ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1 Кам’яний вік. АрхеологіяЗакарпаття
1.1 Ранній палеоліт
1.2 Пізній палеоліт
1.3 Мезоліт
1.4 Неоліт
РОЗДІЛ 2 Енеоліт-бронза. АрхеологіяЗакарпаття
2.1 Епоха енеоліту
2.2 Епоха бронзи
РОЗДІЛ 3 Раннє залізо. АрхеологіяЗакарпаття
РОЗДІЛ 4 Ранньослов’янський та давньослов’янськийперіоди. Археологія Закарпаття
4.1 Ранньослов’янський період
4.2 Давньослов’янський період
4.3 Епоха великого переселення народів
РОЗДІЛ 5 Міста Закарпаття як об’єктиархеологічного дослідження
РОЗДІЛ 6 Археологічне дослідження замків,палаців Закарпаття
6.1 Археологічне дослідження замків
6.2 Археологічне дослідження палаців
ВИСНОВОК
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
ВСТУП
Актуальністьдослідження. Археологія Закарпаття є важливим елементом історичногодослідження області. Закарпаття – це один із важливих регіонів України, котриймає свої особливості як з точки зору географічного розташування, так і з сторниісторичного розвитку. Дослідження цього регіону неможливе без залученняархеологічних джерел.
ТериторіяЗакарпаття знаходиться на межі Східної, Центральної та Півднено-Східної Європи.І саме археологічні дослідження можуть дати відповіді на деякі питання змаловідомої історії Закарпатського регіону. На даний момент археологіяЗакарпаття потребує глибокого дослідження та вивчення.
Впродовжстоліть на території регіону проходять міграційні процеси археологічнихкультур. З однієї сторони територія Закарпаття стає об’єктом проникнення, а зіншої сторони на цій території формуються окремі культури.
Томуархеологічні дослідження історії Закарпаття є важливим і необхідним напрямкомдля всебічного висвітлення історичного розвитку регіону.
Мета: дослідитиісторію Закарпаття, використовуючи матеріали археологічних досліджень.
Об’єкт: історичнийрозвиток Закарпатського регіону.
Предметдослідження: археологічне дослідження Закарпаття.
Методидослідження: методи аналізу, поірвняльно-історичний, хронологічний татипологічний.
Завдання:
– здійснити пошук,аналіз та систематизацію наявних джерел та історіографію літератури;
– проаналізуватиперіоди та етапи археології області;
– виявити,простежити і з’ясувати на основі сучасних наукових досліджень історіюархеології Закарпаття.
Структурадипломної роботи: дипломна робота складаєтсья зі вступу, шістьох розділів, якіподіляються на підрозділи, висновку, додатків та використаної літератури.
Упершому розділі охарактеризований кам’яний вік, його хронологічні рамки тарозкопки.
Удругому розділі розкрито зміст епохи Енеоліту та бронзи і хронологічні межіцього періоду.
Утретьому розділі дана характеристика періоду раннього заліза і хронологічнийчас.
Учетвертому розділі розглянуто ранньо-слов’янський та давньослов’янськийперіоди.
Уп’ятому розділі розібрано археологічне дослідження історичних міст Закарпаття.
Шостийрозділ розкриває археологічні дослідження замків, палаців Закарпаття.
Дипломнаробота містить 87 сторінок теоретичного матерілу.
РОЗДІЛ 1 Кам’яний вік.Археологія Закарпаття 1.1Ранній палеоліт
Період палеоліту є початком появи людини й формування сучасногофізичного типу і датується понад 3 млн. р. тому. Протягом палеоліту (гр.палайос – стародавній, літос – камінь) людина опанувала вогонь, виготовилаперший одяг і побудувала своє перше житло. Період появи людини й формуваннясучасного фізичного типу. Протягом палеоліту (гр. палайос — стародавній, літос- камінь) людина опанувала вогонь, виготовила перший одяг і побудувала своєперше житло. Процес засвоєння людьми великих просторів Європи обумовленийльодовиками, що періодично насувалися з півночі на континент. Міжльодовиковіперіоди відрізняються м'яким кліматом. Основні заняття: збиральництво йполювання. Знаряддя праці виготовлялися з каміння, кістки, рогу, деревини. Буливони примітивні і ледь забезпечували прожитковий мінімум. Розходження в техніціобробки каменю стало основою для розробки періодизації первісної історії.
Сучасні дані відносять появу людини на Землі до 5 — 4 млн. роківтому. Нійі-Г-ьи: давні рештки людини, названої homo habilis (лат. людинавміла), були виявлені Луїсом Лікі і його послідовниками в Південно — Східній іСхідній Африці (Танзанія, Ефіопія). Поруч із рештками кісток знайдена обробленагалька (чопери та чопінги). З Африки, через Малу Азію і Балкани людина проникаєта розселяється в Європі, і 1 млн. років тому з'являється у Верхньому Потиссі.»
У ранньому палеоліті Верхнє Потисся (1 млн. — 150 тис. років тому)заселяється пітекантропами (гр. пітекос — мавпа, антропос — людина). За данимиамериканського демографа Е.Діві їх було близько 125 тисяч. Ріст до 170 см, ходапряма (homo erectus ), обсяг мозку до 900 куб.см, могутні надбрівні дуги.Однак, була відсутня важлива ознака людини – виступ підборіддя..
На початку палеоліту рельєф регіону зазнав істотних змін:відбулося підняття Карпат на висоту більше 1000 м й утворилося Верхньотиськеозеро. З початком льодовикової епохи (до Карпат льодовик не дійшов) різкозмінюється клімат, флора та фауна.
Вагомі успіхи закарпатської археологічної науки у вивченні давньоїісторії населення північно-східної частини Карпатської улоговини припадають на70-90-ті рр. XX ст. Цьому сприяло кілька факторів. Оцінивши ключовий характердеяких археологічних пам'яток Закарпаття, що знаходилися на стику двохкультурних зон — центральної і східноєвропейської, сюди прибули працювати кількаархеологічних експедицій провідних дослідницьких центрів. Давньокам'яний віквивчала палеолітична експедиція Природничого музею АН УРСР (керівник — В. Гладилін),палеоліт і мезоліт — експедиція Інституту суспільних наук АН УРСР (О. Черниш,Л. Макевий), неоліт — експедиція Інституту археології АН СРСР (В. Титов),енеоліт — експедиція Львівського університету (М. Пелещишин) [2, с. 14-17].
Все ж найбільші систематичні польові дослідження археологічнихпам'яток краю проводили три експедиції Ужгородського університету (Е. Балагурі,В. Котигорошко), Природничого музею АН УРСР та Ужгородської групи Інститутуархеології АН УРСР (з 1985 року група в складі відділу археології Інститутусуспільних наук АН УРСР). На початку 70-х років на Закарпатті розгорнулося грандіознеза масштабом будівництво, пов'язане з великими земляними роботами, а саме:спорудження нафтопроводу «Дружба», кількох віток газопроводу ( «Уренгой –Помари-Ужгород», «Братерство», «Союз»), Транс карпатської шосейної дороги, меліораціїземель на рівнинній і передгірських зонах. Всі ці роботи вимагали в зонахпроведення земляних робіт невідкладних охоронних розкопок, а кошти отримувалисьвід тих організацій, які вели будівництво. Так було, по-перше, вирішенофінансовий бік справи, по-друге, дало можливість вперше на теренах краюпроводити розкопки широкими площами (по 3-4- тис. кв. м. культурної площі),охоплюючи роботами майже всі періоди давньої історії Закарпаття.
Окрім палеолітичної та палеолітичної експедицій, які вивчалипам'ятки виключно кам'яного віку, науковці університет і Ужгородської групидосліджували всі пам'ятки, які траплялися на об'єктах новобудов. Тому подальшійогляд виконаних робіт зручніше розглядали за здобутками експедицій, а на разірозгляду окремих історичних рас.
Екскурс розпочнемо з палеоліту, розкопки якого виявлені у 80-тіроки XX ст… світове значення мало ранньопалеолітичне місцезнаходження вКоролеві, яка знаходиться на 20-метровій терасі (стоянки Виннички, ГострийВерх), які вивчали польових розкопок, починаючи з 1974 р. ця пам'ятка закількістю 14 нашарувань часу ашель — мустьє з чіткістю геологічноїстратиграфії, виразності матеріалів від ашеля до мустьє і пізнього палеолітунемає собі рівних в Центральній та Східній Європі.
До мустьєрської доби нині зараховано понад 40 місцезнаходжень. До ціннихстоянок віднесено Королево, Чорна І. IX. Рокосово, Діброва та ін. Середзнайдених знарядь праці: двох бокові чоппери, зубчасті пили, сікачі, скребла.Заготовки обкладені леваллуазькими відщепами, подібними нуклеусами; знаряддя праці,рубилами, листоподібними і іншими дрібними знаряддями (3). Памятками длявивчення палеоліту, в першу чергу, були стратифіковані пам'ятки Королева І,Королева II та пізньопалеолітичні комплекси Берегова І з Малої гори. А також стоянкана високому лівому березі р. Тиса, в кар’єрі для добування щебеню, на горіСергейл, що є високою ранньочетвертинною терасою давнього верхньотиськогоозера. Відкрила їх і досліджувала в 1976р. Закарпатська палеолітична експедиціяІнституту археології АН УРСР. Розкопки дали можливість виявити знахідкиашельського і мустьєрського шарів з кількома горизонтами. Серед знахідокнижнього шару – масивні від- щепи, знаряддя типу хоперів, нуклеусом, робила, ау верхньому – вироби мустьєрських типів з проявами леваллуазької техніки.
Серед інших пам’ятників, відкритих Закарпатською експедицією можнавідмітити Чорну І, де зібрані матеріали леваллуазького типу; Новоселицю І, ІІ,Хижу І, Плешки ІІ, на яких також досліджені матеріали леваллуазького типу.Більшість знахідок з андезиту. Місце знаходження Діброво, Чорної IV, Хижі IV,Заставної ІІ, Онковиць, Горян, Радванської гори ІІ, Виноградово, Берегово,Виселичної гори, Шаян ІІ, Ільниця, Біла Церков, Становиць, Солотвино І, ІІ,Плешки та інших пунктів дали колекції виробів з креміню.
Важливим науковим внеском у розвиток питань кам'яного вікуЗакарпаття слід вважати спробу визначити періодизацію і хронологію палеоліту.Підготовлена дослідниками культурологічна колонка дозволила дати відомості продавньокам'яну добу. Сьогодні до раннього палеоліту Закарпаття зарахованопам'ятки ашельської (850-150 тис. років до н.е.), мустьєрської (150-40 тис.років до н.е.). до першої віднесено місцезнаходження та стоянки Королево І,Рокосово І, Рокосово II, Раковець [1, с. 17-19].1.2 Пізній палеоліт
Наступний етап у розвитку культури, господарства і соціальноголаду людства – період пізнього палеоліту – тривав від 35 до 10 тис. років тому.Період відчутного стрибка в антропогенезі, поява людини сучасного типу (homoerectus). З'являється родова організація — матріархат. Невпорядковані(ендогамні) статеві стосунки заміняються екзогамними. Чоловік і дружина повинніпоходити з різних родів. Це явище мало груповий характер, тому рід вівся заматеринською лінією. Мати — захисниця вогнища й добробуту родини, роду.Сформовані уявлення про жінку — праматір відбились у виготовленні ритуальнихстатуеток.
Зароджується первісна релігія: тотемізм (віра, що кожна родовагрупа має загального предка — тотем), анімізм (віра в душу) і магія (здійсненнявизначеного ритуального дійства для досягнення бажаного).
Епоха пізнього палеоліту у Верхньому Потиссі представлена більшніж 50 стоянками (Королево, Барца, Сена, Цейково й ін.). У ході їхніхдосліджень зібрані скребачки, різці, навершя списів, гарпуни з кістки, голки,прикраси.
В основі господарства зберігається загінне полювання на великихтварин (мамонти, зубри, олені) і збиральництво.
Під час пошукових робіт Закарпатська палеолітична експедиціявідкрила два пізньопалеолітичні місцезнаходження в районі с. БіганьБерегівського району. Воно розташовано на площі виноградника, в межах села насклоні Багенської гори. Тут на північно-східному схилі зібрано близько 300кременевих виробів, які складаються з нуклеусів, пластин, відщепів, скребків,різців, масивного нуклевидного знаряддя.
Другим місцезнаходженням в цьому районі являється місце-знаходження Дідова гора, розташоване поряд з біганською горою,південно-західніше с. Бігань. Тут, на північному схилі гори, на вершині,зібрані кременеві вироби, які складаються з відщепів відбійника, долото видногознаряддя, уламки мікро пластинок.
Цінними, хоч і допоміжними, виявилися нововідкриті пізньопалеолітичнімісцезнаходження Берегово II, Мукачево І, Біганська гора, Заставне, Шаян та ін.Що стосується вікових рамок то зроблена спроба віднести їх до раннього вюрма звиділенням трьох стадій його розвитку.
Картографування пізньопалеолітичних місцезнаходжень (Ганьковиця,Дубриничі, Лумшори, Голубине, Ділове та ін) свідчить про те, що людськіколективи пізнього палеоліту успішно заселяли не лише передгірську, але йгірську частину Закарпаття. Гіпотеза про те, що гірська частина була заселеналише в епоху середньовіччя, яку запопадливо поширювали деякі угорські історики,обґрунтовано втратила свій сенс [1, с. 20].
1.3 Мезоліт
Епоха мезоліту (гр. месос — середній, літос — камінь) визначаєтьсязакінченням льодовикового періоду й установленням людської сучасності-голоцену. Зникають великі тварини (мамонти, шерстистий носоріг, бізон таінші), формується сучасна фауна та флора. Полювання на швидконогих тваринускладнюється, що визначило появу першої механічної зброї далекого бою -лука, ау зв'язку з цим відбулося масове знищення тварин. Останнє обумовило зростанняролі збиральництва й приручення тварин.
Поява більш надійних способів існування, значне поліпшення кліматусприяли збільшенню чисельності населення та його розселенню. Дослідникимезоліту вважають, що саме в цю епоху починає складатися племінна організація.
З 1973 року розпочалося вивчення мезоліту. Тоді була створенакомплексна мезоліто-неолітична експедиція Інституту суспільних наук АН УРСР,яку очолив Л.Г.Мацкевий. протягом 15-ти років роботи експедиції було відкрито ічастково досліджено 38 мезеолітичних місцезнаходжень і стоянок.
Найбільш цінні матеріали було отримано під час розкопок стоянокКам'яниці II, Кам'яниці У (Ужгородського району), що дозволило провестиетнокультурний поділ мезоліту Закарпаття на пам'ятки з геометричними (Кам'яницяУ) і без геометричних (Кам'яниця II) мікролітів. Як показали дослідження,пам'ятки мезоліту на Закарпатті розташовані нерівномірно. Найбільше їхфіксується в передгір'ї (22), в Притиській рівнині (7), Берегівській котловині(4) та в районі Вігорлато-Гутинського хребта (2) (6). Пам'ятки типу Кам'яниця Ублизькі до стоянки Сексард-Паланк (Угорщина),
У Верхньому Потиссі відкрито більше 50 стоянок IX — VI тис. дон.е. (Л.Мацкевий) — Кам'яниця, Угля, Ворочево, Перечин і інші. У ході розкопокцих пам'яток зібрано значний речовий матеріал. В основному це знаряддя праці зкременю, обсидіану, андезиту й базальту.
Спостерігається удосконалення техніки обробітку каменю, що знайшловідображення в появі мікролітів — вкладишів для ріжучих знарядь і макролітів — попередників кам'яних сокир. Кремінь і обсидіан надходили у Верхнє Потисся зТокайських гір, андезит і базальт — місцеві породи.
.* і
Рухливий спосіб життя, недовговічність стоянок зв'язані зполюванням як основним способом життя разом із збиральництвом.
Пам'ятки духовного життя й мистецтва мезолітичного населенняВерхнього Потисся відомі слабо, але можна припустити, що вони були.
Унікальною релігійною пам'яткою мезоліту на території України є Кам'янаМогила в степу Мелітопольського р-ну Запорізької обл., інтерпретованадослідниками як храм магій. У гротах і на піщаних блоках величезного пагорбазнаходилося біля тисячі різноманітних зображень (бики, коні, мамонти, олені йін.) Храм виник ще в епоху пізнього палеоліту.
За даними російського демографа В.Є. Ларічева територію Землі вмезоліті заселяли 2,5 млн. чоловік.
Л. Мацкевий на основі спостережень висловив думку про існування вЗакарпатті в добу мезоліту двох основних етнокультурних спільнот. До першоїгрупи він відніс пам'ятки з деякими палеолітичними індексами, до другої — комплекси з вираженими новими тенденціями мезоліту. Перша група розташована впівнічно-західній, друга в південно-східній частині краю. Як вважає дослідник,матеріали розкопок дали право говорити про співіснування на Закарпатті в ІХ-VІтисячоліттях до н.е. мезолітичних і неолітичних спільнот. Перші займалипередгірську зону, другі — низину, тобто зони, придатні до мисливства,рибальства, збиральства та землеробства і тваринництва. Знаходячись в центріЄвропи, мезолітичні пам'ятки краю увібрали в себе різноманітні риси сусідніх зЗакарпаттям етнокультурних спільнот, що вимагає подальших польових досліджень.
Наоснові одержаного матеріалу у Запоні (ур. Мала гора), Серне (ур. Кіш мезев)досліднику вдалося визначити, що ранні пам'ятки новокам'яної доби на Закарпаттіналежали носіям старчево-крішської культури, що датується в рамках 5100-4500рр. до н.е. [4, с. 12].1.4 Неоліт
Заключна стадія кам'яного віку — неоліт (гр. неос — новий, літос — камінь) -період корінних змін в економічному й громадському житті первісноїлюдини. Названий Г. Чайлдом неолітичною революцією.
Хоч неоліт Закарпаття досліджувався в попередній час (другаполовина XIX — перша пол. XX ст.), але таких великих за масштабами робіт, якібули виконані в 70-80-х роках раніше не було. Вони перевищують розміри дослідженихплощ інших епох. В ці роки було відкрито біля сорока поселень неоліту іенеоліту, пам'ятки якого вивчав Михайло Потушняк. Ним проведені розкопки вДякові (ур. Мондичтог), Дерцені (ур. Мала гора), Баркасові (ур. Нодь мезев),Запоні ( ур. Мала гора, Ково домб), Ужгороді (Дравці), Серне, Рафаїлові, МалихГеївцях, Концові та ін. Як правило, поселення неоліту розташовувалися наберегах річок, водоймищ, займали окраїни боліт, схили невисоких пагорбів.
Розкопки в Дякові, Серне, Рафаїлові, запоні, Тарнівцях, М.Геївцяхдозволили виділити нову культуру — мальованої кераміки (4500-4000рр. до н.е.).Виявилося, що вона не входила в зону поширення лінійної кераміки, а існувалапаралельно з нею на суміжних територіях Культу Кріш, на думку М. Потушняка їїзамінила культура мальованої кераміки, корені якої тісно пов'язані з регіономбалкан.
Характеристика періоду.
1. Перехід від привласнюючих до виробляючих форм господарства:
землеробство (культивація пшениці, ячменю, проса) і скотарство(приручення собаки, вівці, кози, пізніше бика та свині).
2.Утворення культурної спільноти Пресескло — Старчево — Караново — Кріш у другій половині VI тис. до н.е., становлення господарсько – культурного типумотичного землеробства; складання на її фінальному етапі у Верхньому Потиссі(перша половина V тис. до н.е.) культури лінійно — стрічкової кераміки.
3.Удосконалення техніки виготовлення кам'яних знарядь праці (шліфування,полірування, пиляння та свердління каменю); знаряддям надається бажана форма. Використовувалисьрізні породи каменю, але переважав кремінь і обсидіан.
4.З'являються нові види знарядь праці: сокири, тесла, кам'янімотики, серпи, зернотерки та ступки.
5.Формується керамічний посуд; виникають прядіння й ткацтво, плетутьсярибальські сітки.
6. Створюються постійні поселення з великими будинками для цілого родучи великої матріархальної родини.
7. Видозмінюються ідеологічні уявлення, удосконалюється культ матері;ускладнюється поховальний ритуал [17, с. 13].
РОЗДІЛ 2 Енеоліт-бронза.Археологія Закарпаття2.1 Епоха енеоліту
Епоха міді чи енеоліт (гр. енеос — мідь, літос — камінь) охоплює V- поч. II тис. до н.е. — період значних змін і в природному середовищі, і влюдському суспільстві Євразії.
Новий кліматичний період (субореальний) характеризуєтьсязбільшенням середньорічних температур і підвищеною посушливістю.
Основними заняттями міцно стають землеробство й скотарство.Зароджується орне землеробство з використанням тяглової сили — бика. Даніпалеоботаніки відзначають значний вплив людини на флору. Різко зменшуєтьсякількість окремих видів дерев (граб, ліщина й інші), збільшується кількістьпилку злакових і супутніх їм чагарників і рослин, характерних для пасовищ.Відзначаються шари вугілля, що свідчать про масове випалювання лісів.
