МІНІСТЕРСТВООСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ОДЕСЬКИЙНАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМ.І. І. МЕЧНИКОВА
ФІЛОЛОГІЧНИЙФАКУЛЬТЕТ
Контрольнаробота
Візантія:Імператорський культ
знавчальної дисципліни «Українська та зарубіжна культура»
Одеса– 2009
ПЛАН
1 Концепція імператорської влади у Візантії
2 Придворний церемоніал
3 Культ василевса у розпису церкви Сан Вітале у Равенні
1 Концепціяімператорської влади у Візантії
Візантійська імперія являла собою єдину стародавню державу в Європі та ПереднійАзії, апарат влади якої уцілів в епоху великого переселення народів. Візантіябула безпосередньою спадкоємицею Пізньої Римської імперії, але її класоваструктура зазнала в VII-XI ст. докорінні зміни: з рабовласницької державиВізантія поступово перетворилася на феодальну. Однак такі пізньоримськіінститути, як розгалужений апарат центральної влади, податкова система, правовадоктрина непорушності імператорського єдинодержавія, збереглися в ній безпринципових змін, і це багато в чому зумовило своєрідність шляхів їїісторичного розвитку.
Політичні діячі та філософи Візантії не втомлювалися повторювати, що Константинополь- Новий Рим, що їхня країна — Романія, що вони самі — ромеї, а їх держава — єдина (Римська) імперія, яка зберігається Богом. " По самой своей природе, —писала Анна Комнина, — империя — владычица других народов " [1, 37]. Якщо вони ще не християни, то імперіянеодмінно «просвітить» їх і буде керувати ними, якщо вони вжехристияни, то є членами ойкумени (цивілізованого світу), на чолі якої стоїтьімперія. Ойкумена — ієрархічне спільнота християнських країн, і місце кожногонароду в ній може визначити лише її голова — імператор [6, 22].
У первинному християнстві образ ідеального християнського імператорастворено не було. Римська імперія протиставлялася «царству божому», ісам відхід у християнство означав як відмову від традиційної системи античнихцінностей, так і неприйняття влади як такої. Але в міру того, як формуваласяцерква, йшла переорієнтація соціальної доктрини християнства і йогоідеологічної спрямованості, змінювалося ставлення до влади і до образу самогоімператора.
У III ст., коли зміна імператорів на престолі відбувалася з небаченоюшвидкістю, образ римського володаря сильно померк не тільки в очах християн, щопіддавалися систематичним гонінням, а й в очах переважної більшості римськихгромадян. В цей же час відбувається поступове розмежування у відношенні доімператора і в розумінні його образу між кліром і рештою маси християн. IVстоліття було часом аварії античних ідеалів і початку формуваннясередньовічного світогляду. Ця ломка суспільної свідомості була найтіснішимчином пов'язана з процесом християнізації, що охопила всі сфери життя Римськоїімперії. Усвідомлення необхідності союзу церкви й імперії і легалізаціяхристиянства в державі стали відправною точкою у формуванні образухристиянського імператора [5, 7].
Василевс — помазаник божий — мав необмежену владу. Однак втулитися напрестолі у Візантії було нелегко. Сама необмежена монархія європейськогосередньовіччя, імператорська влада у Візантії, виявлялася самої неміцною. Імператорверховодив синклітом, самовладно розпоряджався військом, купував щедротамидуховенство, нехтував народом. Але якщо при коронації стала традицією теорія«божого вибору» не знаходила втілення в формальній церемонії згоди нацарство з боку синкліту, війська, церкви і народу, опозиція могла зробити це«упущення» прапором боротьби проти «незаконного» василевса.Імператора обожнювали як божого обранця, не було страшніше злочину, ніж«образу величності». Але заколот проти нього як особистості, негідноютрону, не засуджувався, якщо заколотники виходили переможцями.
За 1122 років існування імперії в ній змінилося до 90 василевсів. Коженправил в середньому не більше 13 років. Майже половина імператорів булаповалена і знищена фізично. Самі візантійці замислювалися над цим і не знаходиливідповіді. Мріяли про троні багато, просторікуючи при цьому про непорушністьправ свого володаря, якщо він був Порфірородний (або Багрянородний), і, навпаки,про справедливість «пальця бога», якщо узурпатор скидав Порфірородного(бо той верховодив ромеями, «як такою собі батьківською спадщиною» ).Епітет «Порфірородний», тобто народжений в порфіру, особливомубудинку палацу, означав, що батьки василевса займали тоді імператорський трон,і, отже, у «Порфірородного» були права, які якщо не юридично, то всилу звичаю, давали йому ряд переваг перед «непорфірородними» [6, 27].
