МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХСПРАВ УКРАЇНИ
ВІЙСЬКОВИЙ ІНСТИТУТВНУТРІШНІХ ВІЙСЬК МВС УКРАЇНИ
Кафедрасоціально-гуманітарних наук
ВІЙСЬКОВО-НАУКОВЕТОВАРИСТВО СЛУХАЧІВ, КУРСАНТІВ ТА СТУДЕНТІВ
КУРСОВАРОБОТА
МИСТЕЦТВО, ЯК ВАЖЛИВИЙЗАСІБ КУЛЬТУРНО-ВИХОВНОЇ ТАПРОСВІТНИЦЬКОЇ РОБОТИ
Виконав:
курсант111навчальної групи
СавченкоОлександр Сергійович
Керівник:старший викладач
полковникІллюк О.О.
Харків 2006р.
ЗМІСТ
Вступ
1.Соціальна природа, функції та стилі мистецтва
2.Застосування мистецтва в культурно-виховній та просвітницькій роботі
Висновки
Література
Вступ
Сформована чудовим російським художником А.Пластовим думка про цілісність понять «мистецтво», «красота»,«Батьківщина», «героїзм», може послужити лейтмотивом роботи,про роль мистецтва в героїчно-патріотичному вихованні військовослужбовців. "…Треба,щоб людина цю не приходящу, неймовірну красу світу, — писав він, відчувалакожного часу, кожної хвилини. І коли вона зрозуміє цю неймовірність,громоподібність буття – на все її вистачить: і на подвиги в роботі, і на захистБатьківщини, на любов до дітей, до всього людства, — ось для цього і існуємистецтво".
Героїчно – патріотична тема одна із головних вмистецтві. Саме в сфері героїчного та патріотичного більшість митців досяглисвого апогею слави.
Культурно-виховна і просвітницькаробота — невід‘ємна складова системи виховної роботи, яка реалізується у всіхвійськових формуваннях України. Притаманними їй формами, методами та засобами,вона формує свідомість військовослужбовців, як стійких захисників незалежноїУкраїнської держави.
Сучасність вимагає активізації роботи щодо забезпеченняу особового складу Внутрішніх військ високої духовної культури і моральнихякостей, почуття патріотизму, вірності традиціям українського народу та забезпеченняв задоволенні естетичних потреб військовослужбовців і членів їх сімей черезпроведення культурно-просвітницьких заходів та організацію дозвілля особовогоскладу.
Мета цієї роботи розкрити мистецтво у всіхйого проявах, та доцільність використання окремих його видів на практиці увпливі на свідомість військовослужбовців.
Спираючись на літературу та досягнення у сферімистецтва у цій роботі особливу увагу зосереджено на розкритті сутностімистецтва, його видів та застосування окремих елементів на свідомістьвійськової людини.
У висновках викладене особисте бачення назв’язок мистецтва з свідомістю військовослужбовця.
Існує багато наукових праць з мистецтва, єдокументи з приводу ролі мистецтва в культурно-виховній та просвітницькійроботах, але погляд військовослужбовця на цю проблему не розкривався…
мистецтвокомпенсаторний евристичний просвітницький
1. Соціальнаприрода, функції та види мистецтва
Серед форм естетичної діяльностіособливе місце займає мистецтво в усьому різновиді своїх форм, видів, типівтощо. Однак мистецтву притаманна специфіка не тільки у межах естетичноїдіяльності, воно в цілому являє собою унікальний суспільний феномен. «Мистецтво,— пише Ю.М. Лотман, — відтворює принципово новий рівень дійсності, якийвідрізняється від неї певним збільшенням свободи. Свобода привноситься в тісфери, які в реальності її не мають. Безальтернативне стає альтернативним…Воно уможливлює не тільки заборонене, але і неможливе. Тому по відношенню дореальності мистецтво виступає як область свободи».
Соціальна сутність мистецтваполягає у тому, що художній розвиток суспільства обумовленийприродно-історичним процесом, тобто його розвиток виявляє характернізакономірності, що пов'язані з певними періодами становлення людської культури.
Перша зних визначається як закономірність виникнення мистецтва: воно з'явилося якрезультат естетичних потреб та естетичних здібностей, що розвинулисябезпосередньо у межах практичної діяльності людини. Найдавніші пам'ятки,початок художньої діяльності дослідники відносять до епохи палеоліту (приблизно40—50 тис. років до н. є.). Найбільш давні сліди цієї діяльності являють собоюнанесені людською рукою «ознаки», очевидно, імітація «ран».Це перші спроби давньої людини, «позначка» її здатностіцілеспрямовано впливати на світ у співвідношенні зі своїми потребами. Деякиймагічний ритуал передував трудовому процесу, який у ті далекі часи бувпредставлений в основному мисливством. Нанесене «поранення» не малохарактеру символу, це була спроба попереджуючої дії, вона передувала нанесеннюсправжньої рани твариною. Віра в магічний зв'язок між зображенням і реальністюпримушувала первісного «митця» справляти такий ритуал. Магічні реаліїстановлять не іншу дійсність, а її інобуття.
Відтворення своєї історії, хоча б утакій фантастичній формі, стало поштовхом до появи міфів, які дослідникивважають історичним переходом від магічних реалій до мистецтва, оскільки вонисприяли формуванню у людини здібності до творчого уявлення, фантазії, що даломожливість первісній людині вирватися з ситуації «тут і зараз». Надумку М.К. Мамардашвілі, «міфічні та релігійні фантазії народжувались нетому, що людина ніби намагалася „заговорити“ стихійні та грізні силиприроди, а через страх неосвіченості людини, котра не знала законів фізики.Навпаки, міф є організація такого світу, в якому, щоб не трапилось, якраз всезрозуміло і мало сенс. Тобто, міф є спосіб і конструювання людських сил чисамої людини, а не уявлення про світ — правильне чи неправильне… Міф неуявлення, а відновлення і створення людиною себе в бутті, в якому для неї немаєприродних підстав. І тому на місці відсутніх основ і з'являються визначені „машини“культури, які називаються міфом».
Друга закономірність у розвиткумистецтва пов'язана з поділом праці на розумову тафізичну. Поява вільного часу (дозвілля) створила умови для відмежування деякоїгрупи людей, які здобули можливість спеціально вдосконалювати свої естетичні тахудожні потенції. У цьому сенсі йдеться про поділ мистецтва на народне(фольклор) та започаткувати професійного. Останнє мало виняткове значення длярозвитку системи мистецтва, його форм, видів тощо.
Поділ суспільства на класи, щозумовив відображення у мистецтві естетичних ідеалів, симпатій, переваг різнихсоціальних груп, становить третій важливий закономірний етап у розвиткумистецтва. Естетичні ідеї та потреби панівного класу стають пануючимиестетичними ідеями, що не зменшує цінності різних шарів мистецтва, а, навпаки,сприяє розвитку його історичних форм.
Говорячи про четвертузакономірність розвитку мистецтва, слід підкреслити його зв'язок з іншимиформами духовного життя суспільства та соціально-економічними умовами. Цейзв'язок відчувається завжди, але не прямо, а опосередковано. Проте справедливимбуде твердження про зворотну силу впливу мистецтва на право, політику, моральтощо, а через них — на економіку. В історії мистецтва були періоди, коли воновбирало в себе функції інших форм суспільної свідомості внаслідок будь-якихконкретно-історичних причин (наприклад, вітчизняне мистецтво XIXст., яке замінило собою вільне право, політику, тому, власне, стало «підручникомжиття»).
