МІНІСТЕРСТВООСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ОДЕСЬКИЙНАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. І.І.МЕЧНИКОВА
ФІЛІЛОГІЧНИЙФАКУЛЬТЕТ
Кафедражурналістики
Контрольна робота
з навчальноїдисципліни
„Українська тазарубіжна культура”
Класична Японія:традиційні мистецтва
студентки першого курсу
спеціальності„Журналістика”
Іотової Іванни
Викладач –
доц. Верещагіна Н.В.
Одеса – 2008
План
Бойові мистецтва
Театр Но
Мистецтво пейзажного саду
Бібліографія
Бойовімистецтва
У наш час такі японські слова, як «будзюцу» і «будо» без суттєвоїрізниці використовуються для означення широкого спектру навиків, що необхідні убойових мистецтвах, від битви без зброї до оволодіння такою, що нагадує меч абоспис. Але в епоху Едо (XVII — сер. XIX ст.) вищезазначені слова мали зовсімрізний підтекст і значення. «Будзюцу» називалися прийоми ведення бою, а «будо»означало «воєнний шлях», ідеальний образ життя, котрий повинен вести самурай,що володіє технікою будзюцу. В ті дні існувало 18 бойових мистецтв (бугейдзюхаппан), які включали в себе стрільбу з лука та іншої бойової зброї,мистецтво верхової їзди, володіння холодною зброєю, метання списа, самооборонубез зброї (дзюдзюцу).
Практика будзюцу зародилась в древності. До середини епохи Хейан(X-XI ст.) зародився воєнний клас для захисту новопридбанихсільськогосподарських та земельних інтересів. Цей клас воїнів сприйняв будзюцуяк частину своєї культури. Пізніше, в епоху Камакура (1192-1333рр.), воєнністали відігравати політичну роль. Вони займалися рядом бойових мистецтв, аособливо трьома видами верхової їзди з лука: касагаке (з використаннямпарасольок в якості мішеней), ябусаме (пускання стріл по дерев’яних мішенях) ііну-омоно (стрільба по біжучих собаках). [7]
В епоху Муроматі (приблизно 1333-1568 рр.) майстри будзюцу, котрихназивали хьохомоно або хейходзин, використовували свій воєнний досвід, вивчаючита вдосконалюючи техніку бойових мистецтв. Вони розробили ряд нових стилів(рю), наприклад: Огасавара-рю (верхова стрільба з лука), Хекі-рю (стрільба злука), Оцубо-рю (верхова їзда) і Айсукаге-рю (воєнна стратегія).
Ряд інших стилів бойових мистецтв набув свого розвитку протягомгромадянських заворушень, які тривали з середини XV до кінця VХІ ст. Вонивключали в себе Цуда-рю – орудну стрільбу, Такеноуті-рю – битву без зброї,Цукахара Бокуден, Каміідзумі Нобуцуна та Іто Іттосай для боротьби на мечах.
З тих пір, як сьогунат Едо на початку XVII ст. об’єднав країну,стабільність, що йшла слідом за об’єднанням, послабила воєнний дух будзюцу.Техніка бойових мистецтв вдосконалювалась через систему тренувань, які робилиосновний наголос на формах та формальних рухах. Вважалось, що вони допоможутьдосягти ідеального стану духу, основаного на вченнях Дзен та Конфуція. Такимчином, приктика бойових мистецтв розвивалась від простого вивчення рухів досуворої підготовки, що сприяла здоровому духу в здоровому тілі. [6]
Іншими словами будзюцу перетворилась в будо, яке включало в себе іфілософію, що підтримувала ідею визначеного образу життя. В час, коли самураїповинні були оволодівати як мистецтвом пера, так і меча, будо було тим ідеаломдля досягнення якого треба було наближатися воєнному класу.
