План
Вступ
РозділІ. Історичні умови створення «Повість минулих літ»
РозділІІ. Структура та зміст «Повісті минулих літ» та її зведень
РозділІІІ. Літературне та історичне значення «Повісті минулих літ»
Висновки
Література
Додатки
Вступ
Актуальністьтеми. Кожен дослідник при вивченні історії стикається зпроблемою нехватки історичного матеріалу на основі якого можна сформуватицілісну картину минулого. І чим давніший період історії, що вивчається, тимважче збирати історичні відомості. Одним з найскладніших періодів нашої історіїє Київська Русь.
Існуєобмаль історичних джерел, що могли б допомогти нам у дослідженні історіїСтародавньої Русі. Тому справжнім скарбом стають матеріали, що містяться всередньовічних руських літописах, адже ні результати археологічних розкопок, ніактовий матеріал (грамоти, дипломатичне листування матеріали княжих абомонастирських архівів), ні епізодичні відомості про Русь, що містяться в творахзахідноєвропейських істориків і мандрівників, не зможуть дати нам цілісної картининашого минулого.
Починаючиз XI ст. і аж до кінця XVI сторіччя на Русі велися систематичні порічні записи проподії, що відбулися: про народження або смерть князів, про війни і дипломатичніпереговори, про будівництва фортець і освячення храмів, про пожежі міст, простихійні лиха – повені, засухи або небувалі морози. Літопис і бувзведеннямтаких щорічних записів. Літописи велися в монастирях і в княжих резиденціях. Вонибули не тільки способом фіксації подій, що відбулися, але і найважливішимидокументами – на літописи посилалися в різного роду династичних і політичних суперечках.
Вданий час відомо більше двохсот списків літописів. Одним з найстародавніших івідоміших є «Повість минулих літ» — літопис, що отримав свою назву за першимисловами тексту і що оповідає про події руської історії середини IX — початкуXII ст. За оцінкою видатного російського ученого Д.С. Ліхачева, «Повістьминулих літ» з її всесвітньо-історичним введенням, з її широким прагненнямобґрунтувати місце руського народу серед інших народів миру, з її особливоюувагою до військових подвигів, до слави руської зброї вводить нас в атмосферуепічного народно-пісенного відношення до руської історії. Перед нами в «Повістіминулих літ» значною мірою епічне, поетичне відношення до рідної історії. Отчому «Повість минулих літ» — це не тільки твір руської історичної думки, але іруської історичної поезії. Поезія і історія знаходяться в ній в нерозривнійєдності. Перед нами твір літературний і пам'ятник історичної думки.».
Традиціяназиває автором «Повісті» ченця Печерського монастиря в Києві Нестора. Довгийчас вважалося, що Нестор був родоначальником російського літописання, алепізніше було встановлено, що ще до нього існували літописні зведення.
Джерельнабаза. Вивчення «Повісті» продовжуються до цих пір, проте,не дивлячись на значний масив літератури, присвячений цьому літературномупам'ятнику, дослідники розходяться по багатьом аспектам появи і тлумаченнялітопису. Першим в Росії почав вивчати літописи В.Н. Татіщев. Задумавшистворити свою грандіозну «Історію Російську», він звернувся до всіх відомих вйого час літописів, розшукав багато нових пам'ятників. Після Татіщева «Повістьминулих літ» вивчав А. Шлецер. Якщо Татіщев працював як би вшир, сполучаючидодаткові відомості багатьох списків в одному тексті, то Шлецер працював углиб,виявляючи в самому тексті масу описок, помилок, неточностей. Обидвадослідницькі підходи при всій своїй зовнішній відмінності мали схожість водному: у науці закріплювалася думка про непервинний вигляд, в якому до насдійшла «Повість минулих літ». Це і є велика заслуга обох істориків. Наступнийкрупний крок був зроблений відомим археографом П.М. Строєвим. І Татіщев, іШлецер уявляли собі «Повість минулих літ», як створення одного літописця, вданому випадку Нестора. Строєв же висловив абсолютно новий погляд на літопис якна зведення декількох раніших літописів і такими зведеннями почав вважати всілітописи, що дійшли до нас. Тим самим він відкрив шлях не тільки доправильнішого з методичної точки зору дослідження літописів, що дійшли до нас,і зведень, які не дійшли до нас в своєму первинному вигляді.
Незвичайноважливий крок зробив А.А. Шахматов, який показав, що кожне з літописнихзведень, починаючи з ХI століття і кінчаючи XVI століттям, не випадковийконгломерат різнорідних літописних джерел, а історичний твір зі своєю власноюполітичною позицією, продиктованою місцем і часом створення. На думкуШахматова, літопис, який прийнято іменувати «Повістю минулих літ», бувстворений у 1112 р. Нестором — імовірно автором двох відомих агіографічнихтворів – «Чтєній про Бориса і Гліба» і «Житія Феодосія Печерського». Історіюлітописання Шахматов пов'язав з історією країни. Виникла можливістьвзаємоперевірки історії держави історією джерела. Дані джерелознавства стали несамоціллю, а найважливішою підмогою у відтворенні картини історичного розвиткувсього народу. І тепер, приступаючи до вивчення того або іншого періоду, першза все прагнуть проаналізувати питання про те, яким чином літопис і йоговідомості пов’язані з реальною дійсністю. Недолік підходу, розробленогоШахматовим, полягає в тому, що критичний аналіз джерела фактично зводився довивчення історії його тексту. За межами інтересів дослідника залишився великийкомплекс проблем, пов’язаних з історією значень і сенсів, що існували в періодстворення того або іншого літописного зведення. Цей пропуск в значній мірі бувзаповнений дослідженнями таких учених, як: І.Н.Данілевський, В.М. Істрін,А.Н.Насонов, А.А.Ліхачев, М.П.Погодін і багато інших.
НаУкраїні користувалися послугами російських вчених і перекладачів, власноговидання будь-якого списку в оригіналі чи в перекладі до початку 80-х рр. небуло, спроб інтерпретації пам’яток у сув’язі з історією українського народу неробилося. Якщо російські вчені дожовтневого і радянського періодів вжепідготували і видали тридцять сім томів «Полного собрания русских летописей»,ще в 1950 р. в серії «Памятники литературы» здійснили двотомне академічневидання «Повести временных лет по Лаврентьевской летописи 1377 р.» (текст,переклад, коментар, покажчики), то на Україні справа ця виглядає сумно ірозв’язання її йде із значними ускладненнями.
Першіспроби наукового вивчення літописів Київської Русі пов’язані на Україні зіменами М. Максимовича, М. Костомарова, І. Франка, О. Потебні, М. Грушевськогота інших відомих вчених. Ставилося питання про музичну строфу, застосовану ввіршових оповіданнях «Повісті минулих літ» (Франко, Потебня), маємо прикладипоетичного переспіву найдавнішого літопису (Франко, Олесь), тлумачення окремихмісць тощо.
Врадянський час серед українських вчених, що спеціально і серйозно займаютьсялітописами Київської Русі, одинокою постаттю залишається Л. Є. Махновець. У1980 р. першу спробу переповісти для дітей «Повість минулих літ» здійснивпокійний Віктор Близнець. Розкішно виданий у 1982 р. «Веселкою» переказ В.Близнеця виконав своє завдання і призначення, був справді культурною подією.Але треба відверто сказати, що перекладач лише коригував себе оригіналом, а восновному переповідав за російським перекладом, вдавався до широких пропусків.
Предметдослідження. Безпосереднім предметом дослідженняобрано процес створення «Повісті минулих літ», процес зміни даного літописувнаслідок численних редакцій та ознайомлення зі своєрідністю та значеннямданної повісті.
Метай завдання дослідження. Враховуючи наукове,патріотично-виховне й моральне значення досліджуваної теми, автор ставить замету показати історичну і художню своєрідність «Повісті минулих літ», датиоцінку значущості «Повісті» як історичного та літературного пам'ятникаСтародавньої Русі. Ця мета конкретизується та розглядається в таких завданнях:
1. Проаналізуватиджерельну та історіографічну базу питання.
2. Встановитикартину подій, унікальні знання про які дає нам це джерело.
3. Визначитипитання про походження та авторство літопису.
4. Дослідитипроцес створення та редагування «Повісті минулих літ».
Об’єктомдослідження є «Повість минулих літ» в її списках іредакціях.
Науковановизна дослідження характеризується тим, що в ньомукомплексно характеризується староруський літопис «Повість минулих літ».Висвітлюється історіографічна та джерельна база питання, оцінюється історичнета літературне значення.
Хронологічнірамки роботи охоплюють період від створення данноголітопису (1110 рік) і до виходу в світ його редакцій (фактично, сьогодення).
Теоретичнезначення полягає в тому, що дослідження йвисновки, викладені в роботі збагачують серйозними деталями загальну концепціюісторії нашої держави.
Практичнезначення наукової роботи полягає в тому, щоматеріал можна використовувати на уроках історії в школах, в роботі краєзнавчихгуртків, на тематичних позакласних уроках.
Стуруктурадипломної роботи обумовлена характером і змістом, метою ізавданнями дослідження. Вона складається зі вступу, трьох розділів, висновків,списку використаних джерел, літератури і додатків.
Методидослідження. В роботі застосовано методи аналізу йсинтезу різноманітних історичних явищ. Застосування порівняльно-історичногометоду, а також методів хронології та актуалізації дали змогу отримати уявленняпро цілісну картину досліджуваних подій.
РозділІ. Історичні умови створення «Повість минулих літ»
Основнимвидом письмових джерел по історії Русі XI — XVII століть є літописи. Насправді,перші руські літописці, відтворюючи попередню ним історію Русі, зуміли зібратизведення про минуле землі Руської за декілька сторіч. Вони пишуть про походи іпро договори, про підставу міст, дають живі характеристики князям ірозповідають про розселення племен.
Уповісті, а також в жітіях і проповідях збережені численні залишки історичнихпереказів, легенд і пісень, якими староруські книжники прагнули заповнитинедолік письмового матеріалу по історії своєї батьківщини. Вони-то і з'явилисясправжньою основою для відновлення руської історії якнайдавнішого періоду. Уних полягало та історична самосвідомість народу, яка дозволила виростилітописанню.
