Контрольнаробота з дисципліни: «Культурологія»
натему: «Культура епохи Відродження (Ренесансу)»
ЗМІСТ
ВСТУП
1. КУЛЬТУРА ВІДРОДЖЕННЯ
2. МИСТЕЦТВО ВІДРОДЖЕННЯ
3. ПОЕЗІЯ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ
4. ТЕАТР ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ
ВИСНОВОК
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
Епоха Відродження- дуже важливий етап розвитку європейської культури. Хронологічно що входить всередньовічну історію європейських народів, що виникло в надрах феодальноїкультури, Відродження відкриває принципово нову культурну епоху, знаменуючисобою початок боротьби буржуазії за панування в суспільстві.
На цій раннійстадії розвитку буржуазна ідеологія була ідеологією прогресивної і відображалаінтереси не тільки самої буржуазії, але і всіх інших класів і станів, щознаходилися в підпорядкуванні зживає себе феодальної структури відносин.
Епоха Відродження- це період розгулу Інквізиції, розколу католицької церкви, жорстоких воєн інародних повстань, що відбувалися на тлі формування буржуазного індивідуалізму.
КультураРенесансу зародилася в другій половині XIV ст. І продовжувала розвиватисяпротягом XV і XVI ст., Поступово охоплюючи одну за одною всі країни Європи.Виникнення культури Відродження було підготовлено поруч загальноєвропейських ілокальних історичних умов.
У XIV — XV ст.зароджувалися ранньокапіталістичні, товарно-грошові відносини. Однією з першихвступила на цей шлях Італія, чому в чималому ступені сприяли: високий рівеньурбанізації, підпорядкування села місту, широкий розмах ремісничоговиробництва, фінансової справи, орієнтованих не тільки на внутрішній, але і назовнішній ринок.
Складання новоїкультури було підготовлено і суспільною свідомістю, змінами в настрояхрізноманітних соціальних прошарків ранньої буржуазії. Аскетизм церковної моралів епоху активного торгово-промислового і фінансового підприємництва серйознорозходився з реальною життєвою практикою цих соціальних верств з їхнімпрагненням до мирських благ, накопиченню, тягою до багатства. У психологіїкупецтва, ремісничої верхівки чітко проступали риси раціоналізму,розважливості, сміливості в ділових починаннях, усвідомлення особистихздібностей і широких можливостей. Складалася мораль, що виправдує «чеснезбагачення», радості мирського життя, вінцем успіху якої рахувалисяпрестиж сім'ї, повага співгромадян, слава в пам'яті нащадків.
Термін«Відродження» (Ренесанс) з'явився в XVI столітті. Термін«Відродження» означав спочатку не стільки назва всієї епохи, скількисамий момент виникнення нового мистецтва, який приурочується зазвичай допочатку XVI століття. Лише пізніше поняття це отримало ширший зміст і сталопозначати епоху, коли в Італії, а потім і в інших країнах сформувалася ірозцвіла опозиційна феодалізму культура. Енгельс охарактеризував Відродження як«найбільший прогресивний переворот з усіх, пережитих до того часулюдством».
1. КУЛЬТУРА ВІДРОДЖЕННЯ
XIII — XVIстоліття були часом великих змін в економіці, політичному і культурному життієвропейських країн. Бурхливе зростання міст і розвиток ремесел, а пізніше ізародження мануфактурного виробництва, підйом світової торгівлі, що залучає у своюорбіту все більш віддалені райони поступове розміщення головних торгових шляхівз Середземномор'я на північ, що завершилося після падіння Візантії та великихгеографічних відкриттів кінця XV і початку XVI століття, змінили виглядсередньовічної Європи. Майже повсюдно тепер висуваються на перший план міста.Колись могутньої сили середньовічного світу — імперія і папство — переживалиглибоку кризу. У XVI столітті розпадається Священна Римська імперія німецькоїнації стала ареною двох перших антифеодальних революцій — Великої селянськоївійни в Німеччині і Нідерландського повстання. Перехідний характер епохи, щовідбувається у всіх областях життя процес звільнення від середньовічних пут іразом з тим ще нерозвиненість стають капіталістичних відносин не могли непозначитися на особливостях художньої культури і естетичної думки того часу.
Всі зміни в життісуспільства супроводжувалися широким оновленням культури — розквітом природнихі точних наук, літератури на національних мовах і, особливо, образотворчогомистецтва. Зародившись в містах Італії, це оновлення захопило потім і іншієвропейські країни. Поява книгодрукування відкрило небачені можливості длярозповсюдження літературних і наукових творів, а більш регулярне і тіснеспілкування між країнами сприяло повсюдному проникненню нових художніх течій.
