Культура Київської Русі. Взаємозв'язки із візантійською традицією

ЛЕКЦІЯ3
КультураКиївської Русі. Взаємозв'язки із візантійською традицією

План
1. Культурні пам'ятки давніх слов'ян. «Харківський скарб», рельєф «ЖрецьОлега», «Велесова книга». Писемність дохристиянських часів. Кирило і Мефодій.
2. Хрещення Русі. Вплив Візантії на розвиток культури.
3. Перші архітектурні пам'ятки.
4. Софія Київська – духовний, культурно-освітнійцентр. Особливості архітектури, мозаїка, фрески, різьба.
5. Іконопис. Візантійська традиція та національнаспецифіка.
6. Література Київської Русі.
7. Терміни

1.Культурні пам'ятки давніх слов'ян. «Харівський скарб», рельєф «Жрець Олега»,«Велесова книга». Писемність дохристиянських часів
Сьогодні ми звами будемо говорити про культурні надбання Київської Русі. Варто зазначити, щонеможливо прости чіткої межі між культурою християн і дохристиянськоюкультурою, яка ще з VІ століття мала зв’язок із Візантією. Оскільки давніхпам’яток залишилося дуже мало, хочу акцентувати на тих, над якими час бувбезсилим. В суворий час племінного життя,коли людину підстерігало чимало небезпек, східні слов'яни не лише боролися знападниками, а й справляли свята і обряди, дбали про красу убрання, оздоблювалихатні речі, посуд. Райківськепоселення, Курганське городище, Роменський могильник, Межи-гірський скарб,Качинський скарб, Мартинівський скарб, Пастирський скарб… Знахідкамархеологів прийнято в науці давати назви тих сучасних міст і сіл, на територіїяких (або поблизу яких) вони виявлені. Земля ховає в собі чимало скарбівминулих епох. Але і з того, що на сьогодні знайдено, мов із шматочків мозаїки,можна скласти картину життя наших предків у першому тисячолітті н. е. Виробислов'янських майстрів не сплутаєш із скіфськими, сарматськими, готськими,греко-римськими. Вони мають свій стиль хоча художніми якостями і способомвиконання в різних районах часом дуже різняться.
Десь у глибинахсвідомості живе і передається від покоління до покоління інформація пронайбільш доцільне і прекрасне. Нові покоління майстрів починають виробляти те,чого ніколи, можливо, не бачили, але образ цих речей завжди жив у їх пам'яті,щоб знову прибрати реальних форм та обрисів в умілих руках. Дмитро Степовик у книзі «СкарбиУкраїни» зазначає, що Київський музей історичних коштовностей це найбільшесховище давньослов’янських старожитностей на Україні. Тут зберігається крихітнапостать дивного чоловічка, відлита із срібла. Важко назвати її скульптуркою. Целюдиноподібна, або, як кажуть науковці, антропоморфна прикраса. Два отвори наліктьових згинах свідчать, що цю срібну бляшку прибивали або пришивали дочогось. Постать чоловічка досить умовна: очі, ніс, вуса, рот, зачесане назадпряме волосся лише намічені лініями або крапками. Але рух — о, він далеко нетакий умовний, як все інше. Ноги зігнуті в колінах, руки на поясі. Та це ж позатанцюриста! Кожний танок має свій«малюнок». Поза, в якій зобразив слов'янський майстер металопластики свогочоловічка ще в VI столітті, нагадує один з елементів малюнка українськогонародного танцю гопак. Він безбородий, зате має довгі вуса. Одяг простий, алетакий, що не заважає виконувати швидкий танець. Ніщо не сковує рухів, все добреприпасовано. Особливо вражає сорочка: від підборіддя і аж до пояса широка смугавишивки (діагональне перехрещення насічених ліній). Це також промовиста детальпортрета слов'янина. Часто можна почути, що вишивати рушники, сорочки почали уXVIII чи навіть у XIX століттях, бо раніше, мовляв, одягалися не так. А як?Срібна бляшка з Мартинівського скарбу дає переконливу відповідь: вишиванки нашіпредки носили вже в VI столітті, а то й раніше, бо зображений на бляшцітанцюрист, мабуть, не перший одягнув її. Вишиванка, очевидно, була на той часдосить поширеною.
Скарб, у якомувиявили срібну бляшку із зображенням танцюриста, знайшли 1909 року в самомусерці України — на березі річки Рось, в селі Мартинівка тодішньої Київськоїгубернії (тепер Черкаська область). Таких бляшок з фігурками танцюристів булочотири. Усі вони відлиті з однієї форми. На інших бляшках зображені химерніхижі тварини. Знайшли також близько ста жіночих, чоловічих прикрас, посуд. Всіці вироби датуються VI — початком VII століття. Цікаво, що посуд (дві срібнічаші, уламок блюда і ложка для причастя) виготовлені у Візантії. Отже, вже в тічаси придніпровські слов'яни підтримували зв'язки з могутньою Візантією,торгували з нею. Майже всі прикраси зроблені на срібних платівках — як накладкина пояси, нашивки на одяг. Є також гривня, браслети, скроньові кільця. Заформою і декором вони прості, але не грубі: гарні пропорції, акуратнопророблені деталі, м'які обтічні форми. В Державному історичному музеї України чимало й іншихдавньослов'янських скарбів. Характерно, що чим ближче до часу об'єднанняслов'янських племен у єдину державу — Київську Русь, тим пишнішими,коштовнішими, вибагливішими стають прикраси слов'ян. Зростає загальна культуранароду, з’являються витончені, високохудожні речі. Майстри (золотарі, срібники,керамісти) приділяють більше уваги формі в цілому й окремим деталям, і Про цеяскраво свідчить знаменитий Харівський скарб, знайдений 1949було шість великихзастібок (археологи здебільшого називають їх латинським словом — фібулами),дев'ять сережок і уламків від них, вісім гривень та уламків від них, десятьбраслетів, пряжка і десятки інших дрібних прикрас. Майже всі вони срібні, завинятком кількох золотих сережок. року біля села Харівка Сумської областіпоблизу річки Сейм. В ньому
Харівськийскарб – належить до VIII століття.Передусім вражає майстерність давніх слов'ян. Скарб знаменує рубіж вестетичному розвитку наших предків. Проста художня обробка матеріалів, колиосновна увага приділялася магічному (тобто пов'язаному з обрядами чаклунства,віщування) значенню мистецького вибору, поступово відходить у минуле. Воназначно ускладнюється. Артистизм починає перемагати магічність: в Харівськомускарбі ми бачимо витоки високого уміння, яке розквітне в епоху Київської Русі.Майстри, які виготовляли прикраси з Харівського скарбу, були не новачками узолотарстві. Вони вміло плавили коштовний метал, робили заготовки, виливали,витискували, напаювали найдрібніші деталі. У V —VII століттях слов'янськіумільці, щоб зробити виріб справді мистецьким витвором, вдавалися довідливання, штампування, тиснення, карбування, рідше — виїмчастої емалі. У VIIIстолітті вони освоїли зернь і скань. Техніка зерні походить від слова «зерно». Погляньмо на сережки зХарівського скарбу. До дужки знизу прикріплена місяцевидна платівка (тому такісережки називають лунницями), під нею — опукла прикраса у формі півкулі абоконуса, обрамлена зернятками, що нагадують ягідку шовковиці або винограднузав'язь. В ті часи у середньому Подніпров'ї клімат був м'якший, тут вирощуваливиноград. Мотиви цього улюбленого плоду щедро використовувались у слов'янськомуобразотворчому й декоративному мистецтві аж до кінця середньовіччя, а нерідко йпізніше. Щоб відтворити виноградне гроно чи зернисту ягідку шовковиці, ювелірприпаював заздалегідь виготовлені малесенькі срібні кульки-зернинки одна доодної в певному порядку. Це була копітка, нелегка праця. Все робилося вручну.Найменша необережність — і починай усе спочатку. На лунницях зернятка наповерхні платівок менші, біля півкуль та конусів — більші. В інших скарбах тогочасу (наприклад, у скарбі, знайденому біля села Глодоси Кіровоградськоїобласті) зернини трьох-чотирьох розмірів. Все це, звичайно, посилювало художнювиразність прикраси, робило її напрочуд ошатною.
Давньослов'янськімайстри-ювеліри напаювали візерунки з тоненького скрученого дротика нагладеньке металеве тло. Це була так звана скань. Як правило, сканьзастосовувалась разом із зерню, нерідко додавалася ще й інкрустація зкольорового каміння і скла, виїмчаста емаль, позолота. Тому давньослов'янськісережки, браслети, пряжки такі сяючі, врочисті. Масивні, стримані у декорівироби першої половини й середини І тисячоліття змінюються легкими, розкішнимиі барвистими виробами другої половини й кінця тисячоліття. У виробах ізХарівського скарбу срібні дротики скручені дуже туго. Металева вервечка,припаяна до країв лунниць, наче вдягає їх у тоненькі вишукані рамочки. Всередині цих рамочок — прикраси, напаяні зерню, а в одній парі сережок налунницях є по чотири прикраси у вигляді цифри «8», виконані сканню. Узороччя було коштовне, але було йпростіше. Ось ще одні сережки. Тонша і меншого діаметра дужка, до якоїприкріплено кульку з шийкою і вінчиком у формі глечика. Але й ці, безперечнодешеві, сережки зроблені майстерно, нешаблонно. Кулька то видовжена, тоокругла. Вінчики обведені або крученим дротиком, або простим. Зернь різна завеличиною і по-різному напаяна. Такі сережки носили, звичайно, менш заможнілюди, але майстер хотів, щоб і вони були красивими, тішили їх власника.
З одного скарбудізнаємося про високий хист людини, про прагнення творити красу і добро. Дерев'яні й кам'яні стовпи. Різьбленіорнаменти з символічними знаками, обкладені металевими платівками, прикрашенікоштовними камінцями. Загадкові рельєфи на кам'янистих виступах. Кам'яні бабина вершинах курганів, на горах і узвишшях… У І тисячолітті на величезнійтериторії — від степів до Карпат — було чимало таких пам'яток. Деякі з нихдожили до нашого часу. Монументальна скульптура була поширеним і улюблениммистецтвом стародавніх слов'ян, які жили на території України в ту далекуепоху. Кожне місто і багато великих сіл мали власні «артілі» різьбярів, якіспоряджали і прикрашали язичницькі капища, місця ритуальних обрядів. Давньослов'янськаязичницька скульптура з прийняттям християнства була знищена. І нині ми майжене знаємо таємниць творчості майстрів-різьбярів. Можемо говорити лише прообрази, про тематику і дуже мало — про символіку, про навчання мистецтву різьбиі методи роботи тисяч і тисяч невідомих майстрів. І все ж поодинокі уцілілі пам'яткирізьби дають уявлення про цей вид мистецтва. У Ямпільському районі наВінниччині є село Буша, з яким пов'язана одна з найяскравіших сторіноквизвольної боротьби українського народу — оборона Буші. 1884 року в Бушізнайшли велику брилу вапняку з дивним рельєфом на вертикальному зрізі.
За формою віннагадував матрицю гравюри на дереві: зображення мало контрастні лінії у виглядірівчаків. Рельєф піднімався над тлом лише на 2 —5 сантиметрів. Щоправда,постать людини була дещо опуклішою — у найвищому місці рельєф досягав 14сантиметрів. Знахідка не мала аналогій з жодною іншою скульптурою. Рельєф неміг бути привезений з іншого краю, бо вирізьблений на поверхні виступаючого знадр землі природного каменю. На VI археологічному з'їзді в Одесі того ж таки1884 року спробували класифікувати знайдений рельєф як унікальну пам'яткумонументальної скульптури часів язичництва слов'ян. Врешті зійшлися на тому, щобушанський рельєф — витвір рук слов'янських племен. Річ у тому, що рельєф цейунікальний, подібного нема ніде, його ні з чим порівняти. Упродовж XX століттяпро нього згадують у всіх працях з історії культури східних слов'ян.Характеризують його художні особливості, зв'язок з традиціями народної різьби,але, коли мова заходить про час створення, про зміст, тут уже висловлюють різніприпущення. Композиційно рельєфскладається з чотирьох частин: дерево, на якому сидить півень; постать людини,яка стоїть перед цим деревом навколішки, тримаючи у піднятих до рівня обличчяруках чашу; олень, що зупинився за людиною; табличка у прямокутній рамці зписьменами, які важко прочитати. Який зв'язок між цими загадковимизображеннями? Який сюжет зашифрований у бушанському рельєфі? Центральний образ, звичайно, людина.В тому, що вона робить,— ключ до розгадки змісту рельєфу. Все вказує на те, щоце не рядова побутова сценка, а ритуал. Цілком очевидно, що чоловік підняв непорожню чашу. Але що в ній могло бути? Вино? Вода? Кров? Річ у тому, що слов'яни, як і багатоінших народів, приносили жертву для так званого «очищення». Жертвували тількикров благородних «чистих» тварин, як правило, первістків, дуже рідко — теплемолоко благородної тварини. Олень був для наших предків однією знайблагородніших тварин у царстві ссавців. Отже, у чаші, яку тримає чоловік,кров або молоко оленя? Мабуть, усе-таки молоко. Олень не лише «нагадує» прожертвоприношення, але і є, так би мовити, реальним образом сценки: парне молокоодразу приноситься в жертву.