З 35 імператорів IX-XII ст. навряд чи третина носила цей гордий титул.Але якщо в XI ст. Порфірородні складали лише п'яту частину василевсів, то в XIIст. — близько половини, а з 1261 і до кінця імперії на престол сходили лишедвоє непорфірородних. Разом з консолідацією класу феодальної аристократіїповільно і з труднощами затверджувався принцип спадковості імператорськоївлади. Її носієм міг бути тільки представник цього класу — і не за положенням,а по самому народженню: з 1081 р. по 1453 виходець з іншого середовища незаймав престол жодного разу. У розглянутий тут період (IX-XII ст.) тільки щозазначений процес ще не завершився. Кожен василевс, вступивши на трон, докладавусіх зусиль до того, щоб утвердити своє право передати владу у спадщину(Порфірородна дитина, втративши батька в дитинстві, рідко зберігала її).
Побут імператора, обставлений з особливою пишнотою, схиляння перед нимпідкреслювали прірву, що відділяла государя від інших підданих. Василевсз'являвся перед народом лише у супроводі блискучої почти й значної збройноїохорони, що слідували в строго певному порядку. Уздовж всього шляху процесіїстояли натовпи зігнаного простолюду. Іноді споруджувалися й особливі дерев'яніпідмостки, на які разом з музикантами та виконавцями гімнів мали право зійтивидні городяни, іноземні посли, знатні мандрівники [6, 28].
Єдиний з мирян, василевс, мав право входити у вівтар. У його честьскладалися урочисті гімни і славослів'я. У своїх грамотах він говорив про себенайчастіше у множині: «царственість наша» (іноді: «царственістьмоя»). Він не втомлювався вихваляти власні діяння: всі його невсипущітурботи й тяжкі труди спрямовані лише на благо народу, «спасіння» підйого короною.
Кожен імператор прагнув оточити себе відданими людьми. Зміна царювання,як правило, вела до різких змін у найближчому оточенні трону.
Імператорське благочестя старанно рекламувалося в розрахунок на популярністьйого імені. Однак навіть безсумнівна щирість василевса не викликала часомспівчуття, якщо над вінценосцем тяжів смертний гріх [6, 30].
Критика на адресу «божественних імператорів» за їх бездарність,самодурство і пороки звучала і раніше, в VI — IX ст.: Юстиніан II був подібнийдо звіра у своїй жорстокості; Василь I на самоті зі хтивістю розстрілював злука відрубану голову вождя павлікіан Хрісохіра; Костянтин VII без співчуттятворив суд, а притомившись від учених занять, вдавався до пияцтва. Олександрзагруз у розпусті і недостойних забавах, як згодом і Роман II, і КостянтинVIII, і Костянтин IX Мономах [3, 178].
Хроністи XI ст. пишуть деколи про василевса не як про намісника бога наземлі, а як про щось; недалеких людей з їх звичайними іноді смішнимислабостями: Костянтин IX Мономах вдавався до наївних хитрощів, щоб відвідуватикоханку, Никифор III Вотаніат постригся в ченці, щонайбільше його лякаланеобхідність утримання від м'яса. Михайло Пселл, розмірковуючи про характервасилевсів, приходить до висновку, що характер їх непостійний, що за своїмиособистими якостями вони взагалі поступаються іншим людям. І філософ вважає, щоце природно: людська психіка трансформується в бурі тривог і хвилювань,пережитих василевсом щоденно [3, 178].
Василевси втрачають почуття міри. Їм мало необмеженої влади, вони глухідо порад, вони готові померти, аби домогтися визнання себе наймудрішими ізмудрих, всесведущімі і непогрішними. Змінилися часи, нарікає Пселл, демократіябезумовно краще монархії, але повернення до неї нереально. Тому доцільніше, найого думку, не шукати нове, а затверджувати існуюче [3, 178].
