Курсоваробота
Відображенняфілософських поглядів письменника у трилогії „Володар кілець”
Зміст
Вступ
Розділ І. Фактори формуваннясвітогляду Джона Рональда Руела Толкіна
Розділ ІІ. „Володар кілець” як виявміфологічної свідомості
Розділ ІІІ. Основні моральнікатегорії твору
1. Проблема вільного виборуособистості
2. Випробування владою
3. Толкінівське трактування поняттяморального обов’язку
4. Вияв гуманістичних поглядів авторау творі
Розділ IV. Розкриття проблеми долічерез протиставлення рас Ельфів та Людей
Розділ V. „Володар кілець” і світовівійни ХХ століття
Розділ VІ. Компонент католицизму вавторському світогляді
Висновки
Література
РозділІ. Фактори формування світогляду Джона Рональда Руела Толкіна
Ключем дорозуміння поглядів та світогляду автора твору є його життя, його досвід та всясукупність вражень, емоцій, почуттів, які супроводжували його земний шлях.Іноді вони є прихованими, іноді лежить на поверхні, проте неможливо зрозумітивитоки, особливості літературного твору, не знаючи умов його створення тажиттєвих факторів, що впливали на формування світогляду автора. Тому слідспершу звернутися до біографії автора „Володаря кілець”.
Джон Рональд РуелТолкін народився 3 січня 1892 року у місті Блумфонтейн, столиці північноафриканської Помаранчевої республіки. Треба сказати, що тогочасна Африка буламайже середньовічною, за винятком форпостів цивілізації – портів та залізниць,проте, незважаючи на жахливий клімат, нудне життя, постійну завантаженістьголови родини, всі вони жили щасливо [14,79]. Там він прожив три роки а навесні1896 року переїхав з матір’ю до Англії, до Страсфорда-на-Ейвоні, щоб покращитиздоров’я. Батько, Артур Толкін, залишався у Блумфонтейні, де працювавуправляючим відділенням Африканського банку. Він хотів приїхати до родини, алене встиг – помер на початку 1896 року від ревматичної гарячки. Про Африку уТолкіна залишилися дуже уривчасті та розмиті спогади, але до кінця життяпівденні країни в нього асоціювалися з „важкою спекою та посохлою високоютравою”. Ці асоціації легко простежити у творах автора. Наприклад, для героїв„Володаря кілець” у південних країнах нещадно світить сонце, „хмар там майженіколи немає, а люди з чорними обличчями дуже жорстокі”. Згодом Толкін опинивсяу числі тих англійських письменників, які, народившись за межами батьківщини,сильніше за інших втілювали „англійськість” у своїй творчості. Так, про задум„Володаря кілець” Толкін писав: „Колись давно ( з того часу багато води втекло)я мав намір створити цикл більш-менш пов’язаних між собою легенд, відкосмогонічних до казково-романтичних, і хотів присвятити ці легенди моїйкраїні, моїй Англії”. Переїзд родини на північ був глибоко символічним дляподальшої долі митця. З цього моменту та до самої смерті Толкіна незмінноприваблювала північ – не реальна, географічна, а міфологічна, Північ суворихвоїнів та дихаючих вогнем драконів, працелюбних гномів та загадкових ельфів,зачарованих скарбів та мудрих чаклунів.
Мати письменникавважала, що діти повинні рости біля річки чи озера, серед дерев та зелені. Цеодна з причин, чому природа займає величезне місце у працях Толкіна, вона є длянього головним життєтворчим началом. Природа завжди пов’язана з гармонією. Матиавтора, Мейбл Толкін, незабаром після їх переїзду до Англії стала католичкою івиховувала Джона та його брата Хіларі Артура в релігійному ключі. Вибір Мейблне був сприйнятий її оточенням. Стати католичкою у протестантському Бірмінгеміозначало жити у стані ворога, коли друзі, родичі, община – всі відвернулися відтебе. Рональд лише згодом оцінив всю вагомість вибору матері. І сам на всежиття він залишився ревним католиком. Важко переоцінити вплив релігії натворчість Толкіна. Всі його твори просякнуті християнськими ідеями.
Мати авторазалишилася одна з двома маленькими дітьми на руках і дуже невеликим прибутком,якого вистачало лише на проживання. Проте Мейбл Толкін була твердою у своємупрагненні дати дітям добру освіту. За тодішніми мірками добра освіта означалакласичну – гуманітарну і переважно основану на вивченні мов. Спочатку вонанавчала дітей сама: її знань латини, французької, музики, основ грецької для цьоговистачало. Старший син настільки жадібно вбирав в себе латинську та грецькумови, що мати швидко зрозуміла – у дитині очевидні здібності до мов.
На щастязнайшовся родич, який платив за освіту дітей. Мейбл хотіла, щоб її дітинавчалися в католицькому закладі, проте рівень викладання там був невисоким, ів неї вистачило здорового глузду віддати хлопців хай не до католицької, протедо найкращої школи Бірмінгема – школи короля Едуарда. Там головними предметамитакож вважалися латинська та грецька мови. більш того, один з викладачів, щомав схильність до середньовіччя, прищеплював учням любов до давньоанглійськоїта середньовічної англійської мови. саме він дав молодому Рональду Толкінупідручник англосаксонської мови для початківців. У книзі були приклади текстів,зокрема уривки з героїчної поеми „Беовульф”. Досить швидко опанувавши початковіетапи вивчення мови, учень взявся за всього „Беовульфа” – і впорався з цим.Потім він почав вивчати середньовічну англійську. Більш за все його цікавилиоснови мов – корні їх походження, „скелети”. Рональд Толкін шукав їх у шкільнійбібліотеці, книжкових крамницях, з кишенькових грошей він покупав філологічніпраці. Згодом він прийшов до думки створити свою власну мову. Деякі дослідникивбачають у захопленні англосаксонськими мовами вияв родинного коріння:вважалося, що родина Толкінів походить з саксів [20,251].
Основниммоментом, що змусив Толкіна писати, і була його любов до мов. Ще будучи учнемнайпрестижнішої школи Бірмінгема, він із захопленням вивчав готську, давньоанглійську,давньоісландську, фінську мови. Через мови він вивчав і міфологіюскандинавських країн, Британії. І, звичайно, все це залишило істотний відбитокна його світогляді.
Спочатку Толкінлише перекладав різноманітні поетичні тексти та перекази, потім сам почавписати вірші, і, врешті-решт, прийшов до створення британського псевдоепосу.Перший твір Толкіна (не рахуючи віршів), написаний під час навчання вОксфордському університеті називався „Книга втрачених легенд” і являв собоюпевне зібрання створених автором і стилізованих під фольклор легенд тапереказів. Пізніше (у 20-х роках) ця книга була скорочена, відредагована, післячого набула більшої цільності та літературності, і видана як „Сільмарілліон”. Івсе ж таки, навіть поверховий аналіз цього тексту дозволяє помітити, що йогоскладові написані ніби в різному темпі, нібито зібрані з різних джерел аборозказані різними оповідачами на різному художньому рівні.
Поступовонайдавніша псевдо історія Британії перетворюється на історію абсолютно окремогосвіту. Проте цей світ багато в чому схожий на наш. Він власне є алегоричнимвідображенням нашого світу. У ньому діють ті самі закони совісті, честі, добра.З часом світ Толкіна все розширюється, збагачується деталями, стає всереальнішим і все більше наповнюється філософським змістом.
Сімейні справибули сумнішими за навчальні. 14 листопадла 1904 року померла від діабету МейблТолкін. ЇЇ синами став опікуватися її духівник, батько Френсіс Морган, який тежсправив значний вплив на формування особистості письменника. Він виявив ірозум, і доброту, і навіть щедрість. Він забезпечив братам Толкінам отриманнясередньої а згодом (частково) вищої освіти. Крім того, він винайняв для братівкімнату, яка відіграла велику роль в житті Дж.Р.Р.Толкіна.
Під цією кімнатоюбула інша, де мешкала молода дівчина на ім’я Едіт Брет. Вона також буласиротою, проте, на відміну від братів Толкінів, не зростала в нужді. Вона маланеабиякі музичні здібності і мріяла про відповідну освіту чи про кар’єрувикладача або навіть піаністки. Поки ж вона мешкала в цій кімнати та грала нафортепіано. Їй було дев’ятнадцять, а Рональду – шістнадцять. Тоді й виявилося,що Рональду доведеться ділити свій час між чотирма заняттями: шкільними,підготовкою до вступу до Оксфорду на мовне відділення (іншого спрямування вінтепер уявити вже не міг), Едіт та штучні мови. Підготовка до вступу до Оксфордубула життєво важливою для всього подальшого життя Рональда. Тому можна уявитипочуття священика, коли той дізнався про захоплення Рональда. Батько Френсіс викликавМоргана вимагав покінчити з такою поведінкою Боротьба була тривалою. Коли юнакувиповнилося вісімнадцять років, Френсіс Морган поставив жорстку умову: Рональдубуло заборонено бачитися з дівчиною, навіть писати їй – до того, як йомувиповниться двадцять один рік, після чого опікун вже не нестимевідповідальність за його долю.