«Дерево життя» — поширений символ увишивках, різьбі, народних розписах. В українське декоративне мистецтво цейсимвол прийшов від предків, у яких дерево було не просто улюбленим мотивом, а йуособленням незбагненної творчої сили, «розлитої» по всій Землі і у всьомукосмосі, а тому дереву поклонялися й приносили йому жертву.
У слов'янськійміфології літаючий птах символізував небо. А от півень мав кілька конкретнихзначень: схід сонця, полум'я (ось чому він і тепер своєрідний «знак» пожежі),пробудження від сну, а в широкому розумінні — перехід від смерті до життя. В українських загадках символ дереваі символ півня часто пов'язані: «Сидить півень на осиці, догори підняв косиці»,«Сидить півень на вербі, спустив коси до землі», «Стоїть дуб-вертолуб, на тімдубі-вертолубі сидить птиця-вертолиця, ніхто її не дістане». Хоча півень надереві і не є прямою ілюстрацією до будь-якої з цих загадок, але таке поєднанняаж ніяк не випадкове у бушанському рельєфі. Тут півень міг означати жертовнийвогонь або ранкову зорю, передсвітання, настання нового дня, коли «співаютьтреті півні». Моментові «співу третіх півнів» надавалося особливе значення якчомусь вирішальному, переломному, як точці відрахування часу: це зафіксовано яку писемних джерелах, так і в народній творчості. І, нарешті, ще одне запитання:хто цей чоловік, який стоїть навколішки перед деревом? З тих же слов'янських міфівдовідуємось, що приносити жертву «священному дереву» могли лише волхви, жерці,яких в народі вважали «духовними вождями». 1961 року відомий українськийархеолог Валентин Даниленко, розшифрував текст: «Аз есмь Миробог жрец Ольгов»(«Я є Миробог, жрець Олегів»). Написання глаголичних літер було своєрідне,відмінне від загальноприйнятого: очевидно, давній скульптор не дуже добре знавглаголичну абетку, до того ж у нього була яскраво виражена індивідуальна«каліграфія». Експедиція виявила і прочитала на рештках кам'яних стін іншінаписи, в яких зустрічаються імена язичницьких ідолів Перуна і Хорса, князівОлега й Ігоря. Це допомогло точніше визначити вік рельєфу. Часові рамкизвузились від півтори тисячі років до тридцятка —«періоду князювання Олега(882 — 912).
ЕкспедиціяДаниленка зробила ще одне відкриття: рельєф із зображенням жерця — єдинанеушкоджена деталь язичницького храму. Залишки кам'яних мурованих стін, керамічних виробів, решткидубового ґонту з перекриття, вибиті на стіні горизонтальні пази для балоксвідчать про те, що колись на цьому місці був храм. Наземна і підземна йогочастини сполучалися печерами. Кам'яний масив із зображенням жертвоприношення — очевидно, не східнастіна наземної частини храму, а саме зображення було головним у храмі.Центральне місце відводилося Перунові та іншим богам дохристиянського періоду.Неважко здогадатися, що їх спіткала така ж доля, як і ідолів у Києві, про якіписав автор «Повісті минулих літ». Та повернемося до рельєфу. У написі в рамціМиробога названо «жерцем Ольговим». Чи означає це, що він був жерцем князяОлега? Очевидно, ні, бо навіщо булозводити храм так далеко від столиці, від Києва? Можливо, Миробог родом з Буші ібув одним із князівських духовників, піклувався про мир і взаєморозуміння міжвеликим князем і «богами». Це підказує нам і його ім'я. Як би там не було, аскульптурний Миробог кінця IX або початку X століття, очевидно, найдавнішийвідомий нам портрет у східнослов'янському мистецтві. Адже йдеться про конкретнулюдину, а не про жерця взагалі, не про збірний образ. Хоч постать Миробогатрактується скульптором дуже узагальнено і в ній намічені лише основні форми,все ж цього достатньо, щоб говорити про індивідуальний образ.
Миробог мав міцнустатуру, був кремезний, але не товстий. Пропорції тіла правильні, обличчякругловиде, і хоч риси обличчя не пророблені, в ньому вгадується спокій,рівновага, характерні для людини, що перебуває в стані так званої медитації.Про це свідчить, зокрема, положення голови на міцній короткій шиї, зосередженийпогляд на чаші, піднятій до рівня обличчя, неначе Миробог збирається поцілуватиїї. Правильно відтворена позанавколішки. Скульптор відчував опорні точки і сили напруги, рівноваги, руху. Умінняневідомого скульптора проявилося і в зображенні оленя, який замикає композиціювсього рельєфу. Контурна лінія пружно окреслює профіль лісового красеня.Особливо виразна вона уздовж спини й гарно вигнутої шиї. Великі розгалуженіроги, перегукуючись з віттям дерева, вносять у рельєф елемент декоративності. Символізуючи чистотужертвоприношення, олень водночас є і поетичним образом у сцені ритуальногодійства. Автор рельєфу був різьбярем.Він працював з каменем і, можливо, з деревом. В його рельєфі відчуваєтьсянародна школа, традиції якої упізнаємо в значно пізніших зразках — різьбленихпредметах домашнього вжитку, у народних меблях, елементах житла. Рівчакоподібніконтури, нерізкі переходи до тла і мінімальне підвищення зображень надповерхнею тла — засоби, що їх використовував слов'янський скульптор на межі IX—X століть, — характерні для так званої ллоскорізьби, яка у виробах народногомистецтва дійшла до нашого часу. Дивовижна композиційна цілісність рельєфу,його стилістична єдність переконують, що над рельєфом працював один майстер.Вражають лаконізм композиції, простота і ясність кожного образу, пластичнавиразність усіх елементів і розрахунок на їх сприйняття при контрастній грісвітла й тіні в умовах як денного, так і особливо вечірнього, штучногоосвітлення. Невблаганний час не пошкодував пам'ятки. За одинадцять століть дощ,сніг, морози і спека зробили рельєф грубішим, «зашліфували» цікаві деталі.
«Велесовакнига» —найдавніша гіпотетична писемна пам'ятка праукраїнської доби докириличногоперіоду, названа „за іменем язичницького бога скотарства і творчостіВелеса, збірник язичницьких епічних творів, що з'явився, очевидно, на західномуПоліссі у IX ст. Пам'ятка була написана абеткою з 27 літер, в якій поряд згрецькими літерами використовувались дев'ять слов'янських (б, ж, ш, щ, ч, ц).Ймовірно, у ній використаний один із варіантів києворуської абетки, що сталаосновою слов'янського алфавіту, впорядкованого в 863 запрошеними з Візантії доВеликоморавської держави Кирилом (Костянтином) та Мефодієм. Наявність такоїазбуки підтверджують тогочасні арабські вчені (Ібн Фодлан, Ібн ель Недіма, Фазрад-дін Мерверідді та ін.). Це також можуть бути засвідчені болгарськимЧорноризцем Храбром «черти і різи», які Кирило міг бачити у Корсуні (Херсонесі)у Євангелії, написаному, як зазначено у Паннонському «Житії», «руськимиписьменами» з грецькою буквеною основою. Пам'ятка збереглася до початку XX ст.на 38 дубових (за іншою версією — березових), скріплених ремінцем дощечкахзавтовшки до 1 см та площею 38x22 см. Знайдена «В. к.» полковником білоїгвардії А. Ізенбеком у маєтку Великий Бурлук на Харківщині (1919), у якомумешкали нащадки ізюмського та харківського полковника Г. Донця-Захаржевського.Пізніше разом з А. Ізенбеком опинилася в Бельгії, де була загублена під часДругої світової війни. Зберігся лише її варіант, переписаний шанувальникомстаровини Ю. Миролюбовим, частково опублікований в американському журналіросійських емігрантів «Жар-птиця» (1957—59). Текст, вперше адаптований досучасної української мови (недосконалий переклад А. Кирпича, підготовлений М.Скрипником), з'явився у гаазькому видавництві «Млин» (1968) та в «Календарі канадійськогофармера» (1970), згодом фрагментарно передрукований київським часописом«Дніпро» (1990. — Ч. 4). Повний текст «В. к.», простудійований О. Твороговим,друкувався у «Трудах отдела древнерусской литературы Института русскойлитературы» (Пушкинский дом). — Ленинград, 1990. — Т. 43. У газеті «РусьКиївська» (1994. — Ч. 1—3) було опубліковано ритмізований переклад повноготексту «В. к.», зібраного М.Скрипником. Еквіритмічний переклад українськоюмовою здійснив ужгородський філолог Б. Яценко (1995). Однак пам'ятці судиласянелегка доля. Фотокопію шістнадцятої дощечки, що починалася словами «Влескнига», надіслав із Австралії С. Парамонов-Лєсной до Ленінграда на експертизудо відомого палеонтолога Людмили Жуковської. Вона, за вказівкою академікаВ.Виноградова, здійснила з Ф.Філіним глибокий філологічний аналіз (характернимидля пам'ятки є протокириличне «підвішене» письмо, аналогічне до індійського,тенденція до занепаду редукованих, збереження сонорних), але визнала їїфальсифікатом XIX ст., вважаючи причетним до підробки А. Сулукадзева. Нині такупозицію поділяє Г. Грабович. Сумніви щодо автентичності твору ви словлював О.Мишанич. Аргументи цих науковців ґрунтуються на історичних та політичнихуявленнях, що стали канонічними. Визнання «В. к.» спричинило б перегляд історіїта середньовічної культури на праукраїнських землях, що, за офіційною версією,має візантійські джерела, генеалогії слов'ян тощо. Ленінградським палеонтологамопонували Б. Ребіндер, Г. Гриневич, Б. Яценко, С. Наливайко, І. Ющук, Вал.Яременко, Г. Клочек, Вал. Шевчук та ін., які посилалися на те, що «В. к.»підробити неможливо, її міг створити лише той, хто жив у IX ст., знався наспецифіці письма на дереві, мовних (діалектичних) тонкощах, історичнійграматиці, міфах, особливостях зв'язків між етносами, історичних подіях, побуті,звичаях тощо.
Пам'яткаобґрунтовувала концепції походження слов'ян, передусім праукраїнців, від Карпатдо Дніпра: дві племінні спільноти на чолі з древлянами та полянами,спільнослов'янська єдність, зокрема з чехами. Створена перед прийняттям християнства,вона наголошувала на консолідації споріднених племен, яких «свара одоліла»,задля збереження язичницької, «батьківської віри», втрата якої вважаласябезповоротним поруйнуванням етногенетичних основ. Заради об'єднання племен булоскликане віче у Полісенську (за П. Каме-нецьким — у 878; за Вал. Шевчуком — у879), у час, коли Аскольд згадується як живий. Він, як і Рюрик, виявився некнязем, а варягом, «десь од греків освіченим». Автори «В. к.», звертаючись докраян, наводили родові перекази (походження Кия, Щека та Тороватого, тобтоХорива, від легендарного Opa; Карпатський вихід: «не послабляймося й не дамоземлі нашої, як не дали землі Трояні римлянам»), тлумачення міфем Матері-птиці,Матері-Слави, Перуниці, в яких втілена пасіонарна енергія розуміння сутностісвіту, що спирається на принципи Нави, Яви та Прави, знання з космогонії тагравітації, позбавлені первісної наївності («Се бо Дажбо створив нам яйце, що єсвіт-зоря, яка нам сяє. / їв тій безодні повісив Дажбо землю нашу, / аби таяудержана була»). «В. к.», маючи пропагандивне призначення, була по-ліжанровимзбірником без цілісної композиції та єдиного героя. її авторами сталипредставники одинадцяти праукраїнських племен. Упорядники текстів не дбали прологіку викладу, нанизували дощечки без певної послідовності. Тому твір маєвигляд нелінійних структур, що охоплюють фрагменти міфологічних та релігійнихтрактатів, філософських медитацій, історичних хронік, езотеричних гімнів,епічних оповідей.
Писемність.глаголиця і кирилиця. Більшість учених вважає, що Кирило близько 863 р. створивдля старослов'янської мови глаголицю, яку в давнину називали кириловицею(куриловицею). Глаголиця стала першою міжслов'янською літературною мовою. Щодоавторства кирилиці не існує єдиної думки. Серед її творців називають Кирила,Мефодія, болгарського царя Симеона й Климента Охридського (учня Кирила іМефодія). Створено кирилицю на основі грецького письма, з якого запозичено 24літери. Складалася кирилиця з 43-х літер, 19 з них відповідали слов'янськимзвукам. Буквено-звукова писемність започатковує якісно новий етап давньоруськоїкультури (і, безумовно, нову форму інформації), а саме — закріплення і передачуу часі й просторі знань, ідей, досягнень науки тощо. Писемність удохристиянські часи вживається у різних сферах суспільного життя, передусімзовнішньополітичній, економічній, торгівельній, язичницькому культі таін. Здоговору Ігоря з греками 944 р. відомо, що повноваження руських послів і купцівпідтверджували письмові грамоти, замість золотих і срібних печаток, як булораніше. Імператор Візантії Константин VII Багрянородний (905—959) у своємутворі “Про церемонії візантійського двору» повідомляє, що княгинюОльгу під час її перебування на чолі посольства Русі у Константинополі (сучаснідослідники відносять цю подію до 957 або 946 р.) супроводжували 12перекладачів. Дані про застосуванняписемності у язичницькому культі наводять у своїх творах арабський мандрівникІбн-Фадлан (перша половина X ст.), арабський письменник Аль-Масуді (помер 956р.), німецький єпископ Титмар Мерзебурзький (976—1018)23. Сучасні лінгвістичні дослідженнямістять незаперечні докази високого культурного розвитку слов'ян. Зокрема,доведено, що слова «писати», «читати», «письмо»,«книга» спільні для всіх слов'янських мов і виникають до поділу загальнослов'янськоїмови, який відбувся, очевидно, не пізніше середини І тис. н. е. Давні слов'янивикористовували термін «урок» у значенні «усний договір»,«трудове навчання».
