Міністерство освіти і науки УкраїниНіжинський держаний університет іменіМ.В. Гоголя
Рефератна тему:
Меценати та благодійники та їх роль у будівництві тарозвитку України та Чернігівщини у ХVII – XVIII ст.
Ніжин 2011р.
План
Вступ
Благодійнадіяльність Івана Мазепи
Благодійницьката видавничо-просвітницька діяльність братів Зосимів у Ніжині
МеценатиЧернігівського колегіуму
Висновок
Вступ
Українське меценатство є цікавим соціокультурнимфеноменом. За умов довготривалої бездержавності українського народублагодійництво було єдиним засобом забезпечення розвитку культури та освіти.Українське суспільство самоорганізовувалося в численні громадські організації — братства, які сприяли зміцненню православної церкви, будуванню церков,заснуванню друкарень, шкіл, шпиталів. Меценатство було характерною рисоюукраїнської вищої верстви, її ментальності. Особливою увагою меценатівкористувалися навчальні заклади вищого рівня, які були культурно-освітнімиосередками, навколо них гуртувалися відомі літератори, митці, тут виховувалисянаціональні кадри адміністративної еліти, духовної та світської інтелігенції,формувалася суспільно-політична та культурна атмосфера, громадська свідомість.
Початок українському благодійництвупоклали учасники українських православних братств, та це були колективні прояви.Появу індивідуального благодійництва пов’язують з ГалшкоюГулевичівною, яка віддала свою садибу в Києві на приміщення для школиКиївського братства. Згодом благодійним справами починає займатися ПетроСагайдачний, Йов Борецький, Петро Могила та інші політичні та церковні діячіУкраїни.
Благодійна діяльність Івана Мазепи
За свідченням сучасників Іван Мазепа був одним знайбагатших людей тогочасної Європи. З самого початку свого гетьманування, 1686року, Іван Мазепа виявив себе як великий покровитель і меценат національноїкультури, мистецтва, науки, православної церкви. Певною мірою він продовжувавтрадицію, закладену в першій чверті XVII ст. козацьким гетьманом ПетромКонашевичем-Сагайдачним, який свою полководницьку та державну діяльністьпоєднував з активною підтримкою розвитку освіти й науки. Всякими способами Мазепа допомагав, сприяв розвиткуосвіти в України. У Києві, Чернігові, Переяславі та інших містах і навіть селахфундував школи, бурси, шпиталі, наділяв маєтностями українські монастирі, якіна той час були вогнищами просвіти завдяки власним школам і друкарням.
За його кошти були побудовані в Києві — Печерська лавра,Пустинно-Миколаївський, Братський, Богоявленський, Кирилівський, Межигірський,Золотоверхо-Михайлівський монастирі; Чернігівський Троїцько-Іллінський,Лубенський Мгарський, Прилуцький Густинський, Батуринський Крупицький,Глухівський Петропавлівський, Домницький, Микишинський, Бахмацький, Каменський,Любецький.
Гетьманпобудував церкву св. Миколи і прославлений потім Шевченком собор у Переяславі. Мазепа взяв під свою опіку Києво-Могилянський колегіум,який при за його клопотанням стає у 1701 році академією, він дбав про їїрозвиток, щедро обдаровував її маєтностями. В цей час її навіть почали називатиМогилянсько – Мазепинською, що само свідчить про значущість його допомоги. У1693 році наново побудував братську церкву Богоявлення, поставив новий будинокдля колегіуму, щоб поліпшити умови «всякому з малоросійських дітей, хотящемувчитись».
Гетьман щедро фінансував розвиток мистецтва, зокремаархітектури й малярства, прикрасив українські міста спорудженими йреставрованими чудовими храмами, розбудував в Україні на свій кошт, а такожвикористовуючи військовий скарб близько 20 церков. Різні за виконанням,величні, розкішні споруди водночас мають і спільні риси, названімистецтвознавцями «Мазепиним бароко». Не тільки талант будівничого, а йвитончений художній смак гетьмана втілився в цих церквах. Він відновив Києво-ПечерськуЛавру, обніс її кам’яною стіною, поставив дві гарні брами з церквами над ними.
Після Петра Могили гетьман Іван Мазепа своїм коштомобновив Софіївський Собор і побудував Софійську дзвіницю.
В Пустинно-Миколаївському монастирі в Києві вибудуваву 1690 році нову величаву церкву св. Миколая. Поставив Мазепа також великуцеркву Вознесіння в Переяславі.
Ім’я Мазепи набуло розголосу навіть на Сході, де вінстав відомим саме через те, що робив дари. Церкві Гробу Господнього в Єрусалиміпереслав срібну плиту. На його ж кошти був надрукований арабський перекладЄвангелія.
Іван Мазепа не був демократом. Аристократ, він цілеспрямованостворював в Україні аристократію з середовища козацької старшини й українськоїшляхти. Підтримуючи старшину економічно, надавав їй земельні маєтності, бажавзробити її незалежною політично, дбав про її освіту й навіть зовнішню культуру.
Не дивлячись на багату літературу, присвячену Мазепі,його особистість залишилася на сьогодні найзагадковішою постаттю у вітчизнянійісторії.
Великий гетьман Іван Мазепа цікавив дослідниківнасамперед як визначний державний і політичний діяч, як освічений меценат, щосприяв розквіту в Україні літератури, мистецтва, архітектури.
Гетьман Іван Мазепа був видатним воєначальником,непоганим військовим інженером і зробив дуже багато для розвитку вітчизняноївійськової справи, намагаючись посилити дисципліну в козацькому війську, атакож ознайомити українських козаків з новими видами зброї.
Необхідно визначити, що Іван Мазепа був професійнимвійськовим, оскільки військову освіту, як свідчать джерела, він здобув у Франціїта Голландії. Саме там він вивчив інженерну і гарматну справу. Він з великоюувагою ставився до нових досягнень у військовій справі, всіляко намагаючисьпридбати останні зразки гармат, рушниць та іншої зброї
В своїй столиці Батурині Іван Мазепа мав оригінальну,як на той час, колекцію зброї, цю колекцію можна вважати одним з першихвітчизняних військово-історичних музеїв.
Масштабийого меценатства вражають. «Не бысть прежде его, подобен ему, и по нём небудет», — це слова чернігівського ієромонаха, згодом епископа Чернігівського імитрополита Тобольського та Сибірського Антонія Стаховського.