Сумніви у праві василевса на необмежену владу, на розпорядження землею,скарбницею, людьми, на узвищя чи приниження будь-якого підданого за своїмуподобанням, стали висловлюватися лише з останньої чверті XI століття. Цісумніви — виразний результат того, що формувалась класово-становасамосвідомість консолідування феодальної аристократії, яка прагнула поставититрон під свій неослабний контроль.
Перемога спадкової феодальної аристократії прийшла не відразу — стійке свавільствонадало сановну бюрократію, яка мала величезний досвід панування і щільнимкільцем оточувала престол. Василевс міг міняти улюбленців серед їїпредставників, але не міг обійтися без їх постійної підтримки.
Свобода волевиявлення монарха ставала все менш безконтрольною, а йогоізоляція від простих підданих — все більшою. Амплітуда «вертикальноїрухливості» помітно скоротилася ще до 1081 — року остаточної перемогипровінційної арістократатіі, а з часу цієї перемоги стала ледь помітною.Трагедія імперії полягала, однак, у тому, що перемога прийшла занадто пізно — Візантія безнадійно відстала від передових країн Заходу. З одного боку,відсталість ізживших себе державних традицій, а з іншого — особливостізовнішньополітичної обстановки перешкодили провінційної аристократії, щоприйшла до влади, знайти вихід з глухого кута: історія імперії з кінця XII ст.стала історією її тривалої агонії. Найближче оточення ставлеників провінційноїаристократії, що складалося з родичів та соратників, дуже скоро виявилоприхильність до традиційних методів панування, пов'язаних з величезнимивитратами на утримання державного апарату [6, 33].
2 Придворнийцеремоніал
«Иным людям, необремененным чрезмерными заботами о делах необходимых, это занятие покажется,возможно, ненужным, а для нас это и очень дорого, и наиболее желанно, и ближе,чем все другое, потому что обычай восхвалять царскую власть придает ей большеблестка, уподобляет ее началу всевышнему и благоустраивающему, и предстает онадостойной восхищения и для нашего народа и для иноземцев. Множество событийзабывается и ускользает за большой промежуток времени, и если бы пренебрегаливеликим и почетным занятием – описанием царских обрядов, если бы это, таксказать, обрекли на вымирание, на царскую власть можно было бы смотреть как набудничное и поистине лишенное красивой внешности явление… Поэтому и следуетсказать, как и по каким правилам исполняли и отправляли каждый обряд [2, 76].»
1. Коронація.
Спочатку коронація візантійських імператорів, випливаючи з римськихтрадицій, мала виключно світський, військовий характер. Аж до середини Vстоліття, більше століття після перенесення столиці на Босфор і засіданняПершого Вселенського собору в Нікеї, церква залишалася в стороні і у вінчанняхна царство візантійських василевсів участі не приймала. Лише в 457 році вкоронації Лева I вперше взяв участь константинопольський патріарх. Але йнадалі головне значення ще довгий час залишалося за військовим проголошенням ікоронованим королем старого зразка [7, 33].
Звертаючись тепер до обряду імператорської коронації, описаному восновній частині Книги про церемонії Костянтина Багрянородного, більш близькогойому за часом, ми вступаємо в зовсім інший світ. Відредаговані у виглядізагальних зразків або інструкцій, опису коронацій та інших подібних обрядів уКнизі про церемонії виходили в свою чергу з протокольних записів, які малимісце в конкретних актах; при цьому вони правильно використали всі джерела,опускали тільки наведені в ньому особисті імена і дати, замінювали минулий час теперішнімі таким чином перетворювали конкретний історичний запис в загальну схему,призначену служити зразком та керівництвом для виконання даного церемоніальногоакта.
Все выходят впарадных одеяниях – и весь синклит, и магистры и другие чины; они берут сосуды,чтобы сопровождать владык. Когда же их приготовления окончены, император,облачившись в свой пурпурный скарамангий и сагий, выходит из Августея всопровождении препозитов и следует до самого Онопода, и в Оноподе первыми еговстречают патрикии, и распорядитель говорит: «Повелите!» Тогда они возглашают:«На долгие и благие времена!» Затем они следуют до большого Консистория, гдестоят консулы и остальные члены синклита, и владыки там останавливаются подбалдахином; тогда все синклитики вместе с патрикиями падают на колени. Когда жевсе встают, владыки подают знак препозиту, и силенциарий говорит: «Повелите!» Ив ответ ему возглашают: «На долгие и благие времена!»
