Антична культура

Міністерство освітиі науки України
Київськийпрофесійно-педагогічний коледж
 імені АнтонаМакаренка
Контрольна робота
з дисципліни
“Культурологія”
Студентки групи 24/Ш5з
Заочної форми навчання
Спеціальність: майстер виробничого навчанняМартьянової Ганни Сергіївни
Перевіриввикладач:
Хорошилова Н.В.
Дата:____________________
Оцінка:__________________
1.  Античнакультура.
Грецька античність створила неповторну культуру, яка стала джереломмайбутньої європейської цивілізації.  Антична культура не була єдиною ні всамій Греції, ні в Стародавньому Римі. На кожному етапі свого розвитку вонапостає в якісно різних варіантах. Хронологічна історія культури СтародавньоїГреції поділяється на 5 основних етапів:
-    кріто-мікенська культура (III – IIтис. до н.е.);
-    гомерівський етап (XI – IXст. до н.е.);
-    архаїчний період (VIII– VI ст… дон.е.);
-    класична Греція (V cт. дон.е. – три четверті IV ст. до н.е.);
-    еллінізм (IV – I ст. до н.е.).
Перші два етапи – кріто-мікенський і гомерівський – це своєріднапрелюдія того, що потім відбулося в період грецької архаїки, класики іеллінізму і що остаточно визначило специфічні особливості цивілізації античноготипу.
 В архаїчний період утворилась державна система Стародавньої Греції,яка складалася із самостійних міст-держав, або як їх називали греки, полісів.Поліс – це не тільки певна адміністративна одиниця з виробничим потенціалом, аполіс був тим місцем на землі, де людина знаходилася під заступництвом свогоязичницького бога, з дозволу якого даний поліс-місто і було створено. Коженполіс мав специфічну господарську діяльність, власних богів і героїв, а такожкалендар і монету.
Абсолютноприродним атрибутом життя полісу була наявність громадянської правової культури(з її рівністю всіх перед законом і підкорення особистості більшості),спрямованої на реалізацію ідеалу справедливості. Не випадково Аристотельконстатував, що “поліс є спільність людей, які зійшлися заради справедливогожиття”. Тому найстрашнішим покаранням для грека того часу було позбавленнягромадянських прав і вигнання з рідного міста.
Важливішим елементом грецької культури стає агоністика, тобто принципзагальності, благородного значення окремих особистостей, груп і полісів з метоюдосягнення найкращого результату. Поступово в грецькому суспільстві перемога вбудь-якому змаганні сприймалася як найвища цінність.
В архаїчний період грецька художня культура “заговорила”. Йдеться пролітературний запис двох епічних поем легендарного Гомера – “Іліади” і“Одіссеї”, які до цього існували лише в усній творчості греків. У поемахз’єднались дві похідні епічні теми: діяння богів і подвиги правителів. Як відзначавдавньогрецький історик Геродот, саме Гомер склав для греків родовід богів,поділив між ними достоїнства і заняття, накреслив їх образи.
З архаїчним періодом пов’язано виникнення філософії – явища, виключноважливого для формування європейської культури. Виникає система швидкогологічного засвоєння знань, формується нетрадиційний світогляд. Однією з першихфілософських шкіл була школа заснована Піфагором (VI ст.до н.е.). Піфагорійці припустили, що суттю світу є деяка абстракція – число,яка проявляється в різних іпостасях: “бог-число”, “річ-число”,“мистецтво-число”. Ця “числова конструкція” буття мислилась ними як лад світу,який діє гармонійно в усіх явищах життя. Втіленням гармонії і краси в цейперіод у греків виступає космос. Він, космос, був для греків чуттєвоматеріальним: бачимо, чуємо і відчуваємо. Вперше саме в грецькій культуріпіфагорійці заклали традицію створення наукової школи з її визначеними методаминавчання, системою передачі знання, специфічним способом життя.
Мистецтво архаїчного періоду ще не відокремилось від ремесла івиступала як різновид виробничої діяльності того часу. Поезія, скульптура,архітектура, музика, риторика розумілась греками не як види мистецтва, а яквиди діяльності, безпосередньо пов’язані з життям людини.
Кульмінацією розвитку давньогрецької культури став її класичнийперіод. Це явище багатозначне. Відповідно до одного з цих значень,класичним називають те, що є зрілим і найбільш досконалим у різних сферахкультури. Поняття “класичний” має і інше значення. Воно означає культуру, якамає такі характерні риси: розмірність, стриманість, гармонію, врівноваженість.Культура Греції V – IV ст. до н.е. була класичною в обох значеннях. Всю силу своєї енергіїгреки поширювали на досягнення калокагатії, тобто гармонії зовнішнього івнутрішнього в людині,  яка є умовою її краси. Ті хто виховувався в її дусі,повинні були віддати себе в розпорядження суспільства. Калокагатія наближалагреків до їх ідеалу – класичного ідеалу тіла і духу.
