бути нерозумними,смішними, але вони були незаперечними і він завжди виконував їх. Тільки востанній час Вронський відчув, що його відносини з Анною не підходять в турамку правил, яку він становив для себе. Молодий денді розумів, що ці стосункивиб’ють його із сідла, як це й сталося насправді під час кінних перегонів:“Анна була для нього порядною жінкою, котра подарувала йому свою любов, і вінлюбив її, і тому вона була для нього жінкою, яка заслуговує такої ж і навітьбільшої поваги, ніж законна дружина” [18,339]. Але все-таки вона і стала тієюсилою, яка порушила рівновагу життя Вронського. Він, як і будь-хто інший, неміг жити лише однією любов’ю, і намагався замінити справжнє штучним життям. Якдовів автор, Вронський виявився дилетантом як на перегонах, так і в самомужитті.
Тому немає нічогодивного в тому, що віддалення Анни й Вронського розпочалося уже з самогопочатку їх зближення. Вони розпочали два різних романи. Він – великосвітський,вона – роман всього свого життя і смерті: “ Анна вічувала себе такою злочинноюі винною, що їй залишалося лише принижувати себе і просити пробачення… Вонана нього і фізично відчувала своє приниження” [17,168]. Анна була повністю підвладою Вронського. Він для неї – цілий світ, але не герой її роману. Ця жінкане була героїнею його історії. Але любов поєднала їх. Доторкнувшись досправжнього почуття, Вронський зрозумів, що зіткнувся з чимось зовсімнелогічним. Він не зумів піти за покликом серця і зберегти це почуття, неоцінив всю його силу.
Для Анни, якстверджує автор, любов означала набагато більше, ніж для Вронського. Згодомвона починає розуміти, що найніжніше в світі почуття віддала зовсім не томучоловіку. Вронський теж відчував, що найкраще щастя було вже позаду. “віндивився на неї, як дивиться людина на зірвану нею квітку, яку вже зів’яла. І вцій квітці уже з великими труднощами він пізнає ту красу, заради якої зірвав їїі погубив” [17,397].
Вронський не мігдо кінця зрозуміти й того, що Анна сумує за своїм сином Сергієм. “Присутністьцієї дитини викликала у Вронського та Анни відчуття мореплавця, який бачить покомпасу, що напрямок, по якому він пливе з великою швидкістю, зовсім неспівпадає з необхідним. Та зупинити цей рух було не в його силах, і кожнахвилинка віддаляє все далі і далі від необхідного напрямку. І зізнатися собі вцьому відхиленні – те ж саме, що зізнатися в смерті” [17,325]. У поглядіВронського Анна не бачила любові й більше не бажала побачити її. З цієї хвилинивона відчувала байдуже ставлення до коханого. Анна відчувала свою загибель.Вронський, як і Каренін, також виявився антиподом Анни в головному питанні: увідношенні до життя.
Важливим у життігероїні було прагнення до любові. Анна переступила через всі моральні канонитого часу, не побоялася бути щасливою. Більшість молодих жінок навіть заздрилиАнні, її сміливості, її прагненням до кращого. Але Вронський не допоміг їйдосягнути цього бажаного результату – стати щасливою. І все ж було б жорстоко танесправедливо покласти всю провину й відповідальність за смерть Анни наВронського. Автор стверджує, що цей чоловік був найкращим з тих, кого героїнямогла зустріти в суспільстві. Вронський кохає її так, як може й ми не маємоправа звинувачувати його й шукати в його коханні недоліки: “Вронський цілувавсвою долоню в тому місті, де вона доторкнулася до нього” [17,159].
Особисті якостіВронського мають неабияке значення в романі. Вони ще в більшій мірі, ніжособисті якості Кареніна, загострюють теми самотності Анни, самотності кохання,протиставлення жадоби справжнього життя та несправжнього, життєвості –безжиттєвості, фальші реальної дійсності. Любов Вронського обмежена, тому щотаким є весь зміст його життя, його душі. Його любов не може бути справжньою,тому що все його життя несправжнє.
1.2 Реальністьта ілюзія як моделі поведінки
В образахКареніна і Вронського виражається загальна думка автора про те, що любов неможе реалізуватися в тому суспільстві, в тій дійсності, тому що суспільствовідчужене від справжнього життя. Розрив Анни саме з тими людьми, з якими булобезпосередньо пов’язане її життя, особливо гостро виражає тему роз’єднаннялюдей в пустині дійсності. І очима нелюбого їй Олексія Олександровича Каренінай очима коханого Олексія Вронського на Анну дивилося не живе суспільство,несправжнє життя: “Дві людини, чоловік і коханець, були для неї двома центрамижиття і вона постійно відчувала їх близькість” [17,231]. Толстой не засуджуєАнну за її втечу в кохання.
