МІНІСТЕРСТВООСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
УЖГОРОДСЬКИЙКОМЕРЦІЙНИЙ ТЕХНІКУМ
Науково-пошуковаробота з української літератури
На тему: Біографіязакарпатського поета Івана Ірлявського
Виконала:
СтуденткаІ Бух «В» курсу
КостикМарина
Ужгород2010
Неспокійні будніІвана Ірлявського. Штрихи життєвого і творчого шляху поета, публіциста, борцяза Соборну Україну
Він сам назвавсвою творчість поезією бурхливого життя, а себе –поетом неспокійних буднів,яких на його долю справді випало аж занадто.
ІвановіІрлявському належить чільне місце в українській літературі, як і вгромадському, суспільному житті Закарпаття та всієї України 30-х – початку 40-хроків ХХ століття. Він рано пішов із життя, ціле десятиліття не дожив навіть дотого короткого віку, що судився Ісусу Христові. Прописався ж не тільки увідведеному йому земному часі, нашім сьогоденні, а й у прийдешності.
Його ім’янадовго було витравлене із суспільної пам’яті в Україні, бо був активнимучасником і творцем Карпатської України, полум’яним борцем за відновленнядержавності Соборної України в умовах німецько- фашистської окупації. Книги І.Ірлявського, видані у 1938- 1942 рр. в Празі, майже не потрапляли в окупованеУгорщиною Закарпаття. Ті ж, що дивом опинилися тут, були знищені угорськимокупаційним режимом у 1939-1944 рр., а після 1944-го радянським. У громадськихкнигозбірнях – тотально. Лише у спецфондах наукової бібліотеки Ужгородськогоуніверситету під надійними замками зберігався один- єдиний примірник йогозбірки «Брості» — із воз’єднанням Закарпаття з Україною ім’я поета було підзабороною. Окремих його соратників час від часу називали, обливаючи брудом,його послідовно замовчували, кинувши у небуття, що обернулося непоправноюшкодою для мистецького життя краю й України, наклало лихий карб на долю ріднихі близьких. І все ж на зло коричневій чумі ХХ століття – фашизму-та червоній сталінсько-брежнєвській тиранії він не канув у Лету. У своїмдобродійстві він жив у серці брата Василя (1914-1995), що донедавна беріг теплородинного вогнища у їхньому рідному селі, як і в пам’яті друзів і близьких, атакож широкої української діаспори дальнього зарубіжжя – в Канаді та США,Англії і Німеччині, де про нього писали й друкували його поезії у колективнихзбірниках й антологіях.
В Україні уповоєнний час ім’я І. Ірлявського вперше потрапило на сторінки преси лише 1990року стараннями О. Мишанича, який разом з добіркою віршів представив його як «самобутньгопоета, що своїм доробком посідає почесне місце в історії літературного розвиткудорадянського Закарпаття». Кінцем цього ж року постать поета введена в «Українськулітературну енциклопедію», а відтак і в історію української літератури. Рядпублікацій з творчої спадщини поета і матеріалів про нього з’явилося уперіодичній пресі, збірниках та альманахах.
Особливо багатозусиль для введеня поета як представника празької поетичної школи влітературний процес доклав україніст зі Словацької академії наук МиколаНеврливий, який видав також у Києві для широкого читацького загалу Україниповноважним збірником твори всіх українських поетів, що належали до ’’празькоїшколи’’.
Нині поєтичнатворчість І.Ірлявського вивчається й в школах Закарпаття на уроках літературногокраєзнавства. У 90-х роках його постать випрозорюється дедалі більше і, яксправедливо визначає один із дослідників, «наразі можемо ствердити що творчістьІ.Ірлявського якісно увиразнила творчу палітру української поезії 30-40-хроків. Його поєзія внесла у літературний процес свіжий гірський струмінь,позначений мотивами любові до рідної землі та мужніми поривами до героїчногочину. Соратник О.Ольжича і О.Теліги, Іван Ірлявський залишив помітний слід вісторичній свідомості української нації.»