Літописаннябуло улюбленим заняттям наших стародавніх книжників. Почавши слухнянимнаслідуванням зовнішнім прийомам візантійської хронографії, вони скоро засвоїлиїї дух і поняття, з часом виробили деякі особливості літописного викладу, свійстиль, тверде і цілісне історичне світобачення з одноманітною оцінкоюісторичних подій і іноді досягали чудового мистецтва в своїй справі.Літописання вважалося за богоугодну справу. Тому не тільки приватні особизаписували для себе на пам'ять, іноді у вигляді уривчатих заміток на рукописах,окремі події, що здійснювалися у вітчизні, але і при окремих установах, церквахі особливо монастирях велися на загальну користь погодні записи достопам'ятнихподій.
Літописивелися переважно духовними особами, єпископами, простими ченцями, священиками,офіційний московський літопис вели наказові дяки. Поряд з подіями, важливимидля всієї землі, літописці заносили в свої записи переважно справи свого краю.З часом під руками староруських книжників нагромаджувався значний запасприватних і офіційних місцевих записів. Літописці, що слідували за первиннимимісцевими літописцями, збирали ці записи, зводили їх в цілісну суцільну погоднурозповідь про всю землю, до якої і зі свого боку додавали опис декількохподальших років. Так складалися вторинні літописи або спільноруські літописнізведення, складені подальшими літописцями із записів стародавніх, первинних.При подальшому листуванні ці звідні літописи скорочувалися або розширювалися,поповнюючись новими вістями і вставками цілих оповідей про окремі події, жітійсвятих і інших статей, і тоді літопис отримував вид систематичної літописноїзбірки різноманітного матеріалу. Шляхом переписування, скорочень, доповнень івставок накопичилася труднообозрімоє кількість списків, що досі ще не цілкомприведених в популярність і містять в собі літописи в різних складах іредакціях, з різноманітними варіантами в тексті споріднених по складу літописів.
Більшістьавторів вважають, що ідея заголовка «Повісті минулихліт» належить Нестору, книжникові широкого історичного кругозору і великоголітературного дарування: ще до роботи над «Повістю минулих літ» він написав«Житіє Бориса і Гліба» і «Житіє Феодосія Печерського». У «Повісті минулих літ»Нестор поставив перед собою грандіозне завдання: рішучим чином переробитирозповідь про якнайдавніший період історії Русі — «звідки є пішла Руська земля».
НародивсяНестор 1056 року в Києві. У той час, коли преподобний Антоній у безмовній тишіпечери вимолював прощення для роду людського, а блаженний Феодосій розбудовувавмонастир, прийшов Нестор сімнадцятирічним юнаком до святої обителі.
Змолодих літ він явив навики в усіх чернечих чеснотах: у постійному прагненні ідотриманні чистоти тілесної й душевної, в добровільній бідності, глибокомусмиренні, безвідмовній покорі, суворому пості, безперервній молитві на вічнихрівноангельських подвигах, яскравим прикладом яких служили життя перших святихПечерських — Антонія і Феодосія.
Свійпостриг Нестор прийняв за ігумена Стефана (1074-1075) і згодом був висвяченийна ієродиякона. Маючи перед собою великі праведні діла двох світил Православія,він натхненно возвеличував і прославляв Бога «в тілесі своїм і в душі своїй».
Зроками гамуючи тілесні пристрасті, чесноти його зростали, але ченцеві хотілосязовсім звільнитися тілесної плоті і досягти абсолютної духовності, аби статиістинним достойником Бога. Він добре пам’ятав слова, сказані самим Господом:«Дух є Бог». Головним його послушенством у монастирі стала книжна справа.«Велика буває користь від учення книжного,— говорив він, — книги наказують івчать нас шляху до розкаяння, бо від книжних слів набираємося мудрості йстриманості… Той, хто читає книги, бесідує з Богом або святими мужами».
Тернистийі багатотрудний свій шлях до істини Нестор яскраво і повно висвітлив улітописних працях. Він завжди виявляє глибоку смиренність та постійно змиряєсебе, самохарактеризуючись «недостойним, грубим, ницим та переповненимчисленних гріхів». Історія безпомилково розставляє свої оцінки, а особливо —духовна.
ПреподобнийНестор належить до найосвіченіших людей Київської Русі кінця XI — початку XIIстоліття. Окрім богословських знань, мав виняткові здібності до історії талітератури, досконало володів грецькою мовою [23,с. 57-63].
У1039 році в Києві заснували метрополію — самостійну організацію. При дворімитрополита було створено Давніше Київське зведення, доведене до 1037 року. Цезведення, припускав А. А. Шахматов, виникло на основі грецьких перекладниххронік і місцевого фольклорного матеріалу. У Новгороді в 1036г. створюєтьсяНовгородський літопис, на основі якого в 1050г. виникає Стародавнє Новгородськезведення. У 1073г. чернець Києво-печерського монастиря Нестор Великий,використовуючи давніше Київське зведення, склав перше Киево Печерське зведення,куди включив історичні події що відбулися після смерті Ярослава Мудрого(1054г.). На підставі першого Києво-печерського і Новгородського зведеннястворюється друге Києво-печерське зведення.
Автордругого Києво-печерського зведення доповнив свої джерела матеріалами грецькиххронографій. Друге Києво-печерське зведення і послужило основою «Повістіминулих літ», перша редакція якої була створена в 1113 році ченцемКиєво-печерського монастиря Нестором, друга редакція — ігуменом Видубіцкогомонастиря Сильвестром в 1116 році і третя — невідомим автором в тому жмонастирі в 1118 році. Цікаві уточнення гіпотези А. А. Шахматова зробленірадянським дослідником Д. С. Ліхачевим. Він відкинув можливість існування в1039г. Давнішого Київського зведення і пов'язав історію виникнення літописанняз конкретною боротьбою, яку вела Київська держава в 30-50 роках 11 сторіч протиполітичних і релігійних домагань Візантійської імперії. Візантія прагнулаперетворити церкву на свою політичну агентуру, що загрожувало самостійності Руськоїдержави. Особливої напруги боротьба Русі з Візантією досягає в середині 11століття. Політична боротьба Русі з Візантією переходить у відкрите озброєнезіткнення: у 1050г. Ярослав посилає війська на Константинополь на чолі зі своїмсином Володимиром. Хоча похід Володимира закінчився поразкою, Ярослав в 1051г.зводить на митрополичий престол руського священика Іларіона. Це ще більшеукріпило і згуртувало руську державу. Дослідник припускає, що в 30-40 роки в ХІстолітті по розпорядженню Ярослава Мудрого був проведений запис усних народнихісторичних переказів про розповсюдження християнства. Цей цикл послуживмайбутньою основою літопису. Ліхачев припускає, що «Оповіді про первиннерозповсюдження християнства на Русі» були записані книжниками київськоїмитрополії при Софійському соборі. Очевидно, під впливом пасхальниххронологічних таблиць-пасхалій, що складаються в монастирі. Никон зрадив своємуоповіданню форму порічних. У створене біля 1073г. перше Київсько-печерськезведення Никон включив велику кількість оповідей про перших русичах, їхчисленні походи на Царьград. Завдяки цьому зведення 1073г. придбало ще більшантивізантійську спрямованість [12, с. 176-188].
У«Оповідях про розповсюдження християнства» Никон додав літопису політичнугостроту. Таким чином, перше Києво-печерське зведення з'явилося виразникомнародних ідей. Після смерті Никона роботи над літописом безперервнопродовжувалися в стінах Києво-печерського монастиря і в 1095 році з'явилосядруге Києво-печерське зведення. Друге Києво-печерське зведення продовжувалопропаганду ідей єдності руської землі, почату Никоном. У цьому зведенні такожрізко засуджуються княжі усобиці.
Даліна користь Святополка на основі другого Києво-печерського зведення Нестеромстворюється перша редакція «Повісті минулих літ». При Володимирі Мономаху,ігумен Сильвестр за дорученням великого князя в 1116 році складає другуредакцію «Повісті минулих літ». Ця редакція дійшла до нас у складіЛаврентьевському літопису. У 1118 році у Видубіцкому монастирі невідомимавтором була створена третя редакція «Повісті минулих літ». Вона була доведенадо 1117 р. Ця редакція краще всього збереглася в Іпатьевському літопису. У обохгіпотезах є багато відмінностей, але обидві ці теорії доводять, що початоклітописання на Русі є подією величезної важливості.
Прискладанні «Повісті минулих літ» були використані багатообразніджерела — усні і письмові, іноземні і руські. Наука багато зробила для їхз'ясування. До перекладних літературних джерел відносять, по-перше, «Хроніку»Георгія Амартола: з неї були запозичені зведення про розділення землі міжсинами Ноя, про вдачі і побут різних народів, про філософа-волхва АполоніяТіанського, про різні факти візантійської історії і так далі. З не дійшовшогодо нас мораво-паннонського джерела взяті відомості про Поляно-Русь і проперекладення книг на слов'янську мову. З житія Василя Нового запозиченаінформація про походи Ігоря на Царьград в 941 і 944 рр. До грецького джереласходить і розповідь про хрещення Володимира в Корсуні. Повчання грецькогофілософа Володимиру перед хрещенням і мову філософа, на думку Шахматова,сходять до розповіді, що відбилася у візантійських хроніках, про хрещенняболгарського царя Бориса. Сповідання Володимиром віри зводиться до«Сповідання віри» Михайла Синкелла. З «Одкровенням Мефодія Патарського»пов'язана розповідь під 1096 р. про нашестя половців, яких літописець вважає занащадків Ізмаїла і які наприкінці століття, в числі інших «нечистихнародів», вийдуть з гори, в яку заточив їх Олександр Македонський.
Руськіджерела існували, ймовірно, спочатку в окремому вигляді. Це військові повісті,наприклад, поетичний опис під 1024 р. Лиственської битви між Ярославом іМстиславом; монастирські оповідання, наприклад, про початок Печерськогомонастиря; жітійниє оповідання, наприклад, повість про вбивство Бориса і Гліба;легендарні розповіді, наприклад, про ярославських волхвів; повчання — такі, якповчання Феодосія і Володимира Мономаха; розповіді про междукняжеськихстосунки, наприклад, повість священика Василя про засліплення Василька Теребовльського,і так далі.
