Витоки української культури. Міфо-релігійні уявлення східних слов’ян
1. Формуваннясвітогляду давніх українців, їх духовне життя. Національна культура іментальність
Духовна культура– складна багатогалузева система, яка включає мову, мистецтво, науку, політику,ідеологію, право, етику, релігію, традиції, звичаї, вірування. Отже, все, щоскладає духовний світ народу, його свідомість, переконання і погляди, котріобумовлюють особливості поведінки і практичної діяльності. Цінності духовноїкультури органічно пов’язані зі засобами їх витворення, збереження і поширення.Тому духовна сфера – невід'ємна складова частина усієї культури. Культуравідображає світогляд народу, його національну самосвідомість, своєрідністьфілософського мислення, розуміння основних проблем загальнолюдського тавласного буття. У культурі втілені етичні ідеали українського народу, йогоестетичні погляди і смаки, виражені притаманними лише йому чуттєво-емоційнимиформами, художніми образами і логічними поняттями, закріпленими і національніймові, традиціях, нормах моралі і звичаях.
Для українцівхарактерна моральна свідомість. Народна мораль базується на силі переконання,громадської думки, традицій етносу, його звичаїв. Вона розкриває розуміннянародом таких визначальних загальнолюдських понять як добро і зло, правда,щастя, обов’язок, справедливість, краса. Віддавна українська мораль українцівнайвище оцінювала такі риси і якості, як розум, гостинність, співчутливість,дружелюбність, працьовитість, чесність, взаємоповага, волелюбність. Народна моральвіддзеркалюється у прислів'ях і приказках. Так, для українців найбільшимскарбом був розум (у кого розум, у того й щастя; краще з розумним загубити, якз дурнем знайти). Головним критерієм оцінки моральної гідності була праця (якдбаєш, так і маєш, що посієш, те й пожнеш). Ледарі завжди осуджувалися якнікчеми (Ледаще на віник та на смітник годяще, без діла жити — лише небокоптити). Народ високо поціновував дружбу (Без вірного друга велика туга,добрий сусід найближча родина). Мудрість засуджувала незгоди, чвари (де згодапанує, там і горе танцює, сварка до добра не доведе). Провідними у народі булитакі моральні якості, як гостинність, миролюбність (гостя напій, нагодуй і спатипоклади, для гостя хоч застався, але постався). В Україні подорожнього, убогого,сліпого, прохача завжди зігрівали, не відмовляли у проханні. В основіукраїнської моралі були чесність, совісність, цнотливість (добро стратиш –наживеш, честь утратиш – пропадеш, краще чесно вмерти, як нечесно жити, цнотадорожча од золота). Народна мудрість застерігала і від таких моральних вад, якскупість та заздрість (скупий бідніший за жебрака, заздрий від чужого щастясохне). Основою щастя вважалася міцна сім’я, щире кохання (Добра жінка іздоров’я – то найбільший скарб, сім’я міцна – горе плаче). Віковічні моральнізаповіді чи не найперше закликали бути добрими і гуманними. Дітям категоричнозабороняли мучити тварин, бити жаб, руйнувати гнізда. Цікава й така деталь. Щобне травмувати психіку дитини, колись кололи поросят вдосвіта, поки діти сплять.Заповідали піклуватися про хворих, калік, слабоумних. У народі побутувало такепоняття як гріх, яке включало негідні вчинки і гостро засуджувалось. Зокреманарод в усі віки вважав за обов’язок вшановувати пам’ять померлих загиблих.Народна мораль, духовність відтворена в неписаних законах, нормах, оцінках.
Отже, українськакультура – це сукупність надбань, спосіб сприйняття світу і опанування ним,система мислення і творчості українського народу.
Варто знати йтаке:
· праукраїнськийетнос виникає наприкінці V – на початку VІ ст.,
· прабілоруськийі прановгородський – у VІІІ ст.,
· прамосковський(праросійський) – у ХІ –ХІІ ст.
Русь частоназивають Київською Русю. Остання назви виникає пізніше, в ХV ст. і введенамосковськими князями, які, започаткувавши ідею про походження Московськогокнязівства від Києва, вводять поняття «Московська Русь», тим самимвідокремивши, фактично, Київ від тих територій, які належали державі, центромякої був Київ-Суздаль, Володимир, Ярославль, Ростов та ін. З цією ж метою в російськійдержаві змінено було назву Україна, яка в ХІ ст. визначала рідний край народу. Існуютьдва різні поняття, які потрібно розрізняти – це «культура України» та«українська культура». Історія культури органічно пов’язана з історією народуяк безперервною зміною численних поколінь, кожне з яких робить свій внесок укультурну спадщину. Якщо історія культури віддзеркалює історію народу, тоісторія народу є вираженням ще й історії культури. Культура народу – це нетільки зібрання шедеврів, вона зберігає і менш вагоме, і другорядне, іпотворне. Політика зрадництва та уходництва, глупство ідеології, блюзнірство і кон’юнктурністьмитців, аморальність чиновників, ницість філософії – все знайшло своєвідображення в історії культури, бо в ній постають не тільки героїчні сторінкинароду, золоті віки вільного життя, а й негативні явища. Не менш глибокий слідтут поклали епохи занепаду, лихоліття, поневолення. Універсальність культури втому, що вона увібрала історичний континуум творчої життєдіяльності нації, діяльності,яка ніколи не припинялась… у слові і камені, у барвах і звуках, у пластичнихформах втілено найістотніше з поступу українського народу – те, про що думали,що переживали і, що відчували українці.
Культури світу,увібравши загальнолюдське і національне, відрізняються одна від одної – в цьомуїх привабливість і самоцінність. Кожна культура своєрідна і самобутня. Просвоєрідність можемо говорити, виходячи із менталітету українського народу,своєрідності етики, систем обрядів, вірувань. Національна специфіка культуризалежно від історичних обставин теж модифікується, але каркас, те без чогонемислима нація завжди залишається. Особливості національного характерузберігають ті архетипи, які становлять каркас його національної свідомості.Так, «гуманістична екзистенціальна проблематика — основа генетичного кодуукраїнської філософської культури, де провідною постаєекзистенціально-особистісна поліфонічність світобачення» у структуріукраїнської духовності. Ментальності українців здавна притаманні ліричність,чутливість, трагічне сприйняття світу, релігійність, «індивідуалізм тастремління до «свободи». На думку Д. Чижевського, «індивідуалізм може вести досамоізолювання, до конфлікту з усім та усіма, до розкладу усякої життьовоїформи; разом з тим індивідуалізм може вести і веде в певних випадках до глибокопозитивних форм творчості і активності». Такі риси давали ґрунт для розвиткуекзистенціального філософування, яке стало домінантним у нашій культурі. Буттяукраїнців вкорінене у християнську традицію, у страх Божий, у над реальнусутність, яка веде до самозаглиблення, осягнення трансцендентності. «Бог, —зауважує Оксана Петрів, — як найвище буття органічно поєднаний з тієюзаповітною особистісною сферою існування індивіда, яка є екзистенцією». Хочуакцентувати на праці «Дві руські народності» Миколи Костомарова — відомогоісторика, фольклориста, письменника. Автор, тривалий час, досліджуючинаціонально-ментальні особливості українців та росіян з’ясував, що: українцівизначалась розвитком особистої самоволі, свободою, невиразністю форм,непостійністю, недостачею виразної мети, рвучкістю руху, прямуванням до виборучогось нового, руйнування чогось недоробленого. В українців не було вдачінасилувати, нівелювати, не було політики, не було холодного вирахування, небуло твердості на шляху до визначеної собі мети. Українець із обережностікривди не забуває, але він не мстивий, не дозволяє глумитися чужоземцям надвласною релігією, культурою. У нас більше Духа, ніж форми. Принцип особистостівиявляв свою живучість. Кожен хлібороб був самостійним власником свого добра. Росіяни– зневажені довгі літа в ярмі в чужо вірних і чужинців, вони, вибравшись зярма, визначалися пихою й нехтуванням інших: відома річ, що ніхто так непиндючиться, як визволений раб. Москву населяли різні волоцюги, й довго воназростала з того, що до неї напливали нові приблуди. Така мішанина мешканців усешвидше визначає нахил поширити свій край, зростати на чужий кошт, проковтнутисусідів, їх тягне до хитрої політики, до завоювання. Громадською стихією Москвиє загальність, знищення особистості.