Народився ІванІванович Рошко – таке його справжнє ім’я – 17 січня 1919 року на Ужгородщині, унапрочуд мальовничому селі Ірлява, розсіченому річкою Старою, притокоюЛаториці, на дві нерівні частки.На більшій, правобережній, горбистій одразу заобістями й нивами з церквою, дзвіницею та сільським кладовищем видніється масивзнаменитих середнянських виноградників, на меншій з рядочком хат на березіСтарої починається долина, що через низинні села Мукачівщини та Ужгородщинитягнеться до Латориці й Тиси і далі, далі аж ген до Дунаю, так щиро оспіваногоу піснях Іванових краян. Це вони, його предки з історичного Закарпаття, ще усиві часи створили й знамениту українську народну співанку про Штефана воєводу– «Данаю, Дунаю, чему смутен течеш …», якій ще у ХVIсторіччі судилося стати першим документованим записом щедрої українськоїнародної пісенності.
Зарікою, край села, поруч з берегом стояла й давня дерев’яна хата його батьків.Нині хіба старезні верби та вільхи над Старою, може, вже й не свідки Івановогодитинства, проте достаменно з того давнього кореня, пам’ятають, як він весноюта влітку сидів на березі річки у задумі, снував думи – рядки, що відтакставали віршами:
Мої будні п’яніли віддолі
у розмаю, в веснянихвінках,
там, де простір ширяєна доли,
там, де закрут, де ріднаріка…
…Я із серцем схвильованимслухав,
біля мене шуміла вода:
шо не знав я милішогодруга,
тому часто над неюсідав.
Мені вільха, що водукорінням
ссала в себе, співалатоді,
як роками зростаютьгоріння,
як пориви живутьмолоді.
Мої будні, моїпобратими,
не тужили, а гордоросли,
і в них дух запліднявсяєдиний.
наче соки весною дослив.
(«Будні»)
Яктеплої пори ступав від батьківського порога на зовсім-зовсім близькі луки-лазий повертався обличчям до сходу сонця, його вражала широка просторінь ізсусідніми Бенедиківцями на передньому плані за ровінню, а в далечині за гарноїпогоди на обрії в димці виднівся й древній Мукачівський замок. Обернувшись назад,очима застигав на клинах лісу за сусідніми селами Андрашівці, Кузьмино таКальник, за якими перед ним поставала велична панорама Вігорлат- Гутинського (Ужгородо-Хустського) гірського пасма з далекою- далекою, здавалося тоді, гороюМаковицею під самим небокраєм. Ліворуч, за верболозами, погляд вихоплював плесоСтарої, її крутий кременистий протилежний берег, нивки та пагорки за ріднимселом, курну тополину дорогу – нею восени сельчани його безлісої Ірлявиздалеку, з-під Маковиці, доставляли припаси дров на всю, уже близьку, такудовгу холодну зиму. Ближче, на річці між Ірлявою й Андрашівцями, стояв давнійводяний млин з мельником-характерником. Усе це, а ще й чи не кожна билинка,рідна домівка, обійстя, мати, батько, брат, сельчани, їх побут, складало відтакреальний світ його віршів, зігрітий теплом власного серця:
Як падала нарічку тінь зрадлива
крізь боязливелистя таких верб,
як в життігомонів останній серп
і цілувалаколоски тьма сива,-
тоді я припадавчолом до хвилі
із каменя ібачив сонце в ній.
(« Як падала нарічку»)
Або в іншійпоезії:
Із маковиці, щоген там маячить,
вози котились здеревом сюди,-
колеса — чути –ще донині плачуть,
погонич свищемолодий.
І біглинавперейми до млина,
ногами вишиваючиузори
у поросі щодня.
(«Вересень»)
Невеличка,ошатна, по-господарськи зібрана докупи Ірлява часів Іванового дитинства, здоглянутою церквою кінця ХІХ століття, добротною дзвінницею з трьома дзвонамиправоруч ( польовою дорогою ліворуч церкви малям зі старшим братом веснамиходив по жовту глинку – нею мати білила в хаті стіни перед Великоднем),початковою школою неподалік із сумлінними вчителями,- трималася укоріненоїтрадиційної народної культури й моралі, обрядовості і звичаєвості. На цихпервісних пластах почали формуватися світобачення та художній світ громадянинаі письменника І. Рошка- Ірлявського.