Рональдпідкорився. Це дало одразу кілька результатів. По-перше, позбавлений товариствакоханої дівчини Рональд створив собі інше – так званий Чайний клуб, він жеТовариство барроуістів. Перша назва була мотивована тим, що члени клубу частозбиралися у приміщенні шкільної бібліотеки та пили чай, а друга – відулюбленого магазина Барроу, де також була кімната для бажаючих випити чаю.Рональд Толкін, власне, не був організатором цього клубу, проте він бувнайактивнішим його членом. Їх було четверо товаришів –однодумців.
Другий результатполягав у тому, що Рональд все ж таки підготувався до іспитів і в 1911 роцівступив до Ексетівського коледжу Оксфордського університету на класичневідділення, щоправда з другої спроби та не з найкращим результатом. Стипендіясклала лише шістдесят фунтів на рік, а могла бути й більшою. Проте на ці грошіта з допомогою батька Френсіса можна було жити.
Третімрезультатом стало перетворення юнацької закоханості на справжнє кохання. Першей останнє в житті Толкіна. Він розумів, що чекати доведеться три роки ізбирався чесно виконувати накази опікуна, а по досягненні повноліття –поєднатися з Едіт, в якій він ні на хвилину не сумнівався.
Оксфордське життянагадувала шкільне. Маючи солідну класичну підготовку, Толкін працювавспустивши рукава. На щастя один вимогливий викладач зміг поставити на місцесамовпевненого студента, зацікавивши його мовами: валійською та германськими.Після екзаменів на бакалавра Толкіну запропонували перевестися на англійськевідділення, що він з великим задоволенням і зробив. Він читав багатодавньоанглійських текстів поза програмою. Влітку 1914 року Рональд побував наканікулах на корнуольськом узбережжі. З того часу в його фантазію назавждиувійшло море. І це згодом вилилося в „Подорож Еарендела Вечірньої Зірки”,вірша, що став початком власної міфології Толкіна. У кінці літа розпочаласяперша світова війна. Толкін вступив на офіцерські курси, проте не покинув аніуніверситетських занять, ані штучних мов, ані поезії. Наближалася відправка доФранції. Розуміючи, що він може не повернутися з війни, Толкін вирішив нарештіповінчатися з Едіт. Ця подія відбулася в Ворвіку, де мешкала на той час Едіт.Мальовничі пейзажі та старовинний замок цього міста дуже вразили письменника
Рональд бравучасть в одній із найзапекліших та найтриваліших баталій – битві при Соммі.Близько місяця він провів в окопах. Сам Толкін стверджував, що перша світовавійна ніяк не вплинула на його творчість. Проте особисті втрати були: загинулидвоє з четвірки „Чайного клубу”. З жовтня 1916 і до кінця війни Толкін хворівтифом. Проте навіть тоді він продовжував працювати над вже окресленоюміфологією, яка потім стала „Сільмарілліоном”. Але мабуть не випадковим є те,що після тривалої паузи у роботі нові глави „Володаря кілець” були написані у1945 році. І сам Толкін казав: „Мій Сем Скромні повністю змальований з тихрядових війни14-го року, моїх товаришів, до яких мені за людським рахунком булодуже далеко”. „Володаря кілець” він писав і видавав протягом сімнадцяти років.
Згодом Толкінстав викладачем спочатку Лідсу, а потім Оксфорду і все життя займавсяфілологією, що передусім вплинуло на коло його літературних уподобань і спосібмислення. На початку 1930-х років в Оксфорді утворилося літературне товариство„Інклінги”, де студенти та викладачі збиралися для читання неопублікованихтворів. Р.Толкін, К.Льюіс, а пізніше ще один відомий англійський фантастЧ.Уільямс вступають до його лав. Цей клуб не був „втечею від реальності”, як доцього часу полюбляють представляти фантастику як таку. Соратники створювалинову реальність. На своїх засіданнях члени клубу обговорювали не лишелітературні питання, а й теологічні
Різні події життяписьменника відображалися в його світі. Його перше й найголовніше в життікохання перетворилося на легенду про Берена та Лючіень. У подружжя Толкінівнародилося четверо дітей – сини Джон, Майкл, Кристофер та дочка Прісцилла, якістали першими слухачами надзвичайних історій батька.
Після виходу трилогії„Володар кілець” Толкін вже майже нічого не писав, хоча приголомшливий успіх,здавалося б, давав можливість подальшої розробки оригінальних ідей та темТолкіна. Проте письменник лише спостерігав за зростанням ажіотажу, викликаногойого книжками, і продовжував займатися наукою. Він взагалі мало реагував наметушню навколо нього, залишаючись в своєму консерватизмі дійснимангічанином-джентльменом.
У березні 1972року Джон Рональд Толкін отримав почесний докторський ступінь Оксфорду і орденБританської імперії, який вручала сама королева. Проте жити письменникузалишалося не так багато: він пішов з життя 2 вересня 1973 року і був похованийпоруч із коханою дружиною. На той час він був уже відомим, проте цяпопулярність була лише прологом до його посмертної слави.
РозділІІ. „Володар кілець” як вияв міфологічної свідомості
Особливеположення „Володаря кілець” Толкіна у культурному просторі сучасногосуспільства пов’язане з роллю міфологічної свідомості як такої. Суспільнасвідомість, схильна до спрощення та поляризації, мислить себе саме в міфі,свідченням чого є і „легенди” сьогодення (здатні бути правильними настільки,наскільки відповідають істині подвійні, бінарні моделі світобудови). Длялюдині, очевидно, є важливою виводимість етичних категорій, основоположнихконцептів з певного зведення легенд, з міфологічного претексту, в якомузафіксовані обіграні кожним з наступних поколінь прообрази добра та зла, єважливою вкоріненість побутової моралі в певному сакралізованому художньомупросторі. Почуття природної та естетичної вмотивованості, необхідність такогопретексту, до якого ти ставишся не просто з повагою, але і як до рідного таулюбленого (свідомо обраного). Існує потреба не просто в міфі, але врозгалуженій міфології. Справа ще й у тому, що в культурі постмодернізмубезпосередня, серйозна релігійність начебто є неможливою. Потрібна міфологіяодночасно серйозна, „справжня”, але почасти й ігрова. Важливим є „моментопосередкованості, необхідна одночасно серйозність та відсторонення. Сучасномуінтелектуалові потрібна віра, але віра умовна, ігрова” [13,230]. При цьомуможна створити свою міфологію, а можна взяти й готову, якою є світ Толкіна.
Епопея єпродуктом епохи постмодернізму. Свою міфологію Толкін не просто вигадав, алестворив „на матеріалі валійських легенд, ірландських та ісландських саг,скандинавської міфології та давньогерманського епосу”. Проте створена воналюдиною двадцятого століття і відбиває стан міфологічної свідомості суспільствасаме цього часу. Тому книга живе ніби в двох паралельних світах: читаючи її,можна відчувати страх, відчай і радість, щиро співпереживати маленьким хобітам,дійсно бути присутньому в чудесному Середземеллі, але при цьому постійнорозуміти, що ти є присутнім при вишуканій літературно-історичній грі, де кожнеслово іронічно поглядає на себе ніби збоку. Справжній міфології властивіпаралелі, варіанти, можливість численних трактувань, здатність відображатися танакладатися на різні історичні епохи та різні культурні архетипи, що ми ібачимо на прикладі „Володаря кілець”.
Сам авторвисловлювався з приводу джерел твору та його вкоріненості у колективномунесвідомому наступним чином: „Тепер – що стосується початку початків.Запитувати про це – приблизно те саме, що цікавитися, звідки з’явилася мова. Яішов до свого світу з самого народження. Лінгвістичні структури завжди діяли намене, як музика та колір; я з дитинства полюбив рослини і з дитинства жприкипів до того, що називається нордичним характером і північною природою.Якщо людині хочеться написати щось у такому дусі, вона повинна звернутися досвоїх коренів; і той, хто родом з північно-західних земель, неодмінно передастьцей дух. Безкрає Море численних поколінь предків на Заході, безкраї простори(звідки зазвичай з’являються вороги) на Сході. Окрім того, така людина, навітьабсолютно незнайома з усною традицією, може згадати про перекази про МорськийНарод.
У мені присутнєте, що деякі психологи називають „комплексом Атлантиди”. Цілком можливо, що яуспадкував його від батьків, хоча вони померли занадто рано, щоб розказати меніпро щось подібне. Від мене ж, напевне, цей комплекс успадкував мій старшийсин… ми з ним бачимо однакові сни, де Величезна Хвиля підіймається в морі танакочується на берег, ламаючи дерева, заливаючи поля...”. Відчуття причетностідо певних давніх і споконвічних уявлень, наповненість справжнім духом давнини ісьогодення водночас – ось що робить міфологію Толкіна не витонченоюлітературною казкою, а цілісним світом, який, здається, існує паралельно нашомуі є не менш (а на думку деяких навіть більш) реальним.
РозділІІІ. Основні моральні категорії твору
1.Проблема вільного вибору особистості
ПерсонажівТолкіна часто характеризують як неправдоподібно добрих або невиправно злих, алецей погляд є несправедливим. По-перше, навіть у позитивних персонажів є своїслабкості: хобіти порушують заборони, ельфи і гноми не можуть подолатизастарілу ворожнечу, а люди взагалі мають цілий набір позитивно-негативних рис.Водночас навіть позитивні герої можуть мати лихі помисли (як Галадріель, котрастає навіть загрозливою, коли уявляє себе володаркою Кільця) і навітьнамагатимуться втілити їх у життя (як Боромір, який намагався відібрати Кільцесиломіць). З іншого боку, негативні герої живуть своїм життям, своїми надіямита страхами (Саруман, Горлум).