Вирішальноюпричиною смерті героїні автор визначає любов, що перетворилася в почуття лишедля себе. Вронському постійно необхідно було перебувати в суспільстві, середсвоїх друзів. Він жив своїм життям, для себе. “Якби Вронський любив Анну, торозумів би всю складність її становища і вивів би її з безвихідного стану ”[18, 335]. Вона відчуває свою провину, стає нервовою та ревнивою. Анна небачить виходу з цього глухого кута.
У своїхпередсмертних думках Анна розмірковує про те, що навіть при отриманнірозлучення та одружені з Вронським вона ніколи не налагодить відносини міжзакоханими. І від цієї думки Анна прагнула звільнитися. Її гнітило те, що всебуло даремно: вона пожертвувала сином, дочкою, собою заради примарного кохання“Чому і не загасити свічку, коли дивитися більше нема на що, коли гидкодивитися на все це?” [18,364].
Ми бачимо, щоавтор протиставляє Кареніна — Анні, Вронського — Анні. І суть цьогопротиставлення полягає у їх відношенні до життя. Жити в тому суспільстві можуть лишештучні люди. Анна занадто жива і справжня для життя серед цих людей.
Цефальшиве суспільство ненавидить кохання. Воно мстить йому за те, що любов можерозкрити всю брехню тогочасного стану речей. І чим сильніша любов, тим вонабеззахисніша. Чим сильніше прагнення до справжнього, повного, змістовного життя,тим впевненіше воно веде до смерті. Чим сильніше прагнення Анни до життя, тимповніше і яскравіше вона усвідомлює своє право на щастя, тим ближче вона стаєдо смерті. Анна витримала б всю ненависть суспільства. Про це говорить їївідкритий виклик суспільним порядкам – присутність в театрі, коли весь світзаздрісно й страхітливо дивився на неї. Але занадто сильним був цей натиск наАнну. Ми маємо думку, що це безжиттєве суспільство і винне в смерті Анни. Цядійсність вбиває кохання тим, що обмежує його зміст. Мертвий схоплює живого.
Любов в такомусуспільстві завжди на межі смерті. Толстой очима самої любові подивився насучасну йому дійсність. Він зробив любов критерієм перевірки і оцінки всієїдійсності, і відкинув та прокляв її. І якщо говорити про провину Анни, то вонавиявляється лише в одному, в коханні. Анна – трагічна героїня, тому що самавиявляється трагічною героїнею в дійсності. Вона створена для великого кохання,прекрасного захоплюючого, створена жити за законами краси. Але такий світ існуєлише в ідеалі.
Передсмертнідумки Анни – холодні і невблаганні залізні істини суспільства відчуження.Сім’я, де не існує любові, виступає в романі як загальний образ беззмістовногожиття суспільства. І в цьому значенні можна сказати, що тема Сергія – це темавтраченого ключа любові, якого так і не судилося знайти Анні.
Всі люди чужі одинодному, не можуть зрозуміти ближнього. Якщо нема любові, то є тільки загальнаненависть, і життя тоді поєднується зі смертю. А якщо так, то нема різниці,жити чи померти: “Все неправда, все брехня, все зло!” [18,364]. Толстойговорить про ці думки Анни так, адже вона вже чітко зрозуміла суть того світу,який відкрив їй всю правду життя. Анна зрозуміла закони цієї дійсності, якавбила її.
Розповідаючи нампро життя Анни, Толстой звертає нашу увагу на те, що головна проблема героїнібула, все-таки, у ній самій. Анна вже надто прагнула стати ідеалом дляВронського, хотіла замінити собою все, що він залишив заради неї. Єдиною метоюсвого життя Анна бачила лише бажання подобатися і служити коханому. І разом зтим вона загинула від ланцюгів почуття, якими скувала себе і Вронського. Аннакохала, але не могла уявити собі, що все може зруйнувати суспільство, яке немогло й не прагнуло вибачити Анні її кохання. Покарана має бути не Анна, авторпропонує судити те суспільство, в якому нелюдське керує людським.
2. Модельідеального світу в романі Г. Флобера “Пані Боварі”
ГюставФлобер був одним з тих видатних західноєвропейських письменників, які в мірусвоїх сил і таланту, мужньо ставали на захист правди, гуманності й краси, противарварських норм суспільства.
ГюставФлобер відчував себе художником “переходу”, а в одному з листів зазначав, щореволюція 1848 року вирила безодню між двома Франціями. Її поразка зруйнувалавіру в утопічні ідеали. Флобер не поділяв великої надії позитивістів на рольнауки і техніки, навколишній світ здавався йому ницим і вбогим. Працюючи надроманом “Пані Боварі” Флобер наголошував: “Пишу сірим по сірому”. Еміль Золяпізніше зазначав, що публікація цього роману засвідчила нову епоху влітературі. Особливость цієї епохи полягала у намаганні знайти відповідну формудля зображення змісту тогочасного життя. Г.Флобер звертається до романтичнихтем (романтична туга, мрія про ідеальне, всепоглинаюче кохання) і водночас ізточністю до наукової відтворює сцени провінційного життя.