Мати,чию жіночу м’якість, теплоту і ласку він взяв із собою назавжди, померла рано,ще перед тим, як він пішов до школи. Батько пізнав широкі світи- тричі їздив вАмерику, аби заробити якийсь гріш, два роки воював на фронтах Першої світовоївійни, як військовополонений австро-угорської армії досить тривалий часперебував на Полтавщині й повернувся додому 1918 року – з його живих оповідейпостали у віршах сина образи українського степу. По смерті дружини батькозалишився вдівцем до кінця своїх днів. Зароблені гроші потратив на купівлюземлі й деревини на нову хату на іншім місці. Старшого дванадцятилітнього синаВасиля після першого класу гімназії забрав додому – на ґаздівстві не мігобійтися без помічника. Меншому, на 5 літ молодшому Іванові, дав змогу вчитися.Після закінчення шести класів народної (початкової) школи у рідному селі,місцеві вчителі допомогли здібному учневі підготуватися до здачі екзаменів за горожанську(неповну середню) школу екстерном, але оскільки в Мукачеві його на подальшенавчання не прийняли за віком, провчився ще рік в Ужгороді – брат Василь двічіна тиждень носив йому їжу, грошей вистачало лише на плату за квартирування.
Зісвідоцтвом Ужгородської горожанки восени 1934 року поступив у Мукачівську торговельнуакадемію. Тут, крім ґрунтових фахових знань, дістав добрий гарт естетичного йнаціонального виховання. Цей навчальний заклад очолював краянин-патріот, знанийпедагог і громадський діяч Августин Штефан, вчителями працювали відомий у світімузикант-хоровик, у минулому диригент знаменитої капели О. Кошиця, диригентхорів у Мукачеві та Ужгороді Олекса Приходько, закон Божий у різний часвикладали поет Зореслав та прозаїк Юрій Станинець. Спеціальні дисципліни вівінженер Василь Чапля, а в майбутньому педагог вищої школи, вчений-кібернетик,інженер Леонід Мосенз – поет, прозаїк, публіцитс, перекладач – викладавукраїнську мову та літературу, Івана Рошка- Ірлявського з першого року навчаннячасто бачили в його товаристві. На цей час припадає розбудова в Закарпатті заучастю Олега Ольжича осередків організації українських націоналістів з двомавідділами- підпільним і пропагандистським. Останнім проводить широку практичнуроботу по вихованню молоді в українському соборницькому дусі. Поряд зі старшимитоваришами: Дмитром Бандусяком, Махайлом Габовдою, Петром Стерчом, МихайломКіштулинцем, — Іван був у академії активним членом ОУН. Відтоді національнаідея жила в його єстві як поклик і дія творити Соборну Україну за будь-якихумов, боротися за її державність з пам’яттю про часи Мазепи, УкраїнськоїНародної Республіки й більш давні. Він мав глибокі знання з історії рідногокраю і України.
З дитинствазадумливий, іноді весь у собі, здавався надто тихим, аж сором’язливим, не дужеговірливим. Коли ж вступав у розмову, кожен помічав його розсудливість ігострий розум, а при нагоді відчував і його зібраність й твердість духу. Вакадемії вчився на найвищі оцінки. Любив і умів співати, мав прекрасні голосовідані. Придбавши мандоліну, навчився добре грати на ній. Із ровесниками-сельчанами,що теж продовжували навчання: Ільком Газудою (пропав безвісти у вирі Другоїсвітової війни) та Василем Левкуличем (по війні актором муздрамтеатру вУжгороді), — часто сходилися в Ірляві, співали у супроводі власної гри намандоліні й гітарі, проводили окремі культурницькі акції.