ДосягненнямТолкіна, що, на відміну від канонічності та статичності казкових образів, йогоперсонажі змінюються, перероджуються, стають іншими з ходом розповіді. І якимстане кожний з них, добрим чи злим, залежить не тільки від випробувань, якізвалилися на його голову, а й від його власних переконань. „Найбільша трагедія„Володаря Кілець” – правильність вибору”: Фродо вирішує самостійно іти доМордора, щоб звільнити своїх товаришів від спокуси Кільцем; Арагорн вибирає міжвірністю Братству і двома друзями, яким загрожують жахливі тортури та неминучасмерть; Сем розмірковує над своєю вірністю Фродо як господарю й любов’ю досвого друга, коли йдеться про смерть Горлума [9,141].
Вибір завжди дужеважкий. І він означає: отримавши, завжди щось втрачаєш. Цей мотив пронизує весьтвір Толкіна. Якщо попереду подорож, повернуться не всі. А той хто повернеться,буде розбитий, зломлений, змучений ранами та спогадами. Вільний вибір людини,що думає самостійно, — на цьому та ні на чому іншому будується моральна системау світі Толкіна. Не на беззаконні та анархії, не на сліпому слідування догмам,а саме на вільному виборі, що спирається на знання. Мешканці Середземелляприймають рішення, діють, б’ються за свою свободу самі. Причому хоча моральнийвибір і є індивідуальним, для захисту від сил Зла треба об’єднатися – один уполі не воїн.
Змальовуючикровожерних орків і гоблінів, Толкін підкреслює: вони жертви. Просто їх змусиливзяти до рук зброю і дали їм змогу проявити свої найнижчі найогидніші почуття.Це помітно з діалогів, які героям вдається підслухати під час подорожі доМордору. А найголовніші переслідувачі – чорні вершники – уже давно не люди, азломлені й підкорені Кільцями привиди, які вірно і віддано служать ЧорномуВолодаря, оскільки вороття для них нема. Навіть один з наймудріших магів –Саруман – став служити злу не тому, що сам хотів стати Чорним Володарем, атому, що втратив надію. Щодня він бачив полчища воронів, які рухалися на захід,і змирився з поразкою. Через це Саурону було легко нацькувати його на колишніхсоюзників – ристанійців, пообіцявши поділитися владою. Так само втратив надію інамісник Гондора Денетор. Він укоротив собі віку в охоплений полум’ям столиціза кілька годин до перемоги, яку його воїни здобули разом із військамиАрагорна, що прийшли на допомогу. Отже, ніколи не буває все втрачене. Толкінстверджує: у найтяжчу годину, коли надія і віра в майбутнє нібито померли,треба вірити і сподіватися. Вірити в чесність і дружбу, незрадливість і любов.Форомір навіть не замислюється над тим, щоб заволодіти Кільцем, коли до йогорук потрапляють Фродо і Сем. Він розуміє, як і Боромір, що Кільце, можливо, — остання надія його народу на виживання, але усвідомлює: ціна буде дужестрашною. І краще померти в бою під звуки бойового рога, захищаючи свою столицюі честь, аніж перетворитися душею і тілом на свого ворога – Чорного Володаря.
Свій обов’язокпотрібно виконати за будь-яких умов. І допомога прийде неминуче – навіть якщоїї не чекаєш. На білому коні з вершником у білих шатах. Ристанійці несподівалися на допомогу ентів та Гендальфа, гондорці – ристанійців та ельфівабо на велетенських орлів, які в найтяжчу хвилину прилетіли до них у час битвипід мурами Мордора. Усі разом вони змогли здолати мага-відступника Сарумана тадев’ятьох носіїв Кілець. Лише на Фродо та Сема розраховувало десятитисячневійсько гондорців і ристанійців, коли виступило в напрямку Мордора протимільйонних полчищ Саурона. У них вірили навіть тоді, коли побачили заляпанікров’ю кольчугу та меч Фродо. І ті виправдали надію.
2.Випробування владою
Спокуса владою –мотив, привнесений ХХ століттям, технологічні можливості якого перетворилиутопічні ідеї про знищення чи завоювання всього світу на загрозливу реальність.Перший тривожний дзвінок чутно вже у переказі старовинної легенди про предкаАрагорна, який замість того, щоб негайно знищити Кільце, піддався спокусівладою, яка його врешті-решт і згубила. Претендентів на світове панування,здавалося, вистачало у всі епохи, проте їхні амбіції рідко простиралися налюдські душі, владолюбці найчастіше цікавилися територіями, золотом, рабами.Проте влада над цим не давала почуття стабільності і незаперечності її самої;заговори, повстання і війська інших правителів з часом ставили хрест на ідеїправити абсолютно й вічно. А Кільце гарантує саме таку Владу – непереборну,абсолютну, що розтліває і тих, хто володарює, і тих, хто підкоряється. Хобіти –спочатку Більбо, а згодом Фродо – стають зберігачами чарівного персня, яке можедати повну владу над орками й тролями, над людьми та деревами, над усім світом.Великою є спокуса використати цю силу на благо – ельфам та гномам, країнам тамістам… Спокуси владою зазнають тою чи іншою мірою всі персонажі трилогії,навіть наймудріші. Маг Гендальф і король ельфів тому і не піддаються спокусі,що знають – взявши Кільце, вони не зможуть обмежитися роллю його зберігача.Вони стануть його рабами і ще гіршими за Чорного Володаря тиранами, оскількизнайдуть виправдання необхідності допомогти слабким. Безстрашний Боромир,представник країни людей, не витримує випробування. Йому здається безглуздим невикористати силу Кільця проти ворогів, а знищивши Саурона, він стане могутнімита справедливим королем. Але ілюзія можливого блага є оманливою: кожен, хтоотримає владу, згодом стає її рабом і вже підкоряється Кільцю і не можеопанувати себе. Найблагородніші поривання перетворюються на протилежності, колиїх намагаються здійснити за рахунок сили. Будь-яка сила є згубною. Зі зломможна боротися, але платнею за перемогу може дуже просто стати твоє чистесерце. Перемога Добра над Злом не відбувається із казковою однозначністю. Цядумка надає героїко-трагічної інтонації трилогії Толкіна. У нього – як і вбільшості світових релігій – активне протистояння злу паралельно руйнує твоювласну душу. Боротьба зі злом – жертвування собою, але не в значенні реальноїзагибелі, а в значенні переродження будь-якої чистоти, що доторкнулася до бруду– хай навіть із найкращих мотивів. Добрі наміри ведуть до пекла – цейфундаментальний, найтрагічнішій парадокс нашого життя звучить у Толкіна з пронизливо-дитячоюясністю. І це трагедія, але „трагедія онтологічна, нерозв’язна, що переслідуєлюдство в усі часи. Мудрий має сторонитися влади, проте лише мудрому її можнадовірити. Прокляте Кільце є смертельно небезпечним для найчистішої душі, алесаме ця чиста душа має взяти на себе цій гріх. Перемога в тому, щоб відмовитисявід сили – знищити Кільце. Але сила знову прийде в цій світ, і знов комусьдоведеться володіти нею” [13,232].
3.Толкінівське трактування поняття морального обов’язку
Толкін значноюмірою спирався на традиції давньоанглійського та давньоскандинавського епосу,він прагнув викласти, за висловом Т.Шиппі, „північну доктрину мужності”, яка,на думку Толкіна була найбільшим внеском літератур Півночі до духовноїскарбниці людства. За цією доктриною, той, хто зазнав поразки – не відступник.Ті, що праві, залишаються правими навіть без найменшої надії на перемогу. Прицьому міфологія Півночі не пропонує людині ні раю, ні спасіння, ні будь-якоїнагороди за доброчинність, окрім втіхи від того, що ти вчинив як слід. Толкінбажав, щоб герої „Володаря кілець” дотримувалися таких високих принципів. Томувін і позбавив їх райдужних надій, примусив думати про майбутню поразку і рок.В одному з чорнових варіантів твору автор дає Фродо та Сему дельфійські імена –Стійкість без Надії та Невгасима Надія. Війна з Мордором примушує всіх пройтисуворе випробування обов’язком. Толкін змальовує ситуації, коли витримати цевипробування стає неможливим, проте лорди, люди високого походження виявляютьсянадзвичайно стійкими в таких умовах (хоча й не завжди), вони здатні забути всістрахи і йти вперед, куди кличе їх високий обов’язок. Це, здавалося б,перегукується з давньогерманськими настановами: чим вищим є походження людини,тим видатніші діяння, вона здатна скоїти.
Проте очевидною єі відмінність епосу Толкіна від героїчної традиції. Толкінівські персонажі,насамперед, вільні, вони мають вибір і обирають відповідальність, свідомоберучи на себе величезний тягар. Отже „обов’язок” персонажів Толкіна включає всебе не лише безстрашність, але й відповідальність, що „була невідомою слухачамдавньогерманських героїчних пісень” [15,147]. Толкін виділяє ще один, не меншважливий, аспект обов’язку – недіяння, тобто непорушення заборони, мужність тасила не зробити того, що не слід робити. І часом таке випробування виявляєтьсянайскладнішим як показало у творі випробування героїв Кільцем.