До великих історичних подій енеоліту відноситься перший великийподіл праці — відокремлення скотарів від землеробів. Худоба стає новим джереломнагромадження багатств. З цим явищем безпосередньо пов'язаний час великихпереселень. У першу чергу, це стосується виникнення ямної культурно — історичної спільноти скотарів. Вона протягом кінця IV — початку III тис. дон.е. упроваджує курганний спосіб поховання.
Друга історична подія, що відноситься до початку III тис. до н.е.-виникнення ранньомінойської культури — попередниці першої європейськоїцивілізації — кріто — мікенської.
Крім перерахованих вище основних рис енеоліту, особливонаголошуємо на появі перших виробів із металу (міді, золота) при збереженнідомінанти у виготовленні знарядь праці з каменю.
Період енеоліту Верхнього Потисся припадає на III — початок IIтис. до н.е. Населення проживало в довгострокових поселеннях біля водних джерел(Підгорб, В.Геєвці, В.Рашковці й ін.). Житла представлені наземними будівлямикаркасно — стовпової конструкції (10 -12 х 4,0 — 4,5 м). Опалювались вогнищемабо глинобитною піччю; на пізньому етапі поширюються напівземлянки.
Своїх небіжчиків енеолітичне населення регіону ховало в ґрунтовихмогилах з рядовим розташуванням на незначних підвищеннях. Кістяки у витягнутомустані; чоловіки на правому боці, жінки — на лівому. Орієнтація головою на східабо захід. Інвентар бідний. На пізньому етапі енеоліту з'являється кремація.
Речовий матеріал: кераміка, кам'яні сокири, ножі, навершя стріл ісписів, прикраси (браслети, підвіски, кільця); мідні знаряддя й зброя: сокири,чекано [4, с. 14].2.2 Епоха бронзи
Заключний етап первіснообщинної формації, поява класовихсуспільств у Європі (мінойська й мікенська цивілізації). Завершується першийвеликий суспільний поділ праці, що почався в енеоліті. Різке посиленнянерівномірності економічного й соціального розвитку, що обумовлено виділеннямцентрів кольорової металургії (Піренеї, Альпи, Апенінський півострів, Балкани,Карпати). Усе більшого значення набуває видобуток мідних і олов'яних руд,розробка золотоносних родовищ, плавка міді, бронзи, золота. Кольороваметалургія, що пройшла ряд етапів (холодне і гаряче кування міді та її лиття)завершується литтям бронзи.
У період середньої бронзи (1700 — 1380 рр. до н.е.) починаєтьсявиготовлення мечів, знарядь праці (серпи, сокири), на пізньому етапі (1200 -900рр. до н.е.) — порожнє лиття (поножжя, шоломи, панцирі), виготовлення скла.
Можна говорити, що в епоху бронзи відбувається другий великийсуспільний поділ праці — виділення металургійного виробництва й склоробства вокремі ремесла.
Створення металургійних центрів і виробництво товарів приводить дорозширення міжрегіональної торгівлі й обміну. У їхній основі були мідь, олово,бронза, золото, вироби з них, а також сіль, оксамит, морські раковини, намиста.
Посилення соціальної диференціації, значення патріарха й вождяпідкреслюється поховальними пам'ятками й численними скарбами. У цей час збройніконфлікти стали повсякденним явищем у житті населення багатьох регіонів Європи.На це вказують повсюдне зведення городищ і значна кількість зброї на пам'яткахта в складі скарбів. У результаті війн створилися всі умови для піднесеннявождів.
Бронзовий вік Європи (злам III — II — початок І тис. до н.е.) неприніс істотних змін у способи виробництва засобів існування, але увиготовленні зброї було досягнуто значних висот. Зрілого й одноманітноговираження здобуває релігійний символізм.
Епоха бронзи Верхнього Потисся (1900 — 900 рр. до н.е.) генетичнопов'язана з пізньоенеолітичними культурами Карпатської зони (Баден, Коцофені).Характеризується збільшенням щільності населення й засвоєнням передгірськоїзони під тиском носіїв сторонніх культур.
У даний час, завдяки дослідженням Е.А.Балагурі, в регіоні відомодекілька сотень поселень періоду бронзи. В основному, вони розташовані уздовжневеликих річок. Площа поселень 0,5 — 1,0 га. Житла наземні і напівземлянки,рідше будувалися землянки; розміри 8-30 кв. м. Опалювалися зазвичай вогнищем.
В основі поховального обряду — біритуалізм. Могильники грунтові,інколи підкурганні (Лесне, Зняцево). Пізній етап епохи бронзи характеризуєтьсяурновими похованнями в ґрунтових могильниках (Беркес, Станово, Рашковці й ін.)
Розглянутий період значною мірою характеризується масовим закопуваннямбронзових і золотих виробів. У регіоні нараховано 331 скарб з 15000 речей,загальною вагою 10 тонн. їхнє картографування вказує на зони особливоїконцентрації: Північна Трансільванія, північно — східна частина Саболч — Сатмарського комітату Угорщини й долина р. Латориці, що виходить до Верецькогоперевалу.
Основними галузями господарства були орне землеробство (пшениця,ячмінь, просо) і скотарство (дрібна й велика рогата худоба, конярство); вумовах передгір'їв відгінне.
Значна кількість скарбів, знахідки матриць для лиття озброєння,знарядь праці, прикрас (Барца, Спішске Штверток, Дякове й інші),бронзоливарських печей (Медведівці) — усе це характеризує Верхнє Потисся якодин із найбільших центрів кольорової металургії Європи.
Сукупність пам'яток (городища, могильники, скарби, виробничіоб'єкти) є надійними аргументами для твердження про наявність соціальноїстратифікації у верхньотиському суспільстві періоду бронзи [8, с. 27].
РОЗДІЛ 3 Раннє залізо.Археологія Закарпаття
3.1 Перший етап раннього заліза
Завершальнийперіод бронзи й початок раннього залізного віку Західної її Південно-СхідноїЄвропи визначаються пам'ятками гальштатської культурно — історичної спільноти.
Вивчення пам'яток Верхнього Потисся ранньозалізного періодуприводить до висновку, що цей регіон був північною окраїною фракійського масивуКарпатської котловини. Етнокультурні імпульси, які сприяли утворенню (назагальній гавській основі) двох споріднених культурних груп -куштановицької йСаніслеу — Нір (середина VI — IV ст. до н.е.), різні за значенням і силоювпливу. Перша група в період свого формування потрапила під помітний вплив зпівночі (з боку лужицької культури), а друга — з Потисся.
У процесі розвитку обидві групи відчували культурний вплив фракоскіфськихгруп, інтенсивність якого у різних областях регіону була різно Куштановицькагрупа, яка займала східну, найбільш віддалену й зачинеі частину ВерхньогоПотисся, потрапила під менший чужорідний вплив, кордони на півночі та сходіпроходили за Карпатами, а на півдні простягали вздовж правобережжя Тиси, якабула контактною зоною з групою Саніслеу Нір. Західний кордон куштановицькоїгрупи не визначений у зв'язку недостатнім ступенем дослідженості поселень івідсутністю поховальні комплексів на сусідній території. Тому словацькідослідники не виділяю пам'ятки Східної Словаччини до окремої групи, алевідзначають прояв міцно впливу з боку альфельдської групи та групи Саніслеу — Нір, що складає єди їх відмінність від старожитностей куштановицького типу.
У цілому Верхнє Потисся середини VI — IV ст. до н.е. являло собоюєдн культурно — господарську область. Відмінність у типах могильників і окремідеталях поховального обряду, при єдності способу поховання, пов'язаі ймовірно,з племінними особливостями. У соціальному відношенні суспільсті ВерхньогоПотисся ранньозалізного періоду було родо — племінним, з сімейне общиною якосновою виробництва. Провідні галузі господарства землеробство та скотарство.Металургія перебувала на рівні домашнього виробництва.
На даний час у Верхньому Потиссі відомо понад 200 таких поселень(Дяково, Заставне, В.Паладь й інші). Вони складалися з 8 -10 жител (землянки,напівземлянки, пальові), обігрівались вогнищами чи глинобитними печами.Організовуються майстерні для виготовлення знарядь праці (с. ХмільникІршавського р-ну). З Токайсько — Земплінських гір надходив кремінь і обсидіан.
Матеріальна культура. Кераміка: столовий і кухонний посуд, фігурки(неолітичні «венери»), пряслиця, намисто, зернотерки, конуси.
Орнамент: складні геометричні візерунки, меандри; пластика.
У становленні виробляючого господарства тісно переплелися зовнішній внутрішні фактори. Переважали перші, що проявилося в проникненні з півдняБалкан нових груп населення (носії культури Кріш — Старчево), що принесли уверхньотиське середовище землеробство, скотарство й виробництво кераміки.
Свою назву одержала за поселенням в 15 км від м. Зальцбурга(Австрія). Ця епоха (XII — сер. V ст. до н.е.) характеризується появою йзапровадженням у повсякденне життя заліза, зростанням кількості курганнихмогильників, посиленням торгових зв'язків.
Значну частину Східногальштатскої області займає територія зі пам'ятками,які одержали назву старожитностей фракійського гальштату. їхнє поширенняохоплює Карпатську улоговину, а також середню та нижню течії Пруто — Дністровського межиріччя.
Означена територія безпосередньо пов'язана з формуваннямпрафракійського етносу і його розвитком в історичний час. Більш конкретно дослідники(КТоредт, Е.А.Балагурі, Г.І. Смірнова й інші) пов'язують формуванняпрафракійців із культурою Ґава. Культура була виділена Г.А. Можоліч (1957 р.) іназвана за урновими похованнями, відкритими біля с. І Ґава (Саболч — Сатмарськаобл. Угорщини). У її формуванні брали участь носи І місцевих культур середньобронзовоїепохи (Піліні, Отомань) і сторонні племена із заходу. На першому етапі свогоіснування культура Ґава займала Верхнє Потисся і басейн р. Кереш. З X ст. дон.е. поширюється в Трансільванії і проникає за Східні Карпати в Пруто — Дністровське межиріччя (пам'ятки типу Голіграда).[24; с.31-33 ]
Проживали носії культури Ґава в невеликих (0,5 — 1,5 га) селищахуздовж водоймищ. Житлами служили напівземлянки (8-16 кв.м) і наземні будівлі(20 -1 40 кв.м), опалювались вогнищами і глинобитними печами (Дяково,Вовчанське, І Олешник й інші).
У важкодоступних місцях, зазвичай на верхівках гір, зводилисягородища, укріплені валами й ровами. їх площа 2-10 га (Шелестово, Арданово).
На противагу мідним рудам і компонентам для одержання бронзи(олово свинець) залізні руди широко поширені в природі. Залізо добувалося вдавнину з бурих залізняків, озерних і болотних руд. Порівняно з міддю й бронзоюодержати залізо доволі важко у зв'язку з необхідністю високої температуріплавки. Рідке залізо, для якого необхідно 1528 градусів, давні металургинезмогли освоїти. Виплавлялося тістоподібне залізо, у вигляді криць вагою 1 — 8кг, що одержували сиродувним способом, при температурі 1100 — 1350 градусів задопомогою хутр, що нагнітали кисень. Далі кричне залізо вуглецювалоа шляхомкількаразових проковувань і перетворювалось у сирцеву сталь Шляхом загартування(обвуглерожування) їй надавались необхідні властивост для виробництва зброї йзнарядь праці.
Більш високі механічні властивості заліза, доступність руд, аотже, і його дешевизна у порівнянні з бронзою, забезпечили витіснення каміннята міді як основних компонентів у виготовленні життєво — необхідних речей.
Залізна сокира, леміш і чересло зробили переворот у землеробстві,а меч і захисні обладунки стали повсякденним озброєнням європейських племен.
Один із найбільш ранніх предметів, виготовлених із заліза,знайдений у північній частині Карпатського ареалу, сокира — кельт ізкургану XII ст. до н.е. біля с. Лепуш (Румунія). Але це були лише першіпробні кроки, що завершилися повсюдним поширенням чорного металу в Карпатськомубасейні.[32, с.240 ]
У1844р. біля м. Мукачева на території сучасної Закарпатської України було виявленнопоховання людини в прямокутному кам’яному ящику в супроводі жменьки срібнихмонет, що імітувала тетрадрахми Філіпа II Македонського і його сина ОлександраВеликого. Час поховання- II ст. до н.е. Це була перша знахідка впівнічно-східній частині Карпатської улоговини, яка поклала початок більш-меншсистематичному науковому дослідженню цього типу пам’яток. Проте початковий станархеологічної науки того часу не дозволив належно оцінити і правильноінтерпретувати виявлену знахідку [29, с. 17].
РОЗДІЛ 4 Ранньослов’янськийта давньослов’янський періоди. Археологія Закарпаття
4.1 Ранньослов’янський період
Ранньослов’янськіпам’ятники Закарпаття входять в географічний регіон Верхнього Потисся. ПідВерхнім Потиссям розуміють територію, розташовану в південно-східній частиніКарпатського басейна, в верхній течії р. Тиси. Питання про час заселенняслов’янами Верхнього Потисся, в тому числі і нинішніх територій Закарпатськоїобласті на протязі тривалого часу в історичних і лінгвістичних наукахвивчається.
Вдругій половині XIX місний любитель-археолог, етнограф і історик ТиборЛегоцький відкрив ряд пам’ятників, поклав начало їх досліджень в Закарпатті:могильники в Зняцеві, в Закарпатті, в Червеневі Мукачівського району.
Систематичневивчення слов’янських пам’ятників Закарпаття почалися після об’єднанняЗакарпаття з Українською ССР (червень 1945 р.).
Їхвивченням займалися наукові співробітники Закарпатського краєзнавчого музею,Ужгородського ГОС університета і інституту археології АН УССР. В 1960 р.ранньослов’янські пам’ятники досліджує С. І. Пеняк, а в 1974 р. В. Г.Котигорошко. Зібрані і оброблені археологічні джерела послужили основнимматеріалом для написання історії ранньослов’янського населення Закарпаття VI –IX ст.[25, с.45 ]4.2 Давньослов’янський період
І, нарешті, ще один важливий історичний період, який у 70-80-тіроки поповнився новими археологічними фактами. Йдеться про ранньослов'янські ідавньоруські пам'ятки другої половини першого і перших століть другоготисячоліття нашої ери. їх відкриття змінило існуючі концепції про час заселеннякраю давніми слов'янами. Через відсутність джерел вважалося, що між пам'яткамипершої половини І тис. н.е. та донедавна відомих давньослов'янських пам'ятокVIII — IX ст… існував хронологічний розрив. Його вдалося заповнитинововідкритими поселеннями в Галочі, Холмоку, Берегові, Перехресті, Дідичному,Чепі та ін., які датуються VI — VII ст. н. е. На поселеннях в Галочі, Береговівперше відкрито півквадратні напівземлянкові житла з чистою ліпною керамікоюпразького (корчакського) типу, що дозволило їх пов'язати з появою першихслов'янських племінних груп у Верхньому Потиссі. Вони датуються початком VI ст.н.е.
Велику цінність для вивчення історії давніх слов'ян Закарпаттяпредставляють нововідкриті поселення VIII — IX ст. н.е. їх в рівнинній іпередгірських зонах краю зафіксовано понад сорок (Боржава, Мужієво, Яноші,Братово, Затисівка, Клиново, Петрово, Корятняни, Палло, Паладь, Комірці,Катівці, Баркасово, Клячаново та ін.). Цікаво, що майже біля кожного сучасногосела, де проходили розкопки, виявлено середньовічні поселення ХІ-ХШ ст…Засвідчено понад двадцять таких поселень, серед яких: Братово (ур.Весетфалу),Шом (ур.Брумер), Олейник (Круглуе поле), Шаланки (ур.Фюзеш), Зняцево (Бовцкошварош), Добронь (ур.Золотий горб), Холмок (Теплиці), Радванка (вербунки) та ін.На жаль, ці поселення не піддавалися археологічним дослідженням. А між тим вонивіддзеркалюють певний пласт давньоруської культури, яка сформувалась у краї набазі ранньослов'янського населення VІ-Х ст. в кінці ХІ-ХШ ст., розпочалосязаселення Притиської рівними мадярами, що невдовзі привело до нівеляціїматеріальної культури двох різних за характером економічних систем — осілоїземлеробної і кочівничо-скотарської. Вивчення цього процесу — це завдання новоїплеяди дослідників.[25, с.48-49]4.3 Епоха великого переселення народів
Охоронні розкопки, що проводилися в 70-80-х роках у Лацканові,Малих Селменцях Ужгородського району та Братові Виноградівського району, окрімвище згаданого, засвідчили існування ще двох видів ритуалу похованняпшеворських племен на Закарпатті, а саме: ямково-урнового (Братово) ірозсіяного двох варіантів: під курганним насипом (Пацканьово) та на майданчику(Малі Селменці). Розсіювання кальцинованих кісток, очевидно, застосовувалосяпід час групових поховань. Згадані види поховального ритуалу на Закарпаттідатуються ІІ-ІV ст. н.е. Нововідкриті поселення, які стали відомими у братові,берегові, Матієві, Оросієві, Галочі, Холмоку та ін., набагато збагатили базупро матеріальне життя та побут носіїв пшеворської культури. Ця тема, ще незакрита і чекає свого подальшого вивчення.[3, с.22]
РОЗДІЛ 5 Міста Закарпаття якоб’єкти археологічного дослідження
УЖГОРОД
Вже анемона біла розцвіла.
Причепурились висілки та села
Ні, це не Ужгород – околиці Марселя
В обіймах ніжних леготу й тепла.
Петро Мідянка
Однієюз таємниць сучасного Закарпаття є походження назви його адміністративноїстолиці – міста Ужгород. Ще й сьогодні науковці ламають пера і голови надетимологією, а тим часом місцеві мешканці із задоволенням розкажуть кількаверсій, чому саме «Ужгород». Справа має і політичний підтекст. Українцівисувають свою версію, угорці боронять иншу. Сьогодні ж напевно знаємо лишеодне. «Хресним батьком» міста вважають арабського мандрівника і географа Аль-Ідрісі.Саме він залишив у 1154 р. найдавнішу згадку про місто, коли на замовленнясицилійського правителя Рожера ІІ розпочав створення географічного атласусвіту. У творі цього видатного науковця воно було подане під назвою «Гункбар»або «Унгу». З часом ця назва перетворилась на Ужгород. Хоча і зараз багато хтопереконаний, що назву місту дала саме річка Уж, яка протікає через його центр,або ж це просто угорський переклад слова «замок». Періодично з’являються навітьтакі екзотичні версії, як походження назви від імені посла римського імператорадо правителя племені гунів.
Щобпотрапити на перехрестя між залізничним та автобусним вокзалами Ужгорода,минаємо пл. Федора Корятовича, котру варто все ж оглянути. Перша її назва –Галькова. Вона постала на лівому березі Малого Ужа, бо у цьому місці річказмінила своє русло і вода нанесла багато галькового каміння. Сьогодні майженіщо не вказує на її славне минуле. А от давніше тут відбувались перші міськіярмарки. Рішення про їх проведення затвердив ще король Людовик І Великий. У1853 р., після перенесення основної частини торгових рядів в инше місце, владавирішила перетворити площу на парк. Терен засадили деревами, встановили лавки.Однак, коли після розпаду Австро-Угорщини чиновники залишили місто, площа перетвориласьна небезпечне місце, де збирались переважно місцеві марґінали. Довший час тутбула стоянка фіакрів і колодязь, водою з якого її щотижня мили. У 1921 р.чехословацька влада надала площі ім’я Ф. Корятовича. Зараз площа наповненачисельними крамницями і має місце для паркування.
Щодорівня прибирання Ужгород, принаймні до кінця ХІХ ст., мало чим відрізнявся відинших малих міст Центрально-Східної Европи. Лише раз на тиждень бригада зкількох людей березовими мітлами намагалась навести лад. Очевидно, що їх зусильбуло замало. Угорський поет Шандор Петефі писав, що «… Ужгород дуже поганемісто. Брудне й неохайне. Якраз таке, як п’яна людина, котра впала в калюжу йтепер брудна хитаючись іде додому». Що змінилось відтоді – вирішувати сучасномумандрівнику.
ВулицяКорзо. В історичних джерелах вулиця, що з’єднує сучасну площу Ф. Корятовича тавул. А. Волошина, мала назву Мостова, а пізніше її назвали на честь відомогоугорського письменника і педагога Ф. Казінці (Kazinczy Ferenc). Тут мешкалипереважно заможні ремісники. Сьогодні це одне з найулюбленіших місць дляпрогулянок мешканців і гостей Ужгорода. Після численних перебудов їїархітектурне обличчя сформувалось переважно наприкінці ХІХ – на поч. ХХ ст.Останнім часом місцева влада оновила більшість фасадів, однак за гарним фасадомчасто приховується не менш неповторна атмосфера двориків і закутків.