Напочатковій стадії вивчення літописів дослідники виходили з того, щорізночитання, що зустрічаються в списках, є наслідком спотворення початковоготексту при неодноразовому переписуванні. Виходячи з цього, наприклад, А.Л.Шлецер ставив завдання відтворення «очищеного Нестора». Спроба виправитимеханічні помилки, що накопичилися, і переосмислення літописного тексту, проте,не увінчалася успіхом. В результаті виконаної роботи сам Шлецер переконався, щоз часом текст не тільки спотворювався, але і виправлявся переписувачами іредакторами. Проте був доведений непервинний вигляд, в якому до нас дійшла «Повістьминулих літ». Цим фактично було поставлено питання про необхідністьреконструкції первинного виду літописного тексту.
Зіставившивсі доступні йому списки літописів, А.А.Шахматов виявив різночитання і такзвані загальні місця, властиві літописам. Аналіз виявлених різночитань, їхкласифікація дали можливість виявити списки, що мають співпадаючі різночитання.Дослідник згрупував списки по редакціях і висунув ряд взаємодоповнюючихгіпотез, що пояснюють виникнення різночитань. Зіставлення гіпотетичних зведеньдозволило виявити ряд загальних рис, властивих деяким з них. Так буливідтворені передбачувані початкові тексти. При цьому виявилось, що багатофрагментів літописного викладу запозичувалися з дуже ранніх зведень, що, у своючергу, дало можливість перейти до реконструкції якнайдавнішого руськоголітописання. Виводи Шахматова отримали повне підтвердження, коли було знайденоМосковське зведення 1408 р., існування якого передбачив великий учений. Уповному об'ємі шлях, який виконав А.А. Шахматов, став ясний лише післяпублікації його учнем М.Д. Пріселковим робочих зошитів свого вчителя. З тих пірвся історія вивчення літописання ділиться на два періоди: до-шахматовський ісучасний.
Приредагуванні первинний текст (перша редакція «Повістіминулих літ») був змінений настільки, що А.А. Шахматов прийшов до висновку пронеможливість його реконструкції. Що ж до текстів Лаврентьевськой і Іпатьевськойредакцій Повісті (їх прийнято називати відповідно другою і третьою редакціями),то, не дивлячись на пізніші переробки в подальших зведеннях, Шахматову вдалосявизначити їх склад і імовірно реконструювати. Слід зазначити, що Шахматовколивався в оцінці етапів роботи над текстом «Повісті минулих літ». Іноді,наприклад, він вважав, що в 1116 р. Сильвестр лише переписав Несторів текст1113 р. (причому останній іноді датувався 1111 р.), не редагуючи його.
Якщопитання про авторство Нестора залишається спірним (у Повісті міститься рядвказівок, що принципово розходяться з даними Читань і Житія Феодосія), то вцілому припущення Шахматова про існування трьох редакцій «Повістіминулих літ» розділяють більшість сучасних дослідників.
Виходячиз уявлення про політичний характер староруського літописання, Шахматов, а заним Присілків і інші дослідники вважають, що зародження літописної традиції паРусі пов'язане з установою Київської митрополії. «Звичай візантійськоїцерковної адміністрації вимагав при відкритті нової кафедри, єпископської абомитропольної, складати з цієї нагоди записку історичного характеру про причини,місце і осіб цієї події для діловодства патріаршого синоду в Константинополі».Це нібито і стало приводом для створення Якнайдавнішого зведення 1037 р. Пізнішізведення, що складалися на основі «Повісті минулих літ»,дослідники представляють то суто публіцистичними творами, написаними, щоназивається, на злість дня, то якоюсь середньовічною белетристикою, то простотекстами, які систематично з дивовижною завзятістю і наполегливістю«дописують», — чи не за інерцією.
Якпоказав А. А. Шахматов, «Повісті минулих літ»передували інші літописні зведення. Учений наводить, зокрема, наступний факт: «Повістьминулих літ», що збереглася в Лаврентьевскому, Іпатьевському і інших літописахістотно відрізнялася в трактуванні багатьох подій від іншого літопису, щооповідав про той же початковий період руської історії, — Новгородському першомулітопису молодшого ізводу. У Новгородському літописі були відсутні текстидоговорів з греками, князь Олег іменувався воєводою при юному князеві Ігорі,інакше розповідалося про походи Русі на Царьград і так далі.Шахматовприйшов до висновку, що Новгородський перший літопис в своїй початковій частинівідобразив інше літописне зведення, яке передувало «Повістіминулих літ».
Текст«Повісті», що цікавить нас, охоплює тривалий період — з якнайдавніших часів допочатку другого десятиліття XII ст. Цілком обґрунтовано вважається, що це однез якнайдавніших літописних зведень, текст якого був збережений літописноютрадицією. У різних літописах текст Повісті доходить до різних років: до 1110р. (Лаврентьевський і близькі йому списки) або до 1118 р. (Іпатьевський іблизькі йому списки). Вважається, що перша редакція «Повістіминулих літ» до нас не дійшла. Збереглася друга її редакція, складена в 1117 р.ігуменом Видубіцького монастиря (під Києвом) Сильвестром, і третя редакція,складена в 1118 р. по велінню князя Мстислава Володимировича. У другій редакціїбула піддана переробці лише завершальна частина «Повісті минулих літ»; цяредакція і дійшла до нас у складі Лаврентьевському літопису 1377 р., а такожінших пізніших літописних зведень. Третя редакція, на думку ряду дослідників,представлена в Іпатьевському літопису, старший список якого — Іпатьевський — датується першою чвертю XV ст.
Можнастверджувати, що остаточна крапка в дослідженні питання походження «Повісті» щене поставлена, це показує вся історія вивчення літопису. Не виключено, щоученими на основі знов виявлених фактів, будуть висунуті нові гіпотези щодоісторії створення найбільшого пам'ятника староруської літератури — «Повістіминулих літ».
Разомз тим, вся історію вивчення Повісті показує, що мета створення літописівповинна бути достатньо значущою, щоб впродовж ряду сторіч багато поколіньлітописців продовжували працю, почату в Києві в XI ст. Тим паче, що «автори іредактори трималися одних і тих же літературних прийомів і висловлювали одні іті ж погляди і па суспільне життя і на етичні вимоги».
РозділІІ. Структура та зміст «Повісті минулих літ» та її зведень
Вченівстановили, що літописання велося на Русі з XI по XVII ст. Ще в XIX ст. сталовідомо, що практично всі літописні тексти, що збереглися, є зведеннямипопередніх літописів. Згідно Д.С.Ліхачьову, «по відношенню до літопису зведеннябільш менш гіпотетичний пам'ятник, тобто пам'ятник передбачуваний, лежачий воснові його списків або інших передбачуваних же зведень» зобов'язана своїмшироким історичним кругозором, введенням в літопис фактів всесвітньої історії,на тлі яких розгортається історія слов'ян, а далі — історія Русі. Завдякидержавному погляду, широті кругозору і літературному таланту Нестора «Повістьминулих літ» з'явилася «не просто зборами фактів руської історії і не простоісторико-публіцистичним твором, пов'язаним з насущними, але скороминущимизавданнями руської дійсності, а цілісною, література викладеною історією Русі.
Існуєзначна кількість списків літописних зведень Повісті. Основними прийнято вважатиІпатьєвський та Лаврентьєвський літописи.
Іпатьєвськийлітопис отримав свою назву по приналежності старшого списку Костромськомумонастирю Іпатьєвському, але за змістом представляє південноросійське літописнезведення кінця XIII ст. Це зведення є компіляцією двох пам'ятників: київськогозведення 1198 р. галицько-волинського оповідання, що доходить до кінця XIII ст.
Обидвакомпоненти Іпатьєвського літопису мають складний склад. Київське літописнезведення 1198 р. створене в Михайлівському монастирі Видубіцкому, джереламийого служили попередні київські великокнязівські зведення, сімейна хронікасмоленських Ростиславичів, чернігівський літописець князя Ігоря Святославіча,володимирський літопис Всеволода. Крім того, в текстах XII ст. є вставки зГалицько-волинського літописання. Не дивлячись на значну кількість літератури зпитання, у вивченні Іпатьевського літопису є ще цілий ряд спірних моментів,особливо відносно розподілу матеріалу по окремих пам'ятниках і атрибуціїтекстів.
Існуючіописи списків Іпатьєвського літопису вимагають уточнення. Крім того, серйозноюпроблемою залишається питання про співвідношення їх між собою. Ці недолікизаповнюються тепер окремим факсимільним виданням Хлебниковського іПогодінського списків.
Іпатьевськийсписок у XVII столітті належав Костромському монастирю Іпатьєвському, щозасвідчує запис на обороті першого листа: «Книга Іпатцкого монастиря літописецьпро княження» (є і інші монастирські приписки). Н. П. Ліхачев датував рукописчасом близько 1425р.
Спискилітопису мають специфічні водяні знаки: леопард (5 варіантів), дельфін (2 варіанти),дракон (2 варіанти), півмісяць під шестикінечною зіркою, лілія, гусак. За нимирукопис слід датувати кінцем 10-х — початком 20-х років XV століття. В текстірозрізняються п'ять почерків. Очевидно, що писарі отримували текст длялистування частинами, між якими утворилися пропуски.
Мовніособливості Іпатьєвського списку ще вимагають ретельного вивчення, аледумається, що як місце написання рукопису не можна виключати західноросійськіобласті.
Хлебниковськийсписок – рукопис який належав колись коломенському купцеві П. Д. Хлебникову.Основна частина рукопису писана в кінці 50-х — початку 60-х років XVI в. Цячастина переписана одним писарем. За визначенням А. А. Шахматова, «моварукопису південноросійська з вельми типовими місцевими особливостями».
ДоXVII ст. частина листів в Хлебниковськом списку була втрачена, інші листипереплутані. Замість деяких зниклих листів були додані нові, переписані зіншого списку Іпатьєвського літопису. Опубліковані довідники філіграней тааналіз паперу друкарських видань XVII ст. на території України дозволив виявититотожні або дуже близькі варіанти в Євангелії учительном, виданому в 1637 р. вдрукарні Києво-печерської лаври. Таким чином Хлебниковський список може бутивіднесений до часу близько 1637 р.
Такожє можливість встановити особу правщика Хлебниковського списку: виявляється,почерк кіноварної правки збігається з автографами відомого церковного іполітичного діяча першої половини XVII ст. — Київського митрополита ПетраМогили (1633-1646). Вивчення почерку Петра Могили дозволяє виявити та інші йогопомети, зроблені на полях Хлебниковського списку чорнилом.
