ЗМІСТ
ВСТУП
Розділ І. ВІДРОДЖЕННЯЯК ЄДИНИЙ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ КУЛЬТУРНИЙ РУХ
1.1 Проза добиВідродження
1.2 Пікарескнийроман як ранній етап розвитку європейського роману
РОЗДІЛ ІІ. ЦІЛІСНЕОСМИСЛЕННЯ ФУНКЦІОНУВАННЯ ЖАНРУ ПІКАРЕСКИ В ЛІТЕРАТУРІ
2.1Теоретичні й історико-літературні аспекти жанру пікарескного роману
2.2 Особливостііспанської пікарескної літератури
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇЛІТЕРАТУРИ
/>ВСТУП
Пікарескний роман з’явився у літературі Іспанії в ХVІ-ХVІІ ст. Свійпочаток він бере в народних романах. Пікарескний роман звичайно зображувавлюдей, вибитих з незалежних від них обставин з їхньої соціальної ніші йзмушених шукати нові засоби до існування замість звичних, а саме махлювати йшахраювати. Пікарескний роман в Іспанії вичерпав себе вже до середини XVIIстоліття, але згодом відродився в інших країнах. Багато жанрових новацій іприйомів авторів «пікаресок» у тім же столітті ставали надбанням іншихнаціональних літературних традицій, були успадковані романістами XVIII інаступних століть (Лесажем, Мариво, Прево, Дідро, Дефо, Філдингом, Смолеттом,Теккереем, Диккенсом, ін.).
У російській прозі жанр пікарески заявив про себе в 20-30-і роки ХХстоліття та на межі ХХ-ХХІ ст [13, c.7]. Жанр пікарескного роману вніс багатонового і плідного в літературу. Перш за все, це створення нового типу сюжету,побудованого на матеріалі реальної, неприкрашеної дійсності, вперше змальованострокату соціальну картину, зображено людину в її повсякденному житті, наміченонові теми й мотиви, зокрема, розбещення молодої людини власницьким суспільствомта влада грошей.
Дослідження пікарески з її властивостями “пам'яті” (М. Бахтін) та“жанрової інерції” (С. Аверінцев) відкриває доступ до поетики творів, допомагаєпроникнути у світовідчуття письменника і, таким чином, сприяє осмисленнюспецифіки художньої свідомості епохи. Трагікомічний пафос пікарески як характернаознака літературної творчості також потребує детального аналізу [4, с. 14; 1,с. 3].
Увага вчених до пікарескного жанру (В. Кожинова, Ю. Манна, П. Орлова,В. Переверзєва, Л. Пінського, Ю. Стенника та ін.) була спрямована на вивченнялітературних фактів ХVІІІ-ХІХ століть. Їх міркування щодо пікарескної прозимали переважно критичний чи скептичний характер.
Cистемне вивчення пікарескної прози з урахуванням різних рівнів:генетичного, змістового, поетологічного, компаративістського, вирішення проблемитрадицій та новаторства, простеження еволюції цього жанру – лише починається. Такяк жанр пікерески, а також еволюція цього жару є досить цікавим явищем, а спеціальнихробіт, присвячених дослідженню пікарескної прози у літературознавстві мало, тоцим і обумовлюється актуальність теми курсової роботи.
Метароботи — простежити еволюцію, виявити специфіку жанрового змісту й найважливішікомпоненти жанрової структури пікарески.
Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:
· проаналізувати наявнулітературу з проблеми дослідження;
· дати визначення поняттюпікарескний роман, визначити його характерні риси;
· простежити процес розвиткужанру в літературі;
· розкрити особливостіпроблематики пікарескної прози;
· проаналізуватитрансформацію героя пікарески, відзначити його відмітні риси, особливостіхарактерології.
Об'єктом дослідження є твори, написані у пікарескному жанрі (Матео Алеман«Гусман де Альфараче», «Життя Ласарильйо з Тормеса», Франсиско де Кеведо«»Історія життя пройдисвіта на ім’я дон Паблос»).
Предметом дослідження є генезис, проблематика, поетика пікарески в прозі добиРенесансу.
Методи дослідження: історико-культурний, порівняльно-історичний,типологічний та генетичний.
Теоретико-методологічною базою дослідження є наукові праці вітчизняних тазарубіжних дослідників, присвячені загальним проблемам жанрології, — М.Бахтіна, Г. Косикова, І. Кузьмічова, Г. Поспєлова, Н.Тамарченка, Ю. Тинянова,В. Тюпи, Л. Чернець, а також проблемам жанру пікарески – Д. Затонського, Л.Пінського, З. Плавскіна, В. Шкловського, А.Блекберна, У. Вікса, Ф. Чендлера таін.
Наукова новизна. В роботі запропоновано цілісне осмислення процесуфункціонування жанру пікарески.
Теоретична значущість роботи вбачається в уточненні поняття “пікареска”;визначенні місця пікарескного роману в жанровій системі літератури, в розкриттіосновних рис жанрової поетики досліджуваних творів.
Практичне значення дослідження полягає в формуванні суспільної думки, яказаперечує принцип «багатство любою ціною», підвищенню суспільної моралі,духовності.
Структура дослідження. Робота складається із вступу, двох розділів, висновкута списку використаної літератури.
/>Розділ І. ВІДРОДЖЕННЯ ЯК ЄДИНИЙ ЄВРОПЕЙСЬКИЙКУЛЬТУРНИЙ РУХ/> 1.1 Проза доби Відродження
Доба Відродження – це перехідна доба в розвитку європейської культури,від Середньовіччя до Нового часу. Їй властиві такі ознаки, як пробудженнянаукового духу й історичної точки зору, добір пам’яток античного світу, розвитокіндивідуалізму, емансипація особистості, піднесення науки, світський характермислення тощо. А проза доби Відродження, характеризується міцною стійкістюсередньовічним літературним традиціям і світогляду. Своє найбільш яскравевираження вона знаходить в серії численних рицарських романів, розквіт якихякраз і доводиться на початок XVI ст. У цьому ж столітті, формується один зосновних жанрів іспанської літератури доби Відродження — шахрайський роман(роман про пригоди шахраїв і пройдисвітів), поява якого пов'язана з розпадомстарих патріархальних зв'язків, розкладанням станових стосунків, розвиткомторгівлі і супутніх їй шахрайства і обману [12, c. 145].
Занепад літературних форм у кінці XVII і початку XVIII ст. булоприскорено політичними подіями. Після закінчення війни за іспанський спадок, Іспаніяцілком підпадає під вплив Франції. Література, створена під егідою іспанськогокоролівського двору в XVII ст., автоматично витісняється літературою, вирощеноюфранцузьким абсолютизмом [5, с.56].
До кінця XVI — початку XVII ст. вже закінчували своє існування рицарськийі пасторальний романи. Пора утопій пройшла, почалася ера національної драми іреалістичного по своїх основних тенденціях роману.
Видатним письменником, який певним чином відбив складнощі вступу Іспаніїв цю епоху, був Франсіско Гомес де Кеведо-і-Вільегас (1580-1645). Він походивіз старовинного роду, представники якого не уникнули національної іспанськоїхвороби — пристрасті до гербів. На родовому гербі Кеведо красувалосяпретензійне: «Той, хто зупинив», тобто «Той, хто зупинив нашестямаврів» [5, с. 61].
Франсиско вчився в університеті Алкала де Енарес, де отримав широкуосвіту (цивільне і церковне право, математика, медицина, політика, мови древніі нові).
Істотна відмінність Кеведо від титанів Відродження — відсутність у ньогооптимістичної концепції природи, суспільства і людини. Великі відродженці булигармонійні як та ідеальна людина, яку вони самі створили і обожнили. Кеведо жвитканий з протиріч. Він реаліст у тому сенсі, що його притягає багатогранністьбуття. Він намагається відтворити дійсність в усіх її протиріччях і складнощах,але у нього немає узагальнювальної конструктивної думки.