ДвотомникФлобера, виданий рідкісним для України 250-тисячним тиражем, зник з книгареньза кілька днів. До відомого письменникового зітхання “Емма Боварі – це я”,можна б додати зауваження проникливого Шарля Бодлера. Він вважав, що паніБоварі своєю енергією, честолюбством, фантазією належить до чоловічої статі.“Як Паллада, що вийшла у всеозброєнні із голови Зевса, цей химерний андрогензберіг усю чарівність чоловічої душі в прекрасному, жіночому тілі” [4,115]Гюстав Флобер завжди писав добре, блискучою в нього була і стилістика. Допередмови переписки Флобера і Жоржа Санда Гі де Мопассан помітив деякунаївність письменника, яку він зберіг до самої смерті. “Виключно вродженапрямота, чесність і благородність, які проявилися у всіх його почуттях, у всіхрухах душі – такими є безперечні джерела цієї постійної наївності його душі”[11,165]. Ці особисті якості Флобера відіграли не останню роль в розвиткусильних сторін його творчості. Він істинний метр, взірець для наслідування,сама досконалість. У своїх романах, як про сучасність, так і про древніцивілізації, Флобер був безпристрасним режисером, який вміло приховував своїдумки і почуття. Він зізнавався, що в ньому живе два письменники: один –закоханий в ліризм, патетику, широкий орлиний політ, дзвінкість фраз і височинудумок, інший – невтомний шукач неправдивого, який хоче змусити вас відчутимайже матеріально те, що відтворює.
ГюставФлобер зміг досягнути за своє життя таких вершин, до яких мало кому вдавалосядійти. Він зумів відновити все, що інші шукають впродовж усього життя. Флобербув постійно в пошуках сюжетів своїх творів. Так, місцем дії свого твору “ПаніБоварі” автор вибрав провінцію. На думку деяких дослідників творчості письменника,а саме Миколи Омельяновича, цей вибір було обґрунтовано тим, що дане середовищенайтупіше та найплодючіше на великі безглуздя, найщедріше на нестерпиних дурнів[4,115]. Ми не погоджуємося з цією думкою, адже провінція завжди була длябагатьох письменників джерелом самобутніх і неповторних образів, духовнобагатих і щирих. Флобер прагнув аби його героїня була більш-менш гарною, маланерви, амбіції, непогамовану тугу за вищим світом – і вона виявиться цікавоюдля світу. Та й сам опис завдяки цьому буде шляхетним, а наша грішниця матимепринаймні ту, відносно навіть невелику перевагу, що відрізнятиметься відчванькуватих героїнь минулої епохи.
Флоберхотів створити демонстративно правдиву книгу, про що свідчить підзаголовок“Провінційні звичаї”. Жодних вигадок, фантазій – таке враження мала вонасправити на читача. Тому історія кохання та розчарування Еммі Боварі може бутивзірцем нецікавого сюжету. В романі не відбувається жодних яскравих подій, усебуденно й звичайно. Проте причина невмирущої слави твору полягає у іншому.Флобер із небаченою глибиною та драматизмом розкрив той конфлікт між мрією тареальністю, з яким доводиться зіткнутися людям в житті.
Основнатема роману – протиставлення романтичної ілюзії дійсності. Проте на відміну відбільшості романтиків Флобер розкрив не лише простоту життя, а разом з тим і всюйого нікчемність. Автор зобразив крах надій, що зіткнулися з усією реальністюжиття. Флобер обрав своєю героїнею жінку з провінційного середовища, малоосвічену, яка живе почуттями, а не розумом. Перед письменником стояло складнепсихологічне завдання. Треба було вивчити мотиви поведінки героїні, пояснитипричини її нудьги. Слід було б відтворити також весь ланцюжок причин інаслідків цього фатального потягу. Флобер писав: “Я сподіваюся, що читач непомітить цієї психологічної роботи, прихованої за формою, але він відчує їїрезультат” [15,37].