Царицею наук, як і раніше залишалась філософія. Грецькі мислителібудуть продовжувати пошуки першооснови сущого. Демокріт скаже, що основоювсього є атоми, які рухаються в пустоті. Сократ буде займатися самопізнання і вньому побачать початок справжньої мудрості. Платон створить вчення про ідеали іспроектує ідеальну державу, якою будуть управляти лише мудреці. Але справдіенциклопедичні дослідження і думки залишать для нащадків великий Аристотель,виділивши з усіх сфер людської діяльності мистецтво і підкреслюючи, що самевоно здатне доповнити і поглибити дійсний світ.
Мистецтво класичної Греції справні унікальне. Без нього не можливоуявити собі всю подальшу історію художньої культури людства. Це мистецтводосягло своїх вершин в Афінській демократичній державі. Воно створило ідеалпрекрасної і відважної людини – героя, досконалого морально і фізично. Цейгерой існував у гармонії з навколишнім світом, який поетична фантазія давніхгреків населила міфологічними істотами і богами, наділеними суто людськимиякостями: і благородними, і негативними. Отже, це було мистецтво, яке широкоприймало життя і уміло надати враження від цього життя високу художнюдосконалість. Життя коротке, мистецтво вічне – такий девіз  художньої культурикласичного періоду античності.
Славу класичного мистецтва Греції складали комплекс Акрополя в Афінах,храм Артеміди в Ефесі, мавзолей у Галікарнасі, скульптури Фідія, Скопаса,Лісіпа, трагедії Есхіла, Софокла, Еврипіда, комедії Аристофана.
  Епоха, яка називалася елліністичною, розпочалася із смертю ОлександраМакедонського і закінчилась римськими завоюваннями тих країн, які виникли внаслідок розпаду держави Олександра. Еллінізм характеризується поєднаннямантичних і давньосхідних рис у соціальній, політичній і культурній сферах життясуспільства.
Епоха еллінізму – це час економічного піднесення Греції і приналежнихїй територій в рамках рабовласницької формації. Активно розвиваєтьсямістобудівництво. Кількість жителів Олександрії Єгипетської, Карфагену, Сіракуздосягає у кожному місті до півмільйона. Але особливо процвітає наука. Потужнимнауково-дослідним центром стає Олександрія Єгипетська. Там знаходилась багатабібліотека, астрономічна обсерваторія, ботанічний сад, зоопарк, медичнілабораторії. Тут жили і працювали: математик Евклід, ботанік Феофраст, астрономАристарх Самоський. У місті Сіракузи працював математик Архімед.
В елліністичній архітектурі з’явився новий тип громадських будівель –науково-дослідні центри, які включали в себе величезні бібліотеки та інженерніспоруди (наприклад, знаменитий Олександрійський маяк на острові Фарос).  Велліністичний період з’являються і нові філософські вчення – епікуреїзм,стоїцизм, скептицизм і неоплатонізм, в яких посилюється суб’єктивізм, апереважаючими настроями стають глибоке розчарування і песимізм. Власне,давньогрецька культура починає схилятися до свого занепаду, щоб потім зновуз’явитися не лише в культурі Стародавнього Риму, але і стати основоюєвропейської цивілізації в цілому.
Римська цивілізація стала останньою сторінкою в історії античноїкультури, проіснувавши понад 12-ти століть. Географічно вона виникла натериторії Апеннінського півострова, який одержав у греків назву – Італія.Згодом Рим зібрав у неосяжну імперію ті країни, які виникли в результатірозпаду держави Олександра Македонського. Стародавній Рим претендував на те,щоб стати державою Вселенською, яка б збігалась за своїми масштабами з усімцивілізованим світом.
Ідеологію римлянина визначав патріотизм, який визнавав інтереси країнияк найвищу цінність. Римляни вважали себе богообраним народом і були орієнтованітільки на перемогу в усіх своїх діяннях. У Римі шанувалась мужність,достоїнство, суворість, практичне господарське і юридичне мислення, вмінняпідкорятися дисципліні та закону. Брехня і обман вважались пороками,характерними для рабів. Якщо грек схилявся перед філософією і мистецтвом, тодля знатного римлянина єдиними достойними зайняттями були війни, політика,землеробство і право.
Ці тенденції сформували певні моральні цінності і норми поведінки. Вонистали основою так званого “римського морального кодексу”, об’єднаного поняттямдоблесть, доброчесність, вірність, серйозність, твердість.