Вжепісля смерті гетьмана козацька старшина в Бендерах так і не змогла точнопідрахувати, яку ж суму загалом дав Мазепа щедрою рукою у «побожномунамірі на будову багатьох церков і монастирів, на милостині...».
МеценатствоІ. Мазепи — це не примха магната, не бажання здобути собі славу і популярність,як це старалися «висвітлювати» московські автори у своїй злобі.Меценатство Мазепи — це внутрішня потреба культурної людини. Він задавав тон ублагодійництві для всієї старшини, подавав їй приклад, надихав на добродійництво.Це було нормою, невід'ємним атрибутом діяльності людей, що належали донаціональної еліти.
Наодній зі старовинних панегіричних гравюр було зображено герб Івана Мазепи ійого самого в бойовому спорядженні. А вгорі вкомпоновано шість величних храмів,що їх спорудив великий будівничий України. Автор вважав це однією звизначальних рис у духовному портреті гетьмана України. Численні панегірикизвеличують його ім'я. Аристократія, духовенство, вчені, письменники та митцівихваляють його за те, що поставив Україну так високо. А коли прийшов йогокінець, московські кати розшукували всі пам'ятки після нього, щоби їх спалити.Тому слідів по ньому так мало; зате ті, що дійшли до нас, є доказом, який культпанував довкола його особи.
Меценатствочи взагалі значення великого гетьмана в сфері духовної творчості — це, може,найменше досліджена ділянка тогочасного життя. Цікавилися Мазепою як володарем,стратегом, політиком. Поодинокі автори звертали увагу на деякі церкви та церковніпредмети, даровані Мазепою і на тому кінчалися теми «мазепознавства».
«Вирокиісторії часто-густо бувають помилковими, але завжди невблаганні… Як же добре,як доглибинно формулу цю знав Мазепа! Не тому лише, що був одним знайосвіченіших людей доби, а й тому, що, в немолодому віці вже бувши, сам надзаконами історії замислювався і сам досвідченим розумом шукав їїтаємниць». Мабуть, саме ці слова видатного українського поета, публіцистай вченого XX ст. Євгена Маланюка дають ключ до розуміння неймовірно складноїособистості одного з найславетніших українців усіх часів. Ім'я Івана Мазепи,попри майже трьохсотлітню анафему, що лунала з петербурзьких тронів та амвонівросійських церков, а потім із трибун київських і московських партійних вождів —це ім'я ніколи не було забуто народом.
Казковобагатий «ясновельможний» правитель — і незрівнянний в українськійісторії меценат та захисник культури, володар сотен тисяч кріпосних«душ» — і щирий, хоч би там що писали ворожі історики, прихильниксвободи України, винятково хитрий і спритний політик, що блискуче знавбезсмертну римську формулу «Горе переможеним» — і трагічно переможений володар,що помер на самоті від почуття непоправності полтавської катастрофи. Контрастив Мазепиному портреті справді вражають.
Використовуючисучасну термінологію, можна сказати: це був справжній інтелігент при владі,тобто винятково рідкісний у пізніші новітні часи тип українського правителя.Звичайно, водночас і аристократ, бо тодішня епоха часто ототожнювала ціпоняття. От саме тому підтримка, розвиток і захист культури були для ІванаСтепановича не стільки політичним розрахунком, скільки внутрішньою потребою.Річ не тільки в рівні особистої освіченості, більше важить те, що він, попривсе своє владолюбство, чудово розумів — не з нас, нині живущих, почаласьукраїнська історія, й не на нас вона закінчиться.
Завдякимеценатству Мазепи в Україні розвинулося мистецтво, відоме нам завдякидослідженнями Федора Ернста, Дмитра Антоновича і Володимира Січинського.
Ернстстверджує, що доба Мазепи характеризується надзвичайним піднесенням у всіхгалузях мистецтва: в архітектурі, різьбі, малярстві, гравюрній орнаментиці,прикладному мистецтві. Дерев'яне будівництво в добі Мазепи припиняється майжезовсім, бо тогочасні меценати українського мистецтва — гетьман і козацькастаршина — виявляли «великий хист до будування камінних церков — нібипросячи Бога простити їм не завжди чисті шляхи, якими вони здобули своїбагатства. Колосальну кількість будівель вивів на свої кошти сам Мазепа».Наслідувала гетьмана й полкова старшина: Кочубей, Дунін-Борковський,Манієвський, Коровченко, Мирович, Терцик, Лизогуби, Сулими та інші будувалисвоїм коштом величаві храми і веліли наліплювати на стінах своїх фундацій своїгерби; малярі виконували портрети меценатів (ще їх уміщували на стінахбудівель), штихарі вирізували величезні гравюри, що повинні були передатинащадкам пам'ять про всі видатні діла меценатів, цю місію мали виконувати іприсвяти меценатам у тогочасній літературній творчості.
Характерно,що коли у 20 — 30-х рр. минулого століття почалося руйнування (щоправда,назване реконструкцією) столиці України, то першими під ударамикомуністично-пролетарської ненависті падали саме такі споруди, бо вони несли всобі печать національного генія. Ми часто недооцінюємо тодішніх господарівстановища, говорячи про їхнє неуцтво, невігластво, варварство та ін. Але буваливипадки, коли вони абсолютно адекватно розуміли ситуацію, безпомильно оцінювалимасштаби того, що могло їм загрожувати. Відомий дослідник історії нашоїкультури Тит Гиврик зауважував: «Всередині тридцятих років силицентралізації та русифікації дивилися на ці барокові будівлі як на втілення абосховище українських національних почуттів, якими б пасивними вони не були в тойчас. Ці будівлі були в очах влади (і в радянській термінології) свідкамиіснування українських буржуазно-націоналістичних настроїв».
Українськемистецтво кінця XVII ст. безсумнівно осяяне впливом гетьмана Івана Мазепи. ІванМазепа — типовий представник українського культурного процесу, культурнихпереживань. Навряд чи можна стверджувати, що мистецтво залишалося головноюсправою вжитті цієї непересічної людини, але виникає враження, ніби всеробилося під його пильним наглядом і за його власними уподобаннями.