Це не означає, щосередньовіччя відступило перед новими віяннями: у масовій свідомості традиційніуявлення зберігалися. Протистояла новим ідеям церква, використовуючисередньовічний засіб — інквізицію. Ідея свободи людської особистостіпродовжувала існувати в суспільстві, розділеному на стану. Не зникала до кінцяфеодальна форма залежності селян, а в деяких країнах (Німеччині, в ЦентральнійЄвропі) відбулося повернення до кріпосництва. Феодальна система виявляладостатньо велику життєстійкість. Кожна європейська країна зживали її по-своємуй у своїх хронологічних рамках. Капіталізм довгий час існував як устрій,охоплюючи лише частину виробництва і в місті, і в селі. Тим не менше,патріархальна середньовічна повільність стала відступати в минуле.
Величезну роль уцьому прориві зіграли Великі географічні відкриття. 1456 року португальськікораблі досягли Зеленого мису, а в 1486 р. експедиція Б. Діаса обігнулаАфриканський континент з півдня, минувши мис Доброї Надії. Освоюючи узбережжяАфрики, португальці одночасно посилали кораблі у відкритий океан, на захід іпівденний захід. У результаті на картах з'явилися невідомі раніше Азорськіострови й острови Мадейра. У 1492 р. відбулося велика подія — Х. Колумб,італієць, перебрався до Іспанії, у пошуках шляху до Індії перетнув Атлантичнийокеан і висадився у Багамських островів, відкривши новий континент — Америку. У1498 р. іспанський мандрівник Васко да Гама, обігнувши Африку, успішно навівсвої кораблі до берегів Індії. З XVI в. європейці проникають у Китай і Японію,про які раніше мали лише саме неясне уявлення. З 1510 р. починається завоюванняАмерики. У XVII ст. була відкрита Австралія. Змінилося уявлення про формуземлі: кругосвітня подорож португальця Ф. Магеллана (1519-1522) підтвердилоздогад про те, що вона має форму кулі.
2. МИСТЕЦТВОВІДРОДЖЕННЯ
Мистецтвоантичності становить одну з основ художньої культури Відродження. ПредставникиВідродження знаходять в античній культурі те, що співзвучно їх власним устремлінням,- прихильність до реальності, життєрадісність, схиляння перед красою земногосвіту, перед величчю героїчного подвигу. Разом з тим, склавшись в іншихісторичних умовах, ввібравши в себе традиції романського стилю і готики,мистецтво Відродження несе в собі друк свого часу. У порівнянні з мистецтвомкласичної старовини духовний світ людини стає все більш складним ібагатогранним.
У цей часіталійське суспільство починає активно цікавитися культурою Стародавньої Греціїта Риму, розшукуються рукописи античних письменників, так були знайдені твориЦицерона й Тита Лівія.
Малюючи ідеаллюдської особистості, діячі Відродження підкреслювали її доброту, силу,героїзм, спроможність творити і створювати навколо себе новий світ. Високауявлення про людину було нерозривно пов'язано з ідеєю свободи її волі:особистість сама обирає свій життєвий шлях і сама відповідає за свою долю.Цінність людини стала визначатися її особистими гідностями, а не положенням усуспільстві: «Шляхетність, немов якась сяйво, що виходить від чесноти іосвітлює її володарів, якого б походження вони не були». (З «Книгипро шляхетність» Поджо Браччоліні, італійського гуманіста XV століття).
Епоха Відродження- час великих відкриттів, великих майстрів і їх видатних творів. Вонавідзначена появою цілої плеяди художників-учених, серед яких перше місценалежить Леонардо да Вінчі. Це був час титанізмом, який проявився і вмистецтві, і в житті. Досить згадати героїчні образи, створені Мікеланджело, ісамого їхнього творця (поета, художника, скульптора). Люди, подібніМікеланджело або Леонардо да Вінчі, являли собою реальні зразки безмежнихможливостей людини.
Образотворчемистецтво в епоху Відродження досягає небаченого розквіту. Це пов'язано зекономічним підйомом, з величезним зрушенням, що стався у свідомості людей, щозвернулися до культу земного життя і краси. В епоху Відродження об'єктивнезображення світу було побачене очима людини, тому однією з важливих проблем, щостали перед художниками, була проблема простору.
Художники сталибачити світ інакше: площинні, як би безтілесні зображення середньовічногомистецтва поступилися місцем тривимірному, рельєфному, опуклих просторах.Рафаель Санті (1483-1520 р. г), Леонардо да Вінчі (1452-1519 рр.), МікеланджелоБуонарроті (1475-1564 р. г) оспівували своєю творчістю досконалу особистість, уякої фізична і духовна краса зливаються воєдино відповідно до вимог античноїестетики. Художники Ренесансу спираються на принципи наслідування природі,використовують перспективу, правило «золотого перетину» в побудові людськоготіла. Леонардо да Вінчі характеризує живопис як «найбільшу з наук».Принцип «природо образно», прагнення якомога точніше відтворитизображуваний об'єкт, а також притаманний даного періоду інтерес доіндивідуальності повідомляють тонкий психологізм робіт майстрів Відродження.
