Світова культура XIX-XX століття

Реферат на тему:

Світова культура XIX-XXстоліття


ПЛАН.
I. Світова культура XIXстоліття.
1.1 Науково-технічний прогрес і формування нових світоглядних орієнтирів.
1.2 Основні художні течії XiXст: класицизм, романтизм, реалізм.



1.3 Особливості розвитку художньої культури в кінці XIXст.
II. Світова культура XX ст.



2.1 Загальна характеристика світової культури XX ст., її особли­вості та
періодизація.
2.2 Модернізм як специфічний культурний феномен XX ст.
2.3 «Масова культура» та її роль у сучасному суспільстві.
Висновок.
Використана література.

I. Світова культура XIXстоліття.
1.Науково-технічний прогрес і формування нових світоглядних орієнтирів.

Започатковані епохою Просвітництва тенденції культурного розвитку знайшли своє продовження в XIX столітті, однак в цей період проявили се­бе нові соціально-історичні фактори, які суттєво вплинули на всю систему культурного життя Європи.

Одним із таких факторів став промисловий переворот, суть якого поля­гала в переході від мануфактурного до машинного виробництва. Цьому процесові в значній мірі сприяло створення парової машини видатним анг­лійським винахідником Джеймсом Уаттом. Промисловий переворот доко­рінно змінив не лише технічну основу виробництва, а й суттєво вплинув на побут, ціннісні орієнтації людей. Швидкими темпами зростав процес урбанізації, втягуючи у вир міського життя мільйони людей, ламаючи звичний патріархальний спосіб існування. Все це формувало відчуття напруженої динаміки оточуючої дійсності. Впродовж XIX століття людство нагромадило велику кількість наукових знань, успішно застосувавши їх на практиці.

| Так, однією з найбільших проблем, розв'язаних в даний період, було отри­мання і використання електроенергії. Великий вплив на розширення інформаційного простору, на весь культурний процес світового розвитку мало винайдення телефону, радіо, фонографа, грамофона та ін.

Якісному стрибку в розвитку природознавства сприяли три великі від­криття: створення клітинної теорії, відкриття закону збереження іперетво­рення енергії, створення еволюційної теорії. У природознавстві назрівала заміна метафізичного погляду на природу — діалектичним.

Успіхи в галузі природознавства позитивно вплинули на розвиток філо­софської думки. Особливо виділяється в цей період німецька класична фі­лософія, яка веде свій початок з часу появи перших праць Іммануїла Канта. Важливе місце у філософії Німеччини посідають Йоган Готліб Фіхте та Фрідріх фон Шеллінг, а вершиною німецького класичного ідеалізму вважа­ється філософія Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля, головне досягнення якого теорія діалектики. Дуже важливо, що Гегель зробив спробу система­тизації всього змісту виробленої людством культури. Всю історію людства філософ розглянув як єдиний процес, в якому кожна доба займає своє особ­ливе місце і спричиняє вплив на наступні епохи.

Філософія Гегеля мала величезний вплив на розвиток науки в цілому та Історичних досліджень зокрема. Філософи та історики намагалися з'ясувати закономірності різних періодів світової історії. Характерно, що в цей період надзвичайно зросло загальне захоплення історією. Майже в усіх європейсь­ких країнах утворюються історичні товариства, формуються національні школи істориків, серед яких особливо виділяється школа, яка склалася у Франції в добу Реставрації (О.Тьєррі, О.Міньє, Ф.Гізо). Формування світо­глядних орієнтирів відбувалося і в сфері розвитку суспільно-політичної" ду­мки, яка в країнах Західної Європи найбільш рельєфно представлена такими течіями, як консерватизм, лібералізм, соціалізм.

Всі ці процеси та фактори робили відповідний вплив на розвиток художньої культури, для якої характерним було розмаїття напрямів, методів, видів та жанрів. Діячі мистецтва, художньо відображаючи світ, по-своєму допомагали людям пізнавати його красу, Його цінності та прерогативи. XIX століття породило справжніх титанів людського духу.
2.Основні художні течії XiXст: класицизм, романтизм, реалізм.

Для європейської культури притаманна була послідовна зміна трьох основних художніх напрямів: класицизму, романтизму, реалізму, І лише наприкінці століття дають про себе знати перші ознаки модернізму, що зго­дом вилилися в буйне розмаїття художніх течій на початку XXст.

Такий поширений раніше у культурному процесі Західної Європи на­прям, як класицизм, на початку XIX ст. відходить у минуле, поступаючись місцем романтизму, який заполонив творчу уяву багатьох митців. Але саме в цей час класицизм дав людству такі шедеври мистецтва слова, як твори німецьких поетів і мислителів Й.В.Гете (1749-1832) та Й.Ф.Шіллера (1759-І805рр.).Яскравим прикладом можуть служити «Розбійники», «Заколот Фіеско», «Підступність та кохання» Шіллера, «Римські елегії», "Єгмонт" Гете. Для цих творів характерні раціоналістична виразність образів та сюжету, тонкий ліризм, орієнтація на високі ідеали античності.