Іншою яскравоювідмінністю „Володаря кілець” від традиційного героїко-билинного епосу,стилізованим під який твір здається з першого погляду, є те, що ані Фродо, анійого супутники не схожі на традиційних героїв-воїнів. Їм (навіть найхоробрішимта найдосвідченішим) знайомі сумніви та страх, невпевненість та важкі роздуми.Не зважаючи на епічні битви та частий дзвін мечів, у книзі Толкіна раз за разомперемагає не зброя. Хоча вона і є необхідною борцям за правду – такі персонажі,як король Арагорн, який виправляє „історичну помилку” свого предка, змушенийтворити добро мечем. Проте не доблесний Арагорн на чолі свого війська здійснюєголовний подвиг, що визначив загальну перемогу сил Добра. Це робить ФродоБегінс – мирний, хоча й відважний маленький хобіт, який взяв на свої плечінеймовірно тяжку відповідальність за все, що відбудеться у світі. Історіязробила з хобіта героя, хоча він і виявив закладені в ньому моральні якості.Але на відміну від героїв більшості казок та міфів Фродо не з’явився в цей світмесією, якого народи очікують зі смиренням та захопленням. Фродо Бегінс зовсімне традиційний казковий герой. Не під силу йому ця роль хоча б тому, що вінпостійно роздвоєний, постійно мучиться під тягарем непосильноївідповідальності. Увесь час йому доводиться тверезо оцінювати себе, ставлячириторичне запитання: „Чи впораюсь я?”. Час від часу він зазнає приступівслабкості, навіть впадає у відчай; буває нерішучим, робить помилки. Однимсловом, „це проста земна людина (тобто – хобіт), а в жодному разі не „герой”[10,435].
4.Вияв гуманістичних поглядів автора у творі
У головногоперсонажа, Фродо, є ще одна якість, досить рідкісна у традиційних казковихгероїв. Так, більш ніж дивною є історія взаємин двох Бегінсів – Фродо та Більбо– з огидним Горлумом. Той полював спершу на старшого Бегінса, а потім зробивчимало неприємностей його племіннику. Дивним є те, що Бегінси із дивноюнастійливістю прощають злодія, який навіть за найгуманнішими законамизаслуговує на смерть. Але саме це дивне всепрощення (яке можна назватимилосердям) виявляється „прагматичнішим” за будь-які обґрунтування типу „хто нез нами, той проти нас”. Саме Горлум, навіть не бажаючи цього, врешті-решт гинеразом із страшним Кільцем – але ж він міг стати жертвою справедливого гнівувсіх тих, кого він ошукав, зрадив, намагався вбити. І що тоді?..
Причому це невипадковість. Адже й у світі, де панує магія, дотримуються своїх особливихзаконів, і перший серед них – жорстка моральна заданість, необхідність всіх„випадковостей”. Члени Братства Кільця взагалі не мстяться без крайньоїнеобхідності, вони відчувають скоріше співчуття мирних людей, аніж безжальнужорстокість солдат. І це в кінцевому рахунку і забезпечує перемогу. Однією зцентральних ідей епопеї є ідея всепрощення. Будучи гуманістом до глибини душі,Толкін відхиляє всяку думку про помсту або навіть про справедливу, але жорстокукару. «Який жаль, що Більбо не заколов цього мерзотника, коли був такийзручний випадок!» — говорить один із героїв книги. Свою відповідь навітьна цілком виправданий гнів Толкін вкладає в уста Гендальфа, своєрідного голосуавтора у творі: «Жаль, говориш? А проте саме жалість утримала його руку.Жалість і милосердя: без гострої необхідності вбивати не можна. І за це була йому чимала нагорода. Недарма він не став прислужником зла,недарма врятувався; а все тому, що він почав із жалості!». «Безгострої необхідності вбивати не можна,» — говорить Толкін, інакше в душулюдині легше буде прорватися злу. Вбивати, навіть вбивати заради найвищої цілі- значить надходити на руку світовому злу.
У епопеї в зла єконкретне уособлення – Чорний Володар Саурон. Щораз, піддаючись страху, злості,жадібності, герої слабшають, викликають на себе і оточуючих небачені бідування.Саурон же на кожному кроку спокушає їх, пропонує легкий вихід із ситуації. Тим,кого він не може спокусити цілком віддатися злу, Саурон пропонує учинити дрібнелиходійство, що веде, здавалося б, до добра. Проте для Толкіна немає поступок.Здійснене зло приведе до ще більшого. На злі не можна побудувати добро.
Зброя спокусиСаурона — могутнє Кільце Всевладдя, що дарує незламну силу. Проте Кільце даруєсилу лише тому, хто спроможний збороти його люту волю, хто сильний духом. Проте«могутнім воно особливо небезпечно»: той хто отримує темну силу усвої руки і використовує її хоча б і на благо, неминуче сам стане ЧорнимВолодарем. За Толкіним, тільки відмовившись від влади, можна зберегти себе відскверни, тому що «самовладдя не терпить опори, гідності і незалежності,воно ненажерливе, воно намагається бути всюдисущим». Позитивні героївитримують іспит, адже «зло безупинно породжує зло», а «добрийвладар не краще» лютого, «навіть якщо раби їм задоволені».
Кільце, як іСаурон — уособлення зла. І Чорний Володар, і воно грають майже ту ж роль, щодиявол у Біблії. Люті сили знаходять найкоротший шлях до серця героїв. Кільце«вчить хитрити й обманювати», допомагаючи заволодіти собою, — і отгерой ввергнутий у пучину страшних подій, що кардинально змінюють його життя.Кільце пропонує зробити героя невидимим, сховати від ворогів, але, послухавшийого раду, герой опиняється відразу поміченим і майже смертельно пораненимслугами Володаря. Кільце є сильною спокусою, сіє навколо себе розбрати інещастя, і єдиний засіб уникнути його пагубного впливу — навіть не припускатидумку, про те, щоб скористатися лютою силою.
Як справжнійхристиянин, Толкиен заперечує усяку відплату за несправедливі справи. Вартогерою в пориві ярості погнатися за вже переможеним супротивником, і йогосупутник ледве не платить за це життям. Фродо, один із головних персонажівкниги, говорить: "… невже ви пощадили Горлума після всіх його чорнихсправ?.. Він заслужив смерть. Але Гендальф (а з ним і автор) відповідає:«Заслужити-то він заслужив, безперечно. І він, і багато хто інші, ім'я їм- легіон. А порахуй таких, кому треба б жити, але вони мертві. Їх ти можешвоскресити — щоб вже усім було по заслугах? А не можеш — так не поспішай нікогозасуджувати на смерть. Тому що навіть наймудрішим не дано знати все. Мало, дужемало надії на виправлення Горлума, але хто поручиться, що її зовсімнемає?» Таким чином, Толкін підтверджує, що не може простий смертнийвирішувати чи жити комусь, чи ні. Це справа вищих сил. Життя дається кожномутільки один раз, і в кожного тільки один шанс прожити її правильно. Ніхто не вправі віднімати цей шанс у людини, нехай сама вона не раз позбавляла когосьжиття. Сюжет «Володаря кілець» підтверджує цю думку Толкіна.Наприкінці твору саме Горлум, хоча і мимоволі, сприяє перемозі добра. Просуваючисьразом із Фродо небезпечним шляхом, читач ніби підіймається на гору, щоб звідтиохопити поглядом все, про що так безпристрасно сказано в численних додатках докниги: Світ та Історію, що відбувається в ньому. Історією буквально просякнутікниги трилогії. Саме вона визначає долі героїв. Минуле тягне їх вперед, і в ційфразі набагато більше сенсу, ніж ефектної гри слів. Усі члени Братства Кільцярано чи пізно прийдуть до розуміння, що минуле не скинути з рук та ніг, якокови; всі помилки та неправильні дії минулого ще нагадають про себе всьогоденні. І якось відіб’ються на невідомому поки що майбутньому. Томумаленькі хобіти перебувають у тривозі: треба не згубити власне майбутнє.
Так читачпоступово торкається і проблеми „ролі особистості в історії” – поступово, крокза кроком, спотикаючись разом із Фродо, знову стаючи на ноги, блукаючилабіринтами і все ж таки знаходячи свій шлях в темряві. Дізнаючись про нове,втрачаючи ілюзії, безтурботність і бойових товаришів і сплачуючи повною міроюза все, про що дізнався. Ці поступовість та суперечливість процесу пізнання (апростих, швидких рішень у світі Середземелля просто не існує) також споріднюютьтвір Толкіна скоріше із філософським романом, аніж із казкою. Традиційнийказковий герой обмежений у своєму виборі, у нього є чітка заданість дій типу„наліво підеш… направо підеш...”, невблаганні закони жанру обов’язковоодружать його із принцесою Як би вчинив традиційний казковий персонаж, якби вінотримав магічне Кільце? Скоріше за все, переміг би злодія Саурона, після чогозайняв би трон, щоб правити мудро та справедливо.