Образ ЕмміБоварі вражає своєю психологічною правдою й величезною силою узагальнення.Туга, що крає серце провінційної міщанки, стає символом сучасної письменникубуржуазної дійсності. Доля ніколи не дарувала Еммі Руо яскравих подій ізустрічей. Духовний світ героїні формувався під впливом оповідань. Уже вдитинстві, оточена мирними картинами природи, Емма жила в якомусь вигаданому,ілюзорному світі. Життя героїні у різних варіантах повторює одну й ту ж самуситуацію. Вона створює уявлення про якийсь ідеальний світ, шукає його навколосебе і не може знайти. Гостре розчарування вбиває її серце, стає причиноювідрази до життя. Цей болісний урок нічому не навчає Емму. Її душа знову ізнову починає жити ілюзіями, які приречені на загибель під тиском вульгарноїреальності. Емма сподівається, що бодай коханець допоможе здійснити її мрії,але знову помиляється. Обранці Емми Боварі – чи то Шарль, чи то провінційнийДон Жуан Рудольф, чи то Леон –, всі вони однакові, звичайні посередності. Алевони характеризують і ту, хто їх обрав відповідно до своїх уявлень про ідеал.
Рудольфпомічає слабинку Емми і все вірно розраховує: “І як їй нудно живеться! Вонахоче жити в місті. Вона задихається від кохання, як риба без води на кухонномустолі. Два-три компліменти, і вона буде вас обожнювати, ручаюсь!” [21,130]. Укоханні Рудольф не має нічого піднесеного, романтичного, є тільки пошук новихтілесних насолод.
Леонприваблює Емму своєю шанобливістю, чистотою, досвідченістю в справах. Ось хтобуде обожнювати її. Це кохання стане їй винагородою за всі страждання. Протещастя – це лише видимість. А реальність знову готує Еммі нищівний удар, цьогоразу смертельний. Леон виявився слабкою людиною, заради кар’єри він кидає Емму.Рай коштує нашій героїні дуже дорого, вона занадто багато заборгувала в цьомужитті.
Невипадково життя Емми Боварі, чарівна його фантасмагорія завершується тактрагічно. Це цілком співзвучно песимістичній філософії Флобера “Емма Боварі –це я” – сказав якось письменник. Висловившись таким чином, Флобер мав на увазі,що героїня втілює ті людські риси, з якими він завжди боровся в собі:невихованість почуттів, мрійливість, прагнення до екзотичного. Власний романдля нього – своєрідна спроба вилікуватися від цієї хвороби.
Емму невлаштовує просте земне щастя, пов’язане з піклуванням про дочку, дім, чоловіка.Вона прагне, як їй здається, високої поезії, але це тільки ілюзія. Правильноюповедінкою, на думку Флобера, мусить бути свідома відмова від мрій. Тільки втакий спосіб мудра людина може врятуватися від вульгарності світу і здобутисобі спокій.
Піднесеннімрії Емми про кохання обов’язково перетворюється на банальний романчик, а ідеалкрасивого життя – на культ комфорту. Флобер зображує Емму надто плотською,матеріалістичною, егоїстичною, самозакоханою. Їй здається, що всі принади шлюбупроходять повз неї: чоловік не забезпечив їй ні матеріального добробуту (а підцим героїня розуміла неабияку розкіш), ні шляхетного прізвища, ні задоволенняпалких пристрастей. Емма не вміє оцінити жертовності Шарля, зовсім нецікавиться долею своєї дитини. У кінцевому рахунку ця бідолашна жінка,ув’язнена в сільській тисняві, починає шукати свій ідеал по провінційних балахі кав’ярнях. Але щоб обвинувачувати чи виправдовувати Емму необхідно, перш завсе, розібратися в тому, що спонукало її до подружньої зради, як на неївплинули ті молоді люди, яких вона зустріла на своєму шляху.
На початкутвору Шарль постає у ролі спокійного хлопця, який у всьому слухається іпідкоряється матері. Пані Боварі навіть найшла собі невіску, а для сина жінку –вдову судового пристава. Вже з перших сторінок роману читачеві стає зрозумілим,що Шарль зовсім неромантичної натури. “Він лише сподівався, що одруженняполіпшить його становище, гадав, що стане вільнішим, буде порядкувати сам собоюі своїми грішми” [21,31]. Але герой не мріє про якесь надзвичайно-романтичнекохання, навіть не думає, що саме це почуття повинне окреслити всю яскравістьлюдського життя. У Шарля не було того запалу, того прагнення душі додосконалості. Він не жив коханням, а отже і взагалі не жив.
