Реферат
На тему: «Український фольклорта його місце в сучасній культурі»
Вступ
ДляУкраїни усна народна нематеріальна традиційна культура завжди відігравалавирішальну роль у збереженні мови, духовності, національної ідентичності йперспективи існування. Нині історія, писав академік Іван Дзюба декілька роківтому, дає Україні шанс самоздійснення, хоч і «надто складна комбінаціясприятливих умов потрібна для його справдження», бо «глобальна ситуація вносилаі вноситиме свої істотні, часом геть несподівані, корективи і в перспективирозвитку національних культур, і в їхні «діалоги», а тому необхідне «реальне освоєннявсієї повноти культурної спадщини, перетворення її в актуальний чинниксамоусвідомлення суспільства…»
Усучасних умовах глобалізації ситуація в Україні погіршилась, держава перебуваєв стані економічно-соціального шоку, національно-культурного нокауту.Демократичні процеси відбуваються хаотично у зв’язку із слабкимзаконодавчо-правовим полем; ліберальні та консервативні ідеї не спрацьовують усуспільстві, позбавленому єдності, ідеалів і загальної мети. Глобальне всебільше й більше превалює над суспільним і національним.
Основнийконфлікт глобалізації деякі вчені вбачають у нерівномірності розвитку: країнипостіндустріальні, індустріальні та доіндустріальні. Зберігаючи засобитранснаціонального впливу, західні країни ще більше збагачуються й розвиваються.Природа постіндустріального суспільства така, що воно схильне не лише дополітичної, економічної експансії, але й до соціокультурної. Отже, процесглобалізації впливає на всі сфери життєдіяльності, зокрема на ринок, на державуй суспільство, на особистість. Відповідно всі ці інституції зазнають змін,трансформуються. Найважче ці процеси даються суспільству, нації та людині.Тобто позитивні явища цих процесів перебувають під загрозою. Академік МиколаЖулинський, виступаючи на У Міжнародному конгресі україністів у Чернівцях(серпень 2002 р.), наголошував: «Духовне знекровлення світової цивілізаціїочевидне. Національні культури як системи цінностей видозмінюються відповіднодо вимог глобалізації, внаслідок чого розмиваються кореневі системи культурнихконфігурацій», а відповідно «запровадження нової ідеології світового розвитку йнової форми соціальної організації – глобального корпоративізму – веде доглобального технотронного закабалення людської особистості і «виведення» її зорганічної для її саморозвитку й самоздійснення національної системицінностей».
ДляУкраїни порятунком від хвороб цивілізації завжди був фольклор – та усна народнатворчість, що пройшла органічний шлях еволюції від архетипу до стереотипу йгенетично закодувала в образах-символах безсмертні смисли буття. Фольклортвориться безперервно, повсюди й скрізь, «щогодинно й щохвилинно, дерозмовляють і думають», – стверджував геніальний Олександр Потебня.
Вумовах транснаціоналізації культури на фольклор іноді дивляться як на продуктвіджилих епох, як на певну декорацію-ілюстрацію, що заважає сильним світу цьогофантастично збага¬чуватись, формуючи повальну індустрію шоу-бізнесу і розваг,єдиний тип світової монокультури масового вжитку переважно для підлітків тамолоді. Тенденції відлучення дітей, юних, молоді від джерел національноїсамобутності й культурного розмаїття, від усвідомлення власної причетності доунікальної культури предків створюють загрозливу ситуацію розривудуховно-культурних зв’язків між поколіннями, зниження загального рівнякультури, ведуть до втрати морально-етичних норм і формують філософіюпесимізму, соціальної пасивності, самотності, безпорадності й безвиході(фаталізму). Усе це стає підґрунтям для збагачення представників світовоїглобалізайційної макроекономіки і злочинного світу через культивуванняантигуманних виробничих технологій, активізації процесів куріння, наркоманії,алкоголізму, проституції, торгівлі дітьми, поширенні азартних ігор тощо.Зупинити негативні тенденції в житті людства здатний фольклор кожного народу заумови державної турботи про його збереження, охорону, пропаганду й відродженняв прийнятних для сучасності формах.