Погодінськийсписок — пошкоджений, в ньому відсутні перші. Втрачено також закінченнялітопису. Оригіналом для Погодінського списку, очевидно, служив Хлебниковськийсписок, в якому були переплутані листи. Питання полягає лише в тому, чисписаний Погодінський список безпосередньо з Хлебниковського або між нимиіснував список-посередник? Існують дані, що показують, що Погодінський рукописпереписаний безпосередньо з Хлебниковського. Так, в Погодінському виявилисяпропущеними слова «в' Оугровськоу, іже ступи на стіл митрополії», складаючі вточності один рядок в Хлебниковськом списку. Помилка пояснюється ефектом зору,коли писар кінчає рядок тексту і переходить до наступної, допускаючи при цьому«перескок» через одну або більше число рядків. Подібний пропуск, звичайно, мігміститися і в протографе Погодінського списку, але річ у тому, що писар звіривтекст з оригіналом і відновив пропущені слова на нижньому полі — а це з'ясовнолише в припущенні, що оригіналом Погодінського служив саме Хлебниковськийсписок.
Краківськийсписок знаходиться в Бібліотеці Чарторийській Національного музею в Кракові.Оскільки рукопис спеціально замовлявся для польського історика Адама Нарушевича(1733-1796), те створення манускрипту слід відносити до часу близько 1795-1796рр.
Краківськийсписок писаний латинськими буквами з південноросійського рукопису, створеного в1621 р. за наказом князя Стефана Четвертінського в Жівотові. Не викликає сумніви,що оригіналом для Краківського списку служив Погодінський (як це і припустив А.А. Шахматов): відмічена вище плутанина, характерна для викладу Погодінськогосписку, повністю відбилася в тексті Краківського; у нім виявилися такожіндивідуальні помилки писаря Погодінського списку і підновляє в мові.
Краківськийсписок представляє цінність для відновлення деяких втрачених текстівПогодінського. В світлі даних, увязнених в Краківському рукописі, історіяПогодінського списку предстає таким чином. У 1621 р. для князя СтефанаЧетвертинського в Жівотові була виготовлена копія Хлебниковськой літопису. У1758 р. вона знаходилася у ксьондза Осцимовіча, а в 1778 р. повернулася доколишніх власників — князів Четвертинських. Близько 1796 р. з рукопису булазнята копія (написана латинськими буквами) для польського історика АдамаНарушевича. У 1852 р. рукопис придбаний істориком М.П. Погодіним запосредництвом професора Київського університету св. Володимира А. Н.Ставровського і студента С. І. Пономарева.
СписокЯ. В. Яроцького — рукопис, переписаний в 1651 р. в київському монастирі НіколиПустинного. Список містить особливу редакцію Іпатьевськой літопису, записи1299-1315 рр. по історії Угорщини, Польщі і Литви, статтю «Об прореченіїмитрополита Петра», Оповідь про Мамаєво побоїще. Список пошкоджений — в ньомуне вистачає багатьох листів у складі літопису.
Єрмолаєвськийсписок — рукопис який датується початком XVIII ст. Єрмолаєвськая рукопис маєтой же склад, що і список Яроцкого: читається особлива редакція Іпатьевськойлітопису, літописні записи 1299-1315 рр. по історії Угорщини, Польщі і Литви,стаття «Об прореченій митрополита Петра», оповідь про Мамаєвом побоїще. Дужеблизькі і літописні тексти в обох списках.
Уоснову списків Яроцкого і Єрмолаєвського покладений Хлебниковський список, щопіддався певним редакційним змінам. Ця копія Хлебниковського списку, у своючергу, була відкоректована за іншими джерелами; початок літопису звірений іззбіркою (хоча і не в тій формі, в якій піддався правці сам Хлебниковський список)Тверською, а подальший текст виправлений за іншим списком Іпатьевськойлітопису. Складання даної редакції слід датувати часом, близьким до 1635 р. [32,с. 69-87]
РукописЛаврентьевського літопису зберігається в Російській національній бібліотеці.Основний писар назвав себе в приписці — це був чернець Лаврентій, що переписавлітопис в 1377 р. для суздальсько-нижегородського великого князя ДмитраКостянтиновича, по благословенню Суздальського єпископа Діонісія. По іменіписаря літопис і отримав в науковій літературі назву Лаврентьевський.
Вданий час в рукописі Лаврентьевськой літопису виявляються пропуски. Про зміствтрачених листів можна судити по схожих з Лаврентьевським — Радзивіловському іТроїцкому літописам [15, с.241-245].
Викладв Лаврентьевськой літопису доведений до 6813 (1304) р. Завершальну,найважливішу для характеристики зведення частину вірно оцінив М. Д. Присілків:переважання в ньому тверських вістей і явно протверське трактування подій кінцяXIII — почала XIV ст. свідчать про те, що це було великокнязівське зведеннякнязя Михайла Ярославича (тверського князя, що зайняв великокнязівськийволодимирський стіл в 1305 р.). Чернець Лаврентій, отже, скопіював в 1377 р.рукопис великокнязівського зведення початку XIV ст.
Продолю самого рукопису Лаврентьєвського літопису відомо небагато. У 1791 р. зНовгорода в числі інших рукописів Лаврентьєвський літопис був відправлений доМоскви і потрапив до обер-прокурора Синоду графа А.І.Мусина-Пушкіна. У 1793 р.Мусин-Пушкін видав по цьому рукопису Повчання Володимира Мономаха, на початку жXIX сторіччя граф підніс манускрипт в дар імператорові Олександру I, який іпередав його в Публічну бібліотеку. Це відбулося в усякому разі до 1806 р.,оскільки 25 вересня 1806 р. директор бібліотеки А. Н. Оленін подарував копію зЛаврентьевськой літопису графові С. С. Уварову.
Записпро приналежність рукопису Лаврентьєвському літопису Володимирському монастирюпослужив підставою для припущення, що чернець Лаврентій писав у Володимирі і щопраця його залишилася у володінні монастиря.
Радзивіловськийлітопис зберігається в Бібліотеці Російської Академії наук в Санкт-Петербурзі.Він датується часом близько 1487р. Характер приписок на полях літопису показує,що рукопис був створений в міському середовищі, в якому користувалисясхваленням вічові порядки старовинних російських міст, їх свободи і привілею.Пізніші записи кінця XVI — почала XVII ст. старобелоруською мовою свідчать проте, що рукопис у той час належав представникам дрібної шляхти, жителямГродненського повіту. В кінці рукопису є запис, що літопис був дарованийСтаніславом Зеновевичем князеві Янушу Радзивіллу. Отже, біля середини XVII ст.літопис від дрібних утримувачів перейшов у володіння вищого прошаркубілоруської знаті. Через посредство князя Богуслава Радзивілла, що мав тісніспоріднені зв'язки з прусськими магнатами, літопис в 1671 р. поступив вКенігсбергську бібліотеку. Тут з нею в 1715 р. ознайомився Петро I і наказавзняти з неї копію. У 1761 р., коли російські війська зайняли Кенігсберг,літопис був узятий з Кенігсбергськой бібліотеки і переданий в БібліотекуАкадемії наук в Петербурзі.
ПорівнянняЛаврентьєвського літопису з Радзивіловським і Літописцем ПереяславляСуздальського показує, що схожий текст цих літописів продовжується якраз до1205 р. Услід за закінченням загального джерела в Лаврентьевськой повторенадата 6714 р., але вже в березневому позначенні, і далі слідує текст, що істотновідрізняється від Літописця Переяславля Суздальського; Радзивіловська ж взагаліобривається на статті 1205 р. Можна тому вважати, що з 1205 р. пов'язанийпевний етап в історії володимирського літописання. Разом з тим із спостереженьА. А. Шахматова над статтями за 70-і рр. XII ст. витікає, що в основіЛаврентьєвського лежав раніший варіант зведення 1205 р.
Московсько-академічнийлітопис зберігається в Російській державній бібліотеці. Він доведений до 6927р., уявляє, як з'ясував А. А. Шахматов компіляцію з трьох джерел: текст відпочатку до 6714 р. сходить до загального з Радзивіловським літописомпротографу, наступні потім вісті 6713-6746 рр. (кінчаючи повідомленням проузяття Козельська) переписано з Софійського I літопису старшої редакції, статті6746 (після повідомлення про узяття Козельська) — 6927 рр. представляютьфрагмент скороченого ростовського літописного зведення.
Вивченнярукопису Московсько-академічного літопису не залишає сумнівів в тому, що він єоригіналом літописного зведення, оскільки ряд палеографічних прикмет в точностівідповідає зміні його джерел. Аналіз різночитань показує, що в частині до 1205р. списки Радзивіловський і Московсько-академічний сходять до загальногопротографу, який в деяких місцях відійшов від першооснови і має ознаки пізньогопоходження XІV-XV ст.
Уввідній частині «Повісті» висловлюється біблейська легенда про розділення земліміж синами Ноя — Сімом, Хамом і Іафетом — і легенда про вавілонськестовпотворіння, що привело до розділення «єдиного роду» на 72 народи, кожен зяких володіє своєю мовою: «Після потопу троє синів Ноя розділили землю — Сім,Xaм, Іафет...».
Визначивши,що «мова (народ) словенеськ» від племені Іафета, літопис оповідає далі вже прослов'ян, землі, що населяються ними, про історію і звичаї слов'янських племен.Поступово звужуючи предмет свого оповідання, літопис зосереджується на історіїполян, розповідає про виникнення Києва. Кажучи про давні часи, коли київськіполяни були данниками хазар, «Повість минулих літ» згордістю відзначає, що тепер, як це і було визначено відвіку, хазари самі єданниками київських князів.
Точнівказівки на роки починаються в «Повісті минулих літ» з852 р., оскільки з того часу, як затверджує літописець, Русь згадується в«грецькому літописанні»: цього року на Константинополь напали київські князіАскольд і Дір. Тут же приводиться хронологічне викладення — відлік років, щопройшли від одної до іншої знаменної події. Завершує викладення розрахунокроків від «смерті Ярославлі до смерті Святополчи» (тобто з 1054 по 1113 р.), зякого виходить, що «Повість минулих літ» не могла бути складена раніше початкудругого десятиліття XII ст.
