Реферат зкультурології
на тему:
Рене Декарт та його вплив на розвиток культури
Рене (31 березня1596р. – 11 лютого 1650р.) видатний французький філософ, фізик, математик,фізіолог. Народився в містечку Лае в дворянській родині. Після закінченняколеджу Ла Флеш служив вільнонайманим офіцером у військах різних європейськихвоєначальників, що приймали участь у Тридцятирічній війні в Німеччині. Бажаючизнайти більш сприятливий ґрунт для наукових занять, у 1629 виїхав у Голландію —саму передову в той час капіталістичного країну. Тут прожив до 1649, лишененадовго приїжджаючи у Францію. У Голландії Декарт написав велику частинусвоїх робіт. Твору Декарт, що створили йому славу найбільшого вченого, булиспрямовані проти феодального церковно-схоластичного світогляду і викликали лютьголландських церковників. Декарт змушений був прийняти запрошення шведськоїкоролеви Христини і восени 1649 переїхав у Стокгольм, де незабаром умер.
Основні твориДекарта: «Правила для керівництва розуму» (близько 1628, із Декарт 1701,посмертно), «Трактат про світло» (1633, із Декарт ,1664, посмертно),«Міркування про метод» (1637) «Метафізичні міркування про першу філософію»(1641), «Початку філософії» (1644), «Пристрасті душі» (1649).- Великий інтереспредставляє велика переписка Декарта, у якій він мав можливість більш вільновисловлювати свої антисхоластичні погляди. Навчання Декарта піддававсяпостійним переслідуванням з боку церковників як католицьких, так іпротестантських. При житті Декарта поширення його навчання було заборонено вНідерландах і у Франції, а в 1663 твори Декарта були внесені Ватиканом упапський «Індекс заборонених книг».
Світогляд Декартавідбив характерні риси французької буржуазії 17 в., ще недостатньо зрілоїекономічно, щоб почати боротьбу за політична влада, що не відмовилася відпошуків компромісу з феодальною аристократією, але уже висунула принципи ітеорії, що коливали найважливіші підвалини середньовічного феодальногосвітогляду. Філософія Декарта носила дуалістичний характер, тобто виходила звизнання двох принципово протилежних і незвідних друг до друга почав —матеріальної і духовної субстанції. Ідеалістичне «навчання Декарта про духовнусубстанцію, про існування Бога і про безсмертя людської душі склало предметметафізики Декарта (як навчання про почуттєві, лише розум початках буття, щоосягаються, і пізнання). Історично прогресивне значення мала інша сторонасистеми Декарта — його матеріалістичне навчання про тілесну субстанцію, із кримбула зв'язана вся наукова діяльність Декарта як математика, фізика, фізіолога.Декарт, указує К. Маркс, «зовсім відокремлює свою фізику від своєї метафізики.У границях його фізики матерія являє собою єдину субстанцію, єдина підставабуття і пізнання».
Науково-філософськадіяльність Декарта характеризується насамперед боротьбою проти схоластики, за вивченняприроди, за придбання реальних знань. Виступаючи проти схоластики, Декарт частозвертався до здорового глузду «простолюдинів». Найважливіший твір Декарта —«Міркування про метод» — написано не латинською мовою — офіційніймові науки того часу, а французькою мовою. Богословському догматизмові ірелігійному одкровенню Декарт протиставив міць людського розуму, «природнесвітло» розуму, здатного до безмежного пізнання природи; (Боротьба Декартапроти схоластики була тісно зв'язана з розробкою їм раціоналістичного методупізнання відповідно до до-рому головна роль у науковому дослідженніприділяється розумові, що виступає як вирішальний критерій оцінки результатівдослідження. Досвід, як би ні була велика його роль, не має, по Декарту, щовирішує значення і відіграє підлеглу роль стосовно раціоналістичної дедукції.На відміну від емпіризму (див.), методологія котрого орієнтувалася надосвідчене природознавство, Декарт висував математику як ідеальний зразок длявсіх інших наук. Як індуктивний, емпіричний метод, так і дедуктивний,раціоналістичний, були однобічними теоретичне вираженнями потребкапіталістичного виробництва й обоє вони сприяли розвиткові науки і техніки.Починаючи з 1619 Декарт розробляв план загального дедуктивно-математичногометоду вивчення всіх питань природознавства.