 

2.Хрещення Русі. Вплив Візантії на розвиток культури
Рушієм новогокультурного процесу стала християнізація Русі. Головні причини хрещення Русі — соціально-політичні. В кінці X ст. виникла потреба в загальновизнанійідеології. А в той час нею могла бути лише релігія. Така ідеологія мала бсприяти об'єднанню та консолідації східних слов'янських племен у одній державіі розвитку її політичних, торговельних і культурних відносин з християнськимидержавами. Релігія є несучим елементом будь-якої культури. Це не просто віра внадприродне або система обрядів, це — спосіб життя, певна система ідей,вірувань, уявлень про людину, її місце у світі. Дані про проповіді християнства вПодніпров'ї відносяться до І ст. н.е. і в переказах зв'язані з іменем АндріяПервозванного. Апостол, поставивши нібито хрест на місці майбутнього Києва,передбачив, що тут виникне «град велик». Отже, проповідь християнства існуваладавно, хоча християнство ще і не стало пануючою релігією. Язичницька релігія стала на перешкодіяк внутріпшій, так і зовнішній політиці Київської Русі. Князь Володимирнамагався реформувати багатобожне язичництво, перетворити його в єдинобожне зкультом єдиного, верховного бога держави Перуна. Визначною подією в духовномужитті Русі стала побудова в Києві в 980 р. нового язичницького храму,святилища. Це знайшло своє відображення в літопису: «І почав княжити Володимиродин, і поставив кумири на пагорбі за межами двора теремного: Перунадерев'яного, а голову його срібну, а вус золотий, і Хорса, Дажбога і Стрибога,і Симаргла, і Мокош». Але реформація язичництва, спроба Володимира поставити язичницькурелігію на службу державі (перша релігійна реформа Володимира в 980 р.) не далабажаних наслідків. Вона не сприяла державному будівництву, розвитковіписемності та культури, налагодженню зв'язків з християнськими країнами.Пантеон з шести богів не перетворив Київ на єдиний ідеологічний центрязичницької Русі.
Післязапровадження християнства в Київській Русі 988 року князь Володимир наказавзнищити усіх язичницьких богів — рукотворних ідолів. Ось як розповідає про целітописець Нестор у «Повісті минулих літ»: «І коли прийшов, велів повалитиідолів — одних порубати, а інших спалити. Перуна ж наказав прив'язати до хвостаконя і волокти його з гори по Боричевому узвозу до Ручию, і приставивдванадцятьох чоловіків бити його жезлами. Чинилося це не тому, що деревощо-небудь відчуває, а для зневажання біса, який обдурював людей в цьомуобразі,— щоб прийняв він відплату від людей». В інших слов'янських країнах на цейчас язичницьку релігію вже замінило християнство. Воно з його монотеїзмом(єдинобожжям), ієрархією святих, ідеєю посмертної винагороди, з богослужіннямзначно більше відповідало князівській владі, ніж будь-яка інша релігія. Томукнязь Володимир у 988 р. провів другу релігійну реформу — остаточно хрестивРусь. До нього першим князем, який прийняв християнство, був Аскольд, за нимхрестилась Ольга. Запровадження християнства було закріплене шлюбом Володимираз Анною — сестрою візантійського імператора Василія.
У переказі прохрещення Русі розповідається, що посли князя Володимира, яким доручили відшукатиістинну релігію, побувавши на богослужінні в соборі Святої Софії вКонстантинополі, так висловили свої враження: «Ми не знали, де ми перебуваємо — на землі чи на небі». Філософськи точніше це враження можна було б виразититак: «Перебуваючи на землі, ми маємо досвід прилученості до небесного буття».Цілком можна повірити переказові, що це враження було вирішальним під часнавернення руського народу до християнства. Його запровадження малопрогресивний характер, сприяло відмиранню пережитків родового ладу.Давньоруська держава прилучилась до європейської цивілізації, античноїкультурної спадщини передової на той час культури Візантії. Лише з часухрещення Русі у ній почали бурхливо розвиватися писемність та книжність, руськілюди ознайомилися з кращими здобутками світової літератури і науки. Спочатку вКиєві, а потім і по всій Русі почали засновувати школи й книгописні майстерні(скрипторії) і незабаром східнослов'янська країна стала однією знайкультурніших у середньовічній Європі. Так, як і в Європі, християнство уКиївській Русі виступало, насамперед, як релігія середньовічного суспільства.
Після хрещення наРусі виникла церковна організація за зразком візантійської. При ЯрославіМудрому була створена Київська митрополія, яка аж до 1448 р. входила до складуКонстантинопольської церкви. Важливим показником розвитку культури Київської Русі є формування права.Першим давньоруським писемним зведенням норм світського права стала «Руськаправда». Вона збереглася в трьох редакціях: короткій, розширеній та скороченій.«Руська правда» складається з «Правди Ярослава» або «Найдавнішої правди»,«Правди Ярославичів», або Доменіального уставу, й окремих законодавчихпостанов. «Руська правда» виникла намісцевому ґрунті і була результатом розвитку юридичної думки в Київській Русі.На розвиток права в Київській Русі визначний вплив справило введенняхристиянства. З його поширенням православна церква стала використовуватирізноманітні норми канонічного права, перш за все візантійського. Стародавнімпам'ятником руського церковного права вважаються церковні статути ВолодимираСвятославовича та Ярослава Мудрого. Але посилення й зміцнення централізованої влади не завжди схвальносприймалося в народі. Адже при цьому збільшувалися податки, ставали суворішимипокарання, що на той час здійснювалися у вигляді штрафів (вири). Виру мавсплачувати або безпосередньо винний (у разі неспроможності його продавали врабство), або, якщо винного не знайдено, община (верв), на території якоїстався злочин. Оскільки князі були безпосередньо зацікавлені у виявленніякнайбільшої кількості злочинів, їх службовці подовгу жили за рахунок общин,проводячи дізнання, що збільшувало й без того високі витрати зубожілогонаселення. Разом з посиленням влади посилювалося й невдоволення своїм життям упредставників різних суспільних верств. Серед численних прошарків населенняКиївської Русі зароджувалися ностальгічні настрої, пов'язані з ідеалізацієюдавноминулих часів, що знаходило відображення не лише у фольклорі, а й улітописних джерелах. Значною мірою появі й поширенню цих настроїв сприялахристиянська доктрина світобудови, вплив якої на світогляд русичів щодаліпосилювався. Есхатологічні погляди (очікування кінця світу й другого пришестя)формували думки про збільшення гріхів людства й неминучу за них розплату. Уінших джерелах продається відмінна інформація від попередньої. Так, Кордон М.В.в підручнику «Українська та зарубіжна культура» пише: «Руська правда» в ціломурепрезентує право українське. Вона відрізняється лагідністю покарань, непередбачала смертної кари за злочини. В цьому плані право Київської Русі булопрогресивнішим порівняно з тогочасним західноєвропейським правом. Вбивствокаралося гривнею, частина якої йшла князеві, а частина замість помсти — родинівбитого. Не знала «Руська правда» і тілесних покарань, за винятком кари дляхолопів за побиття вільної людини. Ця збірка законів князя Ярослава Мудрого тайого наступників лягла в основу Литовського статуту і законодавствагетьманської доби..
У «Повчанні»Володимира Мономаха автор від імені князя Ярослава Мудрого звертається до своїхсинів, закликає їх жити у мирі, злагоді та любові. «Якщо будете жити уненависті та в роздорах, — говориться у посланні, — то самі загинете тазагубите землю батьків і дідів своїх, придбану їх власною працею». ВолодимирМономах наказує допомагати бідним, брати в опіку вдовиць і сиріт. Забороняєкарати смертю: «Ні невинного, ні винного не вбивайте й не кажіть убивати». Вінповчає юних, щоб вони мали «душі чисті, непорочні, тіла худі, лагідну бесіду ів міру слово господнє», зобов'язує їх «долу очі мати, а душу вгору», рекомендуєдотримуватись трьох справ — покаяння, сліз і милостині. «Тож, Бога ради, — радить князь, — не лінуйтеся, я благаю вас, не забувайте трьох діл тих, бо не єважкі вони». У Київській Русі розвивалосяприкладне мистецтво. До нього належать ювелірні вироби з коштовних металів,різні прикраси: весільні сережки, каблучки, персні, хрести, браслети, кораловінамиста, чари, кубки. Давньоруські ювеліри досконало володіли різними способамиобробки дорогоцінних металів: сканню, зерню, черню, інкрустацією, чеканкою,художнім литвом. Витвори давньоруських майстрів славились далеко за межамиКиївської Русі — в Скандинавії, Болгарії, Візантії. Набули поширення й інші видиремісничої діяльності. Всього на Київській Русі існувало понад 40 ремісничихспеціальностей. Серед них важливе місце займала ковальська справа. Вироблялосьпонад 150 видів виробів із заліза, сталі. На Русі були зробленінауково-технічні відкриття, в тому числі створення циліндричного замка, який зуспіхом продавався в Європі. Значного поширення на Русі набула музика. Вже тоді існувалипрофесіональні виконавці. Серед них були співці билин та переказів, які співалигероїчно-епічні пісні. Найбільш яскравий представник цих виконавців — Боян — співець й музикант XI ст., який жив при дворі Святослава Ярославича. Йогозгадує автор «Слова о полку Ігоревім». Боян співав, акомпануючи собі намузичному інструменті, — гуслях. Музична майстерність Бояна була така висока,що слухачам здавалося, ніби струни на гуслях самі собою звучали під йогопальцями.
Середпрофесіональних музик і акторів важливе місце займали скоморохи-витівники,згадки про яких зустрічаються в літературних пам'ятках з XI ст. Вони мандрувалипо містах і селах. Скоморохи майстерно володіли різноманітнимимузично-виконавськими жанрами — були танцюристами, фокусниками, акторами,водили ведмедів, грали на гуслях, трубах, флейтах, гудках та бубнах. Скоморохівзображено на широко відомій фресці в Софійському соборі. Фреска зафіксувалаоркестр, що складається з семи музикантів. Ще до запровадження християнства наРусі існувала певна традиція живопису, а з християнізацією вона розвивається істає важливим елементом культури середньовічної держави. Невід'ємною частиноюспоруд київської держави Х-ХШ ст. були розкішні прикраси, зокрема, в церквах.Візантійська церква, а за нею і українська прагнули викликати у віруючих сильніемоції, переживання. І тому зовнішня архітектура і внутрішня декоративність,прикраси і увесь молитовно-літургійний обряд мали слугувати цій меті. Ідеологіявізантійського православ'я була втілена найяскравіше у храмовому розписі в йогодвох найголовніших формах: іконописанні та стінописів. Досить поширеними вУкраїні були також знання в галузі природничих наук. Серед них медицина, астрономія,математика та ін. Знання про природу давали підручники, перекладені з грецькоїмови: «Фізіолог», «Шестидневи» та ін. Географію вивчализавдяки космографії Козьми Індикоплова, візантійського письменника IV ст., якийвідкинув арістотелептолемеївське вчення, згідно з яким земля є кулею, інамагався довести, що земля — це чотирикутна площа.
Окремо вартозгадати про медицину. Першими лікарями на Русі були ворожбити, знахарі, віщуни.Лікували за допомогою замовлянь і закликань. Існувала своя фармацевтична наука,яка опиралась на знання флори України. Згодом з'явилися вчені лікарі, щопроживали при князівських дворах та монастирях. Так, Печерський Патерик згадуєвже про відомих київських лікарів Агапія, Пімена, Алімпія. У XII століттівідомим лікарем був Петро Сірянин. Значними були і лікарські таланти середжінок на Русі: княжни Єфрозини з Чернігова, а також княжни Євпраксії-Зої.Остання у 1112 р. вийшла заміж за візантійського імператора Йоанна Комнена. Щев Києві княжна цікавилася медициною, а в Греції поглибила свої знання і булаавторкою першого медичного трактату «Алімма». Книга має п'ять частині 29 розділів і до сьогодні зберігається в бібліотеці Медичі у Флоренції. Зналина Русі і хірургічне лікування. Про це ми дізнаємося з археологічних знахідокмедичних інструментів, зокрема, пінцетів і скальпелів. Розвиток освіти уКиївській Русі ґрунтується на власних національних традиціях та використанніантичного й болгаро-візантійського досвіду шкільного навчання. Поширеннюграмотності сприяло прийняття християнства у його східному, православномуваріанті. У період переходу від язичництва до християнства на Русі (як уВізантії та інших країнах Європи) паралельно існували язичницькі тахристиянські школи. Шкільна освіта за князювання Володимира Великого і ЯрославаМудрого стає частиною загальнодержавної і церковної політики Київської Русі.Утворюються три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу (державнийнавчальний заклад, що утримувався за рахунок князя); школа «книжноговчення» (для підготовки священиків); світська (приватна) школа домашньогонавчання (переважно для купецького й ремісничого населення міст).