ВУкраїні з різних причин спостерігаються тенденції до згасання усної традиційноїтворчості, забуття й відмирання автентичних явищ народної обрядовості,звичаєвості, пісенності, оповідальності. Загрозу збереженню й поширеннюфольклору становить тривала відсутність загальнодержавницької ідеології, щоґрунтувалась би на українській національній ідеї з відповідними цінніснимиорієнтаціями на утвердження парадигми власної природовідповідності, а не наглобалізаційні чи локально-глобалізаційні стереотипи підпорядкованості,залежності й духовно-культурної аморфності. Нині експансія чужого в Українізагрожує знищенню власне українського національного духовно-культурногопродукту, що вироблявся впродовж багатьох століть. Криза української владивпродовж тривалого періоду спричинилася до того, що й досі не вироблено чіткихпріоритетів щодо підтримки національного виробника в галузі народної традиційноїкультури – чи не єдиному видові творчості без цензури; нема значних державнихкапіталовкладень у документацію (збирання, фіксацію), дослідження, збереження йпропаганду усної народної творчості.
1. Усна нематеріальна традиційна культура
Уснанематеріальна традиційна культура – основа основ української нації, джереломови, народного світогляду, професійного мистецтва. Неувага до фольклору – цевтрата того ґрунту, на якому ростуть і плодоносять генетична пам’ять народу,його розум, душа й серце, формується дерево сучасного і майбутнього буттядержави. Отже, соціальне, економічне, політичне і культурне значення фольклорув історії надзвичайно велике; завдяки фольклору збережено самобутність націй ікультур, забезпечено розмаїття й багатство загальнолюдської культури. Втрата чизнищення усних традиційних культур, їхній занепад може призвести доморально-духовних і світоглядних катастроф людства. Особливо небезпечна втрататрадиційних надбань фольклору для України. Позбавити українців образно-емоційной раціонально-прагматично пізнавати світ, відтворювати спадщину поколінь ітворити рідною мовою нове – це позбавити їх власної духовно-культурноїсутності, національної ідентичності, що рівнозначне фізичній загибелі. Сутністьукраїнців ще в середині ХІХ століття захоплено визначив Микола Чернишевський устатті «Національна нетактовність» (подаємо цитату мовою оригіналу): «…Еслиесть племена, могущие к себе привлекать симпатию больше, чем другие племена, тоименно малороссы – одно из племен наиболее симпатичных. Очаровательноесоединение наивности и тонкости ума, мягкость нравов в семейной жизни,поэтическая задумчивость характера, непреклонно настойчивого, красота,изящество вкуса, поэтические обычаи – все соединяется в этом народе, чтобыочаровывать вас, так что иноплеменник становится малорусским патриотом, еслихоть сколько-нибудь поживет в Малороссии. [А их положение! Это племя попреимуществу – племя поселян, доля которых тяжела. Их патриотизм чист отпомысла о порабощении других; они желают лишь того, чтобы им самим было легчежить на вольном свете; никакое другое племя не хотят они подчинять себе илиобижать».
Чизмінилися українці з часу цієї характеристики? Посутньо щодо ментальності – ні.Хіба що стало менше «поетичних звичаїв», бо їх частково знищили світовікатаклізми (війни, революції), радянська ідеологія та відсутність потужноїукраїнської ідеології в новітні часи. Відтак, внаслідок зменшення питомої вагифольклору в суспільному житті й житті індивіда відбулися й певні трансформаціїв свідомості та діях багатьох людей: виродження ідеального світогляду йформування надмірної залежності від матеріальної субстанції; породження такихявищ, як перекотипольність (манкуртизм), знецінення статусу національноїналежності, соціальна пасивність, ізоляційність, конформізм, потурання носіямнегативних ціннісних орієнтацій, послаблення рівня самодисципліни, подвійнамораль, відсутність мети, ідеалів тощо. Натомість роль фольклору у навчанні йвихованні особистості штучно принижується на всіх рівнях: у засобах масовоїінформації поширюються негативні оцінки українського національного субстрату;викривлено й спотворено тлумачиться менталітет українців; висміюютьсяукраїнські обереги.