Воно і недивно, що після подружнього життя зі старою вдовою його причарувала зовнішнякраса юної Емми. “Шарля вразила білість її нігтів. Вони були блискуче й звуженіна кінчиках, відполіровані у формі медалей. А що вже очі, то вони справді булипрекрасні – карі, аж ніби чорні. Вони дивилися на нього з-під довгих вій щиро,сміливо й довірливо” [21,34]. Емма нахлинула на Шарля, ніби ковток свіжогоповітря після духоти. І він уже не міг відмовитися від цієї насолоди. У життівін зазнав так мало хорошого і Емма була для нього ніби рятівним колом у цьомужитті. Та чим довше вони жили разом, тим слабшими ставали їхні стосунки, тимшвидше розвіювався той туман їхнього примарливого щастя. До шлюбу Емміздавалося, що вона кохає. Емма думала, що це почуття повинне приносити щастя,але щастя вже не було. А це означає, що вона помилилася. Героїня силкуваласьзрозуміти, що власне означають у житті оті слова про блаженство, жагу,сп’яніння, які здавалися їй такими прекрасними в книжках. Але Еммине уявленняпро кохання виросло саме з прочитаних нею в дитинстві творів. “На уроках музикивона співала романси – все про ангелят із золотими крильцями, про мадонн, пролагуни”[21,52]. Це були безневинні композиції, в яких крізь банальність стилю інедосконалість мелодії прохоплювались чарівні видіння почуттєвої дійсності.Емма брала лише для себе те, що давало її серцю безпосередні поживи. Вонапрагнула чогось хвилюючого, їй хотілось жити в якомусь старовинному замку,сидіти цілими днями на підвіконні, виглядати лицаря на вороному коні.
Та Еммабула й бунтівної натури. Вона прагне до швидких змін та казкового життя, алебіда полягає в тому, що Емма вибрала для себе не того принца. “Їй здавалося, щонеобхідно знайти певне місце на землі, де зароджується справжнє кохання. Ніби вдеяких куточках землі щастя вроджується само собою, подібно до того, як деякірослини вимагають певного ґрунту й не приймаються ні в якому іншомумісці”[21,54]. Еммі хотілося розповісти Шарлю про ці думки, бентежні пориви,хотілося, щоб він здогадався про ці почуття, і тоді її серце прорвалося браптовою щедрістю, як падають із дерева достиглі плоди, коли його труснутирукою. Але Шарль гадав, що Емма щаслива поряд з ним. І саме цей спокій ібезтурботність чоловіка найбільше дратували Емму. Вона переконалася у тому, щоу почуттях Шарля нема нічого особливого. Навіть його любовні пориви стали надтоврівноваженими і це стало якоюсь звичкою, подібно до інших. “Нарешті Еммакинула марні спроби викресати з свого серця хоч якусь іскорку вогню. До того жвона була не здатна зрозуміти те, чого сама не відчувала, і вірити в те, що невиявлялось в умовних формах”.[21,57]
Еммапочала задаватися питанням, чи не могла б вона зустріти іншого чоловіка –гарного, розумного, благородного. Хоча б такого, як віконт, якого вона зустрілана балу й вимріяла в своїх фантазіях. Таким чоловіком її мрії виявляється Леон- розумний, цікавий, молодий чоловік. Але й це примарне щастя зникло, розбившивсі надії Емми на прекрасну любов. І лікареву дружину знову охоплює давно вженакопичена лють. Двері грюкають, а розгублений чоловік, що не зумів забезпечитисвоїй романтичній дружині хоч якоїсь духовної втіхи, залишається сам у своїйкімнаті.
Еммасердита сама на себе, що поряд з нею такий бездарний чоловік: “А натомість яприкута ланцюгами до цього телепня, нездатного полікувати ноги каліці”[21,177]. Героїня не зупиняється у своїх пошуках ідеального чоловіка. Її вибірпадає на постать Рудольфа і хапається за нього, як за рятівну соломинку.Рудольф захопив Емму своїми філософськими роздумами про щастя, про життя.“Колись воно таки приходить (кохання) – повторив Рудольф, – приходитьнесподівано, коли вже зовсім зневірився в ньому. І ти відчуваєш потребудовірити цій людині все своє життя, все віддати, всім пожертвувати” [21,141].Та, на жаль, Родольф подав Еммі лише примарну надію на щастя. Він бачив, щовона щиро кохає і вирішив скористатися цим почуттям. Солодкі слова Родольфа, якідо цих пір ніхто їй не говорив, заполонили серце Емми і вже не відпускали. Вонане могла вже жити без нього. Родольф – це все, що було на той час у Емми. А длянього кохання героїні було лише якоюсь забавкою. Родольф хотів бути переможцему цій новій для нього гри. Але це почуття виходило за рамки його дотеперішніхлегковажних звичок, які задовільняли в ньому не лише хтивість, а й гордість.“Емма стала для нього такою ж самою, як усі інші коханки. І зачаруванняновизни, скидаючи потроху, ніби одяг, оголювало вічну одноманітністьпристрасті, яка завжди має ті самі форми і говорить тією ж самою мовою”[21,183]. Родольф знайшов у коханні Емми лише нове джерело насолоди. Про щояскраво свідчить його втеча від Емми і прощальний лист. “Вона вважатиме мене забездушний камінь… Треба б тут капнути на папір слізку-другу, та що вдієш – яне вмію плакати”. [21,194] Згодом пам’ять про Родольфа сховалася у глибинісерця Емми і спочивало там. Від цього забальзамованого кохання точився ніжнийаромат, що проникав усюди і проймав собою ту атмосферу непорочноспі, в якійхотіла тепер жити Емма. Та це бажання спокою порушує колишня любов – Леон. Відкожного побачення з ним Емма сподівалася на якесь неймовірне щастя, а потімзізнавалася собі в душі, що нічого надзвичайного вона не відчувала. Леон ставпривидом, зітканим з найпалкіших спогадів, найяскравіших образів, найсміливішихпоривань. І так само, як інші чарівні казки, Леон зник одного разу з життяЕмми, зник назавжди.
