Різноманіттяй багатозначність підходів у дослідженні культури
Людина живе нетільки у світі речей, але й у світі понять. Одні з них відбивають нашповсякденний побут і доступні для кожного, інші — лише вузькому колуприсвячених. Але є й такі поняття, які за своєю гаданою простотою приховуютьвсесвіт людських страстей і інтелектуального наднапруження в пошуках відповідіна питання: що таке людина й у чому зміст його буття? Одне з таких понять — культура.
Поняття «людина»і «культура» нерозривно зв'язані один з одним. Ґрунтознавство оперує терміном«гумус» (показник родючості ґрунту). У контексті взаємозв'язку людини йкультури напрошується метафоричний висновок про те, що рівень «духовноїродючості» людини, його «духовного гумусу» в істотному ступені визначаєтьсявпливом на нього культури, і зокрема таких її інструментів, як виховання, освіта,розвиток творчих задатків і т.д. Образно говорячи, древо людства може виростатий плодоносити лише на багатому культурному ґрунті.
На жаль, XX в.виникли передумови, що ведуть до виснаження «культурного гумусу», втратілюдяності, гуманності в людині. Расова нетерпимість, культи насильства йтехніки, «масова культура», секс і порнографія, тваринний індивідуалізм — всеце кидає виклик культурі. А дві світові війни, що знищили мільйони людей,концентраційні табори й газові камери, зброя масової поразки, натовські — всеце надає контр культурний реальний обрис.
Всі ці трагічніколізії є результат не природних стихій або злого провидіння, а людськоїдіяльності. Саме в такий спосіб було зруйновано одне з великих оман епохиПросвіщення — віра в те, що прогрес нескоримий. Розвінчання ілюзії прогресупоставило під сумнів реальний вплив фундаментальних цінностей культури на змісті призначення людства. Ерозія надій на осмислене майбутнє підвела людство досвоєрідного футурологічного «шоку»: страх перед невизначеністю в житті, втратазмісту свого існування, зниження рівня самооцінки й, як наслідок цього, втратаповаги до оточуючих людей.
Чи можливий вихідіз цієї ситуації? Існують два варіанти: перший — жити виходячи із принципу — після нас хоч потоп; другий — вироблення стратегії збереження культури.
Перший принципаморальний і злочинний, тому що він знімає історичну й етичну відповідальністьлюдини за збереження не тільки культури, але й людства в цілому.
Другий варіантвимагає насамперед інтелектуального осмислення того, що таке культура.Розуміння досягається в процесі сумлінного, ненавмисного вивчення цього явища увсім його обсязі.
Однак, перш ніжрозкрити науковий зміст поняття «культура», необхідно перейти вбрід ріку часу,зробити екскурс в історію становлення культурологічних концепцій, щоб належнимчином оцінити всю глибину того світоглядного зрушення в науці про культуру, щовідбувся в XX в.
Перш ніжздійснити цей екскурс, спробуємо попередньо усвідомити для себе, наскількинетривіальним є розуміння культури вже на рівні повсякденної свідомості.
До явищ культуриможна віднести граматику мови, «Сікстинську Мадонну» Рафаеля, університетськуосвіту, звичай кивати головою в знак вітання, «Іліаду» Гомера. Цей списоквиглядає безглуздою мішаниною доти, поки ми не глянемо на кожне з перерахованихявищ як на один із взаємозалежних елементів національної або регіональноїкультури. Так, християнська традиція зберегла для нас легенду, у якійрозповідається про птаха, що спотворив свій довгий тонкий дзьоб, намагаючись витягтисяцвяхи, якими Христа прибили до хреста, і яка була названа на ім'я «хрестоклюв».У результаті ми сприймаємо хрестоклюва зовсім інакше, чим який-небудь китаєць,не гірше нас знайомий із цим птахом. От ілюстрація того, як система культурнихцінностей впливає на сприйняття. Культура може проникнути й дійсно проникаєнадзвичайно глибоко в нашу природу, так глибоко, що ми часом уважаємо природнимте, що насправді породжено культурою, «просіяне» через її ціннісний «фільтр».