Двома знаменитими стилями володіння холодною зброєю булиСінакаге-ягю-рю, заснований Ягю Мунейосі, та Нітеньїті-рю, заснований МіямотоМусасі. Першій школі віддівала перевагу сімя Токугава, котра в той часлідирувала в політиці, її вивчав сам Сьогун, Токугава Іеміцу.[7]
Основні принципи мистецтва володіння мечом були викладені в такихкнигах, як Хейхо Кандесьо Ягю Муненорі та Горін но Сьо Міямото Мусасі. Цікласичні підручники пояснюють прийоми оволодіння мечем і описують ідеальнийстан духу та філософський погляд, якого треба достигти тим, хто володіє мечем.
До середини епохи Едо (кінець XVII – сер. XVIII ст.) за довгийперіод миру мистецтво володіння мечем пішло з поля бою і перетворилось впрактику формальних вправ. Нові школи, реагуючи на цей фактор, перенесли акцентз вправ у формі ката на тренування в бойових формах з використанням кольчуги тадерев’яних мечів (синай). Двома такими школами були Дзікінсікаге-рю таНаканісі-ітто-рю. [6]
Бажання політичних змін і тиск зі сторони іноземних країн запалилиіскру відродження будзюцу, яке почалось з кінця XVIII століття. Скоро бойовиммистецтвам почали навчати в школах, що були основані у феодальних володіннях повсій країні. З поразкою Сьогунату зазнали краху і суворі класові відмінності, щодозволило оволодіти мечем тим чоловікам, що за народженням не належали до класусамураїв. Додзьо в різних містах відкрили свої двері людям з усієї Японії, якібажали володіти мечем. Організовувались змагання, в яких суперники представлялирізні рю.
Окрім цього займалися й дзюдзюцу – мистецтвом бою без зброї.Найзнаменитішими з існуючих тоді шкіл були: Такеноуті-рю, Кіото-рю, Секігуті-рюта Єсін-рю. Всі школи переслідували ідеал, що виражався у словосполученні «Дзю,йоку го о сеісу», що в перекладі означає: «Слабкий може здолати сильного».
Стрільба з лука – кюдзюцу – стала першим бойовим мистецтвом, щоперетворилось у змагання. День і ніч проходили вони на довгій веранді храмуСандзюсангендо що у Кіото. Лучники стояли на одному кінці веранди шириною 2,2метра і пускали стріли в мішень на іншому її кінці, віддаленому приблизно на120 метрів. Ці змагання сприймались настільки серйозно, що від їх результатузалежала честь феодальних володінь лучника. Згідно збереженому запису один ізвасалів дайме Токугава з Кісю, Васа Дайхатиро, зміг послати до дальнього кінцяверанди 8133 стріли при загальній кількості вистрілів у 13053 стріли. Це дужевисокий результат, враховуючи, яка величезна сила потрібна, щоб випуститистрілу майже горизонтально, так, щоб вона не вдарилась об стелю веранди висотоюв 5 метрів. Найкращим сучасним лучникам важко потрапити в ціль навіть один раз.[7]
Театр Но
Но — (яп. 能, но:, «талант, майстерність») — жанр японськоготрадиційного драматичного мистецтва, вид театральної музичної вистави.
ТеатрНо зародився в 14 столітті з’явився після злиття язичницьких танців врожаю,мистецтва наслідування гримасам тварин, забав простого люду і переданого зКитаю мистецтва танцю Сару-Гаку. Всі ці розрізнені елементи в результатісклалися у систему п’єс після довгих зусиль драматурга і актора Кан-Амі –прародителя театру Но. Справу Кан-Амі продовжив його син Зен-Амі, який склавкласичний репертуар з близько 250 п’єс, що дійшли до нас у майже незміненомувигляді. [2, 37с.]
Найбільшогорозвитку зазнало мистецтво Но у епоху Нанбоку під владою сьогунат АсікагаЙосіміцу. В епоху Едо (1603-1868) Но отримав звання придворного театру і багатохто із самураїв вивчав Но і навіть приймав участь у виставах перед сьогунатом.