Власнекажучи, у перекладі назва Корзо і означає місце для прогулянок, променаду.Раніше вулиця була місцем, де розмістилась велика кількість маленьких крамниць.Серед власників було багато євреїв. Місцеві модниці могли задовольнити тутнайвибагливіші бажання і мрії. Після вдалої покупки її можна було відсвяткуватив одній з численних каварень. Вулиця провадить у бік Пішохідного мосту, який єще однією візитною карткою Ужгорода.[13, с.2-3]
Перш,ніж піти звичним для більшости туристів шляхом, варто зупинитись на перетиніКорзо з вулицею А. Волошина, де стоїть будинок, що, на перший погляд, може і непривернути увагу пересічного перехожого. Збудована з білої силікатної цегли,споруда є знаменитим в минулому «Білим кораблем», що свою назву отримала нетільки від кольору стін будинку, але й від назви корчми, яку відкрили тут у1780 р. Нагорі облаштували гостьові покої, що органічно доповнювали послугизакладу. Будинок і корчма належали державі, але для якіснішого управліннябудинок передавали у приватне користування. На жаль, від старої архітектурисьогодні залишились лише літературні спогади. Останню перебудову здійснив арх.М. Мегер у 1902-1903 рр., а вже 4 січня 1909 р. будинок згорів. Ця подія навітьспонукала міську владу серйозніше поставитись до організації пожежної безпеки умісті. Сьогодні тут житловий будинок, крамниці і каварні.
Будинокпожежної команди в Ужгороді розташувався на вул. Тургенєва, 2. Це одна з будівель,що упродовж десятиліть не змінює свого призначення. Хоча першочергово це буливійськові казарми ім. Франца Йосифа. Пожежі були для міста другим після повенейлихом. У 1852 р. тут запровадили перші протипожежні правила, згідно з якимикожен господар мав мати на власному подвір’ї бочку з водою. Невиконанняпостанови каралось великим штрафом.
ВулицяА. Волошина заслуговує на окрему увагу. Залишивши на хвилину мандрівку доПішохідного мосту, варто звернути біля «Білого корабля» праворуч і оглянути їїпам’ятки. Раніше ця частина вулиці мала назву Маломостова, бо провадила доМалого моста, перекинутого через один з рукавів Ужа – Малий Уж. Попри свою«дрібну» назву, вулиця славна своїми «великими» справами. У числі перших вонабула забрукована. У 1855 р. цю традицію поширили на инші вулиці, доповнившиними частину важливого тракту Кошіце – Мукачеве. У місці виходу вулиці на площуФ. Корятовича стоїть будинок, будівництво якого розпочалось у 1909 р. Згодом уньому розмістилися готель і ресторан «Берчені». На той час заклад вважавсяодним з найпрестижніших і у ньому збиралась місцева аристократія.
Повернувшисьдо перехрестя ліворуч, побачимо Римо-католицький костел Св. Юрія (Георгія)(вул. Волошина, 9) – одну з найдавніших пам’яток міста. Припускають, що історіюцієї будівлі можна розпочинати з 1619 р., коли володар міста Юрій Другет(1583-1620), повернувшись в лоно католицької церкви під впливом архієпископаПейтера Пазманя, зруйнував лютеранську церкву і вирішив на цьому місцізбудувати католицький костел. Уже після його смерти наступник Міклош Берчені(Bercsйnyi Miklуs) продовжив започатковані роботи. Сучасного, необароковоговигляду споруда набула лише у 1762-1766 рр. під опікою архідиякона ЕмеріхаХорвата. У 1763 р. над її оздобою працював відомий майстер Янош Лукач.Необароковий вівтар з полотном відомого в Ужгороді майстра Лукача ЙожефаКраккера (1717-1779) було завершено у 1895 р. У 1820 р. на вежі костелувстановили годинник. Після пожежі 1857 р. його замінили на новий, який працює ісьогодні. Костел і фігура Діви Марії на подвір’ї ліворуч від входу щасливовитримали всі військові лихоліття. Щоправда, совєтська влада таки закрила храм,а фігуру знищила. Лише у 2000-2001 рр. святиню і скульптуру відновили.
Бунтівнийпам’ятник. На теперішній площі Ш. Петефі раніше стояв пам’ятник президентовіЧехії Т. Масарику. У 1938 р. монумент демонтували угорці і перевезли дословацького міста Міхайлівці, а потім у Братиславу. 1945-го німці перевезлийого у німецьке місто Пасау. Після війни пам’ятник повернувся до Чехії. Алейого вигляд муляв очі комуністам і його знову демонтували. Громадяни заховалийого і повернули на п’єдестал лише у 1968 р. Уже як «учасникаантикомуністичного заколоту» пам’ятник покарали, переплавивши на сталеливарномукомбінаті. У 2002 р. у сквері біля Великого мосту встановлено новий бюстпрезидента (ск. Й. Вайце).
БудинокГізелли (вул. Волошина, 13). До 1859 р. у місті не було жодної церковної школидля дівчат, хоча бажаючих надати добру освіту для дочок не бракувало.Ініціятива створення закладу належала католицькому єпископу Міхаю Гаасу.Будівля, що збереглась до нашого часу, є результатом перебудов 1903-1907 рр. Ушколі, де мешкало тринадцять дівчат, навчали рукоділлю, музиці, розвивали увихованок естетичне почуття. Свою назву школа отримала від імени Св. Гізелли –дружини угорського короля Іштвана Святого. Після смерти чоловіка Гізеллавідмовилась від світського життя, пішла у монастир і по смерті булабеатифікована. Її скульптура на фасаді за совєтських часів стала «в’язнемсумління». Влада її просто замурувала і лише у 1996 р. справедливістьвідновлено. Зараз тут музичне училище ім. І. Задора.
Сьогодніуже ніщо не нагадує, що на місці найвищої споруди довоєнного Ужгорода, а самеприміщення Василіанського монастиря (сьогодні одного з корпусів Ужгородськогоуніверситету), стояла будівля Грецької церкви – ще одного свідченнянаціонального різнобарв’я міста. Греки прибули до Ужгорода у другій половиніXVII ст. з міста Токай, що в Угорщині. На відміну від грецьких емігрантів вГаличині, які торгували вином, головним заняттям закарпатських греків булаторгівля вовною. Наприкінці століття їм належало шість крамниць. Саме тодічастина з них, об’єднавши зусилля, придбали земельну ділянку для будівництвахраму. Як згадує краєзнавець Йосип Кобаль, церква мала гарні дзвони, один зяких було відлито аж у Венеції. Греки мали власний цвинтар. Однак, поступово,через конкуренцію з боку єврейських торговців вони почали втрачати позиції. Зчасом від славних родів Графіоді, Паун, Коста, залишились лише спогади. Останнійгрецький священик – Світозар Болярич залишив місто у 1879 р. 22 вересня 1900 р.будівлю і землю придбала Мукачівська греко-католицька єпархія. Після чергової,нищівної пожежі у 1906 р. було прийнято рішення про цілковиту перебудову храмуі започаткування монастиря. Урочисте закладення наріжного каменю відбулось 29жовтня 1911 р. По закінченні будівництва і аж до початку Першої світової війнице була найвища споруда Ужгорода. Шляхом великого народного здвигу і щоденноїпраці монахів 1 вересня 1937 р. тут організовано класичну гімназію зукраїнською мовою навчання. Монастир славився багатою внутрішньою оздобою таактивною діяльністю власної друкарні. Рештки будівлі перебудували і прикрасилифресками Йосипа Бокшая. У листопаді 1938 р., після приєднання Ужгорода доУгорщини, гімназію закрили. У 1947 р. совєтська влада ліквідувала монастир,пристосувавши його приміщення для потреб університету.
Пройшовшикілька кроків далі, потрапимо на вулицю І. Ольбрахта. Зараз вона носить ім’язнаного чеського письменника, однак її перша назва – Підвальний ряд. З оглядуна те, що вона пролягла уздовж схилу замкової гори, тут зручно і винахідливорозташували винні підвали, яких, за деякими повідомленнями, було у містіблизько ста. До початку Другої світової війни сюди приходили мешканці, щоб узатишній атмосфері, за келихом знаменитих закарпатських вин провести кількагодин вихідного дня. Місцеві вина, знані в иноземних джерелах як «угорські»,завжди були предметом активного експорту. І сьогодні багато мешканцівЗакарпаття виробляють вино для власного вжитку і на продаж. Через свою невисокуціну і добру якість вина завжди були особливо популярними. До впорядкуванняімпорту вин у ХІХ ст. особливо доклалась родина графів Шьонборнів. Щоправда, у1891 р. закарпатські винороби пережили трагедію. З Америки сюди потрапилафілоксера – хвороба, яка знищила майже всю лозу. Місцевим виробникам довелосьрозпочинати все спочатку…[36, с.5-6]
Ужгородськийзамок є тим об’єктом, що приваблює кожного, хто хоча б на один день прибув доміста. Цю величну споруду помітно вже на під’їзді до міста. Вона домінує надстарою частиною вже хоча б тому, що стоїть на природній горі заввишки понад 30м. Як і загалом про місто, першу згадку про фортецю залишив згаданий ранішеАль-Ідрісі. Однак, свій твір він написав у ХІІ ст., а сучасні археологічністудії засвідчують, що вже принаймні у VII-IХ ст. на Замковій горі булоукріплене городище білих хорватів. Середньовічна хроніка «Діяння угорців»пов’язує заснування замку з іменем легендарного слов’янського князя Лаборця.Згідно з відомостями, останній щасливо правив своїм народом аж до часу, колиплемена угрів, зазнавши нищівної поразки від печенігів та у пошуках нової землідля поселення, перейшли Верецький перевал у Карпатах і оточили замок. Побачившибезперспективність опору, Лаборець намагався врятувати життя втечею. Однак,нападники таки наздогнали його і вбили. З того часу річку на теренах сучасноїСловаччини, де загинув князь, називають Лаборець. Переможці влаштували у замкугучну учту.
Арпадовичі– династія угорських князів (889-1001) та королів (1001-1301). Її засновником єАрпад, який об’єднав племена і заснував Угорську державу. До найвизначніших їїпредставників належить Іштван І Святий (997-1038), що запровадив християнство іздійснив ряд важливих реформ. Ласло І Святий (1077-95) і Коломан Книжник(1095-1116) відомі тим, що за їх часів держава досягла найбільшого піднесення.За правління Андраша ІІ (1205-35) була видана «Золота булла», згідно з якоюфеодальна верхівка країни отримувала значні привілеї і права, що з часомспричинило феодальну роздробленість країни. Попри те, що Арпади булисуперниками київської династії і галицько-волинських князів, частина з них булиодружені з доньками руських князів.
Передзануренням у світ чергових легенд та оповідок, якими оповитий замок, вартооглянути його поглядом військового інженера. Фортеця має форму неправильногочотирикутника з масивними баштами на кожному розі. Загальна площа обороннихспоруд у ліпші часи сягала 2,5 гектари, а до цього ще й додавався замковий двірі гарний парк на шість гектарів. Кожний наступний господар намагавсяпідлаштувати фортецю для власних потреб і одночасно максимально зміцнити їїфортифікації. У 1384 р. кам’яні мури перебудували. У XVI ст. на теренахсучасної північної Угорщини, Словаччини і Закарпаття на запрошення Віденськоївійськової ради працювала група італійських інженерів. Саме їх залучили длянаступної перебудови системи укріплень з огляду на небезпеку з боку турецькоїімперії. Про реконструкції Ужгородського замку свідчать дати, залишені намурах. Першу – рік 1558 – віднайдемо на вежі за перекидним мостом. Одразу піднею видніються чотири шпаки – герб родини Другетів. Инша дата – 1698 –розміщена на південних воротах.
Пізнішероботи провадились у 1653-1656 рр. Із трьох боків фортеця оточена вирубаним ускелі ровом, а з четвертого, північно-східного, – урвищем. Ширина рову – 15-20м, глибина 5-10 м.
Найбільшіперебудови виконали у другій половині XVIII ст., коли мури вже втратили своєпервісне військове значення. Тоді міст замінили звичайним насипом. Головнийзамковий палац, побудований у стилі ренесансу, нараховує загалом сорокприміщень. У внутрішньому дворі зберігся 32-метровий колодязь. Раніше набастіонах розташовувалась артилерія, яка тримала під обстрілом підступи дофортеці. На жаль, військові лихоліття і пізніші перебудови призвели до того, щосьогодні від первинного внутрішнього декору замку залишились лише окреміфрагменти в одній з аркад галерей. Це розписи на світську тематику, виконані віталійській техніці сґрафіто. Гарне враження залишають пізніші розписи, щозбереглись в одній з кімнат замку. У середині ХІХ ст., за часів перебування взамку греко-католицької семінарії, це приміщення перетворили на каплицю таприйомну ректор.
Міцнімури замку були б нічим, якби не особливості життя його власників. Після того,як навесні 1241 року Ужгород та фортецю здобули монголо-татарські загони ханаСабудая, почалась історія його перебудови. Першим це зробив надорішпан(палатин) Аба Омодей, якому наприкінці XIII ст. угорський король Андраш IIIподарував місто і фортецю за вірну службу.
Однак,найдовше – бо майже 370 років – власниками замку був рід Другетів (1322-1691).З правлінням одного з них – графа Другета – пов’язують моторошну легенду проБілу Діву. За переказами, вона була його дочкою. Під час ворожої облогивійськами польського князя Ю. Любомирського, дівчина закохалась у молодогошляхтича, який разом з иншими послами провадив переговори. Почуття було такоїсили, що вона розповіла чужинцю про всі стратегічні таємниці замку. Очевидномолодик повівся не зовсім шляхетно, бо батько таки довідався про зраду доньки інаказав замурувати її живцем в одній із стін фортеці. Кажуть, з того часу,особливо у вітряні ночі, приміщення фортеці наповнюються чудернацькимивідголосами, подібними на стогін.
Наподвір’ї перед фортецею є залишки фундаментів найдавнішої у місті церкви Св.Юрія. Перша згадка про неї походить з 1248 р. Коли володарями замку сталиіталійські феодали Другети, вони перетворили храм на родинну усипальницю. У XVIст. його перебудували і розширили. Саме у цій святині 24 квітня 1646 року заактивної участи графині Анни Другет і під керівництвом Петра Парфенія булоукладено унію Православної Церкви з престолом Св. Петра. Її підписалиправославні священики і еґерський єпископ Ю. Якушич. У 1728 р сталась великапожежа, храм згорів, а у 1762 р. його розібрали остаточно. У 1996 р. громадаУжгорода великим зібранням відзначила річницю укладення унії.
У1644 р. Ужгородський замок пробували здобути війська трансільванського володаряДьордя І Ракоці. На чолі війська стояв його каштелян Янош Баллінг. Тодішній панУжгорода Янош Другет у страху перед переважаючими силами ворога втік до Польщі,а оборону залишив на відповідальність свого каштеляна. Фортецю втримати невдалось, а її залога незабаром присягнула на вірність новому власнику. У 1679 і1684 роках замок знову брали штурмом. Цього разу війська Імре Текелі –керівника иншого антигабсбурзького і антикатолицького повстання.
Учервні 1703 року військо повстанців-куруців, яке очолив трансільванський князьФеренц II Ракоці, підійшло до Ужгорода. Попри швидке опанування містом, арміїне вдалось з наскоку здобути фортецю. Невеликий австрійський гарнізон добрезахищався. Лише за допомогою новоприбулих військових загонів, у число якихвходили і верховинці на чолі з Іваном Бецою, Ференц II Ракоці 24 лютого 1704року прийняв капітуляцію замкового гарнізону.
Доречі, з постаттю видатного полководця і політичного діяча Ференца ІІ Ракоціпов’язано кілька цікавих історій. Кажуть, що в першому переможному бою протиавстрійців у вирішальний момент до нього підлетів сокіл, що приніс у дзьобішаблю. Турул, а саме так тюркською звучить назва цього птаха, і сьогодні взамку. Згідно з легендою, саме цей птах вважається батьком прародичівугорського народу.
У 1685р. новим правителем Ужанського комітату став полковник граф Міклош Берчені.Замок дістався йому у спадок після смерти першої дружини. Граф і його другадружина – красуня Крістіна Чакі, перетворили фортецю із оборонної на розкішнурезиденцію. Після ремонту стін і приміщень нова господиня перевезла до замкувелику частину свого посагу. Фортеця наповнилась картинами, дорогими меблями,килимами. Замок став улюбленим місцем зустрічей місцевої богеми. Попри великурізницю у віці (майже 20 р.), шлюб цієї пари вважали просто зразковим.Витонченість і ерудованість Крістіни доповнював граф, який знав кілька мов іцікавився політикою. Під час угорського повстання М. Берчені одразу ж став набік повстанців. Він провадив активну дипломатичну діяльність. У замку побувалипосли Франції, Росії і Польщі. На замовлення графа хорватський архітектор напрізвище Стубіч провів останню перебудову фортеці. На жаль, після поразкиповстання М. Берчені був змушений емігрувати до Туреччини. Вірна дружинавирушила на вигнання разом з чоловіком.
Тимчасом, місто, а з ним і залога фортеці, переживали важкі часи. У 1710 р.Ужгород, як і значну частину Закарпаття, охопила епідемія чуми. Окрім того,військові негаразди значно ослабили позиції повстанців, адже 15 травня 1711року вони зазнали остаточної поразки. Урядові війська увійшли в Ужгород ігарнізон фортеці склав зброю. З того часу замок почав відігравати у житті містадругорядну роль. Після того, як у 1715 р. М. Берчені відмовився від амністії,яку йому запропонував австрійський уряд, аж до 1762 року у замку розташовувавсяавстрійський гарнізон. Військові частково знищили його внутрішню оздобу,перетворивши приміщення на звичайні казарми. Шість десятиліть по томуімператриця Марія Терезія, яку в краї називали «матір’ю русинів», передала всіспоруди греко-католицькому єпископату, який перенесли з Мукачевого. Спершуфортецю планували зробити резиденцією єпископа. Однак, кошторис перебудовивиявився надто великим, і у її приміщеннях відкрили духовну семінарію. Вонапроіснувала до літа 1945 р., коли совєтська влада, розпочавши ліквідаціюГреко-Католицької Церкви на теренах Закарпаття, перетворила фортецю навійськові казарми, а з 1947 р. передала під експозицію Закарпатськогоісторико-краєзнавчого музею.
Післявідвідання замку і скансену, до центру міста найзручніше можна дістатись,пройшовши вниз вулицею Капітульною. Раніше вона називалась Замковою. Тутпереважно мешкали ремісники і прислуга. Однак, одразу після того, як на вулицірозташувалася будівля дорадчого органу єпископа – Капітули, та численніцерковні споруди, вона змінила свою назву. Після переїзду єпископа в инше місценавколишні будинки продовжували займати священики, перетворивши околицю насвоєрідну греко-католицьку дільницю.
Другоюза значенням архітектурною пам’яткою Ужгорода вважають КафедральнийХрестовоздвиженський Греко-Католицький собор та Єпископську резиденцію. Історіябудівництва собору почалась тоді, коли правитель Янош Х Другет запросив доУжгорода у 1640 р. чернечий орден єзуїтів. Він щедро наділив монахів землею і видавбагато грошей на будівництво святині. За це ченці зобов’язались молитись засвого доброчинця. Попри різні пригоди і труднощі, а також смерть у 1645 р.самого Яноша Другета, його дружина, хорватка за походженням, Анна Якушичзробила все можливе, щоб у 1646 р. святиня була готова до урочистого відкриття.Спочатку колегіальна церква Воздвиження Чесного Хреста була невеликою. У1732-1740 рр. її перебудували у стилі бароко. У 1773 р., після едикту папиКлимента XIV про ліквідацію чернечого ордену єзуїтів, монахи залишили Ужгород.Після недовгого поневіряння приміщення храму передали у власністьгреко-католицької єпархії. Архітектор Ф. Гілебранд до 1779 р. закінчив йогоперебудову як кафедрального собору. Саме тоді в інтер’єрі з’явився теперішнійвівтар (майстер Франциск Тек, 1799 р.) та инші предмети декору. ІмператрицяМарія Терезія щедро доклалась до підтримки святині, подарувавши єпископу АндріюБачинському дорогі шати і предмети церковного вжитку. Саме на її честьвідбулось освячення храму 15 жовтня 1780 р. – у день народження монаршої особи.Над додатковим оздобленням храму почергово працювали єпископ Василь Попович(1846 р.), художник Фердинанд Видра. Найбільші зміни було впроваджено зініціативи єпископа Івана Пастелія. У 1812 р. велика гроза пошкодила одну здзвіниць. Попри те, до 1877 р. роботи під керівництвом архітектора Ласло Фабрібули завершені. Зовнішні зміни у вигляді прибудованих коринфських колон ігодинників на вежах наблизили будівлю до стилю пізнього бароко. У 1939 р. надоздобою плафону «Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста» і шести круглихфресок «Отці церкви» працював відомий закарпатський художник Йосип Бокшай, якийводночас є автором вітражів у вікні захристії і виконаної у сецесійному стилікаплиці єпископа.
Зшести бічних вівтарів два прикрашені образам роботи Бокшая («ПресвятаБогородиця»). Вівтар «Святе Серце Христове» виконав Юлій Віраґ. На святоВоздвиження у 1926 р. були посвячені три нові дзвони, вилиті фірмою «Акорд».Влітку 1928 р. провели оновлення обох веж і позолотили хрести. Ще раніше улівій вежі встановили дзвін «Іван» вагою в одну тону, а у правій – тритоннийдзвін. Після ліквідації Греко-Католицької Церкви храм було переданоПравославній Церкві. За часів совєтської влади багато пам’ятних таблицьзруйнували, поховання пограбували. Лише 7 січня 1991 р. після кількарічноїборотьби храм повернувся до давніх господарів.