Він захоплювався філософією, проте це не зробило його філософом: він не вирізняєтьсясуворістю мислення, не володіє чіткою науковою методологією. За відсутностіміцної методологічної основи скептицизм обертається песимізмом. Речі не такі,якими вони здаються. Світ — ніщо, а якщо це так, то він нічого і не коштує.Єдина реальність — це небуття. Розповсюдивши цю концепцію на область почуттів іемоцій, Кеведо дійшов висновку, що не існує і моральних цінностей,заслуговуючих позитивної оцінки. Звідси – скептицизм та похмурість більшостійого творів [16, с. 69].
У запереченні земного, Кеведо близький до містиків і аскетів, а отже, вінособа підозріла з ортодоксальної точки зору, бо ортодоксія не допускає розривуміж розумом і вірою. Кеведо ж, заперечуючи силу розуму, підриває тим самимвіру. Правда, він переконаний, що, оперуючи математичними методами, розум мігби привести до відкриттів, але в цій переконаності більше проявилася йогоначитаність, чим серйозний намір пропагувати позитивні знання.
Проте Кеведо вдалося в якійсь мірі перекласти мовою мистецтва те, що вінших країнах зробили наука і філософія.
Заперечення іспанської дійсності епохи небаченого досі політичного іекономічного занепаду визначають обрані Кеведо художні засоби, а саме сатира ісарказм. Розпочавши з сатири устоїв і побуту, де переважає сатирико-юмористичнийтон (наприклад, памфлети «Родовід дурнів», 1597, «Походження іпояснення Дурості», 1598), він переходить до гнівної соціально-політичноїсатири, зразком якої є його всесвітньо відомий шедевр «Сновидіння»,написаний в період з 1607 по 1623 р. і уперше опублікований в 1627 р.(повнийзаголовок — «Сновидіння і міркування про істини, що викривають лиходіїв,вади і обмани усіх професій і станів на світі»).
Отже, у своїх творах Франсіско Кеведо намагався не слідувати за письменникамидоби Відродження, які намагались створити й передати ідеальну людину. Навпаки,він передавав дійсність, такою якою вона і була. А дивовижне багатство виразнихобразів, це лише спосіб більш точніше передати цю дійсність.
Повертаючись до жанру шахрайського роману, слід зазначити, що своїмикоренями він йде в східну новелу. Проте, саме етапи іспанської «novelapicaresca» викреслюють траєкторію розвитку цього жанру від народнихфольклорних джерел, автобіографічного оповідання архипресвитера з Іти ХуанаРуіса (1283-1353) в «Книзі про благу любов», від анонімної повістісередини XVI ст. «Життя Ласарильйо з Тормеса» до серії крутійськихповістей і романів XVII ст. [18,с. 125]
Першим шахрайським романом, був твір «Життя Ласарильйо зТормеса», що є «натуральною» розповіддю героя (чи антигероя),слуги багатьох панів, про свої поневіряння і пригоди. Здається, що роман навітьне претендує на вигадку і по своєму ідейному настрою, стильовій тональності,мотивам співчуття, по прикладах малих благородних вчинків та більш меншблагополучній кінцівці належить гуманістичному XVI ст.
Проте сатирична спрямованість повісті, елементи витіюватої дотепності,простодушного цинізму, а головне — відбір життєвого матеріалу (він сам по собідає привід для песимістичного погляду на життя), стали тією основою, на якійгіпертрофічно розвинені пікарескні прикмети жанру у барочній літературі XVIIст.
Пікарескний роман і повість початку XVII століття в кращих своїх зразках(«Ринконете і Кортадильо» Сервантеса, «Гусман де Альфараче»Матео Алемана, «Повість про життя зброєносця Маркоса Обрегон» ВісентеМартинеса Еспінеля) займають проміжне положення між «класичною»повістю про Ласарильйо і явно барочними за своїми стилістичними прикметамимодифікаціями цього жанру у Кеведо і його учня Луіса Велеса де Гевари [10,с.11].
У творах Матео Алемана і Вісенте Мартинеса Еспінелями вже помічаємоі відмову від стислості, і нагнітання хаотичності, і пристрасть до моралей, і песимістичніриси світогляду, хоча в них немає ні навмисної двозначності, ні терзаючий слухі душу неможливих поєднань слів і реалій, ні зашифрованості стилю.
Іншим видатним прозаїком Іспанії по праву вважається Бальтасар Грасін іМоралес. Серед його творів, слід виділити такі: «Політик», «Ввічливий», «Хваларозуму і дотепності», «Кишеньковий оракул, або Наука розсудливості»,«Критикон». У більшості своїх творів, Грасін досліджував властивості людськогорозуму і природу дотепності. Серед усіх якостей «ввічливої людини», найважливішимвін визначає гострий розум. Згодом, це діалектичне розкриття властивостейрозуму переноситься в сферу мистецтва. У його творах, також розкриваютьсяпричини інтересу до людського розуму, серед яких його здатність до засвоєннябезлічі різноманітних нових знань, прагнення пізнати щось нове, властивістьрозвиватися, уміння абстрагуватися від частковостей.
Неважко помітити, що перераховані властивості розуму і пов'язані з цимпроблеми громадського життя схожі з тими категоріями, явищами і особливостямидуховного життя людини, які займають учених і мислителів XVII ст. Усіміркування Грасіана носять характер моралізації, що взагалі властиве літературіXVII ст. і відрізняє її від ренесансної. Повчальність творів Грасіана ґрунтуєтьсяна глибокому знанні ним людського матеріалу, на досвіді духівника-сповідника,на спостереженнях невтомного мандрівника [15, с.56].
У циклі творів про розум і дотепність міститься ряд ідей, важливих длярозуміння відмінностей між науковим і естетичним освоєнням дійсності. Теоріятворчої інтуїції, уперше висунена Грасіаном, покладена ним в основу йогобарочної естетики. Зразки аналізу властивостей «швидкого розуму»,здатного проникати в суть предметів і явищ, перетворюються у Грасіана врекомендації для критичного осмислення витвору мистецтва — іншими словами,лягають в основу літературної критики.
Характерно, що теоретичні концепції Грасіана як би прямо і безпосередньовідбивалися в мові і стилі його творів: про складне говорити складно, аоскільки простих речей немає, то складно говориться про усе. Прагнення розкрити«гострим розумом» суть речей, уловити зв'язки, що не лежать наповерхні, відбилося в пристрасті до метафоричності (взагалі тропеїчності) іполісемії, в специфіці взаємовідносин синонімії і антонімії, в досягненніефекту з'єднання не з’єднуючих.
Багато творів Грасіана відмічені впливом Кеведо, у тому числі і встильовому відношенні. Кеведо, проте, був, якщо можна так сказати,«стихійним консептистом», тоді як Грасіан — теоретик консептизма.Практиковані формальні прийоми набувають в його інтерпретації значення важливихі необхідних інструментів естетичного освоєння світу.
У галузі історичної прози (не стільки наукового, скільки дидактичногохарактеру) найбільш великою фігурою після Хуана де Маріані (1536-1624), автора"Історії Іспанії", являється Антоніо де Солис і Риваденейра(1610-1686), що написав "Історію завоювання Мексики" (1683-1684).
Його твір — це романізована повість про конкісту, але без жорстокихподробиць і без негативних оцінок. Офіційна влада ще на початку XVII ст. різковиступали проти «очорнення» іспанської колоніальної політики і сильнообмежувала свободу висловлювання думок із цього приводу.
Отже, розглядаючи добу Відродження в контексті іспанської літератури слідзазначити, що розквіт Відродження настав в Іспанії пізніше, ніж в інших країнахзахідної Європи,— наприкінці XVI — початку XVII століття, і поділявся на дваетапи, перший був ознаменований розквітом ліричної та епічної поезії, а такожпасторального роману (у цей час у поезії та прозі образ людини виступає уромантичному світлі й протиставляється іспанській дійсності), а другий етапвідзначався розквітом жанрів реалістичної драми та роману (йому було властивеглибше і складніше розуміння людської природи).
