Зміст
Вступ
Літературнебароко на Україні
Виникненняі розвиток бароко
Бароко в Російській імперіїБарокові надгробки в Україні
Бароко і рококо на землях України
РозумБароко – явище складне і суперечливе
Література
Вступ
1.Саме поняття літературного бароко ввійшло в науку лишенедавно, після першої світової війни. Поняття «бароко» прикладали раніше лишедо сфери пластичних мистецтв (архітектури, скульптури, малярства). Пізнішепомітили, що й стиль інших мистецтв (музика, література) має спільні риси ізстилем мистецтв пластичних. Та й досі наука не закінчила дослідження бароковоїлітератури. Найменше зроблено в слов’ян; лише польська та чеська бароковалітература порівняно добре досліджена. Для освітлення української бароковоїлітератури зроблено лише перші кроки, хоч матеріал зібрано почасти вже давно.
2. Не маючи певного погляду на українську барокову літературу(17 — 18 ст.), стара українська історія літератури не могла помітити в її форміта змісті ніякої внутрішньої єдності, та вважала через те її основні рисипросто за вияв якоїсь особистої сваволі, примхи, чудернацтва авторів.Незважаючи на виразний характер світогляду барокових письменників, старіісторики української літератури та культури міряли ідеологічний зміст бароковоїлітератури масштабами власного часу. Тому цю літературу засуджували, як «далекувід життя», чужу інтересам народу, «схоластичну», нікому не потрібну. А щодоформи, то її засуджували як переобтяжену подиву гідними чудернацтвами, недоладну,безпорадну й т.д. До мотивів цього сувоporo засудження приєднувалося ще й те, томова української барокової літератури зробилася після мовної реформиКотляревського «перестарілою», архаїчною, та знову ж таки — «ненародною».
3. Хоч наука вже досягнула великою мірою єдності щодохарактеристики барокового стилю в його конкретних рисах, але панує ще чималарозбіжність у розумінні основних, провідних мотивів, що зумовлюють характербарокового стилю. Ще й досі дуже розповсюджене розуміння барокової культури яккультури католицької протиреформації. Таке розуміння проходить без уваги повзтой факт, що й протестантські країни та народи розвинули — іноді доситьблискучу — барокову культуру. На Україні, як побачимо, православні кола далекобільшою мірою брали участь у творенні барокової культури, зокрема літератури, ніжкатолицькі. Вже ближчий до правди погляд тих, хто вбачає в бароковій культурі«синтез», поєднання культур середньовіччя («ґотики») та ренесансу. Бо, справді,культура бароко, не відмовляючись від досягнень епохи ренесансу, повертаєтьсябагато в чому до середньовічних змісту та форми; замість прозорої гармонійностіренесансу зустрічаємо а бароко таку саму скомпліковану різноманітність, як уґотиці; замість можливої простоти ренесансу зустрічаємо в бароко ускладненістьґотики; замість антропоцентризму, ставлення людини в центр усього в ренесансі, зустрічаємов бароко виразний поворот до теоцентризму, до приділення центрального місцязнову Богові, як у середньовіччі; замість світського характеру культуриренесансу, бачимо в часи бароко релігійне забарвлення всієї культури — знову, яку середньовіччі; замість визволення людини від пут соціальних та релігійнихнорм, бачимо в бароко знову помітне присилення ролі церкви й держави. Але, якуже сказано, бароко де в чому переймає й спадщину ренесансу: зокрема, воноцілком приймає «відродження» античної культури; воно, щоправда, цю культурурозуміє інакше, аніж ренесанс, та робить спробу з’єднати античність зхристиянством; бароко не відмовляється і від тієї уваги, яку ренесанс звернувна природу; лише ця природа є для нього важлива як шлях до Бога; бароко невідкидає навіть культу «сильної людини», лише таку «вищу» людину воно хочевиховати та й справді виховує для служби Богові. Але те, що своєрідне длякультури, та зокрема для мистецтва бароко, що надає бароко його власногоіндивідуального характеру, це — рухливість, «динамізм» бароко; в пластичномумистецтві це — любов до складної кривої лінії, на відміну від простої лінії тагострого кута чи півкола ґотики та ренесансу; в літературі та житті — цепотреба руху, зміни, мандрівки, трагічного напруження та катастрофи, пристрастьдо сміливих комбінацій, до авантюри; в природі бароко знаходить не стільки статикута гармонію, як напруження, боротьбу, рух; а головне — бароко не лякаєтьсянайрішучішого «натуралізму», зображення природи в її суворих, різких, частонеестетичних рисах, — поруч із зображенням напруженого, повного життя, знаходимов бароко і якесь закохання в темі смерті; бароко не вважає найвищим завданняммистецтва пробудження спокійного релігійного чи естетичного почуття; для ньоговажливіше зворушення, розбурхання, сильне враження. З цим змаганням розворушити,схвилювати, занепокоїти людину зв’язані головні риси стилістичного вміннябароко, його прагнення сили, перебільшень, гіпербол, його кохання в парадоксіта любов до чудернацького, незвичайного «ґротеску», його любов до антитези та, мабуть,і його пристрасть до великих форм, до універсальності, до всеохопливості ізсвоєрідними рисами бароко зв’язані й ті небезпеки, що загрожують бароковійкультурі та, зокрема, бароковому мистецтву: це часом надто велика перевагазовнішнього над внутрішнім, «чиста» декоративність, за якою зникає абовідходить на другий план глибший сенс та внутрішній зміст; ще небезпечнішезмагання перебільшити, посилити всяке напруження, всяку протилежність, усевразливе, дивне, чудне, — це приводить бароко до надмірного замилування вмистецькій грі, в мистецьких, поетичних іграшках, у чудернацтві, вориґінальності, а то й ориґінальстві; твори бароко часто перевантажені, переобтяжені,переповнені формальними елементами; цьому сприяє і школа поетики ренесансу, щопередала бароко всю витонченість античного вчення про поетичні форми тапоетичні засоби («тропи і фігури»). В певних галузях літератури (напр., проповідь)маємо перевагу декламації, театральність.