Заразу криптах храму спочиває багато достойників Греко-Католицької Церкви. 28 червня2003 р. тут перепоховали мощі єпископа Теодора Ромжі. Після приєднанняЗакарпаття до СССР влада змушувала його зректись віри, однак владика рішучевідмовлявся. Тоді на нього вчинили замах, інсценізований під автомобільнуаварію. Однак, єпископ вижив. Вже у лікарні, за особистим розпорядженнямнайвищого керівництва, до нього підіслали «медсестру», яка за допомогою отрутикураре вбила його. У 2001 р. під час свого візиту в Україну папа Іван Павло ІІбеатифікував Теодора Ромжу як мученика за віру.[13, с.32-35]
Порядз Кафедральним храмом стоїть будинок Єпископської резиденції. Його будівництворозпочалось за рішенням Яноша Х Другета майже водночас із церквою. Фундаментзаклали у 1641 р. Тут розташовувалась єзуїтська колегія і школа – перший вищийнавчальний заклад Закарпаття. За своїм освітянським значенням його порівнюютьіз знаменитою Києво-Могилянською академією. У 1644 і 1685 рр., коли ворожівійська плюндрували місто, важкі випробування випали і на долю колегії. Однак,кожного разу її відбудовували. У 1773 р. будівлю колегії передали державнійскарбниці і вона стояла пусткою. 1 серпня 1775 р. вже новий власник –Мукачівська греко-католицька єпархія перейняла приміщення і цінну бібліотеку. Зчасом резиденція була багато оздоблена (арх. Лука Фабрі, 1878 р.) і вражалавідвідувачів своїм інтер’єром. У її приміщенні відбувались важливі події. Однез останніх оновлень будівлі і прилеглої до неї території проводилось у 1937 р.будівельником Дезидерієм Боніславським за проєктом Еміліана Еґреші.
Окремуцінність становила бібліотека колегії з 1858 книг. Єпископ Андрій Бачинськийоточив її особливою турботою і постійно поповнював. Перед Першою світовоювійною збірка налічувала понад 20000 томів. У 1949 р. приміщення будівлізаймали органи НКВС. Пізніше бібліотеку передали Ужгородському державномууніверситетові.
Будівляколишнього ужгородського Жупанату (пл. Жупанацька, 3) збудована у 1809 р. Їїфасад і досі прикрашений гербом комітату. Раніше тут містилась міськаадміністрація. Будинок, збудований у формі літери «П», був свідком великоїкількости знаменних подій. У його приміщенні прийняли рішення про вуличнеосвітлення міста, а 10 лютого 1878 р. член Ужанського культурного товаристваЛойок Зекань продемонстрував присутнім дію телефонного апарату. Не оминули стінжупанату і найважливіші політичні події. У 1848-1849 рр. він став одним з центрівугорської національної революції. У 1919 р. тут відбулось засідання РуськоїНародної Ради, де ухвалили рішення про приєднання краю до Чехословаччини. 9травня 1920 р. у будинку оголосили про створення товариства «Просвіта».Григорій Жаткович – перший губернатор Закарпаття з 1919 по 1921 рр., такожурядував у цьому будинку. Зараз приміщення використовують як музей творіввидатного художника Йосипа Бокшая та инших митців краю.
Порядз жупанатом височіє будівля Реформатської (Кальвіністської) церкви, якаувінчана восьмикутною булавою. Після численних дискусій між католиками іреформатами останні отримали у 1767 р. можливість заснувати власну громаду.1789 р. імператор Йосиф ІІ дозволив побудувати храм. Будівлю виконано упсевдоготичному стилі і завершено у 1796 р. У 1854 р. проведено останню великуреконструкцію.
Щобвповні відчути неповторну атмосферу передвоєнного міста, варто, спустившись згори, вийти на вулицю О. Довженка, яка ще в 20-30-х рр. за планом чеської владизабудована оригінальними і водночас функціональними будинками у стилізнаменитого конструктивізму. Дійшовши до Народної площі, можна оглянутиколишній будинок Народної ради (арх. А. Крупка). Сьогодні це будівля обласноїдержадміністрації. Звідси залишається лише кілька кроків до НабережноїНезалежности, яка допровадить нас до Пішохідного мосту. Як повноцінна вулицявона існує лише з 1923 року, коли розпочались роботи з регуляції течії річки умежах Ужгорода. Це дало змогу вивільнити на правобережжі значні площізаболочених земель і віддати їх під забудову. Частину грошей на цюреконструкцію чеській владі виділив французький уряд Ж. Клемансо. Перша названабережної була на честь одного з найбільш відомих художників ПідкарпатськоїРуси – I. Рошковича. У совєтські часи її перейменували на Ленінградську.Нинішня назва нарешті майже аполітична.
Доцікавих споруд Набережної Незалежности відносять будівлю колишньої чеськоїжандармерії, де зараз розмістився медичний факультет Ужгородськогонаціонального університету, приміщення Національного банку (1934-1936 рр.)(вул. Пушкіна, 1), збудованого у стилі пізнього конструктивізму з цікавимискульптурними формами, і будинок колишньої угорської гімназії для хлопців,виконаний в 1912 р. у еклектичному стилі (зараз ЗОШ ім. Т. Шевченка). Окрасоюнабережної є найдовша в Европі (2,2 км) липова алея, яку було висаджено ще у1928 році.
Усвій час на набережній було встановлено монумент совєтським солдатам. Ужгородціз гумором стверджують, що його розібрали через особливість композиції, у якійодин з вояків експресивно цілив гранатою у бік місцевого комітету комуністичноїпартії. Зараз на набережній є пам’ятник А. Волошину.
Ужгородськімости –- Пішохідний, Підвісний, Підзамковий, Залізничний, Радванський, Об’їзнийта Боздочиський – це не лише важлива система міських комунікацій. Більшість зних збудовані вже у ХХ ст. Однак, деякі віддавна є цікавою частиною історії.Спокійний на перший погляд Уж у давнину розливався кількома рукавами настількипотужно, що фактично припиняв рух між право- та лівобережними дільницями. Саметому близько 1333 р. була здійснена спроба впорядкувати і приборкати руслорічки. Перша згадка про міст в Ужгороді належить до 1320 р. А у 1631 р. у містііснувало вже принаймні два великих мости. За підтримання їх технічного станувідповідали власники, однак ремонти здійснювались за кошти, отримані з податкугородян і перевізників. Митниця стояла біля кам’яного Пішохідного мосту з бокусучасної площі Є. Фенцика. За часів самоврядности мито вибирала вже державнаскарбниця. Так тривало аж до 30 вересня 1907 р., коли плату скасували.
Повені– одвічна і найбільша природна проблема Закарпаття. Инколи стихія була такоїсили, що цілковито руйнувала мости, і тоді, попри великий ризик, людей і товаридоводилось перевозити на човнах. Саме під час повені 1893 р. дерев’янийПішохідний міст був знищений. Більша частина сьогоднішніх транспортних мостівспоруджені або перебудовані після Другої світової війни.
Найбільшзнаменитий з мостів – Пішохідний, є одним з улюблених місць відпочинкумешканців і гостей Ужгорода. Потрапити до нього можна вулицею Корзо або звулиці А. Волошина через Театральний провулок. Дільниця між сучасними вул.Волошина та площею була розбудована коштами чеського взуттєвого короля Баті.Упритул до готелю «Корона» стояв його будинок з гарною крамницею. Зараз тутмагазин «Барвінок». У цих околицях чудові краєвиди і гарна атмосфера. За умови,якщо вода під мостом не замутнена через дощі, що пройшли у горах, можнапомилуватись фореллю, що инколи навіть вискакує на поверхню плеса.
Продотепність мешканців Ужгорода свідчить факт, що поблизький ресторан «Над Ужом»молодь лагідно називає «Над Гадом». Поблизу каварні росте трьохсотлітній ясен.Щоправда, більшість відвідувачів, прогулюючись мостом, навіть не здогадуються,що, споглядаючи водяне плесо, перебувають за два кроки від місцевої «стінисмерти». Власне кажучи, це мур, який зміцнює берег праворуч від мосту. Мешканцірозповідають, що тут постійно траплялось багато нещасних випадків. На додаток,стіну уподобали самогубці, котрі з неї стрибали до річки. Щоправда, позавипадками останніх закарпатських повеней, в инший час утопитись у цьому місцібуло б важко, адже річка дуже обміліла.
ПлощаЄвгена Фенцика (1844-1903), що прилягає до мосту, названа на честь знаногозакарпатського письменника і політичного діяча. За совєтських часів вона маланазву Театральна, тому багато мешканців і надалі воліють послуговуватись саметією версією. Архітектурне обличчя площі сформувалось переважно у другійполовині ХІХ ст. Прилеглість до Пішохідного мосту робило її важливою транспортноюартерією і одночасно гарним відпочинковим осередком. Зрештою, і зараз вонасповнена гомоном людського спілкування у різноманітних каварнях і літніхпавільйонах. Сьогодні характер площі визначають кілька давніх споруд, першістьсеред яких утримують будівлі колишнього готелю, синагоги і театру.
Готель«Корона» було збудовано у 1910 р., хоча згадки про існування на цьому місціиншої будівлі відносять до кінця ХІХ ст. Тоді однойменний готель і ресторанпровадив власник Мано Фюреді. Сучасники дуже хвалили його заклад за чистоту,охайність і добру кухню. Щороку на свято Св. Павла для перших осіб міста і краютут відбувалися світські бали, під час яких, окрім доброго настрою, здобувалисьпотрібні знайомства і вигідні контракти. Тут же відбулись перші кінематографічнісеанси фірми «Брати Лендвай і Арпад Ревес». Влітку на літньому майданчику частовиступали мандрівні театральні трупи. Полюбляли будинок і політики, яківлаштовували мітинги і зустрічі з виборцями. Сьогодні у приміщенні будинкурозташована Ужгородська ім. А. Волошина філія МАУП.
Театр(пл. Є. Фенцика) виник в Ужгороді після того, як у 1864 р. місцева інтелігенціязапочаткувала акцію збирання коштів на будівництво стаціонарного житла для музиМельпомени. Процес сильно затягнувся через вибір земельної ділянки і лише у1906 р. міська управа таки прийняла остаточне рішення. Щоправда, активнийсупротив чинили депутати-євреї, котрі вважали будівництво театру неприпустимоблизьким до приміщення синагоги. Попри все, театр таки розпочав роботу і навітьдав притулок місцевій єврейській аматорській трупі. Вистави ставилисьугорською, українською, чеською, словацькою і навіть ромською мовами. З 1921 до1929 рр. тут діяв український професійний театр, яким три роки керував видатнийрежисер і актор Микола Садовський (Тобілевич). З 1988 р. у приміщенні працюєляльковий театр.
Важливоюпам’яткою, що свідчить про минуле єврейського світу Ужгорода, є будівлясинагоги (пл. Фенцика, 10). Її справедливо вважають найгарнішою іудейськоюбожницею Закарпаття. Будівлю зведено у 1904 р. у нео-мавританському стилі ізвикористанням новітнього, як на той час, залізобетону за проєктом архітекторівД. Паппа і С. Ференца. Зовні вона прикрашена жовтою та червоною клінкерноюцеглою. Синагога швидко стала важливим центром культурного і релігійного життямісцевої єврейської громади. У середині 50-х рр. ХХ ст. її приміщенняпереобладнали під філармонію.
Першізгадки про євреїв Закарпаття належать ще до XVІ ст. Більшість з них прибули зтериторії сусідньої Галичини. Друга хвиля еміграції спостерігалась у серединіХІХ ст., а у 1910 р. їх чисельність сягнула 128 тис. В Ужгороді головнимзаняттями євреїв були шинкарство, торгівля і ремесло. У 1718 р. міська общинаостаточно організувалась і обрала керівників. У 1868 р. громада поділилась і зїї числа виокремилось крило прихильників реформаторського руху неологів. ПередДругою світовою війною євреї мали на Закарпатті 30 синагог. Згідно зістатистикою 1935 року, вони складали 1/7 частину всього населення регіону.Багатша верхівка закарпатського єврейства належала переважно до реформаторськоїгрупи. У дуже незручне становище євреї потрапили між 1938 і 1939 рр. Тоді містоподілили між Чехословаччиною та Угорщиною таким чином, що більшість євреївфактично мешкали в Угорщині а найголовніше їх кладовище опинилось вЧехословаччині.
Уквітні 1944 р. більшість закарпатських євреїв були знищені за наказом німецькихнацистів, яким активно допомагала місцева влада і, зокрема, тодішній мерУжгорода Ласло Мегай. Згідно з його особистим розпорядженням, майже всі члениужгородської громади упродовж однієї доби були відправлені у концтабір Аушвіц ізнищені.
Налівому березі міста є площа Ш. Петефі та прилеглий до неї парк, у якомувстановлено пам’ятник поета (ск. Б. Ференці). З протилежного боку площізбереглась будівля (№ 20) колишнього готелю «Чорний Орел», в якому поетзупинявся у 1847 р. Зараз це дитяча музична школа.
НаПравославній набережній, що упритул прилягає до Ужа, стоїть ще одна сакральнапам’ятка, варта уваги. Православну церкву збудовано у 1930 р. за проєктомсвященика В. Коломацького на пожертву великої княгині Анастасії дляувіковічення пам’яти російських солдат, що загинули на Закарпатті у роки Першоїсвітової війни. Православна громада в місті організувалась лише у 1921 р., хочаперші емігранти почали прибувати ще з середини ХІХ ст. Головними натхненникамидругої хвилі були політичні втікачі, які залишили Росію після большевицькогоперевороту 1917 р. Чисельність російської еміграції суттєво зросла саме післявходження міста до складу Чехословаччини. Влада намагалась активно залучатиемігрантів до суспільної та економічної діяльности, максимально задовольнити їхкультурні і духовні потреби. Багато росіян переїхали на Закарпаття в совєтськийчас. Більшість з них живуть у містах. Будівля церкви залишалась діючою аж досередини 50-х рр., коли її перетворили на склад, а потім на музей атеїзму.Сьогодні це знову діючий православний храм.
Недалековід площі Ф. Корятовича пролягає вул. Цегольнянська. Саме там є будівля ЦерквиПреображення Господнього. Вона збудована у 1802 р. за проєктом архітектораФрідґоффера (J. Friedhoffer) і до 1949 р. належала греко-католицькій громаді.Під церквою є просторий склеп, де ховали священиків і членів родин Черських іЛяховичів. У середині інтер’єр прикрашали розписи Й. Бокшая. Навколо храмурозбили гарний парк. У 1949 р., після того, як Греко-Католицьку Церквуліквідували, будівлю передали Православній Церкві. Певний час тут бувобчислювальний центр університету. У 1991 р. будівлю остаточно передалиправославній громаді як компенсацію за відхід з єпископської резиденції навулиці Капітульній. Інтер’єр храму виконано в останні роки. У церковномуподвір'ї збереглась каплиця, де поховано видатного вченого і громадського діячаМихайла Лучкая.
Закарпатськіфараони (вул. Бачинського). На теренах сучасної України, та й, зрештою, за їїмежами, Закарпаття відоме як один з найбільших регіонів компактного поселенняромів. За приблизними підрахунками їх чисельність наближається до тридцятитисяч. Їх предки оселились на цих територіях наприкінці XVII ст. Це булишатрові роми, котрі займались різноманітними ремеслами. Вони прибули зтериторії сучасних Румунії і Угорщини. Сьогодні найбільші громади живуть вБереговому, Сваляві, Королевому, Мукачевому. В Ужгороді роми оселились впівнічно-західній частині міста (дільниці Радванка, Шахта), де створилисвоєрідний мікроклімат. Наприкінці XVIII – на поч. ХІХ ст. вулицю Циганськуперейменували на вул. Фараонів. Мотивація влади була доволі простою. Згідно змісцевими уявленнями, роми прибули в Европу з Єгипту, тому місцеві жителілогічно вважали, що вони були підданими давніх фараонів. От і з’явилась вУжгороді вулиця з незвичайною назвою. Саме в цій дільниці 1 грудня 1926 р. буловідкрито першу в Европі ромську школу. Трагічним періодом життя громади ставчас Другої світової війни. Як і євреїв, нацисти зарахували ромів до категорії«недолюдей». Значна частина з них загинули в концентраційних таборах смерти.
Спостереженняза сьогоднішнім життям громади може змінити стереотипні уявлення про ромів. Частиназ них яскраво демонструє свою заможність, инші живуть на межі бідности. Инколиокремі представники цього вільного і веселого народу створюють йому недобрийімідж. Особливу «славу» довший час мав «знаменитий» електропоїзд доСолотвиного, у якому подорожні могли легко втратити гроші, піддавшись нарізноманітні циганські «фокуси».
Ромськаміграція з Індії була доволі тривалою. Ії кульмінація припадає на початок IIтис. н. е. і пов’язана з поразкою у міжусобній війні в 1192 році, коли великакількість людей обрала вигнання, рятуючись від рабства. Роми складали касту«дом», яка включала професійних співаків, танцюристів, музикантів. У Европі їхпояву вперше зафіксовано у хроніці угорського короля Андраша ІІ (1219). У Чехії– це 1399 рік, коли в Австрії з’являються «сікаnу cerny». В Угорщині корольСигізмунд (1387- 1437) близько 1417 року погодився надати ромам охоронніграмоти. На основі лінгвістичного та історико-архівного матеріалу встановленоміграційний шлях цього народу: Індія-Персія-Туреччина-Греція-Болгарія-Сербія-Румунія-Угорщина-Чехія-Німеччина-Франція.
У1956 р. на території СССР проводилась кампанія з «прикріплення» ромів. Їмнадавали помешкання і здійснювали контроль за відвідуваннями дітьми школи.Однак, це не мало успіху. Серед закарпатських ромів відсоток людей з доброюосвітою надалі надзвичайно малий. А це одна з головних причин бідности танеприйняття їх суспільством. Попри всі випробування, сьогоднішня громадазалишається активною. Вона видає власну газету www.romaniyag.uz.ua, працюєнаціонально-культурне товариство.
Кальварія– саме таку назву має найстаріше міське кладовище Ужгорода, що давнішеназивалось Церква, а потім «Даібоц». Краєзнавець Йосип Кобаль звернув увагу, щоокремі вчені схильні приписувати цю назву видозміненому звертанню «Дай Боже».Инші твердять, що в минулому тут могло бути язичеське капище. Так чи инакше,місце для головного ужгородського кладовища обрано не випадково. З гори, наякій воно розмістилось, відкривається чудова панорама на місто, і навіть виднокордон із Словаччиною. До 1759 р. на горі росли виноградники (тоді її навітьназивали Виноградною), поки міщанин Давид Петц не подарував свій земельнийнаділ громаді.
Однак,фактичним початком кладовища слід вважати 1826 р., коли з ініціативи місцевогоплебана Йожефа Лінці було започатковано будівництво однієї з чотирнадцятирозташованих на кладовищі каплиць. У 1830 р. за проєктом архітектора Якоба Ламавпорядковано головну алею, що з’єднала каплиці в єдину лінію і пристосувала цю«дорогу» для проведення популярних тут відпустів. Кальварія є місцем спочинкутаких знаних місцевих достойників як поет Габор Дойка (Dayka Gábor)(могила до наших днів не збереглась), художників Адальберта Ерделі, ЙосипаБокшая, історика Петра Сови. Піднявшись дорогою, несподівано опиняємось у престижнійдільниці приватних віл, а на тлі могил і новітньої архітектури оригінальновиглядає будівля Лабораторії космічних досліджень УжНУ.
Ранішепоряд з Ужгородом було село Горяни. Зараз це вже передмістя. Тут стоїть одна знайвідоміших пам’яток сакральної архітектури краю – церква Св. Анни (Музейнийпровулок). Пам’ятка в Горянах має важливе значення. Точних відомостей пропочаток її будівництва немає. Дотепер вчені сперечаються про її походження.Довший час панувала думка, що першу, давнішу частину храму – ротонду Св.Миколая, було побудовано в ХІІІ ст. Инколи висловлюють думку, що ініціативабудівництва належить монахам ордену йоанітів, що прибули до Угорщини післядругого хрестового походу. Тому закарпатську святиню порівнюють з аналогічнимиротондами на території Угорщини. Сьогодні церква є поєднанням давньої ротонди іпізнішої прибудови. На початку ХХ ст., під час ремонту, в її південно-східнійчастині виявили фрески XIV-XVI ст. Можливо, частина з них була виконанаіталійськими майстрами на замовлення Юрія Другета. Храм є унікальною пам’яткоюсакральної архітектури, на прикладі якої можна прослідкувати, як у місцевомумалярстві органічно поєднались східні і західноевропейські мистецькі впливи.[36, с.40-44]
ВІДУЖГОРОДА ДО МУКАЧЕВОГО
Навідстані 20 км від Ужгорода у напрямку Мукачева є цікаве селище Середнє. Першазгадка про це поселення належить до XIV століття, але немає жодних сумнівів, щовоно має значно давнішу історію. Згідно з легендою, перші мешканці у пошукахмісця для оселення довго не могли визначитись. Аж нарешті оселились у самійсередині уподобаних раніше ділянок. У цій історії є частина правди, бо селищедійсно розташоване майже посередині між Ужгородом і Мукачевим.