У релігії – нахилдо обрядів, до формул, зосередження до зверхніх форм. Латинську, лютеранську,вірменську й усіляку іншу віру росіяни вважають за прокляту, бо вона різнитьсявід їхньої. Власність у росіян була спільна. З огляду на це, можемо зробитивисновок, що з давніх-давен українці були наділені особливими рисами,відмінними від рис інших національностей, а вивчення української культури узв’язках із іншими культурами дозволяє розглядати українську культуру в руслієвропейських культур.
2. Дохристиянськівірування давніх слов’ян
Культура давніхслов’ян відображалася у системі найдавніших народних уявлень та вірувань, щоскладалися з елементів анімізму, тотемізму та фетишизму.
Анімізм (від лат.Animula- душа) – віра у наявність душі чи духу в явищах природи, речах тапредметах навколишнього світу. Анімізм полягає в ототожненні живої природи знеживою. Слов’яни вірили у наявність душі в дерев, тварин, птахів, природнихстихій – грому, блискавки, вітру, померлих людей та тварин. Звідси –персоніфікація. На основі анімічних вірувань пралюди пояснювали різноманітніфізичні стани – хвороби, сон, який уподібнювався до сакрального екстазу,відриву від всього земного. Тінь уявляли другою суттю людини, душею.
Тотемізм –сукупність уявлень та вірувань у надприродний зв’язок між людьми та окремимивидами рослин та тварин. Тому окремі представники рослинного чи тваринногосвіту вважалися предками того чи іншого племені. Кожне плем'я мало свогототемного предка, який міг вважатися одночасно охоронцем та оберегом людейцього племені. Вважалося, що людина після смерті набуває рис свого тотема.Людина повністю ототожнює себе із навколишнім світом, повністю відображає його.Тотем (за Фрезером) становить собою клас матеріальних предметів, до якихпримітивна людина ставиться з особливою повагою. Зв'язок цей двобічний – тотемзаступається за людину, остання відплачує тотему тим, що утримується вбиватисвій тотем. Давніми тотемами-тваринами були ведмідь, вовк, лисиця, коза.Тотеми-птахи – лебідь, лелека, зозуля. Тотеми-дерева – дуб, ясен липа, явір,сосна та ін.
Фетишизм –система уявлень про надприродні властивості предметів та речей та поклонінняїм. Він ґрунтується на системі прадавніх уявлень. Люди не розмежовували світуматеріального і духовного. В їхній уяві предмет з дерева зберігав дух дерева,кістка тварини – дух тварини. Для людини доісторичної епохи предмет бувкосмосом. Фетишами як об’єктами поклоніння були мерлих чи вбитих тварин,коштовні камені, амулети, талісмани, які приносили успіх чи були оберегами.Фетишизм (за Тейлором) – поклоніння предметам, навіть шматку дерева чи каменя.Звідси він переходить в ідолопоклонство. Вірування, якими давні люди намагалисяпояснити природу, світ породили різноманітні культи, що стали для нихсвоєрідною первісною релігією.
Культ – інститутвшанування та поклоніння речам, явищам, істотам, божествам. З уявленнями проіснування душі у кожній речі був пов’язаний культ предків. Вважалося, що душіпредків не покидають землю після смерті, а поселяються в лісах, гаях, де перевтілюютьсяу тварин і приходять до живих. Світ мислився паралельним. Були свої та чужі.Коли ховали людину, то робили все, аби її задобрити. Межею між світамивважалася річка. Покійника пускали за водою. Межею був і вогонь (ритуалспалювання), поріг як символ початку і закінчення хати (поклоніння порогам,поховання в порогах первісних людей).
Культ вогню — довогню ставилися по-особливому як до небесної сили. Родинне та домашнє вогнищеохоронялося, пізніше хатня піч зайняла особливе місце у людському житті. Людипоклонялися вогню) приносили йому в жертву півня. Вважалося, що вогонь маєочисну силу, тому хати підкурювали, робили певні дії з вогнем над хворим. Бувкульт вогняного напитку, який викликав марення та галюцинації. Медвяний напійта мед вважалися напоєм безсмертя.
Культ води — тежмав неабияке значення. Вода вважалася небесною стихією. Мала очисну силу. Могладопомагати і шкодити. Існувало особливе ставлення до всіх водоймищ. Біля нихздійснювалися різні обряди та ритуали, приносилися різні жертви, аби вода неприносила людям лиха.
Культ грози – цепоєднання води і вогню. Вважалося, що небо гнівається. Тому багато обрядів малина меті задобрити небо.
Культ землі –виник у час переходу від мисливства до землеробства. Земля вважаласяодухотворена (вона і мати, і годувальниця). Її не можна було надаремно копати,оскверняти (плювати). Традиція ховати померлого в землю – підкреслює особливеставлення до землі. На чужині земля з рідного поля булла оберегом. Якщо людинапомирала на чужині, то шматок рідної землі кидали їй в могилу.
Були й культиорача, зерна та хліба (пекли круглий хліб, подібний до сонця), культ дерев,тварин та рослин (у старих деревах живе дух. Здійснювалися певні обрядипоклоніння, а пізніше – оргії). Культ змія (зображення змія знаходили на місціпоховань, тому змій = смерті). Культ небесних світил пироги та вареникивиготовлялися на знак поклоніння місяця. Вважалося, що зорі передають людямрізні повідомлення. Було поклоніння предметам (особливо яйцю як першопочатку).Усі ці культи співіснували одночасно. Їх можемо назвати ритуальною магією.
Усі божествадавньослов'янського пантеону з'явилися на тлі існування культів і булипов'язані з ними. Релігію давніх племен називали поганством чи язичництвом.Першими божествами були Білобог та Чорнобог, що уособлювали світлу та темнусили. Найдавнішим божеством, яке давні племена вважали творцем світу вважавсяРод, що поєднував усіх предків і мертвих, і живих, і ненароджених. Жіночимбожеством булла Берегиня, що втілювалася в образі Рожаниці чи Звізди, якіасоціювались із народженням і мали зв'язок із зірками. У наших предків існувалакультура вшанування Роду. На дверях зображалося дерево. Народжений хлопчик позначавсялисточком, а дівчинка — квіточко, на померлих членах родини ставився хрестик. Ізрозвитком народної свідомості форма первісної релігії змінилася генотеїзмом –віру в існування багатьох богів із одним верховним богом на чолі. Місцеверховного бога займав Сварог – бог неба, зодліаку. Небесним знаком цього богабув плуг (сузір'я Оріон), який ритуально вшановувався в обходах будівель.Сварог вважався богом ковальства та шлюбів. Дажбог вважався сином Сварога йуважався божеством сонця. Існувало багато божеств пов'язханих із колообігомсонця (Сімаргл (символ чорного пса, що охороняє посіви) – уособлював сонце усімох знаках зодіаку, Хорс (воїн-змієборець), Ярило (пшениця — символзапліднюючої сили), Купайло (покровитель тілесної любові).
Вололс або Тур(божество худоби, золота і достатку). Хоча він і вважався найгрізнішим, але назміну йому прийшло ще грізніше і сильніше божество – Перун (володар вогню іблискавок), бог війни та охоронець військової дружини. Ідол Перуна мав людськуподобу – тулуб виготовлявся із дерева, ноги – із заліза, голова – зі срібла,вуса – із золота. В Густинському літописі йдеться про те, що в руках цьогоідола був коштовний камінь – рубін чи карбункул, біля нього завжди палалодубове вогнище – живий вогонь., якщо він згасав, то його охоронці каралися насмерть. Перунові приносили жертви, вепра, бика або червоного півня. У ньогобули слуги – Вернигора і Вернидуб (пізніше вони стали казковими персонажами уфольклорі). Символи Перуна – калина, дуб, цвіт папороті. Дерево, у яке вдаривПерун, не можна використовувати для будівництва. З нього можна робити музичніінструменти. Поганським богом був Стрибог або Посвистач (бог кровопролиття імузики). У «Слові про Ігорів похід» — це родоначальник всіх вітрів. Саме відцього Бога пішло слово страта. У давніх слов’ян було божество пов'язане ізсонячним колообігом, яке уявлялося старцем із чотирма обличчями під одноюшапкою, повернутими у різні сторони світу. У 1848 р. в річці Збруч біля с.Личківці на Тернопільщині знайдено ідол Світовида, названий Збруцьким ідолом.Біля нього було знайдено місце жертвоприношень.