Не треба, одначе, забувати, що барокове мистецтво та бароковапоезія зокрема призначені не для іншого часу, а саме для «людей бароко». Чужийдля нас стиль барокової поезії, яким і ми можемо захоплюватися як витонченимконсеквентним та розкішним, був для «людини бароко» справді зворушливим, захоплювавїї, промовляв до її естетичного почуття, а через це й до її розуму та серця.Любов до натуралізму, до зображення природи також і в її «низьких» елементах, доконкретного, за яким бароко завжди бачило духовне, божественне, ідеальне, привівбарокове мистецтво та поезію і до уваги до занедбаної доти народної поезії, дофолкльору. В поезії бароко маємо перший підхід до «народності». І барокознайшло живий інтерес та симпатію серед народу: не дивно, що надзвичайно сильнівпливи бароко залишилися в усій народній поезії та народному мистецтві Європи йдосі.
4. Зокрема, не треба зменшувати значення епохи бароко дляУкраїни. Це був новий розквіт — після довгого підупаду — мистецтва та культуризагалом. В історії народів епохи розквіту мають не лише суто історичнезначення; вони накладають певний відбиток на всю дальшу історію народу, формуючинаціональний тип або залишаючи на довгий час певні риси в духовній фізіономіїнароду. Так, здається, було і з епохою бароко на Україні. Бароко залишило тутбагато конструктивних елементів, які ще збільшив вплив романтики, що в багатьохрисах споріднена з бароко (див. про це в розділі VII). Розуміється, конструктивніелементи, які бароко залишило в українській культурі, не всі позитивні; багатоз них можна вважати й неґативними. Але культура бароко немало спричинилася досформування української «історичної долі».
5. Звичайно, культура бароко не вичерпується тими«формальними» рисами, про які ми говорили досі. Але духовний зміст окремихісторичних епох здебільшого характеризує не лише одна якась духовна течія, акілька напрямів, що групуються коло двох полярно протилежних пунктів духовноговсесвіту. Так і в епоху бароко: одним з полюсів була природа, другим — Бог.Епоха бароко, з одного боку, — епоха великого розквіту природознавства таматематики (бо основа пізнання природи для людини бароко — міра, число та вага),а з іншого боку — епоха розквіту богословії, епоха спроб богословського синтезу,епоха великої релігійної війни («тридцятилітньої»), епоха великих містиків.Людина бароко або втікає до усамітнення з своїм Богом, або, навпаки, кидаєтьсяв вир політичної боротьби (а політика бароко — політика широких всесвітніхпланів та жадань), перепливає океани, шукаючи нових колоній, береться до планівполіпшити стан усього людства чи то політичною, чи то церковною, науковою, мовною(проекти штучних мов) чи якоюсь іншою реформою.
В ідеалі обидва для людини бароко можливі шляхи ведуть дотієї самої мети: через «світ» (природу, науку, політику і т. д.) людинаприходить завше до того самого — до Бога, хто надто довго залишився у світі, тойлише заблукав у ньому. Отже, якщо культура готики принципово релігійна танавіть церковна, якщо культура ренесансу принципово світська (хоч би її творилиі духовні), культура бароко мусить мати обидві — релігійну та світську сфери;але можлива — і реально зустрічається нерідко — барокова культура з великоюперевагою або й виключним пануванням релігійної сфери. Таку перевагу зустрінемо,до речі, й на Україні.
Літературне бароко на Україні
І. Літературне бароко на Україні є явищем 17 — 18 ст. Бароков сфері пластичних мистецтв іноді називали «козацьким бароко». Без достатньоїпідстави: бо козаки зовсім не були єдиною культурно-продуктивною групою наУкраїні тих часів. Ще менше підстав називати літературне бароко «козацьким»:українські письменники тих часів були здебільшого не козаками, а ченцями. Та йспоживачі літератури навряд чи були головне козаками. Але українське бароко —не таке універсальне явище, як бароко Заходу. В ньому ми маємо значну перевагуелементів духовних над світськими. Ще більшу знайдемо, мабуть, лише в чехів.Світських елементів не бракує цілком: маємо й світську лірику, і новелу, і —хоч і лише випадкові — світські елементи в драмі», нарешті — маємо світськухроніку, лист, науковий трактат. Але «духовний» елемент переважає в змісті.Зовсім бракує типового для бароко природознавчого трактату: спочатку бракуваломісця (високої школи), що плекала б цей ґатунок літератури, а пізніше (в 18 ст.)українці-природознавці знайшли для себе ґрунт лише в чужій (російській) науковійлітературі.
2. Своє й чуже сполучені в українській бароковій літературі вне зовсім звичайних формах. Україна, як ми бачили, не мала виразної тахарактерної ренесансової літератури. Отже, просякання світських елементів улітературу, зокрема — знайомство з античністю, почасти йшло вже в часи барокота не мало характеру боротьби, революції проти церковної традиції. Античністьприходила на Україну вже після примирення її з християнством, у формахбарокового, християнсько-міфологічного синтезу: тому помалу, але без опорупочинається розповсюдження вжитку міфологічних образів: релігійна лірика стоїтьпід охороною античних «муз»; Пресвята Діва стає «Діаною», хрест порівнюють зтризубом Нептуна, в містичних трактатах з’являються «амури» та «купідони» і т.д. Бароко прийшло без великої літературної боротьби і прийнялося, як новарослина на плодючому ґрунті. Єдиний, може, хто міг би боротися проти бароко, ІванВишенський, сам у своїй літературній формі був до бароко дуже близький (див.далі) та радше сприяв його успіхові саме стилем своїх творів. Вишенський лишене прийняв би поєднання християнства з античністю, «синкретизму».
3. Коли починається українське бароко? Це питання складне нелише для України: бароко, почавшися в південній Європі в половині 16-го віку, удеяких країнах лише помалу пробивалося крізь традицію ренесансу. На Україніпершим письменником, у якого знаходяться риси барокового стилю, є ІванВишенський. Його довгі періоди нагромадження паралелізмів, сміливі антитези, стильпромовця чи ліпше пророка, майже неймовірне нагромадження формальних прикрас (щоу цього геніального письменника ніколи не закривають, не усувають з поля увагизмісту) могли б дозволити нам прилучити його твори до літератури бароко, коли бджерела його стилістики не були зовсім інші: це святе Письмо та отці церкви, найбільше,мабуть Златоуст. Щоправда, Вишенський, мабуть, знав уже бароковий стиль (зпольської полемічної літератури) та де в чому міг його й наслідувати. Алеідеологія його теж зовсім не барокова: це не програма сполучення ціннихелементів ренесансу зі старою традицією, а програма повного повороту до чистоїтрадиції. Але цікавий приклад «бароковості» Вишенського перед барокохарактеризує спорідненість бароко з українським духовним стилем; так самохарактерний є й бароковий характер деяких сторінок пишного «пізньовізантійського»стилю Галицько-Волинського літопису.