В стилі класицизму творили і видатні французькі художники Жак Луї Давид (1748-1825 рр.) та його учень Жан Огюст Доменік Енгр (1780-1867 рр.) Давід був першим живописцем Наполеона.

Давід створив величезну школу учнів. З його майстерні вийшов і вели­кий художник Жан Огюст Доменік Енгр, який також змалював ряд знаме­нитих портретів, а також художніх полотен. Однією з головних його праць є вівтарний образ для церкви його рідного міста Монтована, де Енгр навмис­не подає образ мадонни близьким до Сикстинської мадонни, виражаючи своє захоплення Рафаелем і намагання бути вірним заповітам великого ху­дожника.

Якщо ж вести мову про романтизм, що прийшов на зміну класицизмові, то його поява в значній мірі була зумовлена бурхливими подіями Французь­кої революції 1789-1794 років, які змінили не тільки соціальний устрій Фра­нції, риси її побуту і станові відносини, а й пред'явили мистецтву нові ви­моги: служити не вибраній публіці, а революційним масам, і воно дійсно вийшло із стін палаців на вулиці і площі, заговорило могутньою і в той же час доступною для всіх мовою. Разом з тим поява романтизму пояснюється і певним розчаруванням в результатах революції, в ідеології Просвітництва і в буржуазному прогресі.

Саме тому основою романтичного світосприймання став болючий роз­лад ідеалу і соціальної дійсності,- а романтичний герой — це герой гордої одинокості і неприйняття світу через його недосконалість. Він часто вияв­ляється поставленим в надзвичайні умови, в яких розкривається могутність його духу. Своєрідність цього методу — напруженість подій, велика роль фатальних випадковостей, широке використання фантастичних і легендар­них образів і мотивів, гротеск і контраст як улюблені засоби зображення. В своїх, художніх узагальненнях романтики тяжіють до символіки, уникаючи побутової конкретизації характерів.

Головними представниками романтизму в німецькій літературі були: Новаліс (Фрідріх фон Харденберг), Е.Т.А.Гофман; в англійській-У.Вордсфорт, В.Скотт, Дж.Байрон., П.Б.Шеллі, В.Ґюго, А.Ламартін, Жорж Санд та інші.

Геніальний англійський поет Джордж Гордон Ноель Байрон (1788-1824рр.), проживши всього 36 років, залишив людству багатющу духовну спадщину: вірші, поеми, драми, роман у віршах «Дон Жуан». Особливе міс­це в творчості Байрона займає його твір «Паломництво Чайльд Гарольда», яким відкрилася нова смуга в духовному житті англійського і європейського І суспільства, що побачило конкретне втілення свого протесту в пристрасних ліричних монологах поеми.

Заслугою романтиків є поновлення художніх форм: вони створили жанр історичного роману, фантастичної повісті, реформували сцену. Жанр істо­ричного роману започаткував Вальтер Скотт (1771-1832 рр.) своїм прозовим твором «Уеверлі» (1814 р.). Історичному минулому Англії присвячені його романи: «Айвенго», «Монастир», «Абат» та інші. Всього В.Скотт написав 28 романів, кілька повістей і оповідань. Історичний жанр успішно розвивали інші письменники.

В 1827 р. створює свою першу історичну драму з часів англійської бур­жуазної революції «Кромвель» великий французький письменник Віктор Гюго. (1802-1885 рр.) Періоду середньовіччя присвячений і перший великий роман Гюго «Собор Паризької богоматері» (1831 р.).

Гюго писав більше 60 років, його літературна спадщина величезна. Він залишив 26 томів віршів, 20 томів романів, 12 томів драм і 21 том філософ­ських і теоретичних праць — всього 79 томів.

Борючись з класицизмом, романтики вимагали повної свободи і розкріпачення людських почуттів, вважаючи, що предметом мистецтва повинні бути перш за все людські пристрасті. Показовою щодо цього є творчість французької письменниці Аврори Дюдеван, що більше відома під псевдоні­мом Жорж Санд (1804-1872 рр.). Перший роман письменниці "Індіана" при­ніс їй заслужену популярність.

За своє довге життя Жорж Санд випустила біля дев'яносто романів і по­вістей, серед яких виділяються: «Орас», «Консуело», «Гріх пана Антуана», «Мірошник з Анджібо», «Графиня Рудольшдадт». Кращі твори письменниці не втрачають свого значення і для нас: вони хвилюють своїм демократиз­мом, оптимізмом, своєю любов'ю до людини і праці.

Під впливом літературного романтизму в 20-ті роки оформився роман­тизм у музиці. Композитори-романтики: К.М.Вебер, Р.Вагнер, Ф.Ліст, Дж.Россіні та інші створили справжній культ музики. XIX століття ознаме­новане появою багатьох романтичних оперних творів, в яких оспівувався народ, благородні людські діяння, боротьба за свободу, щастя, справедли­вість.