Унавчальних програмах для загальноосвітніх шкіл вихолощується український національнийелемент, скорочується кількість годин на вивчення української мови, літератури.Курси народознавства, українознавства з волі державницьких опікунів освітистали українським дітям не обов’язковими; загальноосвітні школи намагаютьсяперетворити на церковно-приходські та футбольно-спортивні… Освітня система вУкраїні потребує оновлення змісту та методів навчання в руслі впровадженнянаціональної доктрини.
Задляуспішної розбудови Української держави особлива роль належить формуваннюнаціональної свідомості, пам’яті, патріотизму юного громадянина. Реалізаціїтакої надзвичайно важливої місії сприятиме обов’язкове викладання взагальноосвітніх навчальних закладах українського фольклору як навчальноїдисципліни. Упродовж тисячоліть українці творили свою усну традиційну культуру.Розмаїття фольклорних творів, досконала, відшліфована віками поетиказасвідчують глибоке прагматичне, художньо-естетичне пізнання народом і світу, йсамого себе. Український фольклор, як визначальна складова традиційної народноїкультури, носій мови й світогляду – універсальний засіб вираження ментальностіукраїнців і важливий чинник формування національної самосвідомості, формуваннядуховного світу особистості, її морально-естетичного розвитку, психологічноїсамодостатності й комфорту.
Становленняукраїнської фольклористики відбувалося в період романтизму – в першій половині– всередині ХІХ ст. (видатні представники: Михайло Максимович, ЙосипБодянський, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш). У другій половині ХІХ – напочатку ХХ ст. теоретичний потенціал українських учених засвідчив власнийіманентний шлях розвитку вітчизняної фольклористики, її академічнуфундаментальну сутність, а відтак і європейськість. Визначний внесок вукраїнську фольклористику зробили Олександр Потебня, Михайло Драгоманов, ПавлоЧубинський, Микола Лисенко, Микола Сумцов, Іван Франко, Михайло Павлик, БорисГрінченко, Дмитро Яворницький, Володимир Гнатюк, Михайло та КатеринаГрушевські, Климент Квітка, Олександр Андрієвський, Філарет Колесса.
Етапикриз і піднесень пройшла українська фольклористика радянського періоду. Чи ненайбільшим її здобутком була публікація першоджерельних матеріалів: від двохтомів «Українських народних дум» К. Грушевської до видань академічної серії «Українськанародна творчість» (двадцять п’ять томів), серій «Українські народні пісні взаписах письменників» (двадцять збірок), «Народна творчість» (п’ятнадцятькниг), а також серій «Золоті ключі», «Бібліотека «Карпати», «Народна мудрість»тощо. Звільнена від ідеологічних пут тоталітарної системи, своєрідно формуєтьсяфольклористика незалежної Української держави. Сучасний її станхарактеризується поглибленим вивченням давніх пластів фольклору, класичних іновітніх форм художнього відображення дійсності, увагою до історії науковоїгалузі. Внаслідок цього чимало з’ясовано щодо природи фольклору, йогопізнавальних можливостей, національної та жанрової специфіки, функціонування вобрядах, комунікативної ролі в суспільстві, родині, міжособистісних взаєминахтощо.