ГетьманМазепа також був великим книголюбом і меценатом тогочасних видань: мав він уБатурині власну добірну бібліотеку. Французький дипломат Жан Ба Моз, відвідавши1704 р. гетьманську резиденцію Батурин, був у захваті від добірних латинськихкнижок, що він їх там побачив. Але важливо зазначити, що Мазепа не лише збиравкнижки для себе — він щедро обдаровував ними бібліотеку Могилянської академії,різні церкви і приватних осіб. Лубенський монастир одержав від гетьмана два прегарновиданих Євангелія, переяславська кафедра при Вознесенському монастирі —Пересопницьке Євангеліє; Степан Яворський подарував НіжинськомуБлаговіщенському монастиреві Євангеліє гетьмана Мазепи. Слід підкреслити, що тесаме робила і його мати, ігуменя Київського дівочого Вознесенського монастиряМарія Магдалина, що в 1687 р. обдарувала членів царського дому молитовниками.Талановитий західноукраїнський письменник Богдан
Лепкийз гірким сарказмом описав у романі-епопеї «Мазепа», як були враженіцар Петро та його соратники (багато з яких, до речі, навіть грамотно писати немогли), коли, гостюючи в Києві у гетьмана (1706 р.), побачили в бібліотеціМазепи воістину унікальні, у розкішних обкладинках видання латинських,німецьких та французьких книг з філософії, історії, збірок європейської поезії.По суті, мав цілковиту рацію той же Євген Маланюк, коли писав, що це була«зустріч видатного інтелекту (Мазепи) з стихією...».
Благодійницька та видавничо-просвітницька діяльність братівЗосимів у Ніжині
меценатство благодійний мазепапросвітницький
Кожнийнарод має своїх героїв, велетнів духу й думки, подвижників і мучеників за віру,борців за правду і волю, видатних вчених, просвітителів та меценатів, котрі всесвоє життя поклали на вівтар служіння ідеалам добра, справедливості, милосердята братолюбства. Без сумніву, до яскравої плеяди видатних діячів грецькоїеміграції в Україні та Росії XVII-XVIII ст. можна віднести шляхетних братівЗоя, Анастасія та Миколая Зосимів, життя та діяльність яких були тіснопов’язані з містом Ніжином та Ніжинським грецьким братством.
Якопинились благородні грецькі патріоти брати Анастасій та Микола Зосими упровінційному українському місті Ніжині? Чим заслужили вони вдячну пам’ятьсвоїх співвітчизників?
Напревеликий жаль, біографічні відомості про братів Зосимів дуже скупі: самі вонине залишили про себе майже ніяких документів автобіографічного характеру, аспогади сучасників, хоча й надзвичайно захоплені та емоційні, містять небагатофактичного матеріалу. Тепер дослідники в Україні та Греції змушені крупиця закрупицею, факт за фактом відшукувати відомості про життя та діяльність братівЗосимів, щоб бодай у загальних рисах з’ясувати їх життєвий шлях.
БратиІоанн, Феодосій, Анастасій, Зой та Микола Зосими (Зосимаді, або як їх називалив Ніжині за місцевою вимовою – Жушми, Жужміни), а також їхнісестри Олександра, Зоїця та Ангеліка народилися у 1750-1760-х рр. в Греції, вневеличкому селищі Грамено або в стародавньому адміністративномуцентрі Епіру місті Яніна (точне місце народження невідоме).Виховувалися вони в православній родині грецьких патріотів. Від свогобатька Хатзі-Панайоті Зосими, успадкували вони не тільки рід занять тапевний капітал, але й щиру любов до своєї поневоленої Батьківщини.
Значначастина грецької діаспори знайшла свій другий дім на сусідніх православнихземлях тодішньої України та Росії. Протягом XVI-XIX ст. виникають грецькіколонії в Ніжині, Києві, Львові, Санкт-Петербурзі, Москві, Таганрозі, Феодосії,Маріуполі, Одесі та інших містах. Намагаючись зберегти свою традиційнукультуру, православну віру та рідну мову, греки селилися компактними групами,засновували свої школи, бібліотеки та братства, будували церкви та монастирі.
Важливуроль у торгово-економічних та культурних взаєминах з країнами Західної аСхідної Європи в цей період відігравали північні провінції Греції, зокрема –Епір та його адміністративний центр місто Яніна. Місцеві купці та підприємцізасновували великі фірми та банківські контори, які приносили величезніприбутки. У свою чергу економіка міста сприяла бурхливому культурному розквітута поширенню ідей національного визволення. Особливо ці процеси пожвавлюютьсянаприкінці XVIII ст. під впливом ідей Просвітництва та подій Французькоїбуржуазної революції.
Доліберально-просвітницького крила грецького національного руху належали й братиЗосими. Грецькі просвітителі вважали, що звільненню від турецького ярма істворенню грецької держави повинно передувати духовне відродження нації.Своєрідний девіз грецьких лібералів того часу проголосив майбутній президентнезалежної Грецької Республіки І.Каподістрія, котрий говорив: «спочатку миповинні просвітити греків, а потім вже створювати Грецію.”
У1770-1780-х рр. брати Зосими залишили Грецію. На жаль, точної дати цієї подіїми не знаємо. Займаючись комерційними справами, подорожували вони різнимиєвропейськими країнами. Зрештою, Михайло та Феодосій Зосима осіли віталійському місті Ліворно, де прославили себе благодійництвом, а інших братівдоля привела на терени тодішньої Російської імперії. Анастасій та Микола обралимісцем перебування Ніжин, а Зой невдовзі перебрався до Москви (Іоанна Зосимитоді вже не було в живих). Можна гадати, що першим у Ніжин прибув АнастасійЗосима. Його підпис (»AnastasioV Catzi-ZosimaV”) знаходимо підпостановою Ніжинського Грецького Братства, що датується 1773 роком. А внотаріальному документі 1842 року, що затверджував заповіт Миколи Зосими,стверджувалось, що він жив у Ніжині «з давніх часів, більше 50 років”.
Грецькагромада в Ніжині, до котрої були записані брати Анастасій та МиколаЗосимá як „іноземні греки”, нараховувала на той час вже понад100 років насиченої подіями історії. Перші офіційні документи, що засвідчувалиіснування грецької громади в Ніжині та зберігалися в архіві НіжинськогоГрецького Братства, датуються травнем 1657 року, коли гетьман БогданХмельницький дозволив грецьким купцям вільно торгувати в українських містах.Саме грецькі комерсанти, які обрали Ніжин для заснування своєї колонії,претворили це велике полкове місто на важливий осередок посередницької торгівліна шляху з Києва до Москви. У 1680 році ніжинські греки розпочинаютьбудівництво православних храмів, створюють церковне братство, реформоване 1687року у своєрідне культурно-релігійне об’єднання усіх грецьких поселенців, приякому діяли і цілком світські установи – суд, школа та шпиталь. Українськігетьмани та російські самодержці своїми універсалами неодноразовопідтверджували привілеї ніжинських греків.