Релігійні уявлення у римлян були небагаті образністю. З богів удавньоримській міфології особливо шанувались Юпітер, Юнона, Діана, Вікторія.  Упроцесі зближення з грецьким світом римські боги ідентифікувались з грецькими:Юпітер – Зевс, Юнона – Гера, Діана – Артеміда, Вікторія – Ніка. Особливошанували бога Геракла (Геркулеса), чиї 12 подвигів були не лише популярні встаровину, але і стали сюжетами багатьох художніх творів наступних епох. Післязавоювання східних країн до Риму проникають культи Осіріса, Ісіди, Кібели. Напочатку 1 тис. н.е. в Римі починає поширюватися християнство.
Справжній переворот у культурному житті Римської імперії відбувся післязавоювання елліністичної Греції. Римську цивілізацію, безперечно, живили своїмибагатствами різні чужоземні культури, але вирішальним був вплив поваленоїГреції. Римський поет  Горацій напише про це так: “Греція полонена полониласвоїх переможців”. Римляни починають вивчати грецьку мову, філософію ілітературу, запрошують прославлених грецьких ораторів і філософів і самівідправляються в грецькі поліси, щоб прилучитися до культури, перед якою вонитаємно схилялися.
Особливемісце в римській культурі починають відігравати історичні, юридичні,філософські твори. Головною темою творів Полібія, Салюстрія, Цицерона стаєпропаганда великої цивілізаційної місії Риму і пошук шляхів створення під йогоегідою Вселенської держави. В 1 ст. до н.е. в Римі потужно розвивається риторика.Це було наслідком відображення бурхливого соціального життя перехідної епохи –від республіки до імперії. Досягнення авторитету в суспільстві і  успішнаполітична кар’єра були неможливі без віртуозного володіння живим словом.Найяскравішим римським оратором був Марк Тулій Цицерон. Він багато зробив дляознайомлення римлян з класичною грецькою філософією Платона.
Своє неповторне обличчя має і римське мистецтво. Для архітектурихарактерне прагнення до грандіозності, помпезності, пишності (тріумфальні арки,площі-форуми, акведуки, іподроми, ринки). Прекрасним досягненням  стализведення грандіозного амфітеатру Колізею і будівлі храму всіх богів – Пантеонув Римі. Справжня перлина римської культури – скульптурний портрет, якийпідкреслював неповторність та індивідуальність людини і демонстрував умінняантичних авторів фіксувати її внутрішній стан.
Як вже відзначалося з першого сторіччя нашої ери у східних провінціяхРимської імперії починається розповсюдження християнських ідей, якіпроголошували рівність усіх перед Богом, що мало істотне значення дляконсолідації суспільства, яке роздиралося суперечками. Поява нового міфу проможливість всезагального досягнення Царства Божого на землі і ідея віддякистрадникам і обездоленим щастям у Царстві Небесному стали дуже привабливими,особливо для найбідніших соціальних прошарків Риму. Розпочавши з жорстокихгонінь і переслідувань християнство поступово захопило своїми ідеями римськуаристократію і інтелігенцію. На початку IV – VI ст. н.е. воно стало офіційною релігією Римської імперії.
З 410 – 476 роки Рим був розгромлений варварами-готами, германськиминайманцями та інше. Східна частина Римської імперії проіснувала ще 1 тис.років, а західна стала фундаментом для культури західноєвропейських держав, якіформувалися.
Греко-римська античність (VI ст… до н.е. – V ст.н.е.) залишила в спадщину світовій культурі наступні досягнення:
-    найбагатшу міфотворчість;
-    досвід демократичноговлаштування суспільства;
-    систему римського права;
-    неперевершені творимистецтва;
-    закони істини, добра ікраси;
-    різноманітністьфілософських ідей;
-    набуття християнськоївіри.
2. Розвиток істановлення українського театру.
Мистецтво східних слов’ян доби Київської Русі досягло високого рівня.Носіями народного мистецтва були скоморохи. Ці обдарованівиконавці-імпровізатори поєднували якості актора, танцюриста, співака,музиканта, акробата. Вони були постійними учасниками народних розваг, свят,урочистих подій. Багато з них постійно жили при дворах князів і великихфеодалів. Наші предки знали нотну систему, що свідчить про високий рівеньрозвитку музичної культури.
Наприкінці XVII – першій половині XVIIIст… помітних успіхів в Україні досягла шкільна драматургія. До середини XVIII ст… в Україні з’явилось близько 20-ти драматичних творів – шкільнихдрам, діалогів, декламацій, їхніми авторами були викладачі Києво-Могилянськоїакадемії. Найбільшої популярності набули п’єси різдвяних і великодніх циклів, уяких помітні звичаї народного побуту.
Переслідування українського культурного життя Москвою, яке особливозагострилося на початку XVIII ст.., не дало українському театру можливостідосягти тих вершин, яких він здобув у добу козацького бароко у Західній Європі.  Остаточне оформлення класичного театру було значно уповільнення. Традиціяшкільних вистав занепадає, в кінці XVIII ст… митрополитМисливський зовсім заборонив шкільні вистави Києво-Могилянській академії.