· Див –божество страху,
· Лада –богиня кохання та шлюбу,
· Дана –богиня води,
· Мокоша –богиня рукоділля, прядіння, ткацтва, пологів та породіль,
· Мара –богиня зла та ночі, що душить людей, п’є їхню кров.
У с. Звенигородізнайдено капища, які свідчать про людські жертвоприношення. У деталі не будувдаватися. Кого це питання цікавить, можете ознайомитися із працею ТимощукаБ.О. Язичницькі святилища Галицької Русі // Історико-філологічний вісникукраїнського інституту. – М., 1997. За своєю природою поганство – жорстоке…
Є окрема наука –демонологія, яка займається вченням про духів-демонів, які шкодять або сприяютьлюдині в її справах. Серед найпоширеніших демонологічних образів є – блуд,вихор, дика баба, русалка, вій, вовкулака, відьма, домовик, польовик,чугайстер. Окультуренням вважається розшарування населення на верствучаклунів-відунів, на військову верству, яка мала воєнні доми (чоловічі).Пізніше виникли жіночі доми. І там, і там збиралася неодружена молодь з нагодиякогось свята. За словами М. Грушевського, їхні сходини мали оргаїстичнийхарактер. Слугували для зближення парубків і дівчат. Весна вважалася найкращоюпорою для оргій, які проходили у формі гри (ігрища). Це свідчить про те, щосуспільство на початковому (примітивному) етапі розвитку мало свій рівенькультури, певні правила, які не сприймаються сучасниками. На думку М. Костомарова– це виходило за рамки благопристойності. Почуття сорому переважно розвинутохристиянством. У язичництві видно не просто вільні стосунки, а священнеблудодійство. В язичництві чітко визначені ознаки релігійного комплексу:віровчення, ідеї, уявлення, почуття, емоції, переживання, відносини ще з богамита іншими силами, різноманітна культова діяльність.
3. Давняпраслов'янська міфологія. Календарно-обрядова творчість (зимовий цикл, веснянийцикл, літній цикл, осінній цикл)
На основіязичницьких вірувань та релігійних уявлень формується слов’янська міфологія.Українська міфологія як сукупність народних міфів розвивається як частина загальнослов'янськоїміфології.
Міф (гр. слово,переказ) – розповідь про богів, духів, героїв, надприродні сили та ін., якібрали участь у створенні світу. Або сказання про давні вірування народу, щодопоходження земних явищ природи, богів, героїв, Всесвіту.
Міфеволюціонував. Найпростішим, первісним міфом були предмети-фетиші, згодомрозвинулись міфи, що існували у рухах та жестах (ритуальні танці). Міфпоєднується зі звуком і виникає міф-крик, міф-плач, міф-сміх. Пізнішеміф-пісня.
Міфічне мислення– це особливий вид світовідчуття, специфічне чуттєве уявлення про явища природиі життя. Воно полягає у творенні в уяві іншої реальності, ілюзорної дійсності,що будується на основі правірувань. Його основна форма – це образ, йогосутність – це вербалізація речі, руху, дії, згодом – ритуалу. Лише з часом міфиоформлюються в суцільні оповіді, які є розширеними метафорами, сакралізуються,стають священними сказаннями. Давній праслов'янський міф – це не стількиоповідь про створення світу, як сукупність поглядів, на основі яких пояснювалиприродні та суспільні явища, здійснювали ритуали та обряди, — тобто своєріднасистема уявлень про Всесвіт. До нас дійшли міфи лише фрагментарно. Міфи маютьрізне етнокультурне походження – перший період (до часу трипільської культури),другий період (час трипільської культури – переорієнтація на землеробство).
За тематичнимциклом міфи ділять на кілька циклів:
· Героїчні– найдавніші міфи, де герой постає божеством або має божественну природу;
· Космологічні- про створення світу, елементів всесвіту. Голуби створили землю з піску, небо– з золотого каменю. Є про Білобога та Чорнобога – два начала. Добро і зло.Боротьба між ними досі триває.
МІФ проБІЛОБОГА
У ті предковічнічаси, коли премудра Лада упорядковувала Всесвіт, коли не було ще ані неба, анісонця на нім, Сокіл-Род народив сина світла. Відтак з'явилася його одинокамогутня самородна сила, яка розігнала тьму, і з неї вийшов той, що є від вікудушею усіх єств. У Ведах — стародавніх книгах, що містять священні текстиаріїв, написання яких припадає на ІІ-І тисячоліття до н.е., в одній зРігведівських пісень говориться:
· Водянабезодня, жар, творення:
· Буття інебуття тоді не було —
· Повітряне було і Неба над ним...
· Вода тодібула — глибока безодня...
· Зародокодин від сили жару народився...
Воістину так ібуло… Завирувала водяна безодня, з'єднавшись з вогнем творення, а на Деревіжиття вгорі, високо над Ладою, зацвіла дивна троянда, з якої десь узявся івилетів вогненний птах та й поринув з прадерева у водяну безодню. Там, у глибокомупроваллі, зніс білосніжний лебідь золоте яйце. Коли яйце по році розлупилося,то з одної половини шкаралупи сталася земля, а з другої — небо. Темний морокхотів перешкодити праєству буття, що ставало тоді вічністю, та у великій битвібогів-титанів з огидними силами мороку сам Господь-Бог прийшов на допомогу,створивши під землею пекло, куди через широкі ворота Мати-Земля котила кудлатіголови синів мороку.
ПобачивСокіл-Род, що птах робить Біле буття, і сказав, що то — добро, бо слабне тьма.
Змахнув у небобілосніжними крильми лебідь-птах, упав грудьми на рідну землю і став посереднеї красенем: шкіра біла, очі блакитні, волосся русяве, а обличчя — як умолодого бога.
Напився велетеньживої води, з'їв молодильне яблуко з вічнозеленого Дерева життя і відчув у собівелику силу, бо став безсмертним. І сказав тоді Сокіл-Род: «Ти є вічність,що змагається з Чорним буттям, бо ти — Білобог, бог світла і добра, то ж твориразом з богинею Всесвіту лад на небі і на землі».
Перевернувсякрасень через голову, знову став білосніжним лебедем; змахнув одним крилом унебо, другим по землі і сміливо полинув у Чорне буття.
У самій блакитіпрозорого повітря стоїть у Вирії чудовий золотий храм, у просторій залі якого,серед сотень тисяч літ світла, на золотому троні, одягнений в огненний пурпур,у променистій короні, сидить та творить добро Білобог. Поруч нього стоїтьЗолота чаша, по вінця наповнена щастям і добром. Саме її обносять по КолуСварога на святах та урочистих обрядодійствах, з благословінням та закляттями,мудрі волхви, бо твердо знають, що щастя від добра, а зло — від тьми.
День змінює ніч,ніч змінює день. Добро і зло. Біле буття і Чорне буття. Боротьба Білобога зЧорнобогом — вічна, бо вічний світ. Та ще живий вогонь Алатиру. Бог Сварогвикував для Білобога вогненний меч та щит з живим соколом, якого бог посилає вніч, аби той вирвав зло з мороку, бо скоро має загорітися день...
О, Соколе-Роде!Ти великий Бог, бо дарував світові Білобога. Ти — сонце земного життя. Ти —зоряне царство предків наших. Ти створив плем'я орія на священній землі і щедрообдарував онуків та правнук своїх волею і любов'ю до себе, щоб жили вони середсвітла у добрі твоїм!
Антропогонічні таантропологічні – про створення людини та її життя. Людина при народженніотримує зірку-рожаницю. Прамати при появі на світ дитини починає прясти ниткуїї життя, прив’язавши її початок до зірки, а коли людина вмирає, — перерізуєнитку, і зірка падає.
· Тотемічні– про тотемних предків різних племен. Про вужа – козу, козла, які є символамиПеруна.
· Теогонічні– про походження богів (Коляди, Дани, Зорю).
· Анімістичні– про духів, що наповнюють світовий простір.
· Календарні– про річні цикли природи та обряди, пов’язані зі змінами пір року.
· Культово-біографічні,історичні – про події, випробування та вчинки окремих персонажів – об’єктівкультів, про створення Дніпра та Дунаю з крові богатирів-богів та ін.
· Есхатологічні– про кінець світу і потойбіччя.