Намомент прибуття в Ніжин братів Зосимів місцева грецька громада була доситьчисленною. За ревізією 1782 року з 11704 мешканців міста 765 були греками. З1785 року за наказом імператриці Катерини II в Ніжині було запроваджено органмісцевого самоврядування грецької громади – Ніжинський Грецький Магістрат.
Братиуспадкували надзвичайно великий капітал. Цю спадщину вони збільшили врезультаті успішної комерційноїної діяльності. Торгівля іноземними товарамибула для братів головною статтею прибутків. Фірма братів Зосимів мала своїконтори не тільки в Ніжині, але й Москві та Флоренції. Вони привозили до Європитовари з далеких східних країв, в тому числі з Китаю, міняли російську сировинуна промислові вироби Західної Європи, особливо – тканину. Торговельні агентибратів Зосимів діяли в різних куточках світу. Відомий знавець історії грецькоїторговельної колонії в Ніжині історик К.В.Харлампович відшукав свого часувідомості, що 1792 року ніжинський грек Анастасій Жушма (тобто – Зосима)відправляв свого прикажчика у Катеринослав і Таврійську область, а звідти черезЧорне море до Царгорода для провозу різноманітних товарів та вирішеннякомерційних справ. Але на відміну від інших членів грецької громади Ніжина,брати Зосими вели досить відлюдний спосіб життя, витрачаючи всі свої кошти начисленні благодійні справи. Внаслідок цього за ними закріпилася репутаціядиваків, про братів ходило чимало легенд та переказів. Так, розповідали, щорубіжною подією для братів Зосимів стала раптова смерть Феодосія.
Після15 років комерційної діяльності та розлуки з іншими братами, він отримавзапрошення відвідати Росію. У травні 1791 року Феодосій Зосима вирушив зЛіворно, маючи намір зустрітися з братами і знов повернутися в Італію, але нашляху до Санкт-Петербургу тяжко захворів. Після прибуття в Росію його хворобарізко загострилася. Невдовзі, 17 жовтня 1791 року, він помер на 36 році життя ібув похований у Москві на цвинтарі Донського монастиря. За переказами, післяпохорону Феодосія брати Зосимá вирішили припинити всі своїторговельні операції та заприсяглися один перед одним вести самотній тааскетичний спосіб життя, ніколи не одружуватись, не витрачати на свої потребинічого зайвого, окрім найнеобхіднішого, присвятивши усі свої сили тазаощадження просвіченню греків та визволенню Греції, на розвиток національноїосвіти та культури.
Численнітогочасні джерела засвідчують благодійництво та меценатську діяльність братівЗосимá. Вони щороку надсилали у далеку Грецію коштовності та великі сумигрошей для роздачі бідним та знедоленим, на викуп кинутих до боргової в’язниці,для створення і утримання богоугодних закладів, православних храмів, заснуванняшкіл, бібліотек, лікарень. На відміну від інших заможних греків-купців уНіжині, брати Зосими не мали великого штату прислуги, і зовсім не було у нихселян-кріпаків. Так, у списках мешканців міста, що датовані 1806 роком,позначено в приході Свято-Троїцької церкви (колишня вулиця Грецька, а тепер –Гребінки) “дом грека Анастасия Шушмы, в коем временно живет брат егоНиколай Павлов Шушма, племянник их .”В тому ж таки документі знаходимо згадкупро деяких греків-купців, у яких позначено декілька чоловік обслуги і біля 10,а то й більше кріпаків. Отже, незважаючи на свій величезний капітал, братиЗосими обходились допомогою лише однієї служниці.
Требавідзначити, що брати Зосимá були не поодинокими у своїх благодійнихсправах. Серед діячів грецької діаспори в Україні та Росії того часу булочимало меценатів та жертводавців. Розпочинаючи свої благодійні справи, братинаслідували приклад свого земляка та старшого за віком приятеля ЗояКонстантиновича Каплані (1736-1806), який тривалий час торгував у Бухаресті,Ніжині та Москві. Одним з перших серед греків він вклав свій капітал в сохраннуказну Московського Виховного будинку, призначивши їх на благодійні цілі. У 1797році він власним коштом відкрив у своєму рідному місті Яніні лікарню та училищесвого імені. Одночасно з братами Зосимами в Ніжині мешкали і уславилисьпросвітницькими та благодійними справами Зой Каплані, брати Георгій та Манфо(Матвій) Різарі, Георгій Кромміда та інші.
БратиЗосимá також вирішили заснувати у своєму рідному місті Яніна великеГрецьке училище, розраховане на 300 учнів в якому головними предметамивикладання були філософія, богослов’я та математика. Тим більше, що училище ЗояКаплані, капітали якого знаходилися в банках Венеціанської республіки, невдовзіпісля її падіння прийшло в упадок. З цією метою брати Зосими вклали у сохраннуказну при Московському Виховному Будинкові значну суму грошей, відсотки з якоїпризначалися на утримання штату викладачів, сплату стипендії найбіднішим учнямта придбання книг для бібліотеки училища. Але цей капітал тривалий час лишався незастосованимза призначенням, оскільки в Греції не була сприятливих умов для розвиткунаціональної освіти. Реалізувати цей благородний задум братам Зосимам пощастилолише 1828 року, після повалення в Греції турецького окупаційного режиму.
Щобзабезпечити необхідною літературою грецькі школи та бібліотеки як у себе наБатьківщині, так і в країнах Європи, брати Зосими почали фінансувати виданнякниг. За 40 років невтомної просвітницької діяльності вони власним коштомвидали понад вісім десятків найменувань книг з історії, філософії, богослов’я,математики, філології, географії, зоології, медицини, тощо. Надзвичайно великоїуваги приділяли вони виданню біблійної літератури, особливо Старого й НовогоЗаповіту, творів святих отців та вчителів Церкви. Ці гарно оздоблені книгивиходили грецькою, російською та латинською мовами в найкращих друкарнях Афін,Парижа, Венеції, Болоньї, Лейпціга, Відня, Петербурга, Москви, після чоговеликими партіями безкоштовно розсилалися по навчальних закладах. На нивіплідної видавничої діяльності брати Зосими входили в дружнє спілкування знайвидатнішими грецькими вченими-просвітителями, мислителями європейськогорівня К.Іконому, Є.Булгарісом, Н.Теотокі, А.Кораїсом.