Остання з закономірностей, щовирізняються, пов'язана з тим, що залежно від конкретно-історичних умов епохиактуалізується той чи інший бік впливу мистецтва на суспільство та людину.Наприклад, для французького мистецтва XVIIст. головним суспільним завданням було виховання людини — громадянина(класицизм), сторіччям пізніше мистецтво Франції було спрямоване нарозкріпачення в людині емоційного почуттєвого (сентименталізм).
Соціальна сутність мистецтвавиявляється в специфіці його мети та предмета. Метою мистецтва, усіх йоговидів, форм та жанрів є вдосконалення людини та суспільства, в якому ця людинаживе. "… Мистецтво — є суспільна техніка почуття, знаряддя суспільства,за допомогою чого воно залучає в коло соціального життя саме інтимні і самеособисті сторони нашого створіння. Правильно було б сказати, що почуття не стаєсоціальним, а навпаки, воно стає особистим, коли кожен з нас переживає твірмистецтва, стає особистим, не перестаючи при цьому залишатися соціальним".Тому предметом мистецтва стає реальна дійсність, за якої постає життя людини.Мистецтво є формою відображення суспільного буття, формою суспільноїсвідомості.
Мистецтво є поліфункціональним.Дослідники визначають різну кількість функцій, але, незалежно від кількості,всі ці функції взаємопов'язані, оскільки твори мистецтва існують як ціліснеявище, що передбачає цілісне сприйняття.
Суспільно-перетворююча такомпенсаторна функція (мистецтво як діяльність та «втіха»)має свій прояв як ідейно-естетичний вплив на людей. Завдяки цій здатностімистецтво залучає людей до цілеспрямованої діяльності, що трансформуєсуспільство.
Художня творчість являє собоюпроцес перетворення (в уявленні) фактів дійсності, матеріалу та самої людини.Ідеали гармонійної людини пробуджують активність кожного створювати самого себев цьому напрямку, тобто стверджують у дійсності те, що бажане, реальне,насправді компенсуючи те, що є недостатнім для повноцінного життя людини.
Пізнавально-евристична функція (мистецтвояк знання та просвіта) визнавалася в історії естетики не всіма мислителями.Багато з них сумнівалися у пізнавальних можливостях мистецтва. Так, Платонбачив у ньому тінь тіней, а Гегель — нижчу форму пізнання істини. Без сумніву,пізнавальна можливість мистецтва незрівнянна з можливостями науки щодовстановлення та з'ясування об'єктивних властивостей дійсності. Але мистецтвопізнає дійсність співвідносно з людиною, в усьому багатстві форм, щосприймаються людською чуттєвістю. Це дає можливість мистецтву відкривати нове увідомому або нові процеси у тому, що вже визнано (наприклад, відкриття Л.Толстим «діалектики» людської душі або Ф. Достоєвським «двоїстості»).
Мистецтво виступає засобомпросвіти, передачі досвіду, фактів життя, а також засобом навчання, передачінавичок мислення, узагальнення системи поглядів. Тому його справедливоназивають «підручником життя».
Художньо-концептуальна функція (мистецтвояк аналіз світу ну світу)дозволяє побачити у художньому творі уявлення митця про світ у цілому. Ціліснаконцепція подана у формах, які чуттєво сприймаються, в них емоційно втіленіуявлення про світ, людину та місце людини у світі (наприклад, концепція світу у«Божественній комедії» Данте Аліг'єрі або у «Фаусті»Йоганна Вольфганга Гете).
/>/>/>/>Функціяпередбачення («кассандрівське начало», абомистецтво як віщування) має свій прояв у тому, що, подібно до античноїКассандри, яка пророкувала загибель Трої у часи її розквіту, мистецтво здатнепрогнозувати майбутнє. У цьому мистецтво співвідноситься з людською інтуїцією,яка здійснює стрибок через розриви інформації. Тому у фантастичній літературічасто передбачається поява тих чи інших технічних досягнень (наприклад прообразсубмарини у романах Ж. Берна або лазера у О. Толстого). Однак набагатоважливішими є соціальні передбачення,/> прогнозищодо майбутнього людини та суспільства. Спеціально цьому присвячений окремийжанр — утопії та антиутопії (наприклад, роман Є. Зам'ятіна «Ми» або,фільми А. Тарковського), але передбачливим потенціалом володіє мистецтво вцілому.
/>Інформативната комунікативна функція (мистецтво якповідомлення та спілкування) полягає в тому, що твір мистецтва — це певназнакова система. Як і будь-яка знакова система, мистецтво має свій код, «ключ»до якого втілений в особливостях даної культури, її змісті.
Художнє спілкування являє собоюобмін культурними змістами, що зумовлює залучення до певної культури, отже — нетільки знання своєї культури, але й знайомство з культурою інших народів, іншихепох. Мистецтво об'єднує людей. Так, єдиним фактором, що об'єднав розрізненихнеаполітанців, римлян, ломбардців, було мистецтво Італії XVIII—XIXст. Виховна функція (мистецтво як катарсис формування цілісної особистості) даєзмогу художньому твору впливати на склад думок та почуттів людини в цілому. Щепіфагорійці помітили, що мистецтво очищає особистість, а Аристотель увівпоняття «катарсису», що означає процес очищення за допомогоювиникнення схожих почуттів.
Сугестивна функція (впливна несвідоме) полягає у тому, що мистецтво здатне навіювати певний склад думокта почуттів. Емоційний вплив мистецтва якраз і характерний тим, що дієбезпосередньо, прямо на почуття того, хто сприймає, минаючи на цьому рівніраціональні заборони. Ця якість має найбільшу силу, яка спроможна впливати наособистість, вдосконалюючи чи руйнуючи її.
Естетична функція (мистецтвояк формування творчого духу та ціннісних орієнтирів) сприяє формуваннюестетичного смаку, здібностей та потреб людини. Мистецтво ціннісне орієнтуєлюдину в світі, розвиває у неї творчий дух. Вислів А. Ейнштейна: «Меніособисто відчуття найвищого щастя дають твори мистецтва… Якщо ви спитаєте, хтовикликає зараз у мене найбільший інтерес, я відповім: Достоєвський.Достоєвський дає мені більше, ніж будь-який науковий мислитель, більше, ніжГаус», — є свідченням того, що мистецтво пробуджує в людині творця.
Гедоністична функція (мистецтвояк насолода) має прояв у тому, що мистецтво — сфера свободи й майстерності, якінесуть насолоду. Усі явища мистецтва співвідносні з естетичними цінностями.Джерелом естетичної насолоди є художня форма, яка знаходиться у гармонійнійєдності зі змістом. Радість несе в собі й залучення до творчості, й ігровийаспект, присутній при сприйнятті художнього твору.
Мистецтво — невід'ємна частинажиття людини та суспільства. Про унікальність художнього почуття сказав О. Пушкіну вірші «Пророк»:
И внял я неба содроганье,
И горний ангелов полет,
И гад морских подводных ход,
И дольней лозы прозябанье.
Мистецтво відображає життя в йогоцілісності та загальнолюдській значущості, у тому, що цікаво кожній людині.Мистецтво — це завжди розповідь про людину, для людини та в ім'я людини.
Проблема відокремлення певних видівмистецтва та з'ясування їх особливостей хвилювала людство з давнини. Багатофілософів, діячів культури, митців намагалися розв'язати це питання остаточно.Однак навіть сучасний стан даної проблеми недостатньо однозначний.
Визначити вирішення проблемикласифікації видів мистецтва як історичний процес, виявити причини, якізумовили зміну старих (традиційних) видів мистецтва та появу нових, з'ясувативідмінність кожного з них від інших допоможе історичний погляд на ці явища.