Фродо ж має іншумету: знищити саму спокусу влади, оскільки будь-яка влада розбещує людину,абсолютна ж влада розбещує абсолютно. Цей маленький хобіт думає та діє так,ніби з самого дитинства знає цю та багато інших істин. Думає та діє як людинадвадцятого століття, — хоча й не людина він зовсім, і час дії твору губиться утумані казкового „давним-давно”.
РозділIV. Розкриття проблеми долі через протиставлення рас Ельфів та Людей
Сам професорТолкін на питання, про що ж його книга «Володар перснів», відповідав:«Справжня тема роману — Смерть і Безсмертя; загадка любові до світу, щоволодіє серцями раси, приреченої покинути його і нібито втратити; туга, щоволодіє серцями раси, „приреченої“ не залишати світ, поки незавершиться… його історія» [10,437]. Ельфи, що прийшли у світ першими, –безсмертні, хоча це не є безсмертя абсолютне. Вони існують, поки існує світ; тілеснаоболонка їх може бути знищена, але й у цьому випадку Ельфи не залишають світу,залишаючись у його межах або в розвтіленому стані (у залах Мандоса), абовідродившись знову. «Ельфи залишаються у світі до закінчення днів; томутак болісно-владна любов їх до Землі і усього світу, а з ходом років усе більшатуга примішується до неї”. Втома прожитих сторіч обертається для Ельфів на нестерпнийтягар. Людям же даний незвичний дарунок: смерть веде їх за межі світу, у якомувони — лише недовгі гості. У чарівних казках, написаних людьми, межею людськихбажань найчастіше стає знаходження безсмертя (правда, по виконанні цьогобажання щасливець, як правило, кінчає трагічно). У ельфійських чарівних казках,як припускає Толкін, герої прагнули б до смерті. Насправді ні те ні інше не єкарою або нагородою: така споконвічна сутність двох різних рас, і бутиприреченим на безсмертя — доля не більш завидна, ніж можливість піти — убезвість. Доля Людей не закрита в межах цього світу; їхні знання про майбутнєне засновані на впевненості, їм не обіцяно нічого визначеного.»… Коротким є час земного буття Людей… незабаром покидають вони Землю йідуть, а куди – це невідомо Ельфам ". Навіть у Другому Пророцтві Мандосане згадується про їхню подальшу долю. «Але що буде з Людьми… пророцтвоМандоса не говорить, і не називає нікого з Людей… ». У силу своєї іншоїсутності Смертним, напевно, ніколи не зрозуміти Ельфів — і тому Смертний неможе і не вправі судити Первонароджених, виходячи з законів загальнолюдськоїетики, – навіть якщо створюється враження, що закони ці порушуються.
Крім Смерті Людямданий і інший дарунок — вільної волі і вибору. Основна канва подій у світі Ардивизначена споконвічно у Великій Музиці, — але це зовсім не означає, що мешканціАрди — просто маріонетки, позбавлені волі. «У броні Долі завжди є уразливемісце, і в стінах Фатуму — пролом; вони залишаються доти, поки не здійсниться іне здійсниться усе — ви називаєте це кінцем». Існує, очевидно, якасьрівновага між свободою волі і приреченням: герої Толкіна вільні у своїх діях,вони самі вибирають свої шляхи, і відповідальності за вибір ніхто з них незнімає; проте вибір їх, вчинки, відповідальність вплітаються в канву подій,споконвіку намічених. Людям же, очевидно, дана можливість змінювати саму цюканву. "...І зможуть вони самі управляти своїми долями серед стихій івипадків світобудови; і немає їм межі в Музиці Айнур, що є визначена доля длявсього іншого… ". Напевно, тому саме Люди у вирішальний момент стають«вершителями Долі».
Відмінність міжбезсмертними Первонародженими, які стоять поза смертю, і приреченими пітиЛюдьми стає вічним джерелом внутрішнього конфлікту для представниківрізноманітних рас: згодом свій власний дарунок починає здаватися незаслуженоюкарою. Тому що книги, про які мова йде, написані представником людського роду,акцент зроблений саме на людському хворобливо-перекрученому сприйнятті цілкомприродного і закономірного розходження. За Толкіним, спрага безсмертя,поневолюючи свою жертву, найчастіше обертається загибеллю. Смиренність і віраАрагорна протипоставлені відразливій фобії Ар-Фаразона, останнього короляНуменора. Недовіра і духовний бунт — гріховні, вони — ознака спрямованоїпомилковим шляхом або егоїстичної волі. У «Володарі кілець» безсмертя- одна із найбільш «спокусливих» властивостей Кілець: вониуповільнюють процес природних змін, зупиняють час. Але той, хто підпадає підїхню владу, навмисно намагаючись змінити свою сутність, — сутність своюбезповоротно втрачає. Таке відбувається з дев'ятьма Смертними, що сталиПривидами Кілець Назгул. «Здавалося, життя вічне дароване було власникамперснів — проте життя стало для них нестерпним… Назавжди втратили вонивидимий облік… і перейшли у світ тіней. Вони стали Привидами Кілець Назгул,найбільш жахливими зі Слуг Ворога; тьма пливла за ними по п'ятах, а в голосахзвучала смерть». Відмовившись від своєї суті, вони не піднімаються нановий, вищий щабель, але пливуть шляхом повної і необоротної деградації: живіістоти, нехай далеко не безгрішні, проте з правом на милосердя і прощення, вонистають привидами, створеннями без плоті і волі. Та сама влада, до якої вониринулися, перетворює їх у знаряддя — і знаряддя навіть не істоти мислячого,нехай і порочного — але знаряддя об'єкта неживого, Єдиного Кільця. Такбезсмертя обертається фізичною і духовною загибеллю. Навпроти, смиренність,прийняття власної долі і вищої волі, вірність своєї суті відрізняють найбільшепривабливих героїв Толкіна. Алегорично ідея ця виражена в невеличкому вірші«Останній корабель» — вірші, що порушує всі канони народної традиції,що лежали в основі сюжету про зустріч смертного з представниками світу Феері.Смертну дівчину Ельфи звуть плити з ними на останньому кораблі до нев'янучихземель, але вона відхиляє запрошення і повертається до свого будинку, що упорівнянні з побаченим здається ще більш похмурим і безрадісним. Можнаподивуватися виборові героїні, але неможливо оспорити слушність цього вибору:яким несказанно прекрасним не був би ельфійський корабель, вона — «дочкаЗемлі» і належить світу Людей. Претендувати на дарунки іншої раси — щонайменше зухвалість, зректися від свого тягаря і своєї відповідальності — недостойно.
У більшостівипадків саме бажання безсмертя виникає в зв'язку з іншим потягом: страхомперед смертю (а виходить, невірою) або прагненням до безмежної влади. А, заТолкіном, бажання влади, бажання підпорядкувати інших своїй волі — із усіхнайбільш небезпечні. Саме це бажання здатне повернути на зло будь-який дарунок:дарунок творчості, споконвічно нібито властивий Мелькору (Морготу), спрямованийдо цієї цілі, обертається своєю протилежністю, спроможністю створювати тількизнаряддя руйнації, драконів і орків. «Давнє знання» і«мудрість» Темних Сил, привабливі головним чином у силу відтінкузаборонності, знаходять собі розповсюджувачів, що спокусилися «таємницями,знання яких свідчить про мудрість мовця», проте якщо усунутися відзовнішнього ефекту, то виявляються лише фантомом, облудними баченнями, щоведуть не до істини, але до помилки — і помилки згубної. Навіть щире бажанняблага обертається диктатом, якщо воля тих, на кого спрямоване це благо, неприймається в розрахунок. Улюблені герої Толкіна ніколи не нав'язують своїхуявлень про те, як варто діяти — навіть якщо в якійсь момент це здаєтьсявиправданим і необхідним. Вони сумніваються, шукають, часом роблять помилки — навіть наймудріші з них; не усі витримують випробування Владою — проте немаєтакої ситуації, де б межі між Добром і Злом виявилися «розмитими», деб поняття ці підміняли одне одного або створювали можливість поступки. У цьомуі полягає одна з головних ознак світу Толкіна як міфу.
РозділV. „Володар кілець” і світові війни ХХ століття
У відомій лекції„Про чарівні казки”, що була прочитана Толкіном 8 березня 1939 року ушотландському університеті Сент-Ендрю, він виклав свої погляди на казкову фантастику,які стали методологічною основою всіх його „вигаданих історій”: „Колифантастичний світ узгоджується зі світом реальним, — звичайно, з урахуваннямвсіх відмінностей та варіацій, — то оповідач чи міфотворець виступає не стількитворцем, скільки першовідкривачем. Він не вигадує – він скоріше відкриваєнеіснуючий світ, який у той самий час схожий та несхожий на наш”. Очевидно, цясхожість і змусила багатьох трактувати історію, які розповів Толкін, прозіткнення сил добра та світла, втілених у шляхетних образах людей та ельфів,гномів та хобітів, із силами зла та темряви – Чорним Володарем царства Мордоюта підпорядкованими йому нечистими силами – як завуальовану притчу про другусвітову війну. Тим більше, що за свідченням самого автора на початок війни буланаписана лише перша половина „Хранителів”, а глави про подорож хобіта Фродо доМордору, які склали другу половину другого роману трилогії, він писав у 1944році і одразу ж надсилав сину, який тоді служив у Королівськихвійськово-повітряних силах.