Далів літописі йдеться про найважливіші події IX ст. — «покликання варягів», похідна Візантію Аскольда і Діра, завоюванні Києва Олегом. Включена в літописоповідь про походження слов'янської грамоти закінчується важливою для загальноїконцепції «Повісті минулих літ» твердженням прототожність «словенської» і руської мов — ще одним нагадуванням про місце полянсеред слов'янських народів і слов'ян серед народів миру.
Уподальших літописних статтях розповідається про княження Олега. Літописецьприводить тексти його договорів з Візантією і народні перекази про князя:розповідь про похід його на Царьград, з ефектними епізодами, поза сумнівом,фольклорного характеру (Олег підступає до стін міста в турі, що рухається підвітрилами по суші, вішає свій щит над воротами Константинополя, «показуяперемогу»).
Ігорялітописець вважав сином Рюріка. Повідомляється про два походи Ігоря на Візантіюі приводиться текст договору, укладеного російським князем з візантійськимиімператорами-співправителями: Романом, Костянтином і Стефаном. Смерть Ігорябула несподіваною і безславною: за порадою дружини він відправився в землюдревлян на збір дані (зазвичай дань збирав його воєвода Свенелд). По дорозіназад князь раптом звернувся до своїх воїнів: «Йдете з данню домові, а явоз'вращюся, похожю і ще». Древляни, почувши, що Ігор має намір збирати даньповторно, обурилися: «Аще ця в'вадіть вовк (якщо повадиться вовк) у вівці, товиносити все стадо, аще не убьють його, тако і це: аще не уб'ємо його, то всяни погубити». Але Ігор не послухав застереження древлян і був ними убитий.[1,с.51-53]
Ольгатричі помстилася древлянам за смерть чоловіка. Кожна помста відповідає одному зелементів язичницького похоронного обряду. По звичаях того часу небіжчиківховали, поклавши в туру; для небіжчика готували лазню, а потім його трупспалювали, в день поховання влаштовувалася тризна, що супроводжуваласявійськовими іграми.
Захопленозображає літописець сина Ігоря — Святослава, його войовничість, рицарськупрямоту (він ніби то заздалегідь попереджав своїх ворогів: «Хочю на ви іті»),непримхливість в побуті.
Післясмерті Святослава між його синами — Олегом, Ярополком і Володимиром — розгорілася міжусобна боротьба. Переможцем з неї вийшов Володимир, що став в980 р. єдиновладним правителем Русі. [2, с.69-71]
Урозділі «Повісті минулих літ», присвяченомукнязюванню Володимира, велике місце займає тема хрещення Русі. У літописічитається так звана «Мова філософа», з якою ніби то звернувся до Владимирагрецький місіонер, переконуючи князя прийняти християнство. «Мова філософа»мала для староруського читача велике пізнавальне значення — в ній коротковисловлювалася вся «священна історія» і повідомлялися основні принципихристиянського віросповідання.
Післясмерті Володимира в 1015 р. між його синами знову розгорілася міжусобнаборотьба. Святополк — син Ярополка і полонянки-черниці, яку Володимир,погубивши брата, зробив своєю дружиною, убив своїх звідних братів Бориса іГліба. У літописі читається коротка розповідь про долю князів-мучеників, проборотьбу Ярослава Володимировича зі Святополком, що завершилася військовоюпоразкою останнього і страшною божественною відплатою.
Останнєдесятиліття XI ст. було повне бурхливими подіями. Після міжусобних воєн,призвідником і неодмінним учасником яких був Олег Святославич, князі збираютьсяв 1097 р. в Любече на з'їзд, на якому вирішують відтепер жити в світі і дружбі,тримати володіння отця і не робити замах на чужі долі. Проте відразу ж післяз'їзду відбулося нове лиходійство: волинський князь Давид Ігоревич переконавкиївського князя Святополка Ізяславича в тому, що проти них замишляє злотеребовльський князь Василько. Святополк і Давид заманили Василька до Києва,полонили його і викололи йому очі. Подія ця потрясла всіх князів: ВолодимирМономах, за словами літописця, нарікав, що такого зла не було на Русі «ні придедех наших, ні при отцих наших». У статті 1097 р. ми знаходимо докладнуповість про драматичну долю Василька Теребовльського.
Короткийогляд композиції «Повісті минулих літ» показує складність її складу ірізноманітність компонентів як за походженням, так і по жанровій приналежності.У «Повість», окрім коротких порічних записів, увійшли і тексти документів, іперекази фольклорних переказів, і сюжетні розповіді, і витяги з пам'ятниківперекладної літератури. Зустрічається в ній і богословський трактат — «мовафілософа», і жітійна по своєму характеру розповідь про Бориса і Гліба, іпатерикові легенди про Києво-Печерських ченців, і церковне похвальне словоФеодосію Печерському, і невимушена історія про новгородця, що відправивсяпогадати до чарівника [5, с. 398-408].
Якщоговорити про історизм «Повісті», то слід підкреслити, що художнє узагальнення вСтародавній Русі будувалося в основному на основі одиничного конкретногоісторичного факту. Майже всі події прикріплені до конкретної історичної подіїабо конкретної історичної особи. Як відомо, Стародавня Русь протягом IX-X ст. знеміцного племінного союзу перетворилася на єдину ранньофеодальну державу.Походи київських князів Олега, Ігоря і Святослава ввели Русь в сферу європейськоїполітики. Тісні дипломатичні, торгові і культурні відносини Стародавньої Русі зїї південними сусідами — з Болгарським царством і особливо з найбільшоюдержавою Південно-східної Європи — Візантією підготували грунт для ухваленняхристиянства. Що і знайшло віддзеркалення в «Повісті». Очевидно християнізаціяРусі потребувала корінної перебудови світогляду; колишні язичницькі уявленняпро походження Всесвіту, про історію людського роду, про предків слов'ян булитепер знехтувані, і руські книжники гостро потребували творів, які висловлювалиб християнські уявлення про усесвітню історію, давали б нове, християнськетлумачення світоукладу і явищам природи.
Характеризуючилітературу Київської Русі, Д.С.Ліхачев відзначає, що вона була присвячена восновному світоглядним питанням. Її жанрова система відображала світогляд,типовий для багатьох християнських держав в епоху раннього середньовіччя.«Староруську літературу можна розглядати як літературу однієї теми і одногосюжету. Цей сюжет — світова історія, і ця тема — сенс людського життя».
Відзначимотакож високу громадянськість і патріотизм даного літературного пам'ятника.Патріотизм староруської літератури пов'язаний не тільки з гордістю авторів заРуську землю, але і з їх скорботою з приводу понесених поразок, з прагненнямнапоумити князів і бояр, а деколи і із спробами їх засудити, порушити протигірших з них гнів читачів.
РозділІІІ. Літературне та історичне значення «Повісті минулих літ»
Аналізлітератури з питання історії появи «Повісті минулих літ» показуєйого діскусійність в науці. Разом з тим, у публікаціях про «Повість»підкреслюється історичне значення літопису для історії і культури України. Вжев самій назві «Повісті минулих літ» міститься відповідь на питання пропризначення літопису: щоб розповісти «откуда є пішла Руськая земля, хто в Києвінача первєє княжиті, і откуда Руськая земля стала єсть». Іншими словами,повідати про руську історію від самого початку її і до становлення православноїдержави під збірною назвою Руська земля.
Розкриваючипитання літописної термінології, І.Н.Данілевський писав, що традиційнолітописами в широкому сенсі називають історичні твори, виклад в яких ведетьсястрого по роках і супроводжується хронографічними (річними), частокалендарними, а іноді і хронометричними (часовими) датами. По видових ознакахвони близькі західноєвропейським анналам і хронікам. У вузькому сенсі словалітописами прийнято називати літописні тексти, що реально дійшли до нас,збереглися в одному або декількох схожих між собою списках. Але науковатермінологія на думку Д.С.Ліхачьова в літописних матеріалах значною міроюумовна. Це пов'язано, зокрема, з «відсутністю чітких меж і складністю історіїлітописних текстів», з «текучістю» літописних текстів, що допускають «поступовіпереходи від тексту до тексту без видимих градацій пам'ятників і редакцій». Дотеперішнього часу «у вивченні літописання використання термінів украйневизначено». При цьому «всяке усунення неясності термінології повиннегрунтуватися на встановленні самій цій неясності. Неможливо умовитися провикористання термінів, не з'ясувавши перш за все всіх відтінків їх вживання уминулому і сьогоденні», вважає Ліхачьов.
Надумку М.І.Сухомлинова «всі руські літописи самоюназвою «літописів», «літописців», «повістей временних' лет'» і тому подібневикривають свою першопочаткову форму: жодне з цих назв не було б їм пристойно,якби в них не був час кожної події, що позначався, якби літа, роки не займали вних такого ж важливого місця, як і самі події. В цьому відношенні, як і вбагато інших, наші літописи схожі не стільки з письменниками візантійськими,скільки з тими літописами, які велися були відвіку, з VIII століття, вмонастирях Романської і Німецької Європи — незалежно від історичних зразківкласичної старовини. Первинною основою цих анналів були пасхальні таблиці».
Знатисяна цьому досить хаотичному запасі російського літописання, групувати ікласифікувати списки і редакції, з'ясувати їх джерела, склад і взаємневідношення і звести їх до основних літописних типів — така попередня складна критичнаробота над руським літописанням, давно почата, діяльно і успішно продовжуванацілим рядом дослідників і ще не закінчена. Первинні записи, майже всі загинули;але уціліли складені з них літописні зведення. Ці зведення складалися також врізні часи і в різних місцях. Якщо з'єднати їх в одне цілісне загальнезведення, то отримаємо майже безперервну погодну розповідь про події в нашійвітчизні за вісім сторіч, розповідь не скрізь однаково повний і докладний, алетакий, що відрізняється однаковим духом і напрямом, з одноманітними прийомами іоднаковим поглядом на історичні події. І робилися досліди такого повногозведення, в яких розповідь починається майже з половини IX ст. і тягнетьсянерівною ниткою, що зрідка уривається, через цілі сторіччя, зупиняючись вякнайдавніших зведеннях на кінці XIII або початку XIV ст., а в зведенняхпізніших втрачаючись в кінці XVI сторіччя і деколи забігаючи в XVII, навіть вXVIII ст. Археографічна комісія, особлива вчена установа, що виникла в 1834 р.з метою видання письмових пам'ятників стародавньої російської історії, з 1841р. почала видавати Повні збори російських літописів і видала 12 томів цієїзбірки.