Розуміння мистецтва як способуемоційно-образного відтворення дійсності у художніх образах неминуче ставитьпитання доцільності існування різних видів мистецтва. Перша спроба класифікаціївидів мистецтва, яку здійснили Платон та Аристотель, не виходила за межідослідження специфіки окремих видів мистецтва.
Першу цілісну класифікаціюзапропонував І. Кант, але не у практичній, а у теоретичній площині. Першусистему взаємозв'язку конкретних видів мистецтва дав Г. Гегель у праці «Системаокремих мистецтв», в основу якої він поклав співвідношення ідеї та форми,класифікував види мистецтва від скульптури до поезії. У XXст.Фехнер систематизував види мистецтва з психологічної точки зору, а саме зприводу практичної корисності виду мистецтва. Таким чином він відніс домистецтва і кулінарію, і парфумерію, тобто види естетичної діяльності, які кріместетичних виконують інші, практичні функції. Як бачимо, джерело багатствамистецтва шукали у різноманітності здібностей суб'єкта, у внутрішнійдиференціації об'єктивної ідеї, у зміні виражальних творчих прийомів тощо.
Матеріалістичне вирішення проблемипояснює зумовленість народження та розвитку різних видів мистецтва урізноманітті самої дійсності. Значна кількість видів мистецтва склаласяісторично як відтворення багатобічності реальної дійсності та індивідуальнихособливостей сприйняття її людиною. Отже, відокремлюючи будь-який видмистецтва, зважають на форму мистецтва, яка склалася історично, її основніфункції та класифікаційні одиниці. Види мистецтва — література, образотворчемистецтво (живопис, скульптура, графіка), музика, хореографія, архітектура,театр тощо — мають відношення до мистецтва як особливе до загального. Видовіособливості, що є специфічним проявом загального, зберігаються протягом усієїісторії розвитку мистецтва, хоча у кожну епоху в певних художніх культурахвиявляються по-різному.
У сучасній системі мистецтв існуютьдві тенденції: тяжіння до синтезу (наприклад, зв'язок архітектури, живопису та скульптури)та збереження незалежності (самостійності) окремих видів мистецтва. Обидвітенденції плідні та сприяють розвитку системи мистецтв. Врешті, на розвитокцієї системи мають вирішальний вплив досягнення сучасного науково-технічногопрогресу, без яких була б неможливою поява кіно, голографії, рок-опери тощо.
/>Достатньоскладним є питання відбору критерію класифікації даної системи. Так,розподіляючи мистецтво за способом сприйняття, одержуємо слухові, зорові тавидовищні види мистецтва. Поділ мистецтва за типом відтворення дійсності даєобразотворчі та необразотворчі види мистецтва. Визначення специфіки створенняхудожнього образу зумовлює виділення часових, просторових та просторово-часовихвидів мистецтва (у іншій термінології — статичних, динамічних тастатикодинамічних). Залежно від характеру поєднання виражальних засобів уконкретному виді мистецтва відзначають прості, складні та синтетичні видимистецтва.
/>/>Усерединікожного виду мистецтва також існує поділ на жанри, стилі, роди тощо. Зберігаючисвої специфічні особливості та внутрішньовидовий поділ, кожний вид мистецтвазмінюється під впливом своєрідності часу, культурних вимог, характерухудожнього смаку тощо. Усі ці особливості містяться у визначенні стилю. Стиль —сукупність головних ідейно-художніх особливостей творчості майстра, яківиявляються у типових для нього темах, ідеях, характерах, конфліктах, а також урізноманітності виражальних засобів, художніх прийомів. Таким чином, доцільновиділяти стиль епохи, стиль художньої школи (або напряму), стиль конкретноговиду мистецтва, національний стиль, стиль окремого митця.
Внутрішньовидовий поділ мистецтвата аналіз особливостей кожного його виду містить розділ мистецтвознавства, якийназивається морфологією мистецтва.
Сучасна естетична теорія ще не маєостаточного погляду на кількість видів мистецтва, що вирізняються. Очевидно,дана точка зору не буде досягнута ніколи, оскільки ця система є відкритою ітакою, що постійно розвивається. Слід проаналізувати ті види мистецтва, якінайчастіше виділяються у сучасній літературі.
Декоративно-прикладне мистецтво (лат.dekoro— прикрашаю) — особлива галузь художньої діяльності, у продуктах якоїпризначення досягнення практичної мети органічно зливається з формальнимрішенням, що має естетичну значущість.
Вислів І. Канта "… утворчості головне — це визначене використання предмета, яке створило мистецтво,та цим, як умовою, естетичні ідеї обмежуються" є справедливим щододекоративно-побутового мистецтва, тому що тут первинне значення має намірвиготовлення речі корисної і в той же час такої, що має естетичну цінність.
Внутрішньовидова класифікація удекоративно-прикладному мистецтві здійснюється за різними принципами: заматеріалом, технологією виготовлення, функцією. Залежно від обраного критеріюйого поділяють на спеціалізовані галузі: кераміка, текстиль, меблі, посуд тощо.
Цей вид мистецтва — один знайдавніших видів художньої творчості, який розвивається й тепер. Він існує упредметах побуту, які створені за законами краси. Ці речі є не тількикорисними, але й прекрасними, вони мають свій стиль та художній образ, якийвідтворює їх призначення і несе узагальнену характеристику типу життя йсвітогляду народу та епохи.
Декоративно-прикладне мистецтво єнаціональним за своєю природою, воно народжується із звичаїв, навичок, віруваньнароду та безпосередньо наближається до його виробничої діяльності, йогопобуту.
У давні часи творіннядекоративно-прикладного мистецтва являли собою предмети розкоші (СтародавнійЄгипет); красиві та корисні речі (Стародавня Греція); речі, що відрізнялисястрогістю виконання (Рим епохи Республіки). Середньовічний аскетизм наклаввідбиток на побутове мистецтво, надав йому суто конструктивного, раціональнострогого характеру, утилітарного за спрямованістю. У подальшому розвиткуфеодального суспільства для побутових речей стає характерним сполучення декорута конструкції. На одяг, меблі та інші твори побутового мистецтва починаютьпереноситися вертикально-стрілчасті лінії та форми архітектури, речі дедалібільше орнаментуються. За епохи Відродження важливого значення набуває єдністьфункції та краси. Речі довгий час мають привабливість, індивідуальнунеповторність. Це раритетні твори, які зберігають чарівність обдарування та всюунікальність їх творця — митця-ремісника. Розвиток виробництва у наш час всебільше нівелює сліди індивідуальності митця з речей, що виробляються упромисловості. Але бурхливий розвиток дизайну саме й починається з приходом упромисловість митця.
Вершиною декоративно-побутовогомистецтва є ювелірна справа, яка зберігає свою самостійність і тепер.
Архітектура (грец.architecton —будівничий). Кожна людина живе у певному предметному середовищі. У створеннійого образу, характеру, більше того, у створенні настрою, підтримці психічногота емоційного здоров'я непомітно, але постійно присутній один з найдавнішихвидів мистецтва — архітектура. М.В. Гоголь архітектуру називав музикою, щозастигла у камені. Поет А. Вознесенський, архітектор за фахом, говорив, щоархітектура — це розмова з нащадками. Адже, дійсно, твори архітектури,архітектурні пам'ятки можуть багато розповісти про побут, звички, культуруминулого, коли та ким вони були створені. Згадаймо, наприклад, затишні будівліепохи зрілого класицизму та помпезні споруди 40—50-х років XXст.у нашій країні.