Завершив розвиток німецької романтичної опери і своєю творчістю вніс значний вклад в історію світового музичного мистецтва Ріхард Вагнер (1813-1883 рр.) Центральне місце в спадщині Вагнера займають опери (всього їх тринадцять), в яких відображено національний склад характеру, відтворені легенди і перекази німецького народу, величаві картини природи.

Вагнер працював над оперною тетралогією «Перстень Нібелунгів» 26 років. Вона об'єднує в собі чотири опери: «Золото Рейну», «Валькірія», «Зіг-фрід», «Загибель богів». В основу сюжету покладені епічні сказання про Зі-гфріда — народного героя, безстрашного переможця темних сил.

В образотворчому мистецтвіромантизм найбільш яскраво проявився в живописі і графіці, менш чітко — в скульптурі і архітектурі. Найбільш знач­ною на початку XIX ст. стала англійська пейзажна школа живопису, голов­ними представниками якої виступили Джон Констебл (1776-1837 рр.) та Джозеф Меллорд Уільям Тернер (1775-1851 рр.).

Як вважають дослідники творчості Джона Констебла, саме цей худож­ник справив найбільш суттєвий вплив на живопис XIX ст. Художник дося­гає майстерної передачі ефектів освітлення, які швидко змінюються, відчут­тя свіжості зелені. Життя кожного предмета неначе на очах глядача оживає завдяки тому, що художник одним з перших почав писати етюди на планері, на відкритому повітрі, випередивши таким чином в пошуках незвичайної свіжості колориту і безпосередності враження художників французької школи («Собор в Солсбері із саду єпископа»; «Підвода для сіна»; «Кінь, що скаче»).

Більше 21 тисячі творів залишив по собі видатний англійський худож­ник Уїльям Тернер. Стихією Тернера було море, насичене вологою повітря, : рух хмар, злет вітрил, розбурхані стихії всілякого роду, від феєричних сніжних ураганів до лютих морських бур («Загибель корабля»). Передача світла і повітря, фантастичних світлових ефектів, що виникають у вологій атмосфері, були його головним завданням («Морозний ранок»).

Боротьба романтизму з академічним мистецтвом тривала майже півсто­ліття. Перемога романтизму була отримана не легко і не відразу. Першим художником цього напряму був Теодор Жеріко (1791-1624 рр.). Про це свідчать і всі його великі речі, і теми екзотичного Сходу, і ілюстрація до Байрона і Шеллі, і його «Полювання на левів», і портрет двадцятирічного Делакруа.
--PAGE_BREAK--3.Особливості розвитку художньої культури в кінці XIXст.

Серед названих напрямів найбільш життєздатним наприкінці XIXст. виявився реалізм, однак він набуває, нових рис. Зокрема, в літературі цього періоду вже немає такої широти зображення епохи, монументальності хара­ктерів, які були у Бальзака, Стендаля, Діккенса. Проте безжалісність звину­вачення, безжалісне руйнування всіх ілюзій, показ загального зубожіння і здрібнення досягають в ній такої сили, якої не було у Бальзака чи Стендаля. Все це стосується насамперед творчості Гюстава Флобера (1821-1880рр.), французького письменника, характерною рисою світогляду і творчості якого є повна відсутність будь-яких ілюзій про життя, нетерпиме ставлення до всіляких спроб накинути романтичне покривало на жорстоку правду дійсності. В своїх звинуваченнях він досягає безмежної безжалісно­сті. На грунті реалізму в останній третині XIX ст. склався натуралізм, пред­ставники якого прагнули до об'єктивного, точного і безпосереднього зображення дійсності, людського характеру. Вони ставили перед собою за­вдання вивчати людину і суспільство так, як природознавець вивчає приро­ду. Натуралізмзародився і оформився передусім у Франції. Утвердженню цього методу сприяли досягнення природничих наук, а також філософія позитивізму О.Конта. Як і просвітники, О.Конт висловив віру в безмежні можливості науки, крім того, виступив проти традиційної філо­софської метафізики.

Сама ж теорія натуралізму була розроблена видатним французьким пи­сьменником Емілем Золя (1840-1902 рр.). Він вважав, що література, як і наука, не має права вибору матеріалу, що для справжнього митця немає не­придатного сюжету або тем, що не заслуговують на увагу. Натураліст не повинен моралізувати, на думку Золя, бо зображена з науковою пристрастю дійсність сама по собі є достатньо впливовою у виховному відношенні.

У середині 70-х років навколо Золя склалася ціла натуралістична школа, куди ввійшли Гі де Мопассан (1850-1893 рр.), Едмон Гонкур (1822-1896 рр.), Альфонс Доде (1840-1897 рр.) та інші. Вона проіснувала до кінця 80-х років. Відігравши велику роль у розвитку літературного процесу, нату­ралізм показав і свої вразливі місця. Зокрема, прагнучи максимальної прав­дивості зображення дійсності, художники послабили увагу до краси мисте­цтва. Це вело до кризи цього напряму. Не випадково, що наприкінці XIX ст. виникає чимало альтернативних художніх течій, спрямованих проти нату­ралізму, зокрема імпресіонізм та символізм.