Якколись, так і сьогодні, Середнє – одне з найбільших селищ Закарпаття. Лагіднийклімат сприяв розвитку на навколишніх теренах виноградарства. Справарозвивалась настільки успішно, що місцеві феодали для забезпечення своїхінтересів навіть запроваджували обмеження на виробництво і продаж селянамивласного вина. Жителі активно боронили свої права. На початку XVIII ст. багатоз них приєднались до армії повстанців куруців. Від середини XVII ст. і аж донашого часу місцеві вина залишаються предметом активного експорту. Про давністьтрадицій засвідчують рештки винних підвалів XVI ст.
Будівництвозамку на місці сучасного селища розпочав таємничий орден тамплієрів, що їхиноді ще називають «храмовниками». Його назва походить від французького«temple» – храм. Неймовірно багатий завдяки вдалому провадженню господарськихсправ, він викликав заздрість недоброзичливців і був предметом нападів. У 1312р. монахи залишили Закарпаття і їх місце посіли госпітальєри, а кільканадцятьроків пізніше – ченці ордену св. Павла.
Тимчасом, на початку XIV ст., після придушення феодальної змови проти короля КарлаРоберта Анжуйського, останній подарував ці землі своїм союзникам –представникам вірних йому родів, зокрема вихідцям з Франції та Італії. Таксім’ї Другетів, Дебрецені надовго оселились на Закарпатті. Здавалось, що місцявистачить усім. Однак, у боротьбі за Середнянський замок зійшлись інтересиДругетів та сім’ї Палоці. Після багаторічної міжусобної боротьби замок все жзалишився у власності Палоці. Доля розпорядилась таким чином, що останнійпредставник цього роду загинув у 1526 р. у фатальній для угорців битві зтурками під Мохачем.
Недовгопісля того Середнє потрапило у власність шляхетського роду Добо, який походивіз села Доборуське. Серед них найбільшої слави зазнав Іштван Добо, який під часавстро-турецької війни 1552 р. був учасником героїчної оборони міста-фортеціЕгер, де дві тисячі захисників півтора місяця тримали облогу багатотисячноїтурецької армії. Капітан І. Добо часто бував у Середньому, і силами полоненихтурків у 1537 р. відремонтував і укріпив фортецю і розбудував винні підвали. УXVII-XVIII ст. Середнянський замок ще кілька разів змінював власників у потоцічисленних австро-турецьких і австро-угорських конфліктів. Під час повстаннякуруців 1703-1711 рр. твердиню сильно пошкодили. Окрім того, замок остаточновтратив свій сенс як оборонна споруда, почав занепадати, його ремонтом себеніхто не обтяжував.
Особливістю,яка вирізняє Середнянський замок з-поміж инших закарпатських твердинь, є тойфакт, що в його архітектурі можна віднайти романські риси. Він єдиний ззакарпатських замків розташований на рівнині, у той час як більшість обороннихспоруд краю збудовані на узгір’ях. Залишки фортеці добре помітні з дорогиУжгород-Мукачеве.
Залишкиосновного елементу оборони – донжону, вказують, що раніше замок був трияруснимз балочними міжповерховими перекриттями. Кладка його стін бутова. Для зміцненняфортеці стіни з двох боків охайно облицювали камінням, що зробило будівлюелегантнішою. Висота башт досягала 20 метрів, товщина стін – 2,6 м. Колись зметою безпеки вхід було піднято до другого ярусу по центру східної стіни. Донього мали б провадити дерев’яні сходи. Як припускають, другий ярус мав триприміщення, в одному з яких були сходи, якими захисники піднімалися на третійярус. На партері могли бути комори, арсенал і в’язниця. Замок захищався двомаоборонними лініями, залишки яких проглядаються і сьогодні. За першою з них –дерев’яною, проходило подвійне кільце валів і ровів, заповнених водою. Уподвір’я можна було потрапити через прохід у південно-західній частиніфортечної стіни. Частина дороги, що вела безпосередньо на подвір’я, добрепроглядалась з вікон південної і західної стін замку. Головна роль у системіоборони Середнянського замку відводилася західній і південній стінам, з якихконтролювався вхід у подвір’я замку. У цих стінах збереглось найбільшевікон-бійниць.
Нажаль, сьогодні ця велична споруда є цілковитою руїною і переживає не найліпшічаси. Частину стін та инших укріплень місцеве населення розтягнуло для власнихгосподарських потреб, а владі, схоже, ніколи опікуватись власним історичнимминулим. Отож вам не залишиться нічого иншого, як напружити власну уяву іспробувати перенестись у минуле цього загадкового місця.[37, с.11-14]
МУКАЧЕВО
Останніархеологічні дослідження переконливо засвідчили, що перші люди оселились намісці Мукачевого ще в часи неоліту. Принаймні ще у XI-VI ст. до РіздваХристового на горі Тупча існувало поселення людей. Однак, першу писемну згадкупро місто зустрічаємо у хроніці «Діяння Угорців». В окремих джерелах містозгадується як Munkach. Однак, вповні Мукачеве розвинулось лише у ІХ столітті якпоселення білих хорватів. У 1086 р. фортецю зруйнували половці, а у 1241 загонихана Батия. Певний час теренами навколо Мукачевого від імени українського князяЛьва Даниловича управляв Ішпан Гергель. У 1376 р. королева Ержебет видалаграмоту про запровадження у місті власної печатки, що значно посилило йогопозиції. У 1445 р. володар домінії і замку регент Угорщини Янош Гуньяді надавМукачевому маґдебурзьке право. Серед населення, крім українців і угорців, усередині XVIII ст. з’явились німці. Від кінця XVII ст. спостерігався значнийнаплив євреїв. У ХІХ ст. останні вже складали значну частину населення міста.Утворився поважний хасидський осередок, а до 1925 р. існувала відома своїмивчителями гімназія з гебрайською мовою навчання. Мукачеве довший час булоголовним конкурентом Ужгороду не лише за торговельну, але й політичну першість.Однак Ужгород завжди географічно був ближче до політичних столиць, а совєтськавлада, перейнявши від чеської прекрасні адміністративні будинки, остаточновизначилась на користь міста над Ужем.
Назва«Мукачево» залишається предметом різних спекуляцій. Принаймні одна з них все щеє найвідомішою. Можна почути, що гора, на якій стоїть замок, насипана штучно,коштом великих зусиль і мук простого люду. Звідси нібито і виводиться назваМукачево. Насправді це міф. Гора, що височіє 188 м. над рівнем моря, є цілкомприродного, вулканічного походження і мучилися з нею лише ті, хто пробувавздобути замок штурмом «Якщо військове мистецтво, природа і Бог на моєму боці,то мені і гармати не страшні, а за умови сприятливого розташування зірок –століття проживу». Таким є напис на стіні східного бастіону замку, виконаний занаказом Дьордя Ракоці І.
Уминулому головним завданням цієї фортеці був нагляд і контроль за шляхом ізУгорщини в Галичину через Верецький перевал. Після нападу військ половецькогохана Кутеска і монголо-татар фортеця зазнала суттєвих ушкоджень і король ЛаслоІ Святий (1077-1095) наказав укріпити її стіни. У 1321 р. монарх Карл Робертзапросив італійських майстрів для її подальшої розбудови. Одним з найкращихвласників в історії замку був племінник угорського короля ЖиґмунтаЛюксембурзького, подільський князь Федір Корятович (1394-1414). Князьперебрався на Закарпаття з Поділля після того, як програв міжусобну боротьбу звеликим литовським князем Вітовтом. Корятович першим встановив на мурахгармати. Навколо гори викопали рів, який наповнювався водою, і оточили їїдубовим частоколом – що його власне і називають «паланкою». На внутрішньому подвір’їзбудували оборонну вежу – донжон. Важливе значення для перетворення фортеці нанеприступну твердиню мало облаштування на її подвір’ї криниці глибиною 85 м,яка, до речі, вважається однією з найглибших в Україні.
Криницямає свою легенду. Кажуть, що попри всі зусилля вода в ній з’явилась лише запосередництвом чорта, що запропонував володареві свої послуги в обмін на мішокзолота. Князь вирішив скористатись тим, що чорт не вказав, якого розміру маєбути мішок. Тому після появи води йому видали кілька монет. З люті та соромучорт стрибнув у криницю і з того часу страшить з її глибини чудернацькимизвуками всіх, хто хоче напитись води.
КнязьФ. Корятович не залишив по собі нащадків, тому після його смерти у 1414 р.замок повернувся у власність держави. У 1445 р. Мукачево отримало маґдебурзькеправо. Наступні правителі проводили реконструкцію твердині. Більшість робітзавершено у 1569 р. На початку XVI ст. на теренах Угорщини вибухнуло повстанняпід керівництвом хороброго офіцера прикордонного замку Дьордя Дожа. Охопиловоно і Мукачівщину. Після розгрому повстання феодали в жахливий спосіб стратилиДьордя. Його живцем спалили на розпеченому троні.[11, с.28-30]
УXVI-XVII ст. Мукачівщина стала теренами боротьби між державою Габсбурґів іТрансільванією. У той час фортецю кілька разів нищили, перепродували і навітьвіддавали під заставу. У 1629 р. відновлювальними роботами керував капітанзамку Іоан Баллінг. Врешті, у 1633 р. за 200 тисяч форинтів її придбавтрансільванський князь Дьордь I Ракоці. У 1648 р. справу реконструкціїпродовжила дружина князя Жужанна Лорантфі. Два герби, вирізьблені у камені, щоє над входом до башти верхнього замку та у приміщенні музею, належать їй ізображають поєднані герби Трансільванії і герб роду Лорантфі. Фортеця упродовжбагатьох років залишалась власністю родини. Почергово її успадковували синкнязя Дьордь II Ракоці і внук Ференц I. Князь був активним учасникоманти-австрійського повстання. Коли воно зазнало поразки, багатьох змовниківстратили. Ференц I відкупився від влади за 400 тисяч форинтів. Його помилували,він відійшов від політичної діяльности і з часом помер. Влітку 1676 р. йоговдова, дочка хорватського бана (королівського намісника) Ілона Зріні опиниласьперед загрозою втрати маєтку, яка виходила з боку лідера курців графа ІмреТекелі. Врятувало становище володарки її одруження з графом у 1682 р. Однак,довго втішатись спокійним сімейним життям І. Текелі не довелось. У 1686 роцівеликий візир Кара Мустафа на чолі багатотисячного турецького війська спробувавоволодіти Віднем. З цього вирішив скористатись і князь, який також виступивпроти австрійського монарха. Але турецька кампанія провалилась. Розлючені туркиспочатку ув’язнили, а потім інтернували князя. Тим часом, Мукачівський замоквзяла в облогу дванадцятитисячна австрійська армія генерала Енеаса Капрари.Оборонців твердині було небагато. Попри пропозиції здати замок, Ілона Зрінівідмовилася, і на знак того, що боротиметься до кінця, наказала вивісити накожному куті замку стяги. Ілона була справжнім прикладом хоробрости ісамопожертви. Із десятирічним сином – майбутнім керівником наступного повстанняФеренцем ІІ Ракоці, вона часто з’являлася на бастіонах під час артилерійськихбомбардувань, доглядала за пораненими вояками. Австрійський імператор ЛеопольдІ, незадоволений ходом облоги, призначив новим командувачем генерала АнтоніоКараффа. Однак, це не змінило ситуації. Коли австрійські війська тимчасововідступили, Ілона направила своїх людей в сусідню Галичину і продала там власнікоштовності для фінансування подальшої оборони. Загалом боротьба тривала трироки. Щоб запобігти подальшим жертвам, у 1688 р. було підписано акт прокапітуляцію. Після її підписання І. Зріні мало не закінчила своє життя ужіночому монастирі, куди її насильно спровадили австрійці. Лише у 1693 р. їїобміняли на генерала Зіґберта Гайстера, котрий потрапив у куруцький полон.Ілона дожила віку на вигнанні, біля свого чоловіка. Тим часом, австрійськийімператор Леопольд I наказав зруйнувати частину укріплень Мукачівського замку.У такому переробленому вигляді він і зберігся до наших часів.
Традиційносильні анти-австрійські настрої, що панували серед місцевої угорськогоаристократії, швидко розрослися у чергове повстання. Його керівником ставФеренц II Ракоці. Національний герой угорців народився 27 березня 1676 р. Післясмерти своєї бабки Жофії Баторі у 1680 р., чотирирічний Ференц мало не позбувсяродинного спадку, котрий «добра бабця» заповіла ордену єзуїтів. Ілона Зріні,мати Ференца, за допомогою вірних їй людей зуміла таки відстояти спадщину сина.Після відомої оборони мукачівського замку австрійці розділили Ференца і йогосестру з матір’ю і намагались виховувати їх у прихильності до імперії. Однак,спроба провалилась. Потрапивши під вплив Міклоша Берчені, Ференц ІІ Ракоцірозпочав активну боротьбу проти австрійської влади. В обмін на підтримку вінпообіцяв селянам, у випадку перемоги, звільнити їх від кріпацтва. З карпатськихтеренів Галичини Ференц запросив п’ятсот верховинців, що приєднались доповстанців. Саме з цих українців сформували особисту охорону князя, котру він згордістю називав Gens fidelissima – «найвірніший народ». Мукачівський замокзнову став центром боротьби. Підтримка повстання вимагало значних коштів, томупроблему частково вирішили за рахунок продажу в Европі солі, видобутої з шахт уСолотвино. Під захистом мукачівських мурів і 75-тисячної армії куруців у 1705р. князь навіть заснував власний монетний двір. Саме у той час для зміцнення іперебудови твердині запросили французького інженера Демюссе.
Абизнайти союзників у боротьбі проти Австрії, Ференц ІІ Ракоці провадив активнудипломатичну політику. Його представники діяли на теренах Франції, Росії,Швеції і Туреччини. У 1707 р. Ракоці уклав таємний договір із російським царемПетром І. Держава куруців проіснувала аж до часу, коли угорські феодаливідкинули питання ліквідації панщини. Це одразу викликало розчаруванняселян-повстанців. Більшість із них залишили свого керівника. Цим одразу жскористались австрійці. У фатальній битві під Тренчийном повстанців розбили. Ау 1711 р., після недовгої облоги, війська здобули Мукачівський замок. ЗаСатмарським мирним договором 1711 р. Ференцу II Ракоці гарантували повнуамністію і право володіння маєтками у випадку відмови від політичнихпереконань. Та князь визнав таку пропозицію ганебною і закінчив своє життя у1735 р. на вигнанні. Його останки спочивають в кафедральному соборі містаКошіце, що у Словаччині.
Післяпоразки угорської партії австрійський цісар Карл ІV у 1728 р. передав замок імісто у власність Лотара Франца фон Шьонборна. Замок до 1787 р. перетворили нав’язницю. За нею закріпилась лиха слава. Инколи в’язницю називали австрійськоюБастилією. Одного разу у в’язниці спалахнув бунт. Окрім важких умовутримування, певний період часу в’язнів годували лише морквою, тому згодом виступназвали «морквяним». Лише терміново задіяні для придушення повстання двістісолдат змогли заспокоїти ситуацію.
Серединших знаних персон, в різні часи тут утримували угорського просвітителя Ф.Казінці, російського революціонера і філософа М. Бакуніна, борця за грецькунезалежність О. Іпсіланті, французького посла Каміла Турно. Цікаві, але гнітючіспогади після відвідин замку 12 липня 1847 р. залишив угорський поет Ш. Петефі.В’язнів звільнили повстанці угорської революції 1848-49 рр. На знак цього насхилах гори посадили липу – «дерево свободи», яка росла до часу сильногоурагану 1960 р.
У1896 р., на честь тисячолітнього переходу угорських племен у Середньо-Дунайськунизовину, в’язницю у замку офіційно закрили. За час її існування через ціказемати пройшли понад вісім тисяч в’язнів. Міністерство юстиції Угорщинипередало Мукачівський замок у розпорядження Міністерства фінансів. Через втратуєдиного господаря він почав руйнуватись. У XX столітті фортецю пристосовувалидля потреб чехословацької та угорської армій. У 40-50-х роках певний час тутперебували органи НКВС, а потім її перетворили на школу механізаторів, курсиголів колгоспів і профтехучилище. З 1993 р. це Краєзнавчий музей.[36, с.38-42]
ТАЄМНИЦЯКОРОНИ СВЯТОГО СТЕФАНА
У ХІХст. Мукачівський замок став місцем, де впродовж трьох місяців зберігалинайбільшу святиню Угорської держави – Корону Святого Стефана. Цю реліквіюинколи називають символом минулого і сьогодення об’єднаної Европи. Коронаскладається з двох частин. Одна з них – це подарунок для угорських королів відПапи римського Сильвестра ІІ, а друга – підтвердження влади від візантійськогоімператора. Корона пережила багато різних пригод. Під час наполеонівських воєнвиникла загроза захоплення міста Буда. Тому у 1805 р. корону під охороною загонукапітана Йожефа Шплені вивезли і до березня 1806 р. зберігали у мукачівськомузамку. В ХХ ст. реліквія знову залишила Угорщину і лише у 1978 р. повернуласьна визначене їй місце у приміщенні Угорського національного музею, а з 2000корона перебуває у парламенті.
Більшістьпам’яток Мукачевого розташовані уздовж мальовничого і охайного Бульвару Миру.На його початку кілька років тому встановили пам’ятник св. Кирилу і Мефодію(ск. О. Андялоші), що має символізувати 1100 річницю заснування Мукачевого. Місцевіжителі вже встигли скласти про пам’ятник шерег анекдотів переважно політичногохарактеру.
МіськаРатуша побудована в 1906 р. за проєктом архітектора Пала Тоасо у стилі модерн.За свідченням місцевих краєзнавців, у час закладання наріжного каменю у спеціальнійкапсулі замурували лист, який повідомляв, що на той час у місті мешкали понадчотирнадцять тисяч людей і було 1553 будинки. На горішній вежі ратуші єгодинник майстра Йосифа Шовінського. Завдяки складному механізмові менший дзвіноголошує про відлік часу через кожні 15 хвилин, великий сповіщає про години.Нещодавно у приміщенні ратуші з’явився ще один «монумент». Це пам’ятник«Невідомому бандитові», який є свідченням непростого шляху політичногостановлення сучасної України. Одразу поряд з будівлею Ратуші стоїть пам’ятниксовєтським воїнам і партизанам (авт. П. Юсов). Обеліск встановлено у 1945 р.Його історія має свою таємницю. Перед війною у місті діяла фабрика, котравиробляла знамениті спортивні лижі. Власником був знаний майстер Дюла Чокнаді.Совєтська влада конфіскувала підприємство. Однак робітники відмовились виходитина роботу без свого «експлуататора». Влада поступилась, але змусила майстраперерахувати усі зароблені від військового замовлення гроші на спорудженнямонументу визволителям.
З проспектуМиру через гарну браму можна потрапити на подвір’я перед «Білим Будинком»,знаного також як кам’яниця родини Ракоці. Палац зазнав найбільших перебудов іпристосувань для потреб родинної резиденції у середині XVII ст. Особливо доцього приклався Дьордь І Ракоці після того, як у 1633 р. став управителеммукачівського замку. З 1726 р. ці маєтності відійшли у власність родуШьонборнів. Сьогодні будівля є результатом поєднання стилів ренесансу і бароко.На своєму початку вона мала розмір 26х19 метрів і її оточувала відкритагалерея. Свою назву «Білий будинок» отримав через білі зовнішні стіни зелементами червоних прикрас на кутах. Пізніші вдосконалення на замовлення графаЕрвіна Шьонборна запровадив австрійський архітектор Балтазар Ньюмен і вони щасливодотривали до нашого часу. Особливо ефектно виглядає бароковий портал і відкритісходи, що провадять до центрального входу.
Поряд,на Площі Світу встановлено пам’ятник видатному живописцю, засновникуреалістичної школи угорського живопису ХIХ ст. Міхаєві Мункачі (1844-1900)Особу цього художника відносять до найважливіших постатей угорського мистецтва.На жаль, щоб досягти яскравости, більшість картин він ґрунтував бітуменом –темно коричневою фарбою. Час її нищить. Попри те, що найцінніші полотна маляразберігають у спеціальних сховищах, може трапитись так, що за півстоліттябільшість творів просто «згорять».
Майженаприкінці проспекту стоїть римо-католицький Костел св. Мартина, споруджений у1904 р. на місці готичної будівлі. Це одна з найголовніших святинь міста, хочаб з того огляду, що св. Мартин є покровителем міста.
Навнутрішньому подвір’ї, ліворуч від входу збереглась стара каплиця. На початкуіснування первинної будівлі храму вона слугувала його вівтарною частиною.Найбільшу мистецьку цінність становлять фраґменти розписів і кам’яної пластики,які збереглись до наших часів з XIV ст. Фрески доповнюють декор навколострілчастих вузьких вікон і зовнішні контрфорси. Ззовні, праворуч і ліворуч відвходу до храму, між контрфорсами збереглись стародавні епітафії вірників.