Архітектура — вид мистецтва, твориякого є пам'ятками матеріальної та духовної культури людства. Архітектуруназивають мистецтвом спорудження дахів, тому що основні архітектурні типи тастилі відрізняються характером покрівель, наприклад, купольна абостояково-балкова системи. Визначний архітектор XXст.Ш. Корбюз'є з огляду на це назвав архітектуру «мистецтвом вписування лінійу небо». Стародавні греки створювали свій архітектурний зовнішній простір,залишаючи внутрішні приміщення темними та строгими. У давньоруському зодчествіхрами та собори повинні були уособлювати надійність, спокій та силу, частовиконуючи одночасно й роль фортеці, а не тільки культової споруди. Впершевнутрішні приміщення стали предметом архітектурного освоєння у готичномумистецтві, а мистецтво бароко досягло у цьому напрямові найбільших успіхів,перемігши (природно, ілюзорно) обмеженість простору (згадаймо спосібвикористання дзеркал у парадних залах Петергофа або Катерининського палацу Б.Растреллі). Архітектуру людина сприймає не тільки візуально, як це здається наперший погляд, але й усією своєю тактильною та моторною енергією, усією своєюістотою.
Скульптура. Одиніз геніальних скульпторів та архітекторів Італії XVIIст.Лоренцо Берніні говорив: «Мабуть й сам Бог — скульптор, він створив людинуне за допомогою чар, а шматок за шматком, як різьбяр». У цьому висловіпідкреслюється, що скульптура як мистецтво створює просторовий образ людини здавнини. Назва цього виду мистецтва виникла від латинського 5Сиіро — вирізаю;часто скульптуру називають також пластикою (грец. рlaste— ліплю). Ці дві назви одного видумистецтва вказують на існування різних технік створення скульптурних образів.
Скульптура проста, зрозуміла тапереконлива, в усі часи вона втілює ідеальні уявлення про красу людськоїпостаті та особливості моральних якостей епохи.
У сприйнятті скульптурних творівбере участь усе тіло людини, а не тільки очі. Очевидно, тому Д. Дідро висловивтаку думку: «Живопис звертається тільки до очей, скульптура існує і длявидючих, і для сліпих». Людина відчуває м'язове напруження, розумомсприймає близький стан, відчуває схоже напруження душі. Кращий спосібсприйняття скульптури — спроба провести по її силуету рукою.
Мистецтво скульптури в результатісвого довгого розвитку почало поділятися на форми, види, типи тощо. За найбільшзагальним поділом розмежовують скульптуру на велику (як прикрасу садів, парків,площ) та малу. За видами скульптура розподіляється на станкову (зроблену наспеціальному пристрої, вона має самостійне художнє значення) та монументальну,що завжди пов'язана не тільки формою, але й ідейно-художнім змістом зархітектурою. Монументальна скульптура, в свою чергу, поділяється на: а)монумент або пам'ятник; б) декоративну скульптуру (прикраси мостів, споруд,садів, парків); в) надгробник; г) меморіальні комплекси (Піскаревськекладовище, Малахів курган, Хатинь тощо).
У скульптурі розрізняють такіформи: голова, портретний бюст, статуя, торс (зображення без голови та кінцівок— форма походить від розкопок стародавніх цивілізацій), скульптурна група.Найскладнішою за композицією є скульптурна група, що складається з двохпостатей або їх груп. Вони, як правило, самостійні за значенням, але зв'язаніміж собою сюжетно та духовно.
Скульптуру поділяють на круглу(вона об'ємна з усіх боків) та рельєфну (об'ємне зображення ніби виступає зплощини). Рельєфи можуть бути також різноманітними: койланогриф — зображення настіні (контурний рельєф), барельєф — зображення, що виступає на половинуоб'єму, горельєф — зображення, що виступає більше ніж наполовину.
Графіка (лат.gгарho— пишу). Цей вид мистецтва так само відомий з давнини. До XVст.графіка пронизує всі види мистецтва, але самостійного значення набуває тількиза епохи Відродження. З цього часу ручний малюнок та естамп стали сприйматисьяк самостійна художня цінність.
/>Графічніроботи можуть бути створені у різних матеріалах та за різною технікою. Привиконанні графічних робіт рукою розрізняють мокру та суху графіку залежно відматеріалу. До мокрої графіки належать твори, виконані за допомогою бістру (матеріалу,який виготовляється з соснового попелу), сепії (фарбовий пігмент бузковогокольору, який був виділений з каракатиці), акварелі, пастелі; суха графікаодержується при використанні сангіни, крейди, вугля, графіту тощо (сангінугеніально використовував Леонардо да Вінчі, а вугіль був преференційнимматеріалом Альбрехта Дюрера).
Друкована графіка являє собою рядвідбитків (естампів), які зроблені з певних твердих поверхонь за допомогоюрізних технік друку. Так, зображення може бути відбито на камені, металі,дереві, лінолеумі за допомогою плоскої, високої або заглибленої техніки друку.Кожен з таких відбитків є кінцевим результатом і метою творчості графіка і маєхудожню цінність.
Зображення, яке виконано накам'яній подушці за допомогою лупи та щекілю, називають літографією.
Ксилографія — гравюра на дереві знанесенням на неї фарби при подальшому її друкуванні на папері.
Ліногравюра — це графічнезображення, яке одержують при друкуванні малюнка з листа лінолеуму.
Офорт — відбиток з металевоїплатівки (згадаймо найбільш відомі офорти Рембрандта).
Живопис. Великийживописець М. Ге говорив: «Живопис — не слово, у ньому дається одна мить,але у цій миті повинно бути усе, а якщо немає — немає й картини». Даневисловлювання підкреслює специфіку живопису — виду мистецтва, який здатнийвідтворити видиму реальність за допомогою кольору на двомірній поверхні. Цезображення створюється завдяки використанню художником законів перспективи,лінії, кольору, світлотіні. Живопис — безмовний, нерухомий, просторовий.
Психологи уподібнюють впливживопису на людину впливу музики, оскільки в ньому відтворюється в одніймиттєвості усе людське життя в усьому блиску кольору. Недарма великий Леонардоназивав живопис божественним мистецтвом.
Художній образ у живописі — це нефактичне зображення реальності, а враження від дійсності, яке пройшло черездумки та почуття художника. Цей образ створюється за допомогою живописноїобразотворчої мови, складові якої такі:
— колір як головний компонентживопису. Сполучення кольорів у картині створює її колорит. Сар'ян говорив, щоу живописця є тільки один засіб розповісти про світ та про себе — це колір.Колір створює емоційне напруження у картині (згадаймо, наприклад, картини ЕльГреко або Сезанна), особливо вдало психологічний вплив кольору використовувалиМатісс та Ван Гог.
— фактура — різні засоби накладенняфарб. Розрізняють затерту та незатерту фактуру;
— світлотінь — співвідношеннясвітла та тіні у картині. Вона використовується як засіб зображення, створюючиілюзію простору, підкреслює центральні частини художнього образу (наприкладживописні прийоми Рембрандта), створює емоційне напруження, має символічнезначення (наприклад картина Ярошенка «Кочегар»);
— малюнок — один з найвиразнішихзасобів живопису;
— перспектива — засіб створення просторовогоефекту на площині. Історія живопису знає пряму та зворотню перспективу (ікони).Крім того розрізняють лінійну перспективу, де усі лінії картини зходяться уодній точці, яка розташована на третині горизонту; та повітряну, що булазнайдена Леонардо да Вінчі, у якій червоний колір на віддалі набуває зеленого,а потім блакитного відтінку;
— ритм — як композиційний засібтакож використовується при створенні живописних образів (наприклад, картини О.Дейнеки «Оборона Петрограда» та Ван Гога «Прогулянка в'язнів»);
— композиція — закони побудови,розташування окремих постатей, плям світла та тіні на полотні. Композиціяповинна створювати цілісність зображення, вона часто несе змістовенавантаження, наприклад, на «Портреті Катерини II»Д. Левицького зображення Феміди вказує, що імператриця — перша серед рівних,орел символізує мудрість тощо. Таким чином, через композицію художник відтворюєтему та ідею свого твору.