Головною ознакоюдавньої української міфології є те, що в ній відображена тогочасна народнасвідомість. Вона належить до культурних пам’яток нашої держави. Рідко знаходимоміфи в чистому вигляді. Залишки міфософії знаходимо в образах та звичаях, убагатьох фольклорних жанрах – замовляннях, колядках, щедрівках, веснянках,купальських піснях. З міфологією тісно пов’язаний і народний епос – легенди,казки, бувальщини, перекази. На основі міфології виникло безліч повір’їв,забобон. Давні уявлення, релігійні культи та язичницька міфологія зумовилиритуальну поведінку праслов'ян, пов'язану з їхнім побутом, життям. До появи тау процесі розвитку трипільської культури були сформовані та утвердженікалендарно-обрядові традиції, які увібрали в себе особливості природноїциклічності, а відтак різні етапи сільськогосподарської праці. Календарно-обрядоватворчість – це драматично-поетична система обрядів та ритуалів магічногозначення, що супроводжуються відповідними поетичними текстами сакральногозмісту, яка тісно пов’язана із циклічністю природи. Відповідно до чотирьох пірроку, а також періодів у землеробстві – приготування до сівби, сіяння,вирощування, збирання врожаю, — виділяється 4 цикли календарно-обрядовоїтворчості – зимовий, весняний, літній, осінній. Кожен з них має своїособливості, відповідно до землеробської праці, яка виконується в цей час.
Зимовий цикл.Обряди пов'язані не тільки з очікуванням весни як часу сівби, а й з давнімиміфами про народження всесвіту. Вважалося, що 25 грудня за старим стилем і 6січня за новим у Лади народжується немовля Коляда – божество зимовогосонцестояння. Коли сонце проходило центральні зірки сузір'я, праслов'яниурочисто святкували – народження Місяця – щедрий вечір (14 січня), а коли вонозалишало сузір’я – народження богині води Дани (19 січня). Свято пов’язували ізвшануванням Прадерева світу, яке вгорі прикрашали зорями, внизу дарами природи.Це означало єднання землі і неба. Поклоніння Перуну – вшанування домашньоговогнища – всі сім’єю сиділи біля печі. Зберігся ритуал – водіння кози(народження Молодика) коза – символ місяця, вона вважалася тотемом слов’ян.Засівання на Маланки пов’язано із культом води, хліба та місяця. Зерно єімітацією дрібного дощику, який падає на засіяну землю. Водохреща. Йордан –поклоніння воді, богині Дані. Свято відбувається вночі, а освяченнявідбувається до сходу сонця, бо лихі сили вночі чатують, а їх треба відігнативід води і від весни.
Жанри –колядки, щедрівки, вертепна драма.
Весняний цикл –твори, що виконувалися у весняний період, були своєрідними магічнимизамовляннями, спрямованими на те, щоб прискорити весняні переміни: ліс зазеленіти,траву – прорости, посіви піднятись, квіти – розцвісти. Вони супроводжувалисяімітативно-магічними рухами або танцями. Відповідно до основних обрядовихдійств, можна виділити такі жанри народної словесності: веснянки, гаївки таволочені пісні, гаївки. Останні діляться на такі хронологічно-тематичні групи:
· тотемічно-культові
· міфологічні
· господарсько-вегетаційні
· любовно-еротичні
· лицарсько-княжі
· військово-історичні
· родинно-побутові
· жартівливо-іронічні
· християнсько-великодні
Літній цикл –відповідно до літніх свят та обрядів виділяються такі жанри маївки, русальніпісні, петрівчані пісні, купальські пісні, субіткові пісні, царині пісні.
Осінній цикл –останній у календарно-обрядовій творчості. Він замикає кільце обрядовості та єсвоєрідним провіщенням та підготовкою до зимових свят. Найхарактерніший культ –вшанування духів померлих предків. Ми можемо говорити про культуру оброблянняземлі. Урочистий початок жнив – зажинки. Обов’язковим є досвітній ритуал обходуполя, жертовна трапеза для духів поля. Зав’язування із перших жмутів колосківт.зв. зажинкового хреста – знак сонця. Існував обряд посвячення молодих дівчату жниці (прорізання руки серпом і кроплення кров’ю землю).Завершення зборуврожаю – обжинки. Святкують обжинки на кожному окремому лані. Дожавши до кінцяполя, женці лишали жмут колосків який зав'язували у формі кози, зайця, лисиці,вовка. (жертва Перунові)язичники вбачали у тваринах, які тікали з поля померлихпредків. Поширеним був обряд плетення вінка з колосків. Свято Спаса –поклоніння землі, на якій випасалася отара та повернення додому. Поклонінняквітам, овочам. За свідченням етнографів, всі ритуали цього свята виконувалисяжерцями у капищах і жертвами поганським богам. Був культ поклоніння кругломухлібу — символ сонця). День Спаса до християнської традиції був прийнятий беззмін, з усіма його атрибутами.
4. Зародженняпраслов'янської культури. Розвиток ремесел. Трипільська культура
Культура, що єнебіологічним (надприродним явищем, тим не менше розвивається. І довший часспочатку саме за природними законами, так, начебто цей процес є біологічним.Лише під впливом тих чи інших кризових ситуацій можливі різкі зміни в культурі.Первісна культура була приречена на такий тривалий період становлення, оскількище не мала (не виробила) власного внутрішнього механізму руху, тобто буланездатна до саморозвитку. Найбільшого розвитку в цей час досягла трипільськакультура, названа так від с. Трипілля Київської області, де на потужнийкультурний шар матеріальних залишків уперше натрапив київський археолог В.Хвойка у 1896р. За деякими етно-анатомічними показниками трипільці були доситьдалекими від пізніших слов'ян, тому важко вбачати в них безпосередніхпопередників теперішніх українців. Однак здобутки трипільців багато в чомупозначилися на подальшій долі культури на українських землях, оскількизапочаткували традиції землеробства, а воно назавжди стало визначальнимфактором розвитку стабільної частини місцевого населення, зумовлюючи побут,звичаї, календар і вірування. Сліди трипільської культури виявлено на великійтериторії, що охоплює майже всю Правобережну Україну й землі сусідніх країн:Польщі, Молдови, Румунії. Трипільці мешкали протягом IV—II тис. до н. е. вселищах, що складалися з кількох десятків, а інколи й сотень невеликихбудинків, зроблених з дерева і обмазаних глиною. Ці будинки розташовувалисясвоєрідними кільцеподібними вулицями по колу, в центрі якого стояла дещо більшабудівля громадського призначення. Рядів осель довкола центру інколи траплялосьдо десяти. І хоча частіше зустрічаються селища меншого типу, стали відомимипоселення, які можна вважати протомістами. Виготовлена трипільцем модельдвоповерхової або одноповерхової з погребом оселі з розкопок поблизу с. РозсохуватеЧеркаської області.
Трипільськакультура багатогранна і самобутня. Саме з нею дослідники пов'язують утвердженняна праукраїнських землях відтворювального господарства. Основу його становилорільництво, що передбачало використання ділянок землі доти, доки невичерпувалась їх родючість. Трипільці сіяли ячмінь, просо, пшеницю, вирощувалимайже всі нині відомі в Україні садово-городні культури. Землю оброблялидерев'яною мотикою з кам'яним чи кістяним наконечником, а згодом — ралом. Яквважають учені, використовувалася й тяглова сила волів. Урожай збираликістяними або кам'яними серпами. Зерно мололи на муку. Деякі дослідникитлумачать позначки на кераміці трипільської доби як літери і навіть роблятьспроби дешифрувати написи, які в разі доведення їх літерного характеру требабуде визнати найдавнішою з відомих досі формою звукового письма. Наразі в межахУкраїни виявлено близько 700 поселень доби неоліту. Цю епоху в Україні яскраворепрезентує трипільська культура. У межах України відомі сотні трипільськихпоселень. Ідеологічні погляди трипільців складні. Риси їх духовного життявідображені у поховальному обряді, численних зображеннях на посуді, вантропоморфній і зооморфній пластиці, моделях жител, у домашніх і родовихсвятилищах. Головним аспектом ідеології був культ родючості з його складноюобрядністю і символікою. Відображали цей культ жіночі статуетки, які виконувалироль охоронниць домашнього вогнища, слугували амулетами родючості, оберегамивід злих духів. Помітну роль у віруваннях трипільців відігравав бик якчоловічий початок і символ сонця. Змій-дракон, що літає, зображення якогозустрічається на посуді, вважався охоронцем їстівних запасів і оберегом лонамайбутньої матері. Ритуальні предмети концентрувалися у домашніх і общиннихсвятилищах або у спеціальних культових приміщеннях.