Роботи художниківстають передплатними, тобто підкреслено авторськими. Все більше з'являєтьсяавтопортретів. Безсумнівним ознакою нового самосвідомості є й те, що художникивсе частіше ухиляються від прямих замовлень, віддаючись роботі по внутрішньомуспонуканню. До кінця XIV століття відчутно змінюється і зовнішнє положенняхудожника в суспільстві. Художники починають удостоювався всіляких громадськихвизнань, посад, почесних і грошових синекур. А Мікеланджело, наприклад, вознесенийна таку висоту, що без боязні образити вінценосців він відмовляється відпропонованих йому високих почестей. Йому цілком вистачає прізвисько«божественний». Він наполягає, щоб у листах до нього опускали всякітитулування, а писали просто «Мікеланджело Буонаротті». У генія єім'я. Звання для нього тягар, бо пов'язане з неминучими обставинами і, сталобути, хоча б з частковою втратою тієї самої свободи від усього, що заважає йоготворчості. А адже логічний межа, до якої тяжів художник Відродження, — набуттяповної особистої незалежності, припускаючи, зрозуміло, в першу чергу свободутворчу.
Якщо Мікеланджеломожна назвати самим геніальним художником Відродження, то Леонардо — самимвеликим задумом художника Ренесансу. Мікеланджело матеріалізував дух, а Леонардоодухотворяє природу. Якщо Леонардо і Мікеланджело можна представити як 2 полюсаВідродження, то його серединою можна назвати Рафаеля. Саме його творчістьнайбільш повно висловило всі принципи Відродження, воно вклалися всерединіРенесансу. Мистецтво Рафаеля на всі часи стало символом гармонії, втілив її всобі.
У мистецтвіРенесансу людина стала реальною і незалежної цінністю. В архітектурі цевиявляється не тільки в олюднення пропорцій будівель, а й у створенні ідейповерху. В архітектурі особливо велику роль зіграло звернення до класичноїтрадиції. Воно виявилося не тільки у відмові від готичних форм і відродженніантичної ордерної системи, але і в класичній пропорційності пропорцій, врозробці в храмовому зодчестві центричного типу будівель з легко доступним дляогляду простором інтер'єру. Особливо багато нового було створено в галузіцивільного зодчества. В епоху Відродження отримують більш ошатний виглядбагатоповерхові міські будівлі (ратуші, будинки купецьких гільдій,університети, склади, ринки і т.д.), виникає тип міського палацу (палаццо) — житло багатого бюргера, а також тип заміської вілли. Дозволяються по-новомупитання, пов'язані з плануванням міст, реконструюються міські центри.Формується ставлення до архітектури як до прояву індивідуальної майстерності.
У музиціпродовжується розвиток вокальної та інструментальної поліфонії. Особливопомітна що склалася в XV столітті нідерландська поліфонічна школа, яка гралазначну роль у професійній європейській музиці протягом двох сторіч, аж до появиопери (композитори Ж. Депре, О. Лассо). У світській музиці з'являються новіжанри: фроттоле — пісня народного походження в Італії; вільяніско — пісенька набудь-яку тему, від ліричних і пасторальних до історичних і повчальних — вІспанії; мадригал — вид пісенної лірики, який виконував на рідній мові. У тойже час деякі музичні діячі обґрунтовують переваги монадичної музики, напротивагу захопленню багатоголоссям. З'являються жанри, що сприяють утвердженнюгомофонно (одноголосий) — сольна пісня, кантата, ораторія. Розвивається ітеорія музики.
3. ПОЕЗІЯ ЕПОХИВІДРОДЖЕННЯ
Говорячи проепоху Відродження як про великого історичному перевороті, Ф. Енгельс упередмові до «Діалектика природи» підкреслював, що в ході цьогоперевороту в Європі склалися нації, народилися національні літератури, викувавновий тип людини. Ця епоха «мала потребу в титанах» — і«породила титанів по силі думки, пристрасті і характеру, алебагатосторонності і вченості».
Важко знайтивеликого діяча культури епохи Відродження, який би не писав віршів.Талановитими поетами були Рафаель, Мікеланджело і Леонардо да Вінчі; віршіписали Джордано Бруно, Томас Мор, Ульріх фон Гуттен, Еразм Роттердамський.Мистецтву писати вірші навчались у Ронсар принци Франції. Вірші складалиримські папи і італійські князі. Навіть екстравагантна авантюристка МаріяСтюарт зронила витончені віршовані рядки, прощаючись з Францією, де протікалаїї весела юність. Ліричними поетами були видатні прозаїки та драматурги.Очевидно, великий переворот мав свій ритм, чітко уловлюваних талановитимилюдьми, і що корчились їх пульс. У видимому хаосі історичних подій, щообрушилися на Європу, — у війнах, повстаннях, великих походах за тридев'ятьземель, нові й нові відкриття — звучала та «музика сфер», той голосісторії, який завжди прислухатися в революційні епохи людям, здатним йогопочути. Ці нові ритми життя з величезною силою зазвучали в поезії, щонароджувалася на нових європейських мовах, які в багатьох випадках набувалисвої закони саме у зв'язку з діяльністю поетів.