Характерзведень, який мають староруські історичні твори, — особливість не тільки їхформи. Сама форма зведень, в які вдягалися староруські історичні твори, булатісно пов'язана з особливою історичною свідомістю їх авторів. Середньовічнізведення попереднього історичного матеріалу складалися, перш за все, зарадизбереження первинності їх тексту як свого роду документа в творі новому.Середньовічний читач цінував в історичних творах, перш за все їхдокументальність. Староруський читач в літературних творах шукав того, що було«насправді», його цікавив не реалізм зображення, а сама реальність, не фабула,а самі події, хоча в оцінці і розумінні історичних подій він нерідко був чужийреалізму, приймаючи за реальність розповіді про чудеса, знамення, явищах і томуподібне. У зв'язку з цим староруський історик давав свій новий авторський текстпереважно про сучасні йому події, про тих, яким він міг бути свідком або прояких він міг знати від свідків.
Складаючисвоє зведення, літописець, перш за все, піклувався про те, щоб отримати в своїруки праці своїх попередників — таких же літописців, потім історичні документи- договори, послання, заповіти князів, історичні повісті, житія русів святих ітому подібне. Зібравши весь доступний йому матеріал, іноді численний ірізноманітний, іноді всього два-три твори, літописець сполучав його в порічномувикладі. Літописи він сполучав рік з роком, прагнучи уникнути повторень,документ поміщав під роком, до якого він відносився, житіє святого — під рокомсмерті цього святого, історичну повість, якщо вона охоплювала декілька років,розбивав по роках і кожну частину поміщав під своїм роком і так далі. Побудовалітописного викладу по роках давала йому зручну ситуацію для того, щоброзносити в ньому все нові і нові твори. Робота ця не була механічною:літописцеві доводилося іноді усувати суперечності, іноді проводити складніхронологічні дослідження, щоб помістити кожну подію під своїм роком. Виходячизі своїх політичних уявлень, літописець іноді пропускав ту або іншу звістку,робив тенденційну підбірку цих вістей, зрідка супроводжував їх власним короткимполітичним коментарем, але при цьому не складав нових вістей. Закінчивши своюроботу зводчику, літописець доповнював цей матеріал власними записами про подіїостанніх років.
Літописи- це зведення, при цьому не тільки зведення попередніх творів, не тількизведення різних трафаретів письменницького «етикету», але і зведення ідей. Уних отримують своє віддзеркалення різні ідеології.
Насправді,вже давно і безперечно встановлено, що «рукою літописця управляли політичніпристрасті і мирські інтереси». Самі літописці неодноразово заявляють прополітичну цілеспрямованість своїх літописів.
Витоки«Повісті тимчасових років» в значній мірі визначили і напрям її викладу.Могутнє логічно струнке, пройняте патріотичним підйомом оповідання в своємунеухильному русі від минулого до сьогодення несло в собі широке осмисленняполітичної дійсності свого часу. «Повість минулих літ» сама стала джереломмудрості для подальших літописців. З неї вони починали свій виклад, її ідеїпродовжували, в її змісті бачили в пору феодальної роздробленості і «злоїтатарщини» живе свідоцтво єдності Російської землі.
«Повістьминулих літ» — твір рідний для всякої руської людини. Він оповідає про початокРуської землі, про початок руського народу голосом далеких і разом з тимблизьких нам руських людей XI — почала XII ст. До її спокійного викладу ми нераз повертаємося і завжди знаходимо в нім нові і нові, не відмічені нами ранішеглибини змісту.
Високідостоїнства «Повісті минулих літ» виникли на плідному грунті руської культурипочтку XII ст., коли вона була створена. Ці високі достоїнства були пов'язані зпідвищеним інтересом до рідної історії у всіх сферах суспільства Київської Русіі з високими якостями руської літературної мови, що опинилася здатним виразитиі тонкість відвернутої думки, і численні реальні поняття історичної дійсності, щонадзвичайно ускладнилася в XI ст.
Насправді,«Повість минулих літ» належить епосі, в якій ясно визначилися характерні рисифеодалізму, але ще живі були і старі традиції епохи староруської держави. Вжевиразне ділення суспільства на пануючу феодальну верхівку і закабалені низиміського і сільського населення, але ще живий спогад пропатріархально-громадські стосунки в розповідях про бенкети Володимира. Вжевтрачена політична єдність Руської землі, втягнутої в процес феодалізування,вже відокремилися Новгород, Полоцк, Галицько-волинська земля, Смоленське іВолодимиро-суздальськоє князівства, але ще дієва свідомість єдності Русі.Міцніють нові феодальні напівдержави-князівства, але ще зберігаються традиціїєдиної Київської держави. Руська культура вже розвивається в обласних межах,але ще не замкнута в них.
Феодальнароздробленість була неминучим етапом історичного розвитку Русі. РозпадКиївської держави, що починався з кінця XI ст., був пов'язаний із зростаннямйого окремих частин, з розвитком продуктивних сил на місцях, з утворенням новихобласних центрів, міст, з підйомом активності міських мас населення. Цей процесполітичного дроблення Київської держави і зростання обласних центрів мавпершорядне значення в інтенсивному культурному розвитку Русі XII століття.
Свідомістьєдності Русі і спільноруський розмах ідей, можливо, ще інтенсивніше давали себевідчувати саме тепер, коли реальний соціально-економічний і політичний грунтдля цієї єдності йшов з-під ніг, коли могутня держава Володимира відійшла вже вминуле, хоча ще і зберігалося живе відчуття Руської землі як єдиного цілого. Уцьому з'єднанні стрімкого руху вперед із збереженням кращих традицій минулого — основа творчої потужності цього періоду.
Оптимізмі патріотизм «Повісті тимчасових років» були проявами сили нового суспільногоустрою, в якому ще не встигли повною мірою позначитися сумні політичні наслідкироздробленості Русі.
Стильовасвоєрідність «Повісті» заслуговує особливої уваги, оскільки в сучаснійлітературній традиції літописний жанр відсутній. Природа літописного жанрувельми складна; літопис належить до «об'єднуючих жанрів», що підпорядковуютьсобі жанри своїх компонентів, — історичної повісті, житія, повчання,похвального слова і так далі. І проте літопис залишається цілісним твором, якийможе бути досліджене і як пам'ятник одного жанру, як пам'ятник літератури. У «Повістіминулих літ», як і в будь-якому іншому літописі, можна виділити два типиоповідання — власне порічні записи і літописні розповіді. Порічні записимістять повідомлення про події, тоді як літописні розповіді пропонують описиїх. У літописній розповіді автор прагне зобразити подію, привести ті або іншіконкретні деталі, відтворити діалоги дійових осіб, словом, допомогти читачевіпредставити що відбувається, викликати його на співпереживання.
Так,в розповіді про отрока, що біг з обложеного печенігами Києва, щоб передатипрохання княгині Ольги воєводі Претічу, не тільки згадується сам факт передачіповідомлення, але саме розповідається про те, як отрок біг через печенізькийстан з вуздечкою в руці, розпитуючи про ніби то зниклого коня (при цьому неупущена важлива деталь, що отрок умів говорити печенежською), про те, як він,досягнувши берега Дніпра, «повалив порти» і кинувся у воду, як виплили йомуназустріч на човні дружинники Претіча; переданий і діалог Претіча з печенізькимкнязем. Це саме розповідь, а не короткий порічний запис, як, наприклад: «Вятічипереможи Святослав і дань на них в'зложі», або «Преставіся царіця ВолодімеряяГанна», або «Поїде Мьстіслав на Ярослава з козари і з касоги» і тому подібне [31,с.89-96].
Втой же час і самі літописні розповіді відносяться до двох типів, значною міроювизначуваним їх походженням. Одні розповіді оповідають про події, сучаснілітописцеві, інші — про події, що відбувалися задовго до складання літопису, цеусні епічні перекази, лише згодом внесені до літопису.
Урозповідях торжествує то сила, то хитрість. Так, печенізький князь, що воював зРуссю, запропонував Володимиру виставити зі свого війська воїна, який бипомірявся силою з печенізьким богатирем. Ніхто не наважується прийняти виклик.Володимир засмучений, але тут до нього є якийсь «старий чоловік» і пропонуєпослати за своїм молодшим сином. Хлопець, за словами старого, дуже сильний:«Від детьства бо його несть хто їм ударив» (тобто кинув на землю). Якось,згадує отець, син, розгнівавшись на нього, «преторже череві руками» (розірвавруками шкіру, яку у цей момент м'яв: отець і син були шкіряниками). Хлопцевізакликають до Володимира, і він показує князеві свою силу — хапає за бік бика,що пробігає мимо, і вириває «кожю з мяси, еліко йому рука зая». Але протехлопець — «середній тілом», і тому що вийшов з ним на поєдинок печенізькийбогатир — «превеликий зело і страшний» — сміється над своїм супротивником. Тут(як і в розповіді про мести Ольги) несподіванка очікує негативного героя; читачже знає про силу хлопця і торжествує, коли кожум'яка «задуши» рукамипеченізького богатиря.
Деякірозповіді літопису об'єднані особливим, епічним стилем зображення дійсності. Цепоняття відображає перш за все підхід оповідача до предмету зображення, йогоавторську позицію, а не тільки чисто мовні особливості викладу. У кожному такійрозповіді в центрі — одна подія, один епізод, і саме цей епізод складаєхарактеристику героя виділяє його основну межу, що запам'ятовується; Олег (урозповіді про похід на Царьград) — це перш за все мудрий і хоробрий воїн, геройрозповіді про білгородський кисіль — безіменний старик, але його мудрість, що востанню мить врятувала обложене печенігами місто, і є тією характерною межею,яка завоювала йому безсмертя в народній пам'яті.
Іншагрупа розповідей складена самим літописцем або його сучасниками. Її відрізняєінша манера оповідання, в ній немає витонченої завершеності сюжету, немаєепічної лаконічності і узагальненості образів героїв. Ці розповіді в той же часможуть бути більш психологічними, реалістичнішими, література обробленими,оскільки літописець прагне не просто повідати про подію, а викласти його так,щоб справити на читача певне враження, змусити його так чи інакше віднестися доперсонажів оповідання. Серед подібних розповідей в межах «Повістіминулих літ» особливо виділяється розповідь про засліплення ВолошкиТеребовльського (у статті 1097 р.).