Проте Толкін незбирався будувати параболи до сучасності, що окрім його власних заяв доводятькілька аргументів. Один із них часто наводили закордонні інтерпретатори епопеї:до жанру алегорії ніяк не „вписується” авантюрна основа сюжету – місія Фродо,який має потрапити до Мордору і там кинути Перстень Всевладдя, джерело силиЧорного Володаря, до Вогненної Гори, тим самим знищити його магічну міць.Занадто широкою для алегорії є й історично-філософська концепція Толкіна, щорозкрита в епопеї: історичні епохи неминуче змінюють одна одну, а зло якщо ізазнає поразки, то все одно привносить у світ невідворотні зміни, тому що разоміз потворністю та лихом зі світу зникає і щось неповторно прекрасне. І нарешті,жодна алегорія не потребує такої кількості реалістичних спостережень,подробиць, частковостей, такого дійсно британського замилування побутом тапредметом неіснуючої матеріальної культури.
Сам Толкінвідповідав численним критикам, що він взагалі не бачить підтексту у цій книзі:„Книга не є ані алегоричною, ані злободенною. Протягом свого розвитку казкапускала коріння у минуле і давала несподівані гілки, проте головний її змістбазувався на невідворотному виборі Персня як зв’язку між нею та „Хобітом”.Ключова глава – „Тінь минулого” – є однією з найперших написаних глав. Вонабула створена задовго до того, як 1939 рік сповістив загрозу загальногознищення. Джерела цієї казки закладені глибоко у свідомості і мають малоспільного із війною, яка розпочалася у 1939 році, та з її наслідками.
Реальна війна незбігається із легендарною ані за ходом, ані за наслідками. Якби війна викликалачи спрямовувала розвиток легенди, тоді б Перстень був використаний протиСаурона: він був би не знищений, а поневолений, а Барад-Дур було б незруйновано, а окуповано. Більш того, Саруман, який не спромігся оволодітиПерснем, знайшов би в Мордорі відомості про нього, зробив би Великий Перстеньсвоїм і став би володарем Середземелля. У цій боротьбі обидві сторонизненавиділи б хобітів; хобіти недовго прожили б навіть як раби.
Інші зміни моглиб бути внесені з точки зору тих, хто полюбляє алегоричні або злободеннівідповідності. Проте я дуже не люблю алегорії в усіх виявах… Я надаю перевагуісторії, дійсній або уявній, з її пристосуванням до думок та досвіду читачів.Мені здається, що багато хто плутає пристосування з алегоричністю: проте першазалишає читачів вільними, а друга проголошує панування автора. Автор, звичайно,не може залишатися повністю абстрагованим від свого досвіду, але шляхи, якимизародок оповіді використовує ґрунт досвіду, дуже складні, і спроби розгадатицей процес у кращому випадку стають загадками. Які досить привабливо„розгадувати”, коли життя автора чи авторів критики частково скорочують в часі,щоб спільні для них обох події або напрямки думки стали ключовими елементамианалізу. Твір дійсно зазнав значного впливу війни: проте роки проходять, ічасто забувають, що ті, хто пережив війну 1914 року, зазнав не меншогопотрясіння, ніж ті, хто зустрів війну 1939 року. До 1918 року всі мої близькідрузі, за винятком одного, були мертвими” [1,8-9].
І все ж таки,здається, досвід реальної історичної схватки з фашизмом опосередкованим шляхомвідбився на епопеї – якщо не в задумці, то у відтворенні. Цим досвідом, надумку В.Скороденка, продиктовано пронизливо-напружене відчуття того, що доліплемен і народів і самого Середземелля, тобто цілого світу, висить майже наволосині. Тією ж причиною дослідник пояснює і посилення у книзі героїчногоначала в трилогії, причому не лише у зв’язку з місією Фродо, що походить злітературної традиції лицарського роману (мотив випробувань-подвігу героя), алей за всіма сюжетними лініями, особливо ближче до розв’язки [19,238].
Відомийанглійський дослідник творчості Толкіна Т.Шиппі зараховує митця до поколінняпіслявоєнних письменників, разом із Д.Оруелом, У.Голдінгом, Т.Вайтом,К.Льюісом. Попри очевидні відмінності художньої манери наведених авторівдослідник бачить одну спільну рису їх творів: всі вони не реалістичні (належатьдо різних жанрів – фантастика, фентезі, баня, притча, антиутопія) та несуть насобі безумовний відбиток війни, всі вони є творами післявоєнними і не просто уподієвому чи хронологічному аспекті. Всі ці автори звернулися по суті до однієїтеми – природи зла – хоча кожний з письменників трактував її абсолютнопо-своєму, не визнаючи іншої думки [21,144]. Вони всі молодими брали участь упершій світовій війні, а другу світову зустріли вже людьми зі значним життєвимдосвідом. Тому тема природи зла була підказана їм власним досвідом. Зверненнядо фантастики чи фентезі зумовлене тим, що вони відчували: людське зло не можебути достовірно зображене засобами лише реалістичної прози.
У Толкінабезумовно є своя теорія зла, і його інтерес до цього є не менш глибоким, аніж вінших письменників. Його теорія є досить сучасною, оскільки в її основі лежитьдумка, що зло є дурною схильністю. У той же час Толкін намагається примиритидва давніх, і, на перший погляд протилежних розуміння зла: християнське (зло євідсутністю добра, спокусою чи оманою) та північно-героїчне (зло – зовнішнясила, проти якої слід виступати зі зброєю в руках). Переплетення цих поглядів іпороджує чистий, ні на що не схожий світ Середземелля.
Сучасні Толкінукритики звинувачували його в безжалісності, а він писав одному зі своїх друзів:„Немає нічого більш безглуздого, аніж рахувати, скільки разів зустрічаєтьсяслово „пощада” у книзі, просякнутій Милосердям від початку до кінця, деголовний герой врешті-решт залишає всю зброю, окрім власної волі”. Т.Шиппінаполягає на тому, що причина цього ховається в особистому досвіді Толкіна.Критиків середини п’ятдесятих років часто обурювало те, що прибічники добра вкнизі йдуть насильницьким шляхом. Давній героїчній літературі, якою займавсяТолкін така критика була звичною. Адже у Беовульфа не було жодної можливостідомовитися з Кренделем. Проте досвід двадцятого століття говорив: „Насилляпороджує насилля”, і тому (повертаючись до досвіду Британії) перемога в першійсвітовій війні породила лише бажання помсти, яке виявило себе у другій світовійвійні. Більш того, весь досвід Британії часів першої світової війни переконуваву неможливості ділити людей на правих та винуватих, що б ні стверджувалаофіційна пропаганда. Усвідомлення цього досвіду і вилилося у ствердження:„Будь-яке насилля є злом” і „Мета не виправдовує засобів”. Літератори тажурналісти висловлювали схожі думки: „Здається правильним не вставати ні на чийбік”. Добро та зло розмежовувалися та розглядалися лише відносно насилля.
Цю думку неподіляли згадані післявоєнні письменники. Вони прекрасно усвідомлювали, якимчином добрі наміри можуть обернутися на зло. Проте вона категорично не згодні здумкою критиків, що можливість падіння вибачає бездіяльність. Коріння цієїнезгоди ховаються у власному досвіді. Ці письменники брали участь у битвах,втрачали на війні друзів. Натомість більшість критиків – представники найменшзачепленого війнами стану англійського суспільства. А в те, що зло зникне, якщойого не помічати, особливо легко вірять люди, які ніколи не залишали своїхзручних кабінетів. Питання про законність насилля було с особливо актуальним іважливим для часів Толкіна, проте не втратило воно важливості і в наш час, колипід гаслом „демократизації” чи „звільнення” цілих країн відбуваються військовівтручання та знищення людей за допомогою найпотужніших засобів.
Проти „Володарякілець” та започаткованого ним жанру фентезі виступали й ті критики, яківважали його моральним протезом реальності, спокусою втекти до вигаданого світувід страхіть війни чи інших загроз сучасності [11,174]. Але чи не є цей„протез” насправді найміцнішою опорою для сучасної людини, яка розгубила своїпереконання та втратила віру, адже створений Толкіном світ не є ані ідеальним,ані мирним, а вимагає від своїх мешканців мужності та відповідальності. Бо цяфілософська казка, як іноді називають її критики, звучить не заспокійливо, азастережливо, закликаючи людину вже двадцять першого століття то обачності тавиваженості кожного кроку, кожного рішення, вчить пам’ятати уроки свогоминулого.
Отже, беручи доуваги твердження автора про відсутність безпосереднього зв’язку між змістом„Володаря кілець” та другою світовою війною, ми все ж таки можемо стверджувати,що „світ Толкіна, відсунутий у далеке минуле, якнайтісніше пов’язаний зморальними проблемами двадцятого століття, якщо не шляхом алегорії, рішучимпротивником якої був письменник, то шляхом створення свідомих чи мимовільнихалюзій” [5, 43]. Також критики вбачають у наполегливому звертанні до минулоговияв негативного ставлення до сучасності, де технічний прогрес порушив природнурівновагу, а також ностальгії за втраченою цілісністю світу, постановка жгострою філософсько-етичної проблематики зумовлена жорстокими уроками світовихвоєн.