БратиЗосими підтримували взаємини з найкращими представниками грецької діаспори і вкраїнах Західної Європи. Разом з відомим діячем грецького національногоруху Адамандіосом Кораїсом (1748-1833), який через переслідуваннятурецького уряду майже все своє життя був змушений жити у Парижі, брати Зосимизапочаткували у 1805 році видання 26-томної »Еллінськоїбібліотеки”, унікальної збірки творів класичних давньогрецьких авторів:Гомера, Плутарха, Ісократа, Діогена Лаертського, Езопа, Фукідіда та інших. Цевидання, фінансування якого взяли на себе брати Зосими, мало справді історичнезначення для національно-культурного відродження грецького народу, оскількисаме воно поклало початок літературній новогрецькій мові.
Алене тільки про далеку Грецію дбали брати Зосими. Не забували вони у своїхблагодійних справах і ту країну, що стала для них волею долі другоюбатьківщиною. Зой Павлович Зосима, який був записаний «для производствасвободной торговли в московские именитые граждане” і мешкав у Москві в будинкуГрецького Нікольського монастиря, у себе вдома створив приватний музей. Всімбажаючим він охоче демонстрував унікальну колекцію антикварних речей, рідкіснихкоштовностей та дорогоцінних нагород. У 1820 році журнал „Отечественныезаписки” надрукував схвальний відгук про цю колекцію, якій, на думкусучасників, не було рівних в Європі, і яка, за висловом видавця, “представляетполный и наставительный ряд исторических памятников”. Про цінність колекції ЗояПавловича Зосими говорить вже той факт, що відомий московський історик, автор першоїу своєму роді узагальнюючої історіографічної праці „Опыт русскойисториографии” В.С.Іконников включив її опис, як і повідомлення про пожертвибратів Зосимів бібліотеці Московського університету, до своєї книги.
Активнублагодійну працю братів Зосимá високо оцінили сучасники. Відомийісторик Дмитро Миколайович Бантиш-Каменський, який, доречі, теж мав ніжинськекоріння і особисто був знайомий з братами, у 1810 році писав: “Комунеизвестны знатные пожертвования, делаемые Зосимами для восстановления в Отечествеих прежних времен Софоклов и Демосфенов!.. Желательно, чтоб и другие, имеющиедостаточное состояние греки подражали похвальному примеру сих патриотов в любвиих к Отечеству и просвещению оного”. У 1804 році уряд Іонійської Республіки,враховуючи багаторічне невтомне благодійництво братів Зосимів, пожалував їмдиплом на дворянство. На дворянському гербі, пожалуваному братам Зосимам, булозображено сову в лавровому вінку – символ мудрості та просвітництва. Середнагород, якими був відзначений Зой Павлович, російські ордени Св. Анни та Св.Володимира, а також Грецький Командорський орден Спасителя – вища відзнакагрецького уряду, якою нагороджували діячів національного руху в діаспорі.Кавалером ордену Спасителя 2 та 3 ступенів був також і Микола Зосима
БлагодійництвоЗоя Зосими, який від імені братів мав право розпоряджатися капіталами,поширювалось на Московський університет, Медично-хірургічну академію, Практичнукомерційну академію, Московську губернську гімназію. Брати Зосими жертвуваливеличезні суми грошей на утримання викладачів та поповнення бібліотек цихнавчальних закладів, фінансували дослідницьку і видавничу діяльність багатьохнаукових установ. За величезний внесок в розвиток науки та освіти Зой Зосимабув обраний почесним членом багатьох наукових товариств Європи та Росії, зокрема– Товариства дослідників природи при Московському університеті,Медично-хірургічної та Практичної академій, Товариства історії і старожитностейросійських, тощо. Коли у 1811 році останнє вирішило здійснити грунтовнеджерелознавче видання найціннішого твору давньоруської історіографії – літописувідомого Києво-Печерського ченця Нестора-літописця, Анастасій Павлович Зосимавиділив з цією метою на потреби Товариства 3600 карбованців, за що отримавпохвальний лист від самого імператора Олександра І. На превеликий жаль, подіїросійсько-французької війни 1812 р., а особливо – жорстока пожежа, що знищилабібліотеку Товариства під час захоплення Москви армією Наполеона, зашкодили цимпланам. Підготовлений Товариством до друку літопис за Лаврентіївським спискомпобачив світ лише 1824 р.
Чималодобрих справ зробили брати Зосими і для грецької громади в Ніжині. Так, 9квітня (за ст. стилем) 1807 року вони поклали в сохранну казну при МосковськомуІмператорському Виховному Будинкові велику суму грошей, відсотки з якихпризначалися на утримання найбідніших членів Ніжинського Грецького братства.Копію банківського білета через Анастасія Зосими брати надіслали в НіжинськийГрецький Магістрат, а розпорядниками грошей призначили епітропів (старост)грецьких Михайлівської та Всіхсвятської церков.
Перебуваючив близьких стосунках з архімандритом Ніжинського Благовіщенського монастиря,вихідцем з Чорногорії та вихованцем Києво-Могилянської академії ВікторомЧерняєвим, брати Зосими фінансували розпочаті ним у цьому монастирі ремонтніроботи, зокрема пожертвували значну суму на відбудову соборного храму таспорудження в ньому величного іконостасу. У 1815 році брати Зосими видаливласним коштом у Москві книгу І.Чернова з історії цього монастиря. В музеїрідкісної книги Ніжинського педагогічного університету до цього часузберігається це унікальне видання, а також грецька Біблія з автографом ВіктораЧерняєва, видана братами Зосимами і подарована першому директору НіжинськогоЛіцею князя Безбородька Василю Кукольнику.