Школиорганізовувалися за грецьким зразком. Як відомо, програма античної елементарної(початкової) школи поєднувала інтелектуальне, музичне й фізичне навчання. Запрограмою середньої школи вивчалися «сім вільних мистецтв» —граматика, діалектика, риторика, арифметика, геометрія, астрономія, музика;обов'язковими були заняття спортом. Вищу освіту визначали філософія й риторика.До наших днів (з певними модифікаціями) збереглися всі три ступені античногонавчального процесу — початкова школа, середня й вища. Виходячи з державних потреб, удавньоруських школах вивчали основи письма, читання, рахунку (арифметики),спів, музику (якій надавали виняткового значення, розглядаючи як одне з«семи вільних мистецтв»), поетику, риторику, іноземні мови (передусімгрецьку й латинську). Азбукувивчали силабічним методом (поширеним в античності) — спочатку назви букв, апотім склади. Писали (як і візантійці) спеціальною паличкою — стилем. Здохристиянських часів відомі стилі (у давньоруських пам'ятках їх називаютьписала), виготовлені з рогу різних тварин або металу. Вони виявлені археологамипри розкопках у Києві (зокрема, на Подолі), Новгороді, Мінську та інших містах.Для письма використовували вкриті воском дерев'яні дощечки, найчастіше бересту(кору берези). Поширення грамотності серед різних верств населення КиївськоїРусі засвідчують берестяні грамоти XI—XV ст., виявлені під час археологічнихдосліджень (вперше 1951 р. у Новгороді, згодом — у Смоленську, Вітебську,Мінську та ін.). Грамоти (усього їх близько 600) писали чоловіки, жінки й діти.За змістом — це короткі листи-доручення, розпорядження, зобов'язання, духовніграмоти, учнівські вправи тощо.
Пергамент (на Русі — хартія,відповідним способом вичинена шкура телят, ягнят чи козенят) був доситьдорогим, на ньому писали тільки вельможі. Отже, розвиток освіти, літератури і науки часів КиївськоїРусі свідчить про великі здобутки українського народу у царині духовної культури.
3.Перші архітектурні пам'ятки
Звертаючи увагуна архітектуру, треба зауважити, що стародавня Русь була споконвіку дерев'яною,а русичі були народом-теслею. Із встановленням ранньофеодальної держави — Київської Русі, формується певний тип забудови міст, що мав тричастиннусистему: «дитинець», де містилися князівські та боярські двори;«окольний град», у якому жила переважна частина міського населення;та «посад», заселений ремісниками і торгівцями. Здебільшого будовизводили з дерев'яних зрубів. Основним типом забудови були п'ятистінні (тобтодвокамерні) будинки з житловими приміщеннями, що опалювалися глинобитнимипечами, та з холодним приміщенням перед входом — сінями. До сіней робили ґанки,галереї. Літописи розповідають, щокнязівські та боярські двори являли собою ансамблі споруд із золотоверхимитеремами та сінями на другому поверсі. При князівських дворах були гридниці — великі зали для урочистих прийомів. Будували у князівських хоромах і поруби — в'язниці. Композиція давньоруськогоміста мала мальовничий вигляд. Існували певні правила забудови, завдяки чомусередньовічні руські міста не були такими монотонними і скупченими, як містаВізантії і Західної Європи того часу. У Київській Русі сформувалася власнакультура будівництва, що відрізнялася від іноземних технологій. У місцевійархітектурі почали використовувати глибокі, на 2-4 метри, і широкі фундаменти,що викладалися з грубого каміння, залитого цементом (так звана рустика). Стінимурувалися з тонких смуг цегли, які чергувалися із товстими шарами цементуособливого складу, де основним компонентом служило вапно. Для полегшеннябудівлі, а також для поліпшення акустики всередині споруди в стінах лишалисяпорожнечі, утворені закладеними в їх товщу глиняними глечиками.
Ззовні церквимайже не прикрашалися. Красу храму створювала гармонія його форми в цілому, якамала символізувати гармонію світобудови, створеної з хаосу Божим Словом. Дляцього ретельно вибиралося місце під будівництво, частіше на узвишші, щобибудову було видно здалеку і на фоні неба. Головним структурним елементом храмубув його центральний купол, що розташовувався на восьмикутному абоциліндричному барабані над вівтарем у східній частині споруди або в самому їїцентрі, якщо форма храму була округлою. Зсередини саме тут розміщувався образХриста-Пантократора (тобто Вседержителя). Це був найвищий рівень храму,оскільки за часів Київської Русі дзвіниці не зводилися. Центральному куполувідповідав підвищений центральний неф (від латинського — корабель, витягнуте вдовжину внутрішнє приміщення або частина приміщення, периметр якого утворенорядом колон або стовпів). Типова храмова споруда мала один або три нефивідповідно до кількості вівтарів у храмі, хоча їх могло бути й більше (такзвані поперечні нефи). Центральний і бокові нефи символізували корабель,спрямований із заходу на схід, тому східна частина будівлі закінчуваласьнапівкруглими апсидами (своєрідними носами корабля) у вівтарній частині зачислом поздовжних нефів. З півдня на північ храм перетинав поперечний неф — трансепт, що надававспоруді хрестоподібного вигляду, але цей хрест можна було побачити тільки знеба, оскільки в плані будова мала вигляд квадрата або прямокутника. Такий типхрамової споруди отримав назву хрестово-купольного. За часів прийняття Руссюхристиянства він мав розповсюдження в культовому будівництві Візантії, хочавиник у Вірменії та на території малоазійських провінцій імперії.
Вікон у стінахдавньоруських храмів було небагато. Напівтемне приміщення освітлювалосьпромінням з-під центрального купола та свічками. Всередині церковні стінивкривали розписи або мозаїка. Оздоблення частіше за все мало характер сюжетнихмалюнків і портретів святих, що чергувалися з орнаментами, відповідно довізантійських традицій. Власне, всі зображення мали утворювати єдиний зазадумом текст, що читався, як і книга, зліва направо. Храмовий простірподілявся на три частини. За вертикаллю верхня частина належала Богові, середня— ангелам, а нижча — святителям з числа людей. Посередником між світамибачилася Божа Матір, що заступалася за грішне людство перед своїм божественнимСином. Саме тому цей образ набув великої популярності в давньоруських розписах.Типове зображення Богоматері — з піднятими на рівень голови руками — канонічнапоза Оранти (Благаючої), оздоблювало завівтарні стіни багатьох храмів КиївськоїРусі. У горизонтальній площині простір храму поділявся на вівтарний, де малоправо перебувати лише духівництво, середину храму, де збиралися хрещені миряни,й притвор (західна частина), у якому знаходились оглашенні (що оголосили просвій намір залучитися до таїнств віри й проходили термін випробування) абонехрещені миряни, що з цієї частини також мали право брати участь у всіхбогослужіннях крім євхаристійного канону літургії. Русичі велику увагуприділяли і оборонному будівництву. Про що свідчить одна з найдревнішихпам'яток оборонної архітектури Галицько-Волинського князівства — фортецяТустань (Львівська обл.). Забудова фортеці почалася ще в IX столітті. Вдаловибрана місцевість для спорудження фортеці, добре продумана сама оборона,водопостачання свідчать про значний досвід русичів у фортифікаційних справах.
Православ'я наРусі мало свої особливості. Так, на зразок візантійської церкви храми не малискульптурних композицій. Їхня наявність вважалася відгуком язичництва. В православнійцеркві богослужіння велося рідною, національною мовою, тоді як католипизмвизнавав церковною лише латинь. У справі поширення християнства та втілення його в народні маси величезнезначення мало християнське богослужіння. Християнська церква добре розуміласилу психологічного впливу на людину монументального мистецтва, зокремавеличних архітектурних споруд, оздоблених, за словами літописця, всілякоюкрасою. Тому й сам князь Володимир і його наступники виявили жваву будівничудіяльність. Вони старанно будували церкви. У літописі Нестора «Повість минулихліт» під 988 роком читаємо: «Наказав (Володимир) будувати церкви і ставити їхна тих місцях, де раніше стояли кумири. І поставив церкву на честь святогоВасилія (свого християнського патрона) на горбі, де стояв ідол Перуна й інші». При зведенні будов у Х-ХІІ ст.застосовувалася стародавня цегла — плінфа та камінь. Існує думка, що кам'яне будівництвона Русі розпочинається з виходом Київської держави на міжнародну арену в X ст.і перші архітектурні впливи Візантії приходять на Русь одночасно з появою новоїхристиянської ідеології. Однак аналіз літописних повідомлень про палаци княгиніОльги, а також відкриття в центрі київського «дитинця» монументальноїротондоподібної будівлі, старшої за Десятинну церкву на п'ятдесят років, піддаєсумніву це припущення. Факти свідчать, що Київська держава задовго доофіційного хрещення перебувала на такому рівні розвитку, що мала можливістьпереймати найкращі архітектурні впливи з інших держав задовго до кінця X століття.
Перші кам'янібудівлі на Русі зводилися, безперечно, під керівництвом візантійських майстрів.Будівництво князівського палацу в Києві розгорнулося наприкінці X — на початкуXI століть. За короткий час було збудовано два князівських палаци. Мініатюри Радзивілівськоголітопису дають можливість стверджувати, що палаци були двоповерхові, з арками іслужбовими приміщеннями на нижньому поверсі і житловими на другому. Центральна,а можливо, й бокові частини будівель завершувалися високими баштами з чотирисхилимидахами, вкритими черепицею. Київський «дитинець» був доповнений у кінці X століття новимикультовими спорудами. Це, насамперед, храм Богородиці, або Десятинна церква,прикрашена двадцятьма п'ятьма банями, збудована в 989-996 рр. княземВолодимиром Великим. Загальноприйнятоюдля культових споруд того часу була розроблена у Візантії хрестокупольнасистема забудови. У цьому ж стилі і була побудована Десятинна церква. Розміщенана вершині Старокиївської гори, церква високо здіймалася над дерев'янимикварталами і кріпосними стінами київського «дитинця». Після закінчення будівництва, згідноз літописом, церква була прикрашена іконами, дорогоцінним посудом, хрестами,які Володимир привіз із Херсонеса і отримав із Константинополя як посаг запринцесу Анну. Підлоги були викладені майоліковими плитками і мозаїкою, стіниоздоблені фресковим живописом і мозаїчними панно. Крім того, в інтер'єрі храмушироко використовувалися кам'яні архітектурні деталі, мармурові колони.Десятинну церкву будували візантійські майстри, тому є підстави вважати, щозразком для них слугувала Фароська церква Богородиці Великого палацу вКонстантинополі.
Довший часДесятинна церква була осередком усього культурного життя середньовічного Києваі до часу побудови Софіївського собору вважалася кафедральним храмом столиціКиївської держави. У 1240 році вона була останнім оборонним місцем киян під часїх героїчної боротьби з монголо-татарами. ЇЇ було зруйновано. Новий етап розвитку монументальноїархітектури на Русі розпочинається в часи правління Ярослава Мудрого. Якщопобудовані за Володимира Великого кам'яні споруди витримані у візантійськомустилі, то вже за Ярослава давньоруська архітектура набуває національних рис. Цезасвідчує такий шедевр середньовічної архітектури 1-ї пол. XI ст. як Софіївськийсобор. Софіївський собор був не тільки головним храмом київської держави, але йголовною громадською будівлею, де збиралося населення міста, відбувалисяцеремонії, де вирувало культурне життя держави. Будівнича діяльність ЯрославаМудрого привела до значного збільшення території Києва. її обнесли величезнимземляним валом довжиною 3,5 км, висотою 14 м, товщиною в основі близько ЗО м. На ньому знаходилися міцні дубові стіни. З південного боку вал прорізав головнийпарадний в'їзд до Києва — урочисті Золоті ворота. Ця велична кам'яна будова,яка вперше згадується в літописі у 1037 p., поєднувала в собі функції оборонноїспоруди та парадної міської брами. Ворота являли собою прямокутну у плані башту,до якої з обох боків прилягати земляні вали. Висота проїзду сягала 12 м, ширина — 6,4 м. Над проїздом височіла церква Благовіщення, близька за архітектурнимиособливостями до Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерського монастиря.Церква мала позолочений купол. Вірогідно, звідси й назва — Золоті ворота.Зруйновані вони ханом Батиєм в XIII ст. В 1982 р. над руїнами Золотих ворітспоруджено павільйон, який відтворює їх в імовірному вигляді. Інший архітектурний стиль, ніж СофіяКиївська, започатковує заснований у 1073 р. князем Святославом монастирПечерської лаври. Із поширенням християнства в Київській Русі разом з церквамипочали виникати й монастирі — чоловічі та жіночі. У XIII ст. на Русі (Кордон М.В.«Українська та зарубіжна культура») було вже близько 50 монастирів, 17 — тількив одному Києві. Серед них перше місце належить Києво-Печерському монастирю,заснованому в 1051 р. Назву «Печерський» монастир дістав від печер, де мешкалийого перші поселенці. Засновниками монастиря вважаються ченці Антоній таФеодосій. Монастир зіграв велику роль у розвитку давньоруської культури, ставсвого роду освітнім центром і центром літописання, дав багато церковних діячів.
