АДАПТАЦІЯ ТА АСИМІЛЯЦІЯ ЯК ОСНОВНІ ФОРМИ ІСНУВАННЯЕТНОСУ В ПОЛІКУЛЬТУРНИХ ВИМІРАХ СОЦІУМУ КИЇВСЬКОЇ РУСІ
Духовна культура сучасної України характеризуєтьсяатмосферою поліетнічної наповненості соціального життя на усіх рівнях творчоїсамореалізації особистості: у історичній свідомості, естетичній та моральнійсвідомості та діяльності, практиці мистецтвотворення. Історична традиціяукраїнського етносу неодноразово перетиналась з історією як близьких сусідів –східнослов’янських, польських, литовських, румунських, болгарських, турецьких,татарських етносів, так й з історією грецької, візантійської,романо-германської, арабо-мусульманської традиції, започатковуючи міжетнічнийдіалог. Після зустрічі та розуміння українським етносом іншої етнокультурноїтрадиції в автохтонній культурі виникали настрої не тільки оптимізму тадоброзичливості, але й, нерідко, відчуття ворожості, пригніченості,непримиримої тотальності, відчаю, що згодом відображалось у мистецькій практицібарокового синтезу, формувало принципи екзистенціального світовідчуття. Зіншого боку, геополітичні фактори «ризику сусідства» українських земельвиражались у впливові національно-культурних політик тих імперій, у складі якихпізніше перебувала Україна. Ці фактори, помножені на міграційні процесиісторичного розвою та міграцію сучасного глобалізованого світу, обумовлюютьспецифіку основних форм існування українських етносів у полікультурномусоціальному середовищі історичної традиції та сучасної картини міжнаціональногоспілкування. Саме тому аналіз основних форм існування етносу в історичнійтрадиції української духовної культури є актуальним завданням сучасної науки,що дозволяє розкрити певні загальні закономірності категорії «діалогу культур»– важливої координати сучасних процесів євроінтеґрації.
Найважливіші проблеми самоідентифікаціїукраїнського етносу – хронологічні рамки утворення та територіальнерозташування – досліджувались у працях В. Барана, В. Балушока, М. Брайчевського,М. Грушевського, Я. Дашкевича, М. Поповича, П. Толочка, Л. Залізняка[див. 1], а також, Є. Горюнова, Л.Нідерле, Б. Рибакова, В.Сєдова, Р. Терпиловського,П. Третьякова, О. Трубачова. Серед вітчизняних дослідників теоріїетнічного життя слід відзначити насамперед праці І. Кононова, О. Нельги, А. Пономарьова,М. Поповича, Т. Рудницької, Я. Самборської, Л. Шкляра, М. Шульги.Мистецький фактор адаптації особистості висвітлено у працях Г. Меднікової.
Мета даної статті – на матеріалі історико-філософських та мистецькихпам’яток Київської Русі та на основі сучасної парадигми філософської рефлексіїдослідити основні форми існування етносу в полікультурних вимірахдавньоруського соціуму. Досягнення цієї мети передбачає розв’язання таких завдань:1) довести, що основними формами існування етносу в полікультурних вимірахсоціуму Київської Русі є адаптація та асиміляція; 2) обґрунтувати думку, щоадаптація має мистецьку форму реалізації і вивчається в історичнійретроспективі під кутом зору діалектичного методу пізнання, на основітеоретичних та методологічних засад сучасної філософії культури.
Поняття «полікультурних вимірів соціуму» включає усебе усвідомлення багатонаціональної сутності будь-якого розвиненогосуспільства, тобто тих національно-культурних вимірів розвитку соціуму, що мализакріплення в історичній самосвідомості етносу та сформували певнийетностереотип сприйняття Іншого та спілкування із ним. Поняття «полікультурнихвимірів соціуму» діалектично близьке до категорії «діалогу культур». Останнійяк практична галузь реалізації культурного досвіду етносу обумовлює онтологіюрозвитку полікультурних вимірів соціуму загалом та культурного середовищаокремої країни, що також не мислиться без зв’язку та взаємодії культур різнихетносів. Водночас полікультурний досвід соціуму встановлює певні нормативніправила спілкування, які, легітимуючись на законодавчому рівні, впливають надіалог культур різних етносів, що проживають на території конкретної країни.Діалог культур українських етносів, виступаючи фактором формуванняполікультурних вимірів українського соціуму, ґрунтується на усвідомленніокремими етносами автентичності своєї власної культурної традиції тазакріпленні цього усвідомлення в історичній пам’яті. Міжетнічний культурнийдіалог реалізується, з одного боку, у практичних галузях діяльності етносів –мистецтвотворенні, політичній взаємодії, наукових пошуках тощо, з іншого – восновних соціальних формах існування етнічного життя в умовах конкретногонаціонально-культурного середовища. Основні форми існування етносу, щовиражаються у концепціях адаптації, акультурації, асиміляції, інтеграції,колонізації, являють, по суті, основні форми міжетнічного співіснування, щозмінювались протягом історичної традиції.