Зберіг український театр, не дав йому загинути, розвинув у напрямісвітської сатиричної комедії вертеп. Перші вертепні вистави з’явилися в Українів першій половині XVIIст. Вертеп зберігся в західноукраїнськихземлях навіть в 40 – 50 роках XX ст… Вертеп – це вид лялькового театру,  щоскладався з двох поверхів. У верхньому поверсі відбувається дія РіздваХристового, а після її закінчення у нижньому – світські сцени з народногожиття. За задньою стіною вертепу сидів виконавець, який водив ляльками іговорив за них різними голосами.
Явищем, перенесеним з Росії до України, був кріпосний театр, типовийвитвір кріпосницьких умов. Виконавців змушували вивчати і виконувати складніпартії переважно в творах іноземних авторів.
На переломі XVIII і XIX ст… почалося становлення українськогосвітського театру, який пройшов кілька різних фаз і на кінець XIX ст. став справжнім професійним театром. Історично після шкільногоз’явився вже наприкінці XVIII ст. новий тип українського театру у формі так званого кріпацькоготеатру. Серед кріпацьких театрів в Україні відомими були театри поміщикаТрощинського в селі Кибинці (керували ним В.Гоголь, батько М.Гоголя, таВ.Капніст) і кобиляцького маршалка Гавриленка в селі Озерках, де виступавнавіть М.Щєпкін. Мали свої кріпосні театри деякі польські вельможі уПравобережній Україні.
Справжнім зачатком професійного міського театру у той час сталиаматорські вистави, з яких спочатку виник харківський, а згодом полтавськийтеатри. У 1789 році був збудований перший постій театр у Харкові, а в 1803 році– у Києві та Одесі, згодом у Полтаві, Бердичеві та інших містах. Однакпрацювали в них не постійні, а мандрівні трупи зі своїм репертуаром. Це булипереробки з російської мови п’єс, написаних у Київській академії у XVIII ст… Вони ставились поряд з російськими класичними трагедіями.
Започаткував нову українську драматургію І.Котляревський, який написавп’єси “Наталка Полтавка” і “Москаль-чарівник”. Вони були поставленіКотляревським у Полтавському театрі в 1819 році. Від них почалася нова ераукраїнського світського театру. З українських п’єс першої половини XIX ст. найкращими були “Наталка Полтавка” І.Котляревського, “Сватання наГончарівці” Г. Квітки-Основ’яненки, і “Назар Стодоля” Т.Шевченка.
Одночасно з розвитком української драматургії та формування театрупостають кадри українських акторів. Найкращім з них були М. Щепкін (1788 –1863) і К.Соленек (1811 — 1851). Перший з них походив з кріпаків, його викупилиполтавці, грав в Харкові, Полтаві, Києві, а з 1822 постійно виступав у Москві.Як новатор у театральному мистецтві Щепкін перейшов від класичної манери гри досценічного реалізму і національного українського стилю.  Принцип сценічногореалізму на українській сцені далі розвинув К.Соленик, який з великим успіхомвиступав в українському класичному репертуарі. Від Н.Щепкіна і К.Соленикапочинається в історії українського сценічного мистецтва реальне відтворенняобразу української людини, зокрема селянина.
Незважаючи на адміністративно-цензурні утиски царського уряду,українська драматургія і театральне мистецтво досягли високого рівня розвитку.Це сталося завдяки подвижницькій творчій діяльності видатних письменників імайстрів сцени.
Українська драматургія другої половини  XIX ст.далеко більше ніж проза, характеризується поєднанням етнографічного романтизмуі реалізму. Вона розвивалася, спираючись на кращі здобутки усієї літератури, надраматичні традиції І.Котляревського, Т.Шевченка. Цей розвиток нерозривнопов’язаний з театром, оскільки провідні драматурги були водночас організаторамиі керівниками театральних труп.
Драматургічна спадщина М.Кропивницького (1840 — 1910) – це понад 40п’єс. Серед них: “Дай серцю волю, заведе в неволю”; “Доки сонце зійде, роса очівиїсть”; “Дві сім’ї”; “Пошились у дурні” та інше. Характерною особливістюКропивницького є незвичайне вміння добирати і майстерно представляти типовісоціальні явища, створювати характерні побутові сцени,  змальовувати драматичнікартини народного життя.
Багатогранним був талант письменника і драматурга М.Старицького (1840 — 1904). Дбаючи про розширення репертуару українського театру, Старицький вправнообробив ряд мало сценічних п’єс різних авторів та інсценізував багато прозовихтворів українських, російських та зарубіжних письменників – “За двома зайцями”,“Різдвяна ніч”, “Тарас Бульба”, “Сорочинський ярмарок”, “Утоплена”, “Несудилось”, “Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці”, “Талан”, “МарусяБогуславка”. У основі своїй творчість Старицького – реалістична, демократичназмістом, перейнята гарячим почуттям любові до рідного народу.