Отсюда процессиядвижется в храм, через Схолы, а димы в парадных одеяниях остаются на своихместах, только творя крестное знамение.
И когда императорвходит в Орологий, завеса поднимается, и он идет в Мутаторий, где меняетпрежнее одеяние на дивитисий и цицакий, а сверху набрасывает сагий, потом идетвместе с патриархом, зажигает свечи в серебряных воротах и входит в храм. Потомон идет в солею и молится перед святыми вратами при зажженных свечах, потомвместе с патриархом всходит на амвон.
Тогда патриархсовершает молитву над хламидой, и после окончания молитвы кувуклии поднимают ееи надевают на императора. Тогда патриарх совершает молитву над венцом и поокончании ее сам поднимает венец и возлагает на голову владыки. И тотчас женарод восклицает трижды: «Свят, свят, свят! Слава Господу в вышних и мир наземле!» А потом: «Многая, многая лета великому царю и самодержцу!» — и далее попорядку.
С венцомимператор входит в Мутаторий, а выйдя оттуда, садится в кресло; тогда входятчины, падают на колени и целуют ноги императора… Тогда препозит возглашает:«Повелите!» и все отвечают возгласом: «На долгие и благие времена!» и уходят [2, 77].
Поряд з описами обряду коронації в Книзі про церемонії існували такожописи чину коронування в суто церковному аспекті. Опис цього типу, щовідноситься до XII століття, опублікував Гоар у своїй відомій Евхологіі. Уньому наведені молитви, які цілком читаються патріархом при здійсненні коронування,які Книга про церемонії згадує, але не цитує. Навпаки, в тексті Евхології,відповідно до його завдання, ці молитви займають центральне місце, тоді як описсамого чину коронування зведено на найважливіші моменти, славослів'я ж Дімовнавіть не згадані.
Останнім імператором, коронованим за старим церемоніалом, був Юстин II(565). За свідченням очевидця, він був піднятий на щиті і коронований військовимремінцем обручем, після чого патріарх поклав на нього імператорський вінець.Тут закінчується історія світської, військової інвеститури візантійськихімператорів. Надовго припиняється і звичай підняття нового імператора на щиті;він поновився, лише після закінчення багатьох століть, в іншій обстановці і зіншим призначенням [7, 36].
Відбившись у певні, твердо встановлені форми, обряд церковної коронації всередньовічній Візантії століттями залишався незмінним. Тільки після завоюванняКонстантинополя хрестоносцями в 1204 році і встановлення на Босфорі латинськогопанування з'явилися в ньому значні зміни і доповнення: по-перше, до вінчання нацарство приєдналося миропомазання імператора, по-друге, поновився звичайпідняття імператора на щиті [7, 39].
Самим значним нововведенням є, однак, миропомазання імператора, якебезпосередньо передує власне акту коронування. Миропомазання і коронуванняімператора включаються в хід богослужіння. У певний момент літургії, колипатріарх виходить з вівтаря на амвон, супроводжуваний вищими церковними чинами,і в церкві оселяється «велике мовчання і тиша», патріарх запрошуєвийти на амвон імператора. Патріарх читає молитви, складені стосовно до чинумиропомазання, — одні тихо, інші на повний голос, — після чого помазує хрестоподібноголову імператора світом і виголошує: «Свят!». Його оточення наамвоні повторює цей вигук тричі, а потім повторює його тричі народ. У сліддиякон виносить з вівтаря Стемм, патріарх покладає її на коронуемого івиголошує: «Гідний!» Цей вигук знову-таки тричі повторюють спершуархієреї на амвоні, потім народ. Якщо ж коронується син імператора, то Стеммпокладають на нього імператор-батько і патріарх [7, 42].