Післязакінчення Торговельної академії у 1938 році почав працювати в Підкарпатськомубанку в Ужгороді, подав документи в Прагу, щоб продовжити навчання у вищійшколі за уже здобутим фахом. Та подальші дії, їх бурхливий вир, змінили наміри– він зробив свій вибір не на користь продовження навчання. Уряд Чехо-Словачиниу жовтні нарешті надав автономію Підкарпатській Русі, як Прага офіційноіменувала його край, а 2 листопада згідно з рішенням Віденського арбітражу, якіз плином часу були визнані неправомірними, Закарпаття було перекраяне, йогостоличний Ужгород, Мукачево та Берегово відійшли до Угорщини – вона вимагалавесь край. Столицю спішно було евакуйовано до Хуста, із самих початківавтономізації з головою поринув у працю по становленню і розбудові КарпатськоїУкраїни – її громадського й літературно-мистецького життя, політичного устрою,інформаційного простору, як нині прийнято казати, формуванню оборонної інституції– Карпатської Січі, що було вкрай важливо за умов масового тероризму на теренахкраю, організованого потужними державами – Угорщиною та Польщею. Перебуваючи вХусті, він практично редагує відомий тоді журнал « Пробоєм», що виходив уПразі. В останньому числі часопису за 1938 рік, яке охоплювало три останнімісяці року, вміщено три його матеріали на злобу дня, більше – було вирішено,що відповідальним редактором залишається Степан Росоха, який став функціонеромв уряді, «але формально видавцем «Пробоєм» буде і надалі Дмитро Галай, аредактором – Степан Бреза. Насправді редактором став Іван Рошко-Ірлявський.
У ХустіІ.Ірлявський бере також активну участь у роботі очолюваної Олегом Ольжичемлітературно-мистецької громади «Говерля», яка об’єднувала видатних поетів,письменників і образотворчих митців, як Ольжич, Улас Самчук, Горліс-Горський,В. Ґренджа-Донський, Іван Рошко-Ірлявський, Михайло Михалевич, А. Патрус та рядінших.
Після окупаціїКарпатської України гортіївською Угорщиною в середині березня 1939 р. ІванІрлявський добирається до Югославії, більше місяця перебуває в РуськомуКерестурі серед краян, які переселилися сюди за 200 років перед тим. Тутвін разом з прем’єр-міністром Карпатської України Юлієм Раваєм, художникомМиколою Бутовичем, керівником театру «Нова сцена» Юрієм Шерегієм та йогоакторами відчули, « що вони мають приятелів: рідню, яка з ними хотілаподілитись горем, що спіткало їх, оборонців їхньої і нашої Срібної Землі».
Напочатку травня І. Ірлявський перебрався до Німеччини, де незважаючи на слабке здоров’я,якийсь час працював шахтарем задля шматка хліба, поки влітку того ж року неопинився у Празі, яка впродовж трохи більше ніж двох наступних років буламісцем його проживання, праці і творення в оточенні досить широкої, а головне –творчо могутньої української журналістської і літературно-мистецької громади.Чехословацьке громадянство свідомо не прийняв, до кінця життя залишаючисьгромадянином Карпатської України. У Празі проживало й працювало тоді такожчимало чільних діячів Карпатської України.
Місцем його працістало видавництво «Пробоєм», де трудився непокладаючи рук, займаючись роботою, і складанням текстів коли була потреба.Його живим подихом пройняті усі числа журналу «Пробоєм» літа 1939 – літа 1941рр., який значно побільшив обсяг і розширив авторський колектив, а такожукраїнської газети – тижневика «Наступ», перенесеного із Закарпаття в Прагу, ібезплатного двотижневого додатку до нього – часопису українознавства «Націоналіст», які розповсюджувалися тоді в усій європейській та заокеанськійукраїнській діаспорі. Були ще й книжки у серії « Книгозбірня «Побоєм». Викроювавпри тому час для творчості – поезії та статті І. Ірлявського систематично з’являлисяна шпальтах згаданих періодичних видань. На вулицях Праги його можна булозустріти з розбухлим портфелем, наповненим рукописами, переважно власнихвіршів. Тут він написав і видав другу і третю поетичну книги, інтенсивнопрацював над четвертою та новою поемою.
Наприкінці літа1941 р. як член Культурної референтури ОУН з очолюваною О.Ольжичем похідноюгрупою І.Ірлявський з краянином Іваном Рогачем, його сестрою Анною, іншимипобратимами добрався до щойно окупованого німцями Києва. Добиралися не нанімецьких штиках, як дехто твердить, а підпільно, невеличкими групками. Іншийчлен цієї реферантури, який виконував подібні функції у сусідньому з КиєвомВасилькові засвідчує, що завданням Культурної референтури ОУН було «казатиправду про німецьку окупацію України, бо ж деякі села навіть вітали німецькихвояків хлібом і сіллю. Ми мусили відкривати людям очі, підкреслювати, щобільшовицький окупант відійшов, а німецький приходить… треба було зблизитись ізнаціонально свідомими українцями, яких не відтягли на схід, і разом з нимиорганізувати місцеве життя в умовах гітлерівської окупації, підготувати їх доевентуального повстання».