Виникненнятеатрального мистецтва взагалі, і театру Но, прийнято відносити до останньоїчверті XIV століття. Вважається, що розвиток Но, як високого мистецтва отрималопочаток у 1375 році у місті Нара, у храмі Калуга при підтримці молодогосьогунат Японії Асікагі Йосуміцу. Родоначальниками цього виду театральнихвистав вважаються Каньгамі Кійоцугу (1333-1385) та його наслідувач ДзеаміМотокійо (1363-1443).
В тойчас Но являв собою достатньо простий жанр, що призначався для простого люду, щовключав в себе всі елементи денгаку (пов’язані з синтоїстськими релігійнимиритуалами), саругаку (вид акробатичних вистав, що пізніше трансформувалися впісенно-танцювальні постановки), традиційні китайські танці і пісенні балади,що сформували усні традиції народного мистецтва.
Вперіод Муроматі Но досяг того виду, який майже без змін дойшов до сьогодення.Цей театральних жанр дуже вплинув на інші види японського драматичногомистецтва (кабукі, буто). Не дивлячись на те, що в часи періоду Мейдзі, Новтратив підпорядкованість владі, він був в числі офіційно визнаних національнихвидів театрального мистецтва. [5, 240с.]
Дзеамі,засновник традиції Но сам є автором декількох п’єс. Він також написав трактат,що присвячувався навикам і вмінням, що необхідні акторам Но. Ці п’єси, все однояк і сам трактат є актуальними на сьогоднішній день.
Зламниммоментом у долі Но вважається постановка п’єси Дзеамі, присвячена подіямперіоду Хейан («Золотої доби» Японії). Ця п’єса була написана, як заразприйнято казати, високим стилем і прихованим смислом сюжетних ліній. Очевидно,ця постановка призвела до того, що Но надовго зайняв місце елітарного театру,мистецтва для знаті і вищих прошарків суспільства Японії.
Крімтого в п’єсах Но головне не форми та зовнішні атрибути персонажів та явищ, а їхпотаємне єство, дух. Но – це і пісенний жанр, хоч неголосні протяжні піснізаймають мало місця в постановці, уступаючи місце швидким речитативам. Текстипісень зазвичай представляють в поетичній формі у традиційному японському розмірі5-7 (який пізніше переріс в жанр японської поезії хайку); вони не такіемоційні, але повні тонких натяків і прихованого змісту. [2, 58с.]
Виконавціролей в театрі Но поділяються на чотири основні категорії: сіте, вакі, кьоген іхаясі.
І.Сіте – найбільш розповсюджена категорія акторів Но. Вона включає такірізновиди:
— сіте – основний актор;
— цуре – партнер сіте;
— дзюбай – хор, зазвичай 6-8 акторів;
— кокен – актори другого плану, 2-3 людини.
ІІ.Вакі – грають протилежних сіте персонажів;
ІІІ.Кьоген – виконавці інтерлюдій – айкегоьн. Вони також грають в самостійнихп’єсах у перервах між актами Но;
ІV.Хаясі – це музиканти, що грають на 4-х традиційних музичних інструментах:флейті і трьох різновидах барабанів.
Самавистава зазвичай триває від 30 до 120 хвилин. Тематично вистави поділяються нап’ять типів:
- божественні;
- воєнні;
- жіночі;
- демонічні;
- змішані; [7]
Каміута– самостійний тип постановок, що включає танок і синтоїстський обряд. Такіп’єси – найстаріші в репертуарі Но. Та одним із найбільш відмінних якостейвистави є традиція носіння масок як основним персонажем (сіте), так і йогопартнером (цуре). Маски роблять сіте то старою жінкою, то юним хлопцем, тожінкою, то фантастичною істотою. Однак, маска не надівається, коли сіте граєзрілого чоловіка. Актори-підлітки (коката), і актори, що грають акторів другогоплану, масок не одягають.
Маскивирізаються з дерева, найчастіше з кедра. Потім вони покриваються гіпсом ірозмальовуються, при цьому деякі маски є видатними скульптурними витворамияпонського мистецтва. Типів масок існує досить багато, що вимагає знання длятого, щоб відрізняти їх один від одного.