2. Церемонія удень збору винограду
«Следует знать,что поблизости от дворца Иерии, на равнине, т.е. на Ливадии, возводятсявеличественные и красивые своды. Магистры, препозиты, проконсулы, патрикии,чиновники и остальные синклитики становятся прямо против виноградника, а позадиних стоят разделенные на две партии димы вместе с димархами. А император вкороткой тунике и расшитом золотом сагии приходит вместе с патриархом,облаченным в плащ и накидку, и когда они подходят к первому ряду виноградныхлоз, где стоит мраморный стол с наполненными виноградом корзинами, — тогдаприближаются и магистры, и патрикии, и синклитики, и две партии димотов вместес димархами. Когда распорядитель приносит бочонок с гроздьями, патриарх творитмолитву и совершает церковный обряд. И после молитвы патриарх берет одну гроздьи дает ее императору. А император, в свою очередь, дает ее патриарху, и затемтак же по порядку подходят старшие чины синклита – магистры, проконсулы,патрикии, чиновники и димархи и распорядитель, и каждому из них император даетпо одной грозди. Когда же император дает гроздь первому магистру, из двухпартий начинают возглашать первые голоса: «Цвет, созревший на поле познаниягосподней мудрости, священное сословие славных патрикиев! Под нескончаемыепеснопения да увенчаем мы главу, как бы жилище благоуханных мыслей, получиввзамен сладкое наслаждение от них! А ты, среди всех бессмертный царь,благочестивый помазанник божий, силой твоего единодержавного величия в мире,даруй нам этот праздник не один раз!».
Другая партияпоет вторыми голосами: «Добродетель твоя подобна плодоносной грозди: пускаетона отпрыски радости, от нее зреет под солнцем всякий плод! Она – полный бокалвина, в ликовании воспевает и празднует она вместе с писцами твоими иподчиненным тебе сословием патрикиев немеркнущий блеск единодержавногомогущества твоего, как бы неиссякаемый кладезь животворной силы!»
Третий голос:«Плодоносная гроздь, тебя приняли сильнейшие мира сего и разделили между всеми!Поэтому радуются и покои царские, и синклит, вкусив твоей зрелости в священномжилище! А мы все восклицаем: Радость несказанная мир наполняет!»
После того, какимператор заканчивает раздачу винограда приближенным, каждая партия димовполучает как милость от императорской щедрости по шесть номисм, они сновамолятся за владык и уходят. А владыки и патриарх удаляются во дворец и наслаждаютсявместе с синклитом совместной трапезой [2, 78].»
3. Заручини
Вечером приходятдве партии с собственными органами каждая, и, когда приходит невеста и ееприветствует толпа и музыканты с кимвалами, а она, подъехав на лошади,останавливается, два полухория возглашают: «Прекрасен приход твой, рабаблагочестия». Народ трижды повторяет: «Прекрасен приход твой!» Канторы:«Прекрасен приход твой, провозвестница милосердия!» Народ четыре разаповторяет: «Прекрасен приход твой!» Канторы: «Святый Господи, помилуй жениха иневесту! Святой Дух, помилуй их близких! Свят, Трижды Свят, помилуй спутниковневесты!»
И поют в тонепервом: «Собрала я цветы в поле и поспешила в свадебный чертог. Видела я солнцена золотом брачном ложе; все благословляет желанный союз. Пусть радость будетсоюзником их ослепительной красоты, пусть они видят розы и красоту, подобнуюрозам. Пусть радость сияет над золотой четой [2, 79]!»
3 Культвасилевса у розпису церкви Сан Вітале у Равенні
В епоху імператора Костянтина у візантійському мистецтві був доситьпоширений прийом прославлення діянь імператора за допомогою порівняннявасилевса з різними античними героями. У Візантії застосовували більшхристиянські та біблійні мотиви, в мистецтві намагаючись знайти їм пластичневираження. Прийнятий метод був завжди таким: зображувати біблійну сцену, якаможе бути пов'язана з імператорами, виявляючи роль біблійного персонажа, щозіставляється з василевсами і трактуючи сюжет в урочистому стилі, що нагадувавпалацову церемонію і полегшував, таким чином, виявлення задуманого порівняння.
Численні живописні твори і рельєфи допомагають уявити, якими могли бутиці біблійні зображення.
Одним із значних рельєфів є фігура Мельхіседека, який приносить жертву намозаїці Сан Вітале, скопійованої з Сан Аполлінаре, яка нагадує про подвійну — релігійнута громадянську — ролі такого універсального імператора, яким бувЮстініан [4, 113].