Про рівень матеріальногоі культурного розвитку трипільців свідчить їх керамічне виробництво. Посудтрипільців можна розділити на дві великі групи: кухонний і столовий. Кухоннийбув простим за формою, з нанесеним небагатим орнаментом. Значно досконалішимбув столовий посуд. Для його виготовлення використовувалася якісніша глина, цейпосуд добре випалювався. Орнамент на столовому посуді більш вишуканий. Середорнаментальних знаків зустрічаються зображення людей і тварин. Із розвиткомкультури змінюється форма посуду, орнаментальні мотиви, поєднання фарб. Слідзауважити, що фарби на посуді, якому зараз більше п'яти тисяч років, невтратили свого кольору. Композиції розпису різноманітні: зображення звірів,птахів, рослин, людей, зміїв, хрестів. Форма і орнамент посуду відображалиідеологічні уявлення трипільців. Наприклад, подвійний посуду вигляді біноклязастосовувався, як вважає академік Б.О.Рибаков, при магічних діях викликаннядощу. Деякий посуд має антропоморфні риси, наприклад, форму жіночих грудей,рук. У Львівському історичному музеї зберігається глиняна посудина у виглядіупряжки двох биків. Очевидно, що виробництво такого посуду було досить складнимтехнологічним процесом. У трипільців особливого розвитку набула глинянапластика. Більшу частину її складають жіночі статуетки з випаленої глини,знайдені майже на всіх поселеннях. У них підкреслені форми жіночої фігури,зображення голови схематичне. Часто статуетки прикрашені врізаними лініями,наколами, фарбами. Ці чудові вироби образотворчого мистецтва дають нам яскравесвідчення досить високого рівня розвитку трипільців.
На пізньому етапітрипільська культура зазнала великих змін. Кількість розписної керамікизменшується. У гончарстві домінує шнуровий орнамент. Пластика стилізується іпоступово зникає зовсім. Для кераміки неоліту характерні досить широкі форми.Посуд відносно тонкостінний, добре випалений. Орнаментація небагата, алесвоєрідна: візерунок розміщувався лише у верхній частині посудини. Численнізнахідки зображень тварин дають підстави вважати, що людина неолітичногоперіоду поклонялася тваринам і силам природи. Про рівень мистецького розвиткуговорять і прикраси, зокрема кістяні напівкруглі пряжки з пишною орнаментацією.
Трипільськакультура досягла значних висот у своєму розвитку, але поступово в ній накопичувалисякризові явища. Це було обумовлено різними факторами, у тому числі кліматичним —похолоданням, екстенсивним веденням господарства. Виснажені землі давали всеменше врожаїв. До цього додалися конфлікти між трипільськими громадамизахідного і східного регіонів, натиск з боку скотарських кочових племен.Трипільці досить близько підійшли до рівня перших світових цивілізацій МалоїАзії та Єгипту, і феномен трипільської культури у тому, що вона своєріднопоєднала антропологічні, етнокультурні, суспільні, ідеологічні та господарськісистеми найдавніших представників людських спільнот Півдня, Центра, Сходу таПолісся Європи. Близько 2000 р. до н. е. трипільська культура занепадає. їїносії частково залишають ці землі, відступаючи під тиском більш численних і войовничих,як вважають, індоєвропейських народів археологічної культури бойових сокир ішнуркової кераміки, а частково змішуються з ними. Нове населення прийшло зісходу і, як вважають фахівці, вперше у світі приручило коня для верхової їзди.Припускають, що саме їм може належати культове зображення з околиць с. КерносівкиДніпропетровської області, що датується кінцем III — початком II тис. до н. е.Індоєвропейці частково осідали на плодючих землях і переходили до землеробства,а частково продовжували кочувати у південних регіонах сучасної України.
Однак відтепертрадиції землеробства разом з осідлим способом життя стають вирішальними привизначенні культурного розвитку народів на наших землях. В II тис. до н. е. цітрадиції розвиваються, в першу чергу, в межах так званих бглогрудівської, апотім і чорноліської археологічних культур, які дослідники відносять допраслов'янсько-балтійських. З приводу поступового зникнення Трипільськоїкультури висловлюється кілька гіпотез: це і порушення екологічного балансу, щобуло пов'язано з екстенсивним веденням господарства; і певне похолоданняклімату; і спроба перебудувати землеробську основу економіки на скотарську; івнутрішні протиріччя та протистояння трипільських общин західного і східногоареалів; і експансія степовиків (носіїв.Ямної культури) на північний захід іплемен Культури кулястих амфор із заходу на схід (тобто на зайняті трипільцямитериторії). Вірогідно, що була не одна, а кілька причин зникнення Трипільськоїкультури. У сучасній історичній та народознавчій літературі існує твердження,що трипільці — прямі предки українського народу. Однак, варто утриматися відпоспішного проведення прямої родової лінії від трипільців до українців. Носіїпраслов'янської мови виділяються з північної гілки індоіранців лише в І тис. дон. е. (а щонайбільше — із середини II тис. до н. е.). Світ слов'янських народів- це вже явище кінця І тис. до н. е. та початку нашої ери.
З кризоюТрипільської культури екстенсивне скотарство почало впроваджувати і населеннялісостепової смуги. Тому наступна епоха — епоха бронзи — виступає як вікскотарства. Отже, культура виникла як засіб адаптації до природи. Природнийсвіт сприймався як простір людської реалізації, як «світ людини», девиявляються її внутрішні сили. Культурна адаптація на відміну від біологічноївідбувається шляхом штучного (навмисного), а не природного відбору за рахунокусвідомлених дій, хоча направляється цей відбір із самого початку факторамиприродними. Елементарні форми культурної адаптації з'являються вже у тваринномусвіті, але лише для людини культура стає другим середовищем проживання, доякого, як і до природної сфери, доводиться пристосовуватися. Зміни природногосередовища на межі плейстоцену і голоцену, зростання чисельності населення ізаселення всіх регіонів світу, обмеженість ресурсів природи — це все призвелодо появи відтворювального господарства. З того часу, коли почалося навмисневиробництво надлишкового продукту та його перерозподіл, коли міркування вигодистають домінуючими в діяльності людей, то саме з цього часу виникає стимул, щозмінює принципово культуру таїїносіїв. Культура перестає бути лише засобомадаптації до природи, дістаючи самодостатню цінність. Вона стає для людини непросто другим, але головним середовищем проживання, що визначає всю її (людини)діяльність. Розвиток культури перетворюється в саморозвиток, виробляється йогомеханізм. Починають діяти політекономічні закони. Швидкість розвитку різкозростає. Саме тому від першого грубо оббитого каменя, що слугував длянайрізноманітніших трудових операцій, до першого кам'яного серпа прогрес повзравликом. Знадобилося близько 3 млн років, щоб пройти цей шлях. Але равликпередав естафету гепарду: всього 15 тис. років відділяє перший серп від першихсупутників, комп'ютерів і атомних електростанцій.
5. Скіфськіпоселення на території України. Їх внесок у культуру
Геродот, якийпобував у Скіфії в V ст. до н.е., описав їх звичаї у своєму творі"Історія". Він сповіщає, що біля Меотіди (Азовське море) жили царськіскіфи, а трохи північніше від Борисфена (Дніпро) і на схід — скіфи-кочівники.Скіфи ділилися на племена, але влада над ними належала одному родові скіфськихцарів, які ділили Скіфію між собою, пересуваючись за своїми численними стадамихудоби з місця на місце у пошуках гарних пасовищ. У скіфському суспільстві булабагата верхівка і маса бідніших, які пасли стада багатих скіфів, стригли овець,обробляли шкіри, хутра. Захоплених під час воєнних походів полонених скіфиперетворювали на рабів і використовували їх працю у сільському господарстві.Характер господарства скіфів впливав на всі сфери їх життя. Основугосподарської діяльності скіфів становило скотарство. Релігія скіфів досягларозвинутого політеїзму. Скіфська релігійно-міфологічна система сполучала у собіелементи зооморфної символіки звіриного стилю з антропоморфною міфологемою,поєднуючи вірування трипільської культури, елементи тотемів скотарськоїкультури з впливом грецької міфології. На чолі Скіфського пантеону стоялабогиня Табіті, яку Геродот ототожнює з грецькою Гестією. Табіті символізувалажіноче народжувальний початок в природі і була божеством світла і вогню.Життєдайні стихії — землю і воду — уособлювала богиня Апі. Своїм прабатьком ічоловіком богині Апі скіфи вважали Папая. Шлюб Папая і Апі — це союз неба іземлі, джерело всього живого. Богинею життя і смерті була Аргімпаса, охоронцемхудоби — Гойтосир. Найближчим до людей та їх охоронцем виступає Геракл,частково злитий з образом грецького міфологічного героя. Особливе місце у скіфськомупантеоні належало богові війни Аресу. Тільки Аресу скіфи споруджувалисвятилища, приносили пожертви.