Іншоюрисою Но є віяло, яке може виступати в п’єсі як символ різних предметів (меч,трубка, пляшка тощо).[5, 274с.]
П’єсиНо виконуються на відкритій сцені з декорацією, на якій зображено сосну(очевидно тому, що зображує синтоїстське повір’я стосовно того, що богиспускаються на землю з небес по сосні). Авансцена – хасігакарі – уявляє собоюмісток, що веде до крайньої частини сцени – місця, звідки з’являютьсяперсонажі. Сцена традиційно виготовляється з японського кипарису. Вздовжхасігакарі встановлюються три невеличкі сосни, біля яких актор під час виходуможе зупинятися, щоб промовити репліку до того, як він з’явиться на самійсцені.
Переддекорацією розміщується група музикантів, які супроводжують танці і акторськімонологи специфічною, таємничою музикою. На лівому краю сцени знаходиться хорспіваків, що сидять у два ряди і супроводжують перехід від монологу персонажачи розповіді до танцю. Все це формує багатий фон до основної гри акторів. Ценевеличка група, мінімум антуражу та декорацій, відсутність сценарію даютьмісце для польоту фантазії глядача.
Законтрастом з простотою сценічного оформлення, костюми акторів, особливо сіте,виділяються своєю розкішністю, бо виготовляються найчастіше з багатої парчі. [2,74с.]
/>/>
Історія розвитку садового мистецтва
Як художнє явище японський сад формується уже в 10-12 ст. ідосягає розквіту в 14-16 ст., коли виникають основні форми цього мистецтва, щопродовжували розроблятись і уточнюватись в наступні віки. До сьогоднішнього днямистецтво японських садів збереглась не тільки у вигляді шедеврів далекогосередньовіччя, а і як жива творчість, що бере початок із внутрішньої потребисучасної людини.[ 1, 117с.]
Характерні деталі традиційних японських садів можна зустратисьогодні на всіх континентах. В ХХ ст. поняття «японський сад» увібрало в себедеякі стійкі ознаки, які і дають змогу відрізнити його від інших видів садовогомистецтва. Ці основні ознаки – використання камінців, моху і невисоких рослин,невеликий розмір саду, асиметрія його композиції. Навіть зовсім маленькікомпозиції на тарілках чи підносах повязані із серйозними роздумами над світомприроди – це особливий жанр мистецтва, що має свої закони. [5, 113с.]
Різноманітність садів разом з тим і єдине коріння та принципинайкраще можна відчути в Кіото – древній столиці Японії. Величезна їх кількістьрозміщується в храмових комплексах, так як мистецтво садів у значній міріповязане з ідеалами буддизму. Камінь і декілька гілок бамбука – це ужекомпозиція, уже «сад». На шматку землі у декілька квадратних метрів, засипаномубілою морською галькою, розставлені групи каменів різної форми – це сухий сад,або сухий пейзаж. Тут каміння сприймаються як скульптура, і тільки їх пластичнавиразність, пропорції, співвідношення обємів, розміщення у просторі формуютьестетичні якості саду.[7]
Замість гальки може використовуватися пісок, а скульптурний об'ємможе створюватися також і кущами, спеціально підібраними за формою та кольоромлистя. Наряду з піщаним садом, існував як особливий вид сад моху, де фактураакцентувалась на поверхні та багатими відтінками зеленого. Зустрічався сад і зіншим «головним героєм» – водою. Були розповсюджені також пейзажні сади, щомістили водойми з острівцями та місточками, групи дерев різної форми, кам'яніскульптури та ліхтарі. Японські сади відрізнялися і за своїми функціями.