У КиєвіІ.Ірлявський теж займався організацією міського життя — інформаційного талітературно-мистецького життя столиці й України. Іван Рогач, — крімінформаційного, ще й громадського, самоврядного, бо був також і членом міськоїуправи. На долю Ірлявського випала організація Спілки письменників, секретаремякої він став, а також участь в редагуванні газети « Українське слово», зокремаІрлявський редагував його двотижневий літературно – мистецький додаток «Література і мистецтво», який пізніше, з прибуттям до Києва наприкінці жовтняО.Теліги від листопада мав назву « Літаври». «Українське слово» виходило кількаразів на тиждень, розходилося по Україні тиражем від 20 до 50 тисяч. Нашимпоколінням зовсім невідоме спрямування цієї газети. Тож наведемо малесенькийштрих з передової статті І. Рогача у недільному номері від 26 жовтня 1941 р. – «Вічнийдух української людини», наскрізь пройнятої українськими державними ідеалами, зкінцівкою: « У сьогоднішнього українця в його підсвідомості нагромаджено багатоенергії, багато творчої енергії, багато творчих поривів українських предків. Цюенергію треба збудити! Мусить кожний знайти себе і всупереч твердій дійсності,всупереч 23 – літньому нищенню і голоду мусимо додати світові доказ, що миживемо …Геть пригніченість, геть прихнюпленість, геть все, що нагадує намневолю, геть все неприродне українській людині. Надійшов час, щоб ми зновувипростали свою українську спину і ступили на дальший наш життєвий шлях твердоюукраїнською ногою, в якій відчувається стопа і княжих дружинників,і козацькихпредків, і всіх борців за краще українське майбутнє!» Певна річ, творенняукраїнської держави зовсім не входило у плани Гітлера.
9 лютого підчас масових арештів у Києві І.Ірлявського теж арештувало гестапо. Він знавуранці, що гестапо уже веде всю чорну роботу, зайшов до заступника головиСпілки письменників, розповів йому, той з дому не вийшов, а він вирішив піти доСпілки – там його разом з О.Телігою та іншими українськими підпільниками івзяли.
21 лютого 1942р. стрімкий лет Івана Ірлявського до поетичних і громадянських вершин обірвалау Бабиному Яру безжальна гестапівська куля. Того ж дня там же були розстрілянідесятки українських патріотів – цвіт української нації. Серед них – ОленаТеліга, його земляки, патріоти-підпільники Юрко Борош із Кальника, Василь Кузьмикіз Великого Бичкова, називають при цьому й Івана Рогача та його сестру Анну,але є й інше свідчення, що останніх знищили у спецмашині – газовій камері ще угрудні 41-го. Причиною розстрілу І.Ірлявського, зокрема в уже згаданій «Українськійлітературній енциклопедії», називають його відмову від запропонованої йому гітлерівцямипосади редактора профашистської газети, що прийшла на зміну «Українськомуслові» — «Нове українське слово». Персонально, може, й так. Насправді причинаглибша. Гітлерівська спецслужба протягом листопада – грудня –січня не їла хлібдаремно. Властивим спецслужбам методами поступово розкривала наміри підпілля,коли ж у грудні у Львові підпільники-оунівці проголосили українськудержавність, сумнівів не стало: метою ОУН є безкомпромісна визвольна боротьбаза створення Соборної України, в тім числі в Боях Української ПовстанськоїАрмії, яка сформувалася, із до зубів озброєним гітлерівським фашизмом. Тож улютому 1942-го гестапо й провело в столичному Києві зачистку мозкового центруантифашистського націоналістичного підпілля, подібно до якого діяли йантифашистські організації інших країн Європи – «Вільна Франція « таФранцузький національний комітет. Віче народного визволення Югославії, Національно– визвольний комітет Албанії тощо.
На тернистийшлях творця Іван Ірлявський ступив ще підлітком, хоча перша його книжка з’явиласядруком, коли був дев’ятнадцятирічним юнаком. За життя видав три поетичнікнижки — «Голос Срібної Землі (1938), «Моя весна»(1940), «Вересень», четвертавийшла, як уже належав Вічності – «Брості (1942). Усі видрукувалися в Празі.