Найвизначнішою постаттю в українській драматургії є І.Карпенко-Карий(1845 — 1907). Його драми та комедії поряд з п’єсами Кропивницького іСтарицького становили міцну основу репертуару українського реалістичноготеатру. Невмирущу славу драматургові принесли його сатиричні комедії: “МартинБоруля”, “Сто тисяч”, “Хазяїн”, у яких втілено гонитву багатіїв за наживою.Твором цього драматурга притаманні емоційність, ліричність, напруженістьситуації, яскравість мови персонажів, показ органічних зв’язків людини з їїоточенням.
Затиснутий силою історичних обставин між впливами російської іпольської культур, український театр повинен був утверджувати свою самобутнюнаціональну форму, свою творчу самостійність. Плідним ґрунтом, на якомувизрівало українське професійне мистецтво, був аматорський театр. У 60 – 70-хроках XIX ст. починається зростання аматорських гуртків середукраїнської інтелігенції. У 1861 – 1862 роках діяв аматорський театрполтавської недільної школи, організований В.Лободою. Восени 1859 року розпочавсвою діяльність самодіяльний драматичний театр у Київському університеті(М.Старицький, М.Лисенко, П.Чубинський та інші).  Великим успіхом користувавсяСумський аматорський театр (1865 – 1875 рр.). Учасники гуртків плануютьпоширення своєї діяльності в напрямі створення підвалин для українського театруз добрим репертуаром, як національним, так і світовим. Але Емський указ 1876року, який поруч з іншими заборонами не допускав “різні сценічні вистави ічитання на малоросійському наріччі”, припинив їх працю, і багато чого іззадуманого не було реалізоване.
Проте важливу підготовчу місію для нового періоду історії українськоготеатру аматорським гурткам вдалося виконати: вони дали і нових акторів, і новихкерівників і нових драматургів з вищім репертуаром, виплекали думку про потребуцілком самостійного національного українського театру. 1881 цар дозволив ставитип’єси українською мовою, якщо вони пропущені цензурою і схваленігенерал-губернатором. Однак і в цей час категорично заборонялося створювати“спеціально малоросійський театр”. Цензура обмежувала тематику українських п’єсмотивами побуту або кохання. Не дозволялося відображати на сцені історичніподії, які нагадували б про колишні “вольності” українського народу, йогоборотьбу про незалежність.
27 жовтня 1882 року на базі домашніх,аматорських театрів міст Бобринця і Єлисаветграда створюється справжній українськийпрофесійний реалістичний театр. До трупи цього театру М.Кропивницький запросивакторів-професіоналів і аматорів К.Стояна-Максимовича, М.Садовського,О.Маркову, М.Заньковецьку, Н.Жакову. До його репертуару увійшли “НаталкаПолтавка” І.Котляревського, “Назар Стодоля” Т.Шевченка, “Чорноморці”М.Старицького, “Сватання на Гончарівці” та “Шельменко-денщик”Г.Квітку-Основ’яненка та інші. Кошти трупи складалися лише з касової виручки.Колектив не мав стаціонарного приміщення і був приречений на мандрівне життя. В1885 році трупа, яка налічувала близько 100 осіб, розділилася на дві – підкерівництвом Кропивницького і під керівництвом Старицького. 
У подальшому кращі традиції перших українських професійних колективівпродовжували нові великі трупи: М.Садовського (діяла з 1888 по 1898),М.Кропивницького ((1888 — 1893), 1894 – 1900), П.Саксаганського таІ.Карпенка-Карого (1890 — 1909). Їхню основу складало сузір’я відомих намакторів. Душею українського театру того часу була М.К.Заньковецька (1854 — 1934). Про її талант свідчать такі факти: під час гастролей українського театрув Петербурзі П.Чайковський послав М.Заньковецькій вінка з квітів зі зворушливимнадписом “Безсмертной от смертного”, а Л.Толстой просив хустку з її плеча.
Трупи гастролюють по всій Російській імперії, в тому числі і поУкраїні, крім Києва. З 1883 по 1893 рік, 10-ть років українським трупамвиступати в Києві місцева влада не дозволяла. І тільки з 1893 року в Києвівідбувся перший виступ української трупи М.Садовського.
Піднесенню громадської ролі українського театру сприяло і те, що в рокипершої російської революції він, нарешті, позбавився офіційних репертуарнихобмежень. Чільне місце в репертуарі театру Садовського зайнялимузично-драматичні твори українських, російських, польських, чеських,італійських композиторів. Музична культура оперних постановок у театріСадовського сягала високого рівня (“Енеїда” Лисенка, “Запорожець за Дунаєм” С.Гулака-Артемовського, “Продана наречена” Б.Сметани).