Імпресіонізм(від франц. impression— враження) виник у Франції наприкінці 60-х років і пов'язаний з творчістю таких видатних майстрів, як Едуард Мане (1832-1863 рр.), Клод Моне (1840-1926 рр.), Опост Ренуара 1(1841-1919 рр.), Едгар Дега (1834-1917 рр.), Опост Роден (1840-1917 рр.) інших. Свої твори вони наповнили живим духом природи, показали людину в нерозривній єдності з навколишнім світом. Особливу увагу імпресіоністи приділяли кольору і світлу, застосувавши новий метод бачення світу, скований на безпосередньому баченні глядачів.

Художникинаступного покоління, враховуючи досвід імпресіоністів, почали створювати свої живописні системи. Такі майстри, як Жорж Сера, Поль Саньяк і Едмонд Кросе, спираючись на наукові відкриття по розкладу світла на чисті спектральні тони і їх синтез в оці глядача, малю­вали полотна невеликими мазками-крапками, створюючи мальовничий ефект мозаїчності зображення, яке ніби зібране з кольорових кристаликів. Ці художники хотіли домогтися підвищеної емоційної виразності кольору, посилюючи контраст фарб. Разом з такими майстрами, як: Поль Гоген, Вінсент Ван Гог і Поль Сезанн, вони отримали назву постімпресіоністів.

У 70-х роках XIX ст. знову ж таки у Франції виникає така своєрідна ху­дожня течія, як символізм(від грецьк. symbolon— знак, символ). Символіс­ти вважали головним у художній творчості інтуїтивне, підсвідоме. Виходя­чи з ідеї про символічність будь-якого мистецтва, представники цього на­пряму були переконані, що символ поєднує земне, емпіричне, тимчасове з іншими світами, з глибинами духу і душі, з вічним та абсолютним. Симво­лізм зародився у творчості відомих французьких поетів: Шарля Боддера, Поля Варлена, Артюра Рембо, Стефана Малларме. Пізніше він поширився на інші види мистецтва і став загальноєвропейським явищем. Філософськи­ми предтечами символізму можна вважати насамперед Шопенгауера, Ніцше, К'єркегора, які обгрунтували ірраціоналізм і сприяли поширенню у ми­стецтві песимістичних настроїв.

Декадентство (від лат. decadentia— занепад) знайшло вираження не тільки у символізмі, айвінших течіях, які стали передвістям глибокої кри­зи західноєвропейської культури у XXстолітті.
Світова культура XXст.
• -

1. Загальна характеристика світової культури XXст., її особли­вості та періодизація.

Приступаючи до загальної характеристики культури XX ст., треба зазначити, що XX століття у розвитку світової культури займає особливе місце. Саме в цьому столітті завершується процес її формування. Панорама куль­тури XXст. є досить барвистою, в котру вписується і архаїчна культура ма­ленької частини населення світу-мисливців і збирачів, традиційна, доіндустріальна культура більшої частини людства, і науково-технічна культура третини людства.

XXст. — це час небувалого зростання технологічної потужності людс­тва, кількох хвиль науково-технічної революції. Розвиток науки і техніки зробив людину більш незалежною від природи.

Війни і революції, колоніальна система, тоталітарні режими, екологіч­ні проблеми не тільки сіяли гіркі зерна розбрату людей, а й вчили людянос­ті, моральності.

Технологічні і морально-політичні зрушення нашої епохи відтворили­ся у світовій філософії. В центрі уваги видатних мислителів стояла людина з її пошуками і ваганнями, сумнівами і сподіваннями. Філософія як духовна квінтесенція епохи відображала трагізм і воскресіння людства.

Художня культура зіткнулася з суперечностями науково-технічної ре­волюції, з глобальними проблемами, які зачіпають інтереси всього людства, а, відповідно, з новим, духовним попитом людини, з визначенням її місця в цих процесах. Духовну спрагу людей намагалися вгамувати представники двох різних методів художнього мислення — західноєвропейського критич­ного реалізму і соціалістичного реалізму. Напротивагу реалізму виникає модернізм як результат пошуку нових, незвичайних засобів виразу форми і змісту творів взаємовідносин художника з життям (експресіонізм, сюрреа­лізм, екзистенціоналізм, абстракціонізм, гіперреалізм, поп-арт та інші).

Не зважаючи на художній плюралізм, проблем, у розвитку духовної культури не зменшилося. Духовне виробництво, що раніше було заняттям обраних, стало масовим. Інтелігенція в значній мірі втратила своє елітарне становище в суспільстві, статус охоронця цінностей. На авансцену суспіль­ного життя вийшла людина маси, з достатнім запасом готових ідей і думок. Цінністю є не унікальність індивіда, а його посередність, риси, що роблять його подібним до всіх інших.

Сучасне суспільство володіє розвинутою індустрією масової культури, яка продукує стандартні колективні форми мислення. Жити власним духовним життям людина маси вже не може. В її свідомості домінуючу роль віді­грають стереотипи та автоматизми.

Найболючішою проблемою є криза духов­ності.