Музика. Воназавжди визнавалася надзвичайним видом мистецтва. Музика — вид мистецтва, який,відтворюючи дійсність, впливає на людину завдяки звуковим комплексам, щопобудовані особливим чином. Відомий, наприклад, вислів Конфуція: «Якщохочеш дізнатися, чи гарно йдуть справи з правління будь-якої країни та чиздорова її вдача, прислухайся до її музики». Біограф та соратник Л.Толстого Гольденвейзер записав якось зауваження письменника: «Музика — найяскравішийдоказ ду_овності нашого існування». Ці вислови ілюструють значення, якемає музика у житті людей.
З давнини використовуєтьсяцілющість музики не тільки для духовного здоров’я, але й для фізичного, у томучислі й психічного. Ще Піфагор застосував музику для лікування людей. Вінвважав, що ритми музики — це відтворення світового порядку. Музикою, якзазначають психологи, можна викликати будь-який ефект — від жаху до захоплення.Платон та Аристотель усю систему естетичного виховання будували на музичномувихованні та, знаючи силу цього виховного знаряддя, пропонували встановитидержавний контроль за використанням музики. Музика діє одночасно, але по-різномуна маси людей. Вона має багаторівневу структуру. Звучання її форм та сенсівважко перекласти на іншу мову, наприклад передати словом. Музика звернена доособливостей слуху кожного. Музику відрізняє динамічний характер звуковогопотоку, тобто музичний образ розвивається у часі.
Основою музичного твору є почуття,емоції; зміст створюється завдяки пульсації ритму, мелодії тощо. Розумітимузику — це вміти глибоко та сильно відчувати, через почуття вміти розрізнитиглибокий життєвий сенс музичних образів.
Музику розділяють наінструментальну та вокальну. Але проблема музичних жанрів вирішена ще неповністю. Д. Кабалевський називав основними музичними жанрами пісню, танок тамарш. Однак музична практика має багато різновидів музичних жанрів та форм.Серед них:
— хорал (лат. cаntuschoralius —хоровий спів) — релігійне багатоголосся;
— меса (франц. messe— літургія) — хоровий твір, який, як правило, називають першим словом молитви;
— ораторія (італ. огаtогіовід лат. ого — молю) — хоровий твір для співаків-солісгів, пізніше уконцертному виконанні став супроводжуватись оркестром;
— кантата (італ. саntata— співаю) — хоровий твір, за змістом менший, ніж ораторія, не має драматичногорозвитку сюжету;
— сюїта (франц. suite,буквально — послідовність, ряд) — спочатку — танцювальна музика у концерті;пізніше — самостійний інструментальний твір, що складається з декількох п'єстанцювального характеру;
— фуга (італ. fuga— біг) — музична форма з яскраво відтвореною ідеєю-темою, що відображається віншій або інших темах, які повторюють головну, в іншій тональності аборегістрі; музика фуги витікає з підпорядкуванні та опори цих виявів на однумузичну думку;
— соната (італ. sonata— звучати) — інструментальний твір, який до XVIст.був частиною релігійної музики; відокремившись, до XVIIIст.розвивався як камерний жанр. У сучасному розумінні соната означає складниймузичний твір, що утворюється з декількох частин, які об'єднуються загальнимиідеєю та змістом, але є різними за ритмом;
— симфонія (грец. symphonia— співзвуччя) — сонатно-циклічна форма; бере початок із оперної увертюри.Призначена для виконання симфонічним оркестром; являє собою вищу зазмістовністю, багатогранністю звукових сполучень, розумністю конструкцій тарізноманіттям фактури музичну форму;
— опера (італ. орега, буквально — праця,твір) — бере своє начало у давньогрецькій хоревті. Тепер — це великиймузично-драматичний твір, який призначено виконувати у театрі. Перша світськаопера під назвою «Орфей» була написана у 1607 р. К. Монтеверді. УРосії першою національною оперою був твір Аблесимова та Соколовського «Мірошник-чаклун,обманщик та сват», яку поставили у 1799 р.
Хореографія (грец.сhогеіа — танець та gгарhо— пишу). Цим терміном первісно позначали тільки запис танцю. З кінця XIXст.став використовуватися для позначення мистецтва танцю у цілому, в усіх йогорізновидах. Мистецтво хореографії будується на музично організованих, умовних,виразних рухах людського тіла. Започаткування образної виразності наявне улюдській пластиці вже у реальному житті. У тому, як людина рухається,жестикулює, діє й пластично реагує на дії інших, виявляються особливості їїхарактеру, складу почуттів, своєрідність особистості. Такіхарактерно-виражальні елементи, що народилися у реальності, називаютьпластичними інтонаціями та мотивами. У них містяться джерела образної природихореографії. Вона заснована на тому, що характерно-виражальні пластичні мотививідбивають різноманіття реальних життєвих рухів, узагальнюються і організуютьсяза законами ритму та симетрії, орнаментального візерунка, декоративного цілого,спираючись на музику.
Хореографічне мистецтво з самогопочатку синтетичне, тому що музика посилює виразність танцювальної пластики ідає їй емоційну ритмічну підставу. Разом з тим хореографія — видовищнемистецтво, де суттєвого значення набирає не тільки динамічна, часова, але йпросторова композиція танцю, зоровий образ танцюриста (звідси — роль костюмів,образотворчого оформлення тощо). Найвищою формою хореографії є балет (франц. Ьаlletвід давньолат. Ьаllо— танцюю), що, як і опера, є різновидом музичного театру.
Художня література. Це— мистецтво слова. Воно естетично відображає світ у художньому слові. Йогопредмет, хоча й не прямо, але неминуче розширюється. Сфера художньої літературиохоплює природні та суспільні явища, величні соціальні перетворення, духовнежиття особистості, її почуття. У різних своїх жанрах література висвітлює цейматеріал або через драматичне, відображення дії (драма), або через епічнурозповідь про подію (епос), або через ліричне саморозкриття внутрішнього світулюдини (лірика), що складають роди літератури.
Г. Гегель відмічав унікальнуздатність літератури охоплювати своїм змістом і думки людини, і зовнішні формиявищ, а тому не виключати з себе ні високої філософічності, ні природного буття.
Літературу поділяють на види: прозута поезію (за типом внутрішньої організації художнього тексту). У межах кожногоз різновидів літератури, природно, виділяються й більш дрібні форми та жанри.Підставою для їх відокремлення служить зміст життєвого матеріалу, який вониохоплюють. З ними співвідносяться такі жанри: нарис, оповідання, повість, роман(у епосі); трагедія, комедія (у драмі); пісня, ода, гімн, ліричний вірш (уліриці) тощо.
Слово у нашій свідомостізв'язується зазвичай з уявленням про поняття, яке воно передає. Але улітературі слово народжує образ, для чого використовуються так звані тропи.Серед них розрізняють епітети, метафори, порівняння, уособлення тощо. Усі цізасоби створюють живу картину дійсності, в якій перед читачем оживають реальнілюди з їх життєвими проблемами, думками, пошуками та помилками.