Раціоналістичнадедукція, протиставлювана схоластичного догматизмові, є стрижнем усієїметодології Декарта, що орієнтується на математику. Відправні положення,аналогічні математичним аксіомам, є, згідно Декарта, інтуїтивно достовірними,тобто самоочевидними істинами. Декарт вкладав у поняття інтуїції зміст,протилежний алогічної, почуттєвої і ірраціональної містиків і пізнішихімперіалістичних мракобісів. Раціоналістичний метод Декарта вимагає ясності івищого і вирішального критерію істини. «Уся філософія,— писав Декарта,— подібнаяк би дереву, корені якого — метафізика, стовбур — фізика, а галузі, щовиходять від цього стовбура,— всі інші науки, що зводяться до трьох головного:медицині, механіці й етиці». Таким чином, метафізика є для Декарта підставоюусієї філософії. Вона не протипоставлена в нього окремим конкретним наукам, азв'язана з ними. Введенням у філософію служило для Декарта навчанняпро сумнів і його подолання, спрямований своїм острижи проти пануючоїсхоластичної філософії; Сумнів для Декарта (філософія котрого була ворожаскептицизмові) було методологічний прийомом, покликаним допомогти встановленнюзаснованих не на сліпій вірі, а на розумі безсумнівних основ людськогопізнання. Поруч аргументів Декарта доводить, що в складі знання, щодоставляється нам відчуттями і мисленням, немає жодного положення, в істинностікотрого не можна було б засумніватися. Можна засумніватися навіть в існуваннізовнішнього світу і власного тіла. При цьому єдиним безсумнівним фактом, зпогляду Декарт, залишається лише акт самого сумніву, самого людського мислення.Звідси знамените декартовське основоположення. Це положення представлялосяДекарт тим самоочевидним, незаперечним принципом, виходячи з котрого можнарозвити всю систему філософії і побудувати достовірне знання. Таким чином, напротивагу теології і її служниці — схоластичної філософії, що видвигали якоснову людського пізнання сверхрозумову віру, Декарт розглядав розум яквихідний, визначальний принцип людського пізнання. Однак Декарт критикуваврелігіозно-схоластичну точку зору з ідеалістичної позицій, неправильноприписуючи мисленню значення єдиного незаперечного доказу буття людини. Малотого, оскільки мислення, що збігається в Декарта зі свідомістю, є основна,визначальна якість людини, буття свідомості виявляється для Декарта більшбезпосереднім і більш достовірним, чим буття тіла й усього матеріального світу.Для переходу від мислення до матеріального світу Декарт звертається задопомогою до бога, «правдивість» котрого нібито гарантує існування і можливістьпізнання світу, тобто робить явну поступку схоластам. Раціоналістично вбачаючикритерій істини в ясності і виразності знання й ідеалістично трактуючи людськийінтелект у відриві від матеріального, світу, Декарт прийшов далі донеправильного, антинауковому висновкові про походження основних математичних іметафізичних понять, про їх «уроджений» характері, до ідеалістичне навчання проуроджені ідеї. При цьому Декарт намагається дати «доказ» існування бога, трохизмінюючи висунуте ще середньовічним схоластом Ансельмом Кентерберийским т.зв.«онтологічний доказ» буття бога: з «ясної» і «виразної» ідеї бога, нібито«уродженої» нашому розумові, робиться висновок про його реальне існування. ТутДекарт явно змінює основним принципам своєї філософії. Відриваючись свідомістьвід матерії, не розуміючи первинності матерії і вторинності свідомості, Декартрозглядає матерію і дух як дві незалежні субстанції. Атрибутом першої є протяг,другий — мислення. Їхня єдність, спостерігається емпірично в людині, виявилосядля картезіанського дуалізму принципово непоясненим.