Емоційнояскравим предстає епізод про страшну долю обмовленого князя, він викликаєспівчуття до нього, виражене ним бажання з'явитися перед богом «в тій сорочцікроваве» як би нагадує про неминучу відплату, служить публіцистичнимвиправданням цілком «земним» діям князів, що виступили війною проти ДавидаІгоревича з тим, щоб відновити права Волошки на долю, що відняла у нього.
Так,разом з літописним оповіданням починає формуватися особливий, підлеглийлітописному жанр — жанр повісті про княжі злочини.Вселітописне оповідання пронизує етікетність, особливо в тій його частині, якавитримана в стилі монументального історизму. Літописець відбирає в цих випадкахдля свого оповідання тільки найбільш важливі, державного значення події ідіяння. У стилі монументального історизму ведеться, наприклад, виклад подійчасу Ярослава Мудрого і його сина — Всеволода. Наприклад, опис битви на Альті,що принесла Ярославу перемогу над «окаянним» Святополком, — вбивцею Бориса іГліба (у «Повісті минулих літ» під 1019 р.).
Поєднаннястилів монументального історизму і епічного в «Повістіминулих літ» створили її неповторну літературну зовнішність, і її стилістичнийвплив виразно відчуватиметься впродовж декількох століть: літописці почнутьзастосовувати або варіювати ті літературні формули, які вперше були спожитітворцями «Повісті минулих літ», наслідувати наявним в ній характеристикам, аіноді і цитувати «Повість», вводячи в свій текст фрагменти з цього пам'ятника.
«Повістьминулих літ» зберегла нам від дописемного періоду Русі зміст декількохгероїчних переказів саме цієї дружинної поезії. Їх основною темою були сміливіпоходи російських дружин на головний і багатющий центр тодішньої Європи — Константинополь. Незвичайно зухвалі походи русичів створили особливо сприятливіумови для розквіту героїчної пісні. Відгомони цієї дружинної поезії звучать влітописних розповідях про походи на Царьград Аскольда і Діра, Олега, Ігоря,Святослава. Вони присутні в розповіді про те, як Олег повелів своїм воїнамзробити колеса і поставити на них кораблі. З попутним вітром кораблі розвернуливітрила і з поля підійшли до Царьграду. Перелякані греки запропонували мир ідань. Дружинні пісні розповідали про те, як Віщий Олег відмовився прийняти підстінами Царьграда запропоновані йому на знак світу страви і вина, якими грекизбиралися його отруїти. Залишки дружинних пісень про Олега можна бачити врозповіді «Повісті минулих літ» про щит, який Олег прибив над брамамиЦарьграда, «показуя перемогу». Нарешті, і переказ про смерть Олегавід улюбленого коня через пісні перейшов в літопис і розповсюдився по всій ПівнічнійЄвропі, в місцевих переказах Ладоги і в скандінавських сагах.
Відгомонамидружинних пісень з'явилися і розповіді літопису про знамениті бенкетиВолодимира Святославича. Спогади про ці бенкети, для яких варилося по 300провар меду, на яких була «множина від мяс, від худоби і відзверіни», збереглися в сучасних билинах. Свідомість дружиною своєї сили ізначення виразно виражена в літописному описі одного з бенкетів, складеномулітописцем також, очевидно, на підставі дружинної пісні. Дружина ремствує накнязя за те, що їй доводиться є дерев'яними ложками, а не срібними. Понад усена світі люблячи свою дружину, Володимир, згідно цьому дружинному переказу,наказав «іськовать їй срібні ложки». «Сребромь і золотцем не імам налестідружини, а дружиною налізатиму сребро і золотий, якоже дід мій і отець мійдоїськася дружиною золотця і сребра».
Особливорельєфна в «Повісті минулих літ» створена на основі дружинних пісеньхарактеристика безстрашного князя Святослава, все своє недовге життя що провівв далеких походах. «Князеві Святославові в'зраст'шю і в'змужавшю, начазавивання совкупляті многи і хоробрі, і легко ходячи, аки пардус (як гепард)війни многи творяше. Ходячи, віз по собі не возяше, ні котьла, ні мяс варивши,але потонку порізавши чи конину, чи зверіну, або яловичину на углех випікядяше, ні шатра імяше, але под'клад лав поста і сідло в головах; тако ж і іншезавивання його вси бяху. І посилаше до країн, глаголивши: «Хочю на ви іті».Коли переможені ним греки, бажаючи випробувати його, прислали йому численнідари — золото і знамениті візантійські паволоки, Святослав не поглянув на них,наказавши отрокам заховати принесене. Коли ж греки принесли Святославові меч ііншу зброю, Святослав прийняв їх в свої руки, пестив, хвалив і просив вітативізантійського царя, що послав йому їх. Грецькі посли жахнулися войовничостіСвятослава і, повернувшись до царя, сказали: «Лютий це мужь хочеть биті,яко маєтки не брежеть, а оружье емлеть. Іміся по дань». І послав цар своїхпослів до Святослава, кажучи: «Не ходи до граду, возмі дань їжаку хощеши».
Оцінюючизначущість «Повісті», слід перш за все підкреслити глобальність мети, якуставили перед собою всі літописці, — показати витоки виникнення Російськоїземлі в історичній перспективі. Надзадача припускала багатоплановість викладу, обхватширокого круга найрізноманітніших по своєму характеру історичних подій. Все цезадавало Повісті ту глибину, яка забезпечувала її соціальнуполіфункціональність.
Прозначущість «Повісті» для літератури свідчить також той факт, що літописцівикористовували багаті традиції усних публічних виступів. Усні витоки давалиголовним чином матеріал, зміст і ідеї для побудови руської історії, частково їїстилістичне оформлення, мова. Традиції ж писемності вводили весь цей матеріал взвичні для середньовічної книжності композиційні рамки. Договори, юридичнідокументи і встановлення також вносили свій внесок до формування руськоїлітературної мови.
Важливовідзначити, що середньовіччя не знало «авторського права», авторської власностів нашому сенсі цього слова. Над автором панував читач він же часом був іпереписувачем, і редактором книги. Отже, «Повість минулихліт» — це результат колективної літературної праці. Саме тому спроби відновитипервинний «авторський» текст «Повісті минулих літ» (А.Шлецер) або знайти єдиногоавтора для літопису Київського XII ст. (Татіщев, Шлецер) і Новгородського XIст. (Татіщев, Міллер) давно залишені наукою.
Формазведення, в яке вдягнулася староруська історична «Повість», тісно пов'язана зособливою історичною свідомістю її авторів. Читач цінував документальність,реальність події, а не тонкощі художнього зображення. Разом з тим, реальністюдля читача були знамення, чудеса, прогнози і тому подібне Ці чинники також слідвіднести до особливостей «Повісті».
Щев 1907 р. Іван Франко вперше спостеріг, що оповідання про напад печенігів у 972р. в нашому «найстаршому літописі» «уложене віршами, які з літописного текстуможна реконструювати». Досліджуючи далі «Повість минулих літ», Франко не тількивизначив дві великі групи віршованих текстів у літописі, а й зробив спробувизначити характерні особливості літописної поезії: «Проходячи епізод заепізодом нашого найстаршого літопису, я переконався, що вони майже всі…зложені віршами, не силабічними, але тонічними; з нерівним числом складів, алез досить рівномірним числом наголосів, так званим музикальним розміром, у якомучергуються вірші з 3, 4 і 5-ти наголосів. Сей розмір досить докладно відповідаєрозмірові великоруських епічних пісень, так званих билин, який таким способомявляється витвором не великоруського племені, а прастарою віршовою формою,витвореною в Південній Русі, правдоподібно, не пізніше X ст.».
І.Франко вказав, що найменшою віршовою мірою є вірш із двома наголосами, якокрема віршова цілість, далі з 3, 4, 5-ма наголосами. Зроблене відкриття вінвважав «ключем до розв’язки дуже многих досі сумнівних питань не тільки прикритиці та критичній реконструкції самого тексту, в дуже многих місцях досітемного та незрозумілого, але також для розрізнення первісних частей відпізніших додатків, що або псують віршову форму, або, зложені очевидною прозою,дають зайве або повторяють уже сказане, затемнюють смисл або поясняють те, щовидалося незрозумілим пізнішому читачеві або редакторові».
Всеж приявна в літописах поезія не е наслідувальною. Вона вже перебуває на томуісторичному етапі свого розвитку, коли більше задивлена не в колишні біблійніджерела, з яких проросла, а в народний грунт, куди мала просякнути і оживитинову прорість. В інтонаціях літописної віршової літератури ми вчуваємо речитатив,ритмомелодику українських народних дум. Деякі епічні оповідання справдінаписані нерівноскладовим «думним віршем». Український національнийінтонаційний фонд, як один із неповторних скарбів народу, постає в літописнійпоезії уже сформованим або в стадії активного формування.
Нестор-літописецьне приховує своєї синівської любові до рідної полянської, київської, руськоїземлі. Йому тут все миліше, ліпше, моральніше, ніж, скажімо, у сусідніхдеревлян (сучасних житомирян), не говорячи вже за новгородських словен. Тамвзагалі, на його думку, бог зна як погано. Для цього досить побути вновгородських лазнях, де віниками хвоськають себе в перегрітих мивницях донапівсмерті, а потім обливаються студеною водою і оживають. З цього навіть уРимі реготали, як апостол Андрій розповідав про те, що бачив у Новгороді навласні очі. І «аргументи», як бачимо, знайшлися. Своє плем’я літописцевінаймиліше, воно, на його думку, і найкультурніше: «Поляни своїх батьків обичаїмають, тихі й покірливі… І брачні обичаї мають...» А от сусідидеревляни, надумку літописця, уже «жили по-звіриному, жили по-скотськи: і убивали одиндругого, їли все нечисте, і брачення у них не бувало, а умикали дівиць біляводи».
Коженіз авторів «Повісті минулих літ» бере на себе роль морального судді всіхлюдських вчинків і подій, про які оповідає. Літописець постійно і настійноапелює до моральності, до пошанівку традицій і батьківських звичаїв, в яких длянього і краса, і правовий кодекс, і педагогіка, і предківські заповіти. Відперших оповідань і до останніх записів нав’язується думка, що зло карається.Хто і коли б не вчинив зло — матиме покуту. Здається, про жоден розказанийзлочин не забув оповідач, і в якомусь, віддаленому часом і простором, епізодіпокаже, як той злочин покараний.