2. Початок ХХІ століття
Напочатку ХХІ ст. актуалізовано чимало феноменів традиційної народної культури,що можуть гідно репрезентувати українців у світі. Визріла необхідністьактивізації фундаментальних досліджень та публікацій першоджерельних матеріалівз архівів, експедиційних записів, підготовки наукових кадрів тощо. Чимало вУкраїні роблять у цьому плані такі наукові осередки, як відділи фольклористикидвох установ Національної академії наук України – Інституту мистецтвознавства,фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України, Інститутународознавства (Львів), Інститут культурної антропології (м. Луцьк), кафедрифольклористики Інституту філології Київського національного університету ім.Тараса Шевченка, Львівського національного університету ім. Івана Франка,кафедра української літератури та фольклористики Донецького національногоуніверситету (С.В. Мишанич). У сучасній фольклористиці активно працюютьтакі відомі науковці, як Н.С. Шумада, В.Ф. Погребенник (м. Київ), В.А. Качкан(м. Івано-Франківськ), В.А. Чабаненко, В.Д. Буряк, І.Я. Павленко(м. Запоріжжя), І.В. Хланта (м. Ужгород), О.І. Вертій, С.В.П’ятаченко (м.Суми), С.І. Шевчук, О.В. Ковальчук (м. Рівне), М.О. Семенова, Л.О. Новикова,В.М. Осадча, М.М. Красиков (м. Харків), П.О. Будівський (м.Луганськ), А.М. Поповський, В. Галацька, М. Марфобудінова (м.Дніпропетровськ), А.М. Подолинний (м. Вінниця), С.А. Китова, О.П. Киченко(м. Черкаси), І.М. Зварич, В.В. Костик (Чернівці), Т.І. Колотило (м.Кам’янець-Подільський) та ін.
Крімметодологічно важливих наукових студій, варто відзначити вагомі публікаціїфольклору, що їх підготували М.А.Зінчук (чотирнадцять томів народних казок узапису й упорядкуванні, 2002–2008), С.Й. Грица (однотомник «Українськінародні думи», 2007), А.І.Іваницький («Історична Хотинщина», 2007), О.Ю. Бріцина,І.Є. Головаха («Прозовий фольклор села Плоске на Чернігівщині», 2004), І.В. Неїло(«Народні казки, записані Петром Івановим»), І.В. Хланта («Ой видно село:Народні пісні села Арданово», 2003, «Пісні Іршавщини», 2005), О.М. Кузьменко(«Стрілецькі пісні», 2005), Л.О.Єфремова («Народні пісні: Записи ЛюдмилиЄфремової», 2006).
ВУкраїні виходить низки спеціальних фахових періодичних видань – збірникинаукових праць, часописи: «Фольклор. Література. Проблеми поетики» (Інститутфілології КНУ), «Актуальні проблеми фольклору і літератури» (Донецькийнаціональний університет), «Матеріали до української етнології», «Народнатворчість та етнографія», «Народознавство» (м. Київ, ІМФЕ НАН України), «Народознавчізошити» (м. Львів), «Фольклористичні зошити» (м. Луцьк)» та ін.
Упершев українській фольклористиці зусиллями академічних та університетських ученихсинтезовано знання з історії науки про усну народну творчість від давнини докінця ХХ ст.; висвітлено невідомі, призабуті сторінки з життя та діяльностібагатьох дослідників фольклору; осмислено складні процеси теорії фольклору, яку загальнометодологічному плані, так і безпосередньо на прикладі конкретнихжанрів та фольклорних форм; своєрідно зреалізовано теоретичний потенціалсучасної української фольклористики не тільки через підготовку колективних таіндивідуальних монографій, підручників і навчальних посібників, рядудисертаційних робіт на здобуття наукових ступенів докторів і кандидатівфілологічних наук зі спеціальності 10.01.07 – фольклористика, але й черезпідготовку до видання в серії «Українська народна творчість» класичної спадщиниукраїнського народу – зокрема, творів національного епосу. Також упершеготується «Українська фольклористична енциклопедія» (принагідно зазначимо, що вБілорусії аналогічну енциклопедію «Білоруський фольклор» видано впродовж2006–2007 років). Так само вперше здійснено п’ятитомне академічне видання «Українськінародні думи». Видання вміщує найповнішу в історії публікацій дум кількість їхсюжетів (понад сорок) із численними варіантами майже до кожного з них. В основусистематизації матеріалів покладено сюжетно-тематичний принцип класифікації впоєднанні з хронологічним. На початку ХХІ ст. помітно активізувалосядослідження історії української фольклористики. Зокрема, відділом фольклористикиІМФЕ НАН України ведеться робота над створенням таких праць: «Історіяукраїнської фольклористики» (в двох томах), колективної монографії «Дослідникиукраїнського фольклору: Маловідомі сторінки».