Важливим ізагальним моментом для всієї європейської поезії епохи Відродження було те, щовона відірвалася від співочого мистецтва, а незабаром і від музичногоакомпанементу, без якого була немислима народна лірика середньовіччя, а такожмистецтво лицарських поетів — трубадурів і мінезингерів. Ціною зусиль сміливихреформаторів поезія стала областю суворо індивідуальної творчості, в якому новаособистість, народжена у бурях Відродження, розкривала свої відносини з іншимилюдьми, з суспільством, з природою. Збірники італійських поетів XIV-XV столітьще називаються по-старому: «Пісенник» — «Канцоньєре», алевірші вже друкуються для проголошення вголос або читання про себе, зарадизбільшується племені любителів поезії, забували весь світ над книгою віршів,подібно юним героям " Божественної Комедії «Паоло і Франчески.
Однак поезіянового часу допомогла до кінця порвати зв'язок з піснею, особливо народною.Більше того, саме в епоху раннього Відродження по всіх країнах Європипрокочується могутня хвиля народної поезії, переважно пісенної. Можна сказати,що розквіт ліричної поезії в цю пору почалася саме з поезії народних мас — селянських і міських, повсюдно в Європі відчували, як наростають їх сили, їхвплив на життя суспільства. Епоха Відродження стала епохою великих народнихрухів, підриває підвалини середньовіччя, що сповіщає прихід нового часу.
Глибинні зв'язкународного бунту й критики феодальної ідеології розкриваються в „БаченняПетра Пахаря“, поемі 70-х років XIV століття, приписуваної безвісноневдасі Вільяму Ленгленду і переповненій відгомонами усної народної творчості.Носієм моральної істини тут виведений трудівник, орач. У XIV столітті,очевидно, склався і сюжетний основний кістяк балад про бунтар і народногозаступника Робіна Гуда, що стали улюбленим народним читанням, як тільки вАнглії заробили друковані Верстати.
Своєріднимзаповідником балади, де вона існує до цих пір як живий поетичний жанр, сталичисленні архіпелаги Північної Атлантики з їх змішаним населенням переважноданського походження. Датська балада часів Відродження, зразки якої включені доцього тому, стала класичним жанром народної поезії Північної Європи.
Починаючи зсередини XV століття друкарню верстати викидають безліч видань, розрахованих наширокі кола читачів, зразки народної поезії — пісні, романси, загадки, а також»народні книги" (серед них — книга про Тіля Уленшпігель і книга продоктора Фауста). Їх переробляють і використовують письменники-гуманісти, навітьдосить далекі від руху народних мас, але відчувають тягу до народних джерел.Погортаємо п'єси Шекспіра, його сучасників і попередників. Скільки народнихбалад ми знайдемо в самому серці їх задумів; у пісні Дездемони проІвушка-вербі, у пісні Офелії про Валентиновим дні, в атмосфері Арденнської лісу(«Багато шуму нема з чого»), де поневіряється Жак, настільки нагадуєпро інше лісі — Шервудському, притоні стрілка Робіна Гуда і його веселоїзеленої братії. А адже, перш ніж потрапити в чорнильниці складачів, ці мотивиходили по площах англійських міст, по сільських ярмарках і придорожнімхарчевня, виконувалися бродячими співаками, лякали побожних пуритан.
У поета тієїепохи був і ще одне джерело натхнення: класична стародавність. Пристрасна любовдо знань гнала поета в далекі подорожі в анатомічні театри, в кузні і влабораторії, — але також і в бібліотеки. До XV століття освічений європеєцьзнав дещо які твори латинської літератури, врятованих від античного Риму, усвою чергу багато засвоїло в культури Стародавньої Греції. Але сама грецькакультура стала широко відома пізніше, особливо після XV століття, коли вборотьбі з турками звалилася Візантія, остання опора середньовічної грецькоїцивілізації на Близькому Сході. Тисячі біженців-греків, що хлинули із земель,завойованих турками, в християнські країни Європи, несли з собою знання рідноїмови та мистецтва, багато хто став перекладачами при європейських дворах,вчителями грецької мови в європейських університетах, радниками при великихтипографських будинках, які видавали античних класиків у оригіналі тапереказах.
Античність сталаяк би другим світом, в якому жили поети Відродження. Вони рідко здогадувалисяпро те, що культура античності була побудована на поті і крові рабів, народантичності вони уявляли собі як аналогію народу свого часу і так йогозображували. Приклад тому — збунтувалася чернь в трагедіях Шекспіра,«античні» селяни і ремісники на полотнах художників Ренесансу абопастухи і пастушки в їхніх віршах і поемах.