Різноманітністьформ скіфської релігії засвідчує широкий спектр їх релігійних уявлень: культпредків, героїв, вождів, поховальний культ, культ родючості. У скіфів, як і вінших індоіранських народів, існувала каста жерців і ворожбитів, становище якихбуло досить високе. Жрецькі функції виконували також царі — вони булихранителями успадкованих від предків реліквій. Скіфська релігія, в цілому, буладавньоіранською, але з рисами релігійних уявлень до скіфського населенняПричорномор'я. Це була племінна релігія, що вже переросла в етнічно-державну. Ускіфських землях існували особливі, священні місця, де проводилися великізагальні свята. Найвідомішими серед таких місць була Плея («Полісся»)в пониззі Дніпра, де за легендою, жила напівжінка-напівзмія, прародичка скіфів,та Ексампай («священні шляхи»), де у Гіпаній (Південний Буг) впадало,як пише Геродот, особливо гірке джерело. Своїм богам скіфи не мали звичаюставити зображення, жертовники чи храми. Всім богам складали пожертви здомашніх тварин, яких душили, а потім варили. Лише грізному богу війни, якогоГеродот називає іменем його грецького прототипа, — Аресу — споруджували вівтарі-величезні кургани з хмизу зі встановленими зверху старими залізними мечами, щослугували втіленням бога. «Цьому мечеві, — пише Геродот, — приносятьщороку жертви з худоби й коней, і в більшій кількості, ніж іншим богам». Ужертву Аресу приносили і військовополонених, поливаючи їхньою кров'ю меч. Скіфишанували й оберігали могили предків. Віра в потойбічне життя і безсмертя душі,багата уява і бурхлива натура скіфів породили складний поховальний обряд:пишний, урочистий і жорстокий — він ніби віддзеркалював характер самого народу.Поховання царів і знатних скіфів здійснювали у великій могильній ямі, кладучитуди багато коштовної зброї, прикрас, одягу, посуду. Разом з померлими клаливбитих при поховальній церемонії слуг і верхових коней. Могилу накривалидерев'яним настилом і насипали зверху величезний курган, оточуючи внизу насипкам'яними брилами. Через рік на могилі справляли криваву тризну: вбивали 50молодих воїнів і 50 коней та ставили їх навколо кургану.
Великий вплив нарозвиток скіфської культури мала грецька колонізація Причорномор'я. Деякі скіфиїздили вчитися до Греції, і хоч греки вважали скіфів неосвіченими варварами,вже у VI ст. до н. е. античний світ знав двох славних скіфів. Відомим лікарем імудрецем був Токсаріс, який жив в Афінах. Одним із семи мудреців іноді називалискіфа Анархасіса. Ось що розповідає про Анархасіса Діоген Лаертський:«Анархасіс, скіф, син Гнура і брат Кадуїда, скіфського царя, по матері желлін, і тому володіє двома мовами. Він склав вірші на 800 рядків про звичаїскіфські та еллінські у простому житті й на війні; а в красномовстві своєму вінбув такий, що започаткував приказку: „мовить, як скіф“. Перед намипостать видатного мислителя, для якого над усе — істина і знання. Анархасісмусив докладати значних зусиль, аби утвердити власну точку зору, бо він був неелліном, а варваром. Коли один афінянин докоряв йому, що він скіф, Анархасісвідповів: „Мені ганьба моя вітчизна, а ти ганьба своєї вітчизни“. Назапитання, що в людині гарне і погане одразу, він відповів: „Язик“.Це він сказав, що виноградна лоза родить три грона: гроно насолоди, гроносп'яніння та гроно огиди. Скіф Анархасіс користувався авторитетом у видатнихантичних вчених. На його судження (»у скіфів немає флейтисток, бо вони немають виноградників") спирається Арістотель. До повчального спадкуАнархасіса звертався Сенека; на значущість його вчинків посилався Цицерон. Припотребі переконати сучасників у правоті обстоюваних ними. Одяг скіфів, який бувпристосований до верхової їзди, прикрашався хутром, оздоблювався золотиминашивними платівками. У скіфських похованнях знаходили іноді велику кількістьтаких платівок. Основою скіфського мистецтва був так званий звіриний стиль.Зображення птахів, риб, оленів, вовків прикрашають зброю, кінську вузду,предмети побуту. Традиції скіфського звіриного стилю надовго пережили своїхтворців і простежуються у мотивах давньоруського мистецтва. Зразки скіфськогомонументального мистецтва представлені зображеннями першопредка у виглядісуворого воїна.
Характерною рисоюскіфської культури є так звана «скіфська тріада» — своєрідна зброя,специфічна кінська збруя та «звіриний стиль» в образотворчомумистецтві. Все це складає найяскравіший комплекс культури цього народу.Виступаючи складовою частиною скіфсько-сибірського звіриного стилю,притаманного раннім кочівникам євразійських степів, скіфський має певніособливості. Цей стиль з'явився в наших краях зненацька, що й породило проблемуйого походження, а разом з цим і самих скіфів та їхньої культури. Загалом,виникнення скіфського звіриного стилю відбиває формування нової ідеології,нової системи цінностей, нової системи мислення, пов'язаних, насамперед, звійськовою звитягою. Образи хижих звірів і травоїдних тварин, хижих птахів,синкретичних та фантастичних істот на диво збігаються з формою виробу та йогофункцією, неначе підсилюючи її. У більшості випадків не образ наносили наготову річ, а робили її з самого початку у формі фігурки тварини чи її частини.Це, наприклад, бляшки для вуздечки у вигляді згорнутого в кільце хижака,тварини з підібганими ногами, голови тварини чи птаха, крила, лапи, дзьобу.Часто деталі основного образу, у свою чергу, теж оформлені у звіриному стилі.Скажімо, закручені роги оленя викінчуються орлиними головами тощо. Тут миспостерігаємо чудернацьке плетиво образів, гармонійно вписаних один в один. Невикликає сумніву, що такі речі виконували і магічну функцію, яка начебтоподвоювала основну. Особливо виразними є образи давнього часу (VII-VI ст. до н.е.), сповнені величезної напруги. Цього досягали рельєфністю фігур,підкресленням окремих частин — ока у хижого птаха, м'язів хижака чи травоїда.Цей динамізм лише частково зберігається в пізніші часи у так званих сценахмордування, що з'являються з V ст. до н. е. Вони передають несамовиту боротьбузвірів — реальних та фантастичних: пантера роздирає оленя, страшний крилатийгрифон накинувся на коня, орел дзьобає козеня тощо. Інколи хижаки з обох боківнападають на травоїдну чи свійську тварину. Та, загалом, із цього часу образивтрачають напруженість через стилізацію зображення.
Деградаціюскіфського звіриного стилю пов'язують з поширенням рослинного орнаменту, атакож антропоморфних зображень, які стають провідними у ІV ст. до н. е.Багатьом із них притаманна реалістичність, за допомогою якої передаються сцениз життя скіфів. Вчені вважають, що більшість цих речей виготовлена на замовленняскіфів грецькими майстрами, які жили в північно-причорноморських колоніях ічудово знали скіфів. Скіфськими ж були сюжети і сам стиль. Завдяки зображеннямна золотому і срібному посуді, пластинах, гребенях, пекторалях, гривнах,бляшках ми знаємо про життя скіфів, їх зовнішній вигляд. Про міцність і величСкіфської держави свідчать скіфські кургани. Померлих знатних скіфів ховали підкурганами, висота деяких із них досягала 20 м. У поховальну камеру клали тіло померлого, вбитих з цього приводу рабів, служниць, коней, а також предметирозкоші, зброю. Одним із найбільших скіфських курганів вважається Чортомлицькійпоблизу м. Нікополя Дніпропетровської області. Його висота досягала 20 м, а окружність 350 м. У великих камерах-катакомбах були поховані цар, цариця, шість воїнів та 11бойових коней. Біля похованих лежала велика кількість коштовних речей, мечі,сагайдаки зі стрілами, головні убори і одяг з золотими і срібними прикрасами,золотий, срібний посуд та інші предмети.