Усе тодіЕммі було огидним, навіть вона сама. “О, якби можна було б пташкою полинутикудись далеко, в незаймано-чисті простори, щоб віднайти оновлену юність! ”[21,270]. Та Емма вибрала зовсім не той шлях спасіння своєї душі. Смерть – цене вирішення усіх проблем. Але для Емми – це, можливо, був найкращий вихід.Вона дізналася про фальшиве кохання Леона та Родольфа, вона зрозуміла, що їїжорстоко використали і всі надії на прекрасне кохання померли разом з Еммою.“А! Що смерть – дрібниця! – думала вона. – ось засну та й по всьому!” [21,290].
Емма сталаслабкою, вона не змогла побороти печаль, що почала роз’їдати її серце. Еммалюбила, а любов – це може і сльози, але не смерть. Героїні потрібно було йти докінця, шукати своє щастя. А може воно було поряд з нею – Шарль, її дочка. Еммашукала якийсь вимріяний образ щастя. Вона любила, а нею просто захоплювалися. Аможливо, варто шукати інший варіант – тебе люблять, а ти відчуваєш лишеприв’язаність. Але жіноча доля досить складна. Серце жінки хоче любити і бутизавжди коханим. Та це буває рідко, і то лише в ідеальному варіанті. Томунеобхідно завжди шукати компроміс.
Мивважаємо, що Еммі не варто було б так захоплюватися своїми ілюзіями, априхилитися до людей, які любили її по-справжньому. Ми часто відштовхуємо відсебе тих людей, які дійсно піклуються про нас, а натомість шукаємо якихосьбурхливих, надзвичайних розвитків подій у нашому житті, а особливо в коханні. Аці події, як хвиля – поглинають нас, потім так само швидко відступають,залишаючи лише море сліз на щоках і біль у серці. Необхідно вірити лише в одне,що жінка – сильна, вона може змінити все, що хоче. Адже все в її руках, тількине треба втрачати віру в себе, як це зробила Емма Боварі.
Образ Еммискладний. Флобер у своєму творі поступово й неухильно показує, як вульгарністькрок за кроком оволодіває всім єством Емми. Флобер не розкриваєсвого насмішливого ставлення до неї. Але смерть Емми викликає співчуття, томущо загибель Емми – це смерть всіх людських надій та прагнень. В кінцевомурахунку ця жінка справді велика і, попри все, гідна жалю. Драма Емми полягає втому, що ніщо природнє не може вижити в цьому запліснявілому світі. Будь-якийживий пагон приречений на смерть.
Емма дляроманіста – це спосіб критики світу, який відкинув прагнення Емми до чогоськращого. В кінці роману помирає героїня, сгасають й інші учасники драми. Тасила “Пані Боварі” полягає в тому, що особисте питання про незадоволення жінкипровінційного лікаря своєю долею переросло в кінці роману широке соціальнепитання про потворний зміст життя, що не вартий людини. Флобер сказав однувідому фразу про те, що “моя бідна Боварі цієї самої митті страждає в двадцятифранцузьких селищах одночасно” [15,37]. І саме за допомогою свого роману ГюставФлобер подає цим жінкам надію на краще, застерігає їх від ще одного кроку досамотності.
Висновок
ЛевМиколайович Толстой та Гюстав Флобер досить неординарно, незвичайно тамайстерно підійшли до висвітлення питання кохання у своїх романах. “АннаКареніна” та “Пані Боварі”. Ця майстерність виявилася, перш за все, вактуальності піднятої теми. Л. Толстой та Г. Флобер зуміли показати вибір міжособистою свободою людини та існуючими правилами поведінки в суспільстві.Аналіз творів показав, що особливо гостро перед автором постає питаннянепримиренного конфлікту особи і суспільства, жінки й суспільства. Обидваписьменники вибрали кохання темою своїх романів, прагнення жінки до щастя.Проаналізувавши ці романи, ми можемо прослідкувати істотну різницю між ними.Перш за все, відмінність полягає в тій суспільно-політичній атмосфері, в часиякої жили та писали Л.Толстой та Г. Флобер. У той час, коли в Росії тільки йшлапідготовка до революції, великі утопічні ідеали Франції було уже втраченолюдьми. І Флобер перейняв ноту песимізму від своїх співвітчизників. Тому в йогоромані героїня не має шансів на щасливе майбутнє, на довгоочікуване почуття.