Своєрідним явищем початку ХХ ст. був величезний розквіт по всій Україніаматорського селянського театру, робітничий театр (Київ, Харків, Катеринослав),а також організований О.Гулейчуком і Г.Хоткевичем гуцульський етнографічнийтеатр.
В історії українського театру 1917 – 1920 рр. Було добою пошуків новихшляхів. До революції в Києві був лише 1 україномовний театр – це трупаСадовського, яка давала вистави в Народному домі. В інших містах Українинерегулярно виступали трупи П.Саксаганського, О.Суходольського та інших. 16вересня 1917 року було відкрито український національний театр. В цей час булазаснована Українська драматична школа робітників Києва, створена перша вищатеатральна школа для підготовки професійних акторів, режисерів, спеціалістів зорганізації театральної справи. Було засновано друкований орган “Театральнівісті”. Йшли інтенсивні пошуки нових форм театральної роботи. У 1918 році вКиєві остаточно оформилися три театри: Державний драматичний театр, Державнийнародний театр і Молодий театр. Державний драматичний театр під керівництвом О.Загароваі О.Кривецького ставив п’єси Винниченка, Ібсена, Гауптмана. Тут здійсненокілька трагедійних вистав: “Розбійники” Щіллєра, “Урієль Акоста” Гуцкова, вяких блискуче проявився талант М.Заньковецької і П.Саксаганського. В 1919 роціДержавний драматичний та Державний драматичний театри злилися.
Лівішу позицію зайняв Молодий театр під керівництвом видатного режисераЛеся Курбаса, який поставив завдання рішуче відійти від етнографічно-побутовоготеатру, спираючись на модерні течії світового театру. Епохою в історії цьогоукраїнського театру була Курбасова вистава “Едіп-володар” Софокла, де впершепринцип суспільного ритму вистави знайшов своє втілення в масових хоровихсценах. Підносячи прапор театральності, Молодий театр звернувся і доукраїнських національних традицій, здійснивши виставу різдвяного вертепногодійства. У театрах Києва, Харкова та інших міст України працювали видатнімайстри сцени М.Заньковецька, П.Саксаганський, Г.Юра, М.Крушельницькій,Ф.Левицький, О.Загаров, А.Бучма та інші.
Багато проблем постало перед українським театром в 90-ті роки ХХ ст…Він дедалі більше втрачає національну специфіку. За першу половину 90-их роківв Україні створено понад 70 театрів-студій, з яких лише 13 – українські.Незалежна Україна дфстала в спадщину значну частину зросійщених театрів. Всітеатри муз комедії – російськомовні, оперні, крім Київського і Львівського теж.Більшість музично-драматичних театрів Сходу і Півдня України були двомовними,однак частка українського репертуару була незнаною.
Сучасний період у театральному житті України позначений кількомаособливостями. По-перше, це вибух театральної творчої активності: тільки 1989року в Києві виникло понад 100-та театрів-студій різного рівня. По-друге,урізноманітнення репертуару українських театрів. У 1995 році лише в Києвівідбулося понад 100 прем’єр. По-третє, повернення до репертуару після тривалогозамовчування п’єс В.Винниченка, Л.Старицької-Черняхівської, О.Олеся та інших.По-четверте, поновлюється традиція в українському театральному мистецтві. ВУкраїні проходять театральні фестивалі, названі “Березіль”. Під час “Березіля — 95” водночас виступало близько 30-ти театрів, було зіграно 50 спектаклів.Розвиток театрального мистецтва у 90 роках пов’язаний з новаторською діяльністютаких режисерів як Р.Віктюк, І.Борис, С.Данченко, С.Мойсеєв, В.Петров,Б.Шарварко та інші.
Створення і функціонування нових театрів дозволяє сподіватись, що зчасом кількість переросте в якість. Тільки в Києві почали успішно працюватитакі цікаві театри, як Молодий театр, Театр на Подолі, Театр-кафе “Колесо”,перший приватний театр “Браво”, театр-модерн “Сузір’я” та інші. Репертуартеатрів дуже різноманітний, але найбільш популярна мелодрама.  
3.  Творчий шляхФрансуа Раблє.