Визначноюархітектурною спорудою був Успенський собор Києво-Печерського монастиря,споруджений в 1073-1089 рр. на замовлення Святослава Ярославича. Це — головнаспоруда монастиря (Лаври). Знищений 3 листопада 1941 р. під час німецькоїокупації Києва. В середині собор прикрашали мозаїка, фрески, різьблені, шиферніплити. За даними «Києво-Печерського патерика», у виконанні мозаїк собору з 1084р. брав участь патріарх українського малярства, відомий давньоруський художникАліпій (Алімпій — близько 1050-17.08.1114 рр.) — монах Києво-Печерського монастиря.Крім того, існує припущення, що він є автором фресок та мозаїк МихайлівськогоЗолотоверхого собору в Києві (зруйнований у 1934 р.). В Успенському соборі буливисокохудожні скульптурні мармурові надмогильні пам'ятники К.Острозькому іфельдмаршалу П.О.Румянцеву. В храмі також знаходились поховання церковних такультурних діячів України: І.Гізеля, З.Копистенського, П.Могили. В оздобленні давньоруських храмів,крім монументального живопису, який виступав в найтіснішому зв'язку зархітектурою, важливе місце займали ікони. Це був один з найпоширеніших видівобразотворчого мистецтва на Русі. Але до нашого часу дійшла тільки невеликакількість ікон. Одна з найбільших на Русі іконописних майстерень ХІ-ХІІ ст.знаходилася у Києво-Печерському монастирі. Тут творили перші вітчизняніживописці — ченці — уже згадуваний Аліпій і Григорій, які навчалисяіконописному мистецтву у візантійських майстрів. Особливо славилися роботиікономаляра Аліпія, про якого у «Києво-Печерському патерику» сказано: «Ікониписать був він великий майстер». В кінці XI ст. склалася київська іконописнашкола. В 1108 р. в Києво-Печерськомумонастирі була побудована Троїцька надбрамна церква. З часів Київської Русізберігся ще один архітектурний пам'ятник — церква Спаса на Бересті. В нійпохований засновник Москви — князь Юрій Долгорукий. Починаючи з 30-х років XIIст., церковна архітектура на Русі набуває певних змін. Насамперед, вони булипов'язані зі зростанням значення удільних князівств. Місцеві князі бажалибачити у себе храми не гірші, ніж у столичному Києві. Отже, кількість храмівзростала, однак розміри їх зменшились, архітектурне вирішення культових спорудзначно спростилося, декоративна оздоба ставала не такою вишуканою. Іншою сталаі техніка викладення стін храмів. Якщо раніше скрізь використовувався методвикладення стін з великих кам'яних валунів і тонкої плінфи (Цегли), то відтепернабула поширення тільки порядова система викладення цегли, змінюється і форматплінфи, вона стає тоншою.
У XII ст. набулизначного розвитку місцеві архітектурні школи — київська, чернігівська,переяславська. Усі вони були об'єднані єдиним стильовим напрямом, але мали ісвої особливості. Характерними пам'ятками цього періоду є храми БогородиціПирогощі (1132 р.), Кирилівський (1146 р.), Василівський (1183 р.), Борисо-Глібський(1128 р.) і Успенський в Чернігові (40-і роки XII ст.). Окремо треба сказати про архітектуруГалицько-Волинського князівства. Для західноукраїнського архітектурного стилютого часу помітним є вплив романської архітектури. Найперше, це проявилось узміні матеріалу. У Західній Україні будували переважно з великих кусківтесаного каменю. Завдяки цьому матеріалові з'явилася можливість застосовуватирізьбу не тільки всередині, але й ззовні. Тісні зв'язки Галицько-Волинськогокнязівства з західноєвропейською культурою виявились і в оздобленні культовихспоруд, наприклад, у використанні «римського скла» (вітражів). Зкультовою архітектурою Київської Русі пов'язані такі види мистецтва, якживопис, художня мозаїка, майоліка. Першими художниками на Русі були греки тамісцеві «книжники» — майстри мініатюри, далі — творці фресок тамозаїк. Жанри, що їх розвивали майстри, — це біблійні, алегоричні образи,портрет, побутові сцени з князівського життя. Попередня тема: 2. Хрещення Русі.Вплив Візантії на розвиток культури Alt+, Наступна тема: 4. Софія Київська –духовний, культурноосвітній центр. Борисоглібський собор у Чернігові.Особливості архітектури, мозаїка, фрески, різьба Alt+.
 
4.Софія Київська – духовний, культурноосвітній центр. Борисоглібський собор уЧернігові. Особливості архітектури, мозаїка, фрески, різьба
Минало Xстоліття. Київська Русь вступала у друге тисячоліття сильною, могутньоюдержавою. Племена і народи визнали авторитет Києва як столиці, верховну владукиївського князя. Дружби з Київською Руссю домагалися країни Європи. За їїзростанням уважно стежили сусіди на Сході, в Азії. Ярослав, названий за своївеликі здібності Мудрим. Сидів він на великокнязівському престолі в Києві 35років — з 1019 до 1054-го. Дбав про розквіт Київської Русі, її могутність;кордони держави сягали передгір'я Кавказу, Волги, Білого моря, Закарпаття. Одназ його доньок — Анна — стала королевою Франції. Але не лише цим прославився ЯрославМудрий. Це за його життя було споруджено Софійський собор у Києві — видатнупам'ятку, що переживає вже десяте століття. І якби Ярослав за 35 років свогокнязювання звів лише цей храм, то й тоді б його ім'я було вписано золотимилітерами в історію нашої Батьківщини. За Ярослава Мудрого виріс новий Київ —«град великий», який красою і розмірами перевершив «град Володимира». Ярославзапочаткував книжкову справу і зібрав колекцію рукописних книг. Це була першабібліотека на Русі. Батькованаука стала Ярославові в пригоді у зрілі роки. Як і свого часу Володимир, вінпережив крутий злам. Войовничий запал молодості змінився розважливістю,добротою серця, а це у свою чергу зумовило його поворот до світу прекрасного.Людина талановита і мудра, він назвав головний храм міста і всієї держави«Софія», що по-грецьки означає «мудрість». Ярослав наче кинув виклик столиціВізантії Константинополю, де головний храм теж звався Софійським. Софію Київську будували приїжджігрецькі і місцеві майстри-русичі. Не може не зачарувати і внутрішнє оздобленнясобору — мозаїки, фрески, різьблені шиферні плити, мармурова усипальницяЯрослава Мудрого, ковані і позолочені двері, карнизи, капітелі колон.Зрозуміло, що нині Софійський собор не такий, яким був за часів ЯрославаМудрого. Храм не раз перебудовувався і дійшов до нас в «убранні» стилюукраїнського барокко XVII — XVIII століть. Але архітектурна основа, внутрішнєоформлення зберегли свій первісний вигляд. Це не означає, що інтер'єр соборузалишився недоторканим. Час, численні перебудови зробили своє. З первісних 640квадратних метрів мозаїки на сьогодні лишилося 260. Повністю зруйнованамозаїчна підлога, обсипалася частина мозаїк на завівтарній півкруглій стіні(апсиді) та в інших місцях. Замість мозаїчної підлоги в XIX столітті покладенічавунні плити, які, звичайно ж, справляють зовсім інше враження, ніж багатоколірнапідлога з маленьких різнобарвних камінчиків — смальти. Ще більше постраждалифрески. У XVII, XVIII і XIX століттях первісні настінні малювання булизатиньковані. Багато фресок пошкоджено під час ремонтно-реставраційних робіт1848 — 1853 років. Художники-підрядчики Фохт, Пошехонов, Іринарх іЖолтоножський на свій розсуд перемальовували стародавні зображення олійнимифарбами. На щастя, в 1936 — 1964 роках реставраторам вдалося зняти з фресок всіпізніші нашарування. Розкритий живопис XI століття, звичайно, втратив чистоту йсоковитість фарб. Біля багатьох зображень уже не прочитати імен та інші роз’яснюючинаписи.
Мозаїки СофіїКиївської — перлина світового мистецтва. Над ними працювала артіль з восьмихудожників. При уважнішому вивченні мозаїк можна спостерегти, що вони виконанів різних індивідуальних манерах. Один майстер за робочий день міг викластисмальтою від 1,36 до 3,75 квадратного метра площі. Всі 640 квадратних метрівбули заповнені мозаїками упродовж трьох років. В холодні пори року робота,очевидно, припинялася. Грунт для мозаїки готувався дуже ретельно. Мур вкривалитрьома шарами штукатурки, і на верхньому з них художник малював кольоровимиводяними фарбами той чи інший образ або орнамент. Відтак підбирали потрібнусмальту, і вапняні проміжки таким чином зливалися з кольором мозаїки. Барви київських мозаїк — це одне зтих див, яке захоплювало і, очевидно, ніколи не перестане хвилювати тих, хтопо-справжньому цінує прекрасне. Рідко який художник будь-коли домагався такоїказково багатої, розмаїтої палітри тонів і відтінків, як мозаїсти часівЯрослава Мудрого. У смальті синього ультрамаринового кольору можна розрізнитидев'ять відтінків — від темно-синього до блакитного. У смальті синьогокобальтового кольору їх п'ять, а синій колір індиго має сім відтінків. Групазелених кольорів нараховує тридцять п'ять відтінків! Червоні смальтиподіляються на тридцять одну групу. У жовтій «сім'ї» смальт — сорок чотиривідтінки! Всього ж у київських мозаїках 18 основних кольорів із 143 відтінками.Окрему групу становлять золоті й срібні смальти 25 відтінків — всього 168.Важко сказати, чи найдосконаліший комп'ютер XX століття міг би правильнорозділити сім кольорів веселки на таку велику кількість відтінків, а дев'ять зполовиною століть тому у Києві цей розподіл робили «на око», у смальтовихмайстернях, рештки яких знайшли археологи. Скільки треба було барвників і якеточне їх дозування при виготовленні розчину склоподібної смальти, щоб одержатитакий сонячний розсип відтінків?! Подібно до того, як видатні письменникикористуються багатьма синонімами одного слова, так і видатні художники шукаютьщонайбільше «синонімів» для основних кольорів.
Але майстерність— не лише в кольорах. У Софії Київській одні мозаїки розташовані ближче доглядача, інші — далі. Одні освітлені яскравіше, інші знаходяться у меншосвітлених місцях. Одні на рівненьких площинах, інші — на кривизнах. Все цехудожники мусили враховувати. Чим віддаленішим було зображення, тим більшимикубиками смальти воно викладалося. Не маючи жодних приладів для вимірювання інтенсивності освітлення тих чиінших місць собору, митці XI століття з гідною подиву ретельністю вирахувалисвітловіддачу різних сполучень кольорів. У недостатньо освітлених місцяхкольори контрастні один щодо одного. Основна гама ясна, вона максимальновідбиває падаюче розсіяне світло. Темніші кольори не займають тут великихплощин, а є контурними лініями, чітко виділеними (завдяки насиченості кольору)на ясному тлі. Техніка мозаїчного живописудозволяє зіставляти світлі й темні, холодні й теплі відтінки. Але мозаїсти незловживали цим засобом: такі сполучення у них швидше виняток, ніж правило. Длямозаїк Софії Київської загалом характерна гармонія, а не контраст. Певнетяжіння до контрастів помітне хіба в купольних мозаїках. У передачі облич,одягу, орнаментів переважають м'які, ніжні переходи. Один ряд кубиківзмінюється іншим, дуже близьким за відтінком, та все ж не ідентичним.Насиченість кольору спадає плавно, наче невидимий пензель змиває в кожномунаступному ряду кубиків силу і звучність фарби. Так виконані Марія-Оранта,Причастя, Святительський Чин, Благовіщення, а також орнаменти вівтаря. Центральний образ, який приковуєувагу глядача, щойно він увійде до собору, — Марія-Оранта,Богоматір-заступниця. Ця велика мозаїка виконана особливо майстерно. Сферичнаповерхня конхи вимагала незвичайного вирішення пропорцій постаті. Зображення наокруглій угнутій стіні сприймається зовсім по-іншому, ніж на рівній. Коли бмозаїку Марії-Оранти можна було «розігнути», перевести на рівну площину, топостать важко було б назвати ідеально пропорційною. Але майстер, який працювавнад Орантою, знав, що зображення на угнутій площині здається меншим, ніжнасправді, а на вигнутій назовні — більшим. І він, звичайно, врахував це.
Образ Оранти,найбільшої у монументальному мистецтві Києва тієї доби постаті, винесений начільне місце у храмі. Річ у тому, що Марію-заступницю вважали захисницею Києва,або, як тоді казали, «непорушною стіною», крізь яку не перелетить жодна стріла,жодний спис. Образ Марії-Оранти створював, напевно, найуміліший майстер. Всетло він виклав золотою смальтою. Тисячі полисків від кубиків збираються доцентру, тому при освітленні постать огорнута м'яким, неяскравим золотистимсяйвом. Використав він і ефект фокуса світла, відбитого від угнутого дзеркала.Але що поверхня не гладенька, а світло не пряме, то і «віддзеркалення» вийшлоне різке. Це заспокійливе, тихе сяйво. В ньому Марія-Оранта з серйозним, навітьсуворим обличчям здається справді непорушною, всесильною. А сині, блакитні, золотисті,бузкові й чорні барви її вбрання надають постаті урочистості, святковості. Зпершого погляду може здатися, що художник полюбляв лінійно-графічну манеруживопису. Лінії в нього бездоганні — чіткі й виразні. І це стосується не лишезовнішніх ліній, тобто контурів, що відзначаються пружністю і рівновагою. Такіж гарні і тонші внутрішні лінії, що окреслюють складки тканини. Вони викладеніправильними рядочками, дужками, згинами. Обличчя Марії-Оранти здаля здається рожевуватим. Та якмайстерно за допомогою тонових переходів досягнута ця рожевуватість! Самихрожевих кубиків смальти не так уже й багато: на щоках, вустах, на підборідді.Але тоненька червона смужка, що нею обведені вуста, ніс, повіки й підборіддя,немов зафарбовує рожевістю сусідні оливковий, білий, сірий, жовтий тони.Обличчя оживає, його виразність посилюється і проникливим поглядом очей. Майстрові, який створював сценупричастя (по-грецьки євхаристія), добре вдався рух постатей апостолів — і непросто рух, а рух благоговійний, сповнений вдячності й любові. В інших образах— святителів, мучеників, ангелів — передано різні людські почуття також черезрух, жест, а найчастіше — через промовистий вираз обличчя, через погляд широковідкритих очей. Погляди святих то сумні, то благальні, сповнені суворої величічи ніжної любові. Але в усіх випадках вони палкі, живі. Все це свідчить, щохудожники глибоко знали внутрішній світ людини.