Справжній початок бароко — це Мелетій Смотрицький, цепроповіді та почасти вірші Кирила Транквіліона Ставровецького, а повна перемогабароко — утворення київської школи. Найбільшими культурно-політичними успіхами,які відіграли велику роль в історії українського барокового письменства, були:відновлення православної ієрархії 1620 р. та заснування київської школи 1615 р.і її реформи, проведені Могилою (1644 р.) та Мазепою (1694 р.). І нові ієрархи,і професори Академії були головними репрезентантами бароко. Бароко, що почалосяякось непомітно, панує надзвичайно довго та тримається надзвичайно вперто.Майже весь 18 вік в українських школах вищого типу навчають барокової поетикита плекають барокову поезію. В основі не виходить за межі традиції (хоч дужерішучий реформатор в окремих питаннях) останній великий український письменникепохи бароко Гр. Сковорода. Але з ним літературне бароко не дожевріло, адогоріло повним полум’ям до кінця та враз згасло. Згасло разом з притаманноюукраїнському бароко літературною мовою: на зміну прийшла мова народна.
Останній період бароко в деяких країнах утворив власний стиль,стиль пізнього бароко або «рококо». Цей двірський, легкий, граціозний, алеразом і іграшковий, легковажний стиль на Україні не розвинувся. Бо в середині18-го сторіччя на Україні не було свого двора, пани, що йшли за модою, великоюмірою русифікувалися, і лише десь далеко на півночі починав при дворі цариціЄлизавети складатись стиль українського рококо, що знайшов вираз та почастивідгомін лише в українській ліриці, переробках та музичних обробках народнихпісень та небагатьох спробах власної творчості, без літературних претензій тазначення.
4. Українське бароко, як пізніше романтика, було епохоюзасвоєння не лише сучасного, а й старого: наздоганяли прогаяне за століття;тепер поприходили на Україну й численні переклади літератури, яку власне требаназвати середньовічною, та навіть твори отців церкви в новому мовному одягу.Так буває завжди в епохи літературного розквіту; так пізніше Шекспіра принеслина Україну романтика та реалізм. І як на Шекспіра дивились очима романтики чиреалізму, так, мабуть, сприймали за часів бароко й твори старих епох очима тасерцем бароко. Науці ще треба розвідати, як люди українського бароко дивилисяна твори старих часів, що їм принесло бароко.
5. Бароко змінювалося, розвивалося за порівняно короткий чассвого панування: від початків до пишного пізнього бароко (що дістало в різнихкраїнах навіть різні назви, здебільшого за іменами головних представників цьогостилю: «ґонґорізм», «марінізм», «преціозний стиль» і т. д.) в кінці до рококо.На Україні цей розвиток не був дуже рішучим та дуже помітним. Десь після 1680року українська література пережила період надзвичайно пишного, переобтяженогоформальними прикрасами стилю (напр. І. Величковський, Стефан Яворський), але небракувало й «поміркованих» поетів, а головне — духовні письменники лише яквиняток доходять до такого літературного радикалізму, на який здатні світськіпоети. А потім прийшов політично зумовлений підупад, що рідко сприяєлітературному радикалізмові.
Зате поетика українського бароко знала реформи, і доситьрадикальні, в конкретних питаннях поетики. Одну з найрадикальніших реформ утеорії віршування зробив Сковорода: але вона не встигла прищепитися, якскінчилася вся барокова література.
6. Українське бароко не знає всієї різноманітності жанрів (ґатунків)барокової літератури, зокрема бракує багатьох світських. Багатьом жанрам недавали розвинутися обставини, і зокрема неможливість друкувати ці твори: так, небуло великого роману; для розповсюдження переписуванням він не надавався. Майжене було великого епосу, навіть і перекладів (про виїмки дивися далі), і він мігби з’явитися, якби була змога друкуватися. Отже, далі маємо говорити про: 1) лірику,2) епос, 3) повість, 4) драму, 5) проповідь, 6) хроніку, 7) трактат. Деякіґатунки все ж розвинулися надзвичайно широко.
Барокова література на Україні залишається ще певною міроюанонімною, хоч кількість відомих нам авторів велика. Є багато авторів, про якихми нічого, крім імені, не знаємо або знаємо дуже мало.
7. Дуже цікавою проблемою барокової української літератури ємова. Вона так само залишається принципово слов’янською, як і в попереднійперіод. Але, на жаль, вона, увібравши в себе велику кількість елементівнародної мови, не підлягла ніяким певним нормам. Тому ми зустрічаємо великіухили то до української народної мови, то до польської, то — лише в 18 ст. і торідко — до російської, іноді натомість збільшується стихія церковна. Моваваріює залежно від ґатунку твору або навіть його окремої частини: в певнихсценах драм мова наближається до народної; це наближення помітимо і вжартівливих піснях; наближення до польської мови характерне для творів зшляхетських кіл (напр., «гербовні вірші»). Деякі чужі українській мові формизробилися конвенційними, бо українські форми здавалися не досить логічними.Так,дуже часті форми дієслів минулого часу на польський зразок: «писалем, писалесь»і т. д., мабуть, поширилися, бо здавалося, коли затратилися старі форми («писалъесмь, писалъ еси» і т. д.), нелогічним та не досить зрозумілим уживання тієїсамої форми «писав» для всіх трьох осіб. Подібних прикладів є кілька. Але відцерковнослов’янської мови московського типу українська мова відходила все далі,так що все частішими стають «переклади» з однієї мови на другу та переробкиукраїнських творів при їх друку в Москві (що зіпсувало для нас чимало творівнашої барокової літератури, що їх лише в Москві друковано). Певне наближення доросійської мови відбувається в 18-му ст., але це є наближення російської мовидо української: кількість українців серед перекладачів (вже в 17 ст.) в урядах,на духовних посадах, а пізніше в університетах була така значна, що українськіелементи значною кількістю прийшли до російської канцелярської, судової, шкільноїмови. Може, був певний елемент національної самоохорони в тому, щоКотляревський цілком відмовився від старої (барокової) української мовноїтрадиції, до якої так наблизилася російська мова, та почав утворення новоїлітературної мови на цілком новій основі: на основі народної мови. Це бувкінець української барокової літератури, що вже віджила свій час, і початокнової української літератури.