Його подвійне жертвоприношення разом з дружиною Феодорою займає дваособливих панно, відокремлених рамкою від оточуючих їх християнських зображень [4,186]. На бічних стінах апсиди по боках від вікон розташовані їхні мозаїчніпортрети в оточенні вельмож, придворних дам і священнослужителів. Ці історичніпортрети створені кращими равеннськими майстрами на основі столичних зразків. Створенняцих композицій було символом тріумфу імператора, який повернув Равенну підвізантійський патронат.
Імператор з дружиною зображені як замовники, що приносять в дар церквидорогоцінні літургійні судини. Виконані як фриз зображення відрізняються фронтальноїкомпозицією і одноманітністю поз і жестів. При цьому майстри змогли зобразитиімператорську сім'ю з індивідуальними рисами осіб в образі ідеальнихправителів, а сама композиція передає рух двох процесій у напрямку до вівтаря.
Спосіб, що застосовувався при створенні нових іконографічних типів,простий. Моління імператора виражено типовими рисами: зведені очі, простягнутіруки, колінопреклоніння. Приношение ларів імператором надає йому жест йогопідданих або переможених ворогів, що несуть дари. В обох випадках булизастосовані, цього разу до імператора, символічні мотиви тріумфальноїіконографії, що зображують смиренного «підданого» або навіть «раба» самодержця,який визнає владу государя. Якими б новими не здавалися «християнські» темиімператорського циклу, вони не виходять за рамки традиційної іконографії [4,166].
Вотивні мозаїки Сан Вітале в Равенні навпаки, створені в найменшкласичному стилі: мальовничо розміщені групи та драматичні композиції заміненірядами однакових персонажів, що завмерли в урочистому марші або зовсімнерухомих; всі персонажі дивляться на глядача, майже завжди у них один і тойсамий умовний жест; їх ноги, замість того щоб твердо стояти на землі, здаютьсяповисли в повітрі; нарешті, єдність композиції забезпечується лише за допомогоюрітмітізованного, багаторазового повторного руху, бо ніяка дія не з'єднуєбільше фігури, просто поставлені поруч. Малюнок також змінюється, стає більш вугловатим,геометричним, тоді як платівка відступає перед абсолютно лінеарною технікою [4,192].
Зображення інвестури імператором могли також послужити взірцем художникам,що зображували Христа простягаючого вінець святому, який приймає його в полусвого плаща, як апостол Петро — «Закон» Господній, а сановник двору — імператорський диптих. Спорідненість цих сцен особливо очевидна, коликомпозиція має вигляд придворної церемонії і не в загальному розташуванні, ні вжестах фігур зовсім не відрізняється від Дара Петру, як це зображено в апсидіСан Вітале.
Багато інших мотивів коронування Христом у равеннском Сан Вітале щебільше пов'язують її з імператорської іконографією. Христос, який сидить насфері знаходить собі аналогію в зображеннях деяких імператорів, де государз'являється таким, що сидить на кулі Всесвіту, на якому раніше зображуваласяНіка. Ті ангели, що стоять на варті замінюють воїнів, персоніфікації міст ідоблестей або крилатих Перемог, що оточують трон государя на різнихімператорських зображеннях. Ангели, які покровітельскім жестом представляютьХристу засновників церков і святих, яким вони поставлені, запозичують роль іжест у персоніфікацій і язичницьких божеств багатьох зображень імператорськогорепертуару. Дворцове мистецтво в Візантії зберегло цей традиційний мотив«подання» до IX століття [4, 209 — 211].
БІБЛІОГРАФІЯ
Джерела:
1. АннаКомнина. Алексиада. — М., 1963. – 526 с.
2. КонстантинПорфирогенет. О церемониях при византийском дворе // Памятники византийской литературыIX – XIV веков. – М., 1969. – С. 76 – 79.
3. МихаилПселл. Хронография // Памятники византийской литературы IX – XIV веков. – М.,1969. – С. 178.
Наукова та науково-популярна література:
4. Грабар А.Император в византийском искусстве – М., 1999. – 328 с.
5. КазаковМ. М. Формирование образа христианского императора в IV веке в Римской империи// Античность и современность – М., 1989. – С. 108 — 113.
6. ЛитавринГ. Г. Как жили византийцы. – СПб. 2000. – 256 с.
7. Острогорский Г. А Эволюция византийского обряда коронования// Византия, Южные славяне и Древняя Русь, Западная Европа. Искусство и культура. – М., 1973. – С. 33 – 42.