Культура XXст. про йшла три етапи розвитку:

1)Для початку XX ст. (1900-1920 рр.) характерна гостра боротьба всіх форм антиреалістичного мистецтва за право на існування. Саме в цей період склались основні модерністські течії, які пізніше виступали лише в різних модифікованих варіантах.

2)Час між двома світовими війнами (1921-1939 рр.) характеризується посиленням боротьби між реакційною культурою і реалістичною, демокра­тичною. Цей період дав світовій культурі видатних письменників і майстрів образотворчого мистецтва. В духовному житті більшості індустріальних країн широко йшов процес дальшої демократизації. В той же час в тоталіта­рних державах панував догматизм, страх, конформізм, войовнича ідеологі­зація, чинились репресії проти діячів науки і культури, знищувались пам'ятки культури, твори видатних письменників.

3)На розвиток культури періоду після другої світової війни (1946 — до нинішнього часу) значний вплив справили новітні досягнення НТР і техно­логічна революція засобів масової інформації. Виникає індустрія «масової культури», різні течії неомодернізму. На відміну від сучасного західного суспільства в країнах з тоталітарним режимом до кінця 80-х років спостері­гався культурний регрес, у художній творчості панувало всезаборонство. Після повалення там комуністичних режимів почалось культурне відро­дження, народам повертаються імена і твори видатних діячів культури, за­боронених за часів тоталітаризму. Значно ширше стали проявлятись тенде­нції інтернаціоналізації культури, підвищується значення міжнародного культурного і наукового обміну.
2. Модернізм як специфічний культурний феномен XXст.

Однією з характерних рис культурного життя XX ст. є виникнення та поширення модернізму. Він виникає як своєрідна світоглядна та худож­ньо-естетична реакція на поглиблення духовної кризи суспільства. При цьому модернізм заперечує можливості попередньої культури протистояти руйнівним силам. Звідси різкий, а іноді й войовничий антитрадиціоналізм модернізму, що іноді набуває бунтівних та екстравагантних форм виявлення у вигляді авангардизму.

Модернізм (від фр. — новітній, сучасний) — загальне позначення на­прямів мистецтва та літератури кінця ХІХ-ХХ ст. (кубізм, футуризм, експ­ресіонізм, сюрреалізм тощо) які характеризуються розривом з традиціями реалізму. .

Авангардизм— (від фр. — вперед, передовий загін) — рух в художній культурі XXст., який пориває з існуючими нормами і традиціями і перетво­рює новизну виражальних засобів в мету творчості.

Авангардизм тісно пов'язаний «з модернізмом, виражає анархістсько-суб'єктивістське світосприйняття. Принципи авангардизму засвоїли такі літературно-художні течії, як експресіонізм, кубізм, футуризм, дадаїзм, сю­рреалізм, а також література „потоку свідомості, “новий роман», драма -аб­сурду та ін.

Причини виникнення модернізму:

1)Як реакція на суспільні проблеми. На рубежі ХІХ-ХХ ст. особливо після першої світової війни загострилась духовна криза. Свій внесок в руй­нування духовних засад культури в«если й революції. Почалася інтенсивна атеїзація свідомості значної частини людства. Утворився духовний вакуум, який потребував свого заповнення.

2)Причина криється у суто художніх субстанціях. Реалізм дещо «при­ївся читачеві». От письменники-модерністи і шукали нових, не набридлих публіці змісту і форм художніх творів.

3)Особистісні. Згадаймо літературних велетнів-реалістів XIX ст.: Стендаль, Бальзак, Діккенс, Флобер, Золя, Достоєвський, Толстой. Молоді літератори стали тору­вати свої, нові «модерні» шляхи в літературі.

Отже, поява модернізму зумовлена як соціально-політичними, так і су­то художніми (і навіть особистішими) причинами.

Філософсько-світоглядними підвалинами модернізму були ідеї ірраціоналістичного волюнтаризму німецьких філософів Артура Шопенгауера (1788-1860 рр.) та Фрідріха Ніцше (1844-1900 рр.), інтуїтивізму французько­го мислителя Анрі Бергсона (1859-1941 рр.), психоаналізу австрійського філософа та лікаря-психіатра Зігмунда Фрейда (1856-1939 рр.) та швейцар­ського психолога Карла Густава Юнга (1875-1961 рр.), екзистенціалізму французьких філософів та письменників Жана Поля Сартра (1905-1980 рр.), Альбера Камю (1913-1960 рр.) і німецького мислителя Мартіна Хайдеггера (1889-1976 рр.).

Більшість дослідників, пов'язує виникнення модернізму з експресіоні­змом(від франц. — вираження, виразність). У 1905 році в Дрездені виникає група «Міст», що об'єднала чотирьох студентів-архітекторів — ЕЛ.Йрхнера, Ф.Бейля, Е.Хеккеля та К.Шмідта-Ротлуффа. У своєму маніфесті, який з'явився рік по тому, вони назвали себе «молоддю, що несе відповідальність за майбутнє».