Як бачимо,культура багатогранна, і тільки в системі цінностей можна досить змістовнозрозуміти її прояви. А прояву її нескінченні. Можна говорити про культурулюдства, про культури різних епох (антична, середньовічна й т.д.), про культурирізних етносів і країн (росіянці й Росії, французької й Франції), про релігійнікультури (буддійської, ісламської, християнської), культурах різних соціальнихі професійних груп (селянської, поміщицької, міський, сільської й т.д.) інавіть про культуру окремих особистостей (Пушкіна, Конфуція, М. Ганді й ін.).
Багатогранністькультури знайшла своє відбиття в численних спробах її визначення й урозмаїтості самих підходів до її визначення (антропологічний, філософський ісоціологічний). Уже в 1964 р. американські вчені А. Кребер і К. Клакхон зібрали257 дефініцій культури, і, на думку Л.Кертмана, їхня кількість в 1987 р.подвоїлося. Така разюча багатозначність свідчить не тільки про усе більшеактивний обіг учених до проблем культури, але головним чином про об'єктивнускладність і багатогранність самого феномена культури.
Навряд чи можнадати закінчене визначення культури, подібно тому як фізика визначає своїфундаментальні поняття: маса, прискорення й т.д. Найбільш продуктивний підхіддо проблеми усвідомлення культури як цілісного явища дає філософія, тому щовона намагається осмислити культуру в самій її суті.
Отже, звернемосядо історичного досвіду й крок за кроком, разом з великими мислителями минулогопройдемо шлях теоретичного збагнення культури.
МислителіДревньої Греції, Рима й християнства про культуру
Уже в античномусуспільстві культура визначалася як сукупність навичок і вмінь, а такожрезультатів діяльності людини була виділена як предмет осмислення. Відповіднодо культурологічного міфу Протагора — давньогрецького філософа, виникненнямматеріальної культури, а також упорядкованим розвитком громадського життя людизобов'язані богам. На думку інших мислителів, серед яких перебував і Демокрит,творець культури — людина. Він створює культуру, підкоряючись своїм потребам інаслідувати природу.
Давньогрецькімислителі розрізняли природне й моральне як два конфронтуючих один одномупочала й підкреслювали перевагу греків над дикими й невихованими варварами.
Давньогрецькакультура, зробивши людини мірою всіх речей, не страждала гигантоманією, уникалаусього того, що не погоджувалося з людиною і його поняттями. У греків навітьбоги людиноподібні, не тільки по зовнішньому вигляді, але й по поводженню.Вимагаючи шанування, давньогрецькі боги не валили індивіда в містику, невіднімали в нього здатності мислити й судити про що-небудь, у тому числі провола богів. Грецькі храми, що зводилися на честь безсмертних богів, такожспіввіднесені з людиною, з мірою його релігійно-міфологічних подань і з йогохудожньо-естетичним ідеалом.
Демократична йгуманістична спрямованість грецької культури дозволила їй стати духовноюцінністю в повному розумінні слова, забезпечивши європейській культуріможливість зайняти й зберегти провідне місце у світі от уже протягом двохтисячоріч.
Достоїнствогрецької культури в тім, що вона відкрила людину-громадянина, проголосившиверховенство його розуму й волі. Греки вперше дали ідеали демократії йгуманізму. Історії невідомі більше видатні відкриття, тому що для людини немаєнічого більше коштовного, чим сама людина.
Звичайно, всесказане про давньогрецьку культуру — деяка ідеалізація, тому що її мислителі невиробили ще поняття «людина взагалі», а Аристотель учив, що люди від природинароджуються вільними й рабами. І разом з тим саме давньогрецька культураобдарила сучасну цивілізацію міфами про Прометея, Аполлона, Діониса й інших, щостали символами різних культурних традицій, а також заклала основи розвиткунауки й техніки в західноєвропейських країнах.
Свій внесок урозуміння культури внесли й давньоримські мислителі. Так, Цицерон учив: «Якродюче поле без оброблення не дасть урожаю, так і душу. Оброблення душі — це іє філософія: вона висапує в душі пороки, готує душі до прийняття посіву йдовіряє їй — сіяє, так сказати, — тільки ті насіння, які, визрівши, приносятьурожай».