У метафізиціДекарт найбільше позначився його залежність від схоластичної ідеологіїсередньовіччя. Саме на метафізиці Декарт, особливо на йогодуалістичній концепції, нездатної пояснити взаємовідносин матеріальної ідуховної субстанцій, ґрунтувалися ще в 17 в. релігіозно-ідеалістичніінтерпретатори філософії Декарта, представники т.зв. окказионалізму. З іншогобоку, матеріалістичні тенденції Декарта, його фізика і фізіологія стали одним знайважливіших теоретичних джерел французького матеріалізму 18 ст., фізикуДекарт особливо яскраво проявився протилежність його поглядів схоластичноїфілософії природи. У фізику Декарт панує механістичний матеріалізм. «У своїйфізиці Декарт приписує матерії самостійну творчу силу і механічний рух розглядаєяк прояв життя матерії». Відповідно до поглядів Декарта, матерія знаходиться вбезперервному русі. На відміну від древніх атомистов, які допускали існуванняпорожнього простору, Декарт вважав, що простір заповнено матерією суцільно,тому руху повинні відбуватися по замкнутих кривих. Фізика Декарта конкретизуютьосновна теза його хутраністичної філософії: усі процеси природи зводяться допросторового переміщення, механічного руху тіл, безперервному, чисто кількіснійзміні. Основний закон руху — закон збереження кількості руху. Поняття маси вДекарта ще не існує, а швидкість трактується їм як чисто арифметична величина,а не спрямована (векторна), тому міра кількості руху, запропонований Декартом,насправді не зберігається при механічних взаємодіях. У зв'язку з цим ідекартова теорія удару виявилася неправильною. У далечінь нейшем законзбереження кількості руху, в уточненій формі, став одним з основних законів динаміки(див.). У листі до X. Гюйгенсу (див.) Декарт дав коротку теорію простих машин.
На ґрунтіметафізичного представленні Декартом і в результаті обмеженості йогомеханістичного розуміння матерії виявилися ідеалістично перекрученими деякіідеї його фізики. Зводячи все різноманіття розвитку матеріального світу допросторового переміщенню часток матерії і вважаючи основною властивістю матеріїпротяг, Декарт змушений був (оскільки з протягу рух невиведений) звернутися добожественної допомоги: рух вкладає в матерію бог, даючи їй перший поштовх. Відривпершоджерела руху матерії від самої матерії і перетворення останньої увідсталу, інертну масу приводить Декарт до необхідності звернутися до ідеї богай в іншому змісті: перш ніж вкласти в матерію рух, бог діє її саме.
Викладав«Трактаті про світло» теорія будівлі Вселеної (космологія) нерозривно зв'язаназ механістично-матеріалістичну теорією її розвитку (космогонією). Природуматеріальних речей «набагато легше пізнати, бачачи їхнє поступове виникнення,чим розглядаючи їх як зовсім готові». Космогонічний процес для Декарта —природний процес, у до-ром сама природа здатна розплутати складність хаосу зазаконами, вкладеним нею в цей хаос. Подібно Дж. Бруно (див.), Декарт визнававмножинність світів і затверджував фізичну однорідність Всесвіту, на противагусередньовічному представленню про «небесну» і «підмісячній» матерії. Утворенняпланет, у т.ч. і Землі, Декарт пояснював властивостями вихрів і рухом часток.Найбільш великі частки під дією відцентрової сили віддаляються до периферіївихрячи, даючи початок кометам, а біля його центра відбувається скупченнядрібних часток, що дає початок Сонцю і нерухомим зіркам. У «Діоптриці» (1637)Декарт вивів закон переломлення світлового променя на границі двох середовищ ідав численні застосування своєї математичної теорії до практики оптичнихінструментів. У «Метеорах» (1637) Декарт дав пояснення першої і другої веселки,звівши першу до дворазового переломлення й однократного відображення лучачи вдощовій краплі, а другу — до дворазового переломлення і дворазового відображення.Це пояснення він перевірив на досвіді переломлення променів у скляних кулях.
Декарт уважностежив за експериментальною роботою натуралістів свого часу. Він порадив Б.Паскалю (див.) досліджувати різницю барометричного тиску на вершині й у підніжжягори. Головна увага Декарт був спрямований на конструювання механічних моделейфізичних явищ, які часом суперечили один одному. При всіх її неминучихслабостях і протиріччях механістична фізика Декарта мав серйозне позитивнезначення і сприяла прогресові природно-наукової думки свого часу. Вона зберегласвоє значення і в 2-й половині 17 в. як основний плин, що протистояв фізиціНьютона. декарт філософ математик фізик
Механіко-математичніпринципи були послідовно застосовані Декартом до пояснення явищ не тількимертвої, але і живої природи. У цьому складалася і сила філософії Декарта уборотьбі зі схоластикою, і її слабість, механіцизм, історична обмеженість.Фізіологія Декарта безпосередньо входив у його матеріалістичної фізикові,складала невід'ємну частину його навчання про тілесну субстанцію. Декартусвідомлював недостатність анатомічних і фізіологічних зведень своїхпопередників і проводив самостійні експерименти. Він докладно досліджувавбудівлю різних органів, а також будівля зародків на різних стадіях розвитку.Декарт підкреслював необхідність вивчення ембриогенеза тварин. Физиологич.роботи Декарта засновані на навчанні У. Гарвея (див.) про кровообіг, дорій він
відразу ж оцінив.Першим в історії науки Декарта зробив спробу проникнути в сутність «мимовільних»і «довільних» рухів і описав схему рефлекторних реакцій. Відкинувшисхоластично-теологічні вимисли про рослинній і душу, що почуває, Декарт висунувположення, що різні тіла навколишнього світу діють на ті або інші ділянкиорганізму; вивільнювані при цьому «тваринні парфуми» (розуміються Декарт якнайтонша матерія) пересуваються по нервах до мозку, а відтіля по інших нервахпередаються різним м'язам. Це приводить до роздування м'язів, зміні їхньоїформи, що супроводжується руховими актами.