РозділVІ. Компонент католицизму в авторському світогляді
Для Толкіна — переконаного католика – глибокий релігійний підтекст його творчості бувприродним та безперечним. „Єдиний докір на адресу „Володаря кілець”, якийдійсно обурює мене, — писав він своїм американським видавцям, — це твердження,нібито „там немає релігії”… Там монотеїстичний світ „природної теології”.Такий незвичний факт, що там немає церков, храмів, релігійних ритуалів іцеремоній, — лише особливість конкретних історичних умов, описаних у книзі”. Ав листі до Р.Мюррея він пояснював: „Звичайно, „Володар кілець” – праця глибокорелігійна і католицька: це не зовсім очевидно на перший погляд, проте відчутнопри повторному прочитанні. Ось чому я не залишив в уявному світі практичнонічого, що могло б хоч якось співвідноситися з „релігією”, тобто з культом тарелігійною практикою: оскільки релігійний компонент входить безпосередньо дотканини самої оповіді, її символіки”
Католицтвовиявляється у творі на трьох основних рівнях. Перший рівень – це догматичніособливості католицизму. Що ж змушувало Толкіна так триматися за католицизм, щов ньому було важливим для його особистості та творчості? З’ясувати це доситьважко. Відомими є листи Толкіна, де він часто захищає католицтво — але відпротестантизму й агностицизму, піднімаючи на щит важливість Причастя, культБожої Матері і т.п.: «Потрібна фантастична воля до невіри, щоб думати,ніби Ісуса насправді ніколи не існувало, тим більше — підозрювати, що Вінніколи говорив того, що за Ним записано, тобто, слів, яких ніхто тоді івигадати був би Тому ми повинні або повірити в Нього й у те, що Він говорив, іприйняти на себе всі наслідки цієї віри, або ж відкинути Його і Його слова — іприйняти на себе всі наслідки такого кроку. Мені важко повірити, щоб людина,коли-небудь,, нехай навіть один-єдиний разом, що побувала в Причасті з намірамищонайменше правильними, міг би потім знову відкинути Христа, не зробивши прицьому тяжкого гріху (хоча тільки Він один знає усе душі в їхнє винятковості, іЙому одному відкриті причини людських учинків). Єдині відомі мені ліки відспаду або ослаблення віри – Причастя. Особисто я переконаний у правоті домаганьПетра на першість. Та й якщо оглянутися по сторонах, мало залишиться сумнівів утому, яка з церков (якщо християнство істинно) — щира, яка з них подає із себеХрам Духа, вмираючий — і що живе, що зазнає псування — але святий, щосамореформується — і повстає з глибини падіння”.
Другий після»догматичного" рівень — ті або інші богословські системи, щовизначають хід думок автора і структури цінностей усередині традиції, до якоївін належить. Деякі дослідники знаходили в Толкіна сліди впливу ФомиАквінського, Бл. Августина і т.д. Проте серйозних робіт на цю тему поки ненаписано — дослідники дотримують обережності, побоюючись нав'язувати Толкінувласні домисли і догадки, оскільки в опублікованих листах і паперах Толкіна,здається, немає явних посилань до авторитетних католицьких богословів. Зате наЄвангеліє Толкін посилається часто.
До того ж, якпоказав Т.А. Шиппи, найбільше авторитетний дослідник творчості Толкіна наЗаході, при роботі над «Володарем» Толкін широко користувався давньоанглийськими(тобто — створеними задовго до поділу церков) богословськими текстами, причомудеякі з ідей давньоанглійських богословів лягли в основу його міфологічної йідеологічної системи (наприклад, давньоанглійська теорія долі, викладена щеблагочестивим королем Альфредом).
Толкін непосилається на «зразки» і не будує сюжету за відомими моделями. Те,що він робить, можна назвати «художньою філософією», що оперує непоняттями, а живими символами.
Ось один приклад.Сюжет «Володаря кілець» будується навколо Кільця Влади, що дає своємувласнику владу і силу. Але такий «владар Кільця» змушений сплачуватиза володіння цим скарбом поступовим знеособленням, розвтіленням і уподібненнямдухам зла. І чим більш лютим і жорстоким він стає, тим страшніші його внутрішнімуки. Кільце — одночасно і річ, і істота, спокуса і спокусник. Головний герой«Володаря кілець» — Фродо — повинний знищити Кільце у вогні,подолавши спокусу оголосити його своїм. Спрощуючи уяву, роблячи з ньогоабстрактну вижимку, ми легко можемо прочитати в Кільці символ первородногогріху і гріху взагалі: як і Фродо, людина приречена все життя боротися зневіддільним від нього злом, знаючи про наслідки поразки і про умови перемоги(поміч Бога). Звичайно, Кільце — не алегорія гріху, але, не визнаючи алегорій,символічні тлумачення, при зберіганні пріоритету за текстом як цінністю в собі,Толкін припускав і ввів для розмови про це специфічний термін — «придатність». Кільце не покликане символізувати гріх, але образКільця «придатний» для розмови про гріх. Фродо несе Кільце на грудях,як носять хрест, і Кільце «римується» із Хрестом за принципомпротилежності: хрест — відкритість, розімкнутість, Кільце — замкнуте на себезло, якоюсь таємничою силою спроможне провокувати свого власника на згубні длятого вчинки, підміняти своєю «псевдоособистістю» «я»власника. З «гріхом» же воно римується за принципом подібності (неперетворюючись в алегорію гріху): спасти грішника можна, тільки відділивши віднього гріх — шляхом покаяння і знищивши його; спасти власника Кільця (а з ним івесь світ) можна, тільки кинувши Кільце в жерло Гори Долі (куди не таке простодобратися). Це відразу ж змушує пригадати Горлума, жертву Кільця, істоту, щоживе тільки надією повернути його: Горлум ніколи не звертається до тих, із кимговорить — тільки до самого себе і до Кільця (хоча Кільця в нього більшенемає).
Необхідністьзнищити Кільце у вогні заради власного порятунку і порятунку світуперегукується з іншим християнським мотивом: «відсікання або вириваннягріховної частини з емпіричної особистості необхідно, поки ця частина невстигнула заразити собою і всі інші… Разом із Кільцем Фродо втрачає палець, наякий було надіте Кільце. Звільнившись від Кільця, Фродо знову стає собою, у тойчас як у момент, коли він повідомляє Кільце своїм, відбувається підміна йогоособистості „псевдоособистістю“, породженої Кільцем, чи ледве не»особистістю" самого Кільця.Толкін і сам визнавав у листах, що тут — явна паралель із євангельським текстом.
Символічна«жертва пальця» і рятунок від «гріховної частини» своєїістоти (сплавленої із Кільцем) призводять до того, що Фродо«рятується», але дорогою ціною: він уже не може повернутися ні дстарого себе, ні до «нормального» життя. Йому залишається тількипоїхати з ельфами за Море (по суті, це та ж смерть).
Можна провести щечимало аналогів-паралелей: і щодо поняття «эльфийского чарівництва»,і про эльфійскій «лембасе» як про аналог «освяченогохліба».