Література на початку своєї історіїбула виконавчим мистецтвом, тому що існувала тільки в усній формі. З появоюписемності виконавчі форми літератури не зникли, однак основні лінії її розвиткунабули невиконавчого характеру.
Слово — вічний творецьлітературного образу. Образність закладена у самій мовній основі, якаскладається народом, вбирає увесь його досвід і стає формою мислення, втілюєісторичний процес створення мови, що містить перенесення схожих рис від явищадо явища, насичуючи його асоціативним баченням світу та підготовлюючи дохудожнього відбиття дійсності. Слово у літературному творі дзвінке, рухоме,мінливе та визначене у своєму змісті.
Театр. В.Гюго говорив; «Театр — країна дійсного на сцені — людські серця, залаштунками — людські серця, у залі — людські серця». О.І. Герцен вважавтеатр «вищою інстанцією для розв'язання життєвих питань». Такесуспільне значення театр мав з часу свого виникнення у Стародавній Греції, дегромадяни у театральних виставах вирішували проблеми суспільної ваги.
Театр — це особлива форма, видмистецтва, де розкриваються суперечності часу та внутрішнього світу людини,стверджуються ідеї за допомогою драматичної дії — вистави. У виставівикористовуються виражальні засоби всіх основних видів мистецтва. Виставазвернена одночасно й до духу, й до очей, й до серця глядача. Театр — цевидовищне мистецтво. Під час театрального дійства події розгортаються у часі тапросторі, але театральний час є умовним і не дорівнює астрономічному. Вистава усвоєму розвитку розподіляється на акти, дії, а ті, в свою чергу, — намізансцени, картини тощо.
Розрізняють види театру: музичний,драматичний, ляльковий, тіньовий, цирк та естрада.
Кіно справедливоназивають наймасовішим видом мистецтва. Воно народилося наприкінці XIXст.,коли 28 грудня 1895 р. на бульварі Капуцинів у Парижі брати Люм'єрпродемонстрували свій перший фільм «Прибуття поїзда». У 1908 р. бувзнятий перший російський фільм «Понизька вольниця» (режисер Дранков).Перший вітчизняний документальний фільм відбивав святкування 80-річчя від днянародження графа Л.М. Толстого. Але незначний, у порівнянні з іншими видамимистецтва, вік кіно не завадив йому виробити свою систему художніх прийомів:монтаж, ракурс, план (загальний, середній, широкий), зйомки, наплив тощо.Пізніше стали опановувати виражальні можливості звуку та кольору. Усе цезумовило силу впливу кіно на глядача. Кіно справедливо вважають найбільш дієвимвидом мистецтва, бо та реальність, що її створює кіно, за своєю якістю невідрізняється від реальності буття. Тому ідеї, думки, міфи, що відтворюютьсячерез кіно-образи, найлегше сприймаються глядачем, як сама дійсність (згадаймовітчизняний кінематограф ЗО—50-х років).
Кіно має багато спільного зтеатром, визначаючись як мистецтво синтетичне, видовищне та колективне. Але звинаходом монтажу кіномитці здобули можливість створювати свій кіно-час такінопростір тоді, коли у театрі ці можливості обмежені сценою та реальнимчасом.
Кіно орієнтоване на колективнесприйняття, воно навчає роздумувати про себе, своє життя, сучасність, майбутнєта минуле. Кіно, як ні один із видів мистецтва, зв'язане з розвитком техніки.
Телебачення —наймолодший з видів мистецтва.
Його соціальна цінність полягає в аудіо-та відеоінформатипності. Телеекран дає зображення напросвіт, тому має дещо іншуфактуру та інші закони композиції, ніж кіно. Світло — найсильніший засібвираження у телебаченні. Ракурс сприйняття предметів, телемонтаж, переміщеннякамери та наближення предмета зображення дають телебаченню додаткову можливістьхудожньої виразності. Для телебачення характерне поєднання ритмічно-повільного «прихованого»монтажу з його несподіваним «збоєм», перенесенням уваги на новийоб'єкт.
Телебачення з усією своєюфактографічністю, близькістю до натури має надзвичайні можливості відбору таінтерпретації дійсності. Разом з тим воно містить у собі загрозу стандартизаціїмислення людей. «Масове споживання» однакової духовної продукціїздатне викликати народження шаблонів у суспільній свідомості Тому такимиважливими є естетичний вектор передач та їх художній рівень. Особливістютелебачення, яка поріднює його з декоративно-прикладним мистецтвом, єінтимність, «домашність» сприйняття. Це — мистецтво, яке приходить унаш дім та стає частиною нашого побуту.
Ще на зорі розвитку телебачення С.Ейзенштейн відмічав нову якість актора у цьому виді мистецтва. Усі, хтопотрапляє на телеекран, опріч волі стають не тільки людьми певної професії, алей живими образами, персонажами художнього репортажу в новому виді мистецтва.Тому важливо, щоб кожен герой телепередачі був «живою», «незапрограмованою»особистістю, яка на очах глядачів створює монолог або бесіду, вміє невимушеновести розмову та душевно розкриватися.
Важливою естетичною особливістютелебачення є передача синхронності подій, безпосередній репортаж з місцяподії, залучення глядача до сучасної течії історії. У художньому репортажіекранний час дорівнює реальному. І тоді телебачення звертається до кінохроніки.Ефект актуальності передачі, присутності глядача повинен зберігатися.
Телебачення приховує у co6i багатоможливостей, загрози та добрі перспективи. Воно може виявитися як троянськимконем, так i великим учителем людства.
2. Застосуваннямистецтва в культурно-виховній та просвітницькій роботі
Розпочинаючи написання практичноїчастини курсової роботи, слід зазначити основні положення, що стосуєтьсякультурно-виховної та просвітницької роботи.
Культурно-виховна робота–– це цілеспрямований вплив на всі категорії військовослужбовців та працівниківз метою формування у них високої духовної культури та моральних якостей,почуття патріотизму, національної свідомості, вірності традиціям українськогонароду і задоволення їхніх естетичних потреб через впровадження культурно-просвітницькихзаходів та організацію дозвілля особового складу.
Визначаючись як однією з складовихсистеми виховної роботи вона суттєво впливає на стан справ військовогоколективу.
Змістом культурно-виховної іпросвітницької роботи в військових формуваннях України має такі положення.
· Впровадження комплексукультуро-просвітницьких заходів в реалізації напрямків виховної роботи.
· Формування у особового складупозитивного ставлення до військової служби на основі усвідомленнянаціонально-історичних традицій та духовної спадщини українського народу.
· Поширення роботи культуро-освітніхзакладів.
· Організація дозвілля особового складу.
· Розвиток шефських відносин.
Культурно-виховна і просвітницькаробота являє собою єдину взаємопов’язану систему культурно-виховної такультурно-просвітницької роботи.
Зміст культурно-виховної роботи ––це виховання особистості з метою формування у неї духовних якостей, яківпливають на почуття та формують відношення до повсякденної службово-бойовоїдіяльності військовослужбовців, визначаючи таким чином кінцеві результати.
Вона включає:
1. Формування глибокого усвідомлення своїх обов’язків таморальних принципів їх виконання.
2. Утвердження в повсякденномужитті норм військової етики, культури поведінки, розуміння системи правовихвідносин.
3. Роз’яснення особливогодотримання у військовій діяльності гуманітарних норм.
4. Вихованні культури мислення, оцінки загальнолюдськихцінностей, поглибленні розуміння сенсу життя.