Святомиколаївськиймонастир на Чернечій горі – це видатна пам’ятка сакрального мистецтва. Народніперекази стверджують, що засновниками монастиря у ХІ ст. були монахи, якіпримандрували сюди з-над Дніпровських круч. Вони викопали під Чернечою горою,що за три кілометри від монастиря, печери. Опіку над монастирем здійснюваладочка князя Ярослава Мудрого – Анастасія, яка була дружиною угорського короляЕндре І. Однак, вповні монастир розвинувся за часів правління ФедораКорятовича. Князь надав йому значну матеріальну і моральну допомогу. По смерти,у 1414 р. меценат був похований у криптах монастиря. Легенда розповідає, щоякось, коли Ф. Корятович полював поблизу гори, на нього напав страшний звір –«шаркань з дванадцятьма головами і многими крилами». Лише молитва до Св.Миколая врятувала володарю життя. Одразу після перемоги над потворою передкнязем з’явився ангел, який вказав йому на вершину гори. Після цієї пригодиволодар дав обіцянку збудувати там святиню.
У1458 р ігуменом монастиря був монах Лука, з якого почалось літописання святині.Спочатку монастирська церква була дерев’яною. У 1657 р. загони князя Ю.Любомирського зруйнували її разом з монастирем. Однак, святиню відбудували. У1661 р. єпископ Зейкан віддав розпорядження про початок будівництва кам’яноїцеркви. Роботи провадив майстер зі Львова Стефан П’яменс. Планування і оздобувиконали у візантійському стилі. Монастир був частково зруйнований під часповстання Ференца ІІ Ракоці. Монастирська церква простояла до 1826 р., количерез поганий стан її розібрали. Сучасний її вигляд належить до кінця XVIII –початку ХІХ ст. Будівництво здійснювалось під керівництвом архітектора ДмитраДаца. У 1862 р. монастир знову горів, однак через три роки реконструкцію все жбуло закінчено. У 1906 р. художник Ю. Віраґ, котрий вступив до чину Св.Василія, упродовж трьох років розробив креслення іконостасу і вівтарів ірозмалював стіни і плафон церкви композиціями «Проповіді св. Мефодія» і«Славословіє».
Монастирзавжди провадив серед населення велику просвітницьку роботу. Святиня була ізалишається важливим осередком культури і мистецтва. У минулому монастирськабібліотека налічувала понад шість тисяч книг. Вони надходили зі Львова,Острога, Києва. До сьогодні на терені Закарпаття зберігається багато ціннихпримірників слов’янської писемности. Між ними і знамените «ЗакарпатськеЄвангеліє» (1401 р.).
Иншасторінка в житті монастиря настала після початку Другої світової війни. Зачасів окупації краю гортистами, монахи-василiяни через свою чітку проукраїнськупоставу зазнали великих переслідувань. Неугодних ченців спровадили за межіЗакарпаття, а деяких заарештували. З-поміж них і настоятеля о. А. Станканця,мукачівського ігумена о. А. Мондика. Дев’ятеро ченців було інтерновано натериторію Румунії. На цьому лиха не закінчились. Після приходу совєтськоївлади, в ніч з 21 на 22 березня 1947 р. до монастиря увірвались працівникиНКВС. Монахи були заарештовані, а їхнє місце посіли іноки Московськогопатріархату.[23, с.16-19]
ЧИНАДІЄВЕ
Першівідомості про Чинадієве походять з ХІІІ ст. Тоді його назва звучала як СентМіклош. Сьогоднішні мешканці Чинадієвого звичні до приїжджих гостей і привітноналаштовані. Вони охоче допомагають мандрівнику у пошуках місцевих пам’яток. Уцентрі селища збереглись залишки укріпленого палацу XIV-XV ст., збудованогобароном П. Перені. На відміну від більшости фортець закарпатського краю, ця немала суто оборонного значення і радше була свідком частих міжусобнихконфліктів. У 1657 році її серйозно пошкодили польські війська. Під час нацистськоїокупації замок перетворили на в’язницю. Сьогодні будівля приватизована і новийгосподар намагається вдихнути життя у старі мури. Цікаво, що у 1900 р. з нагодиодруження своєї дочки граф Ф. Шьонборн запропонував людям збудувати для них навибір нову церкву чи школу. Громада обрала школу.
Головнимитуристичними принадами Чинадієвого все ж справедливо вважають мисливський палацродини Шьонборнів-Бухгаймів. Палац будували як літню і мисливську відпочинковурезиденцію (арх. З. Грессерсон) на замовлення графа Ервіна Фрідріха Шьонборна.Найбільше він послужив графу Фрідріху-Карлу Шьонборну-Бухгайму. До нашого часубудівля збереглась із незначними зовнішніми і внутрішніми змінами. Будинокп’ятикутний, масивний, з двома кутовими круглими триярусними вежами. Стінивиконано без надмірних архітектурних деталей. По периметру замку, над вікнамидругого поверху, розташовано декоративні стрільниці. Додатковою оздобою можнавважати численні комини будівлі. Розповідають, що раніше у будинку існували двапідземних ходи, які сполучали приміщення першого поверху. В архітектурі палацувтілено цікаву ідею. Кількість його вікон – 365 – відповідає кількості днів уроці; 52 кімнати – кількості тижнів, а 12 входів – кількості місяців.Оригінально запланували і ставок. Він передає обриси тогочасних кордонівУгорщини.
Красай архітектурна довершеність оселі була її щастям, приваблювала численних гостейі друзів родини. Повоєнна історія маєтку – це процес його перетворення накурорт. За совєтських часів тут відкрили санаторій «Карпати», який працює ісьогодні. Нові господарі не залишили надто багато від його внутрішньої оздоби,знищивши довершеність і витонченість. Залишки вишуканого інтер’єру можнапобачити в одній із зал санаторію та окремих музеях Закарпаття.[15, с.50-55]
БЕРЕГОВЕ
Цілкомприродно і вірно, що своє рідне місто ми вважаємо центром світу. Палоці ГорватЛайош Берегове часто називають «Українською Угорщиною». Довший час провадилисьпереговори про створення окремого угорського національного району. Мандрівникможе наштовхнутись тут на проблему комунікації з місцевими жителями. Більшістьмешканців, особливо старше покоління, послуговується виключно угорською іорієнтується на угорський час.
Місторозкинулось на мальовничому березі річки Верке, поблизу гірських пагорбів,вкритих виноградниками. За припущеннями письменника П. Ференца, колись ці землістановили прикордоння Римської імперії. Сумнівна, але гарна легенда,впроваджена до літератури Міхаєм Томпою (1817-1868), розповідає, що містопостало на тому місці, де мітичний пастух на ім’я Сас знайшов у ямі, якурозрили під час бійки двоє биків, сім корит золота і вирішив збудувати храм.
Першізгадки про місто походять з 1063 р. Після смерти короля Бейли І (1046-1061)його володіння були поділені між його трьома синами. Від імені останнього з них– Ламперта, поселення назвали Вілла Ламперті. Дата заснування містадискутується. Одні дослідники вказують на 1063 р. Згідно инших відомостей,початок йде з 1141 р., коли король переселив сюди саксів, і тому місто отрималоназву Лампертхаза. У 1241 р. поселення зруйнували татари. Для підтримкиколоністів, у 1247 р. жителі отримали від короля Бейли IV статус королівськогоміста і тимчасове звільнення від податків. Розквіт припав на період правліннякороля Людвіга Великого і королеви Ержебет. Після чергового запрошення на цітерени переселенців з Саксонії число їх настільки швидко зросло, що в 1504 р.місто вже мало назву Берегсас. Разом з иншими, жителі тяжко пережили поразкукороля Лайоша ІІ під Могачем. Юнацькі роки у Мукачевому і Береговому провівмайбутній польський король Стефан Баторій. Пізніше ці землі отримав у власністьтрансільванський князь Габор Бетлен. У 1657 р., як помсту за війну, яку протиПольщі провадив Дьордь Ракоці ІІ, місто спалили війська князя Ю. Любомирського.
22травня 1703 р. на центральній площі міста кріпак із с. Тарпа Тамаш Есерозгорнув знамено анти-австрійського повстання куруців під проводом Ференца ІІРакоці. На прапорі було написано «Cum Deo pro Patria et Libertate» («З Богом заВітчизну і Свободу»). 24 травня 1703 року у поблизькому селищі Вилок повсталіздобули блискучу перемогу над австрійськими військами. На місці, де відбуласьбитва, на лівому березі Тиси, встановили великий пам’ятник загиблим героям.Після поразки повстання Берегсас передали у власність графа КарлаШьонборна-Бухгайма. Епідемії тифу і дизентерії зменшили кількість населення, ітому було запрошено нових переселенців зі Швабії.
Місцевенаселення активно долучилось до революції 1848-1849 рр. У 1869 році містоотримало право обирати депутатський корпус на чолі з бургомістром. У 1880 р. уБерегсасі сталася величезна пожежа, яка розпочалась біля будівлі комітатськогоуправління і знищила практично все. Сім’я місцевого лікаря Ліннера взялавеличезні грошові позики під заставу своїх виноградників і місто «одягли укамінь». Вулиці виклали бруківкою і обладнали гасовими ліхтарями. У 1919 р. цятиха провінція знову спричинила міжнародний скандал. У місті створили УгорськуЧервону армію. Влади Румунії й Чехословаччини, намагаючись не допуститипоширення революційних ідей, зайняли ці території. Після підписанняСен-Жерменського миру місто стало частиною Чехословацької республіки. Саме тодіБерегсас і отримав теперішню назву Берегове.
Другасвітова війна завдала мешканцям чимало лиха. Особливо постраждала єврейськагромада. Сумний знак, встановлений на будинку, де стояла синагога, а заразрозташовано будинок культури, свідчить, що у 1941 році 250 місцевих євреїв булиарештовані й видані німцям на території окупованої Польщі. А у квітні 1944-горешту осіб єврейської національности (близько восьми тисяч осіб) поліцаїзагнали в ґетто на території місцевої цегельні. Усе їхнє майно конфіскували, алюдей відправили до концтабору. З 1946 р., після приходу совєтської влади,сталінський режим, бажаючи помститись місцевим угорцям як союзникам Гітлера,провів репресії серед мирного населення. Значну кількість чоловіків-угорціввивезли на примусові роботи у віддалені частини Совєтського Союзу. Лише черезбагато років вони змогли повернутись на батьківщину. У 1990 р. було проведенореферендум про перейменування міста на Берегсас. Однак це рішення не знайшлопідтримки в українському парламенті.
ПлощаФеренца ІІ Ракоці остаточно сформувалась на початку ХХ ст. Колись вона булаогороджена двометровою стіною з бійницями і мала назву Ярмаркової. До числа їїнайцікавіших пам’яток належить римо-католицький Костел Воздвиження ЧесногоХреста – одна з найкращих пам’яток сакральної готики. Його початки сягають 1418р. Окрім військових дій, ця будівля постраждала у 1565 р. від прихильниківпротестантського напрямку. Грабували храм і турки, і татари. Сьогодні зарахунок подовженого нефу і характерного вівтаря, вежі-дзвіниці і численнихконтрфорсів храм робить гарне враження. Його внутрішня оздоба органічна. Зарахунок вдалого проєкту храм використовує гру світла на стінах для підсиленняестетичного ефекту. Південний портал виглядає багатшим за рахунок дрібнішоїпрофіліровки. Під час будівництва костелу у його північну стіну вмурували двікапітелі, що, як припускають, могли належати до иншої святині. Одна з нихприкрашена головою людини, инша – левом, що лежить. Багато фраґментів маютьчіткі ознаки романського стилю, що є великою рідкістю для инших теренівсучасної України. У 1657 р. святиня була пограбована військами князя Ю.Любомирського. У 1686 р. під час угорського повстання його охопила пожежа. У1839 р. проведено часткову перебудову під керівництвом арх. Альберта Тіхлера.Остання реставрація проводилась у 1975-1978 рр. На подвір’ї встановлено цікавийпам’ятник королю Св. Іштвану.
Графськийпалац (1629 р.) Габора Бетлена споруджено на місці колишнього католицькогомонастиря, знищеного реформаторами. Це невелика, одноповерхова споруда змезоніном, збудована в бароковому стилі. Фасад прикрашають шість колон і напис«Бетлен, 1629». Підвал під основною спорудою зберіг початкову ґотичну стелю.Свого часу під написом був ще й герб родини Бетлен. На жаль, поза окремимиелементами її зовнішнього декору від давньої величі залишилось небагато.
Повернувшисьна площу пл. Ференца Ракоці ІІ, зупинимось на хвилину перед будівлею колишньогокасино Берегівської жупи, що була збудована у 1841 р. і стала центром місцевогокультурного життя. Перший будинок постав за ініціативи Томаша Етвеша, асьогоднішня сецесійна кам’яниця (1912 р.) – це наслідок творчости архітектораДюли Бешенського. Саме тоді площа отримала кам’яне покриття, а перед Другоюсвітовою війною її засадили японськими вишнями – сакурами. Особливо популярнимибули літературні вечори, на одному з яких був присутній відомий угорськийписьменник Жігмонт Моріц. На жаль, у червні 2005 р. дах будинку було пошкодженосильною пожежею.
Наперетині пл. Л. Кошута, 1 і пл. Героїв варто оглянути збудовану впсевдоготичному стилі Церкву Реформатів. Як дослідив місцевий краєзнавецьЛаслов Зубанич, храм був побудований у час поширення на терени Закарпаттякальвінізму. Цей напрямок протестантизму і сьогодні має найбільшу громадувірників саме у Береговому. Один з перших її священиків – Балаж Радан, ставжертвою нападу католиків. Після численних перебудов і змін ХVIII ст. у 1775 р.він був перебудований і набув сучасного вигляду. 2 травня 1918 р. храм зновузгорів. Лише у 1921 р. відлили нові дзвони, а навесні 1922 р. храм відбудували,встановивши новий орган фірми «Рігер». Загалом місцева протестантська громаданалічує близько 4500 осіб.
Навпротицеркви стоїть домінуюча на площі будівля збудованого у 1908-1909 рр. запроєктом Ференца Яблонського і будівничих Іштвана і Ференца Копасів – будинокЖупного суду. Совєтська влада перетворила приміщення суду на завод точної механіки,допровадивши до майже цілковитої руйнації. Площу було перейменовано на пл.Визволення, а потім В. Лєніна. Лише у 1993 р. вона змінила свою назву, про щосвідчить пам’ятна таблиця на стіні будівлі колишнього суду. У 1909-1910 рр.поряд з Жупним судом постав престижний готель «Роял».
Цікавой імпозантно виглядає дещо віддалене від центру міста приміщення Українськоїгімназії, де пам’ятні таблиці на її фасаді засвідчують, що свого часу тутпрацювали такі видатні науковці і педагоги, як В. Пачковський, Ф. Потушняк,Томаш Міхай і Ліннер Берталан.[36, с.11-15]
ВИНОГРАДІВ
Туткочові мадяри в доломанах, Напіврусини в збиваннях-сукманах Лаштують спритнопаклі тютюну, Балакають про турків та війну.
ПетроМідянка Серед усіх районів Закарпаття, Виноградівський – найтепліший і маєдобрі умови для господарської діяльности. Тому не дивно, що віддавна тутмешкали люди. Уже наприкінці І тисячоліття до н.е. тут жили фракiйцi-даки,котрі витіснили племена кельтів. Вони збудували на берегах річок оборонніпоселення. Найбільшого розквіту ця держава сягнула за царів Буребiсти іДецебала. Легіони римського імператора Марка Ульпiя Траяна (98-117 р.),розгромивши ці племена, зруйнували одне з найбільших городищ, яке знаходилосьпоблизу сучасного села Мала Копаня.
Відпочатку Х ст. свою владу над цими землями встановили угорці. Севлюш – саме такзвучала назва Виноградова, відомого ще й під назвою Угочей. Однак, статусповноцінного міста воно отримало лише у 1262 р. з рук короля Стефана V.Королівська грамота надавала мешканцям громадянські свободи, право обраннярадою старости (судді), священика; встановлено щотижневий торг і ярмарок, якийу святкові дні був без податку. Додатково жителі звільнялись від митногоподатку по річці Тиса, податків з будівництва млинів, вилову риби і полювання улісах. За такі привілеї городяни сплачували королю єдиний податок у деньсвятого Мартина. З часом позиції жителів стали настільки сильними, що вонисамостійно видавали дозвіл на оселення магната на їх теренах. Система привілеївотримала назву «Севлюшське право». Багато инших міст прагнули отримати такі жпривілеї. У 1329 р. король Карл Роберт надав місту маґдебурзьке право.Виноградів швидко перетворювався на важливий торговий і культурний центр. Сюдиприбувають громадські діячі, буяє життя. Саме на території Виноградівщинисвященик-просвітник Бенедек Ком’яті уперше переклав угорською мовою Євангеліє.А у приміщенні теперішньої школи №3 1 травня 1892 р. дав свій перший концертмайбутній відомий угорський композитор і громадський діяч Бейла Барток. Турбувалисьжителі і про облаштування міста. Одразу при головній дорозі, при вході до школи№3 є ліхтар, який засвідчує, що газове освітлення у Виноградові запровадили щеу 1898 р.
Першізгадки про Виноградівський замок зустрічаються у 903 р. у «Хроніці» Аноніма.Дехто з істориків схильний вважати, що тут тривалий час міг перебуватиозброєний підрозділ, що відповідав за безпеку вантажів із сіллю, які перевозилипо р. Тиса. Старі плани замку дають підстави припускати, що його почалибудувати ще у XIV ст. Доводилось зустрічати відомості, що замок спланувавфеодал Беке Боршо у 1307 році. У 1399 р. король Жиґмунт Люксембурзький(1386-1437) передав фортецю у власність барону П. Перені. На місці дерев’яногоукріплення новий господар звів кам’яну твердиню. Одним з архітекторів фортецібув Арістотель Фіораванті. На головній брамі тоді викарбували герб, річку, рибуі головну вежу фортеці. На жаль, у битві під Магочем Габор Перені загинув.Певний час фортеця належала ченцям-францисканцям, які перетворили її на монастир.Тоді тут зберігались мощі св. Й. Капістрана (1386-1456) – бернардинськогоченця, канонізованого папою Бенедиктом XIII у 1724 р. Невтомний проповідникхрестового походу проти єретиків і турків, цей монах самотужки зібрав60-тисячне військо і воював проти турків на теренах Угорщини. У періодреформації, Янош Перені перейшов на бік протестантів і розпочав утискимонастиря. У 1672 р. фортеця серйозно постраждала від військових дій і з тогочасу не відбудовувалась.
Недалековід центру міста, на вул. Копаницькій, у глибині решток старовинного парку,який розбили у 1848 р., стоїть невелика двоповерхова будівля. Це колишній палацбаронів Перені, збудований у XIV ст. Упродовж віків його неодноразовопереплановували і зараз у зовнішньому декорі домінують риси, характерні длястилю бароко. На фасаді зберігся рельєфний герб роду Перені. Урочистоїмонументальности будівлі колись надали цікавий дах і кутові вежі, завершенібарочними баштами. На жаль, сьогодні від цих оздоб залишились лише окреміфрагменти. Зараз у приміщенні палацу розташовується районний відділ освіти.Праворуч від входу, на фасаді можемо побачити пам’ятну дошку, встановлену начесть Жігмонда Перені.
РодинаПерені своїм корінням сягає ще ХІІ століття і походить з містечка Перен. Їїпредставники були відомі при угорському королівському дворі й займали тамвідповідальні посади. В кінці XIV століття король Карл Роберт подарував їм зазаслуги замок Нялаб, а також значні володіння у Виноградові. З поміжнайвизначніших представників родини на особливу увагу заслуговує постатьЖігмонда Перені. Меценат і патріот, став видатною постаттю угорського повстання1848-1849 рр. У 1849 році угорський уряд, витіснений військами Габсбурґів зБуди, перебрався до Дебрецена. Саме там, у квітні 1849 р. спільно здворянськими зборами було прийнято Декларацію Незалежности Угорщини. Історичнийдокумент від імені верхньої палати дворянських зборів підписав її головаЖігмонд Перені. Власне, цей підпис і став йому смертним вироком. 24 жовтня 1849року австрійці засудили і стратили Жігмонда Перені у Буді. Там він і похований.У 1906 р. у Виноградові йому встановили пам’ятник. За часів правління наЗакарпатті Чехословаччини, погруддя зняли і заховали в підвалі місцевогокраєзнавчого музею. Лише у 1999 р., за ініціативи місцевої угорської громади,справедливість було відновлено і пам’ятник повернувся на властиве місце.
КатолицькийКостел оо. Францисканців, що стоїть у центрі міста, уперше згадується у 1516 р.Тоді ним опікувались два десятки монахів. Спочатку храм мав ґотичний характер,однак у 1556 році будівлю зруйнували. Лише у 1668 році костел відбудувалимонахи ордена св. Франциска. Пожежа 1747 р. спричинилась до черговоїперебудови. У сучасному Виноградові инколи можна почути чутки, що між фортецеюі монастирем існував таємний підземний хід, однак віднайти його нікому на разіне вдалося. У часи економічного розквіту міста храм, крім сакральногохарактеру, виконував роль громадського центру. Тут городяни збиралися длявирішення життєво важливих справ. З вежі костелу вартовий слідкував, чи ненаближаються вороги. У 1748 році єпископ Баркоці з міста Егер передав спорудукатолицькій громаді. У пам’ять про цю подію над головним порталом встановилийого герб. Сучасні фрески на стелі костелу з’явились у ХІХ ст. Варто звернутиувагу на залишки ґотичних фрагментів біля вівтаря і склепінь. Аж до 1989 р.святиня була закрита і лише в останні роки відновила свою діяльність.