Явили самобутньогопоета-патріота, чий патріотизм щедро живився пам’яттюбатьківського порога надзвичайно природно вбираючи в себе безоглядну любов доСоборної України.
До своєї першоїкнижки йшов довго. Віршувати почав, мабуть, ще в Ірляві що на Ужгороді.Первісним його навчителем поетичного мистецтва була народна пісня і ширше –народне слово.Я лиш пісні, що над колискою
не доспівалисядавно…
Я лиш пісні, щотихо низкою
виводив підвікном, -
зізнався пізнішеу поемі « Вересень». А ще учнем 1-А класу Мукачівської торговельної академіїподав на конкурс рукописну збірку «Перші зорі»(1935). Вона творилася, колиавтор уже спілкувався з Леонідом Мосендзем. Рецензентом збірки став ОлегОльжич, якому її передав редактор журналу «Пробоєм» Степан Росоха. Була це«велика збірка віршів», а резюме рецензента таке: «він є дуже талановитим, іякщо попрацює над собою, буде великий поет». Перед самим підведенням підсумківконкурсу у 1936 р. автор несподівано звернувся до редактора з листом –проханням не друкувати цієї збірки, вона не годиться – з часом пришле зовсіміншу. Уміння глянути на власний витвір критично і у більш зрілому віці – явищерідкісне, воно йому було притаманне, до свого поетичного ремесла і надаліставився дуже серйозно. Ранні його спроби, і чималі, залишилися в батьківськійдомівці, що задокументовано у вірші – посланні «Рідні».
В тіснім крузі,в зимовій порі,
коли жити вамтяжко, найгірше,
Розгортаєтезшитки старі,
мої першічитаєте вірші.
Становленняталанту І.Ірлявського як поета професійного – його поетика ніколи не була сутонародно-пісенною – сприяло творче оточення. Це і є поети – земляки, щовиступали разом з ним на шпальтах одного і того часопису, з яким він ретельнознайомився ще від 1935 р.: В.Ґренджа – Донський, Ю. Боршош – Кум’ятський,Зореслав, І.Колос, Боєвір, Ф.Потушняк, М. Рішко. Далі — поети «празької школи»:Євген Маланюк (1897 – 1968), Леонід Мосендз (1897 – 1948 ), Олекса Стафанович(1899 – 1970), Оксана Лятуринська ( 1902 – 1970), Олег Ольжич (1907 – 1944), Олена Теліга (1907 – 1942), Іван Колос (1911 – 1993), Андрій Герасевич ( 1917– 1947). Були вони вихідцями зі всієї України – Сумщини, Поділля і Волині,Галичини і Закарпаття. Він був наймолодшим талановитим представником празькоїпоетичної школи. У їхній творчості « досягла українська міжвоєнна поезіянайвищого рівня …Всі вони були зближені світоглядово, стильово й тематично.Їхня творчість була спрямована найчастіше в минуле України, набирала часто історіософічноїнаснаги, акцентувала вузлові періоди історії, перегукувалась із сучасністю…Стильово ці поети були переважно неоромантиками. Динамічна напруга їхньоговірша відбивала їхню неспокійну епоху. Філософською й психологічноюзаглибленістю вони інклінували також до неокласики, яку за світовість щировітали. Від радянської поезії їхня творчість відрізнялась своїм волелюбством,не декларативним, але діяльним патріотизмом. Це була поезія вільного світу,вільного вияву ідей і почувань. Ще одним сприятливим фактором становлення поетабула фахова літературна критика, що відгукувалася на кожну його книгу, живеспілкування з літературними критиками М.Мухином та О.Лащенком.Уже про перші публікації І.Ірлявського в періодиці упродовж 1937 – перших місяців1938 рр. інший молодий представник празької поетичної школи Андрій Герасевичписав, що цим віршам притаманний м’який ліризм і сила «цілком нового іоригінального матеріалу».