Третій рівень — це рівень західноєвропейських культурних міфів і культурних парадигм, щокореняться в католицькій традиції. Намагаючись з'ясувати, якою мірою такі міфизнайшли відбиток у творчості Толкіна, припадає, правда, не забувати, що власнекатолицького в них мало — вони належать скоріше західній культурі в цілому. Нацьому рівні можна виділити декілька основних ознак. Перше: для «Володарякілець» дуже важливою є ідея поділу світської і духовної влади, свободидуховної влади перед особою влади світської, виражена в протистоянні чарівникаГендальфа — посланника верховного архангела Манве — і правителя ГондораДенетора, який не схотів визнати повноваження Гендальфа. Денетор безславногине. А роханський король Теоден, що визнав владу Гендальфа, завойовує славу інавічно знаходить добре ім'я в нащадках. Крім того, персонаж, що володієдуховною владою й авторитетом, але готовий їх поставити на службу зовнішньоїСилі (чарівник Саруман) терпить у Толкіна повний крах. Випливає, правда,відзначити, що «духовна» влада в Толкіна справді (а не за назвоютільки) духовна, тобто, заснована винятково на любові: у Гендальфа впідпорядкуванні один тільки кінь, та й той слухається його тільки тому, що самцього хоче. Елемент примуса в цій владі цілком відсутній (хоча по деякихепізодах можна здогадатися, що Гендальф достатньо сильний, щоб підкоряти чужіволі), зате чітко читається ідея жертовності (Гендальф жертвує собою зарадипорятунку очолюваного їм загону). Друзі Гендальфа звертаються до нього безнайменшого пієтету і церемонності, — сам же він, навпаки, вважає потрібнимвиявляти знаки пошани земним володарям, хоча і не підлещується до них. Такимчином, Гендальф — повноважний представник «духовної влади» на землі –але жодним чином не нагадує Батька римського. Другий приклад більш безумовний,проте менше індивідуальний, оскільки тут мова йтиме про поняття, загальному длявсієї західної культури і не винайденому Толкіном. Це тема Quest'a (уприблизному українському перекладі це означає «справу» або«місія»). К.Дюр’є визначає quest як «подорож із визначеною ціллю(у символічній, особливо в лицарській літературі)». Quest — це і подорожіпошуках Грааля, і — у древнеанглийской поемі «Сер Орфео» — пошукиукраденої ельфами дружини. «Життя і життєвий досвід мають характерподорожі, — пише Дюр’є. У сказаннях Средьземелья множина героїв чинять свійquest… Для Толкіна зробленою моделлю quest'a є місія Христа, що зійшов долюдей, щоб пройти свій шлях до хресної смерті і повернути тому хід часу,воскреснуть із мертвих». У деякому роді, усякий quest — це модель життєвогошляху Христа. У справжньому своєму виді quest — це християнський подвиг, іудасться він лише тому, хто кличе на допомогу Бога” [3,214]. Проте Дюр’є неназиває тут однієї важливої особливості quest'a, як-от — не визначає ролі, щограє в ньому вільний вибір, вільне, відповідальне рішення героя. Тутпростежується чітке протиставлення західної та східної культурної традиції, щовідбита у фольклорі, у протистоянні католицизму та православ’я. Місце quest'a управославній (та й фольклорної) традиції займає «слухняність» — шляху виконання повеління, даного світським володарем або духовним наставником. Такцар посилає Івана за Жар-птицею. Символічний характер такої подорожі ісимволічний характер перетворень, що трапляються з героєм по шляху, ріднитьйого з quest'ом, проте елемент особистого вибору задачі тут виключається,виключаються і ті небезпеки, що із такого вибору випливають. Не обираючи собішляху, слов’янській герой одержує додаткові гарантії успіху і захист від темнихсил, західному ж герою такі гарантії дає лише «правильна» ціль (ціль івизначає весь шлях!) і звертання до Бога. Зате герой quest'a не несе додатковихзобов'язань перед його особою, що послала, крім хіба тільки моральних, аІванушка зобов'язаний здати принцесу з рук на руки лютому царю. Цікаво, щофольклор тут так тісно співробітничає з православною чернечою традицією, дляякої слухняність — основа основ життя ченця. Та й у Євангелії православнатрадиція ставить акцент не на quest'е Христа, а на Його слухняності воліБатька. «Слухняність» зустрічається, звичайно, і в західнійлітературі — наприклад, якщо не іти далеко від Толкіновського кола, у К. С.Льюіса, у казці нарнійського циклу «Срібне крісло», де діти — героїказки повинні виконати наказ лева Аслана (Христа), зневажаючи всіма зовнішніми перешкодамиі можливостями вибрати інший шлях, що швидше привів би до наміченої цілі. УТолкіна таких прикладів майже немає. Власне кажучи, молодіжні «рольовіігри» по Толкіну — це не що інше, як відпрацювання quest'а в штучнійдійсності (починати з реальності іноді занадто важко — як-ніяк у православнійсвідомості вітається все-таки саме «слухняність»)
Таким чином,можна вважати, що власне католицького в творі Толкіна не так вже і багато,проте часто ми зустрічаємо загальнохристиянські символи, ремінісценції з Бібліїта богословських текстів.
У „Книзі забутихпереказів” Толкін цілком свідомо відтворював стиль давніх релігійних текстів.Один із дослідників творчості Толкіна, професор Т.Шиппі зауважив свого часу:”Це схоже на Старий Заповіт”!”. Але це не просто нагадує Біблію за тематикою чистилем. „Книга забутих переказів” у світі Толкіна була для ельфів тим, чимстала Біблія для людей нашого світу – давнім, істинним знанням. І автор не безуспіху намагається викликати у читачів те відчуття безмірної відстані в часі,важливості й таємності, що їх неодмінно залишає перше знайомство з будь-якимдавнім релігійним текстом. Бо міфи сприймаються як вигадка лише сторонніми, адля тих, хто вірить, міфи є справжньою історією. Яскравий приклад тому Біблія іЄвангеліє. Але ж і сама „історія уявного світу” Толкіна (так визначив свій твірсам автор) у певному розумінні теж дійсна. Тільки реальність її – лінгвістична.
Справа в тому,Дж.Р.Р.Толкін, надзвичайно обдарований лінгвіст, вельми оригінально тлумачивфразу Біблії: „Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог”. ЗаТолкіном, слово справді творить світ. Себто кожний самостійно творить власнийсвіт, сприймаючи та роздаючи назви реальний для нас тільки той предмет, назваякого нам відома. А якщо ми не знаємо, як зветься той чи інший об’єкт, ми не взмозі зрозуміти, що це таке, отже його ніби не існує для нас взагалі. Предметабо явище з’являється у нашому світі, лише коли набуває зрозумілої для насназви, слова, що виражає його сутність.
Висновки
Аналіз філософськихпоглядів Джона Рональда Руела Толкіна на основі його твору „Володар кілець”засвідчує глибоке розуміння автором гострих етичних проблем ХХ століття, йогоінтерес до категорій обов’язку, вибору в житті, долі та мужності людини всучасному суспільстві.
„Володар кілець”містить дуже цікаві думки, що стосуються Бога і диявола, добра і зла, людини,її долі і сенсу її життя. Толкін на сторінках свого твору подає образневідображення нашого світу і читання його творів допоможе людині зорієнтуватисясаме в нашому світі. Книги Толкиена формують орієнтацію в житті, задають полюсидобра і зла, формують у людини моральність. Якою б не була основна думка твору,на одне з перших місць виходить проблема честі, добра, щирості ісамовідданості. І в той же час його книги вчать не забувати, заради чого всевідбувається і пам'ятати, що мета — не єдине в житті. Мистецтво для Толкиена єводночас і одкровенням зверху, і в той самий час продуктом розуму творця.
Толкін — один ізнайцікавіших та найпопулярніших англійських та й світових письменників XXсторіччя, але попри таку популярність його твори аж ніяк не вписуються докатегорії „легкого читання”. Вони потребують широкого культурного кругозору,хоча б поверхового знайомства із християнською та західноєвропейською міфологічноютрадицією, оскільки лише тоді читач може повною мірою усвідомити зміст тапроблематику твору. Значний інтерес до „Володаря кілець” та його авторазасвідчує актуальність та загальнолюдський і позачасовий характерморально-етичних проблем, що піднімаються у творі. Світ Толкіна є настількибагатогранним та різнобарвним, символічним, а значить відкритим для трактуваньі розшифровок, що він, очевидно, ще протягом багатьох років буде даватиматеріал для наукових досліджень, а сам твір буде цікавим для ще багатьохпоколінь читачів.
Література
1. TolkienJ.R.R. The Lord of the Rings. –M.,2003.
2. AleksandrovichN. J.R.R.Tolkien and the fantasy genre // English. – 2004. –№7. – С.26-27.
3. Duriez C.The Tolkien and Middle-Earth. Handbook. Tunbridge Wells. – 1992. – С.213-215.
4. АлексеевС. Джон Рональд Руэл Толкин. Жизнь и легенды // Знание – сила. –1997. –№9.–С.134-141.
5. Английскаялитература 1945 – 1980 годов / А.П.Саруханян и др. – М., 1987.
6. БарковаА.Л. Толкиенисты. Архаическая субкультура в современном городе // Человек.–2003. –№5. –С.58-74.
7. БойницькийВ. Міфологічний всесвіт професора Толкіна // Зарубіжна література. – 1997. –№4. –С.2.
8. БоннальН. Толкиен: Мир чудотворца. – М.,2003.
9. ВасиленкоА. Середземелля – всесвіт, створений Толкієном // Дайджест. – 2004. – №1-2.–С.140-142.
10. ВасильеваЕ.К. 50 знаменитых английский романов. – Х., 2004.
11. ГубайловскийВ. Обоснование счастья: О природе фэнтези и первооткрывателе жанра // Новыймир. – 2002. –№3. –С.174-185.
12. ЗавадськаВ.В. За міфологічними законами: Спроба аналізу творів Дж.Р.Р.Толкіна „Хобіт,або туди й назад” та „Володар кілець” // Всесвітня література в сер. навч.закладах України. – 2003. – №5. – С.52-55.
13. КурицынВ. Мир спасет слабость // Дружба народов. – 1992. – №2. – С.229-232.
14. НиколаеваА. О волшебной истории // Наука и жизнь. – 2002. – №5. – С.78-84.
15. ПрохороваН. Добродетели мира Толкина: деяние и недеяние // Знание – сила. – 1998. – №3.– С.144-151.
16. ПрохороваН. Приглашение к бегству. Миры профессора Толкина // Знание – сила. –1997. –№8. –С.150-157.
17. РогинскийБ. Приподняв дерюжку // Звезда. – 2002. – №9. – С.192-213.
18. РязанцеваТ. Нотатки захопленого перекладача (Про життєвий та творчий шляхДж.Р.Р.Толкіна) // Всесвіт. – 1994. – №4. – С.138-144.
19. СкороденкоВ. Открытие мира // Иностранная литература. – 1983. –№5. –С. 237-239.
20. ТумбинаО.В. Лекции по английской литературе 5-20 веков. – СПб.,2003.
21. Шиппи Т.Толкин как послевоенный писатель // Знание – сила. – 1997. –№12. –С.143-148.