Авторитетні історики радянського періоду П. Третьяковта В.Сєдов духовні джерела українського етносу пов’язують з історією слов’ян таз територією сучасної України, з чим не можна не погодитись, а славетнийрадянський археолог та історик культури Б. Рибаков розміщує слов’ян вПодніпров’ї, Побужжі, Подністров’ї. Натомість видатний чеський славістЛ.Нідерле місцем розташування слов’ян називає територію від Вісли до Дніпра, напівдень від Прип’яті, а О. Трубачов називає всю гідронімію сучасноїУкраїни слов’янською. П. Третьяков дотримується думки, що біля витоківслов’янського етносу стоять землеробсько-скотарські племена, які проживали в Іст. н.е. між Дністром і Дніпром, а на межі епох вони просунулись на ріки Сож,Десну і вже у ІІ-ІІІ століттях нашої ери добре опанували територію сучасноїКиївщини і розселились по всьому басейну Дніпра. Археологічні пам’яткикиївського типу Є. Горюнов назвав близькими до зарубинецької та колочинськоїкультури і на цій підставі вважав обидві культури «праукраїнськими».Український археолог Р. Терпиловський, досліджуючи витоки київськоїкультури, наголошує на її зв’язку з колочинською та празькою культурами,датуючи київську культуру V століттям н.е. Отже, київська культура, по суті,кристалізує культуротворчість українського етносу і розкриває походженняукраїнського народу на його етнічній території у Дніпро-Бузькому басейні.Натомість В.Сєдов вважає, що слов’янські етноси, які проживали побіля річокДністра та Пруту у V–VII століттях, мали вищий культурний розвиток, аніж етносиПодніпров’я. Український археолог В. Баран відстоює думку про локальнийхарактер культур Подніпров’я та Подністров’я, він визначає генетичні кореніслов’янського етносу починаючи з перших століть нашої ери [див. 2].
Наведені дослідження не відображають загальноїкартини етногенезу слов’ян, оскільки археологічні пам’ятки, як правило, дужеважко віднести до здобутків культури того чи іншого етносу і чим більшзаглиблена ретроспектива етнокультурного аналізу, тим ще важче це зробитиісторику, культурологу, лінгвісту. Мабуть, тому в історії культури нерідкозастосовується інший принцип – визначення сучасного етнокультурного поля іавтоматичного зарахування до нього всіх етнічних утворень, що зустрічались вісторії цього краю. Дійсно, географічний фактор править за необхідну умовудіалогу людини та природи, дозволяє адаптувати людське начало в умовахконкретного природного середовища та закріпити його у світі культури. Однак цейпідхід можна назвати спрощенням всієї складності етнокультурної «сертифікації»,оскільки немає достовірних відомостей про те, що, наприклад, представниківпервісної культури – трипільців можна вважати праслов’янами лише тому, що вонипроживали на території сучасної України, мали антеїстичний менталітет з рисамиматріархату. Цього замало. Щоб довести приналежність того чи іншого етнокультурногоутворення до пращурів слов’ян, наукова думка повинна виробити поряд зізгаданими (територіальна та ментальна спорідненість) більш чіткі критеріїідентифікації. На сьогодні таким критерієм називають мовний вимір, оскільки вінвважається найвищим ступенем кодифікації знання. Мова об’єднує процесиадаптації етносу до природних умов існування, культуру господарювання,суспільну організацію, мистецтво у єдиний культурний вимір. «З кінця І тис. дон.е. до ІІІ – ІV ст. н.е. відбуваються різкі зміни в праслов’янськіймовній системі, – відзначає М. Попович, – еволюціонує її граматичний лад,глибоко змінюється її фонетична система – відбувається палаталізаціяприголосних (з’являються «нь» і «н», «ть» і «т» тощо), усуваються деякідифтонги, відпадають приголосні в кінці слів і так далі. Праслов’янська мовадедалі більше диференціюється на окремі діалекти. А з V ст. н.е. розвиток праслов’янської мови вступає вновий етап у зв’язку з початком ери великого переселення слов’янських народів»[3, с. 13].