Поступово впотоці літературного розвитку тієї епохи намітилися дві течії: один у боротьбіза становлення нової національної літератури орієнтувалося на античні зразки,воліло їхній досвід народної традиції, вчило молодь писати «поГорацію» або «за Арістотелем». Інший раз у своєму прагненні бутиближче до античних зразків ці «вчені» поети навіть відкидали риму,яка була безперечним завоюванням європейської середньовічної поезії.Представники іншого напряму — серед них Шекспір і Лоні де Вега, — високоцінуючи античну літературу і нерідко добуваючи з її скарбниць сюжети й образидля своїх творів, все ж таки відстоювали за письменником не тільки право, але йобов'язок, перш за все, вивчати і відтворювати в поезії живе життя. Про церозмовляє з акторами Гамлет, стосовно до сценічної майстерності, про те жтвердить Лоне де Вега в трактаті «Про новий мистецтві писати комедії».Саме Липі прямо висловлює думку про необхідність рахуватися з народноютрадицією в мистецтві. Але й Шекспір у своїх сонетах, розповідаючи про якийсьпобратимі по перу, який оскаржував його поетичну славу, протиставляє його«наукового», «прикрашена» манері свій власний«простий» і «скромний» стиль. Обидві течії в ціломустановили єдиний потік гуманістичної поезії, і хоча в ньому були внутрішнісуперечності, обумовлені «різних країнах різними суспільними причинами,поети-гуманісти протистояли тим письменникам свого часу, які намагалисязахищати старий феодальний світ, застарілі естетичні норми і старі поетичнізасоби.
П'ятнадцятийстоліття принесло багато нового в італійську поезію. До цього часупатриціанські прізвища стали поступово захоплювати владу в містах, які зкупецьких держав-комун вдягалися в герцогства і князівства. Сини флорентійськихбагатіїв, наприклад, знаменитого банкірського дому Медічі, хизувалисягуманістичної освіченістю, протегували мистецтвам і самі були не чужі їм.Поети-гуманісти створювали латинські вірші в розрахунку на освічених читачів.Під пером таких талантів, як Анджело Поліціано, відродився на потребу міськоїзнаті культ галантних лицарів і прекрасних дам. Місто-комуна, обороняв своїправа від важкої хватки будинку Медічі, відповів на виникнення новоїаристократичної культури бурхливим розвитком народної сатиричної і побутовоїпісні; над романтичним захопленням феодальним минулим глумився Пульчі вгероюокомічній поемі „Великий Морганті“. Однак і у Флоренції і, особливо,у Феррарі — столиці-фортеці герцогів д'Есте, відродилася в оновленому варіантілюбовно-пригодницька лицарська поема. Граф Маттео Боярдо, а пізніше, вже в XVIстолітті, феррарскій поет Лудовіко Аріосто у витончених октавах оповідають пронечувані подвиги і пригоди лицаря Роланда (Орландо), який перетворився зсуворого героя середньовічного епосу в збожеволілого від ревнощів палкогокоханця. Звертаючись до фантазії різних століть і народів, Аріосто створивтвір, у якому багато віщує „Дон-Кіхота“.
Самий пізнійвнесок у європейську поезію Відродження належить поетам Піренейськогопівострова; рішучий поворот до нового світогляду і нової культури стався туттільки на межі XV і XVI століть, чому були свої причини. Перш за все, — тривалареконкіста, яка зажадала напруження всіх сил роз'єднаних і нерідко ворогувалиміж Собою братніх народностей, які населяли півострів. Історичний розвитокІспанії протікало своєрідно. Королівська влада не мала міцної опори віспанських містах, і хоча вона по черзі зломила непокірну аристократію і міськікомуни, справжнього державного і національного об'єднання не відбулося:іспанські королі володарювали, спираючись лише на силу зброї і церковнуінквізицію. Відкриття в кінці XV століття Америки і захоплення величезних їїобластей з золотими та срібними копальнями на короткий термін призвели донечуваного збагачення Іспанії, а потім до падіння золота в ціні ікатастрофічного зубожіння країни, де гонитва за легкою наживою витіснилатурботу про розвиток ремесла і землеробства. Іспанська держава стала втрачати ісвоє політичне могутність, в кінці XVI століття від неї відпали Нідерланди, в1588 році була розгромлена „Непереможна армада“ — іспанський флот,посланий на завоювання Англії. Запанувала реакція. Натовпи жебраків і волоцюгпотягнулися за випаленим сонцем полях і дорогах країни, яка, ставши царствомавантюристів і мародерів, багато в чому залишалася феодальної країною.