Виникнення і розвиток бароко
Бароко (іт. barocco —вибагливий, химерний) — стиль у європейському мистецтві у 16-18 ст. Батьківщинабароко — Італія, де у визначних мистецьких центрах (Римі, Мантуї, найменше уВенеції і Флоренції) виробили перші зразки бароко в архітектурі, скульптурі, живописі.За висновками науковців — бароко кризовий стиль, що виникає на хвилі кризи гуманізмуі народження маньєризму. Але це не відкидало бажання насолод дарунками життя, мистецтваі природи, широкого використання насилля, работоргівлі, винищення незвичнихкультур чи ідейних течій як в самій Європі, так і за її межами (Контрреформація,мільйони винищених індіанців Америки, засилля інквізиції тощо). ЯкщоВідродження мало незначне поширення в країнах за межами Італії, то з добибароко почалася справжня навала західноєвропейської цивілізації на відомий світі включення в орбіту своїх хижацьких інтересів віддалених країн і континентів (добаВеликих географічних відкриттів, хижацька колонізація Америки, Південної Азіїтощо).
Засновникомбароко в Італіі вважають Мікеланджело Буонаротті (1475-1564). Саме він підсиливархітектуру велетенським ордером, широко використовував карнизи, подвоєння пілястрта колон, тісніву архітектурних елементів та надлюдський розмір. Скульптурні таархітектурні твори генія й досі справляють враження скорботи, напруги, нервовості,хоча зберігають чітку побудову, симетрію і потойбічну, майже неможливу красу.
Характернапишнота, парадність, яскравість кольорів, контрастність, екстравагантність орнаменту,асиметрія конструкцій. В архітектурі панують сильні контрасти об'ємів, перебільшенапластика фасадів, світлотіньові та кольорові ефекти. Живопис і скульптуравідзначаються декоративно-театральними композиціями, тонкою розробкою колоритуі ефектів освітлення, ускладненою пластикою, парадністю. У музиці — поява опери.
Стильдомінував у європейському мистецтві в 17 столітті.В деяких країнах бароковийстиль захопив кінець 16 і половину 18 століття (Італія, Польща, Австрія, Україна,Латинська Америка). Представниками цього стилю є П. П. Рубенс, А. ванДейк (Фландрія), в живопису Кортона, Караваджо, в архітектурі Л. Берніні (Італія),В. Растреллі (Росія), в літературі П. Кальдерон (Іспанія), А. д'Обіньє(Франція), М. В. Ломоносов (Росія), в музиці період бароко тривав з 1600до 1750, представниками якого є Монтеверді, А. Вівальді, Й. С. Бах, Г. Ф. Гендель.
Бароковиникло і набуло великого розвитку в Італії, замінивши прості і ясні формимистецтва Раннього і Високого Відродження. Пов'язане з дворянською культуроючасів розквіту абсолютизму, бароко було покликане прославляти знать і церкву.Але в ньому відбилися і прогресивні ідеї, зумовлені тогочасною боротьбою занаціональну єдність в різних країнах Європи. Поряд з цим бароко відкрило новіможливості для мистецтва, що особливо яскраво виявилися в синтезі мистецтв, встворенні грандіозних міських і паркових ансамблів тощо.
Кращіпредставники італійського бароко: архітектор і скульптор Лоренцо Берніні, архітекториФранческо Борроміні і Карло Фонтана, Ювара, живописці П'єтро да Кортона, ДжорданоЛука, А. Маньяско, Дж. Б. Тьєполо. Здобуті в Італії досягнення Б. лягли воснову подальшого розвитку мистецтва Іспанії та її американських колоній, атакож Німеччини, частково Франції, Фландрії, Польщі та України в її складі, Австріїта Чехословаччини в її складі тощо.
Демократичнугілку бароко в живопису уособлювали твори Караваджо та його послідовників, СальватораРози та ін.
Особливостилем бароко переймалися єзуїти. Бароко, завдяки їх зусиллям, поширилосятодішнім світом і навіть іноді називалося стилем єзуїтів. Воно досягло Америкиі Філіпін, Китаю тощо. Відомо, що єзуїти оселилися і в Китаї. Знавці і майстрибароко, вони познайомили китайських майстрів зі стилістикою бароко, якоюзацікавився сам імператор Цянлун. Для нього і побудували барокову садибу наєвропейський зразок з палацом, фонтанами в саду, бароковими павільонами ілабіринтом.Збережені гравюри, що зафіксували барокову садибу з садом в Китаї
Барокомало свої регіональні особливості.Тому бароко Мексики ніколи не сплутаєш збароко Португалії або Австрії чи України. Звичайно, головний напрямок задавалиіталійці та єзуїти, тому стиль бароко дещо помилково називали «стилемєзуїтів». Хоча саме єзуїти зробили бароко своїм характерним стилем табудували собори та монастирі саме в бароковому стилі.
Правдоюбуде ствердження, що в бароковому стилі були два напрями-бароко світське (палацизнаті та королівських родин, монументи володарів країн) та бароко церковне (релігійніспоруди від монастирів до поодиноких каплиць).Напрями існували окремо, алепостійно збагачували один одного схожими засобами обробки та використання матеріалівчи декору.Тому в 18 ст. зала церкви нагадувала пишну залу палацу і навпаки, щопомічали й сучасники.
Бароков Російській імперії
В Росії розвитокБароко був пов'язаний із зростанням і зміцненням дворянської держави. Цілкомсправедливо його поділяють на ранішнє (1713-1741) та розвинене (1741-1760ті рр.).Яскравими зразками ранішнього бароко Росії були Меншиковський палац у Кронштаті(сильно перебудований, майже зник як барокова пам'ятка), Петропавлівський собору фортеці (збережений), Меншиковський палац на Васильївському острові (реставрований,філія музею Ермітаж), Петергоф та Меньшиковський палац в передмісті Оранієнбаум,деякі споруди Опександро-Невського монастиря (потім однойменної лаври), Костянтинівськийпалац у Стрельні (реставрований).