Публікаціїнаукових досліджень та документів-першоджерел засвідчують: фольклор не втрачаєсвого пізнавального, етико-виховного, естетичного значення й сьогодні, у часновітніх комунікацій. Поряд із збереженням традиційних пластів фольклорноїтворчості, що побутують безпосередньо в усній формі й передаються від поколіннядо покоління, існують інші способи збереження та донесення традиційних уснихскарбів до сучасників – через публікації зразків у збірках, випускаудіопродукції, відео-телепродукції, електронних версій (компакт-дисків),фольклорні фестивалі Інтернетом. Крім того, фольклор, якритуалізовано-функціональний вид мистецтва, своєрідна форма суспільноїсвідомості, не зникає, це не тільки традиційна спадщина минулих віків чидесятиліть, а й творчість сучасників (скажімо, майданний фольклор, фольклорурбанізованих верств населення та професійних середовищ, соціальних груп,фольклор повсякденних мовленнєвих ситуацій). Таким чином, стають актуальнимипроблеми вивчення фольклору в національному часопросторі від архаїки домодерну, створення фундаментальних досліджень і синтезованих системнихпублікацій матеріалів усної традиційної нематеріальної культури.
Література,як вид мистецтва, також є своєрідним ретранслятором фольклору. Індивідуальнаавторська письмова творчість саме й виникла на основі усної традиційної. Навітьписьмо модерністів не позбавлене фольклорних cегментів.
Висновок
Відомо,що поява справжньої індивідуальності відбувається завдяки єдності народу йокремого індивіда через мову і фольклор, через творчість попередніх поколінь.Зневажити рідним – це втратити себе, відійти від свого берега, а до чужого непристати, канути в Лету. Культура не має кордонів, меж поширення, але завждимає творця, автора. Творець усної нематеріальної традиційної культури – народ.Саме тому діалог держав – це діалог політиків, а діалог народів – це діалогкультур. Фольклорна культура кожного народу разом із мовою – основанаціональної безпеки, це творчість без цензури, та творчість, що не залежитьвід «флюгерності» правителів. Ставлення владних верхів до мови і фольклору –лакмусовий папірець їх справжніх намірів у будівництві соборної самостійноїдержави й забезпеченні матеріального й духовного процвітання народу загалом ікожного громадянина зокрема.
Отжезусилля держави і громадськості, спрямовані на підтримку етнокультури черезсистеми освіти, культури, засоби масової інформації, за умови достатньогофінансування можуть давати плідні результати, про що свідчить досвід Норвегії взалученні її громадян до музичного фольклору шляхом інвестицій у спеціальнупрограму.
Література
1.Габріелян О. Вищаосвіта в епоху глобалізації // Покликання університету: Зб. наук. праць /Відп. ред. О. Гомілко. – К.: РІА «ЯНКО», «Веселка», 2005. – С. 178–197.
2.Давидюк В. Національнакультура в умовах плебеїзації // Фольклористичні зошити: Зб. наук. праць.– Вип. 7. – Луцьк, 2004. – С. 3–12.
3.Дзюба І. Національнакультура як чинник майбуття України // Дзюба Іван. Починаймо з поваги досебе: Статті, доповіді. – К.: Просвіта, 2002. – С. 40–57.
4.Дмитренко М.Український фольклор і глобалізація: проблема збереження генетичного коду //Фольклористичні зошити: Зб. наук. праць. – Вип. 10. – Луцьк, 2007. – С. 3–10.
5.Жулинський М.Національні культури і проблеми глобалізації // Слово і час. – 2002. – №12.– С. 3–11.
6.Жулинський М. Поза зоноюморальної досяжності // Народний депутат. – 2007. – №8. – С. 78–81.
7.Потебня А.А. Иззаписок по теории словесности. – Х., 1905.
8.Чернышевский Н.Г. Национальнаябестактность // Чернышевский Н.Г. Избр. филос. соч.: В 3-х т. – Т. 3. –М., 1951. – С. 427–428