В Європі в XIV—XVII ст. активно розвивалась гуманістична культура, в тойчас як іспанська література формувалась на базі складного синтезу національногонародного мистецтва з європейською ідеологією гуманізму. Характерними рисамиіспанської літератури доби Відродження є демократизм, багатство форм,пристрасність, органічне засвоєння і збереження народних поетичних форм.Іспанська література епохи Відродження спиралась як на досвід античної тагуманістичної літератури європейських країн, так і на національну літературнутрадицію і народну творчість. Однією з головних особливостей Відродження вІспанії було те, що тут не було такого різкого розриву з феодально-католицькоюідеологією, який був характерний для гуманістів Німеччини, Франції та Англії./>/>/>1.2 Пікарескнийроман як ранній етап розвитку європейського роману
Пікарескнийроман (ісп. novela picaresca) виник наприкінці раннього періоду Відродження, іпротягом наступних років залишався одним із провідних жанрів в іспанськійлітературі [2, c. 57]. У своїй класичній формі він проіснував до кінця XVIII століття.Зміст пікарески – це пригоди «пікаро», тобто шахрая, авантюриста. Якправило, пікаро був вихідцем з низів, але іноді в його ролі виступали ізбіднілі, декласовані дворяни [8, с. 69].
Ось що пише О. О. Смірнов: «До середини XVI століття в Іспанії … утворилися цілі зграї осібдекласованих, без певних занять, дрібних аферистів, шулерів, шахраїв усілякогороду» [9, с. 89]. Це відбулося внаслідок зубожіння широких верств населення, атакож поширеній схильності до авантюризму й пристрасті до легкої наживи. Широкі маси населення країни в умовах застоюекономіки не мали змоги займатися продуктивною працею й були приречені навбогість і бродяжництво. Томашевский зауважує: «Величезні дворянські маєткизанепадали, тому що працювали там майже винятково раби й мориски, а зостаточним виселенням останніх (1609 – 1614 р.) був знищенийпрацьовитий прошарок тодішнього іспанського суспільства. Працювати сталофактично нема кому»[24, c.180]. Бурлаки поповнювалися й за рахунок ідальгії, щозазнала на собі згубні наслідки «революції цін» [9, c. 56]. Королі, хоча й видавали закони проти бродяжництва, по суті, не булизацікавлені у викорінюванні зла, тому що в жебраках і бурлаках бачили резервнуармію, що могла служити інтересам абсолютизму й за океаном, і в нескінченних війнаху Старому Світі. Формуванню верстви пікаро сприяла політика пограбуванняколоній, що породжувала ілюзорну віру в можливість швидкого збагачення йпрезирство до праці [14, c. 11].
Зубожіння різних верств населення, засліплення жадобою легкої наживи заокеаном, презирство до повсякденної праці, моральна деградація і почуттябезнадійності, що посилювалися в іспанському суспільстві, призвели довиникнення декласованого елемента – маси авантюристів, бродяг, нероб, жебраків,злодіїв. Вони і становили особливий прошарок населення – пікаро. Ці людивикликали досить неоднозначну реакцію найбільш передових, критично думаючихписьменників. Вони зрозуміли, що поява таких людей обумовлена існуючимисуспільними умовами. Суспільні зміни призводять до зміни соціального,економічного, а отже і морального становища цілих прошарків людей. Саме життязмушує людей пристосовуватися до умов реального життя, забувати, ігноруватипринципи моралі, духовності, допомоги іншим.
Доля цих людей не могла не привернути уваги письменників і незабаромстала предметом зображення в шахрайському романі. Звичайно в творах такого типурозповідається історія життя людини, з дитинства позбавленого засобів життя.Герой історії вдається до різних занять, буває серед різних людей, зазнаєбагато пригод і злигоднів навчається всіляких шахрайств і хитрощів і зрештоюдосягає певного матеріального благополуччя.
Пікареска, ледве виникнувши, виявилася потрібною в самих різних сферах, азгодом стала основою особливого жанру, який, видозмінюючись, дожив в європейскійлітературі до XIX ст. [13, c. 12]. Проте твори, цілком присвячені оповідям прошахрайство, злочини та біографіям злодіїв і шахраїв на рубежі XVI і XVII ст.,набули популярності не лише в Іспанії. Ця тематика переживає підйом практично вусіх країнах Західної Європи.
Якщо звернутись до історії, то знамениті античні романи теж містили зернапікарескного роману, наприклад: «Сатирикон» Петронія і «Золотийосел» Апулея. Окремі риси пікарески можна відшукати у багатьох творахсередньовічної літератури, створених як в Європі («Декамерон»), так іна Сході («Веталапанчавиншати», «Подорож на захід») [10,с.3].
Усвоїй класичній формі пікарескний роман виник як протилежність романурицарському [16, c. 24]. Пригоди пікаро — це понижене відображення мандрів лицарівсередньовіччя, що ідеалізуються. Пікаро — це лицар без моралі і принципів,перенесений з казкової атмосфери в повсякденний побут. Він таємно зневажаєприйняті в суспільстві правила поведінки і соціальні ритуали. Висміюючи усіпережитки середньовіччя, усе манірне і штучне, таким чином пікареска готувалагрунт для реалістичної прози [18, с. 15].
Як відомо, пікарескний роман був популярний не лише в Іспанії, а й далекоза її межами, в Франції, Англії, Нідерландах, Німеччині стали з'являтисячисленні переклади, а згодом — і наслідування цього жанру, таким чином Європатеж знайомилась з ним [22, c. 323].
Побудовапікарескного роману є досить цікавою, він будується як хронологічний викладокремих епізодів з життя пікаро, без виразного композиційного малюнка. Оповідання,як правило, веде сам пікаро, завдяки чому читач переноситься на місце шахрая імимоволі переймається до нього симпатією. Пікаро частенько виправдовує своїнечесні вчинки необхідністю виживати у жорстокому і байдужому світі. Жертвамийого витівок стають доброчесні обивателі, чиновники, кримінальні елементи, атакож такі ж шахраї, як і він сам.
Зазвичайісторія розгортається на фоні реального повсякденного життя. В сюжетішахрайського роману немає романтичної любовної інтриги. Розповідь у ньому ведетьсявід першої особи, оповідачем виступає сам герой. Ставлення авторів шахрайськихроманів до своїх героїв, як правило змінюється в процесі розвитку роману тазміні умов і цілей життя його головних героїв.
Заперший безперечний зразок жанру приймають іспанську повість «ЖиттяЛасарильйо з Тормеса», яка вийшла у світ у Бургосі в 1554 році. У нійописується служба хлопченяти-бідняка у семи панів, за лицемірними маскамикожного з яких криються різноманітні вади. Широка популярність «Ласарильйо»породила інші твори цього ж жанру:
«Життєписшахрая Гусмана де Альфараче» Матео Алемана (1599) – твір є еталоном жанру,що згодом породив моду на відтворення літературою неприкрашеної дійсності(прото-реалізм);
«ХитраХустина», роман домініканського ченця Андреса Переса де Леона (1605), деопис шахрайських витівок героїні (значною мірою навіяне Гусманом) сполучений зморалями від автора;
«Життявеликого скупердяя» Франсиско де Кеведо (1627);
«Маркосз Обрегона» Вісенте Еспінеля (1618);
«Кульгавийбіс» Луіса Велеса де Гевари (1641) [15, с. 36].
Щодовиникнення шахрайського роману в інших країнах, то першим пікарескним романоманглійською мовою – був «Злощасний мандрівник» Томаса Нэша, який вийшову світ в 1594 році. Французам смак до пікарески прищепив Шарль Сорель, авторроману «Правдивий комічний життєпис Франсиона» (1623). У 1668 роціз'явився найзнаменитіший з німецьких пікарескних романів — «Симпліціссімус».
Російськоюмовою до жанру пікарескного роману можуть бути віднесені «Пригожа кухарка,або Пригоди розпусної жінки» М. Д. Чулкова, «Російський Жилбаз»В. Т. Нарежного, "Іван Вижигін" Ф. В. Булгаріна, а з творівдопетровського часу до пікарескної традиції – «Повість про ФролаСкобєєва» [10, с.5].
Пізнізразки жанру, за винятком роману «Шахрай Бласа» француза Лесажа (1715-35),заснованого на переробці іспанських зразків, рідко досягають художніх висот«Гусмана з Альфараче» і «Великого скупердяя».