Риси барокопритаманні і репрезентативним портретам. Вельможі подані в розкішних шатах, якважливі державні діячі чи військові.Особливо багато подібних портретів булостворено в перші роки царювання імператриці Катерини ІІ (худ. Рослєн, портретграфа Чернишова З.Г., худ. Лампі, портрет Потьомкіна в лицарських обладунках).Риси інтимності і неупередженості можна знайти лише в портретах жінок або дітей(Іван Вишняков, портрет Сари Фермор).
Російське бароко,на відміну від західноєвропейського, не мало містицизму. Видатними пам'ятникамиросійського Бароко. є палац у Пушкіно (кол. Царське Село (музей-заповідник)), Зимовийпалац, Смольний монастир, Нікольський військово-морський собор та інші будовистилю бароко Санкт-Петербурга, створені В. В. Растреллі, С. І.Чевакінським і Д. В. Ухтомським-зразки розвиненого бароко.
В Москві напичудмало зразків розвиненого бароко в архітектурі.Ось доля деяких. Світські зразкибароко — палац імператриці Анни в Аненгофі, Лефортово (арх. Б.Растреллі, неіснує). Дерев'яний бароковий палац Шеремєтєва в Кусково (так звані Старі Хороми)розібрані через помилки в розрахунках та загрозу завалитися. Їх місце зайнявнинішній одноповерховий палац в стилі ранішнього класицизму.
Палац вЯсенєво-реставровано лише «по аналогіям бароко», тобто новостворена будівля зауявою сучасного виконроба.
Цікавим зразкомбароко є палац Апраксіних (збудовано в 1766-69 рр). Згодом палац придбалародина Трубецьких («Трубецькі-комод»).
Майже єдиноюцілком збереженою пам'яткою релігійної архітектури доби бароко є ЦеркваКлимента Папи Римського в Замоскворіччі, якого шанують і православні.Вибудувана на кошти канцлера Бестужева за проектом Пьєтро Трезіні (1742-1747 рр).
Назахідні землі України бароко прийшло рано — в перші роки 17ст. Католицькагромада Львова вже у 1644р. мала дивний зразок італійського бароко —Стрітенський костел босих кармелітів (збережений). Архітектор Джованні БаттістаДжизлєні майже точно скопіював храм Карло Мадерно у Римі, побудований там у1603 р. Зберігся й Петропавлівський костел і монастир у Луцьку, побудованийархітектором з Венеції Джакомо Бріано у 1606-1610 рр. Не вщухає захоплення йвід костелу Св. Трійці в містечку Олика, побудований Радзивіллами, де працювалиБ. Моллі та Я. Маліверна ще в 1635-1640 рр. (збіднілий, пошарпаний, алезбережений). А будуть ще церковні барокові велетні в Барі, Городенці, Бучачі, Микулинцях,Золочеві, Вінниці, Ізяславі, Кременці, Почаєві. Шедеври бароко донині стоять у Львові,Бердичеві, Кам'янці-Подільському, Наварії, Угневі, Підкамені, Богородчанах.
Назвемолише три па'мятки неперевершеного світського бароко — палац у Підгірцях збароковим італійського типу парком (1640рр-реставрується) та палац у селіОброшино. Останній й понині дивує збереженою скульптурою брами, скульптуроюАтласу на службовому приміщенні та бароковим садовим фасадом палацу. Перебудовапарадного фасаду в стилі модерн лише підкреслила красу барокових залишків брами,огорожі та сходинок.
У 18ст. в Україні, переважно в Києві, Переяславі та Львові, в стилі українськогобароко були створені видатні споруди та цілі архітектурні комплекси.Найвизначнішими з них є: Духовна академія в Києві (Й. Шедель, 1732—40), Ковнірівськийкорпус в Києво-Печерській лаврі (С. Ковнір, 1721—73), надбрамна церква Кирилівськогомонастиря в Києві (І. Григорович-Барський, 1760), Собор святого Юра у Львові (Б.Меретин, 1745—70), ратуша в Бучачі (Б. Меретин, 1751), церква в Почаєві (Г.Гофман, Ф. Кульчицький та М. і П. Полейовські, 1771—91). У композиції цихбудівель помітне прагнення до зовнішнього блиску, парадності, до розвиненоїархітектурної декорації — вибагливі фронтони, соковиті ліпні орнаменти та майоліка.Колони, півколони та пілястри архітектурних ордерів у тому чи іншомутрактуванні фасадів займали провідне місце.
Вукраїнському живописі стиль бароко позначився насиченістю композицій, вишуканістюй декоративністю. Персонажі на іконах і портретах зображаються в дорогій одежі,типаж і аксесуари українізуються («Св. Параскева П'ятниця», 1701, майстраПилипенка з с. Високого, розписи Рутковича в церкві Скваряви та Кондзелевича в Богородчанах).В портреті помітне прагнення до імпозантності пози, небуденного оточення (портретвоєначальника Григорія Гамалії в Київському музеї українського мистецтва).Риси піднесеності і декоративності яскраво виявилися у скульптурі ратуші в Бучачі,рельєфах дзвіниці Софійського собору в Києві. Риси бароко виступають також урозписах Троїцького собору Густинського монастиря (кінець 17 ст.) та пізнішеТроїцької церкви Києво-Печерської лаври, виконаних під керівництвом А. Галика.Тут композиції сповнені динаміки й руху, а персонажі подані в природних позах, взолототканій і багато орнаментованій одежі.
Барокояскраво відбилося в різьбі дерев'яних іконостасів середини 18 ст., які являлисобою величні декоративні композиції, що ніби золототканими завісами закривали вівтар(іконостас Покровської церкви в селі Великі Сорочинці Полт. обл., 1732, та ін.),а також у ювелірних виробах (келихи, блюда, оправи євангелій тощо) і в книжковійграфіці, гравюрахБарокові надгробки в Україні
Прикрасоюдеяких барокових костьолів України були барокові надгробки.Тема нечаста вобговореннях про твори мистецтва, а дарма.
Меморіальнапластика одна з характерних рис доби бароко і класицизму. Надгробок ОлександраВанка Лагодовського 16 століття розмістили у Львівській галереї мистецтв зайого значущі мистецькі якості.
Проврятований Возницьким Борисом Григоровичем надгробок дітей родини Понінськихскульптора Канови тепер відомо й широкому загалу.
Але єтвори, що випали з поля зору дослідників. Серед них є значущі. Так, в місті Жовквазберіглися два надгробки роботи Андреаса Шлютера, знакової постаті в мистецтвібароко. Зберегти, вивчити і зробити копії тих надгробків — завданняневідкладне.