Слов’янські племена, що утворювалиПразько-Житомирський культурний масив у VІ – VІІст., мігрували на північ, заселяючи прибалтійські землі, та на південь,колонізуючи Подунав’я і Балкани. Монолітизм культурних старожитностей слов’янцього періоду проявлявся на всіх рівнях суспільної свідомості та практики – уособливостях світовідчуття, сакральній картині побудови Всесвіту, мовномувимірі. Це, очевидно, означає, що міграційний фактор мав наслідки «експортукультурного продукту» слов’ян, що був адекватно сприйнятим та культурнозасвоєним на нових землях. З іншого боку, розуміння, як необхідна передумовадіалогу культур, передбачає сприймання іншого культурного контексту – слов’янизапозичували елементи місцевих культур, утворювали мішані шлюби з місцевимнаселенням. Так започатковувались «мікроетноси» чехів, хорватів, сербів,поляків, дулібів, волинян, полян, дреговичів, кривичів, уличів та ін.
Культура Київської Русі (ІХ – ХІІІ ст.) являє собоюфеноменальне явище середньовічної європейської культури, що не може розглядатисьізольовано, без всієї складності духовних зв’язків, без діалогу культур як зпопередньою історичною традицією (зарубинецької (ІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.),пшеворської (ІІ ст. до н.е. – ІУ ст. н.е.), черняхівської (ІІ – УІІ (У) ст. н.е.),київської (друга чверть першого тисячоліття) культур), так і духовною культуроюсвоїх сучасників – Візантією, Хозарією, Грецією, Болгарією, Скандинавією,Арабським Сходом, країнами Центральної та Західної Європи. Високого авторитетудавньоруська культура досягла завдяки вкрай вигідному геополітичномурозташуванню та вмінню правителів скористатись цією перевагою. Перебуваючи наперехресті торговельних шляхів, Давня Русь саме через економічну сферузапочаткувала міжкультурний діалог як із західною, так і зі східною культурноютрадицією. Цьому сприяли численні ремісничі вироби (посуд, предмети побуту,зброя тощо), що потрапляли на ринки давньоруських міст, та окремі витворимистецтва, які були подаровані знаті та мали певну цінність. У сукупності звійськовими трофеями вони репрезентували світ Іншого і насамперед йогоестетичні уподобання. Було й безпосереднє спілкування з іноземцями – торговцямита послами, відвідували далекі землі й русичі. Проте подібні контакти викликалирадше зацікавлення, ніж діалог, можна сказати, що до справжнього діалогусвідомість русича тільки готувалась. Близькість та почуття інтимності у діалозікультур виникає тоді, коли представник одного народу має почуття прихильностіщодо представника іншої культури незалежно від особистих контактів. Це означає,що культури мають бути «знайомими», упізнаваними з першого погляду, тобто матичисленні міжкультурні зв’язки у багатьох сферах – соціальній, політичній,світоглядно-духовного світовідчуття.
Високого авторитету культура набуває не завдякисвоїй силі та військовій звитязі, навіть не завдяки своїй високій духовності тавитонченості, але завдяки вмінню знаходити компроміси, йти на діалог,відшукувати спільну мову з суперником. Після успішних військових походівсхідних слов’ян на Візантію та особливо після хрещення та встановленнядинастичних зв’язків з Європою Русь набуває міжнародного статусу, постає усвідомості Іншого як рівноправний опонент, як цінність. Зрілість та гнучкістьполітичної системи Київської Русі плекала культурні здобутки через призму зв’язкурівноправного з рівноправним у багатьох галузях художньої культури, зокремалітератури, архітектури, образотворчого мистецтва, музики, тобто насамперед утих видах мистецтв, які висвітлювали православний дух віри. Існували й світськіваріанти згаданих мистецтв: ткацтво, килимарство та вишивка, світська музика йтанок, проте можна зробити припущення, що в часи Середньовіччя саме сакральнемистецтво відігравало формотворчу роль у процесі становлення своєрідностіетнокультури та її зв’язків з іншими культурними контекстами. Після офіційногохрещення Русі князем Володимиром йде наслідування візантійського стилюсакрального мистецтва у вигляді загартованого добою іконоборства та остаточносформованого естетичного канону класичної зрілості, що не відповідає естетичнимсмакам русича, відлякує «іноземною» довершеністю. Тому візантійське мистецтвозазнало творчого переосмислення, адаптації до місцевих умов.