 
Раблє Франсуа (1494 — 1553) – знаменитий письменник,  великий представник гуманізму у Франції.Народився на околицях Шинона  (в Турині) у сім’ї  заможногоземлевласника і адвоката. Зарано відданий  у монастир Францисканського ордена,де дуже поглиблено вивчав давні мови і права. Ще у молоді літа Раблє листувавсяіз знаменитим гуманістом Бюде і був відомий своєю видатною освіченістю, зокремасеред юристів. З огляду на ворожі відносини францисканців (самого обскурантного з орденів) до вивчення грецької мови Раблє подбав продозвіл перейти у Бенедиктинський орден. У 1530 році переїхав у Ліон де вивчивмедицину, в у 1532 став лікарем місцевого госпіталю. Тут він опублікувавдекілька учених трудів і перші дві книги свого романа. У 1533 і 1535 вінздійснив  у свиті паризького єпископа, пізніше кардинала, Жана де Бєллє дві поїздки у Рим, де вивчав римську культуру і лікарські рослини. Втративши засамовільні відлучки свою посаду лікаря у Ліоні, Раблє два роки жив як духовнелице, але у 1537 він знов повертається у лікарську справу, практикує на посаділікаря у Норбоні,  Ліоні та Монпельє, де він отримує ступень доктора медичнихнаук. Після другої поїздки у Рим у свиті другого  сановника Раблє отримавпосаду приймача прощення, подаваних на ім’я короля, але потім у 1546пересилився у Мец, де став лікарем місцевого госпіталю. У 1549 році він учетвертий раз поїхав у Рим, знов із кардиналом де Бєллє, і як повернувся назадто отримав два приходи – один з яких у Медоні (у Турині). Однак, він невиконував священицьких обов’язків і в 1553 році зовсім відмовився від своїхприходів. У тому ж році він помер у Парижі.
         Вчені трудиРаблє свідчать о глибині й різноманітності його пізнань. Головним твором Раблє,який приніс йому світову славу, є роман “Гаргантюа и Пантагрюеля”, в якому підпокровом жартівливої оповіді про будь-які нісенітниці він дав надзвичайногостру і глибоку критику закладам і навичкам вимираючого середньовіччя,протиставляючи їм систему нової гуманістичної культури.
         Більшістьфранцузьких буржуазних винахідників, приймали дослівно зауваження Раблє, що вінписав свій роман тільки “під час трапези”, в перервах між двома блюдами,збиваючи бойовий сатиричний зміст роману. Фаге, наприклад, повністю йоговідкидає, тлумачить роман як чисту гумореску, як грандіозну “епопею веселогосміху”. Однак, цьому суперечить не тільки те, що Раблє працював над своїмтвором 20 років, іноді перероблював його випущені раніше частини. – з цьоговидно, що автор серйозно ставився до свого роману, — але й сильні цензурнігоніння, з якими стикався роман.  Неймовірно багато Раблє приходилосявисловлюватись у переносному значенні, і до сих пір ще не всі натяки вдалосяповністю розшифрувати.
         Поштовхомдля написання романа Раблє став вихід у світ в Ліоні в 1532 анонімної “народноїкниги” “Великі та неоціненні хроніки про величного і величезного велетняГаргантюа”. Успіх цієї книги, яка виявляє собою банальний зразок схиленого усамий низ пізньолицарського романа, — незв’язне нагромадження безглуздихавантюр з участю короля Артура, “гогів і магогів” і т.п. – навів Раблє на думкувикористовувати цю форму для подачі в ній іншого, більш серйозного змісту, і в1533 він випустив в якості її продовження “Лячні діяння і подвиги славетногоПантагрюеля, короля діпсодов, сина великого велетня Гаргантюа”. Твір підписанийпсевдонімом Alcofribas Nasier (анаграма імені Francois Rabelais) і створивши потім другу книгу романа,витриманий у короткий строк ряд видань і навіть визвав декілька підробок. В ційкнизі Раблє ще ближче притримується підказаної йому “народної книги” схемисередньовічних романів (дитинство героя, його юність, подвиги і мандрівки) зяких він черпав багато образів і сюжетні мотиви.
Підбадьорений успіхом свого підприємства, Раблє у наступному роцівипустив під тим же псевдонімом початок історії, яка повинна була замінити“народну книгу”, під назвою “Повість про  жахливе життя великого Гаргантюа,батька Пантагрюєля” (Ліон, 1534), створивши першу книжку романа. Зі свогоджерела Раблє запозичив лиш не значні мотиви (казкові розміри Гаргантюа і йогобатьків, мандрівка його на велетенському кораблі, крадіжка дзвонів соборуНотр-Дам), все інше – плід його уяви. Фантастика поступилася місцем гротескнимі нерідко гіперболічним, але по суті реальним образам, і гумористична формавикладання прикрила дуже глибокі думки. Тут зосереджені найважливіші моментироману Раблє. Історія виховання Гаргантюа розкриває протилежність старого інового гуманістичного методу в педагогіці. Мова магістра Янотуса із Брагмардо,який просив Гаргантюа повернути вкрадені ним дзвони, — найліпша пародія напустодзвонну риторику сорбоністів. Далі іде опис вторгнення і завойовницькихпланів Пікрошоля – блискуча сатира на феодальні війни і на королів феодальноготипу. На фоні війни з’являється фігура “монаха-мирянина”, брата Жана, — уособлення фізичного і морального здоров’я, брутальної життєрадісності,людської природи, яка визволилась від середньовікових кайданів.