Іхоч часом літописні відомості подрібнені річними записами, поетичнимиоповіданнями, ширшими історичними описами і уривчастими відомостями йповідомленнями, «Повість минулих літ» має дивовижну художню цілість.Наскрізними в літописі є релігійна концепція людини і світу, вогонь любові дорідної землі і патріотична тривога за її долю, бо «земля наша велика й багата,тільки ладу в ній нема», бо «Бог дає владу, кому хоче», бо «для Русі пиття —веселість, не можемо без того».
Неподільнісимпатії літописець засвідчує до Володимира Великого, котрий перший на Русі«повелів будувати церкви» «і людей приводити на хрещення по всіх городах іселах», «і почав посилати забирать дітей у нарочитих мужів своїх і віддавати їхна учення книжне». У пантеоні культурно-освітніх діячів України-Русі першимстоїть князь-просвітйтель Володимир І Великий. Таким чином, «Повістю минулихліт» є не тільки унікальне історичне джерело і літературний пам'ятник, але ізразок дійсного патріотизму руського народу, любові до своєї Батьківщини [33,с.149-151].
Висновки
«Повістьминулих літ» — це зведення, що створювалося протягом більш ніж сторіччя, прицьому в декількох літературних центрах і багатьма літописцями. У цьомулітописному зведенні отримали своє віддзеркалення ідеології різних класів іполітичні концепції декількох центрів. Не абияку цінність становить також те,що в «Повість минулих літ» увійшли і народні погляди на руську історію,історичний фольклор, народна думка. Суперечності залишилися часомнепримиреними, церковна ідеологія — поряд з язичницькою, світською,«дружинною». Прихильник Володимира Мономаха зберігає текст,попередньому літопису з різкими засудженнями нового покоління князів в цілому. Руськаісторія в передачі «Повісті минулих літ» сама має історію свого створення, іпри цьому не коротку.
Оригіналвтрачений, збереглися лише пізніші списки. Найдавніші з них Лаврентіївський,переписаний 1377, що охоплює події до 1110, та Іпатіївський, переписаний напоч. ХV ст. з доведенням розповіді до 1117. Відомі три редакції «Повістьминулих літ»: 1-а — складена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором злітописних зведень кінця ХІ ст. з доведенням розповіді до 1113; 2-а — ігуменомВидубицького монастиря Сильвестром у 1116; 3-я виготовлена у Видубицькомумонастирі 1118 для Мстислава — сина Володимира II Мономаха. «Повість минулихліт» — перша у Київській Русі пам’ятка, в якій історія держави показана наширокому тлі світових подій. Висвітлює історію східних слов’ян та князівськоївлади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникненняслов’ян. писемності, відбиває настрої різних суспільних верств. Записиподаються порічно. Використані перекази, оповідання, повісті, легенди. Написанамовою, близькою до живої народної з нашаруванням церковнослов’янськихелементів. «Повість минулих літ» наклала відбиток на все наступне літописаннясхідних слов’ян.
«Повістьминулих літ» — це зведення літописів. Складаючи своє зведення, кожен літописецьперш за все піклувався про те, щоб отримати в свої руки праці своїхпопередників, договори, послання, заповіти князів, історичні повісті, житіярусичів і тому подібне. Зібравши весь доступний йому матеріал, літописецьсполучав його в погодному викладі. Ця обставина додає «Повісті» особливуглибину, змістовність і різноплановість викладу.
Особливуцінність літопису додає особистий досвід її творців, безпосереднєспостереження, елементи реалізму, політична злободенність — все те, ніж такабагата і завдяки чому такий цінний російський літопис. «Повість минулих літ» — плід колективної праці староруських книжників, унікальний історичний ілітературний пам'ятник Стародавньої Русі, що визначається значущістю метитвору, глибоким історизмом і цінною документальністю, композиційною і стильовоюсвоєрідністю літопису; високим патріотизмом і громадянськістю її творців.
Врезультаті написання цієї роботи можна зробити деякі висновки, виходячі іззавдань роботи:
— проаналізувати джерельну та історіографічну базу питання;
Найдетальнішепроблеми джерел і структури «Повісті минулих літ» були розроблені на початку XXст. у фундаментальних працях академіка О.О. Шахматова Представлена нимконцепція до цих пір виконує функцію «стандартної моделі», на яку спираютьсяабо з якою полемізують всі подальші дослідники. Хоча багато її положеньпіддавалися критиці (часто цілком обгрунтованої), але розробити зіставну позначущості концепцію нікому з подальших авторів не вдалося.
Окрімнього значну роль в дослідженні питання зіграли Д.С. Ліхачьов, Я.С. Лурьє, М.Д.Прісєлков та інші. Серед українських істориків слід відмітити І. Франка та Є.Махновця. Останній окрім значної кількості наукових праць видав також і власнийваріант перекладу повісті.
— встановити картину подій, унікальні знання про які дає нам це джерело;
Літописувібрав в себе у великій кількості матеріали оповідей, повістей, легенд, усніпоетичні перекази про різних історичних осіб і події. Багато хто розглядає їїяк основне джерело по початковому періоду історії Русі, іноді необгрунтовановідкидаючи інші джерела, якщо вони суперечат. «Повісті минулих літ».
У«Повісті минулих літ» записані легенди про походження слов’ян, їх розселенні поДніпру і навколо озера Ільмень, зіткненні слов'ян з хозарами та варягами,покликання новгородськими слов'янами варягів і утворенні держави Русь.Перекази, записані в Повісті, є практично єдиним джерелом відомостей поформуванню першої староруської держави і першим російським князям. Імена Рюріка,Синеуса, Трувора, Аскольда, Діра, Віщого Олега не зустрічаються в іншихсинхронних джерелах, хоча робляться спроби ототожнити деяких історичних персонажівз перерахованими князями.
— визначити питання про походження та авторство літопису;
Авторлітопису вказаний в Хлебниковськом списку як Нестор, відомий агіограф на рубежіХІ та ХІІ століть, чернець Києво-печерського монастиря. Хоча в раніших списках цеім'я опущене, дослідники XVIII-XIX ст. вважали Нестора за першого російськоголітописця, а «Повість минулих літ» — першим російським літописом. Вивченнялітописання російським лінгвістом Шахматовим і його послідовниками показало, щоіснували літописні зведення, передуючі «Повісті тимчасових років». В даний часвизнається, що перша початкова редакція ченця Нестора втрачена, а до нашогочасу дійшли допрацьовані версії «Повісті минулих літ». При цьому ні в одному злітописів точних вказівок на те, де саме закінчується літопис, немає.
Література
1.Анохин Г. И. Новая гипотеза происхождения государства на Руси Вопросы истории.– М., 2000, № 3.
2.Бережков Н. Г. Хронология русского летописания. – М., 1963.
3.Данилевский В. И. Библия и Повесть временных лет. К проблеме интерпретациилетописных текстов // Отечественная история. – М., 1993, № 1
4.Данилевский В. И. Замысел и название Повести временных лет // Отечественнаяистория. – М., 1995, № 5.
5.Дмитриев Л. Б. Сказание о Борисе и Глебе. – Л., 1987.
6.Еремин И. П. Литература Древней Руси. – М.; Л., 1966.
7.Еремин И. П. «Повесть временных лет» как памятник. – М.; Л., 1966.
8.Зимин А. Ипатьевская летопись и «Слово о полку Игореве». – М., 1968.
9.Истрин В. Летописноеповествование о походах русских князей на Царьград. – М.,1916.
10.Комарович В. Л. Из наблюдений над Лаврентьевской летописью. – Л., 1976.
11.Лихачев Д. С. Великое наследие. – М.,1975.
12.Лихачев Д. С. Русские летописи и их культурно-историческое значение. – М.; Л.,1947.
13.Лихачева О. П. Летопись Ипатьевская. – Л., 1987, вып. I.
14.Лурье Я. С. Лаврентъевская летопись — свод начала XIV в. – Л., 1974.
15.Лурье Я. С. Летопись Лаврентьевская // Словарь книжников и книжности ДревнейРуси. Вып. I (XI — первая половина XIV в.). – Л., 1987.
16.Лурье Я. С. Летопись Радзивиловская // Словарь книжников и книжности ДревнейРуси. Вып. I (XI — первая половина XIV в.). – Л., 1987.
17.Лурье Я. С. Общерусские летописи XIV-XV вв. – Л., 1976.
18.Лурье Я. С. О происхождении Радзивиловской летописи. – Л., 1987, т. 18.
19.Мельничук А. О языке Киевской летописи XII в. – К., 1983.
20.Насонов А. Н. История русского летописания XI — начала XVIII века. – М ., 1969.
21.Орлов А. С. К вопросу об Ипатьевской летописи. – Л., 1926, т. 31.
22.Приселков М. Д. История рукописи Лаврентьевской летописи. – Л., 1939,
т.19.
23.Приселков М. Д. История русского летописания XI-XV вв. – Л., 1940.
24.Русинов Н. Д. К вопросу о происхождении Лаврентьевской летописи. – Горький,1981.
25.Русинов Н. Д. О происхождении текста Лаврентьевской летописи. – Горький, 1988.
26.Рыбаков Б. А. Из истории культуры древней Руси. – М., 1984.
27.Сухомлинов М.И. О древней русской летописи как памятнике литературном. – СПб., 1908.
28.Творогов О. В. Сюжетное повествование в летописях XI-XIII вв. – Л., 1970.
29.Черепнин Л. В. «Повесть временных лет», ее редакции и предшествующие ейлетописные своды. Т. 25. – М.; Л., 1948.
30.Чернецов А. В. К изучению Радзивиловской летописи // Труды Отдела древнерусскойлитературы. – Л., 1981.
31.Шайкин А. А. Эпические герои и персонажи «Повести временных лет» и способы ихизображения. – М., 1986.
32.Шахматов А. А. Обозрение русских летописных сводов XIV-XVI вв. – М.; Л., 1938.
33.Шахматов А. А. Общерусские летописные своды XIV и XV вв. // Журнал Министерстванародного просвещения. – М., 1900.
34.Шахматов А. А. «Повесть временых лет» и ее источники. Т. 4. – М.; Л., 1940.
Додатки
ДодатокА
14сторінка Радзивіловського літопису
/>
ДодатокБ
Повістьминулих літ – 971 р
/>
ДодатокБ
Першийлист «Повісті минулих літ» за Лаврентьєвським списком
/>