У своїх творахримський оратор учив культивувати душу й розум, щоб не скотитися до варварства.Тільки Рим з його громадянами й державою, думав Цицерон, може бути зразкомкультури. Республіканський пристрій не виключає розходження інтересівсуспільства й індивіда й одночасно дозволяє їх примирити. Заради вищої мети,процвітання республіки громадяни й суспільство повинні йти на самообмеження.Людина, що забула про інтереси суспільства, і правитель, що забув про інтересигромадян, — не римляни, а варвари. Протилежністю варварства є культура, і томусаме головне в Римській республіці те, що вона — держава культури.
Культура дляЦицерона не вичерпується освіченістю, розвитком наук і мистецтв, турботу проякі він уважає скоріше більше характерної для Греції, чим для Рима. Справжнякультура укладена для знаменитого оратора в особливому ладі життя, де духовнийстан людини й спільний інтерес держави перебувають у суперечливій і нерозривнійєдності. Протиріччя соціального життя роз'їдали римську солідарність; державнуцілісність і єдність індивіда й колективу, робили їх деякою мірою фікціями,химерами. Але, з іншого боку, інтереси Рима вимагали їхнього постійноговідродження й підтримки. Внаслідок цього культура розкривалося як явище, щоналежить дійсності й у той же час суперечне їй. Тому її сферою й формою ставалине тільки й не просто мрії, не просто й не тільки реальна повсякденність, а те,що їх зв'язує, — слово.
Цицерон вірив, щогромадянин і держава знаходять у слові своє живе, рухливе й внутрішньорозчленована єдність, а саме слово стає необхідною формою ідеальної республіки.Але подання про слово як універсальному засобі рішення життєвих протирічперебувало в кричущому протиріччі з положенням величезної більшості населення.
Культура державий слова мала на увазі штучну гармонізацію соціальних протиріч, захист устояноїнесправедливості, байдужність до людини, що не народився сенатором. Уцицеронівської культурі слова чим далі, тим більше проступав зв'язок її іззабезпеченістю й дозвіллям, яких були позбавлені маси, із гнобленням інасильством, яким ці маси піддавалися. І це робило культуру неправою,несправедливою, морально уразливою справою. Цю сторону творчості Цицеронапершими, відкрили й ніколи не могли простити йому ранні християни, а слідом заними й багато пізніших виразників стихійного протесту проти культури якпривілею.
Після Цицеронаутвориться наймогутніший історичний провал і надзвичайно важко знайтитеоретичні розробки, спеціально присвячені проблемам культури. У весь свій рістпроблеми культури знову виникають лише в XVIII в., даючи надзвичайний розкиддумок і підходів.
Однак добревідомо, що відсутність теоретичних робіт зовсім не говорить про відсутністьсамого явища в житті. Проблеми культури вбудовуються в найбільш популярні йзначимі для даної епохи системи цінностей, зливаючись із ними, підкреслюючи йвідтіняє їхня оригінальність і значимість.
З огляду насумний досвід цицеронівського розуміння культури, середньовіччя винеслокультурний ідеал за межі реального буття й зробило тим самим невразливим дляповсякденності.
В епохусередньовіччя відбувається радикальне переосмислення основних принципів, щолежать в основі культури. Головною цінністю стає Бог. Всі найважливіші розділисередньовічної культури виражали цей фундаментальний принцип, реалізований усимволі віри. «Вірую в єдиного Бога, Батька все власника, творця неба й землі,видимим же всім і невидимим; і в єдиного Добродії Ісуса Христа, сина Божогоєдинородного… Сповідаю єдино хрещення в залишення гріхів, чаю воскресіннямертвих і життя майбутнього століття. Амінь».
Архітектура йскульптура середніх століть були «Біблією в камені». Література також булапронизана релігією й християнською вірою. Живопис виражав ті ж біблійні сюжети.Музика майже цілком носила релігійний характер. Філософія була служниця богослов'я.Етика й право являли собою розробку абсолютних заповідей християнства». Родинаяк священний союз виражала все ту ж фундаментальну цінність. Домінуючи рисихарактеру й звичаї, спосіб життя підкреслювали свою єдність із Богом, а такожсвоя байдужність до земного почуттєвого миру. Останній розглядався яктимчасовий притулок людини, у якому християнин усього лише мандрівник, щопрагне досягти вічної обителі Бога й шукаючий шлях, як зробити себе гідним, щобтуди ввійти. Коротше кажучи, середньовічна культура була єдиним цілим, всічастини якої виражали той самий принцип: нескінченність і сутність Бога, Богавсемогутнього, абсолютно справедливого, мудрого, творця миру й людини.