Намісці старої дерев’яної церкви на Грецькому кладовищі в Ніжині Анастасій Зосимаозпочав будівництво кам’яного храму »во имя св. Иоанна Предтечи и св.равноапостольных Константина и Елены с таковою же при нем колокольнею, сблагословения архипастыря Черниговского и Нежинского… для НежинскогоГреческого общества”. Але 14 січня 1819 року після тривалої хвороби Анастасійпомер і був з почестями похований в склепі біля вівтарної стіни недобудованогохраму. Благородну справу свого брата невдовзі продовжив Микола Зосима, який ізакінчив спорудження. У 1822 році відбулося урочисте освяченняКонстантино-Оленінської церкви. Цікаво, що з обставинами будівництва таосвячення цього храму був добре обізнаний тоді ще юний Микола Васильович Гоголь,який в той час навчався в Ніжинському Ліцеї князя Безбородька. У першомусатиричному творі майбутнього письменника, присвяченому подіям провінційногожиття тодішнього Ніжина, який не дійшов до нашого часу, містився розділ:«Освящение церкви на Греческом кладбище”. Пізніше, у 1833 році, МиколаЗосимá звернувся до Ніжинського Грецького Магістрату з пропозицієюзапросити для цього храму окремого священика (оскільки традиційнокладовищенські церкви не мали окремого приходу) та запропонував за свій коштпобудувати для нього окремий будинок.
БратиАнастасій та Микола Зосими не могли залишитися байдужими і до таких справНіжинської Грецької громади, як відкриття лікарні та побудова кам’яного корпусуінвалідного будинку для хворих та знедолених греків при церкві Костянтина таОлени на Грецькому кладовищі. Брати брали активну участь у фінансуванні цієїдоброї справи. Їх підписи разом з підписами інших членів громади та ГрецькогоМагістрату знаходимо на відповідних документах, що дійшли до нашого часу. У1818 році брати пожертвували кошти на придбання білизни, ковдр, матраців,теплого одягу та інших необхідних речей для хворих.
28серпня (за ст. стилем) 1827 року в Москві помер Зой Павлович Зосимá, ійого поховали на цвинтарі Донського монастиря, поруч з братом Феодосієм. Передсмертю він залишив право розпоряджатися капіталами останньому і наймолодшому збратів – Миколі.
Віддавшиперевагу провінційному Ніжину перед метушливими столицями, Микола ПавловичЗосимá скромно доживав останні роки свого життя майже безвиїзно усвоєму невеличкому кам’яному будинку, який придбав собі в Преображенськомуприході біля самої огорожі Спасо-Преображенської церкви (на розі сучаснихвулиць Московської та Дзержинського; будинок, на жаль, не зберігся). Тут він істав очевидцем та учасником всіх урочистостей, якими ніжинські грекивідсвяткували проголошення незалежності своєї держави. Як стверджувалиочевидці, ці урочистості в Ніжині були особливо величними. Так, 20 жовтня 1829року, в день підписання Адріанопольської мирної угоди, яка проголосилазвільнення Греції від турецького панування, цілий день у всіх ніжинських храмахдзвонили дзвони, стріляли гармати, а ввечері всі центральні вулиці міста, храмита дзвіниці до самих хрестів були ілюміновані різнокольоровими ліхтарями.
Засвідченням сучасників та архівних джерел, Микола Павлович Зосима вів доситьскромний спосіб життя, продовжуючи, наскільки давали можливість залишки колисьвеличезного капіталу, добродійні справи своїх братів.
Колив звільненій від турецького панування Греції було створено Національний Банк,Микола Павлович став одним з перших його співзасновників: він придбав відразу500 акцій, не вимагаючи ніяких гарантій повернення цих грошей. Унікальнуколекцію, яку все життя збирав його покійний брат Зой, (понад 18000 золотих, срібнихта мідних монет та медалей) Микола Зосимá надіслав до Афін.
Тривалийчас цей щедрий дар братів Зосима зберігався „у сховищі Державної скарбниціу скрині, позначеній літерою Z”. У 1857 р. ця нумізматична колекція братівЗосимів стала основою для створення Грецького Нумізматичного Музею в Афінах.
Навічну згадку про себе і своїх братів Микола Зосима подарував училищу,заснованому в Яніні, 180 срібних медальонів та 20 бронзових зображень грецькихфілософів. Незважаючи на недоброзичливе ставлення з боку частини грецькоїгромади (Миколі Павловичу приходилося часто судитися за повернення боргів),він, як щирий християнин, продовжував жертвувати чималі суми грошей на користьГрецьких церков та бідних членів братства, на придане дівчатам із збіднілихгрецьких родин. Отримуючи за судовим присудом відсотки з позичених колисьрізним особам грошей, він передавав їх в розпорядження Ніжинського ГрецькогоМагістрату на благодійні цілі.
Свідченнямвисокого авторитету, яким користувався Микола Павлович Зосимá середніжинських греків, був той факт, що його неодноразово, у продовж довгих років,обирали старостою Грецьких церков.
18березня (за старим стилем) 1841 року, відчуваючи наближення кінця життєвогошляху, Микола Павлович Зосимá в присутності свідків склав заповіт,у якому розпорядився залишками родинного капіталу, що налічували близько 300000карбованців сріблом. Оскільки Микола Зосимá, як і всі інші брати, бувнеодружений і прямих нащадків не мав, він поділив гроші поміж далекими родичамита найближчими приятелями. Але, залишаючись відданим принесеній ще в молодомувіці клятві, більшу частину своїх заощаджень заповідав на благодійні справи: наутримання штату та будівництво нових приміщень для училища братівЗосимá, богадільні, лікарні, церков та монастирів міста Яніни, наутримання сирітського притулку та школи на острові Патмос, а також на приданедівчатам із збіднілих родин греків з Яніни та навколишніх селищ.
Грецькомубратству в Ніжині він залишив свій кам’яний будинок в приходіСпасо-Преображенської церкви, а також відказав гроші на утримання церквиКостянтина та Олени, на платню сторожу та упорядкування Грецького кладовища, насвічки для панікадил Грецько-Всіхсвятської церкви, на виготовлення коштовнихриз для грецьких священиків та придане дівчатам з бідних родин ніжинськихгреків. Велику власну бібліотеку, що складалася з богослужбових та світськихкнижок грецькою та російською мовою, у тому числі виданих коштом братівЗосимів, Микола Павлович просив передати в користування ніжинських церков таГрецького Олександрівського училища. Чимало книг, з числа виданих братамиЗосимами, згодом у складі бібліотеки Грецького Олександріського училищапотрапили до книгосховища Ніжинського історико-філологічного інституту князяБезбородька, і тепер займають почесне місце в експозиції Музею рідкісної книгиНіжинського державного педуніверситету імені М.Гоголя.