Барокоі рококо на землях України
Будинок у стилібароко на Хрещатик, 27 у Києві. Зруйнований під час Другої світової війни.
Пізнє барокопоступово губило свої найкращі риси: монументальність, творче використанняордеру, різноманітність планів споруд.В будівництво прийшли митці, важкозалежні від замовників, бо головними меценатами та користувачами бароко стаютькоролівські родини, магнати-тирани, могутня та реакційна церква.
Замовник свогопалацу в Празі Альбрехт Вальдштейн у 1624-1630 роках майже не втручався вбудівництво.Тому італійські архітектори Дж.Пьєроні та А.Спецца творили увідносній творчій свободі.А палац Вальдштейна став неперевершеним зразкомбароко в Празі 17ст. Архітектор Б. Растреллі (1700-1771) зазнавав таких утисківвід імператриць, що по декілька разів переробляв проекти Зимового палацу абодзвінниці Смольного монастиря.Дзвінницю йому так і не довелося побудувати, а Зимовийпалац вибудували лише зовні.
Накопичиласявтома від постіних пошуків нових оздоб, засобів здивувати ( Відьма (Роза), бородатаматір — Хосе де Рібера тощо).Орнаменти та прикраси в творчості вийшли на першімісця.Особливо це позначилося у Франції, де позиції бароко завжди були слабкі.А Франція з кіця 17 ст. стає законодавцем мод. Бароко поступово перероджуєтьсяу рококо-хвилясті лінії, мушлі, кола та овали і перенасиченість оздоб. Вінтерьєрі рококо майже неможливо знайти пряму лінію. Бароко захворіло на рококоперед своєю смертю.
Важливимизразками рококо в архітектурі Україні стали споруди Бернарда Меритина.Йогокостел місіонерів в Годовиці ще має всі ознаки пізнього бароко.А план тазовнішні оздоби собору Св Юра у Львові майже цілком належать рококо.Проміжнупозицію займала ратуша в Бучачі.Адже її тимпан наче охоплений полум'ям ліпнини,характерним виплеском стилю рококо.Тимпанів подібного роду неможливо зустріти ані до рококо, а ні після.Хвилясту, нервову тему рококо підтримували йнеспокійні скульптури Йоанна Пінзеля, наче хворі на судоми.Дивують і кам'яні ліхтаріна парапетах костелів у Наварії та Годовиці.Подібним ліхтарям місце лише вприватному садку чи на сходинках рококового ж паркового павільйону.
Важливішимзразком рококо в архітектурі стала й будівля єзуїтського колегіуму та костелу вКременці Тернопільської об. (архітектор Павло Гижицький 1743р). Яскраві фарби фасадів,чотири башти, дивовижні сходинки з кам'яними ліхтарями роднять споруду зпарковим павільйоном більше, ніж із зразками бароко в Олиці, Луцьку, Микулинцях,Старому Чарторийську. Декор і фарби колегіуму — від рококо, і лише величнийразмір костелу — від бароко.
Рококо як стильна українських землях вивчений мало. До стилю помилково відносять усе, що незовсім схоже на бароко, навіть в українських енціклопедіях. Українськієнціклопедії часів СРСР давно потребують ревізії та переробки.
Є багатоприкладів, коли в соборі або в музеї збережена лише одна пам'ятка стилю рококо,наприклад, іконостас або посуд. Сама ж будівля ранішня або пізня за часомстворення. На Україні нема пам'яток рококо, де б в інтер'єрі уся оздобаналежала цілком до рококо, як це в деяких інтер'єрах палаців Франції чиНімеччини (Боффран, овальна зала готелю Субіз в Парижі 1730 рр., зали Новогопалацу Фрідріха Другого в Потсдамі, плафон в апартаментах королеви палацу Реалє,Неаполь).Рококо Укаїни ще чекає на своїх прискипливих дослідників
Письменникита поети в епоху бароко сприймали реальний світ як ілюзію та сон. Реалістичніописи часто поєднувалися з їх алегоричним зображенням. Широко використовувалисяв цю добу символи, метафори, театральні прийоми, графічні зображення (рядкивіршів утворюють малюнок), насиченість риторичними фігурами, антитезами, паралелізмами,градаціями, оксюморонами. Існує бурлескно-сатиричне відношення до дійсності.Для літератури бароко характерне прагнення до різноманіття, підсумовуваннязнань про світ, всеохоплюваність, енциклопедизм, який іноді обертаєтьсяхаотичністю та колекціонуванням сміховин, намаганням дослідити буття в йогоконтрастах (дух та плоть, морок та світло, тимчасове та вічне). Етика барокотяжіє до символіки ночі, теми тліну і марноти, життя-сну (Ф. де Кеведо-і-Вільєгас,П. Кальдерон). Відома п'єса Кальдерона так і зветься: «Життя є сон».Утворилися жанри- галантно-героїчний роман (Ж. де Скюдері, М. де Скюдері), реально-побутовийта сатиричний роман (Фюретьєр, Ш. Сорель, П. Скаррон). Бароко як стиль давдекілька різновидиів, течій: маринізм, гонгоризм (культеранізм), консептизм (Італия,Іспания), метафізична школа та эвфуїзм (Англія).
Діїроманів часто переносяться у вигаданий світ античності, у Давню Грецію, палацовікавалери та дами предстають у вигляді пастухів, виникла й окрема назва пасторалі(Оноре д’Юрфе, «Астрея»). В поезії розквітли примхливість або вигадливість, складніметафори. Розповсюдились такі форми, як сонет, рондо, кончетті (невеличкий віршз обов*язковою дотепною думкою), мадригали.
БарокоЗаходу породило в сфері роману видатних представників — Г. Гріммельсгаузен (роман«Сімпліціссимус»), у сфері драми — П. Кальдерон (Іспанія). В поезії уславились В.Вуатюр (Франція), Д.Маріно (Італія), дон Луіс де Гонгора-і-Арготе (Іспанія).Носіями бароко Росії в літературі були С. Полоцький, Ф. Прокопович, ранішній М.Ломоносов.ВІспанії барокова течія в літературі одержала назву «гонгоризм» на честьпомітного представника (дивись вище).