Матеріалістичніпринципи своєї фізіології і психофізіології Декарта поширював і на людину.Значна частка життєдіяльності людини порозумівалася їм, на противагу пануючоїтеолого-схоластичним представленням, механіко-матеріалістичними принципами.Психофізіологічні погляди Декарта, засновані на понятті рефлексу, містять рядматеріалістичних положень. Таке навчання Декарта про пристрасті, які вінпрагнув вивчати не як мораліст, а як фізик. Головна дія афектів або пристрастей— розташовувати душеві до бажання тих речей, до до-рим підготовлений тіло.Однак з позицій механіцизму Декарта не міг, звичайно, пояснити життєдіяльністьлюдини. Ні механістична фізіологія, ні ідеалістична метафізика не дозволялиДекарту поширити свою теорію на область «довільних» актів, характерних длялюдського поводження. Декарт затверджував, що довільні рухи зобов'язані «вищомурозумові», що є проявом духовної субстанції і незалежному від матерії. «Вищийрозум», у явному протиріччі з дуалізмом Декарта, нібито упорядковує напрямокруху «тваринних парфумів» і забезпечує доцільний характер поводження людини.Декарт вилучив людину з тваринного світу, доглянувши принципове розходження міжлюдьми і тваринами в наявності в людини «розумної душі» як особливого,нематеріального початку. Математичні дослідження Декарта тісно зв’язані з йогофілософськими і фізичними роботами. У «Геометрії» (1637) Декарт вперше в науціввів поняття змінної величини і функції (див.), що склало його основну заслугув області математики. «Поворотним пунктом у математику,— писав Ф. Энгельс,—була декартова змінна величина. Завдяки цьому в математикові ввійшли ідіалектика і завдяки цьому ж стало негайно необхідним д и ф е р е н ц и а л ь но е й інтегральне вирахування, що негайно і виникає і яке було в загальному іцілому довершено, а не винайдене, Ньютоном і Лейбніцем». Змінна величинавиступила в Декарта у подвійній формі; як відрізок перемінної довжини іпостійного напрямку — поточна координата крапки, що описує своїм рухом криву, іяк безперервна числова перемінна, що пробігає сукупність чисел, що виражаютьцей координатний відрізок. Двоякий образ перемінної обумовив взаємопроникненнягеометрії й алгебри, до котрого прагнув Декарта.
Алгебра Декарта,на відміну від видової алгебри Ф. Виєта, мала один основний елемент — лінійнийвідрізок, операції над до-рим завжди приводять знов-таки до деякому відрізка. Цівідрізки по властивостях були рівносильні дійсним числам, що виражають їхнівідносини до обраного одиничного відрізка. Таким чином, «лінійна» алгебраДекарта будувався як числова, і фактично вже в Декарта дійсне число виступалояк відношення будь-якого відрізка до одиничного, хоча сформулював такевизначення числа лише И. Ньютон; негативні числа одержали в Декарта реальнетлумачення у виді спрямованих ординат. Декарт значно поліпшив системуалгебраїчне позначень, увівши загальноприйняті тепер знаки для перемінних ішуканих величин (х, у, м,...) і для загальних буквених коефіцієнтів (а, б,з,...), а також позначення ступенів (х, а,...). Запису формул алгебри в Декартамайже нічим не відрізняються від сучасних. Велике значення для формулювань загальнихтеорем алгебри мала запис Декарта рівнянь, при до-рій на одній зі сторін коштуєнуль.