УXVIII столітті пікарескна фабула як засіб утримання читацького інтересувикористовувалася в романах самого різного жанрового забарвлення [5, c. 45].Наприклад, в романі «Фані Хилл» (1748) пікарескний елемент схрещенийз еротичним, в «Кандиді» Вольтера (1758) — з жанромфілософсько-повчальної повісті.
Пікарескнісюжети широко використали англійські класики, такі як Д. Дефо («МоллФландерс»), Г. Філдінг («Том Джонс»), Т. Смолетт, Ч. Діккенс таін.
В XIXстолітті пікарескний роман переходить в роман пригодницький.
Авторикращих пікарескних романів широкими, соковитими мазками накидали повну живихдеталей картину життя XVI — XVIII ст. По сторінках їх книг проходятьпредставники самих різних соціальних шарів і професій. Своїми витівкамипройдисвіта висміюють застиглі ритуали і місцеві звичаї. Сатиричний зарядпікарескного роману, властива йому здатність розкривати громадські вади і святенництвоприваблювали письменників навіть в період модернізму [10, с.6].
Як дослідиіронічного переосмислення жанру пікарески, літературознавці розцінюють твори:«Пригоди Гекльберрі Фінна» Марка Твена, «Визнання авантюристаФелікса Круля» Томаса Манна, «Пригоди бравого солдата Швейка» Я.Гашека, «Дванадцять стільців» Ільфа і Петрова. Вплив пікарескивідчутно й далеко за межами жанру, — наприклад, в таких творах, як «ДонКіхот» і «Пригоди Чічікова». Отже, жанр шахрайського роману маввелике значення для розвитку європейської літератури, адже він вніс багатонового і плідного в її розвиток, а окремі його тенденції і прийоми нерідкооживають і в романах XX століття.
РОЗДІЛ ІІ. ЦІЛІСНЕ ОСМИСЛЕННЯ ФУНКЦІОНУВАННЯ ЖАНРУ ПІКАРЕСКИ ВЛІТЕРАТУРІ/> 2.1 Теоретичні й історико-літературні аспекти жанрупікарескного роману
Теоретичні й історико-літературні аспекти пікарески неможливо розглядати,не звертаючись до проблеми жанру. На думку Ю. Тинянова: «дати статичневизначення жанру, яке покривало б усі явища жанру, неможливо: жанр зміщується»,«жанр – не постійна, не нерухома система», «власні ознаки жанру еволюціонують» [21,с. 115]. У цій роботі ми керуємося саме цими твердженнями вченого, а такожспираємося на гіпотезу М. Бахтіна про те, що “жанровий кістяк роману ще далеконе затверділий”; роман, за визначенням літературознавця, – це “єдинийдинамічний жанр серед давно усталених і частково вже мертвих жанрів” [4, с.56].
Походження самого слова пікаро, до сих пір залишається спірним. Найбільшвірогідною гіпотезою, є походження цього слова від французької провінції –Пікардія, звідки приходили до Іспанії жебраки, аби найнятись на роботу. Такожіснує гіпотеза, що це слово походить від іспанського bigardo – нероба, ледар;або ж від іспанського picar – клювати, щипати (від цього й пікаро: «той хтогодується відходами»). Однак, кожна з цих гіпотез спирається на риси,характерні для іспанського суспільства того часу.
Іспанський термін «пікареска» (genero picaresco) вживається увітчизняному літературознавстві поряд із національним субститутом – шахрайськаповість та шахрайський роман – і має на увазі «прозовий жанр сатиричноїбелетристики, що зображує в реалістичній, часто гумористичній формі пригодигероя-шахрая, – вихідця із соціальних низів, який виживає завдяки власнійдотепності в жорстокому суспільстві» [15, с. 114].
Шахрайський роман (пікареска): оповідає про шахраїв, щипачів і іншихспритних людей. Поява цього типу роману пов'язана із зубожінням народу, тобто шахрайствовимушене. Це синтез роману і драми [23, с. 568].
Характерні риси пікарескного роману: 1) пікареска — це оповідання,що ведеться від першої особи, від імені самого героя, тобто фіктивнаавтобіографія; 2) при цьому, хоча автори «пікаресок» і довіряють герою-пікароправо бути суддею навколишньої його дійсності, у структурі оповіданняпікаро-оповідач, пікаро-дійова особа, а також автор твору мають відносносамостійні точки зору, на грі яких і будується художнє ціле “шахрайськогороману”; 3) сюжет “пікарески” розгортається як серія довільно настромлюваниходин на одного епізодів-пригод героя, укладених, проте, у тверду рамкову конструкцію:це — або лист пікаро, що має якогось адресата, або його мовлення-сповідь, а щечастіше — проповідь, адресована певному слухачеві, або ж — і те, і інше; такимчином, композиція “пікарески” заснована на парадоксальному сполученні“закритості” й “відкритості”: пікаро веде оповідь про своє життя з моментусвого народження й до часу, до якого присвячене оповідання, що припускаєможливість його продовження; 4) більшу роль у шахрайських романах грають“прологи”, що включають текст пікарески в ситуацію експлікованого спілкуванняавтора й героя-оповідача із читачем (або читачами); тому шахрайський дискурс утой самий час монологічний і діалогічний: пікаро-оповідач претендує на правобути носієм останньої правди про світ, але авторська іронія й активність читачарозмивають монологічний лад шахрайської проповіді [15, с. 117].
Пікаро — оповідач претендує на право бути носієм останньої правди просвіт, але авторська іронія і активність читача розмивають монологічний ладкрутійської проповіді.
Здатність міняти свій внутрішній вигляд — характерна риса пікаро:упродовж оповідання він виступає в різних ролях (сама розповсюджена — «слуга багатьох панів»); його оцінки двояться, оскількигерой-оповідач нерідко сповідує (чи думає, що сповідує) іншу моральність, ніжгерой розповіді (нерідко герой розповідає про своє минуле гріховне життя,переживши релігійне просвітлення) [23,с. 568].
Жанр активно взаємодіє з самими різними жанровими традиціями: з життєйськоюлітературою (шахрайський роман, на думку А. Гуревич, — свого роду «антижитття»),із сповіддю (у витоках пікарески — сповідь, що спародіювала), з проповіддю,новелою, сатирою, і т. д. [6, с.245]
Тому навколо умовного жанрового «ядра», що утворюється класикоюжанру, — «Життя Ласарильйо з Тормеса», «Гусман деАльфараче» (1599-1604) Матео Алемана і "Історія життя пройдисвіта наім'я дон Паблос" («Бусконом», 1604-1609, опублікована 1626)Франсиско де Кеведо розташовуються тексти, в тій або іншій послідовності, що перетворюютьпікарескне оповідання на інший жанр.
Саме слово «пікаро» з'являється вперше в романі Матео Алемана.Існує думка, що історія жанру починається саме з «Гусмана деАльфараче». Лише успіх його роману пробудив інтерес видавців і читачів доцього жанру [28, c. 89].
Перші автори шахрайських романів (Грегоріо Гонсалес в «ПобірушціОнофре» (1604), Франсиско Лопес де Убеда в «Шахрайці Хустині»,1605, Кеведо в «Бусконе») пародіюють роман Алемана або полемізують зйого творцем, залишаючись, проте усередині жанру, що складається.
Особливу серію «пікаресок» представляють оповідання, героїнямияких виступають жінки — «пікареси» (романи Лопе де Убеди, А. дельКастильо Солорсано, «Дочка Селестины або винахідлива Олена», 1612,Алонсо Херонимо де Саласа Барбадильо).
До середини XVII ст. історія іспанської «пікарески»завершується [29, c. 78]. Але багато жанрових новацій і прийомів її авторів втому ж столітті стають надбанням інших національних літературних традицій ізгодом будуть успадковані романістами XVIII і подальших століть (Лесажем,Мариво, Прево, Дідро, Дефо, Філдінгом, Смоллеттом, Теккереем, Діккенсом,Гоголем та ін.) [15, с. 25]. При цьому сюжетно-композиційна схемашахрайського роману, особливо оповідання від першої особи, буде використатися йу дуже далеких від пікарески різновидах роману.