Найпослідовнішим провідником ідей експресіонізму був засновник та теоретик «Мосту» Ернст Людвіг Кірхнер (1880-1938 рр.). Для Кірхнера, лю­дини яскравого темпераменту, символом неспокійного, хаотичного світу, який є ворожим відносно «природної» людини, було сучасне місто. Саме місто, як уособлення зла, стало однією з провідних тем у творчості цього митця та його однодумців. Залите мертвотворним штучним світлом нічне місто з похмурими проваллями вулиць та провулків, що нібито ведуть у небуття, і населене примарними розгубленими істотами, дивиться на гляда­ча з полотен художника.

Вагомий внесок у розвиток експресіонізму зробив відомий австрійсь­кий художник Оскар Кокошка (1886-1980 рр.). Він — маляр і графік, драма­тург і артист-декламатор. Але всі прояви його таланту незмінно свідчать про схильність до експресіоністського світогляду та естетики.

Експресіонізм, який виник в живописі, так чи інакше виявився у всіх видах мистецтва. Він посідав суттєве місце в німецькій та австрійській пое­зії (Г.Тракдь, Ф.Верфель, ранній Й.Бехер). Риси експресіонізму притаманні прозі І.Франка та Ф.Кафки. Одним із провідних жанрів експресіонізму є публіцистична драма, або «драма крику», з її «вселенськими конфліктами», абстрагованим образом людини, уривчастою «телеграфною мовою», різкою пластикою (п'єси В.Хазенклавера, Г.Кайзера, Е.Толлера та ін.).

Розквіт європейського експресіонізму в цілому завершується на почат­ку 30-х років. Але його ідеї та прийоми продовжують впливати на творчість різних за своїми поглядами діячів культури, адже експресіонізму було при­таманне те, що є найхарактернішим для культури XX ст. — загострено-контрастне бачення світу. Експресіонізм і сьогодні має своїх шанувальни­ків.

Ще одним художнім напрямом, який мав довгочасні наслідки та спри­чинив значний вплив на розвиток модерністського мистецтва, був кубізм(від франц. — куб). Він виник в Парижі також на початку століття. На думку деяких тогочасних теоретиків мистецтва, кубізм був «революційним пере­воротом», таким самим, що його зазнав живопис у добу Ренесансу. Так са­мо, як і експресіоністи, кубісти прагнули виразити свій внутрішній світ, вважаючи його єдиним джерелом творчого натхнення. Вони відмовились від таких традиційних художніх засобів, як передача тривимірного просто­ру, атмосфери, світла, і почали розробляти нові форми багатовимірної перс­пективи, які б дали змогу показати об'єкт з усіх боків у вигляді безлічі площин, які перетинаються між собою, утворюючи напівпрозорі чотирикутни­ки, трикутники, півкола. Все це, на думку кубістів, повинно не лише допо­могти глядачеві скласти об'ємне уявлення про об'єкт, але й показати вихід­ні форми речей. Конструктивна схожість усіх предметів, їх взаємозв'язок та взаємодія — ось що в першу чергу цікавило та хвилювало кубістів.

З кубізмом в різні часи була пов'язана творчість багатьох митців, про­те найголовнішу роль у становленні нового напрямку відіграли іспанець Пабло Пікассо (1881-1973 рр.) та француз Жорж Брак (1881-1963 рр.).

Найвідчутніше кубізм вплинув на радикальні кола модерністів, які вважали себе передовим загоном.авангардом нового мистецтва (звідси -«авангардизм»). Авангардисти прагнули повністю відмовитися від існуючих мистецьких традицій та норм і перетворити новизну виразових засобів на самоціль. Серед ранніх авангардистів, на яких вплинув кубізм, були італій­ські футуристи (від лат. — майбутнє). Про утворення футуризму заявив у 1909р. італійський письменник Філіппо Марінетті (1876-1944 рр.), наголо­шуючи на закінчені мистецтва минулого та народженні футуризму як мис­тецтва майбутнього. Відкидаючи традиційну культуру та її цінності, футу­ристи протиставили їй культ техніки та індустріальних міст (урбанізм). Су­часну людину, — вважав Марінетті, — дія мотору хвилює більше, а ніж по­смішка жінки чи сльоза дитини. Однодумцями Ф.Марінетті були художники У.Боччокі, Н.Карра, Л.Гуссоло, Дж.Балла, Дж. Соверені, їхні твори предста­вляли собою комбінацію площин та ліній, дисгармонію кольору та форми. Не випадково, що на відміну від інших європейських авангардистів, футуристи не обмежилися чистою естетикою, а стали на шлях політики, консо­лідуючись з найрадикальнішими рухами, зокрема з італійськими фашиста­ми.