Розкопкискіфських могил дали достовірні свідчення рівня розвитку скіфського мистецтва.Для скіфів золото не було дорогоцінним металом чи символом знатності. Цей дужепластичний матеріал використовувався для прикрас, творчості, мистецтва. На всіхзнахідках — витончені композиції, багаті сюжети, що ніколи не повторюються. Навесь світ відомі такі шедеври мистецтва, як золотий гребінь з кургану Солоха,на якому зображений бій скіфів з греками, золота оббивка горила з кургануЧортомлик, деталі кінської упряжі, одягу, головних уборів, металевий посуд. Шедевромскіфського мистецтва є золота пектораль, знайдена при розкопках Товстої Могили.Діаметр прикраси — 30 см, вага —1150 грамів. Три її яруси мають виглядпівмісяця, між витими джутами — чудові витвори образотворчого мистецтва. Усередньому ярусі розміщені скульптурки птахів, рослинні мотиви. На двох інших —зображення сцен боротьби звірів та сюжети з скіфського життя. У центрі верхньогофриза — двоє роздягнених до пояса скіфів, які шиють сорочку із овечої шкіри,розтягнувши її за рукава. Біля них знаходяться горити з луками і стрілами.Праворуч і ліворуч від цієї сценки зображені тварини. Молодий скіф, присівши,доїть вівцю, інший — сидить біля неї, тримаючи в руках амфору. За своїмихудожніми якостями виріб не має собі рівних серед знахідок степової Скіфії. Тисячуроків вони постійно з кимось воювали: то з кіммерійцями, то з фракійцями, то зсарматами, також із греками, сірійцями, мідійцями, готами і навіть єгиптянами.Їх воїн мав випити кров першого убитого ним ворога. Це було його бойовехрещення, ознака того, що він став повноправним скіфом. Хто не вбив чужинця, недопускався до святкової ритуальної учти.
Скіфи! Одне цеслово від VII століття до н. е. і аж до III століття н. е. наводило жах наплемена і народи Східної Європи та Близького Сходу. Найгрунтовнішухарактеристику дав скіфам грецький історик Геродот. Він описав їх як своєрідний«караючий меч» для тодішнього світу. І водночас віддав їм належне як мудрому,працьовитому, лицарському народові, що прийшов у Північне Причорномор'я знеозорих просторів Азії. Їх коні летіли, мов стріли, а стріли несхибно влучалиу ціль. Греки першими збагнули, що перемогти войовничих скіфів чи потіснити їхсилою зброї із своїх володінь — марна справа. Знаючи про високий художній смакцього народу, який сформувався ще в далекому первісному середовищі індоіранськихплемен, греки вирішили «приручити» скіфів силою… мистецтва, прекрасного! І цевберегло квітучу Елладу од передчасної загибелі від скіфських мечів, кинджалів,списів, дротиків, бойових сокир. Чудового вершника, скіфа майже неможливо буловибити з сідла. Але коли він бачив, як працює в тому чи іншому грецькому полісікаменяр, кераміст, золотар, мозаїст,— він сам зіскакував з коня і клав зброюосторонь. Його погляд стежив за кожним рухом майстра, а чудовий витвір не раззворушував воїна до сліз.
Скіфи булинащадками древніх цивілізацій. Вони мали свою міфологію, обрядовість,поклонялися своїм богам і героям, приносили кровну жертву. Скіфи зреклися свогоязичництва, щоб прийняти чужу віру. Але, познайомившись з античним мистецтвом,зажадали зобразити своїх богів — Ареса, Папая, Гой-тосіра, богинь Табіті, Апі,Аргімпаси — так само витончено й досконало, як греки Зевса, Аполлона, Афродіту.Оскільки скіфи були кочівниками, вони не прагнули втілити свої улюблені образиу скульптурах, мозаїках, в монументальному мистецтві взагалі. Їх способовіжиття найкраще відповідало мистецтво мініатюри — прикрашування зброї,домашнього начиння і особливо культових предметів, якими вони щедро обкладалипокійників. Давньогрецький історик Геродот описав цей обряд. Уривки з ньогонаводить у своїй книзі «Скіфський степ» відомий українськийархеолог-скіфознавець Борис Мозолевський. Перш ніж поховати свого царя успеціально відведеному місці — у Придніпров'ї, на рівні Дніпрових порогів(Геродот називає цю степову місцевість Геррами),— скіфи возили йогозабальзамоване тіло по всіх скіфських племенах, де над ним здійснювали обрядпам'яті. У Геррах тіло ховали в просторій гробниці разом з дружиною,найближчими слугами, кіньми, первістками свійських тварин. Біля царя клализолоті чаші й інші коштовні речі. Геродот зауважує, що ні срібних, ні міднихречей у царських похованнях не було. Над гробницями насипалися величезнікургани, — чим знатніший був цар, тим вищий курган.
За тисячу роківжиття скіфів у степах Південної України таких курганів виросло чимало. Вони —деталь пейзажу цього краю. Згадку про них знаходимо у найвидатніших творахукраїнського фольклору, зокрема в народних історичних думах. Кургани довгоберегли свої таємниці, аж поки в середині XVIII століття почалися їхнірозкопки. Більш як за двісті років у скіфських похованнях знайшли безлічпредметів, які склали літопис матеріальної і духовної культури, мистецтва,релігійних вірувань у Скіфії. Борис Мозолевський слушно зауважує, що кожнийрозкопаний курган (а їх розкопано сотні) — це «мов книга не лише про велику інепросту історію народів, але й про конкретне життя конкретної людини». Одну зтаких «книг», можливо найкращу, найпромовистішу, пощастило розгорнути самейому, Борисові Мозолевському, — талановитому поетові і вченому з Інститутуархеології Академії наук України. 21 червня 1971 року, досліджуючи скіфське царськепоховання під Товстою Могилою у Дніпропетровській області, він знайшов великунагрудну прикрасу — золоту пектораль, що важила 1150 грамів і сягала 30,6 сантиметра в діаметрі. За вагою, за розмірами і за художньою цінністю ця пектораль —найвидатніша археологічна знахідка за всю історію скіфознавства на Україні. Вуяві школярів археологія постає романтичною професією «шукачів скарбів іпригод». В ній і справді багато романтики, але водночас це одна з найбільш «трудомістких»професій. Щасливим знахідкам, як правило, передують тривалі пошуки,невиправдані надії, розчарування. Навіть будучи переконаним, що під землею, якувін часто місяцями розкопує, неодмінно має бути «щось», — археолог не можепозбутися сумнівів: оте бажане, вимріяне «щось» могли пограбувати злодії щетисячі років тому.
Товста Могила наДніпропетровщині — велетенський курган. Перш ніж зважитися на його розкопки,керівник експедиції Борис Мозолевський не раз запитував себе: чи не будутьмарними всі зусилля і клопоти. Навіть упевнившись, — після наскрізногопросвердлювання насипу,— що перед ним насправді скіфське поховання, археолог зтривогою думав, чи не «почистили», бува, Товсту Могилу давнізолотошукачі-злодії. Неспокій не полишав ученого і тоді, коли, врешті-решт,машини стали знімати насип. «Так почався той важкий і нерівний поєдинок звічністю,— писав він згодом.— Два тижні підряд я прокидався о 5.30 і по 16годин щоденно, без відпочинку і вихідних, до болю в очах вдивлявся в землю,намагаючись прочитати кожну її грудку, чистив і заміряв, знову все кидав ібігав від скрепера до скрепера, хапався за лопату, креслив і описував… Одногодня, вже зовсім надвечір, у південному секторі кургану під ножем скрепера щосьзаблищало — було зачеплене верхню платівку великого комплекту бронзових оздобвоза та поховальної упряжки, що належали, як згодом з'ясувалося, цариці зТовстої Могили». Над пектораллю. Була товща ґрунту, яка поглинула місяці праці(розкопували вже не машини, а вручну), проте перший тьмяний полиск бронзи оздобцарського почту вгамував тривожний щем. Приходила впевненість, що похованнячудом залишилось незайманим. Весна і літо 1971 року принесли експедиціїМозолевського нечувано щедрий і багатий «ужинок» скіфських золотих скарбів таужиткових речей. Та найціннішою знахідкою, безперечно, стала царська золотапектораль.