Декарт поклавпочаток рядові досліджень властивостей рівнянь; сформулював положення про те, щочисло дійсних і мнимих коренів рівняння дорівнює його ступеня (ця теорема,строго доведена тільки наприкінці 18 в., була висловлена до Декарта А. Жираром,див.); привів т.зв. правило знаків для визначення числа позитивних і негативнихкоренів, порушив питання про границі дійсних коренів і висунув проблемуприводимости, тобто представлення цілої раціональної функції з раціональнимикоефіцієнтами у виді добутку двох функцій такого жіночого роду: Декарт указав, напр.,що рівняння 3-й ступеня розв'язно в квадратних радикалах і вирішується задопомогою лінійки і циркуля, коли воно приводимо. В аналітичній геометрії, якуодночасно з Декартом розробляла П.Ферма (див.), основним досягненням Декартаз'явився створений їм метод прямолінійних координат. В область вивченнягеометрії Декарт уключив «геометричні» лінії (названі пізніше Г. Лейбніцем алгебраїчними),які можна описати одним або декількома безперервними рухами шарнірних механізмів,причому наступні рухи цілком визначаються їм попередніми. Трансцендентні («механічні»)криві Декарт виключив зі своєї геометрії, тому що для їхнього вивчення його алгебраїчногометод був недостатній. Декарт дав кінематичну характеристику цих двох основнихкласів плоских ліній, указавши при цьому, що «геометричні» криві виражаються впрямолінійній системі координат алгебраїчного рівняннями; ця теорема прошарнірні механізми була доведена тільки наприкінці 19 в. Декарт відзначив тойфакт, що ступінь рівняння кривій не залежить від вибору прямолінійної системикоординат. У «Геометрії» Декарт виклав у зв'язку з дослідженнями форми лінзалгебраїчних спосіб побудови нормалей і дотичних до плоского (алгебраїчним)кривим і застосував його, зокрема, до кривим четвертого порядку, т.зв. оваламДекарта.
Заклавши основианалітична геометрії, сам Декарт просунувся в цій області недалеко.Недосконалої була його система координат, у дорій не розглядалися негативніабсциси. Майже не порушеними залишилися питання аналітична геометріїтривимірного простору. Проте «Геометрія» Декарт уплинув на розвиток математики,і протягом 150 років алгебра й аналітична геометрія розвивалися переважно внапрямках.
У переписціДекарта утримуються й інші його відкриття, серед яких заслуговують згадуваннякоштовні результати в області вирахування нескінченно малих: обчислення площіциклоїди по методу неподільних, проведення дотичних до циклоїди і їїрізновидів, засноване на ідеї про миттєвий центр обертання; визначеннявластивостей логарифмічних спирали, наближене рішення т.зв. зворотної задачі надотичні — задачі про визначення кривої по даній властивості дотичної (фактичноДекарт приблизно проінтегрував одне лінійне диференціальне рівняння 1-гопорядку). З рукописів Декарта видно, що він знав знову відкрите пізнішеЛ.Ейлером (див.) відношення між числами граней, вершин і ребер опуклихбагатогранників, основне в теорії цих фігур.
Ідеологічна боротьба навколофілософії Декарта, до-раю почалася ще при його житті, не припиняється у Франціїі понині. Представники реакційного табору або цілком засуджують неї, називаючи«національним гріхом» (особливо католич. філософи, напр., Маритен), абонамагаються на всякі лади її зіпсувати,(Сартр, Ален і ін.), роздуваючиідеалістичне положення картезіанства, висуваючи на перший план метафізикуДекарта, затушовуючи матеріалістичну сторону навчання Декарта і спотворюючийого метод, що руйнував теолого-схоластичні химери. Єдино правильна науковахарактеристика картезіанства дана марксистсько-ленінською наукою. Передовіфранцузькі філософи і вчені правильно підкреслюють прогресивне значення фізикиі фізіології Декарта у формуванні національної французької матеріалістичнітрадиції і використовують раціоналізм Декарта у боротьбі проти ірраціоналізму,містики і мракобіс.
Зміст літератури
1. Історія Світової культури: Навч. посібник / Керівник І-90авт. колективу Л.Т.Левчук. – 2-ге вид., перероб. і доп. – Київ: Либідь, 1999.
2. Лекції з історії світової та вітчизняної культури:Навч. вид. / За загальн. ред. Яртися А.В., Шендрика С.М., Черепанової С.О. –Львів: Світ, 1994.
3. Бокань Володимир. Культурологія: Навч. посіб. – К.:МАУП, 2000.