Жанр пікарескного роману розгортається на фоні реального повсякденногожиття. В сюжеті пікарескного роману немає романтичної любовної інтриги.Розповідь у ньому ведеться від першої особи, оповідачем виступає сам герой.Ставлення авторів шахрайських романів до своїх героїв, як правило, змінюється впроцесі розвитку роману та зміні умов і цілей життя його головних героїв.
Пікаро – це не жанрова вигадка, а соціальний тип, що прийшов в літературуз життя. Принцип реалістичної заданості, обумовленості героя середовищем іобставинами, припускає зміну типових рис пікаро, залежно від нового середовищата нових обставин.
Н. Томашевський зауважує, що хронологічні межі жанру часомрозсовувалися зовсім неправомірно. Він пише: «…Пікарескний роман ¾ жанр історично завершений, тобто має певнітимчасові межі… пікарескний роман прожив майже столітнє життя, остаточновичерпавши себе до середини XVII сторіччя.Усе, що пішло потім у цьому жанрі, було порожнім епігонством»[19, с. 156]. На думку Томашевського, вірна ознаказавершення історичного життя жанру — роз'єднання форми та змісту, що йвідбулося із шахрайським романом.
Значення пікарескного роману для розвитку світової літератури величезне.Вмерши як конкретно-історичний жанр, він вплинув на становлення й розвитокбільшості оповідальних жанрів нового часу.2.2 Особливостііспанської пікарескної літератури
пікарески шахрайськийроман відродження
Першим шахрайським романом, який оповідував про життєві негаразди, бувтвір «Життя Ласарільйо з Тормеса», опублікований у 1554 році, хоча й був написанийзначно раніше, ще в 20-ті роки. Імені автора встановити не вдалось, однак, зтексту твору ми бачимо, що автор був людиною освіченою, ознайомленою з античноюлітературою. У пролозі до твору автор посилається на Плінія «Пліній з цьогоприводу зауважує: немає такої книги, наскільки б поганою вона не була, в котрійне знайшлося б чогось хорошого…», Тулія Цицерона, згадує Олександра Великого,Овідія, історію Пенелопи та ін. Характер критичного зображення духівництва вромані дозволяє віднести автора до групи іспанських «еразмістів» [17, с.73].
Як встановлено дослідниками, в романі «Життя Ласарільйо з Тормеса»використані книжні і фольклорні джерела. Так, розповідь про продавця папськихграмот майже повністю збігається з сюжетом однієї з новел італійськогописьменника Мазуччо, а в образі Ласарільйо виразно проступають рисифольклорного персонажа – кмітливого й хитруватого поводиря професійнихжебраків-сліпих (el lazarillo) з народних анекдотів і оповідок. Але всізапозичення відповідно перероблені автором і підкорені його власному задуму [20,с. 201].
За формою твір «Життя Ласарільйо з Тормеса» — це автобіографія пікаро,яку він розповів уже в час довгоочікуваного достатку. Складається ця розповідьз низки епізодів, кожний з яких відіграв свою роль у вихованні Ласарільйо і уформуванні його свідомості.
З дитячих років Ласарільйо, котрий «народився на річці Тормес» [11, c. 16],зазнав злиднів і жив в атмосфері шахрайства. Його батько, Томе Гонсалес«завідував помелом на водяному млині» [11, c. 16] й «пускав кров мішком» [11,c. 17], тобто крав зерно у млині, за що його схопили. Після смерті батька, матиАнтона Перес зв’язалась з мавром Сеїдом, який подарував їй сина. Ласарільйополюбив вітчима, адже той «завжди приносив з собою хліб, м’ясо, а зимою йдрова» [11, c. 17], давав матері гроші, проте невдовзі з’ясувалось що Сеїд кравовець і шахраював будучи ветеринаром у конюшнях командора. Сеїда викрили,«спустили шкуру» [11, c. 18], і ніхто більше не приносив їм їжу. Мати,«найнялась в служниці до приїжджих в готель» [11, c. 18], де в той час«зупинився один сліпий», котрий «вирішив, що я годжусь йому в поводирі, і вінвипросив мене у матері» [11, c. 19]. І мати віддала Ласарільйо у поводиріпрофесійному жебраку-сліпому [17, с.9]. З цього й починаються пригодиЛасарільйо.
Сліпий був великим пройдисвітом і надзвичайно хитрим, йому були «відомітисячі засобів і прийомів виманювати гроші» [11, c. 23], він був «майстром навсі руки». З самого початку служби він навчав Ласаро «багатьом корисним речам»[11, c. 24], а саме, що «слуга сліпого повинен бути хитрішим від самого чорта».Будучи «найскупішою і найжадібнішою людиною на світі» [11, c. 27], жебрак моривЛасарільйо голодом і знущався з нього і якби не «хитрість та спритність» [11,c. 27] Ласаро, то він би давно «помер з голоду» [11, c. 28]. Проте з цієїпершої школи Ласаро виніс науку, що без хитрощів і шахрайства йому не вижити:«Треба бути насторожі і не гавити, бо я сирота і повинен уміти постояти засебе» [17, с. 64]. Після історії з глечиком вина, Ласаро вирішив покинутисліпого, і обдуривши його, втік до Торріхоса, про що потім дуже жалкував, аджещоразу йому зустрічався ще більш жорстокіший господар.
Отже, покинувши сліпця, Ласарільйо поступив на службу до попа з Македи, ізгодом, пожалкував про це, тому що «сліпий, у порівнянні з ним, був справжнімОлександром Великим»[11, c. 31]. Піп був людиною неймовірно скупою, жорстокоюта ще й лицемірною. На службі у нього Ласаро «не жив, а помирав з голоду» [11,c. 31], бо одержував «втричі менше їжі» [11, c. 32], ніж йому було потрібно.Коли Ласаро крав у попа хліб, той нещадно бив його, всіляко знущався над ним,хвалячись при цьому своєю стриманістю в їжі, хоч Ласаро сам бачив, що «напоминках він жер на чужий рахунок, як вовк» [17, с. 69].
Життя у попа змушувало Ласаро удосконалювати мистецтво шахраювання.«Бідність – великий вчитель. Я зазнавав її постійно, а тому вдень і вночіобдумував засоби для підтримки моїх сил і думаю, що в пошуках цих проклятихзасобів, голод освітлював мій шлях…» [17, с.70]
І все ж піп виявився хитрішим і спіймав Ласарільйо на крадіжці хліба.Розлютившись, він ледве не забив голодного слугу до смерті, а коли згодом той звівсяна ноги, вигнав його, сказавши при цьому: «Ласаро, від сьогодні ти вже не мій,а свій власний. Ступай з Богом і шукай собі іншого господаря, а мені непотрібен такий ревнивий слуга. Тобі тільки поводирем сліпого і бути» [11, c.43]. Третьою школою Ласарільйо була служба у дворянина в Толедо. Дворянин небив його, але й їсти не давав зовсім, бо був надзвичайно бідним і сам постійноголодував. Ласарільйо був добрим до свого пана, жебрачив і годував йогооб’їдками, які подавали жалісливі люди. Правда, йому не подобалася пихатістьдворянина, але й це він прощав, думаючи, що «напевне, у дворян такий звичай –задирати ніс, коли в кишені вітер свистить» [17, с. 49].
Дворянин був нероба, працювати йому не дозволяла честь, про яку він дужепереймався: «ніхто не повинен знати, що ти живеш у мене, бо це може зачепитимою честь». Він мріяв про службу у знатної персони, вважаючи, що позбутисябідності можна тільки влаштувавшись на службу до знатних людей. Ласаро жпроявляв готовність бути улесливим, у всьому догоджати своєму покровителю, адже«відчував жалість до нього», брехати, коли потрібно, тобто робити все те, щосуперечить поняттям честі. Слухаючи свого пана і роздумуючи над його життям,Ласарільйо доходить висновку, що честь приносить тільки шкоду: « …Як багатотаких, як він, розсіяно по світу, і через цю гидоту, яка називається честю» [17,с. 147]. Це відкриття вже назавжди звільнило Ласарільйо від обов’язку честі.