Третя книга пригод Пантагрюєля вийшла у світ після великої перерви, у1546, в Парижі, і була підписана справжнім ім’ям автора. Вона суттєвовідрізняється  від двох попередніх. Після 1540 політика Франциска 1 різкозмінилася. Пішла реакція; збільшилась кількість страт кальвіністів івільнодумців; цензура лютувала. Сатира Раблє у “Третій книзі” стала більшстриманою і прикритою. Вже у перевиданні 1542 двох перших книжок він пом’якшиввипади проти сорбонистів і упразднив місця, які виражали співчуття кальвінізму,що однак не врятувало видання  від заборони його богомольним факультетомПарижа, так само ж, як у 1547 були їм осуджені перевидання разом у 1546 трикниги романа.
“Третя книга ” відкривається картиною мирної і гуманної колонізаціїпідкореної Пантагрюелєм країни дипсодів – картиною, спеціально задуманою якантитеза хижацької колоніальної епохи. Далі слідує  епізод марнотратстваПанурга, витратившего за два тижні прибуток за три роки уперед з цілої області(сатира на намісників і власників). Але далі всякі пригоди закінчуються і книганаповнюється розмовами і роздумами, у яких Рабує виявив свою освіченість вобласті ботаніки, медицини, юриспруденції і т.п. Приводом  до цього стало те,що Пан ург ніяк не може вирішити, одружуватися йому чи ні (т. я. він дужебоїться “рогів”), і у всіх питає поради. Звідси і ряд гротескних фігур різнихоблич, до яких він звертається: “філософи” різних толків, не здатних вимовитирозумне слово, суддя Бідуа, який розв’язує усі тяжби киданням гральних костей,і т.д. В цій книзі  викладається філософія “пантагрюелізма”, яку Раблє, загаломзачарувавшись і став більш розважливим, — визначає як “веселе почуття душі,презирство випадковості долі”, і як мистецтво “жити, нічого не бентежачись і необурюючись”, — своєрідне об’єднання епікуреїзму і стоцеїзму. 
Перша скорочена редакція “Четвертої книги героїчних пригод і сказаньпро Пантагрюеля”, вийшла в Ліоні у 1548 (знов під своїм ім’ям) також носить, повказаним причинам, стриманий (у ідейному значені) характер. У ній Раблєповертається до буфоного стилю оповідання другої книги, як би намагаючисьвидати її за невинну гумореску. Але через чотири роки, відчувши безпеку підзахистом кардинала д. Белє, Раблє випустив в Парижі  (1552) розширене йоговидання, де дав волю власному обуренню на нову королівську політику, яказаохочувала релігійний фанатизм, і дав своїй сатирі виключно різкий характер.
Фабульна канва книги – оповідь про плавання Панурга і його супутників(у тому числі Пантагрюеля) до оракула Божественної пляшки, яка знаходиться уКитаї. Оракул повинен був розв’язати сумніви, які турбували Панурга. Вся цяподорож представляє собою суміш точних географічних описів (відбиваючизагальний інтерес до дальніх подорожей по морю в цю епоху колоніальноїекспансії) з принадливою фантастикою, яка зазвичай має алегорико-сатеричнийсмисл. Мандрівники відвідують по черзі острів Прокурації, населеним клятво”язнями і сутягами; острів Каремпренан (католічний піст) і сусідній,населений його ворогами, Ковбасами; острів Папефігів (“ті, хто показують папіфігу” тобто кальвіністи) і Папиманів (паписти); острів, де панує месер Гастер(“володар-чрево”), “перший магістр мистецтва в лірі”, до якого приносятьпожертви їжею, і так далі. В четвертій книзі пригоди не закінчуються. П’ятакнига закінчується сценою у оракула, чиє таємне слово тлумачиться як “тринк”,тобто як запрошення іспити з чаши пізнання. Тим самим кінець цієї оповідінабуває оптимістичну тональність – герої повні надій, що попереду нова ера.П’ята книга з’явилася в двох варіантах через дев’ять років після смерті Раблє.Суперечки про справжність останньої, п’ятої книги, бо вона може бути підробкою,ведуться дуже давно.
Той факт, що П’ята книга не може бути безумовно признана твором Раблє,ускладнює сприйняття і дати оцінку його поглядів. Можливо, ніколи на будевизначено, чому Раблє відмовився від своїх приходів. Навіть нічого не відомо депомер і поховано його тіло, хоча, традиційно вважають що він похований накладовищі собору св. Павла в Парижі.