Розум Бароко – явище складне ісуперечливе
УXVII столітті закладалися основи нового європейськогораціоналізму. Менш відоме те, що тоді ж формувалася й оновлена ірраціональнасистема мислення. Розум уславлювався голосно, урочисто, демонстративно.
Двозначнийепікуреїзм Бароко формує дивні характери, породжує майже фантастичних людей, подібнихдо описуваних у педагогічному трактаті Дж. Локка джентельменів, що живуть урозкішних, але скупо опалюваних апартаментах, їдять зі срібних тарелів, але разна день, ходять серед зими в легенькому взутті.
Багатов чому загадкові і дивакуваті баракові характери полишили свій слід і вукраїнському мистецтві XVII-XVIII ст.
Середетапів розвитку українського бароко слід виділити такі віяння, спричиненідобою: аскетичні, мілітаристичні і кончетистські, лібертичні.
Багатієм-аскетом,фанатичним подвижником ідеї людської солідарності й водночас володарем числених“замків” й “городів” зображено, наприклад, знаменитого запорозького ватажка унещодавно знайденому Ю. Мициком анонімному “Короткому описі Сіркових діянь”.Могутнього громадського діяча й видатного повководця тут названо “хробакомбожим”, а очолювана ним Січ порівнюється з монастирем або церквою. Смиренне, самовідданеслужіння визвольній ідеї Сірко ставить поднад усе:
В Запорожжі, на Дикому Полі, де бистрії води,
В січах жив, островах, мав там замки собі й городи.
Не прожиток, а відпочинок з воєнної праці,
Не спочинок, а монастир мав, коляштор по признаці.
І не тілько не може тут буть спокусна білоголова
Але й думка про теє нелюба, не плине й розмова.
Утакому пуританському дусі змальовано й портрет Б. Хмельницького у “РозмовіВеликоросії з Малоросією” С. Дівовича. Цю драматичну поему написано 1762 року, тобточерез 100 років після “Короткого опису Сіркових діянь”, а ідеал героя-ченця, всевладногоаскета, людини, що вершить долю світу, а сама вдовольняється малим, зневажаючицілком доступні їй земні блага, залишився тим же.
ДляС. Дівовича непересічність вдачі великого гетьмана виявляється не лише вгромадській діяльності, а й в особистому житті, не позбавленому деякихаскетичних рис:
Гетьман великомудрий, моторний і сміливий,
Невтомний у потребах, у праці умілий,
Готовий тяжари він воєнні носити,
Жар, холод, нестатки уперто терпіти,
Пізнавши многотрудні в життті непокої,
В трудах усякі зміни, також перебої,
Він мало дбав про себе, хотів догодити
Громаді й Вітчизні і їх захистити.
Богдан Хмельницький був взірцем для багатьох освіченихукраїнців. І тому не дивно, що багато хто з авторів вкладав свої моральніконцепції в його уста. Показова щодо цього знаменита “Милість Божа” (1728) ІнокентіяНеруновича, де у формі гетьманського заповіту викладається ціла системажиттєвих правил.
Можнаприпустити, що І. Нерунович, як і пізніше його однодумець С.Дівович, засуджувавзахоплення сучасної йому козацької старшини розкішним життям, вважаючи це зазраду ідеалів козацької демократії. Тільки цим можна пояснити, чому лише водному з восьми пунктів “заповіту Хмельницького” козакам не радиться нехтуватидостатком, дбати про хазяйство (бо ж інакше, “де коня добути, рушницю узяти чиіншії прибори з чого придбати”).
Іншіпункти мають виразно полемічний характер: “міцніше між собою у мирі живіте”, “шукайтеславу, гроші в ніщо завше майте”, “що є, задовольніться, тримайтесь такого:нічим не ображайте в житті брата свого”, “ в житті не купцюйте”, “дітей своїх, яктільки відправлять науки, такої научайте козацької штуки”, “свою подяку Боговіпосилайте, велику милість відтак величайте!”.
Створенийу першій чверті XVIII століття фіктивний “заповіт Хмельницького” має виразнобароково-пуританський характер.
Вінпослідовно обмежує природне прагнення людини до достатку, розкоші, насолод, привілеїв,різноманітних життєвих благ і пропагує ідеал самообмеження, самовіддачігромадським справам та інтересам. Програма, слід сказати, сувора, алеблагородна і мудра в головній своїй думці: найпрекрасніше в людині – їїрозуміння свого духовного призначення, відтак – свідоме заперечення в собіегоїзму тваринної пожадливості, “боротьба з собою”, тобто зі своїми стихійнимипристрастями.
Зіншого боку, у XVIII столітті вже з’явилося чимало людей, які вважали, що життядається людині “один раз” і тому слід взяти від нього якомога більше насолод ірадощів, незважаючи на всілякі хитромудрі теорії. Схоже, що до кола українськихлібертинців XVIII століття належав і М. Довгалевський, який на своїх лекціях, читаниху стінах Київської академії в 1736-1737 роках, навчав студентів, що “нікого зпростих людей не можна вважати щасливим, а щастя вимірюється шляхетнимпоходженням, посадою та багатством”.
Алетаких сміливих проповідників ситого благополуччя в ту “добуржуазну” добу булоне так уже й багато. Навіть відомі київські багатії не виставляли на людськіочі свої достатки. У середовищі, в якому вони жили, це могло викликати лишеосуд, бо українське міщанство тривалий час дотримувалось ідеалів поміркованого,скромного і “простого” життя. Його “пуританство” пояснюється історичнимиобставинами, і насамперед тим, що населення міст єдналося в цехи, які за своїмустроєм мали багато спільного з церковними братствами. Тут високо цінувалисягромадянські доброчинності, готовність жертвувати в ім’я громади, бути скупимщодо себе, але щедрим, коли йшлося про віру, Вітчизну, національну культуру, бідниходновірців. У такому психологічно активному, але не досить освіченому, середовищівідданість традиціям нерідко межує з консерватизмом. Адже завжди легшевідкинути якусь новацію, аніж передбачити усі її можливі наслідки.
Всвоїх шуканнях сенсу життя мислителі XVII століття Л. Баранович зі своїми“пуританськими” віршами, К. Сакович і його дивні філософеми, йшли від ідеалуземних насолод своїх попередниікв доби Ренесансу до нового, одухотвореного, християнськогоаскетизму.