Наступним господарем Ласарільйо став «монах Ордена милості», лютий ворогмонастирської служби і монастирської їжі, в якого, однак, він довго непрослужив. Наступною школою, стала служба у «продавця папських грамот»,безсоромного і спритного торгівця й лицеміра, великого майстра обдурюватинарод, вигадуючи найбезчесніші засоби збувати свій товар. «На які тількихитрощі не пускались ці плути, аби тільки збувати свій товар» — думав Ласаро.Проте, цей господар «недурно годував» [11, c. 54] його й досить непогано донього ставився.
З таким багажем знань Ласарільйо став цілком досвідченим пікаро, здатнимпротидіяти злигодням, і поступово досяг матеріального благополуччя. Він знайшовспосіб назбирати грошей на службі у капелана собору, розвозячи по місту іпродаючи воду. «Це була перша сходинка, тієї драбини, котра повинна булапривести мене до щасливого і ситного життя»[11, c. 67] — думав він. Одягнувшись,як належить порядній людині, Ласарільйо з милості знатних панів зрештою досягпостійної служби міського глашатая в Толедо.
Його зовсім не бентежило, що служба міського глашатая вважалася ганебною:важливо, що вона приносила достаток, який зростав. Згодом настоятель храмуодружив його з своєю коханкою – служницею. Цей же «настоятель храму Спасителя»[11, c. 70] обдаровував Ласарільйо зерном і м’ясом, пригощав обідами. В місті жказали, що дружина Ласаро, була коханкою настоятеля, проте Ласаро «припинивзвертати увагу на розмови про легковажність дружини»[11, c. 72], а переймавсятільки власною користю. Ця «мудра» мораль не суперечила поняттям Ласарільйо, і «всітроє жили в мирі і злагоді» [11, c. 75], а Ласарільйо, як пізніше вихвалявся,«процвітав і був на вершині добробуту» [7, с. 47]. Хоча й досяг він його ціноювтрати особистої честі і гідності.
У змалюванні образу пікаро проявилися демократичні позиції анонімногоавтора. Протягом усієї розповіді його ставлення до героя змінюється. Спочатку хлопчикЛасаро, який терпить стільки злигоднів, зображується зі співчуття,відчувається, що автор схвалює його кмітливість і симпатизує шахрайським діям,якими Ласаро рятується від лиха. Але зрілий пікаро Ласарільйо поданий з явноюіронією, в образі його відчутна викривальна тенденція, а корисливість іпрактицизм, аморальність і підле пристосовництво героя огидні автору.
Автор першого шахрайського роману не сприймає ідею «вижити будь-якоюціною, створити свій домашній достаток ганебним, аморальним шляхом». Вже впершому шахрайському романі помітні протиріччя між наміром автора визначитинегативні риси суспільства, які і призводять до «виникнення» героїв подібнихЛасаро і поступовим неприйняттям автором свого героя. Героя, який спочатку буввимушений різними засобами і методами боротися за своє виживання, і на цьомуетапі автор йому симпатизує, а потім герой стає «достойним» того суспільства,яке його створило і «виховало».
У критичному плані змальовані в романі різні сторони соціального життя.Люди, яким служить Ласарільйо, — це характерні типи феодально-абсолютистськоїІспанії. Наприклад, занепад дрібного дворянства і його психологія яскраво відбитів образі бідного ідальго з Кастилії, котрий узяв Ласаро на службу. Ідальго щебідніше за жебрака, і честь його вже нічого не варта, але він зберігаєдворянську пихатість, певність своєї зверхності над іншими людьми, свідомістьсвого права на існування за рахунок інших.
Шахрайський роман показує, що люди подібні ідальго, стверджують життєвийпринцип, що можливо жити і не працювати, жити за рахунок інших, які мають створюватисуспільні блага для таких, як ідальго. Вони рахували себе вищими від простих людейі вважали, що їх походження та соціальний статус визначають їх особливеположення в суспільстві. Але такі «цінності» суспільства і зумовили виникненняшахраїв, призвели до втрати загальнолюдських цінностей.
Інші люди, які не мають такого походження повинні забезпечувати для цих«людей високого походження» всі блага. Роман показує, що такі суспільні настроїє однією з головних сил, які призводять до деградації суспільства, до того, щолюди втрачають вмотивованість чесно працювати. Вони майже вимушені йти шляхомобману, крадіжок, презирства до ближніх, бажання вижити будь-якою ціною.
Яскравими й переконливими є образи священнослужителів. Усі вони зображенігостро й критично, що надає твору антицерковної спрямованості. Тому роман бувзасуджений інквізицією і в 1559 році внесений до списку заборонених книг.
Загалом роман відзначається вільнодумством та великою дотепністю. Стильйого «низький», мова проста, розмовна, розповідь від першої особи вносить тонбезпосередності й невимушеності. Автор свідомо протиставив цей «низький» стильскладній, риторичній мові лицарських романів.
В повісті про Ласарільйо в концентрованому вигляді представлені істотніриси шахрайського жанру. Визначилася переважно «автобіографічна» формапікарескного роману: шахрай складає власний життєпис, після того як досягблагополуччя. Подібна форма визначає як би роздвоєння образа героя: з одногобоку, це пікаро, що проходить сувору школу життя; з іншої — оповідач, навченийжиттєвим досвідом, що здобуває із цього досвіду повчання. На ці дві точки зорунакладається, не збігаючись із жодною з них, авторська позиція, що знаходитьвираження в «Житті Ласарільйо з Тормеса» головним чином в іронічномувисвітленні подій і персонажів.
Починаючи з «Ласарільйо», шахрайський роман будується як своєрідний «романвиховання» героя, де «школою» виступає саме життя, з яким герой зіштовхується врізних проявах, переходячи від хазяїна до хазяїна або від пригоди до пригоди.Звідси досить елементарна конструкція оповідання, у якому окремі епізодизв'язані між собою образом центрального героя, єдиного персонажа, що проходитьчерез всю книгу. Разом з тим саме «відкритість» композиції дозволяє розгорнутипанораму дійсності, створити галерею соціальних типів. Показ суспільногосередовища стає одним з істотних елементів ідейного змісту роману, підкреслюючисоціальну обумовленість образа пікаро і його еволюції. Зображення середовищаздобуває переважно сатиричну спрямованість, а оскільки автор шахрайськогороману зображує головним чином зворотну сторону життя, то цій сатирі властивийнерідко грубий, «фізіологічний» характер. Часто сатира пофарбована в похмурі йбезвихідно песимістичні тони.
Шахрайський роман ¾ це«виховний роман» навиворіт, тому що в остаточному підсумку відбуваєтьсяпримирення героя з жахливою, мерзенною дійсністю або «піднесення» її задопомогою релігійного повчання [27, c. 229]. Книга про Ласарільйо — гірке,іронічне «введення в життя», показова автобіографія, посібник з мистецтва життясеред «негод і халеп». Образ Ласарільйо — це один з типів пікаро, якого можнаназвати «шахраєм несамохіть», тільки наприкінці він стає закоренілим шахраєм.
Інший шахрайський роман який яскраво характеризує цей літературнийнапрямок, є роман Матео Алемана «Гусман де Альфараче», перша частина якого вийшлав світ в 1599 році (до Німеччини шахрайський роман проник завдяки перекладусаме цього роману). Другу частину твору письменник надрукував у 1604 році підназвою «Життя Гусмана де Альфараче, спостерігача життя людського». РоманАлемана також побудований у формі автобіографії шахрая, але у цьому романі спостерігаютьсязміни як в ідейній концепції роману, так і в його структурі. Саме в цьомуромані, тип «пікаро», такий характерний для іспанської літератури, знайшов своєнайвиразніше втілення.
Роман Алемана, це продовження еволюції шахрайського роману, який як бивідкриває період його розквіту, який припадає на кінець XVII століття, на епохубароко. Особливість цього роману, яка вирізняє його з поміж інших, полягає втому, що Алеман вперше представив свого пікаро, як гірько-комічне породженняіспанського життя і одночасно як прокурора та суддю цього суспільства. РоманАлемана, у порівнянні з романом «Життя Ласарільйо з Тормеса» – це вже зрілийпікарескний роман, в якому пікаро виступає як національний образ.Герой Алеманаоповідає про своє життя вже на схилі віку (характерна межа шахрайськогороману), коли він після життєвих пригод і перенесених страждань розкаюється івизнає загальнолюдські цінності. Роман, з одного боку, розповідає про витівкипікаро, а, з іншого боку, він повний філософсько-етичних міркувань.