У повоєнну добу виникають нові форми модернізму, які на відміну від довоєнних вже тяжіють до активного впливу на світ, до втручання в духовну, а іноді й у суспільну сферу людського буття. Зокрема, активну антиестетичність містив у собі дадаїзм, що народився ще в першу світову війну у нейтральній Швейцарії, де доля звела художників та поетів з ворогуючих країн Європи, їх об'єднувала ненависть до війни, до суспільства, яке пара­зитує на кривавій різні. Своїм ворогом вони вважали будь-які авторитет чи традицію і врешті-решт саме мистецтво. Дадаїсти не мали визначеної худо­жньої програми і займалися творчістю для того, щоб довести, що творчість теж ніщо. Безглуздість навколишньої дійсності та будь-яких проявів людсь­кої творчості підкреслювалась навіть терміном «дадаїзм». «Дада» по-румунськи означає «так, так», по-франиузьки хоббі (коник). Для німців це ознака безглуздої наївності, — писав один з^дадаїстів Г.Балл. Глузуючи над дійсністю, дадаїсти замість музичних концертів приголомшували публіку «брюїтйзмом» (від франц. — шум): били у сковорідки та каструлі. Замість поезії у загальноприйнятому розумінні вони пропонували слухачам набори випадкових слів та безглузді звукосполучення або читали одночасно вірші різних поетів. Замість малярства або скульптури демонстрували на вистав­ках праску з припаяними шипами (М.Рей) або нічний горщик та піссуар (М.Дющан). Їхні карнавальні вистави передували так званому перформенсарту, а використання предметів масового споживання як творів мистецтва було підхоплено попартом. Відраза до існуючого спо­собу життя та пов'язаної з ним культури у дадаїстів набрала форми анти-культури. Заперечуючи мистецтво як естетичну творчу діяльність, дадаїсти почали займатись коллажем та фотомонтажем (Г.Гросс, Дж. Хартфілд, Х.Хьок, К.Швіттерс у Німеччині), спорудженням механізмів та предметно-антропоморфних комбінацій. Дадаїсти вважали, що мистецтво утворює не­рівність поміж людьми, а слово «художник» звучить як образа. Дадаїзм роз­пався у першій половині 20-х років, проте своєю антихудожньою практи­кою, активним насадженням культу абсурду він сколихнув всю Європу та багато в чому визначив наперед подальшу еволюцію модернізму.

Настрої, які були спонукальним мотивом виникнення дадаїзму, сприя­ли появі сюрреалізму(франц. — надреалізм) — течії, що посідає одне з най­помітніших місць у складній культурній палітрі XX ст. Перше ядро сюрреа­лістів утворювали молоді паризькі поети та письменники — Андре Бретон (1896-1966 рр.), Луї Арагон (1897-1982 рр.), Поль Елюар (1895-1953 рр.), Жак Превер (1900-1977 рр.), та ін., які групувались навколо журналу «Літе­ратура», що почав виходити з 1919 р. Пізніше в угрупування влились художники М.Ернст, А.Массон, Х.Міро, М.Дюшан, С.Далі, Р.Магрітт. Творча та теоретична платформа сюрреалізму вперше була визначена у 1924 р. Як випливало зі змісту першого та наступних маніфестів та декларацій нової течії, її представники вирішили замінити реальний, наочний світ містичним світом підсвідомого. Сновидіння, галюцинації та божевілля визнавались єдиним джерелом натхнення.

Розквіт сюрреалізму припадає на 1924-1938 рр. Найяскравішим пред­ставником сюрреалізму по праву вважається відомий іспанський художник Сальвадор Далі (нар. 1904 р.). Його картини являють собою ірраціональні комбінації суто реальних предметів, які мають натуральний вигляд, або па­радоксальним способом деформовані. Це може бути людська фігура з кар­тотечними шухлядами в животі («Антропоморфна шафа», 1936 р.), годин-ник-серветка, що звисає зі столу («Збереження пам'яті», 1931 р.), слони на довгих павучих ніжках («Спокуса Св. Антонія», 1946 р.) тощо.

Наприкінці 40-х — початку 50-х років, усі школи західного мистецтва, зокрема сюрреалізм, були відсунуті на задній план абстракціонізмом(від лат. — далекий від дійсності). Найвідоміше визначення абстракціонізму на­лежить апологету цього напряму, французькому мистецтвознавцю та худо­жнику М.Сефору. Він називав абстрактним будь-яке мистецтво, яке не міс­тить у собі жодного нагадування про дійсність, жодного відгуку цієї дійсно­сті. Це — «безпредметне» мистецтво. Дійсно, на полотнах абстракціоністів важко знайти що-небудь, що нагадувало б звичайний світ, що оточує люди­ну.

Розквіт абстракціонізму припадає на другу половину XX ст. Проте йо­го витоки слід шукати на початку століття, коли були створені перші абст­рактні композиції та здійснені спроби розробити відповідні теоретичні заса­ди. Першим художником та теоретиком абстракціонізму вважається Василь Кандінський. Його захоплення експресіонізмом було недовгим і вже в 1912р. в книзі «Про духовне в мистецтві» він висловлює кредо абстракціо­нізму.