Мета цієї роботи проявляється у:
* культурі поведінки;
* культурі спілкування;
* культурі дотримання форми одягу;
* виконанні правил особистої гігієни таін.
Змістом культурно-просвітницькоїроботи є виховання більш чутливого і глибокого ставленнядо мистецтва, художньої творчості, оцінка та розуміння психології мистецтва увсіх його видах, жанрах та напрямках, яких на сьогодні нараховується понад 65.
Практичний вплив мистецтва наособистість, я буду аналізувати на одному прикладі: відтворення у свідомості військовослужбовцяобразу мистецтва.
Яким чином можна впливати на людинуза допомогою образу?
Найбільш повне вираження героїчногообразу відображається в військовій тематиці. В героїчно – патріотичномувихованні людей вона відіграє особливу роль. Мистецтво формує емоціонально –виражений образ захисника Вітчизни. В ньому сконцентровані всі найкращі якостілюдини: висока ідейність, патріотизм та інтернаціоналізм, сміливість, мужність,висока професіональна підготовка. Культурно-виховната просвітницька робота являються головними сферами впливу на духовний світлюдини через призму мистецтва.
Мистецтво — одна із форм суспільноїсвідомості, форма людської діяльності, яка відрізняється від науки, політики,права, релігії. Мистецтво пізнає дійсність за допомогою художніх образів.
Художній образ вбирає в себе всісуперечності, все багатство мистецтва. Усі труднощі художнього процесупов'язані зі створенням митцем художнього образу.
Це одна сторона проблеми; художнійобраз як процес створення мистецтва. Для того щоб впливати на людину, задопомогою мистецтва треба зрозуміти це мистецтво…
Складності розуміння мистецтваспоглядачами також пов'язані з труднощами «розкриття» для себехудожнього образу.
Проблема художнього пізнання світу— одна з головних у курсі естетики, вона тісно пов'язана з філософською теорієюпізнання. Щоб усвідомити сутність художнього образу, користуються теорієювідображення, яка розглядає людську свідомість в цілому як образ навколишньоїдійсності, як суб'єктивну картину об'єктивного світу. Але філософське розумінняобразу не тотожне естетичному його тлумаченню. Тому між філософським іестетичним поняттями образу існує різниця.
Як відомо, теорія пізнання оперуєпоняттям «образ» у широкому гносеологічному розумінні. Коли філософговорить про образ, він має на увазі відображення у свідомості людининавколишнього світу. У цьому зв'язку образами у філософії є різні проявипсихічного стану, відчуття, уявлення, поняття, висновки.
Художній образ виступає окремоюформою відображення дійсності, тому щодо нього є справедливим вислів: «суб’єктивнакартина об’єктивного світу». Але естетичний зміст поняття «образ»відноситься до філософського як специфічне до універсального. Художній образ —це не тільки гносеологічна, а й естетична категорія.
Від категорій наукового мисленняхудожній образ відрізняється живою безпосередністю. Крім того, художній образне тільки відображає факти життя, але й несе у собі специфічні узагальненняжиттєвих явищ, проникає в їх сутність, розкриває їх внутрішній сенс. Ухудожньому образі зливаються як риси живого споглядання, так і рисиабстрактного мислення. Художній образ — це цілісна та завершена характеристикажиттєвого явища, яка співвідноситься з художньою ідеєю твору і виявляється уконкретно-чуттєвій, естетично визначеній формі.
Художній образ — це особлива формапізнання дійсності у мистецтві.
Військова справа пов’язана зісторією, традиціями, і це все є передумовою сприйняття військовослужбовцямиобразів мистецтва. Образів, пов’язаних з історичними подіями, героями…
У літературі зустрічається поняття «образ-герой».Герой, який відважний, сміливий, справжній чоловік – наприклад, Спартак,Олександр Македонський, Юлій Цезар. Це з однієї сторони історичні персонажі,але вони втілені як в літературу так і в живопис, музику, кіно, архітектуру таін.
Кожен військовослужбовець почувши,побачивши, прочитавши про цих героїв свого часу, формулює для себе свій образ,свого героя.
Підійшовши до проблеми з іншогобоку можна зрозуміти ще одну деталь: художній образ —багатозначний, він має глибокий зміст. Кожна епоха знаходить свої риси ухудожньому образі. Йому властива і недоговореність. Глибокий художній твірзавжди має цю рису. Художній образ — це ціла система думок. І автор не завждиповністю та всебічно розкриває їх. Якби художній образ був повністю розкритий,він перестав би цікавити людину. Коли художній образ не повністю розкритиймитцем, він сприяє розвитку публіки, її фантазії, уявлення, процесу мислення,він перетворює її у творця мистецтва. Художній образ відповідаєбагатоплановості, багатогранності дійсності. Осягнення художнього образу — ценескінченний процес наближення і поглиблення.
Кожна подія, кожний факт життя — цезавжди складне явище, в якому є закономірне і випадкове, загальне і окреме,зовнішнє і внутрішнє. Ці грані явища важко відокремити, аби розкрити йогосутність. Так, щоб пізнати людину, слід дуже багато дізнатися про неї, перебутичимало часу разом з нею, «з'їсти пуд солі». У мистецтві художниквиявляє головне, суттєве, відкидаючи випадкове. Тому йому доводиться звертатисядо відбору, щоб показати необхідне, внутрішнє, головне. А якщо цього не буде,то читачі (глядачі, слухачі) не зрозуміють головного, суттєвого.
Художній образ — цеіндивідуалізоване узагальнення, яке розкривається в індивідуальному і черезіндивідуальне, яке подається у конкретно-чуттєвій формі. У мистецтві цеузагальнення розкривається в індивідуальному. Майстер говорить не деклараціями,а конкретно-чуттєвими образами. І це зближує мистецтво з формами життя.
У мистецтві кожне зображене обличчя— тип, але разом з тим і певна особа. Типізація— це художнє узагальнення, узагальнення через індивідуальне. Художник повиненпоказати суттєве, головне у явищах через окреме, часткове. Згадаймо стародавнюіндійську притчу. Було троє сліпих. Вони ніколи не бачили слона і вирішилиз'ясувати, що це за тварина. Один обмацав ногу слона і сказав: «О, я вжезнаю, що таке слон. Це великий стовп». Другий обмацав черево слона ісказав: «Ні, слон — це великий, дзбан». Третій обмацав хвіст слона ізаперечив їм: «Ні, ви обидва не зрозуміли, що таке слон. Слон схожий накорабельний канат». Так вони сперечалися і не зрозуміли, яким був слон,тому що за головне приймали випадкове, несуттєве.
Таким чином, художній образ — цескорочена розповідь про життя, яке розкривається через одну ситуацію, але в нійвисловлено багато схожого з іншими. Але типізація властива лише реалістичномумистецтву.
Сьогодні, наприклад, комп'ютер можеписати вірші, складати музику, малювати. Але у творах, які пише машина, невідчувається особистісне, суб'єктивне, те, що притаманне тому чи іншому митцю.
Отже, мистецтво відтворює світ емоційно-чуттєво,в усьому багатстві краси дійсності, тоді як наука лише апелює чіткими, логічновивіреними поняттями.
Роль індивідуальності митцяособливо наочна у виконавському мистецтві (музиці, театрі). Кожен актор,наприклад, інтерпретує образ за своїм розумінням, і тому перед глядачамирозкривається різнобічність п'єси.