Розповідь починається з походження Гусмана, з в’їдливого опису «малогосвіту» [2, c. 71] — середовища, котре виховало плута. Потім, на противагуЛасаро, герой тікає з батьківського дому, і вступає у «великий світ» [2, c.73]. Ким він тільки не був впродовж свого життя: і жебраком, і носильником, іповаром, а потім знову носильником і т.д. На відміну від Ласаро, Гусман нетільки шахрай, але і людина, яка осмислює життя і робить відповідні висновки.Роздумувати про життя він може глибоко, оскільки бачив все його: від низу довершин. На відміну від Ласаро, який став шахраєм з причини життєвих обставин,Гусман є не просто шахраєм за вдачею, а він – це типове породження соціальнихумов Іспанії того часу: «Цей солдат, Гусманільйо, схожий на тебе і на твоюІспанію, котра все бере силою і нахабством» [2, c. 293].
Гроші, як відомо, проникли тоді у всі сфери іспанського суспільства ішахрайство носило загальний характер, оскільки шахраювали всі: судді, ділки,шинкарі, впливові люди. У суспільстві розгорталася жорстока боротьба всіх противсіх, оскільки один намагався обдурити і згубити іншого.
Не випадково на титульному аркуші своєї книги Алеман помістив емблемупавука, що жалив змію. Такі були суспільні відносини того часу. Отже, авторзображує в романі занепад Іспанії, яку читач бачить як країну шахрайства іобману. У морально — дидактичній частині роману письменник намагається вказатишляхи порятунку для своєї вітчизни.
Глибока криза ідей гуманізму підвела Алемана до вчення римського стоїкаСенеки, що проповідує активне відношення до життя і одночасно «незворушність»мудреця, зневагу до матеріальних благ. Учення Сенеки в Іспанії частоперепліталося з християнством. Зображаючи життя Гусмана, автор представляє йогояк боротьбу між добрими і злими намірами. При цьому письменник виходить зуявлення про свободу людської волі у виборі між добром і злом. Те, що геройроману шахраює, здійснюючи при цьому аморальні вчинки, автор пояснюєсуспільними відносинами, що склалися, в тодішній Іспанії.
З іншого боку, вади Гусмана, так само як і інших людей, зображених вромані, є наслідком порочності людської природи, тобто наслідок «первородногогріха». Життя пікаро замальовується як наочне втілення зіпсованості людськоїприроди. Проте для нього, як і для інших, можливий порятунок через покаяння ізвернення до добродійного життя.
Розум, що дарований людині Богом, — ось що протиставляє Алеман людськимпристрастям і гріховній природі. Алеманівський пікаро – є характером винятковимі в той же час універсальним, він водночас і виняток з правил і саме правило.Гусман – нероба, і саме це є причиною усіх його нещасть, але в Іспанії «ні я,ні ви, ні та сеньйора – ніхто не бажає працювати; ми хочемо аби все робилосьсамо по собі, як по щучому велінню». Все життя Гусмана – це обман і шахрайство,але з іншого боку, навіщо йому бути чесним? Адже, в той час крали і обманювалиусі, тому він нічим не вирізнявся з поміж інших, лише закон був не на йогобоці. «Всі крали – і сам я крав». «Дивлячись на це свавілля, я сам став таким,як усі» [2, c. 306, c. 314].В образі Гусмана ми наче бачимо Іспанію вмініатюрі, тобто історія про шахрая наче стає історією всієї країни, їїпортретом. В образі Гусмана відбився не тільки процес морального занепаду, алей зростання свідомості особистої гідності, що пов’язано з появою новогосуспільства. Все це, дає підстави стверджувати, що хоч і головні риси йособливості шахрайського роману залишаються, проте все ж роман еволюціонує. Алеманне просто оповідає про життя пікаро, який з однієї пригоди потрапляє в іншу, чиз однієї життєвої ситуації до іншої, а наділяє свій роман глибоким філософськимзмістом, даючи в образі Гусмана образ усієї Іспанії, показуючи що в цейісторичний період усі верстви суспільства були однаковими.
Відзначимо також, що «Гусман де Альфараче» був найпопулярнішимшахрайським романом Іспанії, так що ім’я його героя стало загальновідомим.Шахрайський роман продовжує розвиватись і в наступному періоді. Визначнийзразок шахрайського роману періоду пізнього Відродження створив ФранцискоКеведо (1580-1645). Значний успіх мала його книга «Історія життя пройдисвітаПаблоса» (1626), яка є зразком барочного роману. Кеведо перевершує Матео Алеманау своєму зображенні підлості і продажності, що панували в Іспанії в XVIIстоліття. На відміну від роману його попередника, роман Кеведо повністюпройнятий песимізмом, характерним для майстрів барочного шахрайського роману.
Жанр шахрайського роману вніс багато нового і плідного в літературу. Вньому було створено новий тип сюжету, побудованого на матеріалі реальної,неприкрашеної дійсності, вперше змальовано строкату соціальну картину,зображено людину в її повсякденному житті, намічено нові теми й мотиви,зокрема, розбещення молодої людини власницьким суспільством. Саме в романах пропригоди пікаро вироблялася традиція реалістичного зображення іспанськоїдійсності. Кращі твори цього жанру мали великий вплив на розвиток роману врізних європейських країнах у XVII – XVIII століття [18, с. 95]. Окремі йоготенденції і прийоми нерідко оживають і в романі XX століття.
Отже, взявши за приклад три пікарескних романи, ми простежили еволюціюжанру як такого. Починаючи з Ласарільйо, пікарескний роман складався з низкиоповідей про життя хлопчини, який не з власної волі став шахраєм. Цей романвідбивав настрої своєї епохи, реалістично зображував суспільство і людей. Вжедалі, розвиваючись, шахрайський роман тяжів до жанру філософського роману.Наприклад, роман Алемана, хоч і мав ті ж риси, що і «Життя Ласарільйо зТормеса», проте мав більш глибший зміст. Алеман, спостерігаючи над життямоднієї людини, зробив висновок про людську природу і натуру в цілому. Усісоціально-політичні висновки, вся філософія роману, яку подає автор, прямо пов’язанізі змінами в особистому житті пікаро. Проте на цьому еволюція шахрайськогороману не завершується. Далі, цей жанр роману набуває песимістичного характеру,адже герой поволі втрачає свій героїзм, і характер самого пікаро стає меншзначимим.
На основі аналізу даних творів, хочеться відзначити, що характернимирисами шахрайського роману є його автобіографічна форма, осмислення героємсвоєї біографії на схилі віку, служба у різних хазяїв, що дозволяє йомупомітити недоліки представників різних прошарків суспільства і професій.Композиційно роман будується як авантюрний, будучи ланцюгом самостійнихепізодів об’єднаних особою головного героя. Важливо також, що шахрайський романє антитезою рицарського роману, оскільки у ньому представлені люди, позбавленічесті, предки яких славилися шахрайствами і крадіжками.
У різних країнах існували більш менш сприятливі умови для засвоєнняіспанської традиції, так, наприклад, Тридцятирічна війна у Німеччині сталачудовим матеріалом для сприйняття роману подібного жанру. Відомий німецькийшахрайський роман Гріммельсгаузена «Сипліциссимус» зародився внаслідокзнайомства автора з іспанськими шахрайськими романами. Шахрайський романзалишився одним з основних традиційних жанрів іспанської літератури.
Отже, після завершення епохи іспанського пікарескного роману, багатоавторських прийомів стануть популярними у літературах інших країн, асюжетно-композиційна структура такого роману, як наприклад оповідання відпершої особи, буде використовуватись в інших різновидах роману.