Невеличкі сади, що мали площу у декілька квадратних метрів,призначалися тільки для споглядання. Більш великі за розмірами могли слугуватиі для прогулянок. Малі сади частіше за все були розміщені у храмах або повязаніз традиційним жилим будинком, ніби продовження інтер'єру. Великі ландшафтнісади менш залежали від архітектури і розраховані не на одностороннє сприйняттяз тераси будинку, а на кругове, коли людина ніби полинала у простір саду івідчувала його навколо себе. В залежності від цього змінювались і закони, заякими створювався сад.[5, 128с.]Композиції з каміння Суте-ісі– мистецтво розміщення каміння вважалось головним у роботі художника. Камінняпідбирали за кольором, формою, фактурою, а також за відповідністю всіх цихякостей загальному характеру саду, його стилю та іншим елементам. За формою їхподіляли на пять різновидів: статуя, низька вертикаль, плоский, лежачий тавигнутий. З них складали основну і другорядну групи. Композицію визначавголовний камінь. З двома меншими за розміром він складав тріаду (за аналогієютріади божеств у буддійському храмі).[6] В японському саду камені завждирозміщують по діагоналі, паралельно або майже паралельно лінії головної частинисаду, використовуючи необроблене, покрите іржею чи мохом каміння, найчастішезеленувато-блакитного, коричневого, червоного чи пурпурного кольору. Композиціяскладається, як правило, з непарного числа каміння: сім, пять, три. В першомуваріанті каміння угруповуються за схемою «три-два-два» або «два-три-два».Композиція із трьох каменів, що включає один великий центральний камінь і дваневеликих, — традиційна і найбільш популярна. В композиції із п'яти і більшекаменів вершини повинні складати трикутники з однією спільною точкою, яка можебути опущеною. Каміння встановлюють на поверхні або частково заривають в землю,іноді під нахилом. Простір між ними можна використовувати під висадкутравянистих рослин чи кущиків. Кам'яні групи можна розміщувати вздовж берега наоснові менших камінців чи чи цегли. Рівень води – основна поверхня, відносноякої розміщують каміння.[5, 132с.]
Кам'яні стежки ітротуари – невід'ємний елемент японського саду. Для влаштування стежоквикористовують каміння з однією рівною віссю (нерівну заривають в землю), довгавісь кожного каменя при цьому повинна бути перпендикулярною до напряму стежки.В японських садах широко використовується пісок та дрібний гравій різнихкольорів та відтінків: від білого і сірого до темно-коричневого і чорного.Найчастіше їх розміщують на невеликих ділянках саду, захищених від вітру, івітділяють бордюром з цегли чи каміння. Влаштовують подібні ділянки такимчином: на утромбовану землю насипають шар піску товщиною 5-6 см і грабляминаносять малюнок – хвилі, яки й при нормальних погодних умовах зберігатиметьсядо 2-х тижнів. Час від часу, якщо є необхідність, пісок досипають, а поверхнюперіодично обприскують водою.[6]
Кам'яні ліхтарі – незаміннаприкраса саду. Як правило, їх розміщують біля повороту стежки, на краю водоймиабо струмка, поблизу мосту або біля тсукубаї. Ліхтар є оснивним елементом вгрупі з невеличким камінням, іноді позаду нього розміщують дерево. Длявиготовлення використовують різне каміння, дерево та пемзу.
В японському садуіснують такі види ліхтарів:
- тачі-гата – (п'єдистальні) висотою до 1,5 м (іноді до 3м), призначені для великих садів;
- ікекомі-гата – (приховані) найчастіше розміщені поблизутсукубаї, але можуть розміщуватись і у інших місцях у саду, та світло від нихнапрямлене у землю;
- якімі (юкімі)-гата – (здаються прикритими снігом) встановлюютьсяпоблизу водойм. Ліхтарі цьогго типу можуть бути з квадратним чи округлим дахом,та мати біля своєї основи кам'яні та бетонні підставки. Для помякшення світлавикористовують матове скло;
- окі-гата – (маленькі), зазвичай розміщені на краюводойми, подалі від стежки або в дуже маленькому внутрішньому саду.
Кам’яні башти — декоративнийелемент японського саду – завжди мають непарну кількість ярусів з пластинками,найчастіше чотири-, шести-, восьмикутної або круглої форми. Башти розміщуютьбіля тсукубаї, мостів, водоймищ чи водяних потоків, поряд з декоративнимкамінням чи перед великими деревами.