І, проте, вІспанії розквітла блискуча ренесансна культура. Вже література пізньогосередньовіччя була тут багата й різноманітна. Арагонські, кастильські,Андалуські традиції зливалися в щось нове, вбирає в себе і впливу Галісії з їїшколою трубадурів, і Каталонії, і особливо Португалії, яка вже в XV століттіпочала боротися за нові морські шляхи і в цілому обганяла Іспанію в галузікультурного розвитку. Тісні культурні зв'язки з Іспанією були посиленіпівстолітнім (1580 — 1640 рр..) Підпорядкуванням Португалії іспанській короні.Дуже важливим для літератур Іберійського півострова було їх багатовіковесусідство з літературами арабського світу. Через це сусідство іспанські поетиотримали чимало мотивів і образів, особливо помітних у романсах XV — XVIстоліть. З іншого боку, Іспанія в ту пору була тісно пов'язана з Сицилійськогокоролівства, з Венецією, тримала гарнізони і флоти в багатьох містах і гаваняхІталії. У період свого формування іспанська ренесансна поезія пережила сильнийі тривалий вплив італійської. (Те ж стосується і до літератури Португалії)
Романтики вбудь-якій літературі Західної Європи були продовжувачами та учнями майстрівепохи Відродження. Її повнокровне, людяне мистецтво служило зразком длячисленних прогресивних поетів XX століття. Художник соціалістичного реалізму,Йоганнес Р. Бехер знайшов потрібним у свої дослідження про сучасну літературувключити „Мале вчення про сонеті“ — етюд, що містить уважний аналізшести мовних аспектів сонета: французької, німецької, англійської, італійської,португальської та іспанської.
Данте, Шекспір,Лопе де Вега, Сервантес, видані багатьма мовами народів СРСР, стали не простонашими сучасниками, а й нашими соратниками. Як і картини художниківВідродження, драматургія, пісні та вірші ренесансних поетів увійшли вкультурний ужиток радянської людини.
Один з титанівВідродження — Джордано Бруно — назвав свою книгу: „Діалог про героїчнийентузіазм“. Таку назву дуже точно визначає духовну атмосферу Відродження,яка відображена в поезії XIV — XVI століть. Ця поезія розкрила красу людини,багатство його внутрішнього життя і незліченну різноманітність його відчуттів,показала пишність земного світу, проголосила право людини на земне щастя.Література Відродження підняла покликання поета до високої місії служіннялюдству.
4. ТЕАТР ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ
Театр-це мистецтво подання драматичних творів на сцені.Таке визначення цьому поняттю дає тлумачний словник Ожегова.
Театр епохи Відродження — одне з найяскравіших і значнихявищ в історії всієї світової культури; це потужний витік європейськоготеатрального мистецтва — на всі часи. Новий театр народився з потреби перелитимолоду енергію в дійство. І якщо поставити собі питання, в яку сферу мистецтвповинно було вилитися це дійство, це море веселощів, то відповідь зрозуміла:звичайно, до сфери театру. Карнавальна гра, вже не могла залишатися на своїйколишній стадії стихійної самодіяльності і ввійшла в береги мистецтва, ставшитворчістю, збагаченим досвідом давніх і нових літератур.
В Італії — вперше в Європі — на сцену піднялисяактори-професіонали і вразили світ яскравої, сильної грою, що народжується тутже, на очах у глядача, і чарівною своєю свободою, азартом, блиском ідотепністю.
Так в Італії було покладено початок театральногомистецтва нового часу. Сталося це в середині XVI століття.
Своєї вершини театр Відродження досяг в Англії. Тепервін воістину увібрав у себе всі сфери життя, проник у глибини буття. Могутнякогорта талантів піднімалася ніби з-під землі. І головним дивом століття буводин чоловік з Стратфорда, що прийшов до Лондона, щоб писати п'єси для театру»Глобус". Гучна назва театру виправдалося — у творіннях Шекспіра дійсновідкрився світ: виднілися історичні дали прожитого, з'ясовувалися головніістини нинішнього сторіччя і чудодійно, крізь пелену часу, проглядали контуримайбутнього.
У величну епоху Ренесансу, в епоху Данте, Леонардо іМікеланджело, маленький прапор, розвівається над «Глобусом»,сповістив про грандіозний звершенні. Геній Шекспіра злив воєдино всі ранішедосягнуту в драмі і на сцені. Тепер за дві-три години на шести-восьмиквадратних метрах можна було побачити світи та епохи.
Виник воістину великий театр. Новий театр народжувався вІталії. Народження це не може бути віднесено до строго певної дати, імені аботвору. Йшов процес тривалий, багатосторонній — і в «верхах» і в«низах» суспільства. Він дав історично повноцінний результат лишепісля того, як було знайдено необхідне триєдність драми, сцени і великийпубліки.
Про перших дослідах ренесансної драматургії можна зусією визначеністю сказати, що вони були творіннями пера, але аж ніяк не сцени.Що вийшла з материнського лона літератури, гуманістична драма якщо і залишалакнижкові полиці, то лише зрідка і без особливої надії на сценічний успіх. Анехитрі простонародні фарси та імпровізації карнавальних масок притягували досебе натовпи глядачів, хоча не мали й десятої часткою літературних достоїнствписаних п'єс. Саме на карнавалі забило джерело комедії дель арте — цієїістинної прародительки нового європейського театру. Треба сказати, що наранньому етапі розвитку нового театру взаімо відчуженням сцени і драми пішлаобом на користь. Драма виявилася вільною від примітивів фарсової сцени, асцена, тобто виконавське мистецтво, позбавлене драми і надане самому собі,отримала можливість інтенсивно розвивати власні творчі ресурси.