Нове покоління абстракціоністів, яке прийшло в мистецтво після дру­гої світової війни (Дж.Поллок, В. де Кунінг та ін.), продовжуючи пошуки абстракціоністів початку століття, розробили нові прийоми та засоби. Зо­крема американський живописець Джексон Поллок (1912-1956 рр.) став засновником «абстрактного експресіонізму». Він зробив акцент на самому 112

процесі художньої творчості, який стає самоціллю. Звідси бере початок так званий живопис-дія. В процесі роботи художник хаотично, імпульсивне накладає фарби на полотно. Для цього використовуються не лише пензлі, але й палиці, ложки тощо. Все це відповідало принципу психологічного ав­томатизму, який застосовувався і в сюрреалізмі.
    продолжение
--PAGE_BREAK--3. «Масова культура» та її роль у сучасному суспільстві.

«Масова культура» в її розвинутому вигляді вперше сформувалася у США. Її виникненню сприяв розвиток засобів масової комунікації — газет, популя­рних журналів, радіо, грамзаписів, кінематографа. Все це — з одного боку, демократизувало культуру, відкривало до неї доступ масової аудиторії, з іншого — зумовило проникнення в культуру комерційних інтересів, культура стала предметом бізнесу.

Розвиток «масової культури» в Європі та США ішов різними шляхами. В Європі «масова культура» (народні розваги, мистецтво жонглерів, мімів, гістріонів) завжди протистояла культурі офіційній, контрольованій держа­вою та церквою. В США «масова культура» спершу пропагувала стереотипи й ідеї офіційної культури, основним регулятором якої стала реклама. «Ма­сова культура» стала такою невід'ємною частиною культури американсько­го суспільства, його культурної свідомості, що її вивчення переважає в сис­темі американської вищої освіти. 56 % курсів США присвячені вивченню «популярних» видів культури (курси з телебачення, кіно, реклами, журналіcтики). В Англії до системи університетської освіти включаються спеціаль­ні курси, що містять матеріали з культури кіно, музики, і навіть футболу. «Масова культура» справляє величезний вплив на всю культуру в цілому, їй властива тенденція до гомонізації, тобто прагнення надавати культурним явищам однорідності. На відміну від елітарної культури, тобто культури, орієнтованої на смаки обраних, масова культура свідомо орієнтує поширю­вані нею духовні цінності на середній рівень масового споживача, бажання надати всім елементам культурної системи однорідності та абсолютної схо­жості — суттєва змістова характеристика «масової культури».

Використання таких жанрів, як детективний роман, мюзикл, фільми жахів, дає змогу «масовій культурі» створювати світ міфологічних героїв (супермен, Кінг-Конг, вампір, Спайдермен — людина-павук, Бетмен — людина-кажан та ін.), нові виміри дійсності, нібито доступні всім. Однак прагнення до масового охоплення (термін «масова культура» містить у собі вка­зівку на масовість даного явища), грунтується не на змістовній, а на фор­мальній кількісній ознаці. Масовість є не народність, а кількісний спосіб виробництва та споживання.

В результаті дифузії авангарду та кітчу виникає ще одне культурне явище — постмодернізм. Нині модернізм сприймається як норма, загальноприйнята система культурних цінностей, яку вивчають в університетах і художніх вузах. На зміну модернізмові приходить постмодернізм. У естетичному відношенні модернізм і постмодернізм єдині. Відмінність же виявляється в стилістиці. В малярстві — це монтажні «відео-ефекти, фотоарт», гіперреалізм, живопис «нових диких», який утверджує в мистецтві «нетряний стиль». У архітектурі це — «між­народний стиль», поп-архітектура, декоровані гаражі. В музиці — панки і нова хвиля року. На відміну від модернізму постмодернізм уникає таких жанрів як, готичний роман, мелодрама або реклама, він менш елітарний, менш орієнтова­ний на авангард, більш на комерцію.

Такими є деякі явища сучасної культури, культури суперечливої й до­сить багатоликої.
Висновок.
Отже, XIX століття — це вік напруженого пошуку людської думки в пі­знанні світу, в намаганні удосконалити його. Для цього періоду характерні високі злети художньої культури і разом з тим входження в свідомість тво­рців занепадницьких настроїв. XIX століття — це вік напруженої боротьби нового зі старим, вік, який започаткував багато процесів і проблем, що діс­тали свій розвиток в XX столітті.

XX ст. — теж особлива епоха, в якій простежується своя культуроформуюча ідея. Це ідея гуманізму, котра, у мистецтві і в літе­ратурі проявляється не тільки у глобальному інтересі до людської особисто­сті, що розглядається у найрізноманітніших ракурсах, а й, хоч як це не па­радоксально на перший погляд, у зникненні людини з поля зору митця. З одного боку, прагнення гуманізації людського буття і творчості, з іншого гіпертрофія форм, зростання ролі прийому у таких масштабах, коли прийом із засобу перетворюється на самоціль. На зміну органічному образу при­йшов відвертий конструктивізм, геометрія стилю, яка витіснила із змісту людину.
Список літератури:

Культурологія. Учбова допомога для студентів вищих учбових закладів. М.: Фенікс. 1995. — 576 с.

Смезлер Н. Соціологія: пер. з англ. — М.: Фенікс. 1994.- 688 з.

"Цивілізації" під редакцією М.А.Барг 1 і 2 випуски.