Уцентрі стоїть і будівля Костелу оо. Бернардинців. Його заснування спеціалістивідносять до перелому ХІІІ-ХІV ст. У ХVІІІ ст. було здійснено значнуперебудову. Сьогодні оригінальними залишились лише портали святині. Саме на нихі варто зосередити свою увагу, бо, на жаль, костел зачинений і потрапитивсередину майже неможливо.[9, с.44-49]
ХУСТ
Місторозташоване біля мальовничого підніжжя характеристичних гір у тому місці, дезливаються річки Ріка і Тиса. У письмових джерелах місто вперше згадується уХ-ХІ ст. У ХІІ ст. після татарських нападів і часткового знелюднення воно булозаселене переселенцями, котрих спровадив король Ґеза ІІ. У 1329 р. король КарлРоберт надав йому привілеї королівського міста. У подальшому, Хуст, як і йогозамок, пережили велику кількість пригод, постійно переходячи від одноговласника до иншого. У 1939 р. на короткий час місто стало столицею КарпатськоїУкраїни, яку 21 січня 1939 р. проголосили 420 делегатів краю на чолі з А.Волошиним. Одночасно вони прийняли рішення про об’єднання з Великою Україною.Однак, через політичні причини це рішення не було втілене у життя і Хуствідійшов до складу Чехословацької держави. Щоправда, багато мешканцівЗакарпаття позитивно оцінюють той час. Уряд в Празі дбав про нових підданих. У20-х рр. у місті збудували окружний дім, гімназію, лікарню, офіцерське касино.Влада сприяла національно-культурному розвитку громадян. Місто страждало відстихійних лих. Зокрема значну його частину довелось відбудовувати післякатастрофічної повені 1933 р. До початку Другої світової війни у містіперебував 45-піхотний полк чеської армії, знаний як «Румунський».
Невідомо,яким чином склалась б подальша доля Хусту, якби не політична криза кінця 30-хрр. Перед загрозою угорської окупації місцеві українці виявили свій характер умісцевості Красне Поле, що неподалік міста. У 1939 р. тут відбувся великий бійміж воїнами української «Карпатської Січі» і переважаючими угорськимивійськами. Не дивлячись на малу чисельність, «січовики» зустріли ворогапотужною обороною. Лише шляхом великих втрат ворогам вдалось здолати сміливців.
Мабуть,жодне місто Закарпаття не має такої кількости легенд про своє походження, якХуст. Одразу біля мосту, при в’їзді з боку Виноградова, стоїть скеля, щохарактерна своїм червоним відтінком ґрунту. Кажуть, що за часів татарськихнападів місцевий воєвода на ім’я Хуст убив на ній власного сина, прийнявши йогоза татарина. Усвідомивши помилку, володар наклав на себе руки. Кров батька ісина перемішались і навічно змінили колір цього каменю. Жителі инколи охочерозповідають инші, не менш екзотичні версії походження назви міста. Одна з них,нав’язуючи до місцевого ландшафту, говорить, що колись чортові заманулосявискочити з пекла. Він пробив головою землю посеред гарної квітучої рівнини.Але чорт мав на кінці хвоста китицю, і нею зачепився за землю. Як він несмикався, вийняти її не вдавалося. Тоді він напружив усі сили, рвонув і відірвавчастину хвоста. З болю дідько зарепетував: «Йой, хвуст, хвуст, хвуст!» Лунапокотилася долиною і з того часу на місці, де вискочив чорт, стоїть гора, асаму місцевість люди прозвали Хустом. За иншими легендами, назва Хуст(угорською HUSZT) походить від перших літер сусідніх коронних міст: H(Hosszúmező – Довге Поле), U (Visk – Вишково), SZ (Sziget – Сігет),T (Técső – Тячів).[37, с.15-18]
Руїнимісцевого замку височать над містом на горі, висотою понад 150 м. Перша згадкапро нього походить з 1191 р. Він витримав татарську облогу 1241 р., у 1594 р.напад хана Гірея, у 1661 р. – напад турецької армії. За час своєї складноїісторії замок кілька разів перебудовували. В’їзні ворота з південно-східногобоку захищала башта, спрямована гострим кутом назовні. У дворі булигосподарські і житлові споруди, резервуари для накопичення води, тутрозташувались палацові споруди та инші приміщення. Задля безпеки облаштувалиглибокий колодязь. Инколи замок використовували як в’язницю. У XV ст. корольМатяш подарував замок разом з солекопальнями своїй дружині, королеві БеатрисіАрагонській. Найбільшої розбудови замок зазнав у XVI – на початку XVII ст. У1661 р. знаний турецький мандрівник і поет Евлія Челебі, перебуваючи у складітурецького посольства, захоплено порівнював цю твердиню з відомою фортецеюІскандер. У різний період замком володіли королі Жиґмонд Люксембурзький,Ладислав (Лайош) ІІ (1516-1526). Згодом, її володарем був угорський магнатІштван Бочкої, а після нього – трансільванський князь Габор Баторі. У XVІ століттіїї продали за двадцять тисяч канцлеру Мігалю Телекі. ХVІІ століття під часволодіння родини Редеї настав розквіт хустського замка. Ференц Редеї у 1657році був обраний князем Трансільванії. Коли на початку XVІII ст. вибухнулоповстання під проводом Ференца ІІ Ракоці, його сподвижник Емеріх Ілошваїпробрався до замку, хитрістю переманив на свій бік замкову сторожу і заволодівфортецею. Перебуваючи під враженням від такого неймовірного розвитку подій,російський посол у Відні Петро Голіцин повідомив про захоплення замку у Хустіцаря Петра І. Фортеця стала важливим стратегічним об’єктом у повстанні куруців.У XVI-XVII ст. з розвитком вогнепальної зброї замок постійно реконструювали ізміцнювали. У його верхній частині був арсенал, внизу – льохи, з яких провадиликілька підземних ходів. Замок мав колодязь, глибиною 160 м. Угорська шляхтаактивно користала з його мурів як центру для боротьби за незалежність відавстрійської імперії. Після поразки куруців тут розташувався австрійськийгарнізон. Однак, 3 липня 1766 р. замок спіткала катастрофічна невдача. Під часпотужної грози блискавка влучила у льох, де зберігали порох, і фортеця злетілау повітря. Майбутній імператор Австрії Йосиф ІІ особисто прибув, щоб оглянутинаслідки лиха. Саме він і прийняв рішення про переведення військового гарнізонудо Мукачевого. Фортеця ще раз постраждала у 1788 р., і знову від сильної грози.По тому замок у Хусті вже ніколи не відбудовували. До нашого часу збереглисьлише руїни зовнішніх воріт, порохової вежі, бастіонів, стін по периметру.Сьогодні ті, хто піднімаються на його верхнє подвір’я, можуть насолодитисьгарними краєвидами долини рік Тиси та Ріки.
Вартооглянути готичний костел Кальвіністів (Єлизаветинську церкву). Свого виглядубудівля набула у першій половині XV ст. Ззовні вона оточена захисним муром.Пізніші перебудови не спотворили її. Костел складається з трьох частин:ізольованої башти, нефу і пов’язаної з ними апсиди. Після реставрації у2004-2005 рр. тут були знайдені залишки фресок XV ст.
Навідміну він инших міст краю, у Хусті частково збереглась автентична єврейськагромада. Сьогодні вона єднається навколо Синагоги. Цій будівлі близько 150років. Це єдина синагога у Закарпатті, яка майже не припиняла своєї діяльности.Під час Другої світової війни тут зберігали речі євреїв, яких вивезли нацисти.У совєтські часи будівлю кілька разів пробували перетворити на клуб місцевоївзуттєвої фабрики. Зараз синагога діюча, хоча і перебуває у стані ремонту.Більшість громади складають старші люди, які дбайливо зберігають пам’ять проминуле.
Серединших архітектурних пам’яток цікавими для мандрівника є залишки місцевої«чеської дільниці», яка була збудована на початку ХХ ст. Вона розташована урайоні теперішньої середньої школи №1. Ще однією пам’яткою чеського перебуванняу місті є будинок міської ради, збудований у 20-ті роки для діяльностиокружного уряду.
Перебуваючиу Хусті, варто здійснити огляд навколишніх теренів, які мають важливе значеннядля всього Закарпаття. «Долина нарцисів» – одна з них. Щовесни, у половинітравня, за п’ять кілометрів від міста, в урочищі Кіреші, на висоті 180-200 мнад рівнем моря, на площі у кілька гектарів розквітають тисячі квітів. Легендакаже, що мітичний Нарцис блукав цими краями і задивився у потічок Хустець, щотече серед мальовничої долини. Вода була чиста і прозора. Нарцис побачив себе уній, як у дзеркалі, закохався і залишився назавжди. Доводилось чути, що колисьнарциси навіть допомогли місцевим жителям вистояти у боротьбі проти ворогів.Коли останні захопили замок, люди, ніби в знак покори, зробили для них подушки,напхані квітами. Це був хитрий підступ, бо нарцис має сильні снодійнівластивості, і, хто засне на такій подушці, може більше не прокинутись.[11, с.22-24]
ТЯЧІВ
Тячів– невелике, симпатичне місто у Хустській котловині, на правому березі річкиТиса, за 136 км на південний схід від Ужгорода. Воно населене привітнимилюдьми, має гарну атмосферу. Майже через місто проходить українсько-румунськийкордон. Через відносно невелику ширину річки місцеві рибалки спокійно ловлятьрибу в територіальних водах сусідньої держави.
Докладнийчас його заснування не встановлено. Під час археологічних розкопок виявлено, щопоселення тут існували уже принаймні від VІ-ІІІ ст. до н.е. У документах різнихісторичних епох трапляються назви: Thechew (1336), Techew (1406), Teczyo(1453), Thewche (1459), Tetso (1851). У літописах Тячів вперше згадується у1329 р. у грамоті угорського короля Карла Роберта, де разом з Хустом, Вишковим,Довгим Полем і Сігетом був віднесений до статусу королівських міст. Усі населеніпункти звільнялися від податків, а також грошових поборів і повинностей накористь місцевих феодалів. У 1406 і 1453 рр. подальші королівські грамотипідтвердили попередні рішення. 1551 р. населення одержало право вільнокористуватися землею, випасати худобу у королівських лісах, ловити рибу,провадити безмитну торгівлю. Першу нотатку про герб міста датовано 28 червня1701 року.
Тячівславний видатними постатями. З 1914 р. тут працював знаний угорський художникШимон Голлоші, який був керівником Мюнхенської художньої школи і засновникомтворчого осередку художників у Нодьбані (Угорщина). Починаючи з 1904 року, вінразом із своїми учнями щороку виїжджав із Мюнхена на етюди у Тячів. У 1914 роціхудожник переніс до міста майстерню, котра була на лівому березі Тиси, біляпідніжжя гори Нересен. Сьогодні на будинку, де жив митець, встановленомеморіальну дошку. 1 травня 1992 року у центрі міста громада встановилабронзове погруддя митця, виготовлене угорським скульптором Еміке Товтом.
Нажаль, Тячів завжди більше, ніж инші міста краю, страждав від закарпатськихповеней. Одні з найтяжчих з них стались у травні 1913 р. і восени 1937 р. Тодізагинуло багато людей. У травні 1970 р. вода знову прорвала дамбу і ринула доцентру міста. За дві години Тячів повністю затопило. Особливий героїзм упорятунку людей виявили Б. Косенко і Шель Куно. На пам’ятку про той рівень водийого позначили на пам’ятнику неподалік від місцевої районної поліклініки (вул.Жовтнева). Наступні великі повені стались у 1993 р. і 1998 рр.
Містомає три цікаві сакральні пам’ятки – реформатський, римо-католицький ігреко-католицький храми, і всі вони розташовані у межах головної вулиці.
У1556 р. будівлю римо-католицького костелу, що був заснований ще у ХІІ ст.королем Ладіславом Великим, вже як Реформатський передали прихильникамкальвінізму. Його стеля викладена яскраво розмальованим кахлем. Храмреконструювали у 1748 і 1810 роках. До західного фасаду прибудовано трияруснудзвіницю із шатровим покриттям та годинником. Стіни храму укріплено міцними контрфорсами.Неф перекрито дерев’яним кесоном із розписами середини ХVІІІ ст. До 1944 р. тутбула найбагатша бібліотека Мараморощини. На стінах храму є дві стели з іменамивірників, які загинули у Першій і Другій світових війнах.
Греко-католицькаЦерква Покрови Пресвятої Богородиці збудована у 1852 р. Однак, перші згадки пронеї походять з 1801 р., коли вона ще була дерев’яною. Сучасні ікони і вівтарвиготовлено у будапештських майстернях. На вежі церкви встановлено два дзвони:один роботи майстра Ф. Егрі (1924 р.), другий дзвін походить з м. Арад уРумунії і початково був відлитий для кафедрального храму в Сигеті. У 1948 р.,після заборони Греко-Католицької Церкви святиню передали православній громаді.
Тячівмає кілька монументів, які прикрашають і урізноманітнюють його ландшафт. Одразупри в'їзді до міста з боку м. Хуст на вул. Л. Кошута на честь 150-тої річниці здня народження Тараса Шевченка споруджено пам’ятник поету. У місті також єпогруддя угорського патріота Лайоша Кошута. На цьому монументі також відзначенорівень води під час повені травня 1970 р. У центрі міста стоїть погруддясовєтського танкіста Вайди, який загинув під час боїв за визволення міста в1944 році.[15, с.40-47]
СОЛОТВИНА
Своюславу поселення здобуло завдяки покладам солі, яку люди почали видобувати ще упрадавні часи. Селище розташоване на правому березі Тиси, між гірськимихребтами Склаван і Магура, упритул до українсько-румунського кордону. Улітературі инколи зустрічаються старі назви Солотвина – Акнаслатина,Марамароська Солотвина, Слатинські Доли. Найдавніші згадки про селище походятьз XIV ст. Початок промислового видобування солі перетворив його на важливийгосподарський і політичний центр. У середньовіччі і навіть у новий час сільрозглядалась як реальна грошова одиниця, тому правителі Угорщини, та й иншіможновладці, приділяли розвитку Солотвини велику увагу.
Сьогоднішнєселище, окрім солекопів та Закарпатської обласної алергологічної лікарні,славне своїми майстринями-килимарницями. Про добробут місцевих мешканців та їхсусідів свідчать будинки, майже кожен з яких сміливо можна назвати витвороммистецтва. Инколи складається враження, що мешканці знають, як з-під землі,окрім солі, видобути ще й гроші, хоча, за достовірними поголосками, в окремихвипадках це наслідки прибутків, отриманих від виробництва неліцензійноїпродукції. Однією з важливих туристичних розваг є місцевий аналог Мертвого моря– солене «Озеро Кунігунди». Щоб насолодитись цілющою купіллю, влітку на вихіднідо нього прибуває кілька тисяч осіб. Згідно з легендою, мандруючи із своїмбатьком королем Белою ІV королівна Кунігунда кинула в одну з місцевих шахт свійперстень. Коли вона вийшла заміж і переїхала до Польщі, перстень знайшли уселищі Вєлічка під Краковом місцеві солекопи.
Зархітектурних пам’яток Солотвина можна відзначити Церкву Св. АрхистратигаМихаїла (1895 р.). Ще в 1751 р. джерела згадують про існування у селищідерев’яної церкви, однак у 1784 р. вона повністю згоріла. Теперішня церква – цедобротна мурована базиліка, яку закінчили у 1936 р. стараннями такихдоброчинців, як єпископ Великовараданський Михайло Павел, про що свідчитьпам’ятна таблиця румунською мовою перед входом. У 1946 р., під час гонінь наЦеркву, її тодішній парох Іван Марина був засуджений совєтською владою на 25років каторги.
Ужовтні 1976 року в Солотвиній почала діяти підземна лікарня на 260 ліжок. Тоділікарня мала всесоюзне призначення, і лікарняні місця були пропорційно поділеніміж усіма республіками. На глибині понад 200 метрів тут лікують астму ітуберкульоз. У підземних відділеннях постійна температура 22-23 градуси,відносна вологість – 20-26 відсотків, повітря асептичне, вміст мікробів у ньомуу 5-7 разів менший, ніж на поверхні, немає радіації і впливу електромагнітнихполів. Власне кажучи, лікує саме повітря, насичене біологічно активнимаерозолем. Соляний масив має 85 кілометрів.
Дорогоювід Тячева до Рахова у селі Ділове вченими Віденської цісарсько-королівськоїакадемії наук Австро-Угорської імперії було встановлено геодезичний знак, щосимволізує «Географічний центр Европи». Латинською мовою тут викарбувані слова– Locus Perennis. Dilicentissime cum libella librationis quae est in Austria etHungaria confectacum mensura gradum meridionalium et paralleloumierum Europeum.MD CCC LXXXVII. (Постійне, точне місце. Дуже точно, зі спеціальним апаратом,який виготовлений в Австрії й Угорщині, зі шкалою меридіанів і паралелей,встановлений Центр Европи. 1887.) Трохи далі вже совєтські соцреалістивстановили, як альтернативу, стелоподібне творіння. Нещодавно до того додалося«архітектурне творіння» українського походження.[36, с73-77]
РАХІВ
«… Якбиви знали, який це дивовижний, майже казковий куточок, з густозеленими горами, звічно шумливими гірськими ріками, чистий і свіжий, наче вчора народився. Ноша,звичаї… гуцулів-номадів, які проводять усе літо зі своїми стадами на вершинахгір, — настільки своєрідні й барвисті, що почуваєш себе перенесеним у якийсьновий, незнаний світ...» М. Коцюбинський
Рахів– найвисокогірніше місто України (820 м. н. р. м.). Найнижча його вулиця лежитьна висоті 400 м, а найвища – на висоті 1000 м. Иншою особливістю міста є те, щотут занотовано одну з найбільших в Україні кількість гроз з блискавками (43 нарік).
Рахівбере свій початок у 1447 р. Доводилось чути окремі думки про якогось мітичногоРаха, який заснував місто. Однак, більшість місцевих краєзнавців все жпереконані, що назва Рахів походить від слова «рахувати». Звичайно ж, гроші.Усі розповіді про відважні ватаги та їхні пригоди оперті на реальних фактах, боокрему сторінку в житті Рахова відігравали контрабандисти. Вони активнокористали з того факту, що місто завжди було природнім кордоном між Галичиною іЗакарпаттям. Свого часу тут проходив польсько-угорський, потімпольсько-чехословацький, а зараз українсько-румунський кордон. Одне слово, людизавжди мали чим займатись.
Окрімтого, місто завжди було осередком різного ґатунку опришківських ватаг,більшість з яких становили мешканці Верховини і селяни-втікачі з Галичини.Найславнішим проводирем був Олекса Довбуш. Цей карпатський «Робін Гуд» залишивпо собі помітний слід у фольклорі всього регіону Українських Карпат.
Історичнадовідка засвідчує, що в 1782 році у Рахові збудували перший дерев’яний містчерез Тису. У той час поселення перетворилось на центр економічного,політичного і культурного життя у верхів’ї Тиси. Величезним поштовхом досоціально-економічного розвитку краю стало будівництво залізниці, яка булаздана в експлуатацію 15 серпня 1895 року. На її будові працювало кілька тисячіталійців та спеціалістів з инших країн Европи. Частина з них, закохавшись умісцевих красунь, залишилась, урізноманітнивши і без того строкате етнографічнеобличчя Гуцульщини.
Першасвітова війна і революція після неї докотились і до цих місць. 5 січня 1919року в с. Ясіня утворено Гуцульську республіку на чолі зі Степаном Клочураком,яка протрималася до 11 червня 1919 року. Для ліквідації революційних настроївмісто зайняли румунські війська. На щастя, післявоєнні договори включили Рахівдо Чехословаччини, котра своїм ліберальним правлінням зробила для краю багатодоброго. У 1939 р. Рахів зайняли угорські війська. За часів німецької окупаціїмісто зазнало значних втрат.
Останнєвелике гуцульське село перед Яблунівським перевалом – Ясіня. Раніше воно буловідоме своєю знаменитою гуцульською архітектурою і внутрішнім декором хат. Наоколицях Ясіні розташовані найвищі гори українських Карпат. Це знаменитаГоверла, Петрос і Близнеця. Саме тут, якщо пощастить, можна віднайти гірськуквітку – едельвейс, що є символом чистоти, вірности і кохання. Ця квітказображена на прапорі рахівського району. Вперше в історичних джерелах селозгадується в 1505 р. Тоді воно належало феодалу Драгфі, а у 1583 перейшло увласність якогось Карольї. Очевидно, що не всім подобалась влада пана, бобагато місцевих жителів активно вступали в опришківські ватаги. Одним іззнаменитих поводирів був ватаг Пинтя. У XVII у селі проводились активні спробинімецької колонізації. Чисельність переселенців сягала півтори тисячі осіб.
Цікавоює історія походження назви села. Легенда каже, що гуцул на ім’я Іван Струквипасав до пізньої осени в цих місцях свої отари. Якось його раптово заставвеликий сніг, що засипав усі стежки. Він був змушений залишити отару іповернутись додому. Коли навесні він, разом з сином, повернувся, то виявив, щоотара не лише збереглась, але й з’явився приплід. На пам’ять про це він власнимкоштом збудував каплицю, а також хату із найбільшого ясеня. Пень цього деревабув такий великий, що довкола нього могли вільно сісти дванадцять людей. Удолині І. Струк заснував село і назвав його Ясіня. Уже згодом на місці каплицізбудували церкву.