Збірка «ГолосСрібної Землі», епіграфом для якої взято рядки Є.Маланюка:
Ти пам’ятай, щоще ударить грім
Що з тишою душане помирилась, -
попри якусь долюдекларативності засвідчила, що поет Ірлявський відбувся. Вонаввібрала настрої патріотичноналаштованої молоді Закарпаття, яка з наданням краюавтономії в жовтні 1938-го піднеслася духом зі сподіваннями розбудовиукраїнської державності:
Журлива осінь іжурливий вітер,
Сковзає за обрій– в далечінь…
Надходить ніч…Готуються і світять
ті, що підуть уморок ночі, тінь…
Сини Землі, щодовгий час мовчали -
по продзвеніннімідяних копит
козацьких коней,- а тепер повстали
занеозорий край свій, за степи.
(« Ті, щомовчали, — йдуть»)
Він нібипередчував майбутні бої і у сонеті « Хочу» висловив настанову – кредо собі: «іти по бажанню серця», «жить душею, як поет»
І… не споганити сумління
задля своєїчесті й доброти,
щоб увійти у рідневолодіння
не проданим, а чесним,як аскет …
У збірці «Моя весна»громадянське й особистісне, інтимне більше врівноважені, вона пройнята неюначоюрозважливістю, трагічні події березня 1939-го ввійшли у вірші виразнимиштрихами – деталями і пройдуть, як незагойна рана, через усю подальшу творчість.Поет починає об’єднувати твори у цикли, ліричний струмінь збагачуєтьсячасточкою епіки. Книга творить фраментальний зліпок біографії поета –зовнішньої і внутрішньої, почуттєвої, — від перших своїх кроків до часунаписання.
«Вересень» — ліро-епічна поема з переважанням ліричного струменя. Одразу після її виходу всвіт критик захоплювався нею як одним із найпомітніших явищ української поезіїв діаспорі. Ця цільна річ – неквапна, лірично-схвильована образна розповідьпоета коханій про прожите й пережите ним від народження до часу оповіді,освідчення в коханні через освідчення овидам, рідному селу, шляхам – дорогам, якимипройшло його серце. Усе це оживає в поемі кадрами-картинами.
Передостанній написанийним твір – збірка «Брості». Її встиг винести зКиєва до арешту поета його товариш по Празі, який редагував «Пробоєм», ФедірГайович. Тут злютувались воєдино національна ідея і поезія, віра у незнищеністьукраїнського народу, його державності, що має глибокий корінь у віках, «док’ласка Всевишнього щедро землі дає невідомих героїв».
Останнім його творомбала, судячи з назви, історіософська поема «Послідній зроду». Сліди її загубилися в Києві несподіваним арештом автора.
Особливусторінку творчого набутку І.Ірлявського становить його публіцистика. Погляди,уподобання, цілі автора проглядають у ній пряміше, оголеніше. З поезією їїрідний назкрізний мотив – відданість національній ідеї, але, крім поета, втекстах живе і фахівець-господарник, фаховий фінансист, політик, літописець-патріот,що не міг не вилити на пергамент своїм стилом власних почуттів. Він прожив 23,усього 23 роки. Багато хто, більшість, окрім рідкісних одиниць, у тому віці щелише починають роздумувати, що мають робити. Він звершив багато у свої двадцятьтри. Його коротке життя потужним зблиском метеора осяяло безсмертне небоУкраїни. Відсвіт сяє нам, сяятиме й нащадкам нашим.
Голос ІванаІрлявського – голос його Срібної Землі, — природний, без надривів і фальшу, якжиття трударя-закарпатця, мужнів від книги до книги й раптово обірвався накрутій висхідній до верховин. Увібрав думи й почування автора, одного знесхитних борців за державність Соборної України й творців відродження рідногонароду в Карпатах під час другого його сплеску в 20-х – 30-х роках XX століття.І якщо перша хвиля його відродження наприкінці XVII- на початку XIXстоліття, яка асоціюється з іменем його родоначальника, єпископа АндріяБачинського берегла народну душу краян від насильницької мадяризації упродовжусього XIXстоліття, друга сформувала їх менталітет як національний український, далаЗакарпаттю першу за весь період середньовіччя, нової та новітньої історіїдержавність – Карпатську Україну з парламентом – Сеймом, державним гербом –тризубом, державним жовто-блакитним прапором та державним гімном «Ще не вмерлаУкраїна». Зі своєю армією – Карпатською Січчю, воїном якої був і поет. ТворціКарпатської України передбачали у майбутньому, із формуванням державності напринципах соборності всіх українських земель, входження Закарпаття до складуСоборної України. Тому й біснувався Сталін і його сатрапи, як тільки зводиласяна ноги Карпатська Україна, тому й нищив закарпатців-патріотів фашизм – якгортіївський, так гітлерівський.