Впам’ять про своїх батьків та братів Микола Павлович наостанок просив священиківНіжинського Грецького братства щорічно відправляти на Грецьому кладовищі та вМихайлівській та Всіхсвятській церквах обідні. Влаштувавши усі фінансові тадуховні справи, віддавши останні розпорядження душеприкажчикам, він з почуттямвиконаного обов’язку тихо відійшов у вічність 16 лютого (за ст. стилем) 1842року і був похований з усіма почестями в склепі біля вівтаря побудованої нимкладовищенської церкви, поруч з братом Анастасієм.
Колизвістка про смерть Миколи Зосима дійшла до Греції, в Афінах зібралисянайповажніші люди Греції, щоб вшанувати пам’ять цих великих патріотів тамеценатів.
Яквідзначалося в постанові, прийнятій цими обранцями грецького народу 30 березня1842 року, “було звершене при всьому загалі святе поминання, на якомузгадувалися імена Анастасія, Феодосія, Миколи, Зоя та Михаїла Зосимадів.Відразу ж було вирішено збудувати пам’ятник, достойний братів Зосима, на якомуб було написано про всі їх добрі справи в ім’я Греції”.
Добрапам’ять про братів Зосимів і досі живе в Греції. Вдячні нащадки до сьогоднівшановують благородних патріотів, які зробили стільки добрих справ для відродженняеллінського духу та відновлення державної незалежності Греції. В місті Яніні,на батьківщині братів Зосимá, їх ім’ям названо вулицю, бібліотеку,Педагогічну Академію. На базі заснованого братами училища сьогодні діють двігімназії та ліцей, а всім вихованцям цих учбових закладів за заповітом МиколиПавловича Зосими до цього часу символічно дарується тлумачний словник грецькоїмови. Випускники школи сьогодні живуть і працюють по всій Греції, але їхоб’єднує в Асоціацію випускників школи братів Зосимá вдячність ісвітла пам’ять до видатних патріотів та просвітителів Греції.
Напревеликий жаль, в Ніжині традицію вшанування пам’яті братів-меценатів надеякий час було забуто, а їхні поховання по-варварськи зруйновано. Кількадесятиліть пролежали біля вівтаря церкви Костянтина та Олени надгробки, скинутіз могил братів Зосимів. Але у 1991 році Морозову Олександру Сергійовичу, тодіще працівнику історичного відділу Ніжинського краєзнавчого музею, пощастилопісля тривалих архівних та натурних пошуків відшукати місце поховання братівЗосимів, а згодом – знайти й масивні гранітні бази, на яких стояли пам’ятники.У 1993 році Ніжинська міська Рада виділила кошти на відновлення надгробків намогилах братів Анастасія та Миколи Зосимів. Відтоді ім’я братів надано Ніжинськомуміському товариству греків та одній з вулиць в історичному центрі Ніжина.
Грецькетовариство імені братів Зосимів та громада Грецько-Всіхсвятської церквивідновило давню традицію вшанування пам’яті видатних братів-патріотів. Відниніна їх могилах щороку відбувається заупокійне богослужіння.
Меценати Чернігівського колегіуму
Важливемісце серед освітніх закладів у XVIII ст. займав Чернігівський колегіум — одиніз центрів духовного життя Лівобережної України. Створення і діяльністьЧернігівського колегіуму були нерозривно пов'язані з суспільно-політичним таекономічним розвитком Гетьманщини на рубежі XVII — XVIII ст., коли центрукраїнського державотворення та функціонування основних козацьких інституційперемістився в Лівобережну Україну. На теренах багатої на історичні традиціїЧернігово-Сіверської землі, постають гетьманські столиці (Батурин, Глухів),відроджується стародавній центр регіону — Чернігів. З другої половини XVII ст.тут утвердилися багаті, впливові роди козацької старшини — Лизогуби, Дуніни-Борковські,Полуботки, які відбудували місто, відновили його стародавні храми.
ПіднесеннюЧернігова сприяло і високоосвічене духовенство. Чернігівським архієпископам, щоволоділи найбільшою в Гетьманщині єпархією, імпонувало мати свою резиденцію в місті,яке за стародавньою славою дорівнювало Києву. Перевівши з Новгорода — Сіверського в Чернігів свою кафедру, друкарню, школу, найвпливовіший зукраїнських ієрархів Лазар Баранович перетворив його на значний культурнийосередок. Стурбований занепадом Києво-Могилянського колегіуму під час Руїни(»умалился, стал как малый Закхей "), владика хотів у Черніговівідкрити навчальний заклад вищого рівня, проте через матеріальні негаразди йомуне вдалося цього зробити. Заснування вищого закладу стало можливим завдякигетьману Івану Мазепі, який протегував його наступнику архієпископу ІоаннуМаксимовичу. Маючи намір реорганізувати школу Лазара Барановича в колегіум,Іоанн Максимович у 1700 р. за сприяння та фінансування гетьмана Івана Мазепирозпочав в кафедральному Борисоглібському монастирі будівництво цілогокомплексу приміщень, що складався з монастирської трапезної, дзвіниці такорпусу шкільних приміщень. Цей задум був підтриманий іпродовжений наступниками Барановича.
Першугрупу меценатів становлять чернігівські єпископи Антоній Стаховський (1713 — 1741), Іларіон Рогалевський (1735-1738), Амвросій Дубневич (1742 — 1750),Іраклій Комаровський (1752 — 1761), Кирило Ляшевецький (1761 — 1776).
Післяєпископів в поменнику Чернігівського колегіуму вписаний рід ТимофіяМаксимовича, який викладав у Чернігівському колегіумі, перебував на посадікафедрального писаря, а потім був висвячений архімандритом Єлецького монастиря.Згадується в синодику і рід Германа Кононовича — викладача Чернігівськогоколегіуму, а згодом архімандрита Троїцько-Іллінського монастиря.
Впоменник вписані роди й інших духовних осіб, настоятелів Троїцько-Іллінського,Єлецького, П'ятницького, Новгород-Сіверського, Максаківського, Клюсовського,Любецького, Домницького, Каташинського, Суразького, Рябцевського, Рихлівськогомонастирів, а також чернігівського, новгород-сіверського, погарського,почепського, седнівського, семенівського, мглинського протопопів, ієромонахів,рідше рядових священиків. Це пояснюється, насамперед, тим, що саме відмонастирів та протопопій надходили гроші й продукти на утриманнямалозабезпечених учнів Чернігівського колегіуму.