Вчений студія Помпоній стала першим зборами любителів,які відіграли комедії Плавта. Персонажі, багато століть перебували в положеннілітературних героїв, знову рушили по сцені (хоча, мабуть, ще не дуже впевнено).
Звістка про відкриття римського вченого незабаромрознеслася по всій Італії. Серед інших видовищ при дворах увійшло в модупоказувати і комедії Плавта. Мода була настільки велика, що Плавта латинськоюмовою відіграли й у Ватикані. Однак латину розуміли далеко не всі, тому в кінці70-х років гуманіст Батіста Гуаріні переклав твори Плавта і Теренція наіталійську мову.
Успішний розвиток комедії визначалося тим, що традиційнаантична схема — боротьба юнаки за володіння коханої, що охороняється строгимибатьками, і витівки верткий і енергійних слуг — виявилася зручною для живихзамальовок сучасного побуту.
Під час карнавалу 1508 в феррарском палаці поет ЛюдовікоАріосто показав свою «Комедію про скрині».
І точно прорвало шлюзи, довго стримують життєдайнийпотік. У наступному році з'являється друга комедія Аріосто — «підміненого», а в 1513 році кардинал Біббі демонструє в Урбіно свою«Каландри». У 1514 році колишній секретар флорентійської республікипроникливий Нікколо Макіавеллі пише кращу п'єсу епохи — «Мандрагори».
Італійська комедія XVI століття виробила певний стандартдинамічних сюжетів: тут постійно повторювалися одні й ті ж ситуації з підміненогодітьми, з переодягненими дівицями, крутійство слуг комічними фіаско закоханихлюдей похилого віку.
Італійські гуманісти посилено займалися вивченнямспадщини Сенеки; потім в орбіту їх інтересів потрапили грецькі трагіки — Софоклі Евріпід. Під впливом названих античних авторів і народилася італійськатрагедія Ренесансу, першим зразком якої з'явилася «Софонісба»Джанджорджо Тріссіно (1515).
Тріссіно був глибоким знавцем давньогрецького театру.Складаючи власну трагедію, він орієнтувався на творіння Софокла та Евріпіда. В«Софонісбе» використовувалися всі компоненти античної трагедії — хор,повірники, вісники, було відсутнє поділ на акти, дотримувалися закони трьохєдностей і трьох акторів. Але в трагедії не було головного — великої суспільноїтеми, динаміки пристрастей, цілісного дії.
Сучасна аудиторія цікавилася трагічним жанром або вплані чисто академічному, або ж з розрахунком знайти тут їжу для«потрясінь».
Таку їжу, італійська трагедія давала з надлишком.
Нова трагедія прагнула «захопити дух» глядачів.Батько вбивав дітей своєї дочки, народжених від таємного шлюбу, і підносив їйна блюді їхні голови і руки, приголомшена дочка вбивала батька і заколювалисама («Орбекка» Дж. Чінтіо, 1541). Дружина, кинута чоловіком,змушувала суперницю вбити прижитих від нього дітей, після чого вбивала її іпосилала мертві голови своєму чоловікові; чоловік, у свою чергу,обезголовлювали коханця дружини. До фіналу жорстокосердий подружжя отруювалиодин одного («Деліла» Л. Грот, 1572).
«Трагедії жахів» приголомшували своїмикривавими сценами, не пробуджуючи думки, не ставлячи питань про сенс життя іобов'язки людини.
У століття, коли комедія хилилася до занепаду, атрагедія не вийшла на велику дорогу мистецтва, переможницею на драматургічноїарені виявилася пастораль.
Спочатку пасторальної напрямок, отримало найбільшяскраве вираження в поезії — в творах Боккаччо («Амет»,«Фьезоланскіе німфи») і в ліриці петраркістів. Але незабаромнародився і новий драматургічний жанр.
Якщо в трагедії очолювала фатальна пристрасть, а в комедіїпереважало чуттєве потяг, то в пасторалі панувала «чиста любов», щопостала поза конкретних життєвих зв'язків як якийсь поетичний ідеал.
Театр англійського Відродження — це Шекспір і йогоблискуче оточення: Марло, Грін, Бомонт, Флетчер, чемпах, Неш, Бен Джонсон. Алевсі ці останні імена належать своєму віку і своєї нації; Шекспір ж, глибша завсі висловив дух свого часу і життя свого народу, належить всім вікам і всімнародам.
Театр Шекспіра — це своєрідний синтез культуриРенесансу. Визначивши собою самий зрілий етап цієї культури, Шекспір говорив зісвоїм століттям і з прийдешніми століттями як би від імені всієї епохи«найвидатнішого прогресивного перевороту».
Творчість Шекспіра було підсумком розвитку національногоанглійського театру. У той же час воно певною мірою підсумовував досягненнявсієї попередньої поетичної, драматичної і сценічної культури давнього і новогочасу. Тому в драмах Шекспіра можна відчути і епічний розмах гомерівськоїсюжетики, і титанічну ліплення монотрагедій стародавніх греків, і вихрову груфабул римської комедії. Шекспірівський театр багатий високим ліризмомпоетів-петраркістів. У творіннях Шекспіра виразно чути голоси сучаснихгуманістів, починаючи від Еразма Роттердамського і кінчаючи Монтеня.