Діалог культур сприяє творчому піднесеннюстароруських митців – монахів-літописців та іконописців, архітекторів –обдарованих учнів грецьких майстрів та місцевих умільців, що працюють утрадиціях сакрального мистецтва Візантії. Навіть відображення суто національноїтематики (фреска «Сім’я Ярослава Мудрого» у Софії Київській) наслідуєвізантійські джерела демонстрації богообраності князя (імператора).Адаптаційний потенціал вітчизняної культури розкривався на кожному етапі їїкультурно-історичного розвитку. За доби Середньовіччя він найбільше відбився умистецтві, яке, як ми уже зазначили, репрезентувалося у адаптації класичноговізантійського мистецтва до місцевих умов. Діалог давньоруської тавізантійської культурних традицій фіксувався у численних прикладахформотворення специфіки, власне давньоруського культурного простору черезадаптацію. Мистецтвознавці визначають, принаймні, п’ять відмінностейдавньоруського образотворчого мистецтва від візантійського. У плані розміщенняфрескового розпису давньоруське мистецтво відрізняється 1) відсутністю сувороїгеометричності; 2) покриттям масиву стіни у вигляді «суцільного килиму»; 3)зображення не маскують масив стіни, а виявляють його тектоніку. У плані синтезуформ мистецтва тут прослідковується більш органічне поєднання фресок та мозаїк;більш різноманітний орнаментальний колорит [5].
Зупинимось більш детально на останньому зразковітворчого переосмислення художнього контексту Іншого – вироблення орнаментальноїспецифіки сакрального мистецтва. Звичайно, орнамент належить до більш архаїчнихуявлень про світобудову, ніж християнська картина світу, орнамент своїм коріннямсягає часів язичництва. Очевидно, відведення певного місця під орнаментальнийрозпис храмів свідчить про світоглядний синкретизм язичницької та християнськоївіри, з одного боку, з іншого – відбувається адаптація нової релігії домісцевих умов ще сильного язичництва. Міфологічний імпульс язичництва,кодований у орнаменті та закладений у свідомості людини починаючи ще здоісторичних часів, продовжує розкриватись у сучасних етнокультурних вимірах,особливо у різних видах декоративно-прикладного мистецтва: вишивці, ткацтві,килимарстві, різьбленні; обрядовості народних свят, численних прикметах.Звернімося до символіки орнаментального розпису. За М. Поповичем, різьбленняросійських прялок засвідчує орнаментальне вираження уявлень про символікуВсесвіту, де відбувається протиставлення круглого верху – неба та квадратногонизу – землі. Чи відбувається подібне орнаментальне протиставлення удавньоруському храмі? Дійсно, православ’я, на відміну від католицизму, розумієлюдину як істоту, що поєднує у собі два начала – божественне та гріховне,небесне та земне, проте людина як така перебуває за межами сакральноїархітектоніки. Храм, за догматикою християнства, це – образ неба на землі: «Мине знали, де перебуваємо – на землі чи на небі» – із захопленням ділилися своїмивраженнями посли князя Володимира після перебування під час літургії у соборіСвятої Софії у Константинополі. Тому в храмі як образі неба на землі маєпанувати гармонія та лад, лише тоді архітектура як синтез мистецтв у «застигліймузиці» форми несе високий зміст – викликає піднесені почуття і разом з нимиспонукає особистість до роздумів над високими ідеалами моральності. Саме томуорнаментальне оздоблення собору «примиряє» верх і низ одномірним рисунком, щопідіймається знизу, через високопіднесені арки, сягає підкупольного простору –верху. Саме тому орнамент має далеко не тільки декоративну функцію, а виступаєу свідомості русича у ролі світоглядної об’єднавчої основи буття, щовиражається у «зримому образі» як синтезуючій засаді всього архітектурногоансамблю.