У романахавторів порушено складну, неоднозначну проблему. Суть її полягає в тому, абихудожньо дослідити шлях особистості, приреченої на моральну та душевнудеградацію і, зрештою, на фізичну загибель. Емма Боварі, Анна Кареніна –справжні діти свого часу. Вони виховані в середовищі, яке вичерпало себе. Емма,на відмінну від Анни, – жертва власних мрій, які навіть гіпотетично не малижодних підстав для здійснення. Емма прагне чогось особливого, виняткового. Алеці прагнення зумовлені не тим, що вона зрозуміла недосконалість навколишньогожиття, а тим, що себе цінує як особу, гідну чогось кращого. Ось чому героїняплатить таку високу ціну за вдоволення власного егоїзму. Життя ошукало Емму.Вона не мала наміру ставати берегинею домашнього вогнища і таким чиномреалізувати свій природний жіночий потенціал. Емма далека від прагненняглобального й корінного зламу суспільних стереотипів, спрямованих проти жінки.У центрі її устремлінь – лише вона одна, її спотворене “его”.
ЛевТолстой звертає нашу увагу на те, що його героїня порушує, навіть зневажає,суспільну норму того часу. Анна пробивається крізь встановлені стереотипи досвого щастя. До поставленої мети – бути щасливою з Вронським. Героїня Толстоговідчуває на собі дію двох ворожих сил: морального закону добра, співчуття тапробачення, і керуючої сили – закону суспільної думки. Анна постійно боретьсяпроти другої сили. Вона всім своїм єством змагається за право бути товаришем, ане рабом. Анна віддала Веронському все, що було для неї дорожчим за життя.Вона, на відміну від Емми, жертвувала всім заради кохання. Хоча все це буломарним. Найкращі духовні сили було безповоротно втрачено. Міцність дворянськихзвичок Вронського, його поглядів на життя виявилась непереможною. Анна віддалаперевагу не рабству, а смерті. Саме в цьому і полягає духовна краса і поезіяжиття та боротьби Анни. Емма ж боролася лише зі своїми мріями та ілюзіями.Справжніх цінностей в її житті не було. Але обидві героїні поплатилися життямза свої прагнення та бажання.
Урезультаті аналізу романів прослідковується різкий контраст між потребамиголовних героїнь, їх особистим зростанням та можливостями суспільства. Різницяполягає і у способі реалізації цих потреб, глибині психологічного характеругероїнь. Обидва письменника, з урахуванням тогочасних поглядів і переконань,намагаються знайти рівновагу та гармонію у стосунках жінки зі світом. Емма таАнна використовують ту саму сутність проблеми. Однак кожна з них наділенавласним неповторним характером і складною долею.
ГероїняГ.Флобера – “пропаща сила”, яка зоредила всі сили свого духу й характеру намізерних цілях, дійшла до безславної загибелі. У Л.Толстого Анна йшла запокликом серця. Вона кохала і повністю віддалась своєму почуттю. Анна хотіланалежати не лише своєму коханому, а й усьому суспільству, прагнула робити якусьвелику справу.
ЗосередженістьЕмми та Анни на своїх бажаннях, на коханні відбилися і на їх стосунках здітьми. Та, проаналізувавши і цю ситуацію, ми дослідили різницю між Анною таЕммою як матерями. Жертвою честолюбних устремлінь пані Боварі стала її дочкаБерта. Щастя материнства, як і щастя подружнього життя, оминуло Емму. Вона булавірна своїй схильності все ідеалізувати, і очікувати народження сина, щоб уньому втілити свій ідеал чоловіка. Позбавлена материнської уваги, найменшоготепла і турботи, дівчинка росте поза сферою інтересів Емми. У Анни зовсім іншаситуація. Вона дуже любила сина і не могла уявити свого життя без Сергія.Трагедія Анни поглиблюється ще й тим, що вона повинна була вирішити питання пронеможливість самого життя, якщо не можна з’єднати Сергія та Вронського.
Навітьпростеживши останні хвилини життя Емми та Анни, ми можемо зробити висновок пропричини їх самогубства. Вони, можливо, ґрунтувалися на кохані, але по своїйсуті були зовсім іншими. Анна гине через те, що не може бути поряд із сином такоханим одночасно. Вона відчуває, що втрачає їх обох. Емма пішла на цейстрашний крок, тому що була на межі цілковитого фінансового краху, краху ілюзійта надій. Звідси стає зрозумілим, що моральні цінності цих героїнь були різними.