Найбільшрозгорнуте християнське розуміння культури в Августина Блаженного (354-430),самобутнього релігійного мислителя середньовіччя. Орієнтація людини на людину,уважав Августин, не повинна мати місце. Життя по Богу є єдино поважно й гіднолюдини. Абсолютна перевага нематеріальної душі над тлінним тілом вимагаєаскетичної зневаги до всіх благ і спокус почуттєвого миру. Чеснота тим вище,ніж більшою кількістю речей зневажає індивід. Це пояснює августинівськерозмежування благ людського життя на ті, які варто любити й плекати, і на ті,котрими потрібно тільки користуватися. До першого належить любов до Бога яквічному добру й джерелу всякого існування. До других — всі блага й речіреального миру. Без них не можна прожити, ними необхідно користуватися, алелюбити їх і тим більше звикати до них, забуваючи про вище призначення людськоїдуші, — значить надходити всупереч християнській моралі. Земні блага — тількизасобу для культивування неземних цінностей. Звідси й вся августинівськаієрархія «переваг». І в природі, і у себе самому людина повинна любити більшете, що ближче стоїть до Бога.
Протягом тисячіроків протиставлення природи й благодаті (християнської версії культури)змушувало середньовічне мислення метатися між небом і землею. І проте вонопородило ідею нескінченного самовдосконалення індивіда, для якого культура стаєформою діалогу з універсальною системою моральних координат, втілених вабсолюті.
Епоха Відродженнявідкриває новий етап в осмисленні культури. Якщо в Середньовіччя маси,заворожені ідеєю Бога, почували й думали однаково, то в епоху Відродженняситуація міняється. Індивід здобуває все більшу самостійність. Звідси виростаєйого нова самосвідомість і нова власна позиція. Гордість і самоствердженнявласної сили й таланта стають відмітними якостями людини епохи Відродження. Напротивагу середньовічній людині, що цілком уважав себе зобов'язаним Богові,індивід Нового часу відмінюється приписувати свої заслуги власним талантам.
Епоха Відродженнядала миру цілий ряд видатних індивідуальностей, що володіють яскравимтемпераментом, всебічною освіченістю, цілеспрямованістю. І справа отут,зрозуміло, не у випадковому збігу обставин, а в самій установці суспільноїсвідомості, що заохочували культивування індивідуальності в людей, їхньоїмайстерності й заповзятливості.
Характерна щодоцього біографія художника епохи Відродження Б.Челліні. Він брався за живопис,ювелірну справу, фортифікацію, артилерійське мистецтво, зодчество, різьбленняпо дереву й карбування монет. Крім того, він пристойно грав на флейті йкларнеті й був неперевершеним скульптором. От що пише про себе Челліні: «Всі цісказані мистецтва досить і досить різні друг від друга; тому якщо хто виконуєдобре одне з них і хоче узятися за інші, те майже нікому вони не вдаються так,як те, що він виконує добре; тоді як я із всіх моїх сил намагався однаковоорудувати у всіх цих мистецтвах; і у своєму місці я покаджу, що я домігся того,про що я говорю».
В епохуВідродження формується зовсім нова самосвідомість людини. Хоча мислителіВідродження й призивали повернутися до Античності й учитися в природи, їхняточка зору істотно відрізнялася від давньогрецької. У них на першому планікоштує не стільки природа, скільки художник. Художник, наслідувати природу,зобов'язаний її перевершити й виявити власний талант. От що говорить продостоїнство людини Пикоделла Мирандола: «Створивши людину й поставивши її вцентр миру, Бог звернувся до неї з такими словами: «Не даємо ми тобі, Адам, ніпевного місця, ні власного образа, ні особого обов'язку, щоб і місце, і особа,і обов'язок ти мав за власним бажанням, відповідно до твоєї волі й твоєму рішенню.Образ інших створінь визначений у межах установлених нами законів. Ти ж, нестиснутий ніякими межами, визначиш свій образ по своєму рішенню, у владу якогоя тебе надаю».