Міфологічна та релігійна, естетична та моральна,правова та політична свідомість давнього русича формувалась під впливом діалогукультур двох найбільших етносів Київської Русі – полян і древлян. Звернімося доісторичних першоджерел, які описують міжетнічні взаємовідносини цього часу. У «Повістіминулих літ» Нестора Літописця описується подія мирного співіснування етносів: «Іжили в мирі поляни, і древляни, і сіверяни, і радимичі, і вятичі, і хорвати»[4]. Хоча перебіг подальших історичних подій, описуваних Нестором, засвідчуєпорушення принципів діалогу культур і насамперед загальнолюдських принципів,перетворює мирне співіснування етносів у вороже ставлення до Іншого. У 945році, після успішного походу «у древляни», військо полян – Ольги та Ігоряповертається до Києва. Та чим керується князь Ігор, коли говорить Ользі пробажання повернутись до древлян – прагненням наживи та самовпевненістю чилегковажністю та політичною непослідовністю? У будь-якому разі князь Ігорпорушує «неписані» правила оподаткування, що ґрунтуються на суто людськомуставленні до Іншого, князь порушує міру встановлених взаємовідносиндавньоруських етносів, за що й платить своїм життям. Така суто людська риса, якжадібність, у поєднанні з силою князя характеризує вже іншу, тваринну ознаку –хижість. Мабуть, тому древляни порівнювали ясновельможного князя з вовком, щовнадився до овець, і тому як хижак, який прийшов з Іншого світу і який порушуєзакони цього світу, він стає на шляху фізичного знищення. Та чи набагатогуманніше за древлян чинить Ольга? Княгиня також діє з позицій сили, а більшасила перемагає меншу. Ольга мститься древлянам за свого чоловіка, вчинившитризну, – вбиває землею, вогнем та мечем, опісля чого, не заспокоївшись, зновунищить місто та старійшин за допомогою вогню, інших б’є, інших – віддає врабство та обкладає даниною. Так вчинив би, напевно, будь-який непересічнийстратег Середньовіччя, для якого гуманістичні принципи зовсім не виступають вролі принципів життєдіяльності, його світ – це світ жорстокого існування. У «Повісті…»звертає на себе увагу образність у відображенні винахідливості та «вишуканості»тортур (якими б міг зацікавитись автор «Наглядати й карати» М. Фуко), щомогло бути художнім прийомом автора – полянина Нестора з ідеологічною метою залякуваннянепокірних. Інші особливості описуваних подій свідчать про непримиренність доворога, хитрість, обман, тортури вогнем (що, очевидно, за задумом автора, несеочищувальний ефект), вони артикулюють не стільки ідею смерті як спокути,скільки ідею страждання ворога, який все одно рано чи пізно буде слабший заясновельможного князя. Чи у таких категоріях описується діалог культур? Напевно– ні. Очевидно – мова повинна йти про такі форми існування етносу, якакультурація й асиміляція. Говорячи сучасною мовою, Нестор Літописець описуєпроцеси економічного та політичного тиску одного етносу на інший, примітно йте, що етнос древлян у «Повісті…» більше не згадується, що засвідчує факт йогозникнення під впливом асимілятивного тиску.