Наведенихприкладів, мабуть, уже досить, аби дійти висновку, що в XVII столітті надійнихмеханізмів психологічного захисту від світоглядних “штормів” у науці не було.Вони лише починали формуватись і відпрацьовуватись і не могли оберегти душілюдей від іржі зневіри, а літературних героїв – від філософського самогубства.
Тодіж, у XVII столітті, у філософів Східної та Західної Європи виникає такожінтерес до поєднання формальної логіки, математичного мислення з живоюцікавістю до загадкових явищ, зокрема видінь, одкровень, що виникають позанашим бажанням, ніби несамохіть, у забутті, дрімоті, мріях, наяву або у снах.Виразні сліди захоплення тлумаченням підсвідомо-сновидних символів устародавньому Києві знаходимо, наприклад, у першому східнослов’янському підручникуз філософії (1620 р.), написаному поетом К. Саковичем. Він вважає, що уві снітриває активна робота мозку, і саме в цей час створюються надзвичайносприятливі умови для розвитку думок, бо, “вночі думка звільняється від усіхденних турбот, пов’язаних із зовнішніми чуттями, й може вільніше розглядати тіречі, які вона вдень мислила розібрати, але через різні перешкоди в той час, колиїх сприймала, не моглацезробити”.
Такимчином сновидіння – також мислення, але таке, що оперує загадковими і неяснимидля розуму образними формами. У “Трактаті про душу” (1625 р.) К. Сакович зновувисловлює характерну для мислителя доби Бароко думку, що сновидна фантазія –частина аналітичної діяльності мозку і має багато спільного з логічниммисленням: “Сприйняті фантазією подібності, послані загальним чуттям, в нійміцніше затримуються, і уважніше випробовуються. Не лише вдень, а й уночі, ввісні вона розбирає ці подібності й відтворює багато спільних речей, особливоколи подібності приходять до неї від чуттів, афектованих або любов’ю, абострахом”. І далі – дивовижне спостереження, що випереджає на 200 років думку І.Франка про подібність виявів фантазії у сновидіннях і поетичній творчості. Звідсипоети, створюючи фантазії, понавигадували числених нечуваних і небувалих химер,ахеронів, церберів”.
Увіршах самого К. Саковича важко знайти фантасмагоричні сюжети й образи.Очевидно, він мав на увазі не себе й свої поетичні твори. Певна химерність івишукана умовність були властиві поетичному мисленню його друга Мелетія Смотрицького.Він – цілком можливий адресат наведених слів. Але найкраще було бпроілюструвати їх віршами І. Орновського. Знайомлячись з його віршем-трактатом“Піднесення”, одразу потрапляєш в атмосферу філософської думки XVII століття.Складається враження присутності на якомусь типовому для того часу диспуті (уданому разі – самого поета зі слухачем курсу філософії Києво-Могилянськогоколегіуму, небожем гетьмана Мазепи, Іваном Обідовським) з проблем раціоналізму.Що твердить співрозмовник поета, невідомо, а от сам він розвиває відому тезуБекона і Локка, згідно з якою розум сам собі створює всілякі труднощі.
Важкопереоцінити історичне значеня віршів І. Орновського. Перед нами – перші крокиукраїнської фантасмагоричної поезії, яка охоче використовує архетип “пташиного”сприйняття світу, що дрімає в глибинах підсвідомості. Такий стиль поетичногомислення утворюється завдяки поєднанню образної продуктивності сну й поетичноїтворчості і реалізується, як правило, у творах умовно-фантастичного чиміфо-поетичного жанру.
УXVII столітті такі фантасмагорії, як у Орновського, зустрічаються не часто. Аот у XVIII столітті мотив уявного ширяння серед хмар у момент осяяння був ужедосить популярний в українській поезії, що свідчить про підсилення в нійфантастичного начала. Те, що еволюція йшла в цьому напрямку, засвідчує, зокрема,й “Поетика” М. Довгалевського, де серед настанов щодо написання ліричних творівзнаходимо й таку: “ Десятий спосіб: якщо поет пише, що він завдяки якомусьневідомому був спрямований або піднесений до небес і не знає, де він, щоговорить, що бачить. Цей спосіб написання од є найкращим і найбільшепоширенним”. Отже, на початку XVIII століття ірраціональний стан імітувався чивикликався цілком свідомо. Він став просто літературним прийомом. Тоді ж, уXVIII столілтті, зловживання ним з боку тих, хто перетворював поезію напіднесене марнослів’я викликало протести й кпини з боку літераторів. Так, звертаючисьдо музи в “Оді на перший день травня 1761 року”, юний поет-класицист ІгнатійМаксимович просить її покинути “тьму глибоку” (царство Ереба, підсвідомості) йцуратися демонічно окрилених поетів. Він пише так:
Не бійтеся тих, хто вище грому
В зеніт намірився летіть
І сподівається при тому,
Що може витримать політ.
З тобою ті не будуть знатись,
Що в небі хочуть потоптатись,
У мирі хай тебе лишать!
А забажай дружити з нами,
Ми власними живем трудами,
Отож нам гуслі приладнать.
Такимчином, можна визначити певну хронологію розвитку в українській поезії мотивудемонічного ширяння в захмарному світі, осяянь і фантасмагоричних видінь.
— 1693 рік. Книжка Івана Орновського “Слеза дорогого каміння”. Перші блискучізразки ліричної фантасмагорії.
— 1736-1737 роки. Курс лекцій з поетики Митрофана Довгалевського, що засвідчиввеличезну популярність фантасмагоричного “способу” написання ліричих творів.
— 1761 рік. “Ода на перший день травня 1761 року”. Сатиричні випади молодогопоета-класициста на адресу любителів демонічних осяянь у поезії. Новий «ясний ігармонійний» художній смак починає боротьбу з “тьмою глибокою” поетики Бароко.
Література
Українська радянська енциклопедія/ За ред. М. Бажана. — 2-ге вид. — К., 1974—1985.
Малий словник історії України /Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.
Нариси історії архітектуриУкраїнської РСР. К., 1957
Алпатов М. В. Всеобщая история искусства,т. 2. М.—Л., 1949
Вельфлин Г. Ренессанс и барокко.Пер. с нем. СПБ, 1913
История русского искусства,т. 1. М., 1957
Программы по истории украинскогоискусства. Академия архитектуры УССР. К., 1956
Виппер Б.Р.«Архитектурарусского барокко», М, «Наука», 1978.