Н. Томашевський зауважує, що хронологічні межі жанру часомрозсовувалися зовсім неправомірно. Він пише: «…Шахрайський роман ¾ жанр історично завершений, тобто має певнітимчасові межі…Шахрайський роман прожив майже столітнє життя, остаточновичерпавши себе до середини XVII сторіччя.Усе, що пішло потім у цьому жанрі, було порожнім епігонством»[7, с. 187]. На думку Томашевского, вірна ознаказавершення історичного життя жанру — роз'єднання форми та змісту, що йвідбулося із шахрайським романом [25, c. 127].
Значенняшахрайського роману для розвитку світової літератури величезне. Вмерши якконкретно-історичний жанр, він вплинув на становлення й розвиток більшостіоповідальних жанрів нового часу.
/>ВИСНОВКИ
Виникнення пікарескного роману не було синтетичним явищем, воно булообумовлено змінами в тогочасному суспільстві. Зародився пікарескний роман вІспанії, наприкінці раннього періоду Відродження, і це не є випадковістю, аджев Іспанії того періоду склались такі суспільні умови, які самі породжувалилюдей, котрі не мали іншого виходу окрім як шахраювати. Поява пікаро, булавикликана переходом до нового суспільного ладу країни, яка до нього зовсім небула готова. Відображенням цього є перший шахрайський роман «Життя Ласарільйо зТормеса», де головний герой під впливом суспільних змін змушений покинути матірі йти шахраювати. Автор реалістично змальовує суспільство, людей і характерсамого пікаро, який не з власної волі став таким, якого життя змусиложебракувати й шахраювати. В образі Ласарільйо, розкривається доля і життєвафілософія людей, яких переслідує голод і злидні, і які аби вижити в цих умовахвдаються до хитрощів та спритності, і згодом пристосовуються до цих умов.Еволюціонувавши,жанр пікарескного роману знаходить своє вираження і у творі Матео Алемана«Гусман де Альфараче». У цьому романі, історія пікаро показана вже не як збігобставин, що змушують людину шахраювати, а як вибір самої людини, яка не хочепрацювати, а лише живе за рахунок інших. І це не дивно, адже пікаро, з малечку вбираєцю життєву філософію, яку автор вдало зображує. В образі Гусмана знаходить своєвираження картина тогочасного суспільства, звичаї та побут людей, їх мораль іжиттєва філософія. Хоч на перший погляд, це роман в якому зображуються пригодипікаро, проте за змістом він є набагато глибшим того ж Ласарільйо, тому можнасказати що в певному сенсі це філософський роман, адже в образі одного пікарозображується вся Іспанія.
Однак, на цьому еволюція роману не завершується, хоча й більш пізнізразки пікарескного роману, вже мало схожі на свій початковий варіант. Уподальшому своєму прояві, роман поступово позбавляється своїх основних рис, азгодом і самого пікаро. Проте все ж залишає певні риси, які згодом переходять унові жанри роману.Уважне вивчення пікарескного роману дає змогу сказати, що засвоєю сутністю він є сатирико-критичним, тобто він є продуктом ідеологічноїопозиції по відношенню до дійсності. Таким чином, пікарескний герой не євідображенням пікарескної моралі, а лише є відображенням нужди, до якої йогоспонукає стан суспільства, і наміру бути таким, який він ввібрав в кров ще здитинства. Слід також зазначити, що хоча й пікарескні романи наповненіфілософічністю, проте в них ми не знаходимо виправдання дійсності, тому щоавтори звертають свою увагу на ті сторони суспільного життя, котрі призвели доцього.
Кращі твори цього жанру мали великий вплив на розвиток роману в різнихєвропейських країнах у XVII – XVIII століттях. Окремі його тенденції і прийоминерідко оживають і в романі XX століття.
/>СПИСОКВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Аверинцев С. Жанр какабстракция и жанреальность. М.: Наука,1989. — С. 3-41.
2. Алеман М. Гусман деАльфараче. М., 1963. – 567 с.
3. Аникст А.А. Ренессанс,маньеризм и барокко в литературе и театре Западной Европы. – В кн.: Ренессанс.Барокко. Классицизм. М., 1966. – 368 с.
4. Балашов Н.И. Общеевропейскоезначение испанской драмы и «третье» направление в литературе и искусстве XVIIв. – В кн.: Iberica: Культура народов Пиренейского полуострова. Л., 1983. С. 77-81.
5. Бахтин М. Народная культура Средневековья и Ренессанса. –2-е изд. –М.: Худож. лит., 1990. – 543 с.
6. Гиршман М. Литературное произведение. Теория и практикаанализа. – М., 1991. – 269 с.
7. Гуревич А. История и сага. – М., 1992. – 396 с.
8. Европейская новеллаВозрождения / Вступ. ст. П.Балашова, А. Михайлова, Р. Хлодовского. М.:«Просвещение», 1994. 362 с.
9. Есин А. Принципы и приемы анализа литературногопроизведения. – М.: Флинта, Наука, 2010 г. – 248с.
10. История зарубежной литературы. Средние века иВозрождение / Алексеев М.П., Жирмунский В.М.,Мокульский С.С., Смирнов А.А. ¾М.: Высш. школа, 1978.
11. Жизнь Ласарильо с Тормеса, его невзгоды излоключения // Плутовской роман. М., 1967. – 77 с.
12. Літературний словник-довідник. – К., 1997. – 586 с.
13. Миленко В. Д. Пикареска в русской прозе20-30-х годов XX века: генезис, проблематика, поэтика //Авторферат….канд. филолог. наук. – Симферополь, 2007.
14. МиролюбоваА. Испанская новелла: рождение и расцвет / Испанская новелла Золотоговека. — Л., 1989. — С. 5-20.
15. Папушева О.Н. Кризис испанского общества конца XVI – первойполовины XVII в. сквозь призму полидисциплинарного анализа ментальности пикаро:Дис.… канд. истор. наук. Томск, 2005.
16. Пинский Л. Е. «Гусман де Альфараче» и поэтика плутовскогоромана // Пинский Л. Е. Ренессанс. Барокко. Просвещение: Статьи. Лекции. –М.: Рос. гос.гуманит. ун-т, 2002. – С. 48-67.
17. Пискунова С.И. Исповеди и проповеди испанских плутов //Испанский плутовской роман: пер. с исп. – М.: Эксмо, 2008. –С. 7−34.
18. Пискунова С.И. «ЖизньЛасарильо де Тормес»: симуляция реальности // Сквозь шесть столетий.Метаморфозы литературного сознания. М.: «Диалог — МГУ», 1997. – с. 51-72
19. Пискунова С.И.Типологические особенности культуры испанского Возрождения // Пискунова С.И.«Дон Кихот» Сервантеса и жанры испанской прозы XVI – XVII веков. М.:«Диалог-МГУ» 1998. – с. 13-34
20. Плавскин З.И.: Испанскаялитература. – М.: Высшая школа, 1978. – 287 с.
21. Плавскин З.И. ЛитератураВозрождения в Испании. Спб. Изд—во С.-Петербургского ун-та, 1994. – 168 с.
22. Потебня А. Эстетика и поэтика. – М., 1976. – 236 с.
23. Ренессанс. Барокко.Классицизм: Проблема стилей в западноевропейском искусстве XV – XVII веков. М.,1979. – 458 с.
24. Смирнов А. Средневековая литература Испании. — М.,1989. –123 с.
25. Томашевский Н. Плутовской роман // Плутовской роман.Библиотека всемирной литературы. Т. 40. ¾ М.: Художественная литература, 1975. – 365 с.
26. Томашевский Н.Б. О Золотомвеке испанской драмы. – В кн.: Томашевский Н.Б. Традиция и новизна. М., 1981,с. 223.
27. Франсиско деКеведо-и-Вильегас «История жизни Пройдохи по имени Дон Паблос». – М., 1950, 156с.
28. Begoña RodríguezRodríguez. Antología de la novela picaresca española. –Madrid: Centro de estudios Cervantinos, 2005. – 475 p.
29. Habermas J. The Structural Transformation of the PublicSphere, Cambridge, 1962.
30. Klaus Meyer-Minnesmann. Lanovella picaresca. Concepto generic y evolución del genero (siglos XVI yXVII), 2008.
31. Zamora Vicente Alonso. Quees la novella picaresca, 2002.