Полікультурні виміри соціального життя КиївськоїРусі формувались не лише під впливом війни та миру двох найбільших автохтонів –етносів полян і древлян. Чимало етнокультурних й археологічних данихзасвідчують факти поліетнічної наповненості соціальної сфери життя міст,особливо це стосується великих міст – Києва, Новгорода, Чернігова, Галича,Володимира та інших (до монгольського нашестя налічувалось близько 300 міст),що сприяло діалогу культур, налаштовувало культуротворчість етносів на спільнудію, в якій синтезувались різні культурні традиції. У спеціальному дослідженні М.Г. Рабиновича«Нариси етнографії руського феодального міста» (М., 1978) говориться, щоетнічна специфіка міста полягає у тому, що «його етнічний склад неодмінноповинен бути значно складнішим, ніж склад сільського населення. Вона обумовленасамим характером міста як центру ремесел і торгівлі, центру культурного іполітичного, військового і адміністративного, центру, що притягує до себенаселення не тільки найближчих передмість, а й більш віддалених земель і країн…»[Цит.за 5, с. 20]. Отже, іноземці брали активну участь у соціальному такультурному житті міст Київської Русі, вони були тими «каталізаторами» діалогукультур, що привносили традицію Іншого у давньоруський культурний контекст. Великі містаСтародавньої Русі мали між собою міцні культурні взаємозв’язки. Пізніше, вумовах феодальної роздробленості ХІІ – ХІІІ ст., культурні зв’язки нерозривались, вони продовжували духовний діалог давньоруських етносів у багатьохгалузях наукової та художньої творчості. Вітчизняні дослідники відзначаютькультурну специфіку феодальної роздробленості давньоруського міста: падіннявлади центру над регіонами супроводжувалось не занепадом (аграризацією) міст,як це було, наприклад, у Візантії, а розквітом міського життя, найвищим за добистароруського Середньовіччя піднесенням освіти, науки, мистецтва. Однією зпричин найвищого культурного злету руських земель кін. ХІІ – поч. ХІІІ ст., нанашу думку, є зміни у етносвідомості. Коли на світоглядному рівні не спрацьовуєетностереотип «центр – периферія», з’являється рівноправність і повага доІншого, що править за основу діалогу культур давньоруських етносів. Тіснікультурні взаємозв’язки давньоруських етносів знайшли своє відображення улітописних джерелах, зокрема у Київському та Галицько-Волинському літописі.
Таким чином: 1) адаптація та асиміляція є основнимиформами існування етносу в полікультурних вимірах соціуму Київської Русі; 2)адаптація мистецьких здобутків візантійської культури по відношенню додавньоруського художнього контексту відбувалась у світоглядному синкретизміязичницької та християнської віри, що, у символіці архітектури як синтезумистецтв, виражалось у орнаментальному примиренні «верху» і «низу».
Література
1. Грушевський М.С. Історія України-Русі.К.1993, т. 1, с. 34–36; Баран В.Д. Давні слов’яни. К.1988, с. 211–218;Баран В.Д. Славяне в середине І тысячелетия н. э. //Проблемы этногенеза славян. К.1978; Баран В.Д. Сложение славянскойраннесредневековой культуры и проблема расселения славян // Славяне на Днестреи Дунае. К.1983; Баран В.Д. Походження слов’ян. К.1997; Брайчевський М.Ю.Біля джерел слов’янської державності. К.1964; Брайчевський М.Ю. ПоходженняРусі. К.1968; Попович М.В. Нарис історії культури України. – К.: «АртЕк»,1999. С. 7–13.
2. Третьяков П.Н. Восточнославянскиеплемена. М.1953; Седов В.В. Восточные славяне в VI–XIII вв.М.1982; Седов В.В. Древнерусская народность. – М.1999; Рыбаков Б.А. Славяне в Европе в эпоху крещениярабовладельческого строя // Очерки истории СССР: Кризис рабовладельческойсистемы и зарождение феодализма на территории СССР. III–IX в.в.– М. 1958; Нидерле Л. Славянские древности. – Л.1950; Трубачев О.Н. Названиерек Правобережной Украины. – М.1968; Кухаренко Ю.В. К вопросу ославяно-скифских и славяно-сарматских отношениях: По данным погребальногообряда // СА. – М. 1955, т. 22; П.Н. Третьяков. По следамдревних славян. – Л.1982, с. 21–31; Третьяков П.Н. О древнейших русахи их земле // Славяне и Русь. – М.1968; Терпиловский Р.В. Киевскаякультура // Этнокультурная карта территории Украинской ССР в І тысячелетиин. э. – Киев.1985; Сєдов В.В. Древнерусская народность. – М.1999; Баран В.Д. Великерозселення слов’ян // Археологія. – К.1998, №2, с. 30–37; Баран В.Д.Давні слов’яни. – К.1988, с. 211–218.
3. Попович М.В. Нарис історії культуриУкраїни. – К.: «АртЕк», 1999. – 728 с.
4. litopys.narod.ru/litop/lit01.htm НесторЛітописець «Повість минулих літ».