І. Ірлявськийналежав до покоління закарпатських літераторів і митців, які у 20-х на початку40-х років після довгих блукань манівцями знайшли нарешті міцне опертя вдуховних надбаннях рідного народу, його народному мовленні, його пісні, казці,легенді, переказі, святі, обряді, звичаєвості, сакральній та народнійархітектурі, витворах народних митців. З їх приходом у літературному ймистецькому житті краю утвердився народовецький напрям. Не втративши чіткої своєрідності,твори художньої інтелегенції краю стали органічною часткою національноїлітератури та мистецтва, чи це було мистецтво словесне, музичне, хорове таінструментальне, образотворче з полотнами Бокшая, Ерделі, Контратовича, Манайлата їх соратників, театральне з постановками Руського народного театру«Просвіти» в Ужгороді або «Нової сцени» в Хусті.
Поезія тапубліцистика Івана Ірлявського поруч з лірикою Василя Ґренджі -Донського, ЮріяБороша-Кум’ятського, Зореслава, Федора Потушняка, Івана Колоса, Боєвіра, АндріяПатруса-Карпатського, прозою Олександра Маркуша, Луки Дем’яна, Юрія Станинця, сатироюі гумором Марка Бараболі, стала незрушним фундаментом нової, у певному сенсіможна сказати – модерної, української літератури на Закарпатті. ЇЇ ніхто непривносив зовні, не насаджував, вона природно постала з душі народного генія вособах його чільних представників. І хоча в 30-х – на початку 40-х років ізцією літературою існували тутешняцький напрям, найвиразнішим представникомякого був Бобульський, виходець із Буковини, та напрям русофільський, їх представникине дали творів вражаючих, які започаткували б якусь нову національну літературучи стали б помітним явищем літератури російської. На літературі ж українській,народній до якої тяжко й довго, ще від Івана Пастелія у XVII-му та ВасиляДухновича на початку ХІХ століття, йшло Закарпаття, незважаючи на шаленумадяризацію, чехізацію, холодні сталінські вітри та хитромудрі, нівелюючі всемісцеве бережнєвські ідеологічні догми, у повоєнне п’ятдесятиліття посталословесне мистецтво ширшого діапазону з розгалуженим розмаїттям поезії та прози,драматургії, дитячої літератури і публіцистики, перекладів. І хай радянськеідолопоклонство язичницького зразка наклало на неї свою злу печать, у вершиннихздобутках виявилася гідною продовжувачкою зрушень, що були започаткованілітераторами часів національного відродження краю у 30-х роках. Саме їх міцнющазакоріненість у рідний ґрунт, їх ідеї та естетичний досвід у значній мірізберегли митців — закарпатців від повної художньої імпотенції, людської імистецької деградації у плині довгих радянських десятиліть. Завдячуючи їмлітература краю, як і образотворче, музичне чи театральне мистецтво, не тількивистояли, але й досягли помітного розвитку. Подальше їх піднесення залежитьнасамперед від того, наскільки вглиб і вшир зможуть митці ввійти в народнудуховність, оплодотворивши її набутками світової цивілізації, наскількибагатовіковий, чи не мільйоннорічний, досвід людського буття на теренахЗакарпаття включно із щойно минаючим і завтрашнім днем стане формантом літературиі мистецтва.
Після мізантропічногогестапівського смертельного пострілу в Бабиному Яру під Києвом та багаторічногорадянського полону ім’я Івана Ірлявського у всім його багатоманітті повільноповертається додому, у рідні пенати, в Україну, за щасну державницьку долюякої він положив на плаху своє квітуюче молодістю життя. Весною 2002 року наЗакарпатті започатковано конкурс художнього слова імені Івана Ірлявського длядекламаторів у номінаціях поезії, прози, власної творчості, гумору та сатири, атакож бардівської пісні, який стане традиційним. Згідно із розпорядженнямЗакарпатської обласної державної адміністрації підготована і йде до широкогочитача ця, на нинішній день найповніша, книга його творів, плануєтьсявстановлення пам’ятного знака в рідному селі.