Індивідуальне, суб'єктивневиявляється в образі. Для науки також важливо, хто провадить експеримент, хтозаймається дослідженням — талановита людина чи ні, моральна вона, чи в неївідсутні такі якості. Але хто б не зробив першим відкриття, сутність його відцього не зміниться. Згадаймо, що закон збереження енергії вперше відкрив МихайлоЛомоносов, але світ про цей закон почув після того, як його знову було відкритофранцузьким вченим Антуаном Лавуазьє. Сутність закону залишилася, тількилюдство не знало, хто вперше його відкрив: російський чи французький вчений.
Суб'єктивність пов'язана ізсвітоглядом автора. На його бачення світу впливає довкілля, умови життя,соціальні відносини.
Розібравши головні положення щостосується образу в мистецтві можна зробити висновок, що образ – це приклад.Приклад мужності, відваги чи чогось іншого, що притаманне кожній людинііндивідуально. Для кожного сина, батько являється втіленням найкращих чоловічихрис. Це теж образ але це не мистецтво, це життя.
Висновки
1. Людина, суспільство, народ, нація– всі ці категорії пов’язані з мистецтвом, з почуттям красоти та життя.
Народна творчість та художнясамодіяльність є важливою частиною культурно-виховної та просвітницької роботи.Завдяки їй досягається культурно-естетичне виховання особистостівійськовослужбовців, допомагає їм виявити свої творчі здібності, що, в своючергу, підвищує свідоме ставлення до виконання військового обов’язку,ідейно-патріотичне виховання в дусі любові до своєї Батьківщини, підвищеннявійськової дисципліни, бойової та мобілізаційної готовності.
Займаючись художньою творчістю,військовослужбовець не обмежується сприйняттям художніх творів, але й самвиступає творцем художніх цінностей. Особиста участь у процесі творчостінабагато сильніше й скоріше пробуджує у ньому творця, аніж споглядання творівмистецтва. У процесі самодіяльної творчості відбувається природний процесінтелектуалізації духовного світу військовослужбовців, їх всебічний і гармонійнийрозвиток. З огляду на все це, з повним правом можна стверджувати, що заняттяхудожньою творчістю — не самоціль, а активний засіб виховання особового складу,підвищення якості бойової й моральної підготовки, зміцнення військовоїдисципліни.
Мистецтво відображає життя в йогоцілісності та загальнолюдській значущості, у тому, що цікаво кожній людині.Мистецтво — це завжди розповідь про людину, для людини та в ім'я людини.
Саме людина та вплив на неї черезпризму мистецтва і являється головною темою цієї роботи. Всі теоретичніположення які викладені в теоретичній частині є підґрунтям впровадженняпрекрасного через картину, скульптуру, мозаїку, музику, кіно та ін.
2. Висновки практичноїчастини полягають в практичному застосуванні видів мистецтва в культурно-виховнійта просвітницькій роботах. Художній образ являється в роботі призмою впливу наособовий склад. Погляд на картину, читання твору, перегляд п’єси викликаютьпочуття, які в основному пов’язанні з головним героєм, намальованим на картинічи описаний у творі.
Погляд на картину Малевича – "Чорний квадрат ", може викликати безліч різних думок у сфері сприйняттяцього " шедевру ".Безглуздість чи шедевр, почуття глибокого чигеометрична фігура, а де ж тут художній образ? Художній образ у свідомостіособи, в її почуттях до полотна, мистецтва думки та вираженні її в дійсність.Тут у нас постає риторичне сприйняття а що стосується картини «Козакипишуть лист турецькому султанові» Рєпіна. Відвага, гордість, зневага догнобителя, майстерність художника. Погляд військового сприймає картину зповагою до історії війська, повагу до своєї справи, адже він уособлення тієївідваги але в теперішньому часі. Народжується патріотизм якщо його не було,вдосконалюється, мужність, честь, відвага — девіз Внутрішніх військ
Виходячи з інтересів та уподобаньвійськовослужбовців, у підрозділі можуть створюватись та діяти гуртки:музичний, танцювальний, драматичний, народної творчості, естрадних танців таспортивно-циркового мистецтва. Успіх самодіяльності багато в чому залежить відкерівника колективу, який повинен мати широкий політичний і культурнийкругозір, організаторські здібності, знання в галузі педагогіки й психології,високі моральні якості, що дають йому право на навчання й виховання учасниківколективу.
Методика організації підготовкита проведення основних форм художньою самодіяльністю вимагає від командирів тавиховних структур певної фахової підготовки, знання та володіння методичниминавичками з використанням сучасних засобів впливу на формування творчих здібностейвійськовослужбовців.
Література
1. Бахтин М.М. Человек в мире слова. – М., изд. Россия, 1995.
2. Бахтин М.М. Эстетика словесноготворчества. – М., изд. Надра, 1986.
3. Бицилли П. М.Место Ренессанса в истории культуры. – СПб., изд. Академия культуры, 1996.
4. Белый А.Н.Символизм как миропонимание. — М., изд. Свет, 1994.
5. Брунов Н. И.Баркко в России. – М., изд. Исторический факультет МГУ, 1926.
6. Ванслов В. В.Эстетика романтизма. – М., изд. Исторический факультет МГУ, 1966.
7. Вейдле В. В. Умираниеискусства. Размышления о судьбах литературы и художественного творчества. –СПб., изд. Академия культуры, 1996.
8. Виппер Б. Р.Статьи об искусстве. – М., самоиздатель, 1970.
9. Выготский Л. С.Психология искусства. – М., изд. Надра, 1987.
10. Гете И. В. Обискусстве. – М., изд. Радуга, 1975.
11. Давыдов Ю. Н.Искусство как социологический феномен. – М., самоиздатель, 1968.
12. Дмитриева Н. А.Краткая история искусств. – Вып. 1-2. – М., изд. Тверь, 1988.
13. Зись А. Искусствои эстетика. – М., изд. Россия, 1967.
14. Золотарева П. Р.История искусств: Художественная картина мира. – Караганда, изд. Урал, 1996.
15. Историязарубежного искусства и / Под ред. М. Т.Кузьминой, Н. Л. Мальцевой. – М., изд. Свет, 1971.
16. Леви В. Искусствобыть собой. – М., самоиздатель, 1991.
17. Лосев А. Ф.Проблемы символа и реалистическое искусство. – М., изд. Россия, 1995.
18. Лотман Ю. М.Пушкин. – СПб., изд. Корал, 1995.
19. Лунин И. П.Искусство как социальный феномен. – М., изд. Академия культуры, 1984.
20. Ортега-и-ГассетХ. Дегуманизация искусства и другие работы. – М., изд. Свет, 1991.
21. Петров М. К.Искусство и наука. Пираты Эгейского моря и личность. – М., изд. Жизнь, 1995.
22. Поль Л. Сопер.Основы искусства речи. – Ростов-на-Дону, изд. Дон, 1999.
23. Ротенберг Е.Искусство Италии. – М., изд. Радуга, 1974.
24. Смелинова З. С.Литература как вид искусства. – М., изд. Рать, 1997.
25. Социальныефункции искусства и его виды. – М., изд. Академия культуры, 1980.
26. Томан Т. Мистецтво говорити. – К., вид.Зоря, 1986.
27. Филипьев Ю. А.Искусство в системе человеческих ценностей. – М., изд. Радуга, 1996.
28. Шрамкова Г.И.Искусство Возрождения: Италия, Нидерланды, Германия, Францыя. – М., изд.Академия культуры, 1977.
29. Шимунен Е.Эстетика и всеобщая теория искусств. — М., изд. Рута. 1977.
30. Юлдашев Л. Г.Искусство: Философские проблемы исследования. –М., изд. Москва, 1981.
31. Естетика:Навч. Посіб. / М. П. Колесніков. – К., вид. Світоч, 2003.