У цих словахчутні відзвуки вчення про людину, якому Бог дав вільну волю і який повинен самвирішувати свою долю, визначаючи свою особу й місце у світі. Людина не простостворена істота, вона — творець самого себе й цим відрізняється від природи.Саме в тім, що людині не данини ніякої повної визначеності, як, наприклад,ангелам і тваринам, Мирандола бачить основу нескінченних його можливостей. «Яне зробив тебе ні небесним, не земним, — продовжував Бог свою мову, звернену доАдама, — ні смертним, ні безсмертним, щоб ти сам, вільний і славний майстер,сформував себе в образі, що ти зволієш. Ти можеш переродитися в нижчі,нерозумні суті, але можеш переродитися по велінню своєї душі у вищі,божественні. Об вище й чудове щастя людини, якому дано володіти тим, щопобажає, і бути тим, чим захоче!»
Такої сили, такоївлади над всім існуючої й над самим собою людина не почувала ні в Античності,ні в Середні століття. Тільки в епоху Відродження він усвідомлює себе творцем,тільки в цю епоху він відчув себе нічим не обмеженим — ні природою, що булабожественним початком у греків, ні Богом християнської релігії, що відмінили божественністьприроди, а тепер що поступово втрачали владу над людиною. От чому в епохуВідродження настільки символічного значення набуває фігура художника. У нійнайбільше повно виражається найглибша для Ренесансу ідея — ідея людини-творця,що встав на місце Бога. У своїй діяльності людина тепер не просто задовольняєсвої приватні інтереси й земні потреби — вона творить мир, красу, творить самусебе.
Таким чином, ідеякультури здобуває людський, гуманістичний вимір. Культура — це не тількиперетворена людиною природа, але й перетворення самої людини.
На такійкультурно-оптимістичній ноті можна було б і закінчити виклад гуманістичної ідеїВідродження, якби не виникло наступне запитання: чому радісний полуденьРенесансу раптом змінився сутінками войовничого католицизму? Чому культураВідродження, що так стрімко набирала силу, раптом раптово втратила темпи свогорозвитку/
Відповідаючи наце питання, серед причин економічного й соціально-політичного характерудоводиться виділяти світоглядну переадаптацію людини. Її болюча крапка — переосмислення людської волі. Для себе людина виявляє, що воля носить двоїстийхарактер. «Індивід, — пише Е.Фром, — звільняється від економічних і політичнихоковів. Він здобуває й позитивну волю — разом з активною й незалежною роллю,яку йому доводиться грати в новій системі, — але при цьому звільняється відзв'язків, що дали йому почуття впевненості й приналежності до якоїсьспільності. Він уже не може прожити все життя в тісному колі, центром якого буввін сам; мир став безмежним і загрозливим. Втративши своє певне місце в цьомусвіті, людина втратила і відповідь на питання про зміст його життя, і на ньогообрушилися сумніви: хто вона, навіщо живе? Рай втрачений назавжди; індивідстоїть один, віч-на-віч зі своїм миром, безмежним і загрозливим».
З нещадноюпсихологічною оголеністю ця культурна ситуація зазвучала в одного з найглибшихмислителів того часу Б.Паскаля. «… Що таке людина у Вселеної? Небуття впорівнянні з нескінченністю, все суще в порівнянні з небуттям, середнє між всімі нічим. Вона не має сил навіть наблизитися до розуміння цих крайностей — кінцясвітобудови і його початку, неприступних, схованих від людського поглядунепроникною таємницею, і дорівнює не може осягти небуття, з якого виник, інескінченність, у якій розчиняється».
У відповідь навимогу Паскаля відмовитися від самовпевненого дослідження природи і його закликзайнятися безмовним спогляданням створінь всевишнього культурологи XVII – XVIIIст. у центр громадського життя поставили розум людини. «Знання — сила», — говорить Ф.Бекон. «Я мислю — отже, я існую», — проголошує Р.Декарт. XVIIIстоліття стає століттям інтелектуального штурму ідеї культури.