Латинське слово«пектораліс» означає «нагрудний». Проте не кожну нагрудну прикрасу називалипектораллю, а лише ту, що її мали право носити, скажімо, єгипетські фараони,римські імператори, найвищі сановники у стародавньому світі. Незвичайна краса івиняткова цінність пекторалі з Товстої Могили свідчать про могутністьСкіфського царства. Дотримуючись певної обережності в датуванні знахідок ускіфському некрополі на території України, археологи все ж пов'язують скарбиТовстої Могили (крім пекторалі, експедиція Мозолевського знайшла у бічнихпохованнях чимало золотих прикрас цариці-скіф'янки, воїнів-охоронців, слуг,убитих і похованих разом з царем) з IV століттям до н. е. і зокрема з добоюцаря Скіфії Атея. Пектораль виготовлена із золота високої 958 ї проби, маєчистий сонячний колір. Композиційно це три ріжкоподібні яруси, з'єднані міжсобою скрученими «ланцюжками» золотих порожнистих трубочок. Між нижнім іверхнім сюжетними ярусами — смужка рослинного орнаменту. Цей орнамент переважно«графічними» обрисами (чітко окресленими листочками, квітами і особливотоненькими спіралями «вусиків») урівноважує більш масивні «скульптурні» форминижнього і верхнього ярусів. Якби не було цієї смужки рослинного царства,пектораль, безумовно, не була б такою гармонійною у своїх пропорціях. Навідміну від наскрізне різьблених сцен з багатьма просвітами, рослинний орнаментукріплений на «підкладці» — плоскій платівці, а тому тут уже інша гра світла ітіней — м'якша і тонша. Символізуючи радісне буяння весни, рослини ніби служатькомпромісом між жорстокістю в світі тварин (напад хижаків на травоїдних — унижньому ярусі пекторалі) і злагодженістю в людському суспільстві (шиттяритуального одягу, доїння худоби у верхньому ярусі пекторалі).
Відтвореністародавнім золотарем сюжети хвилюють до глибини душі. Вражає майстерністьневідомого художника, філігранне різьблення. У верхньому ярусі пекторалізображено побутову сценку. У центрі двоє чоловіків чи то дошивають, чи толатають одежину — щось на зразок короткої кожушини. Праворуч — кобила з лошам,корова з телям, вівця, коза з козеням, птах, що злітає. Привертає увагу постатьюнака. Підібгавши під себе ноги (за звичаєм народів Сходу), він доїть вівцю.Ліворуч — ті ж самі тварини з молодим приплодом (але в інших композиціях), аюний скіф, подоївши вівцю, затикає амфору з молоком жмутком трави: такзберігали молоко від швидкого скисання. У нижньому ярусі відтворено жорстокуборотьбу травоїдних тварин з хижаками. Особливим драматизмом сповнена боротьбаконей з кровожерними грифонами. Перепиттям цієї боротьби присвячено три сцени вцентрі. А ось лев і леопард напали на дикого кабана (праворуч) і оленя(ліворуч), пси женуться за зайцем. Як узгодити ці сцени з розквітом природи,зображеним у середньому ярусі, з миром і ладом, що його відтворив скіфськийумілець у верхньому ярусі? І чому такі різні сюжети потрапили до царськоїнагрудної прикраси? Щоб відповісти на ці питання, вчені звернулися до індоіранськоїміфології, яка лежала в основі вірувань і космогонічних уявлень скіфів, ізнайшли ключ до розгадки змісту сюжетів пекторалі. З'ясувалося, що основна темапекторалі — це тема нового року, хоч вона абсолютно не пов'язується з нашимиуявленнями про новорічні свята й обряди. Не забуваймо, що йдеться про сивудавнину. Новий рік починався тоді не 1 січня, а у весняне рівнодення —наприкінці березня, коли все живе дихало весною. Новорічне свято було у скіфівнайвизначнішим культовим святом. Вважалося, що набирається снаги не лише всеживе у природі, але й сам цар сповнюється свіжою силою і мудрістю, босимволічно вступає у священний шлюб з богинею родючості. Більше того, скіфивірили, що у новорічне свято весняного сонцестояння їх царі давали поштовхцілому річному циклові, життєдайним силам природи.
Тепер зрозуміло,що Всі три яруси пекторалі тематично співзвучні й стилістично цілісні. Двоєскіфів (їхні обличчя індивідуалізовані, підкреслено їх вік, риси зовнішності,настрій) лаштують не просту кожушину, а «священний одяг» для новорічноїцеремонії. Навколо них — вервечка домашніх тварин з приплодом: телята, лошата,козенята щойно з'явилися на світ, бо, за одвічним інстинктом, худоба даєприплід якраз на порозі весни. Весну символізують і молоденькі тужаві листочки,стебельця, «вусики» і квіти середнього ярусу. А хижаки у нижньому ярусі? Що вцій сцені новорічного, весняного? За уявленням скіфів, це був один з етапів(можливо, найхарактерніший) оновлення і очищення живої природи, який такожасоціювався з початком весняного пробудження: поява молодняка нібисупроводжувалась винищенням у тваринному світі старих і кволих тварин. Отже,між верхнім і нижнім ярусами пекторалі існує глибокий символічний зв'язок, якиймайстер-золотар передав за допомогою вражаючого художнього засобу — контрасту. Хтовін, цей умілець, геніальний витвір якого майже через 2400 років після йогостворення став сенсацією в археології і мистецтвознавстві? Ми не знаємо ні йогоімені, жодного факту з його життя, бо всі вони загубилися в глибині віків. Алеможемо дещо сказати про його творче обличчя, майстерність, походження.Насамперед впадає в око те, що майстер досконало знав скіфську міфологію,скіфські звичаї та обряди. Знав їх не завчено, не ззовні, а зсередини, зокремаскіфські новорічні культові вірування. Звідси правомірно припустити, що авторпекторалі був скіфом.
Близькістьпекторалі до творів античного мистецтва свідчить, що він не самоук, а навчавсяв одному з визначних центрів культури Стародавньої Греції, можливо, навіть вАфінах. Пектораль виконана дуже майстерно. Її чудова декоративнаурівноваженість ґрунтується на глибокому знанні законів гармонії. Кожна детальвражає викінченістю, філігранністю. Ідеальні пропорції зображених тварин успокої і в русі, способи «вписування» постатей у заданий простір, щовідзначаються крутою кривизною і поступовим звуженням до країв, роблять цейвитвір близьким до творів грецького мистецтва тієї доби, зокрема до барельєфноїскульптури на фронтонах грецьких язичницьких храмів, навіть до такоговсесвітньовідомого, як Парфенон. Скіфська пектораль зберігається в Київськомумузеї історичних коштовностей України. Багато виробів з металу, одяг для скіфіввиготовляли майстри-греки причорноморських міст-колоній Ольвії, Пантікапея,Херсонеса. Грецька культура справила значний вплив на скіфів.
Література
1. Бунятян К.П. Давнє населенняУкраїни: Навч. посібник. -К., 1999.
2. Геродот із Галікарнасу. Скіфія. — К., 1992.
3. Давня історія України: Навч.посібник: У 2 кн./ Толочко П. П., Козак Д. Н., Крижпцыспн С. Д. та ін. — К.,1994. Кн. 1.
4. Залізняк Л.Л. Нариси стародавньоїісторії України.-К., 1994.
5. Історія світової культури: Навч.посібник/Керівник авт. колективу Л. Т. Левчук. — К., 1999.
6. Кармин А.С. Основы культурологии:морфология культуры.-СПб., 1997.
7. Ліндсей Дж. Коротка історіякультури. В 2-х томах: Пер. з англ.-К., 1995.
8. Ранние формы искусства. — ІУІ.,1982.
9. Сапронов П.А. Культурология: Курслекций по теории н истории культуры. -СПб., 1998.
10. Станко В.Н. та ін. Історіяпервісного суспільства: Підручник.-К., 1999.
11. Степовик Д. Скарби України. – К.:Веселка, 1990
12. Тейлор Э. Первобытная культура. — М., 1989.
13. Лановик З., Лановик М. Українськаусна народна творчість: Підручник. – К.: Знання-Прес, 2006.