Тсукубаї — традиційнийелемент японського саду, що уявляє собою кам'яну чашу у вигляді бочки, висотою20-30 см, у якій традиційно мили руки перед чайною церемонією. У деякихвипадках тсукубаї може знаходитись на рівні землі. Зазвичай тсукубаї розміщуютьна невеличкій низькій ділянці перед кам'яною стіною чи у центрі саду. Білянього можна встановити кам'яний ліхтар.
Вода – другийнайголовніший елемент саду. Влаштуванню водоймища, його формі та напрямку водинадається не менше значення, ніж, скажімо, композиції каменів. Водойма дозволяєв межах саду представити у мініатюрі кам'яні чи піщані береги, півострови таострови. Він може показувати спокійну широку річку або стрімкий потік зпорогами та водоспадами. Водопад завжди був однією з найулюбленіших деталейсаду. Місце для нього обиралося особливо ретельно – подалі від дому, але так,щоб було чути шум води, а в місячну ніч видно відблески струменів води.Обрамленням водоспаду слугувати дві скали, що уособлювали величезні гори, афоном – дерева.[7] Уже в книзі «Сендзай Хісьо» розповідалось про влаштуванняводоспаду у ансамблі з іншими компонентами: «…щоб зробити водоспад, треба, першза все відібрати каміння, з якого повинна падати вода. Камінь, що має гладенькезавершення, нецікавий для даної позиції. Якщо водоспад повинен бути до 3-4футів у висоту, використовують гарне каміння з нерівною поверхнею. Але такийкамінь повинен добре співвідноситись з камінням, що розміщене з боків. Поставтецентральний камінь прямо в землю, а потім інші навкруги навколо нього…»
Також описуєтьсядесять можливих форм водоспаду:
- цутай-оті – вода стікає по поверхні примикаючих скал;
- нуно-оті – водоспад нагадує тонку полотняну тканину;
- іто-оті – падає ниткообразними лініями;
- ката-оті – вода стікає з однієї сторони більше, ніж зіншої;
- саю-оті – скала поділяє потік води на дві частини;
- тьоку-оті – вода падає прямо донизу без будь-якихперешкод;
- йоко-оті – вода тече з однієї сторони;
- мукаї-оті – падаючі потоки напрямлені один на одного;
- ханаре-оті – потік винесений на деяку відстань відосновного водопаду;
- касане-оті – вода може падати в різних місцях черездекілька порогів.
Але якою б не булаводойма, сад обовязково має острови. В залежності від розміру, це можуть бутиабо декілька камінців, або острівця різної форми, іноді навіть з деревами.Існує декілька видів островів:
- ісо-дзіма – скельні;
- морі-дзіма – лісові;
- ямі-дзіма – гірські;
- сухама-гата дзі-ма – з молодими соснами на піску;
- кумо-гата-дзіма – у формі хмари та інші.
Один острів обов'язковоносить назву “райський” (“хараї-дзіма”), який вважається стоячим серед океану,тому ніколи не поєднується з берегом за допомогою моста. Майже у всіхкомпозиціях з водоймами та островами центральне місце відводиться островучерепахи та острову журавля, що символізують бажання людського духу до глибинзнання. [5, 136с.]
Існують і різні типимостів – рівні, вигнуті, деревяні, кам'яні, земляні тощо.
Використаналітература
1) Искусство Востока: Проблемы эстетического своеобразия /під ред. І.Р. Еолян. — С.-Петербург, 1997р. – 463с.
2) Традиционные японские искусства / підред. В.І.Самохвалова. – М., 1989 р. – 570 с.
3) Історія світової культури/ під ред. Л.Т.Левчук.– К., 2000р. – 366с.
4) Історія культури / під ред. В.М.Шейко.– К., 2004р. – 487с.
5) Японская художественная традиция / під ред. Т.П.Григор'єва.– М., 1979 р. – 384 с.
6) Інтернет сайт: www.ref.net.ua
7) Інтернет сайт: www.student.km.ru