Не втративши задев'ять з половиною віків жодного відтінку від своєї первісної соковитості, відбагатства своїх барв (смальта ж бо має чудову властивість вічно зберігатиколір), мозаїки Софії Київської були і є прикладом надихаючої сили мистецтва. Сьогоднідослідники знаходять на внутрішніх стінах Софії чимало написів (графіті),надряпаних поважними мирянами, які в такий спосіб помічали свої місця в церквіабо лишали згадку про себе. І хоча цей спосіб виявити свою грамотність незнаходив схвальної оцінки у церкви й у суспільства, завдяки цим записам миможемо дізнатися і про імена парафіян (прихожан), і про їх досить вільне ставленнядо релігійних заборон. На софійських графіті збереглося викарбуване ним самимім'я легендарного співця Бояна, згаданого у «Слові о полку Ігоревім», а такожнадзвичайно цікавий зразок давнього алфавіту на основі алфавіту грецького ізсуто слов'янськими літерами б, ш, ж, який, як припускають, міг передуватикирилиці й зафіксований для нащадків кимось із місцевих консервативноналаштованих киян. Наприкінці XI століття Чернігівський престол посів онукЯрослава Мудрого — Давид. Старовинне місто (першу згадку про нього знаходимо втексті договору між Київською Руссю і Візантією за 907 рік) було пограбоване іспалене половцями. Вогонь не пощадив тоді ні князівського терема, ні іншихспоруд. Довкруг згарища, чорна пустеля… Отаким дістався Чернігів Давидові. Але князь не впав у відчай. Як і йогодід Ярослав, Давид цінував прекрасне, і уява вже малювала йому «град великий»на берегах Десни.Почав князь, які годилося, з храму, названого Борисоглібським — в пам'ять загиблих йогодядьків Бориса і Гліба. Більш як за чверть століття свого князювання Давид дбавпро розбудову нового Чернігова, про оздоблення величного Борисоглібськогособору. Роботи в соборі тривали і після його смерті упродовж XII століття. Цебула велична споруда, оздоблена всередині фресками. Підлогу виклалирізнобарвними керамічними плитками та мозаїкою. Собор вражав різьбленням накамені. Знайдені під час реставраційних робіт різьблені капітелі (верхнічастини колон, на які спирається балка) стали справжнім відкриттям. Річ у тому,що в жодній із давніших чернігівських споруд не зустрічається різьблений каміньу поєднанні з цегляною кладкою. Можна лише уявити, як прикрашали капітелі йнаріжні камені з білого вапняку, що був тоді незаштукатурений і мав теплийтеракотовий колір. Але як опинилися згодом ці капітелі під порогом головноговходу? Коли, хто і навіщо закопав їх так глибоко?
Відповісти на цізапитання допомогли самі камені. Ось дві капітелі з рельєфами. На першій двахижі звірі, що сидять спинами один до одного. Голови різко повернуті назад,наче от-от почнуть гризтися, пащі широко розкриті, очі вирячені, вуха піднятівгору. Проте лють їх безсила, вони не можуть вчепитися один в одного бо міцнозв'язані джгутом, на шиях — зашморг, хвости сплетені. Плетений джгут,вирізьблений у вигляді двох великих петель, закінчується стилізованими собачимиголівками. Собаки наче силкуються перегризти джгут і виплутатися з плетінки.Але, схоже, все намарно. Подібний сюжет вирізьблено і на другій капітелі. Тут також два хижаки. Нажаль, через пошкодження капітелі зображення їх голів не збереглися. Видно лишетулуби, лапи з великими кігтями, плетиво джгута. Щоправда, відстань між звірамизначно більша, тому і плетінка довша. Джгут покручений густіше, з характернимипетлями й вузлами, із закінченням у вигляді пальмової гілки, якої не було напопередній капітелі. Звірі тут не повертають голів, дивляться просто передсобою, але теж готові кинутися один на одного. З-поміж різьблених капітелейБорисоглібського собору є і чисто плетінчасті. Сама плетінка м'якша, зовсім ненагадує пута для розлютованих тварин. Вона заокруглена, розділена по центрурівчачком, мов стебло рослини або пагінець. Це наштовхує на думку, що капітелірізьбили принаймні два майстри. Один з них полюбляв так званий звіриний стиль врельєфній скульптурі, а другий тяжів до рослинно-орнаментальної різьби. І все ж звіриний стиль, або, як йогоприйнято називати, тератологічний, домінує у чернігівській різьбі. Про цесвідчать хоча б наріжний камінь (вмурований на розі — на зламі двох стін), наякому висічено цікаве зображення: на довшому боці каменю — чудовисько з головоюпса, крилами птаха і тілом змії; на коротшому боці — птах з гострим дзьобом,повернутим до пальмової гілки. Учені прагнули розшифрувати зміст рельєфів. Приперших спробах думки висловлювались різні. У птахові вбачали то сокола, тоорла, які нібито символізують високий політ людської думки. Насправді птахбільше скидався на грифа, що був символом страху й огиди. Хижаків, обплутанихджгутами, трактували як барсів. Чому ж цими незвичайними образами прикрасиликапітелі храму та ще й розмістили їх на найчільніших місцях? Впадало в око іте, що зображення подібних звірів, які заплуталися в густих петлях стрічок, є йна мініатюрних малюнках (заставках або кінцівках) у рукописних книжках КиївськоїРусі та середньовічної України. Ці ж мотиви зустрічаються на прикрасах,наприклад, на срібній оправі турячого рогу з чернігівського кургану X століття«Чорна могила», розкопаного у 1872 — 1873 роках на срібній чаші з позолотою XIIстоліття, знайденій у Чернігові 1957 року.
У викарбуванихсюжетах на оправі турячого рогу особливо цікаві дві сцени: крилаті чудовиськаохороняють пальму, яка ніби виростає з їхніх крил, і боротьба двох звірів,вельми схожих своїми собачими головами і змієподібними тілами на фантастичнутварину, вирізьблену на довшому боці наріжного каменю Борисоглібського собору. Між цими творами пролягло двастоліття. Випадковий збіг сюжетів? Але ж надто вже подібні художні вирішення,однакові зміст і символіка. Виходить, у мистецтві Чернігова віками побутувализагадкові сюжети про нещадну боротьбу хижих тварин. Образи цих сюжетів булитоді не простими прикрасами, а символізували певні моменти життя суспільства. Тваринний, світ посідав неабиякемісце у мистецтві, у народній творчості й міфології слов'янських племен. Протечернігівські знахідки свідчать про існування якогось додаткового джерелапоходження образів, зображених на них. Адже символічне зображення оленя, півня,інших лісових і свійських тварин помітно відрізняється від символіки собако-птахів,змієподібних хижаків. Ці мотиви прийшли до нас зі Сходу, зокрема з Ірану. Річ утому, що до другої половини XII століття чернігівському князівству належалаТмутаракань — велике місто і міжнародний порт на березі Керченської протоки,звідки пролягали прямі шляхи до країн Кавказу і Закавказзя. Крім того, доЧернігова часто навіду-залися не тільки як нападники, а й як гості, половецькіхани зі своїми свитами. Половці ж, як відомо, належали до племен-кочівниківіранського кореня. У їхніх прикрасах були поширені мотиви звіриного стилю.Зіставлення елементів звіриного стилю у мистецтві Київської Русі з аналогічнимиелементами у мистецтві Ірану й сусідніх країн вказує на східне джерело їхпоходження. Мистецькі зв'язки Київської Русі зі Сходом вивчені менше, ніж ізЗаходом. Проте глибина проникнення східних мотивів у різні види творчостіКиївської Русі свідчить про істотну роль східної естетики у формуваннімистецтва окремих центрів Київської Русі.
У сиву давнину,задовго до нашого літочислення, серед народів Малої Азії склався образ істоти,яка втілювала в собі ознаки різних тварин: собаки, птаха, змії. У мідійців,персів (предків сучасних іранців) ця істота звалася Сенмурв. Народна фантазіянаділила Сенмурва надприродними властивостями охоронця дерева, на якому рослизерна усіляких рослин. Народ склав легенди про те, як інші істоти прагнуливкрасти плоди з дерева життя і тим самим приректи людей на голодну смерть. АлеСенмурв недаремно охороняв дерево вдень і вночі. На жаркому півдні таким деревом життястала пальма. Та це й не дивно, адже вона давала мешканцям цього краю всенеобхідне для життя. ОбразСенмурва запозичили майстри Київської Русі і запровадили у своє мистецтво.Іранський Сенмурв перетворився на слов'янського Сімаргла. Згадку про ньогознаходимо навіть у літописі. У Київській Русі цей образ трактували так само, які в стародавніх іранських легендах. Сімаргл був охоронцем чудодійного дереважиття. Митці навіть не побажали замінити пальмову гілку (пальметку), скажімо,на дубову чи смерекову. Зв'язані на пальметці хвости хижаків, що кусаються,зашморги на їхніх шиях, петлі, в яких заплуталися лапи, — все це можнатлумачити, як епізоди боротьби за дерево життя. У книжкових мініатюрах плетінкачасто буває зеленою, золотавою або брунькуватою, нагадуючи листя пальми.Дерево, за яке фантастичні істоти готові були перегризти горло одна одній, стаєдля них ніби пасткою. Адже пильного Сенмурва-Сімаргла не здолати. Наприкінці X і в XI століттяхзображення фантастичних істот вважають ідолопоклонством, і на деякий час вонизникають із творів мистецтва. Але в XII столітті інтерес до них зновупрокидається. Казковий світ стародавньої міфології вабив майстрів, ремісниківта ювелірів. Він владно вторгається у мистецтво, його уміло пристосовують донової християнської ідеології.
У майстерніневідомого київського ювеліра зроблено, наприклад, широкий срібний браслет XIIстоліття, знайдений 1903 року в районі Володимирської гірки. На браслетівикувана плетінка й хижі охоронці — птахи й звірі. Звіриний стиль і плетінка навіки стають елементом орнаментального оздоблення української рукописної книги. А в Чернігові Сенмурв-Сімаргл якохоронець дерева життя привертав увагу різьбярів по каменю. Очевидно, вонипереконали князя Давида Святославовича та інших покровителів будівництваБорисоглібського собору в цікавості, символічній насиченості цього образу,вирізьбили його на брилах білого місцевого вапняку і вмурували на найчільнішихмісцях. Минали віки. Поступово забувалося первісне значення образів. Крилатийпес, що затиснув у своїй пащі гілку дерева, і птах, який припав своїм страшнимгострим дзьобом до пальми, перестали сприйматися як символічні «сторож» і«нападник» на дерево життя. Люди вважали декоративними прикрасами. 1611 року в Чернігові сталася пожежа.Постраждав і Борисоглібський собор. Монахи ордену Домініка, яким в цей часналежав собор, стали перебудовувати його. Зміни зачепили й внутрішню оздобу.Причину спустошливої пожежі монахи вбачали у зображеннях звірів на капітелях.Невдовзі наріжні камені скинули на землю. Деякі з них розбилися. А тими, щовціліли, укріпили фундамент під порогом, закопали неоддалік. Там вони пролежалище три століття.Нині знайденічернігівські рельєфи зайняли своє місце серед музейних експонатів. Вони дивуютьнас не лише глибоким змістом, не лише своєю 800-літньою історією, а й високоюмайстерністю різьбярів-каменярів. Чернігівські рельєфи — видатні творіннядекоративної скульптури XII століття.