Проблемикультури в працях просвітителів
Ідеологи Освіти усвоїх міркуваннях про культуру йдуть уже не від розуму до природи, а відприроди до розуму, що отриманий людиною від природи й повинен бутипристосований до неї. Що означає твердження, що «людина розумна»? Це значить,що він може й повинен додержуватися природи. У цьому — людська мудрість, і вонадосяжна. Що виходить, що «природа розумна»? Затверджуючи «розумність природи»,просвітителі зовсім не ототожнювали її з духом і не вишукували якогось сидячогоусередині її «розуму». У самої природи немає ні розуму, ні мети, але природа породжуєрозумних людей. Вона раціональна в тому розумінні, що людина, дотримуючисьзаконів природи, може й повинна стати щасливою. ЇЇ бажання щастя відповідаютьзаконам природи. Природа була б безглуздої, абсурдної, якби вона прирікаласвоїх дітей на одні лише муки. Але цього немає. Природа розумна, тому що розумлюдей приймає її закони, схвалює їх, рано або пізно в дії всіх людей закониберуть гору.
Просвітителіпереконані в тім, що на цій основі можливий прогрес, розквіт ремесла, науки ймистецтва. І в них складається віра в особливу, вирішальну роль освіти всоціальному розвитку. «Причина всіх нещасть і нещасть людей, — заявляєГельвецій, — складається в неуцтві. Перебороти своє сумне положення, вийти знього люди можуть тільки через освіту, а ріст її нескоримий. У розумах ідесхована й безперервна революція й… із часом саме неуцтво себе дискредитує».
Під впливом цихідей формується модель культури. Вольтер, Кондорсе, Тюрго зводили змісткультурно-історичного процесу до розвитку розуму. Культурність націй або країнина противагу дикості й варварству первісних народів складається в «розумності»їхніх громадських порядків і політичних установ і виміряється сукупністюдосягнень у науці й мистецтві. Ціль культури, що відповідає вищому призначеннюрозуму, — зробити всіх людей щасливими, живучими в гармонії із запитами своєїприродної природи.
І.Гердер(1744-1803) — один з найбільш впливових мислителів Німеччини. Його концепціякультури, розроблена в книзі «Ідеї до історії філософії людства», вплинула наподальший розвиток культурологічних концепцій.
«Немає нічогоменш певного, — зауважує Гердер, — чим це слово — «культура», і немає нічогобільше оманного, як додавати її до цілих століть і народів. Як мало культурнихлюдей у культурному народі! І в яких рисах варто вбачати культурність? І чисприяє культура щастю людей?
Зі сказаногоГердером видно, що його цікавить наступне: що таке культура, які її специфічніознаки, у чому її зміст?
Сутність культуриГердер осмислює в контексті єдиного, що безупинно розвивається цілого, щозакономірно проходить певні, цілком необхідні щаблі. Про те, як він уявляв собіці щаблі, можна судити на підставі його уявлення про організацію світобудови:«1. Організація матерії — теплота, вогонь, світло, повітря, вода, земля,всесвіт, електричні й магнітні сили. 2. Організація Землі за законами руху,усіляке притягання й відштовхування. 3. Організація неживих речей — каменів,солі. 4. Організація рослин — корінь, аркуш, квітка, сили. 5. Тварини: тіла,почуття. 6. — Люди — розум, розум. 7. Світова душа».
Використовуючисучасну термінологію, культура, на думку Гердера, — результат космогенеза йбіогенезу. Історія суспільства безпосередньо примикає до історії природи,зливаючись із нею. Але як установити ту грань, де культурні сили, що дрімали влоні природи, вириваються з останньої й починають діяти самостійно? «Моварозбудила дрімаючий розум або, краще сказати, стала живою силою, втілилася вдію — здатність, що сама по собі навіки залишилася б безжиттєвої, мертвої…Отже, усякий розум, усяке мистецтво людини починається з мови, тому що лишезавдяки мові людина панує й над самою собою й владна роздумувати й вибирати;для всього цього в органічній будові її існували лише задатки».
Література
1. Сорокін П.А. Людина. Цивілізація.Суспільство. – К., 2002.
2. Фром Е. Психоаналіз і етика. — К.,1993.
3. Швейцер А. Культура й етика. — К.,1997
4. Ясперс К. Зміст і призначенняісторії. — К., 2002