Поглиблене розвиток успадкованого — ось що було важливоюпередумовою народження нового і найбільш досконалого типу ренесансної драми,драми Шекспіра.
ВИСНОВОК
Ідеї гуманізму — духовна основа розквіту мистецтва епохиВідродження. Мистецтво Відродження пройнятий ідеалами гуманізму, воно створилообраз прекрасного, гармонійно розвиненої людини. Італійські гуманісти вимагалисвободи для людини. «Але свобода в розумінні італійського Ренесансу, — писав його знавець А. К. Джівелегов, — мала на увазі окрему особистість.Гуманізм доводив, що людина у своїх почуттях, у своїх думках, у своїхвіруваннях не підлягає ніякій опіці, що над ним не повинно бути силою волі,який заважає йому відчувати і думати як хочеться ». У сучасній науці немаєоднозначного розуміння характеру, структури і хронологічних рамок ренесансногогуманізму. Але, безумовно, гуманізм варто розглядати як головне ідейний змісткультури Відродження, невіддільної від усього ходу історичного розвитку Італіїв епоху почалося розкладання феодальних і зародження капіталістичних відносин.Гуманізм був прогресивним ідейним рухом, який сприяла утвердженню коштикультури, спираючись, перш за все на античне спадщина. Італійський гуманізмпережив ряд етапів: становлення в XIV столітті, яскравий розквіт наступногостоліття, внутрішню перебудову і поступові впаду у XVI столітті. Еволюціяіталійського Відродження була тісно пов'язана з розвитком філософії, політичноїідеології, науки, інших форм суспільної свідомості і, у свою чергу, зробилопотужний вплив на художню культуру Ренесансу.
Відроджені на античній основі гуманітарні знання, щовключали етику, риторику, філологію, історію, виявилися головною сферою уформуванні і розвитку гуманізму, ідейним стрижнем якого стало вчення пролюдину, її місце і роль в природі і суспільстві. Це вчення складалося переважнов етиці і збагачувалося в самих різних областях ренесансної культури.Гуманістична етика висунула на перший план проблему земного призначення людини,досягнення щастя його власними зусиллями. Гуманісти по-новому підійшли допитань соціальної етики, у вирішенні яких вони спиралися на уявлення пропотужність творчих здібностей і волі людини, про її широкі можливості побудовищастя на землі. Важливою передумовою успіху вони вважали гармонію інтересівіндивіда і суспільства, висували ідеал вільного розвитку особистості інерозривно пов'язаного з ним удосконалювання соціального організму і політичнихпорядків. Це надавало багатьом етичним ідеям і вченням італійських гуманістівяскраво виражений характер.
Багато проблем, що розроблялися в гуманістичній етиці,знаходять новий зміст і особливу актуальність у нашу епоху, коли моральністимули людської діяльності виконують усе більш важливу соціальну функцію.
Гуманістичний світогляд став одним з найбільшихпрогресивних завоювань епохи Відродження, які надали сильний вплив на весьподальший розвиток європейської культури.
Реформація зіграла важливу роль у становленні світовоїцивілізації. Не проголошуючи ніякого певного соціально-політичного ідеалу, невимагаючи переробки суспільства в ту або іншу сторону, не роблячи ніякихнаукових відкриттів або досягнень на художньо-естетичному терені, Реформаціязмінила свідомість людини, відкрила перед нею нові духовні обрії. Людинаотримала свободу самостійно мислити, звільнився від опіки церкви, отримавнайвищу для неї санкцію — релігійну на те, щоб тільки власний розум і совістьдиктували йому, як слід жити. Реформація сприяла появі людини буржуазногосуспільства — незалежного автономного індивіда з свободою морального вибору,самостійного і відповідального у своїх судженнях і вчинках.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
1. Л.М. Брагіна«Соціально — етичні погляди італійських гуманістів» (II половина XVстоліття) Видавництво МДУ, 1983 р.
2. З історіїкультури Середніх віків та Відродження. Видавництво «Наука», М 1976
3. 50 біографіймайстрів західно-європейського мистецтва. Видавництво «Радянськийхудожник», Ленінград 1965
4. Гареі Е. Проблемиіталійського Відродження. — М., 1996.
5. Історія мистецтвазарубіжних країн. — М., 1998.
6. Культурологія.Історія світової культури: Навчальний посібник для вузів / За ред. проф. О.М.Маркової. — М, 1995.
7. Культурологія.Теорія та історія культури: Навчальний посібник. — М.: товариство«Знання» Росії, ЦІНО, 1996.
8. Лосєв Л.Ф.Естетика Відродження. — М., 1993.
9. Полікарпов В.С.Лекції з культурології. — М.: «Гардаріка», «Експертнебюро», 1997.