Середдуховних осіб вписані також імена вчителів і префектів Чернігівськогоколегіуму, зокрема Дмитра Смяловського, який навчався в колегіумі, а потім вчителювавв ньому Панкратія Чарнуцького, Ємеліана Вертелецького, Германа Панковського,Гаврила Опнського. В поменник занесений також рід Григорія Кремського, студентафілософії, який в 1754 р. був керуючим справами студентської конгрегаціїЧернігівського колегіуму.
ВЧернігівському колегіумі здобувала освіту переважна більшість дітей козацькоїстаршини Північного Лівобережжя. Так, до синодика вписаний рід генеральногообозного Якова Лизогуба (1728-1749 рр. )
Йогосин, Ілля Лизогуб навчався у 30 -х роках XVIII ст. в Чернігівському колегіумі.У синодик вписаний також бунчуковий товариш Семен Лизогуб — небіж генеральногообозного Якова Лизогуба, а також його дочка Пелагея.
Внесокна користь студентської конгрегації Чернігівського колегіуму зробив і ФедірЛисенко — генеральний осавул (1728-1741 рр.), генеральний суддя (1741-1751рр.). Відомо, що його онук — Василь Лисенко — навчався в Чернігівськомуколегіумі і його батько був кисилівським сотником (1741-1760рр.) Чернігівськогополку. До синодика вписаний рід і Іллі Журмана — генерального судді (1756-1781рр.), з 1781 року — губернатора Новгород-Сіверського намісництва.
Впоменнику значиться рід генерального осавула Петра Валькевича (1741-1758 рр.).Внесок на потреби студентського товариства зробила графиня Наталія Розумовська- мати останнього гетьмана України, відтак її рід також записаний до синодика.
Чернігівськимколегіумом опікувалися і чернігівські полковники. До синодика занесені родиВолодимира Ізмайлова (1740-1749 рр.), Івана Божича (1750-1761 рр.), ПетраМилорадовича ( 1762-1782 рр.).
Впоменник Чернігівського колегіуму вписаний рід Андрія Полуботка — синанаказного гетьмана, чернігівського полковника Павла Полуботка (1705-1723 рр.).Андрій Полуботок був бунчуковим товаришем (1728-1744 рр.), гадяцьким полковимобозним (1738-1742 рр.). В поменник вписано більше 80 імен цього роду і середних на четвертому місці ім'я Павла Полуботка. До поменника занесений і рідстародубського полковника Акима Борсука (1757-1759 рр.), представники якоготакож отримували освіту в Чернігівському колегіумі. До синодика занесено ім'яще одного стародубського полковника — Степана Каролько-Карновича (1762-1763рр.). Підтримував студентів Чернігівського колегіуму і полтавський полковникАндрій Горленко (1743-1774 рр.).
Досинодика занесено також родини бунчукових товаришів Тимофія Скоропадського,Андрія Дуніна — Борковського, Івана Миклашевського, Андрія Миклашевського,Андрія Стаховича, Івана Лашкевича, Йосипа Рашевського, Івана Березовського,Івана Борозди, Степана Єси-монтовського, Стефана Бутовича та ін.
Записив синодику Чернігівського колегіуму фіксують і полкову старшину: ПилипаДанченка та Степана Косача — полкових осавулів Стародубського полку, ІванаБулавкіна — хорунжого Чернігівського полку, Якима Миткевича та Андрія Миткевича- писарів Чернігівського полку, Максима Танського — полкового осавулаКиївського полку.
Всинодику поминаються численні роди сотників Чернігівського та Стародубськогополків Івана Сахновського, Андрія Полянського, Андрія Лисенка, Івана Бобиря, ФедораПосудевського, Якова Бакуринського, Андрія Тризни, Степана Судієнка, ГригоріяДубовика, Федора Римші та ін.
Впоменник вписані роди військових та значкових товаришів Олександра Шрамченка,Григорія Ждановича, Василя Соболевського, Степана Риби, Івана Молявки, СеменаЮницького, Феодосія Полешка, Василя Грембецького. Поминаються і роди військовихканцеляристів Антона Фільченовського, Івана Романовського, Івана Полоницького. Зрідка трапляються родини рядовихкозаків, зокрема Антона Куріки та Федора Мокренця.
Внескиробила і чернігівська міська верхівка: Косьма Каневський, Никифор Ширай — війтиЧернігівського магістрату, Петро Лопата, Іван Крутень, Григорій Бублик — бурмистри, Василь Малахов — райця магістрату. До поменника вписаний і рідМиколи Костянтиновича — чернігівського городничого. В синодику поминаються іроди міщан Романа Рябого, Стефана Котляра, Романа Ребенка.
СинодикЧернігівського колегіуму зафіксував історичну традицію благодійної діяльностішироких верств української громадськості, опікування нею справами шкільництва,що значною мірою сприяло забезпеченню доступності освіти для представниківрізних прошарків. Тому можна говорити що з часом справа благодійництва захоплюєвсе більше верств населення тогочасної території України, що сприяло культурномута освітньому її розвитку.
Висновок
Темаблагодійництва в останній час стала доволі популярною, як на мене, це пов’язаноз бажанням відновлення історичної справедливості, бо ці люди піклувалися нашоюкультурою і всебічно в позитивному значенні впливали на неї. Та все ж ця темаварта більш ґрунтовного дослідження сучасних істориків та краєзнавців, боінформація про благодійників нашої країни та краю знаходиться в розпорошеномустані. Багатьох людей взагалі рідко згадують або навіть вони взагалі невідоміширокому загалу людей. А ці люди заслуговують нашої уваги незалежно від їхньоїнаціональності чи ставлення до них різних політичних режимів.
Списоквикористаної літератури
1.Морозов О.С Благодійницька тавидавничо-просвітницька діяльність братів Зосимів. — Сайт Музею рідкісної книгиНіжинського університету, —http://nigin-museum.do.am/publ/
2. Павленко С. Іван Мазепа якбудівничий української культури. — К.: Вид.дім «КМ Академія», 2005
3.Субтельний О. Мазепинці.Український сепаратизм на початку XVIII ст. — К.: Либідь, 19944.Травкіна О. МеценатиЧернігівського Колегіуму. — Сайт міста Чернігів, — www.gorod.cn.ua/city_640.html