Ясіняпереживала різні часи. Особливо невдалим був 1927 р., коли село спочаткупостраждало від сильної повені, а потім згоріло. Багато мешканців села сталиосновою «Карпатської Січі». Вони активно боролись з нацистами і комуністами уроки Другої світової війни. Тут активно діяло підпілля УПА. Слід додати, щоЯсіня знана і своїми людьми. З цього села походить легендарний Степан Клочурак(1895-1980) засновник і президент Гуцульської Республіки (1918 р.), міністр вуряді Карпатської України, політв’язень сталінських ГУЛАГ-ів (1945-1957). Поприбуремне минуле рахівчани з повагою ставляться до воїнів совєтської армії, прощо свідчить стан пам’ятників в центрі міста.
Міжгірськийрайон Закарпатської области – один з найбільш самобутніх і славний, передовсім,своїми знаменитими краєвидами. Однак, найбільшим його діамантом, який виблискуєу короні Закарпаття, є Національний природний парк «Синевир». Найкоштовнішим інайважливішим скарбом парку справедливо вважають знамените Синевирське озеро.Воно утворилося через перекриття річкової долини зсувами на висоті 989 метрівнад рівнем моря у післяльодовиковий період. Улоговина заповнилась водою трьохгірських струмків, а розмір озера і його глибина продовжують постійно змінюватисьв залежності від кількости опадів. Хоча існує і поетичне пояснення виникненняозера. Посередині водойми є маленький острівець. За народними переказами, цевершина каменя на могилі дівчини Синь і хлопця Вир. Їхньому коханню завадилизлі люди. Заздрісники скинули парубка з гори. Зоставшись сама, юнка виплакалацілий ставок синіх сліз. Потім і сама кинулася з кручі в озеро. Середня площаозера – 4-5 га, глибина – 8-22 метри. У прозорій, холодній воді добрепочувається вже рідкісна для инших теренів Карпат форель.
Дляшукачів оригінального цікавим буде візит у місцевий Музей лісосплаву на ЧорнійРіці. Музей є закладом просто неба, частково розташований на воді і єгідротехнічною спорудою XІХ століття. Вона використовувалася для сплаву лісу,зв’язаного у дараби (бокори, плоти). Її складне, як на той час, технічне йархітектурне вирішення базувалось на досвіді традицій народного будівництва.Вправність закарпатських майстрів відома за межами краю, а створені нимишедеври культових, житлових, адміністративних та инших споруд вражаютьнеповторною красою.
Весною2005 року, коли я був в Невицькому, по території замку бродило декілька групоктуристів. Цікавляться все-таки замковою архітектурою в Україні. Дрібничка, априємно. І особисто моя думка: Невицький замок, незважаючи на напівзруйнованийстан, є одним з найцікавіших замків Закарпаття.[23, с.18-25]
РОЗДІЛ 6 Археологічнедослідження замків, палаців Закарпаття
6.1 Археологічне дослідження замків
Невицькийзамок
Якщоїхати з Ужгорода до Львова через Ужанський перевал, то за 12 кілометрів напівніч буде село Невицьке. По правий бік від траси ви побачите на високій горі( 260 метрів над рівнем моря) шатровий дах однієї з веж старовинного Невицькогозамку. Під час археологічних розкопок на замковій горі були знайдені безлічпредметів, що засвідчують те що тут селились люди ще за царя Гороха. Булизнахідки кам’яних сокир доби неоліту (ІV тис. до н.е.), прикрас і зброї добибронзи ( ІІ тис. до н.е.), кераміки більш пізніх часів і ще безліч різнихречей.
Самечерез Верецький перевал, зруйнувавши укріплення в Невицькому, прорвалисьмонголо-татари в Угорщину в 1241 році. Перші письмові згадки про Невицькевідносяться до кінця ХІІІ століття. Тоді ж ймовірно й починається зведення намісці земляних укріплень дерев’яної фортеці.
В1279 році угорський король Ладислав IV (Ласло IV) дарує землі Ужанськогокомітату одному з трансільванських воєвод – Фінті Аба (Обо). Його нащадкиволоділи замком до початку ХIV ст. й значно зміцнили його. Але вони вв’язалисьв міжусобну боротьбу за угорський королівський трон і в 1317 році були змушенітікати на територію Галицько-Волинського князівства. Правити угорськимиволодіннями став Карл І Роберт, а Невицький замок переходить у власність ЯнаДругета – вірного королівського слуги. Власність – власністю, але замком з 1317року володіли не Другети, а чергова опозиція Карла І. Лише після її поразки, в1322 році, новий володар зміг зайняти Невицьке. Так як дерев’яний замок дужепостраждав в міжусобних сутичках, Ян Другет починає зводити нову муровануфортецю, будівництво якої розтягнулось майже на століття. Була побудованафортеця по типу італійських замків, що по суті продовжували лінію розвиткудерев’яно-земляних однобаштових замків.
Цитатаз книги „Історія Української архітектури” 2003 р. „Первісне ядро оборонногокомплексу на гірській терасі поблизу с.Невицьке – монолітна споруда з вузькимвнутрішнім подвір’ям. Форма плану, зумовлена ділянкою, наближається до овалу,від якого відтято західну частину. Зовнішні розміри комплексу наближаються дорозмірів замку в Олеську (26 х 58 м). Над одним з приміщень у південно-східнійчастині замку височить квадратна в плані чотириярусна дозорна башта, яка ззовніне виступає з площини мурів, а з боку подвір’я вписана в житловий корпус. Формаплану свідчить, що це найдавніша частина замку була пристосована лише дляведення фронтального вогню, а захистом служили переважно природні перешкоди,міцність і неприступність кам’яних мурів, тобто оборона ще значною міроюзалишалася пасивною”.
Другетиволоділи замком в Невицькому на протязі декількох століть. Родина їх булавельми непосидюча. Представники їх роду часто встрявали в різні чвари, якміжнародні та міжкнязівські, так і суто родинні. Часто один представник родувоював з іншим, а Невицьке часто змінювало володарів. Інколи другетівські чваривтихомирювали королі, а в 1602 році навіть папа Римський втручався в їх війну.За участь в контрреформації й підтримку єзуїтів, Ватикан допомагає Дердю ІІІДругету стати власником Невицького замку. З цим не змирились протестантськітрансільванські князі й війська Дердя ІІ Ракоці в 1644 році захоплюютьНевицьке. Замок був зруйнований й з того часу більше не відновлювався. Напротязі декількох століть замок продовжував руйнуватись.
Вкнизі „Замки Підкарпатської Русі”( автори Д.Поп та І.Поп) можна прочитати, що в30-ті роки ХХ століття на стіні північної частини замка ще можна було бачитизалишки фресок. Зараз від тих фресок не залишилось й сліду. В тій же книзі єось така інформація про замок в Невицькому: „Невицький замок займав важливестратегічне положення. З його стін можна було контролювати вихід з Ужанськоїдолини, по якій проходив торгівельний шлях з Угорщини через Ужоцький перевал вГалицько-Волинське князівство й Польщу. Тому й не дивно, що для свого часуНевицький замок був сильним укріпленням. Будівники замку вміло використовували вулканічнийпагорб й створили на його вершині потужне для свого часу фортифікаційнеукріплення. В комплекс його входили замкові споруди й система укріплень, якуутворювали вали, рови й стіни з баштами. Зовнішній вал напівкругом охоплювавзамок, за яким виритий глибокий рів, далі розташований внутрішній вал, на якомузведена кріпосна стіна з чотирма баштами, які розташовані на відстані 30-40модна від одної, тобто в межах прицільної стрільби здовж стін. Три башти маютьнапівовальну форму, одна трикутну. З південно-західної сторони головні кріпосніспоруди з’єднуються двома паралельними стінами з в’їздною баштою шестикутноїформи, створюючи архітектурну форму, близьку до барбакана. На башті-барбаканізбереглися амбразури”.
В70-80 роки ХХ ст. на території замку розміщувався туристичний центр. Заразцентр той не функціонує, хоча існують плани про його відновлення. Ще зарадянських часів було влаштоване шатрове укриття двох башт, від якого на однійз башт майже нічого не залишилось. Залишилась ще якась не зрозуміла металеваконструкція, що використовувалась мабуть для тренування альпіністів. [див.дод.4]
Ужгородский(р.Ужгород) — XII–XVIII ст., розташований в старій частині міста. Самий давнійпам’ятник військового мистецтва і архітектури. У дворі замка в наслідок археологічнихрозкопок знайдені залишки готичного храму серединиXII століття. [див. дод.1]
Мукачівський(м.Мукачево) замок «Паланок» — пам’ятник фортификационної архітектуриі історії XII–XVII ст. На горі вулканічного походження в далекі часи існували різніземляні і дерев’яні укріплення. В IX–Xст. тут була споруджена невелика укріпленістьдля охорони за Карпатськими границями Київської Русі. [див. дод.2]
Чинадіївськийзамок(м.Чинадієво) був побудований в ХVст. бароном Перені. В 1657р. замок був доситьсильно пошкоджений польськими військами князя Любомирського. Пізніше замок виконувавфункцію в’язниці. [див. дод.3]
Боржавскийзамок — спочатку тут стояв дерев’яний замок Боршо, в якому жили підлегліболгарського князя Салана. В 903 м. після триденної облоги ним оволоділивенгерські племена. Пізніше на місці дерев’яної укріпленості була побудована кам’яна.Після татаро-монгольского нашестя на Західну Европу в 1241-1243 рр. замок почавзанепадати. Під час турецьких нападів на Закарпаття в 1566 р. Він був повністюзруйнований.
РуїниКвасівського замку. Це був звичайний рицарський замок. З кріпості контролювалисухопутний «соляний» шлях і вихід із Боржавскої долини. В ХVI ст. володарзамку Павел Мотузнай багато разів грабував місцевих селян і феодалів. Врезультаті цього венгерський дворянський сейм в 1564 р постановив зруйнуватизамок, а багатство володаря конфіскувати в пользу держави. [див. дод.5]
Середнянськийзамок. Самотня башня охроняє таємниці своїх перших володарів — рицарів орденатамплієрів. Говорят, що саме тут вони заховали свої скарби. Венгерський корольпо просьбі французького императора Філіппа Красивого наказав зруйнувати все укріплення.Після розпаду ордена в 1312р. замок перейшов до рук монахів ордена СвятогоПавла. Під час визвольної війни венгерського народу в 1703-1711рр. замку булинанесені значні пошкодження. Ще одним историчним фактом із исторії замку залишаєтсьяте, що його володарем був відомий венгерський герой Іштван Пор. [див. дод.6]
ЗалишкиБронецького замку. Найбільш відомі серед всіх замків Закарпаття. Перші згадки прозамок датуються 1273 р. В грамоті венгерського короля Ласло ІV сказано, щозамок був відібраний у ворогів йго батька. [див. дод.7] Хустський замокХІ-XVІІІ ст. В 1191р. венгерські королі закінчили будувати укріплення, будівництвоякого йшло більше сто років. Після 1526р. замок перейшов до Трансільванськогокнязівства. В 1709р. в замкові відбувся спільнотрансільванський сейм брибічниківФеренца ІІ Ракоці. В 1766р. Під час великої грози над Хустом блискавка вдарилав порохову башню замку и значна частина замку була знищена.Замок розташованийнедалеко від санаторію Нарцисс на вїзді в Хуст со стороны Тячева. Поворот в«Долину нарциссов», а чуть дальше дорога до санаторію. Від санаторію йтихвилин 15 на вершину замкової гори. Частина стін замку досить добре збереглась.З вершини гори відкриваеться вид на долину Тиси і Хусту. Замок також видно зберегів р.Тиси.
РуїниВиноградівського замку – вже в ХІ ст. тут стояло укріплення. В 1399 р. ЖігмундІ дарує замок барону П.Перені. На месці дерев’яного укріплення новий володарь зводитькам’яну укріпленость В ХVст. сім’я Перені передає замок монахам-францисканцям, якіперетворють йго в монастир. Під час релігійних війн в 1566 році полк королівськихвійськ Австрійської імперії під командуванням генерала Текелеші штурмом оволоділизамком і зруйнували його. [див. дод.8]
РуїниКоролівського замку – на місці старого слов′янського городища венгерськийкороль Іштван V наказав побудувати королівський мисливський будинок, де в другійполовині ХІІІ ст. Бейла ІV заклав кам’яний замок для укріплення границь держави.В 1405 р. замок був переданий роду Перені. Після антигабсбургської змови, в якійприймала участь сім’я Перені, по наказу імператора Леопольда І замок був зруйнований.В даний час залишились тільки частини стін. На одній із стін розташованатабличка с назвою замку. Замок добре видно здалеку, бо він знаходиться на возвишенності,на берегах р.Тиса. На вершину замкової гори піднятися досить важко – схили дужекруті. З вершини відкривається вид на долину Тиси, місцеві гори, Чорну Гору(Виноградово). Поряд з замком розташована дерев’яна церква.
ЗалишкиВишківського замка — перші спогади про фортецю відносяться до кінця ХІІІ ст.(1281 р.). Вона виконувала роль охорони водяного шляху по Тисі, по якомй йшлаіз солотвинських шахт кам`яна сіль. [див. дод.9], [36, с.71-77]
6.2 Археологічне дослідження палаців
ВіллаШенборнів (санаторій «Карпати», Мукачівський район). Побудованийв 1890 році, в стилі Романтизму. будинок має більше 300 вікон. Поряд вокзал іпарк виконаний в стилі романізму… [див. дод.10]
Палац«Перені» в м.Виноградово. Побудований в 14 ст. Двухярусний палац встилі барокко. На фасаді розташований родовий герб. Всі присадибні будови, атакож розташований поряд парк виконаний в тому ж стилі. [див. дод.11]
Палац«Довгаїв» розташований в с.Довге, Иршавский район. Побудований в 15 ст.Пізніше був перебудований в стилі класицизму. [див. дод.12]
Палац«Ракоці» (м.Мукачево). Палац розташований практично в центрі міста. Заразтам розташована художная школа. [див. дод.13]
ПалацДругетів(руїни, Ужгород-Горяны).
Палацсімї Бетленів знаходиться в м.Берегові. Побудований в 1629 році. Одноярусна побудовав стилі барокко. [див. дод.14]
Палац«Плотені»(Великі Лази, Ужгородського району).
«Білийпалац» (Мукачево) — один из найбільш цінних пам’ятників палацового будівництвав Закарпатті, минулий палац графів Шенборнів в Мукачеві. Рід Шенборнів володівв Мукачівськім краї на протязі 200 років великими угіддями, якими був наділенийв 1728 р. німецьким императором Карлом, займавшим в той же час трон короляВенгрії. Палац виник шляхом перебудови так названого Білого Дому, побудованого удругій половині 17ст. трансильванськими князями династії Ракоці і до 1711 р.служившого їм городською резиденцією.[11, с.47-53]
ВИСНОВОК
Вроботіна основі матеріалів новітніх комплексних археологічних досліджень висвітленішляхи та час давнього населення Закарпаття, дана характеристика особливостейсуспільного устрою та основних етапів розвитку культури, висвітлені питанняпоходження, історичної долі, етнічного обличчя та характеру взаємозв’язкукультур на території Закарпаття.
Археологічніматеріали засвідчують складність процесу істори чного розвитку цього регіону,розкривають тісні зв’язки населення Закарпаття з іншими культурами Центральноїта Східної Європи. А також дають підставу для ствердження про те, що населенняЗакарпаття зберегло свою самобутність.
Найранішимтехнологічним періодом в археології є кам’яний вік. В цей період метал людинібув невідомий і всі знаряддя виготовлялися з каменю. Цей періодхарактеризується особливими рисами адаптації людини до оточуючого середовища.
Періоденеоліту та бронзи характеризується зростанням відносної осілості населення тавинайдення бронзи, а також завершилися процеси першого суспільного розподілупраці.
Залізнийвік розпочався близько 1000 р. до н.е. В ньому можна відзначити такі історичніявища: технологічний перелом у виготовлені знарядь праці і зброї, виникненняперших ранньодержавних утворень та найяскравіших кочових утворен.
Ранньослов’янськийта давньослов’янський періоди дають змогу простежити і проаналізувати культуру,побут і матеріальне життя племен. На даний час ці періоди потребують глибшогодослідження.
АрхеологиУкраїни ставлять і по можливості розв’язують проблеми, що стосуються давньої,середньовічної історії і культури населення, що проживало на територіїЗакарпатської області. Головною науково-дослідною аархеологічною установою єІнститут археології Академії наук України, який координує археологічнідослідження і підготовку кадрів високої кваліфікації.
Археологічнапам’ятка є всенародним надбанням і охороняється державою, пошкодженняархеологічних об’єктів карається законом.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Археологічні пам’ятки Прикарпаття і Волині кам’яного віку,- К.:Наукова думка, 1981;
2. Археологія Прикарпаття, Волині і Закарпаття (кам’яний вік),- К.:Наукова думка, 1987;
3. Археологія Прикарпаття, Волині і Закарпаття (ранньослов’янський ідавньоруський періоди),- К.: Наукова думка, 1990;
4. Археологія Прикарпаття, Волині і Закарпаття (енеоліт, бронза іраннє залізо), — К.: Наукова думка, 1990;
5. Академія наук УССР: «Актуальные проблемы исторыко археологическихисследований (копія)» К.: Наукова думка, 1987;
6. Аулих В.В., Багрий Р.С. и др. Археология Прикарпатья, Волыни иЗакарпатья // К.: Наукова думка, 1999 г. – С. 187.
7. Балагури Э.А: Археология Украинской ССР. – К. 1985|;
8. Балагури И.Э. Культуры раннего периода эпохы бронзы Закарпаття. –К., 1990;
9. Балагурі Е.А. Дослідження стародавньої історії Закарпаття.Ужгород, 1972;
10. Балагурі Е.А.,Бідзіля В.І., Пеняк С.І. «Давні металурги українських Карпат», Ужгород:Видавництво «Карпати», 1978;
11. Балагурі Е.А.,Пеняк С.І., Закарпаття – Земля словянська, — Ужгород: Видавництво «Карпати»,1976;
12. Березанская С.С.,Отрощенко В.В. и др. Культуры эпохи бронзы на територии Украины // К.: Науковадумка, 1986. – С. 164.
13. Бідзіля В.І.Історія культури Закарпаття на рубежі нашої ери.- К., 1971;
14. Винокур І.С.,Гуцал А.Ф., Пеняк С.І. Довідник з археології України // К.: Наукова думка,1984. – 222 с.
15. Генич В. Очеркипо истории советской археологи. – К., 1987.
16. Гладилін В.Н.Ранній палеоліт // Археологія Української ССР. – К., 1985. – Т1;
17. Грибович Р.Г.,Мацкевой Л.Г. и др. Археология Прикарпаття, Волыни и Закарпатья. (Каменный век)// К.: Наукова думка, 1987 г. – С.129.
18. Котигорошко В.Г.Городища рубежа нашей эры в Верхнем Потисье // SA – 1989. – С. 230.
19. Котигорошко В.Г.Исследование Малокопанского городища в 1995 – 1996 гг. // Carpatica –Карпатика. Ужгород, 1998. – С. 110.
20. Кулаковская Л.В.Мустьерские культуры Карпатского бассейна.- К., 1989;
21. Мацкевий Л.Г.Мезоліт Закарпатської області.Ужгород, 1995;
22. Мацкевой Л.Г.Мезолит запада Украины // К.: Наукова думка, 1991. – С. 144.
23. Науковий вісникУжгородського університету. Випуск 5. – Ужгород Видавництво «В. Падяка», 2002;
24. Пам’яткиГальштатського періоду в межиріччі Вісли, Дністра і Прип’яті // К.: Науковадумка, 1993. – С. 320.
25. Пеняк С.І.«Ранньослов’янське і давньоруське населення Закарпаття VI – XIII ст., К.:Наукова думка, 1980;
26. Пеняк С.І., ПоповичІ.І., Потушняк М.Ф. Розкопки в зоні новобудівництва Закарпаття // АО, 1976р. –М., 1977.- С. 352;
27. Пеняк С.І.,Потушняк М.Ф. Розкопки курганів в Закарпатті, Ужгород, 1978, — С. 102;
28. Словник-довідникз археології /за ред. М.О. Гаврилюк, К., 1996;
29. Смирнова Г.І.Гальштатське городище Закарпаття.- 1966.- №14.- С. 397-400;
30. Телегин Д.Я.Памятники эпохи мезолита на територии Украинской ССР // К.: Наукова думка,1985. – С. 183.
31. Федоров Г.Б.Дневная поверхность // М., 1989.
32. Формзов А.А.Страницы историии русской археологии // М.: Наука, 1986. – С. 240.
33. Шовкопляс І.Г.Археологічне дослідження на Україні, (1917 – 1957), К., 1957;
34. Шовкопляс І.Г.Основи археології, К.,1971;
35. Чмихов М.О.,Кравченко Н.М., Черняков І.Т. «Археологія та стародавня історія України». Курслекцій, К., 1992;