Таспільною рисою Льва Толстого і Гюстава Флобера є те, що вони обоє показали намвсю складність шляху особистості до своїх мрій, надій та кохання. З особливоюгостротою висвітлитили питання впливу суспільних норм на розвиток героїнь та їхпочуттів. Проведення паралелей між романами “Анна Кареніна” та “Пані Боварі ”надають нам змогу зрозуміти, що кохання може розвиватися лише на грунтідоброти, щирості у стосунках, взаємопідтримки як близьких, так і суспільства.Анна, на відміну від Емми, потребувала цієї допомоги.
Література
1. Бабаєв Є. “Анна Кареніна” Льва Толстого.–М.,1979.– 457 с.
2. Бичков С. Л.М.Толстой: опис творчості.–М.,1954.– 479 с.
3. Білінкіс Я. Про творчість Толстого.–М.,1959.– С.326.
4. Бодлер Ш. “Пані Боварі” Г. Флобера // Всесвіт.–1988.– №7.– С.115-118.
5. Бойко М. На рахунок епіграфу до роману “Анна Кареніна” // Літературав школі.– 1969.– № 4.– С.62-65.
6. Вересаєв В. Живе життя.–М.,1929.– С.129.
7. Горький М. Історія російської літератури.–М.,1939.– С.295.
8. Громека М. Останні твори Толстого.–М.,1894.– С.73.
9. Єременко О. У полоні романтичних уявлень, або обережно:боварізм// Всесвітня література.–1999.–№ 7.– С.42.
10. Єрмолов В.Роман Толстого “Анна Кареніна”.–М.,1963.–135 с.
11. МопассанГ. Повне зібрання творів. – т.8.–М., 1954.– С.165.
12. МогильоваТ. Про світове значення Толстого.–М.,1957.–126 с.
13. Роман Л.Толстого “Анна Кареніна” та наукові суперечки 60–70-х рр. ХІХ століття. // Російськалітература.–1985.–№3.–С.104.
14. СкуратівськийВ. Перечитуючи Флобера // Всесвіт.–1971.–№2.–С.108-113.
15. СултановЮ. Г. Флобер: немає прекрасних думок без прекрасної форми і навпаки // Всесвітнялітература.–2000.–№11.–С.37.
16. ТеплінськийМ. Історія російської літератури ХІХ століття.–К.,1991.–345 с.
17. Толстой Л.Зібрання творів в 12 томах.–М., 1987.– т. 7.– 445 с.
18. Толстой Л.Зібрання творів в 12 томах. –М., 1987.– т.8.– 392 с.
19. Толстой успогадах сучасників: В 2 томах, –М., 1955.– т.1.– 476 с.
20. Флобер Г.Зібрання творів в 3 томах. –М., 1985. –т.1.– 350 с.
21. Флобер Г.Зібрання творів в 2 томах, –К., 1987.– т.1.– 360 с.
22. ХрапченкоМ. Лев Толстой як художник.–М.,1963.–662с.
Додаток 1
Порівняльнахарактеристика Емми та Анни (на матеріалі роману Льва Толстого „Анна Кареніна”та Гюстава Флобера „Пані Боварі”)Анна Емма
Була жінкою однієї з найважливіших осіб в Петербурзі і петербурзька grande dame.[17, 77]
Вона була дуже красива не через скромність грації та витонченість, які було видно у всій її фігурі, а ще й тому, що у виразі її миленького обличчя було щось особливо лагідне і ніжне. [17, 71]
Який дивний вираз обличчя Христа. Із всього, що вона бачила, це зображення їй найбільше всього сподобалось, і вона відчувала, що це центр картини, і тому хвала цього буде найбільш приємна художнику. [18, 45]
Я про неї нічого, крім найкращого, не знаю, і у відношенні до себе я бачила з її сторони лише хороше. [17, 77]
Анна відчувала майже фізичну насолоду, коли поруч неї був Сергій, коли зустрічала його довірливий і люблячий погляд, чула його наївні питання. [17, 222]
Пан Руо – один з найбагатших місцевих фермерів. [20, 21]
Шарля вразила білість її нігтів. А що вже очі, то вони справді були прекрасні. [21, 34]
Емма іноді малювала… А коли вона грала на фортепіано, то чим швидше перебирала вона пальцями, тим більше захоплювався нею Шарль.
[21, 41]
Коли батько Руо поїхав, Емма закрила за ним двері з таким полегшенням, що навіть і сама була здивована. І взагалі, вона вже не приховувала своєї огиди до оточуючих. [21, 58]
Емма залишила свою дочку Берту повністю без материнської любові. Дівчинка сама це відчувала. [21, 115]