5.Іконопис. Візантійська традиція та національна специфіка
Стіни Божиххрамів прикрашують малюнками, як зовемо стінописом. Тематика стінопису має бутивзята зі Святого Письма, щоб у той спосіб зберегти Божий храм від всякихфантастичних малюнків. Шостий Вселенський Собор у 100 правилі остерігає, щобберегтися таких малюнків, які розсівають думки. Належить малювати такі ікони,що викликують святі почування. правило шостого Вселенського Собору не дозволяєпредставляти Ісуса Христа у виді ягняти, хоч сказано є в Святому Письмі, щоІван Хреститель, вказуючи на Христа Господа, сказав: «Це Агнець Божий, щовзяв на Себе гріхи світа». (Ів. І, 39). Наша Церква придержується тихпостанов. Наша церковна традиціяпередала нам впливи візантійського малярства, званого також іконографія. Цемалярство відрізняється від інших форм сучасного, оптичного зображення ще й тим,що старалось за формою тіла підкреслити духовність. Тіло тут сходить на другийплан, і лужить лише за тло, на якому має відбиватися ті і безсмертна душа, їїспрямування до небесних висот, задума над вічними божественними правдами й їїбажання служіння Господеві. Тіла святих ікон мають бути закриті, крім рук, нігта лиця. Виїмок становить розп'яття Христа Спасителя і страждання мучеників таісповідників. їхня одежа, віддана з історичною вірністю, має бути широка, якане увиразнює членів тіла. Тло ікон звичайно золоте, а з обох сторін головисвятця є скорочений напис, хто на іконі зображений. Візантійське мистецтвоповне величної простоти і глибоких почувань покори і побожності. За основу розмалювання церковногостінопису служать мотиви, взяті зі Святого Письма, з життя Христа, з життя і діяльностіапостолів, Отців Церкви, мучеників, ісповідників і подвижників аскетичногожиття інших праведників, яких Церква причислює до лику святих
Візантійськецерковне мистецтво не терпить фігур, бюстів, ані рельєфів і уважає їхнепотрібним матеріальним занечищенням духовости, яку воно старається створити. Віконописному мистецтві греко-католицька церква старається піддати достоїнствокожному святому і відзначити заслуги в символічних знаках. Христа Спасителязображують як царя слави з земною кулею з хрестом в руці, а другоюблагословить. Пресвяту Богородицю зображують з Предвічним Дитятком, ангелів змечами або з пальмовими галузками, Івана Предтечу з ягнятком, апостолів зізвоями паперу, архієреїв з пальмовими галузками або знаряддям смерті, яким вонибули замучені. Пальмові галузки — це ознака перемоги. Царів в іконописіпредставляють в одежі, в якій вони були короновані, преподобних у схимі тобто вмонаршій одежі з відзнаками ступеня їх досконалості, безсребреників із скринькоюз ліками. В перші віках християнства храми Божі були розмальовані символічнимизнаками, які подекуди задержалися до наших часів. Сюди належить ПресвятаТрійця, яку представляють у виді трьох подорожніх, Бога Отця у виді благородноїстарця або всевидющого ока в рівнораменнім трикутним Святого Духа у видіголуба, ангелів у виді крилатих молодців, а євангелістів у виді чотирьохсимволічних тварин: лева, тельця, орла і чоловіка, згідно з видіннями пророкаІзикіїла і євангеліста Иоана Богослова. На чолі або на грудях Богоматерімалюють три зірки, які символізують її дівоцтво перед Різдвом Христа Господа,під час і по Різдві. Кадило в руках ангела означає молитву, а труба коло устсимволізує поклик на Страшний Суд, палиця — подорож, лелія — благовість, хресті пальма — перемогу, крила у Йоана Предтечі пригадую пророцтво Малахії пронього, ключі в руках від стола Петра — владу, яку йому дав Спаситель (Мт. 1(19), меч у руках апостола Павла означає слово гостре, як меч, яким він ширивХристову науку.
До іконописуналежить також і плащаниця і хоругва. Плащаниця — є це ікона Христа Господа підчас зложення його до гробу. Часом бувають і дві плащаниці: великі і мала.Велику плащаницю кладуть у велику п'ятницю і церкві до прилюдного почитания.Хоругви — це священні ікони, завішені на високих палицях, які супроводжаютьхресні походи, зв. процеси, хоругов, або хоругва походить від грецького слова«аго» — веду, і «хорос», зн. хоровід, отже похід довкола храму. Місцехоругов є в Божому храмі за крилосами. Одним з провідних жанрів малярства був іконопис. Тематикайого не змінилася, бо основні сюжети були запозичені з Візантії ще призапровадженні християнства. Все ж трактування кожного образу набувало місцевихрис, віддзеркалювало життєві проблеми. Слово «ікона» запозичене з грецької мови і означає«зображення». Іконами, як відомо, прикрашали храми, малювали їх за певнимизаконами. Далеко не кожен митець мав право писати ІКОНИ. Це мусив бутивисокопрофесійний майстер, який до того ж досконало опановував церковні канонихристиянства. Ось чому давні ікони — взірець високої техніки малярства. Вонивитончені за колоритом, пропорціями, декоративністю. І все ж у вимозі слідуватиодним і тим же зразкам, у всій регламентації іконописання таїлася небезпекасамоповторення. Без живої творчості, без самовираження художника, без внеску утвір свого бачення образу чи явища мистецтво успішно і повнокровно розвиватисядовго не може. Розвиток живопису в КиївськійЗ Русі цілком пов'язаний з поширенням християнства. Оздоблення церков здійснювалосяспочатку грецькими й малоазійськими майстрами. З Візантії спочатку завозилися йікони. Так, відому тепер під назвою Володимирської Божої Матері ікону, яка булакопією більш давньої ікони, написаної нібито ще євангелістом Лукою, булоподаровано з Візантії молодому тоді Великому київському князю ВолодимируМономаху на початку XII ст. У 1155 р. цей шедевр візантійського іконопису буловивезено з Вишгорода до Володимира-на-Клязьмі молодим амбітним князем АндріємБоголюбським, майбутнім руйнівником давньокиївських державних і культурнихтрадицій (тоді викрадення лишилося безкарним, оскільки великокнязівський стілненадовго посів батько Андрія Юрій Долгорукий, який перед тим і посадив свогосина княжити у Вишгороді).
Та вже з другоїполовини XI ст. при давньоруських монастирях починають плідно працювати йвласні іконописні майстерні. І хоча в ті часи живописці не підписували своїхробіт, а лишали тільки знаки належності ікони тій чи іншій майстерні, до насдійшли імена київських іконописців Григорія та Аліпія, які жили на межі ХІ-ХІІст. при Києво-Печерській лаврі — одному з найбільших центрів іконопису (їхнітвори не збереглися). Світськимиза характером були фрески, що прикрашали стіни княжих палат, а в церквахз'являлися розписи, побутові за тематикою, наприклад, сцени полювання такняжого життя в галереях Київської Софії. Серед інших малюнків тут можна булозустріти й зображення виступу скоморохів, і це не дивно. Храм на той час був нелише місцем молитви, сюди приходили, як у клуб, проводити години дозвілля.
6.Література Київської Русі
Великого значенняі значного розвитку в культурі Київської Русі набуває література. Сама її появабула наслідком прийняття християнства, яке принесло на нашу землюзагальнослов'янську писемність. У багатьох давньоруських творах дослідники знаходять риси, пізнішехарактерні тільки для української живої мови, при цьому самі ці твори частонеодноразово переписувалися в інших землях Київської Русі, а нові переписувачівносили у первісний текст свої зміни. На території сучасної України книги цьогоперіоду були знищені в різний час, тому практично відсутні в наших книгозбірняхі зберігаються в Російській Федерації. Але риси живої мови пізніших українцівзнаходять і в «Остромировому Євангелії», і в «Ізборнику Святослава», і в так званому«Архангельському Євангелії» 1092 р., першим переписувачем, а може йперекладачем якого був «писець Мичко». Книжковою справою займалися спеціальні майстерні примонастирях. Зважаючи на цінність книг, замовниками їх могли бути лише дужезабезпечені люди: церковні ієрархи, князі та високі бояри. Спочаткувиконувалися переклади біблійних текстів, що у вигляді «ізборників» тамолитовників потрапляли в приватні бібліотеки. Існував попит і на світськулітературу, яку спочатку також перекладали з грецької. За змістом перекладнусвітську літературу можна поділити на твори військової тематики («Александрія»,«Троянська війна», «Дєвгєнієве діяння»); природничої тематики («Фізіолог»,«Шестиднев», «Християнська топографія»); повчальну літературу, куди входили висловий афоризми з Біблії, фрагменти з творів стародавніх філософів та істориків наморальні теми. Такі збірки називалися здебільшого «Бджолами», оскільки нібинектар з різних квітів у книгу було зібрано мудрість з різноманітних джерел. Доситьшвидко з'являються й оригінальні літературні твори. В тогочасній культурі уцілому перевага надається загальнонаціональному патріотизму. Ним зумовлюєтьсязміст більшості пам'яток літератури Київської Русі. В безпосередній залежностівід нього поставало й культурне значення твору, і його оцінка в сучасників івпродовж наступних поколінь. В усіх значних літературних творах тієї пори можнавідчути ідею величі рідної землі, захоплення якою стає провідною темою багатьохтворів давнього письменства. Ця ідея була зумовлена актуальними обставинамитогочасного життя, і у відображенні цих обставин полягає ще одна особливістьлітератури Київської Русі — її історизм. До певної міри цей історизм можнаназвати політичною заангажованістю літератури, адже замовниками і читачами їїтворів були князі та правляча верхівка держави. Саме ідеологію цих кіл, отже йвищі загальнодержавні або місцеві князівські інтереси й проводили у своїхтворах давньоруські автори. Великою мірою ці інтереси були зумовленіміжнародним становищем Русі.
Відчуваючи політичнийтиск з боку Візантії, Київ намагався відстояти своє право бути рівним середрівних у тогочасному світі. І література мала довести певну християнськучинність Русі, її «святість», а отже й самодостатність як оплоту релігії вцьому регіоні, показати, що, незважаючи на відносно коротку власну християнськуісторію, вона може надати чимало прикладів страждань і мучеництва за вірувсьому іншому християнському світу, від чого на той час залежавміжнародно-політичний авторитет держави. Ось чому велика увага в давньоруськійлітературі приділяється агіографії — описам житій давніх отців церкви таособливо нових, «власних» святих і мучеників: Бориса та Гліба, ФеодосіяПечерського, Олександра Невського тощо. Першим широким зібранням житійнихтворів на місцевому давньоруському матеріалі стає «Києво-Печерський патерик»,що містить оповіді про заснування і облаштування монастиря, обставинитогочасного чернечого життя, різноманітні аскетичні подвиги і численні чудеса,які відбулися в житті багатьох ченців Києво-Печерської лаври. Окреме місцесеред творів про вітчизняних достойників займає «Слово про закон і благодать»митрополита Іларіона, яке є полемічним і панегіричним (похвальним) твором, щопрославляє князя Володимира Великого, хрестителя Русі. Іларіон, який був першиму нашій історії митрополитом руського походження, спрямував пафос свого творупроти гегемонії Візантійської церкви і її спроб встановити панування вдуховно-релігійному житті Київської Русі. Спираючись на традиції християнськоїфілософської думки, він доводить, посилаючись на Біблію, що той Закон, який давМойсей лише одному, «старшому» народу, завдяки Благодаті та Істині, які принісусьому людству Ісус Христос, робить усі народи рівними перед Богом. Тому Русь,яку хрестив Володимир, не потребує ніякої духовної опіки від «старших». Іларіонвиголосив своє «Слово», як вважають, між 1037 і 1050 роками у Софійськомусоборі в присутності князя Ярослава та його родини. Можливо, саме тому багатоуваги у творі приділяється київським князям, особливо Володимиру, який бувбатьком Ярослава Мудрого. «Слово» Іларіона на довгі часи лишалося взірцемпроповідницької літератури. Майстерно побудоване за класичними правиламириторики, воно виділяється яскравим добором мовних засобів, художніх прийомівта образів.
Серед видатнихцерковних промовців та письменників Русі слід відзначити й Кирила Туровського,який жив у XII ст. і також використовував специфічний жанр «Слова», щопередбачав виголошення урочистої промови перед великою аудиторією. Цей жанр, в якому поєднувалисяписьмова фіксація й усне виголошення, було творчо використано і невідомимавтором «Слова о полку Ігоревім». Створене між 1185 і 1187 роками, «Слово»лишається неперевершеним шедевром вітчизняної культури світової ваги, що й досіставить перед дослідниками чимало проблем. На тлі давньоруської літератури«Слово» виділяється не лише майстерною формою, добором поетичних засобів,зв'язком з фольклорною традицією. Викликає здивування перевага, яку надає авторне розповсюдженій у тогочасній літературі християнській символіці, а образам,пов'язаним з язичництвом, що утворює унікальний образний світ цьогоепіко-ліричного твору. За жанром це радше не слово-хвала, а слово-жаль зприводу страждань Руської землі, з приводу загибелі руської дружини, яку булопринесено в жертву княжому прагненню слави й військової здобичі. Деякідослідники від-значають, що «Слово» за своєю спрямованістю відбивало опозиційніпанівній офіційній ідеології пріоритети як своїм зверненням до язичницькихобразів, так і особливою орієнтованістю на південні, степові та причорноморськівитоки давньоруської історії. Особливою тугою сповнено у «Слові» ліричниймонолог Ярославни, який надихав багатьох українських, російських та іншихслов'янських поетів на створення неперевершених шедеврів у перекладах іпереспівах цього уривку поеми. Найбільшою ж загадкою лишається постать автора«Слова» — вихідця з князівського середовища, полум'яного патріота, широкообізнаної й талановитої людини. На наш час одним з найвірогідніших претендентівна авторство твору є постать брата Ярославни, галицького князя-ізгоя(князівського походження, але без уділу, без влади над якимось регіоном)Володимира Ярославича, який під час Ігоревого походу перебував у Путивлі поручіз сестрою. При цьому остаточно визначити автора навряд чи коли-небудьвдасться. Брак відомостей про автора цього твору яскраво ілюструє рівень нашоїісторичної поінформованості про Давню Русь у цілому і дає підстави вважати, щоїї культурне життя в сучасних уявленнях дещо примітивне — було значно багатшимі розвиненішим, ніж ми його уявляємо.
Світським засвоїм характером було й більш раннє за часом творіння «Повчання дітям»київського князя Володимира Мономаха. Хоча автор і торкався в ньому питаньвіри, однак головна ідея цього твору — створити ідеал державного діяча, щопоєднує в собі високі моральні та політичні якості, необхідні для блага рідноїземлі. Написане приблизно в 1117 p., «Повчання» було і морально-філософськимузагальненням, і автобіографією видатного державного діяча, і своєрідноюсповіддю перед смертю. Цікаво, що тих принципів, які задекларовано в«Повчанні», самому Володимиру дотримуватися вдавалося далеко не завжди, отже,даючи поради нащадкам, князь не був сліпим ідеалістом і добре розумів проблемурозбіжностей між теорією та практикою, які усвідомлювалися на рівніхристиянського протиставлення «градів» земного й небесного. У XIII ст. кількість світських зазмістом творів у літературі Київської Русі збільшується. Популярністюкористуються описи мандрівок до інших країн, в першу чергу Візантії: «Ходіння вЦарьград» Добрині Ядрейковича, «Повість про взяття Царьграда фрягами(хрестоносцями)». Падіння столиці Візантійської імперії стало важливою подією ужитті всієї Європи. Воно викликало жвавий інтерес у Київській Русі, аджебезпосередньо торкалося багатьох сторін життя її суспільства, в першу чергу,політичної верхівки. Однак автори переймаються тепер не стільки питаннямиміжнародної політики, скільки загальнолюдськими проблемами: милуються красоюдивного міста, цікавляться особливостями побуту його мешканців, засуджуютьжорстокості війни та варварські звичаї загарбників, які, називаючи себехристиянами, паплюжать християнські святині, грабують храми, заїжджають верхина конях до церков та знищують задля жалюгідної здобичі ікони, оздобленнясоборів, які мають не так мирську, миттєву матеріальну, як велику духовнувартість. Серед літературних творів тієї доби можна відзначити «Моління ДаниїлаЗатонника». Він про себе писав так: «Я, княже, ні за море не ходив, ні відфілософів не навчався, та був, як бджола — припадав до різних квітів, збираючимед у щільники. Тож і я по книгах багатьох збирав солодощі словесні й розум. Ізібрав їх, наче у міх води морські». (Переклад Станіслава Бондаря). «Моління»побудоване за традиціями риторичного «Слова», але змістом цього твору стає невисока державна або морально-філософська чи релігійна проблематика. Автор,перебуваючи в опалі, звертається до князя з проханням вибачити його провини йдозволити повернутися на службу. Даниїл змальовує своє скрутне життя після того,як був усунутий від служби, яка єдино й давала йому матеріальні можливості дляіснування. Автор постає як обдарована, наділена гострим розумом людина, щонесправедливо потерпіла від заздрощів нікчемних прислужників, які оточуютькнязя. Він не хоче служити боярам і виявляє себе палким прихильником сильноїкняжої влади й централізованої держави. Цей твір одним із перших започаткував улітературі Київської Русі тему простої «маленької» людини, яка
Літописи
До оригінальнихпам'яток давньоруської літератури та історіографії відносяться літописи. Цеісторичні твори про події й факти, подані в хронологічному порядку за роками.Кожен річний запис починався словами «В літо...», звідки й назва жанру. Однакдоведено, що перші історичні описи не мали цих датувань, тому не всіпроставлені літописцями-переписувачами у XII—XIII ст. дати є достовірними. Недарма найдавніший пласт вітчизняного літописання називається повістю. Вочевидь,перших вітчизняних істориків, твори яких дійшли до нашого часу, цікавили нестільки сама послідовність подій і безсторонність їх викладу, скільки суспільнозначуще тлумачення цих подій у тогочасному контексті. У цілому давньоруські літописистановлять собою надзвичайно цінне історичне джерело, з якого можемо дізнатисяпро деякі подробиці подій і процесів, більше ніде не висвітлених. Однак утексти літописних зведень часто вносилися зумовлені політичною кон'юнктуроюзміни, так що при зміні політичного курсу чи ситуації літописи повністюпереписувалися, інколи поспішно, а подекуди, можливо, і ґрунтовно. Робилося цемайже так само часто, як часто змінювалася влада на великокняжому столі, а заумов невпинних усобиць з кінця 30-х років XII ст. це було буденною подією.Ворогуючі князі й цілі князівські лінії, зокрема так звані мономаховичі таольговичі, які виступали замовниками підготовки літописних редакцій, не моглибайдуже оминати значно пізніше стане провідною в усій світовій літературі. Літописистворювалися на підставі багатьох різноманітних джерел, а укладачами такиххронік найчастіше були монахи. В першу чергу вони намагалися спиратися наБіблію, а тому дуже часто розпочинали опис з короткого переказу основнихстарозавітних подій: про перших людей, Великий потоп, розселення синів Ноя посвіту тощо. Ця стабільна частина історичного передання, незалежна від змін усуспільному житті, мала на меті надати такий самий авторитет стабільності йподальшим подіям.
Першідавньоруські літописні зведення з'явилися вже в XI ст. і вочевидь спиралися наще більш давні записи. Найдавніші з літописів — Київський (1037),Києво-Печерський (1073), Новгородський (1079) — відомі за згадками, але донаших часів не збереглися. Значною мірою вони ввійшли до складу Початкового,або Києво-Печерського зведення (1093), з якого виникла «Повість временних літ».«Повість» було укладено близько 1110 р., імовірно, ченцем лаври преподобнимНестором. Твір дійшов до нас у двох найповніших списках XV ст.: Іпатіївськомута Лаврентіївському (за назвами монастирів у Росії, де в XVIII ст. їх буловиявлено істориками). Дві версії цієї пам'ятки дещо відрізняються за змістом іпафосом, але в українській історіографії віддають перевагу Іпатіївському спискуяк більш автентичному, пов'язаному саме з українськими територіями і меншеспотвореному пізнішими редакціями. «Повість временних літ» показово втілює найсуттєвіші риси, притаманнівсій давньоруській літературі: релігійність, патріотизм, моралізаторськийхарактер. «Временний», тобто тимчасовий, минущий, недовговічний характер маютьусі події земного світу. Разом з тим, оскільки все на землі перебуває підпильним оком Бога, ці події є наслідком божественного провидіння, а невипадковим збігом обставин. Тому першим завданням монахів-літописців є«роз'яснення» на історичному матеріалі вищої волі. При цьому літописець лишавсяпатріотом своєї землі, який не може не виявляти певні симпатії доспіввітчизників. У подробицях, із ледь прихованим захопленням сповіщає він провдалі походи київських язичницьких дружин проти християнського Константинополяй про розміри данини, яку мали сплачувати русам імператори. Аналізуючи зміст «Повісті», можназазначити, що вона дає всі підстави вважати очевидним факт намагання культурнихкіл сприяти утворенню на величезній як для Європи території Київської Русієдиної нації. Формування нації сучасними соціологами вважається завершеним зпоявою національної самосвідомості як загального для певного етносу світогляду,що віддзеркалює спільні економічні, політичні, духовні прагнення й відокремлює«своє» від «чужого» в історичній перспективі: в проекціях минулого ймайбутнього. За часів Середньовіччя такі проекції потребували релігійногообґрунтування, а тому укладач «Повісті» багато уваги приділяє саме витокамслов'янського християнства, проте неодноразово торкається й власне етнічнихпроблем.
Зараз можнатільки здогадуватися, які реалії свого часу відбивають перші слова «Повісті»про її завдання — з'ясувати «откуду єсть пошла руская земля і хто в ній почалпервіє княжити», а також численні ідеологічні формулювання на кшталт: «Асловінський народ і руський — один. От варягов бо прозвалися руссю, а ранішебыли словіни; хоть і полянами називалися, а язык был словінск. Полянамипрозивалися, поніже в полі сиділи, а были одного народу словінського». Однакпро деякі з цих спонукаючих до написання твору реалій варто згадати. Вже після1018 р. Русь стала єдиною державою, де як літературна вживалася церковнослов’янськамова, оскільки богослужіння в завойованій візантійцями Болгарії було примусовопереведене на грецьку, а інші слов'янські землі відмовилися від кирилиці щераніше або не мали державності (серби). Це створило сприятливі умови длярозвитку літературної спільнослов’янської мови як власне державно-національної.Але відгомін протистояння між нащадками північно-західної русі тапівденно-східних росів за часів Ярослава Мудрого дещо несподівано вилився урозподіл земель по Дніпру між ним і Мстиславом Чернігівсько-Тьмутороканським у1024 р. Рецидиви протистояння, які загрожували державній цілісності, давалисявзнаки й пізніше, хоч би навіть у тому самому протистоянні «мономаховичів» та«ольговичів», свідком початку якого був Нестор. Загальнослов'янський речник упоєднанні з визначеністю правлячої династії мав стати об'єднувальним длярізноплемінного населення. Напевно, наведені обставини є лише невеликоючастиною тих причин, які спонукали Нестора (у біографії якого був епізод втечідо Тьмуторокані з пізнішим поверненням до Києва) взятися за написання своєї«Повісті». Хоча сам літописецьнеодноразово поділяв автохтонні племена слов'ян Київської Русі на древлян,полян, уличів, тіверців тощо, стає очевидним, що цей поділ не відігравав длянього суттєвого значення у справі вирішення національної ідентичності Руськоїдержави. Легенда про «покликання варягів» мала усунути етноплемінний чинник ісприяти консолідації на міжетнічному рівні. У більш пізні часи подібневирішення проблеми першоджерел національних культур слов'янських народівпороджувало на дещо іншому історичному тлі ідеали слов'янофілів,кирило-мефодіївців та ін. За часів Середньовіччя, коли для більшостієвропейських народів сама постановка питання про власну не лише етнічну, а йнаціональну належність була ще попереду, такі погляди мали, поза сумнівом, сутопрогресивний характер.
ВзагаліІпатіївський літопис, який крім «Повісті временних літ» включає в себе щеКиївський та Галицько-Волинський літописи, становить собою надзвичайно цікавийпредмет для уважного вивчення. У літопис входять уривки з перших житійкиївських святих, словесні портрети та характеристики окремих князів, розповідіпро чудеса і небесні передвістя. В тексті зустрічається чимало порівнянь,прислів'їв, приказок, що підвищує його естетичне значення як яскравого творухудожньої літератури. КрімКиєва та Новгорода найбільшими літописними центрами Русі були Галич,Володимир-Волинський, Чернігів, Переяслав Руський (тепер Переяслав-Хмельницький).З середини XII ст. зростає роль заснованих київськими князями у так званомуЗаліссі (місцевостях за смоленськими та брянськими лісами) міст Ростова,Суздаля, Володимира-на-Клязьмі, Переяслава-Заліського та ін. Значно зміцнюєтьсяі розбудовується Галицько-Волинське князівство. Київ поступово втрачає свійстоличний статус. Якщо в XI ст. усобиці були саме усобицями, тобто зіткненнямикількасот князівських дружинників з кожного боку, то з середини XII ст.змагання за авторитет і першість на Русі починають нагадувати широкомасштабнівійни зі своєю стратегією і тактикою, включеністю в загальноєвропейськікоаліції, великою кількістю учасників (Андрій Боголюбський у 1167 р. привів дляштурму й розграбування столиці ледь не 50 000 людей), активно залучалися кочовій напівкочові союзники князів-половці й «чорні клобуки». «Варязтво» як соціальна дійсність іяк політичний міф втратило своє позитивне значення і набуло нових, більшстрахітливих рис. Після розграбування Києва військами Андрія Боголюбськогонайбільш значним було його розорення у 1203 р. тимчасовою коаліцією кількохкнязів. Відтак не дивно, що у 1223 р. на перший бій з монголами руські князівиступили окремими, роз'єднаними дружинами і закономірно зазнали поразки. Інавіть пізніша навала Батиєвого війська не змогла об'єднати Русь в одне ціле,що свідчить про об'єктивну неможливість подолання місцевих розходжень івідмінностей. Хоча майже всі князівства Русі вели свої літописи, більшість ізних мали місцевий, а не загальноруський характер. Серед найбільш визначнихзагальнодержавних літописів слід назвати Галицько-Волинський (XIII ст.). Навідміну від більшості інших, він, скоріш за все, повністю написаний немонахами, а визначними дружинниками чи боярами і викладає події не за роками, астановить суцільну розповідь про історичні факти та подає життєписи окремихнайбільш відомих руських князів. Спостерігаючи за занепадом Києва, авторивболівають за збереження його князівсько-вічових традицій, але не знаходятьнічого кращого, як проголосити гасло «Галич -Другий Київ». Однак за своїмісторичним та літературним значенням Галицько-Волинський літопис посідає одне знайважливіших місць у давній вітчизняній культурі поряд зі «Словом о полкуІгоревім». У Київській Русі літописи використовувалися в політичних суперечках,дипломатичних переговорах, у боротьбі з язичництвом. Протягом століть літописивсе більше втрачали зв'язок із церквою. За весь період давньоруської історіїКонстантинопольський патріархат лише двічі — в середині XI і в середині XII ст.- дав послабину з руськими митрополитами.
 
7.Терміни
Берестяніграмоти,
Глаголиця,
Кирилиця,
Графіті,
Детинець,
Золоті ворота,
Візантійськемистецтво,
Живопис,
Різьба,
Фреска,
Мозаїка,
Ікона,
Іконопис,
Літопис,
Лавра,
Оранта,
Монастир,
Скоморохи,
Станкове мистецтво.